На перехрестях життя
"Я все стерплю, моя
жіноча доле,
Лише врятуй мене
від самоти".
Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить у собі не тільки білі і чорні кольори, а має багато різнокольорових відтінків.
Сьогодні Любов Іларіонівна Матушняк – хвора, прикута до ліжка, не може по хаті пройти, але дякує Богу, що не самотня. Бо не забувають її добрі, чуйні, милосердні люди, несучи своє тепло, та й не тільки, добрі знайомі, сусіди, рідні. Скільки слів вдячності вона посилає їм і просить в Бога, щоб дарував їм здоров'я, бо це – найбільше щастя, а також активне довголіття.
Усе своє життя Любов Іларіонівна свято вірила в Бога, молитва не згасала на її вустах: вона її підтримувала, у важкі дні допомагала вижити.
Всі ми часто згадуємо своє дитинство, те місце, де народилися. Спогад про згорьоване дитинство в Любові Іларіонівни викликає біль. Рідне село Александрію, що в Камінь-Каширському районі, пам'ятає зі слів матері. Народилась там серед лісів в грізний 1942 рік. Вона не чула вибухів снарядів, її маленьке серце не здригалось від свисту куль. Пам'ятає інше: як плакала мама, коли не було чого їсти, як хотілось, щоб у неї був добрий, люблячий тато. Це пізніше мама розповість, що й батько ішов фронтовими дорогами, і День Перемоги зустрів, коли в госпіталі заліковував рани війни. Фронтовики повертались зранені, пошарпані війною, додому.
Виглядала і мама свого господаря. Та не судилось. Поїзд не зупинився в рідній Україні, де його чекала сім'я, його господарство, його земля. Дорога воїна проклалась до Сибіру в Краснодарський край. В документах слідства напишуть: "Допомагав УПА". Хоча мама розповідала, що нічого поганого вони не робили – приходили хлопці з лісу, давали їм харчі, якусь одежину, вони ж сільські, свої були. Проте в селі їх стали називати "бандерівцями", "ворогами", хоч вони просто любили свою землю, свою Україну.
Моя співбесідниця згадує:
– Вперше я зустрілась з батьком там, в далекому сибірському місті Тальшаті, коли закінчила 7 класів. Навіть на роботу мене тато влаштував. Але тільки півроку працювала, добре було і гроші платили. Не змогла, кликала мене додому моя Ковельщина. Так скучила, що плакала ночами. Проводжаючи, плакав і тато, бо бачились вперше і востаннє. Не довгою була його земна дорога, а вороття додому не було.
"Пройшли роки, а спогад стукає в серце, бо ніби вчора все було. Нічого не забулось. Це сьогодні я – "дитина війни", копійки якісь доплачують на наше напівсирітське, голодне, бідове життя, – крізь сльози говорить Любов Іларіонівна. – Ми, діти повоєнні, знаємо ціну хліба. Нашу сім'ю вважали "куркульською", все забрали до колгоспу. Вціліла тільки швейна машинка, яку довелось заховати. Ото вона й виручала, бо кращої кравчині в селі не було. Але оте переслідування, приниження важкими були, то ж мама переїхала в с. Вербку. Влаштувалась на цегельний завод, я пішла в перший клас. Робота в мами була важкою. Прийде втомлена, руки болять, а картоплю їли без солі. Знайшла мама легшу роботу в Ковелі, пішли жити на квартиру. Скоро я закінчила сім класів і відразу до мами на роботу в підсобне господарство. Стало легше. Робота горіла в моїх руках, ні втоми, ні болю не відчувала".
Сльози градом летять з очей жінки, бо глянула на свої руки, що нині вони можуть зробити? А робили! Майже 40 років працювала поваром в школі. Була спеціалістом високого класу, майстром 5-го розряду. Ті, кому довелось з нею працювати, дивувались її вмінню робити все швидко, вправно, вміло. Вона дивувала всіх своїм талантом, своїми, тільки їй притаманними, здібностями. А "секрет" був простий – понад усе любила роботу, своїх галасливих відвідувачів. Навіть, коли пішла на пенсію, довго не могла забути дитячого гамору, сміху і тих коротеньких слів: "Дякуємо!". І нині каже: "Не стільки за роботою, як за дітьми сумувала довго".
Десь там, в далекій юності, зустріла своє кохання.
"Роки вихором пролетіли, і сама не зчулась, як стала дорослою. Злякалась свого кохання. Але серцю не накажеш. Бог послав мені доброго чоловіка – десь в її спогадах промайнули іскорки радості. – Колись з мамою ми будували свою хату на вул. Довгій (це було таке передмістя Ковеля). Скоріше це була не хата, а тимчасове наше помешкання, яке складалось з маленької кухоньки і такої ж кімнатки".
Вир сімейного життя захопив молодих, дружніх. Всі разом почали будувати хату. Невдовзі в ній весело гомоніло трійко діточок: донечка Світлана і синочки Сергійко та Саша. Чому не радіти? Микола – спеціаліст високого класу, кращий зварювальник на заводі "Сільмаш". Народження дітей, звичайно, створило нові клопоти, але завжди в сім'ї були дружні, щирі стосунки. Життєві проблеми не остудили їх почуття. Молода дружина встигала всюди – і вдома, і на роботі, вміла берегти сімейне вогнище.
Та біда стояла поряд: помер синок Саша. Чи можна передати материнський біль? Незагоєна рана назавжди залишилась в згорьованому серці батьків.
Бігли роки. Біль глушила в роботі, в домашніх клопотах, дітях. Старались оточити їх любов'ю, увагою, материнським теплом, батьківськими порадами. Хотіли прихилити їх, аби лиш вони росли щасливими, здоровими.
Не зчулися, як виросли, закінчили школу. Настав час вибирати професію. Сергій пішов по маминій дорозі – став поваром, донька опанувала професію перукаря. Робота була їй до вподоби, тому швидко завоювала авторитет серед жіноцтва міста. Згодом розлетілись їх діти із батьківського гнізда, з батьківським благословенням на щасливу сімейну долю, як у пісні:
Щасливу долю синові
й дочці
Щодень в сльозах
у Господа благала…
Раділи батьки, а що в дітей лад, то й їх серця спокійні. Вже й онуки підростати стали, кожному дідусь і бабуся просили у Всевишнього щасливої долі.
"Мої батьки були глибоко віруючими людьми, ніколи не заподіяли шкоди, – враз замислилась Любов Іларіонівна. – Нас до того привчали: "Тільки в молитві знайдете спокій. Тільки велика любов до Бога дасть вам віри у завтрашній день", – часто повторювала наша ненька". То й ми з Миколою завжди ходили до храму. Так з вірою крокували Божими стежками з своїми діточками".
Та враз щось ніби надірвалось в їхньому житті. Біда не спала, стояла поряд на їхній життєвій дорозі. Вона вплела в їх життя чорні смуги.
"Першим із життя пішов мій Микола, з яким ділила багато щасливих років спільного життя. Горе велике, але втішали діти. А тут в один рік не стало Лариси, невістки. Через місяць пішла у Вічність моя дорога донечка Світланка. Її земна стежина зупинилась, як недоспівана пісня, – із слізьми на очах важко розповідає Любов Іларіонівна. – Світлані було 43 роки. Її смерть забрала у мене серце, і Сонце набрало чорного кольору. Та в народі кажуть: "Біда біду кличе". Ще рана кровоточила, а тут повідомлення, що помер брат, котрий проживав в Сімферополі. Молодий, 33 роки, а мав звання підполковника. Ще рік не закінчився, як нове горе в онучки Танюшки – онкозахворювання. 14 років, навчалась у четвертій гімназії".
На цьому розповідь Любові Іларіонівни закінчилася. Тремтячими руками вона подала вирізки з газет і звернення до тодішнього Президента України В. Януковича. Кажуть, чужої біди не буває. На лікування Тані необхідно було дуже багато грошей. В місті збирали гроші діти, вчителі, батьки, прості ковельчани. Акція тоді набрала широкого розмаху. Але цього було мало. Любов Іларіонівна знайшла в собі силу і звернулася з листом до Президента. Відповідь надійшла швидко. Таню лікували в Італії. Але пізно…
На похорон дорогої онучки бабуся вже не могла піднятись.
Скільки болю у вицвілих від сліз очах, скільки горя випало на її жіночу долю! "Доля" – таке коротеньке слово, а який гіркий буває його зміст.
Нині Любов Іларіонівна проживає в хаті сама. Ні, самотньою вона не буває. Її двері відчинені для добрих, чуйних людей. Щодня прибігає онучок Станіслав. Завжди приносить із собою радість, любов і вдячність бабусі. Не забуває син (правда, і сам хворіє, він – ліквідатор-"чорнобилець", інвалід.
Коли Любов Іларіонівна дізналась про мету мого візиту, зраділа й щиро розплакалась: "Про мене нічого писати, бо я в житті мала багато горя. Живу я лише завдяки добрим, чуйним людям. Про них напишіть і подякуйте від мене, бо життя нині жорстоке, складне, незрозуміле. Я все життя відвідувала богослужіння в Українській Греко-католицькій церкві блаженного Миколая Чарнецького, нині за станом здоров'я не можу, але мене ніколи не забуває наш священик о. Михайло. Щиро вдячна родині Гайчуків – Ніні та Олександру за їх доброту і турботу. Теплим сонячним промінчиком є візити до мене Тетяни Заболотної – надзвичайно чуйної і доброї жінки. Вона приносить не тільки продукти, але й тепле слово розради. Я дякую своїм дорогим сусідам, котрі підтримували мене у важку годину, та й нині не забувають. Посилаю слова подяки педагогічному колективу сьомої школи за підтримку і допомогу Стасіку. Для нас, ось таких немічних пенсіонерів, діє соціальна служба. Це дуже добре, бо що б ми без тих сестричок милосердя робили? Спасибі Вам, Діно Володимирівно, що ви знаходите час відвідати, добре налагодити нам допомогу".
…В спогадах цієї жінки –стільки життєвої мудрості, стільки доброти. Не кожен так проникливо може розказати про своє життя. І жінка, хоч часто й заплакані очі, але теплий погляд, доброта у серці, незважаючи на те, що не стихає біль втрат і досі болить її зранена душа.
Із щемом у серці думаю, скільки на долю цієї жінки випало горя і як добре, що й самотність зігрівають добрі, чуйні люди, які підтримують її. Дай їм, Боже, здоров'я і щастя!
Валентина СІЧКАР.
"Я все стерплю, моя жіноча доле,
Лише врятуй мене від самоти".
Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить у собі не тільки білі і чорні кольори, а має багато різнокольорових відтінків.
Сьогодні Любов Іларіонівна Матушняк – хвора, прикута до ліжка, не може по хаті пройти, але дякує Богу, що не самотня. Бо не забувають її добрі, чуйні, милосердні люди, несучи своє тепло, та й не тільки, добрі знайомі, сусіди, рідні. Скільки слів вдячності вона посилає їм і просить в Бога, щоб дарував їм здоров'я, бо це – найбільше щастя, а також активне довголіття.
Усе своє життя Любов Іларіонівна свято вірила в Бога, молитва не згасала на її вустах: вона її підтримувала, у важкі дні допомагала вижити.
Всі ми часто згадуємо своє дитинство, те місце, де народилися. Спогад про згорьоване дитинство в Любові Іларіонівни викликає біль. Рідне село Александрію, що в Камінь-Каширському районі, пам'ятає зі слів матері.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 480
Від четверга до четверга
Веслувальники перемагають вірус і...час
Гороскоп з 28 вересня по 4 жовтня
Погода в Ковелі 17 – 23 вересня
Презентація команди однодумців
На перехрестях життя
В небо — на повітряній кулі
Від четверга до четверга
Гороскоп з 21 по 27 вересня
