Добрий день! 

Звертаюсь до Вас з проханням поширити інформацію у Вашому медіа ресурсі.

31 серпня у Ковелі буде проходити безкоштовний тренінг  з особистого розвитку «Прорив до успіху» від Миколи Латанського (Мотиваційний тренер, засновник проекту «Країна мрій» https://youtu.be/OKVQ3EIwQvs). 

Тренінг проходить в рамках соціального всеукраїнського проекту КРАЇНА МРІЙ, покликаного на розвиток кожного українця працювати в своїй країні і досягати успіху.

Для Ковеля це дуже важлива подія. Микола Латанський єдиний український тренер і спікер, який вживу виступив в 31 країні світі, є членом Американської Асоціації Професійних Спікерів, Всесвітньої Федерації Спікерів, і є визнаним на міжнародній арені. Микола приїжджає до Ковеля, бо цей проект його внесок в розвиток України та українців. 

Тренінги з позитивним відгуком вже відбулися в 35 містах України і їх пройшли більше 4000 тисяч чоловік. Ця ініцитива активно підтримується державними центрами зайнятостями та міськими адміністраціями, як можливість розвитку міст та громадян.

Тренінг безкоштовний, сам проект відбувається за великої волонтерської підтримки. Ми плануємо зібрати щонайменше 100-300 осіб, але нам потрібна допомога в розповсюдженні інформації серед мешканців Ковеля.

Просимо Вас розмістити інформацію на своєму ресурсі, щоб освітити цю подію для міста. Посилання на захід: https://ukraineofdreams.com/kovel

Чи можемо ми розраховувати на вашу допомогу?

З подякою

Команда проекту Країна Мрій

Тренінг проходить в рамках соціального всеукраїнського проекту КРАЇНА МРІЙ, покликаного на розвиток кожного українця працювати в своїй країні і досягати успіху.

Для Ковеля це дуже важлива подія. Микола Латанський єдиний український тренер і спікер, який вживу виступив в 31 країні світі, є членом Американської Асоціації Професійних Спікерів, Всесвітньої Федерації Спікерів, і є визнаним на міжнародній арені. Микола приїжджає до Ковеля, бо цей проект його внесок в розвиток України та українців. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 477

Державний прапор України – 

це символ волі, віри і добра

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 563

Україна має величну історію, її минуле, овіяне славою, здобуте кров’ю і потом наших дідів. Нам пощастило, що ми народилися на цих безмежних просторах, і впевнена, що кожному свідомому українцеві надзвичайно дорога ця земля. Немає в світі нічого кращого за рідний край, де поряд з тобою живуть батьки, друзі, знайомі.

День Незалежності України цьогоріч припав на суботу. Ковельчани вітали один одного з 28-ою річницею офіційного  народження держави. З цієї нагоди в нашому красивому і квітучому місті відбулося чимало цікавих заходів, наповнених  патріотичним змістом.

Офіційні урочистості розпочалися 24 серпня біля меморіалу Слави. В них взяли участь керівники міста, духовенство, військові, громадськість. 

…Хто б міг подумати, що виборювання нового кращого європейського життя для України стане таким важким та болісним, тернистим та омитим кров’ю наших співвітчизників? Пекучий біль війни не оминув і нашого краю. П’ятнадцять наших земляків, славетних і безстрашних воїнів світла, поповнили  лави небесного батальйону, які «тримають» для нас небо своїми героїчними руками. Саме так  проникливо і хвилююче про  відважних Героїв розповідала ведуча, художній керівник Народного дому «Просвіта» Наталія Гончар.

Скорботною хвилиною мовчання учасники зібрання вшанували Героїв, які не повернулися до рідних домівок, відстоюючи мир, Незалежність і свободу нашої держави. Панахиду за загиблими здійснив протоієрей Станіслав Беспалов у співслужінні з духовенством Ковельського міського благочиння ПЦУ. 

Учасники заходу поклали квіти до підніжжя стели пам’яті загиблих учасників АТО, Вічного вогню та пам’ятної стели воїнам-«інтернаціоналістам».

Далі урочистою ходою під супровід муніципального духового оркестру, з великим державним знаменом, який несли учасники бойових дій разом з дітьми, колона пройшла до пам’ятника Тарасу Шевченку, де відбувся флешмоб “Вишиваний рушник Кобзареві”. 

Тут зібралось молодше і старше покоління ковельчан, які були вбрані у  національний одяг, сучасні і старовинні сорочки. Славетний Кобзар постав у всій величі і красі. Його одягнули у велетенську  вишиванку.

Кожен мав можливість стати частинкою «квітки життя», яку з висоти пташиного польоту фіксувала відеокамера. Схили пагорба пам’ятника Тарасу Шевченку прикрасили рушниками з колекції Ковельського історичного музею. Кожен з них є унікальним, адже у ньому — праця, старання і частинка долі та душі вишивальниць.

Це родинні рушники волинянки Ганни Козел, вишиті гладдю у поліхромі і датовані першою третиною XX століття. На одному з рушників в узорі важливе місце відведено голубові – символу миру, благополуччя і злагоди, уособлення Святого Духа і Божественної любові, яких  так потребує сьогодні наша Україна!

З-поміж представлених раритетів вирізняється рушник, виготовлений на домотканому полотні кінця XX століття і прикрашений візерунками червоно-чорного кольору. Художнім рішенням виділяється мотив  «дерева життя», квіти якого означають людські життя, сьогодення. Птахи поруч – це «посланці» Божого духу, що оберігає родину.

Учасники флешмобу об’єдналися, щоб утворити рушниками «квітку життя», яка розквітла на честь Кобзаря, України і Незалежності.  

Особливо  піднесено звучали голоси чарівних ведучих Наталії Терещук та Ірини Сахарчук. Душу і серце у проведення дійства, розробку змістовного сценарію вклала  завідувач міського методичного кабінету управління освіти м. Ковеля Світлана Верчук.

Інформацію про старовинні рушники та їх походження підготувала директор Ковельського історичного музею Маргарита Матвійчук.

Учасники урочистостей поклали квіти до підніжжя монумента, спорудженого на честь Великого Кобзаря. А далі усі сформували колону,  прикрашену  рушниками, на чолі з великим синьо-жовтим знаменом, у супроводі муніципального духового оркестру здійснили святкову ходу вулицею Незалежності.

Святкове дійство продовжилось у парку культури і відпочинку ім. Лесі Українки. 

Приваблювали ковельчан фотозони у національному стилі, які спеціально до свята виготовили різні колективи. Талановиті декоратори втілили цікаві ідеї в їх облаштування і оформлення.

  З величної, обладнаної за найсучаснішими технологіями сцени,  найсердечніші вітання і побажання з нагоди  дня народження  нашої держави  — Дня Незалежності України ковельчанам та гостям міста адресував міський голова Олег Кіндер. Олег Олексійович разом із секретарем міської ради Вірою Федосюк  відзначили Почесними грамотами та цінними подарунками представників колективів, учасників АТО, громадських активістів.

Серед нагороджених — учасники бойових дій Микола Бобер та Дмитро Мартинюк, лікарі Світлана Гаврилюк та Іван Фіц, працівник КП «Добробут» Дмитро Гуль, підприємці Євген Кисельов та Анатолій Можар, педагог Жанна Колеснікова, активісти мистецького та громадського життя Софія Ліпич та Інна Поліщук, Заслужений тренер України, майстер спорту з веслування на байдарках та каное Василь Прохорук.

З вітальним словом виступив голова Волинського осередку Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО “Побратими України” Юрій Ганджала. Він вручив медалі “Захиснику України” Юрію Хомичу, Якову Коменданту, Андрію Косаревичу, Валерію Марковцю.

Концертна програма, яку представили талановиті учасники художньої самодіяльності, відзначалася великим  розмаїттям номерів, стала взірцем високої професійної майстерності, зворушила душу кожного, додала сили і наснаги. 

Особливого тону святковому дійству додавали ліричні рядки, які лунали з вуст  ведучої Наталії Гончар. Тим часом бажаючі могли послухати і насолодитись віршами та співаною поезією місцевих авторів, котрі розмістилися біля пам’ятника Лесі Українки.

У вечірню пору  просто неба  відбулася   і презентація фільму «Позивний Бандерас».  

Вже не в перше з ініціативи молодіжного центру “Місто ідей” за підтримки кінотеатру “Прем’єра”, компаній “Артхауз Трафік”, “ТРИ-Я-ДА продакшн” ковельчани мають нагоду безкоштовно переглядати цікаві тематичні фільми.

…Сьогодні над небом нашої землі сяє Сонце, задивляються в чисте небо сині очі річок та озер. Родюча на зерно і таланти українська земля виховує синів та дочок, які продовжуватимуть робити все, щоб зміцнювати добробут нашої Батьківщини, щоб ніхто не зміг подолати її.

І так мріється, що коли знову і знову звучатиме Гімн держави, усі тримали руку на серці,  щоб стосунки між людьми були добрими і щирими, щоб  не було  зла, ніякої заздрості, щоб кожен прагнув зробити щось гарне для своєї Батьківщини.  І щиро віриться, що наша багатостраждальна і водночас квітуча країна стане гідною своєї історії, своєї слави, свого величного імені.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час урочистих заходів з нагоди 28-ої річниці Незалежності України, які проходили в м. Ковелі.

Фото 

Сергія ДАНИЛЮКА. 

Україна має величну історію, її минуле, овіяне славою, здобуте кров’ю і потом наших дідів. Нам пощастило, що ми народилися на цих безмежних просторах, і впевнена, що кожному свідомому українцеві надзвичайно дорога ця земля. Немає в світі нічого кращого за рідний край, де поряд з тобою живуть батьки, друзі, знайомі.

День Незалежності України цьогоріч припав на суботу. Ковельчани вітали один одного з 28-ою річницею офіційного  народження держави. З цієї нагоди в нашому красивому і квітучому місті відбулося чимало цікавих заходів, наповнених  патріотичним змістом.

Офіційні урочистості розпочалися 24 серпня біля меморіалу Слави. В них взяли участь керівники міста, духовенство, військові, громадськість. 

…Хто б міг подумати, що виборювання нового кращого європейського життя для України стане таким важким та болісним, тернистим та омитим кров’ю наших співвітчизників? Пекучий біль війни не оминув і нашого краю. П’ятнадцять наших земляків, славетних і безстрашних воїнів світла, поповнили  лави небесного батальйону, які «тримають» для нас небо своїми героїчними руками. Саме так  проникливо і хвилююче про  відважних Героїв розповідала ведуча, художній керівник Народного дому «Просвіта» Наталія Гончар.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 644

QR-код: що це і 

як користуватись?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 786

Нещодавно у Краматорську визначили фіналістів всеукраїнського конкурсу краси серед чоловіків з інвалідністю на візках «Мужність без обмежень – 2019».

Організаторами конкурсу виступили: Управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання Донецької облдержадміністрації, Донецька обласна організація інвалідів,  Державна реабілітаційна установа «Центр комплексної реабілітації осіб з інвалідністю «Донбас»,   організація “Благодійний Фонд «Нескорені». Сам конкурс проходив за  підтримки народного депутата України Максима Єфімова.

Десять мужніх красенів з різних куточків України з’їхалися до Краматорська для участі у другому за рахунком конкурсі «Мужність без обмежень-2019». Конкурсні заходи розпочалися   28 липня. Для особливих учасників із 6 областей України – Донецької, Волинської, Харківської, Одеської, Житомирської та Київської провели екскурсію по Краматорську.

На конкурсі Волинь презентував  член громадської організації “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії” – Володимир Склянчук, якому 27 років, із села Городне Любомльського району. Хлопець мав сумніви щодо своєї участі в конкурсі, але все ж таки наважився і поїхав до Краматорська  і, як виявилось, не даремно.  

Хлопці змагалися з бочі, дартсу, спортивної риболовлі, пейнтболу, розбирали на час стрілецьку зброю та кидали муляж гранати, виконували хореографічні номери, позували на камеру в образах брутальних байкерів. Допомагали їм у цьому фіналісти минулорічних змагань «Мужність без обмежень» та «Краса без обмежень». Цього року тематикою заходу було «стіляжнічество».

Хореографи допомогли учасникам організувати танці в стилі 50-х - 60-х років. Самі конкурсанти були одягнені в рамках відповідної епохи.

Переможцями в окремих номінаціях стали:

«Містер Впевненість» – Баландюк Дмитро (Донецька область, м. Дружківка);

«Містер Харизма»  – Склянчук Володимир (Волинська область, с. Городне);

«Містер Галантність» –  Бутаков Ігор (Харківська область, смт.Кочеток);

«Містер Креативність» –  Міщенко Максим (м. Київ);

«Містер Відповідальність» – Матвійчук Дмитро (м. Одеса);

«Містер Сміливість»  –  Шматков Віктор (Донецька область, м. Слов’янськ);

«Містер Амбіційність»  –  Баль Сергій, (Житомирська область, смт Брусилів);

«Містер Інтернет»  – Яковець Олександр (м.Харків);

«Містер Відважність» – Котов Олексій (Донецька область, с. Світле);

«Містер Позитив»  –  Дячук Олександр (Київська область, с. Шамраївка).

В загальному підсумку конкурсу III місце посів Дмитро Баландюк, II місце розділили між собою Сергій Баль та Олександр Яковець, а  переможцем конкурсу став волинянин Володимир Склянчук. 

Всі хлопці отримали щедрі подарунки від спонсорів та партнерів заходу. 

Нещодавно у Краматорську визначили фіналістів всеукраїнського конкурсу краси серед чоловіків з інвалідністю на візках «Мужність без обмежень – 2019».

Організаторами конкурсу виступили: Управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання Донецької облдержадміністрації, Донецька обласна організація інвалідів,  Державна реабілітаційна установа «Центр комплексної реабілітації осіб з інвалідністю «Донбас»,   організація “Благодійний Фонд «Нескорені». Сам конкурс проходив за  підтримки народного депутата України Максима Єфімова.

Десять мужніх красенів з різних куточків України з’їхалися до Краматорська для участі у другому за рахунком конкурсі «Мужність без обмежень-2019». Конкурсні заходи розпочалися   28 липня. Для особливих учасників із 6 областей України – Донецької, Волинської, Харківської, Одеської, Житомирської та Київської провели екскурсію по Краматорську.

На конкурсі Волинь презентував  член громадської організації “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії” – Володимир Склянчук, якому 27 років, із села Городне Любомльського району. Хлопець мав сумніви щодо своєї участі в конкурсі, але все ж таки наважився і поїхав до Краматорська  і, як виявилось, не даремно.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 767

У Білині відбулося свято – День народження села. Привітали місцевих мешканців сільський голова Ольга Лисюк, директор районного ЦНАПу Юрій Кондратович, представники фонду «Патріоти Волині», СТзОВ «Білинське», а також протоієрей храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Василь Фурман.

На святі були нагороджені подарунками найстаріша жителька села Софія Зіновіївна Потапчук, наймолодша – Анастасія Пойда; найстарша пара села Андрій та Любов Відніки і наймолодша пара Олександр та Інна  Ладани, а також мати-героїня Ірина Лавренюк.

Ведучими цього свята були Ольга Журавель та Назар Фурман.

Розпочали концертну програму юні мешканці села, білинські діти. Продовжили її учасники художньої самодіяльності сільського будинку культури с. Білина – фольклорний колектив «Родина» (керівник Наталія Шуляк). Зворушили   присутніх своїм виступом Людмила Борисюк та Іван Філон, а також розчулив усіх до глибини душі вірш Мелани Жук. Приїхав привітати білинців зі святом народний аматорський ансамбль народної музики «Награш» Ковельськох школи мистецтв (керівник Віталій Зіньчук).

Зачарував глядачів своїм співом гурт кутка «Видумка», а також підняв настрій жартівливими піснями гурт кутка «Руда», який ще й пригощав смачними варениками усіх присутніх.

На святі була виставка картин художника Василя Королюка, а також виставка виробів із глини народного умільця Петра Мося (м. Харків).

Було цікаво подивитися на виставку досягнень «народного господарства», де були саморобні трактори, косарки, мотоцикл і навіть самогонний апарат.

В кінці свята розіграли лотерею з цінними призами, спонсором якої виступив благодійний фонд Степана Івахіва «Патріоти Волині».

Дякуємо усім небайдужим, хто долучився до організації свята і тим, хто надав посильну фінансову допомогу організаційному комітету!

Наталія ШУЛЯК.

НА ЗНІМКАХ: під час свята села Білина.

Фото з архіву автора.

У Білині відбулося свято – День народження села. Привітали місцевих мешканців сільський голова Ольга Лисюк, директор районного ЦНАПу Юрій Кондратович, представники фонду «Патріоти Волині», СТзОВ «Білинське», а також протоієрей храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Василь Фурман.

На святі були нагороджені подарунками найстаріша жителька села Софія Зіновіївна Потапчук, наймолодша – Анастасія Пойда; найстарша пара села Андрій та Любов Відніки і наймолодша пара Олександр та Інна  Ладани, а також мати-героїня Ірина Лавренюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 665

У недалекому минулому для того, щоб стати державним службовцем, потрібно було багато знати і вміти, володіти хоча б основами політології, економіки, психології.

Ситуація на гірше почала змінюватися в останні роки, коли на зміну усталеній і перевіреній життям практиці добору, підготовки і розстановки кадрів прийшов так званий «квотний» принцип. Він передбачав призначення на відповідальні державні посади представників політичних сил, які здобули владу і утворили  коаліцію чи щось схоже на неї.

В результаті чиновниками ставали не завжди ті, що мали глибокі знання і відповідну професійну підготовку, а висуванці партій і рухів. Крісла і портфелі ділили за принципом Попандопуло – героєм кінофільму «Весілля в Малиновці»: «Це – мені, це – теж мені, а це тобі і знову мені!».

На такі сумні роздуми наштовхнули мене публіцистичні нотатки відповідального секретаря «Газети Волинь» Тамари  Трофимчук у номері від 30 липня ц. р. під заголовком «Вибираєте виш? Збирайте одразу 300–400 доларів… на дипломну». І хоча пані Тамара головним чином пише про, грубо кажучи, неуків, які після здобуття вищої освіти не вміють чи не хочуть написати дипломну роботу, проблему я бачу ширше. Вона полягає у загальній неосвіченості  значної частини суспільства, в тому числі і державних чиновників.

Не хочу когось ображати чи називати якісь прізвища, але мені, людині, котрій змалечку і батьки, і вчителі прищеплювали любов до мови, літератури, повагу до норм культури спілкування, службової етики гірко й прикро бачити, як нівелюються почуття чесності й моралі, нехтуються елементарні правила українського правопису, а натомість приходить безкультур’я, невігластво, хамство. Не рідкість факти, коли з найвищих київських інстанцій надходять на місця директиви й укази, написані з грубими граматичними, орфографічними і стилістичними помилками, які пізніше  підіймають на сміх інтернет-користувачі.

В цій трагікомічній ситуації, зрештою, немає нічого дивного. Нова українська  «еліта», так-сяк закінчивши виш і «захистивши» за допомогою добрих людей дипломи, книг, газет, журналів, як правило,  не читає, над собою не працює, бо вважає, що «схопила  Бога за бороду». Схожі на неї й деякі горе-журналісти, опуси яких соромно читати на популярних інтернет-сайтах. Там, що не речення, то помилка – як граматична, так і фактологічна; що не приклад на підтвердження думки, то як не відверта брехня, то напівправда.

...Нещодавно, переглядаючи запитання тесту з мови в інтернеті, що люблю робити час від часу, і успішно його пройшовши, пригадав коментар однієї із учасниць тестування: «Тест я пройшла.  Але що з того? Кому сьогодні потрібна моя освіченість?».

Гірко було це читати. То, може, правильно зробила ЗЕ-команда, що влаштувала у  Трускавці лікнеп для новообраних нардепів? Хоча, чесно кажучи, «трускавців» для всіх чинуш-незнайків в Україні не вистачить…

Михайло КУЗЬМУК.

У недалекому минулому для того, щоб стати державним службовцем, потрібно було багато знати і вміти, володіти хоча б основами політології, економіки, психології.

Ситуація на гірше почала змінюватися в останні роки, коли на зміну усталеній і перевіреній життям практиці добору, підготовки і розстановки кадрів прийшов так званий «квотний» принцип. Він передбачав призначення на відповідальні державні посади представників політичних сил, які здобули владу і утворили  коаліцію чи щось схоже на неї.

В результаті чиновниками ставали не завжди ті, що мали глибокі знання і відповідну професійну підготовку, а висуванці партій і рухів. Крісла і портфелі ділили за принципом Попандопуло – героєм кінофільму «Весілля в Малиновці»: «Це – мені, це – теж мені, а це тобі і знову мені!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 330

Музеї – не привілеї і не

  свято.

Музеї – це історія, слава і

 доля.

Музеї – це в минулому себе

 пізнати.

Музеї – це свідки борні за

      гідність і волю.

l

До свого 30-літнього ювілею Ковельський  історичних музей готувався заздалегідь. І не випадково. Адже місія відповідальна: це – своєрідний звіт про свій доробок перед ковельчанами, владою і гостями. До того ж, ювілей присвячений Дню Незалежності. Разом з тим необхідно озвучити плани на майбутнє і оприлюднити нагальні проблеми, які впливають на розвиток музейної справи.

Заглядаючи за «куліси» історії, маємо визнати, що музейно-краєзнавча справа у Ковелі функціонувала ще у 30-их роках ХХ століття. При гімназії Ю. Словацького діяв краєзнавчий музей «Землі Ковельської». Там зберігалися експонати ХVІІ–ХVІІІ століть. Буревії війни та політичні катаклізми знищили це безцінне надбання.

В повоєнній історії бачимо музей В. Леніна, який скоріше був пропагандистом комунізму. У 1963 році з ініціативи Анастасії Парфенюк були намагання створити краєзнавчий музей. Але тогочасна система не була зацікавлена у пізнанні рідної історії українцями. Спроба виявилася невдалою.

Нарешті, у 1989 році крига скресла. Дві молоді креативні ентузіастки Маргарита Матвійчук та Мирослава Мороз, підтримані активістами Народного руху, стали відроджувати музейну справу, як кажуть, з «нуля».

Сказати, що було нелегко, – це нічого не сказати. Пошук експонатів вимагав титанічних зусиль. Тільки один приклад: молодим музейницям заради здобутих цінних меморіальних речей доводилося їхати в Скулин і навіть вести розкопки у повстанському лісі. А скільки таких випадків було – не злічити. Справді, це і є той непідкупний, несценічний, а справжній патріотизм, який став вагомою піщинкою у фундаменті становлення Незалежності.

l

В переддень Дня Незалежності музей виглядав по-особливому привітно. Для зацікавлених – не тільки нові експозиції, але й «живі» свідки історії. Тут королева Бона, вояки різних епох, рукодільниці ХІХ століття, образи яких створили молоді ковельчани.  Кожен зал перенасичений експонатами, меморіальними речами. Роздивляєшся і ніби чуєш, як ці свідки історії промовляють: «Нам тут тісно. Дайте нам необхідний життєвий простір». Справді, розбудова музею – це найнагальніше і найпріоритетніше   завдання для міської влади та ковельчан.

На цьому наголошувала у своєму розлогому вітально-звітному виступі Маргарита Матвійчук, завідувачка закладу. Із виступів відчувалося, що цю проблему потрібно вирішувати найближчим  часом. Присутній на святі міський голова Олег Кіндер заспокоїв: «Шукаємо вихід із ситуації. Триває пошук приміщення, придатного для музею».

В кулуарах хтось оприлюднив думку,  що таким приміщенням могла б бути історична споруда колишнього ЗАГСу по вул. Степана Бандери. Тішить те, що є зацікавленість ковельчан і влади у розбудові історичного музею. 

 Гостей на свято прибуло багато. Серед них – секретар міськради Віра Федосюк та заступник міського голови Ігор Прокопів. Особливо приємно було бачити «десант» науковців Волинського краєзнавчого музею. Вітання – вони завжди солодкі. Але найбільше нас цікавить оцінка роботи наших музейників. Фахівці із Луцька винесли позитивний «вердикт»: «Чудові науковці – прекрасна співпраця». І на підтвердження цієї оцінки – Подяка від дирекції обласного краєзнавчого музею.

Не  поскупилася на нагородження кращих і влада. Почесну грамоту міського голови вручили Маргариті Матвійчук. Вітаємо!

Подяки відділу культури міськвиконкому отримали: Мирослава Мороз, Валентина Столярчук, Тетяна Яцина, Тетяна Степанюк, Надія Котищук, Валентина Фаловська, Ірина Подвиг.

Щирі вітання, підкріплені подарунками, лунали від філії «Союзу Українок»; Олени Цьомик, директора художньої школи ім. А. Лазарчука; Павла Самолюка, директора благодійного фонду  народного депутата України Степана Івахіва “Патріоти Волині” та інших. Мав вітальне слово і автор цих рядків.

Потому присутні із задоволенням переглянули короткометражний фільм про діяльність та історію музею.

Юні дослідники історії взяли участь у квест-вікторині «Пізнання історії мовою експонатів». Вийшло цікаво, змістовно і розважально.

Не можна оминути плідну співпрацю науковців музею із газетою «Вісті Ковельщини». Тішить, що інтерес до краєзнавства, особливо ковелезнавства, не згасає. Ковельчани з особливим інтересом читають нариси про історію рідного краю і разом з тим про діяльність історичного музею.

Не помилюсь, коли скажу, що музей є культурологічним, краєзнавчим та просвітницьким закладом, який по праву давно став (де факто) народним.

l

Позитивним рішенням міської влади у свій час стало об’єднання музею із мистецькою галереєю. Це значно розширило  можливості в розвитку туризму та міжнародної співпраці.

Підтвердженням тому і родзинкою свята стала виставка художніх робіт Оксани Онищенко, до якої долучились Тетяна Степанюк, Віра Журба (Холодова) та відомий художник Володимира-Волинського Микола Черняк.

Відкриваючи виставку під значущою назвою «Палітра рідного краю», Маргарита Матвійчук промовила крилатість: «Краса – це постріл у невідомість».

Насмілюсь доповнити: «Краса – це постріл митця у моє серце, після чого воно духовно розквітає».

Бо як пройдеш без переживань біля філософської роботи «Іуда», без зачарування красою «Мальв», «Чорнобривців», «Кульбабки», «Світла» та інших творів, яких більше тридцяти?

Дивує і надихає своїм позитивом і майстерністю Тетяна Степанюк. У її весняній «Повені» хочеться скупатися і очиститися від гріхів. До реальності буття повертає творча робота «Після дощу» Віри Журби. Про пастелі Миколи Черняка особливе слово – вони випромінюють дивне тепло і навіюють у розтривожену душу спокій.

Мій шановний читачу! Це – тільки  частиночка моїх відчуттів. Завітай на виставку, і ти побуваєш в чарівній, цілющій аурі. А ще ти переконаєшся, що наш рідний Ковель – місто мистецьке, творче. Має неабиякі таланти, які кличуть і тебе до співпраці у якомусь жанрі.

Як і годиться, подяка за творчу (безцінну) працю  і квіти митцям – від Вікторії Савлук, очільниці відділу культури. Зворушило пісенне вітання від Андрія Мигулі, директора школи мистецтв. Своє захоплення баченим висловили депутат міської ради Сергій Кошарук, Олена Цьомик, самодіяльний художник із Білина Микола Конопацький та інші. Духовною окрасою свята стали пісенні та музичні подарунки  від школи мистецтв.

Засвідчимо: 30-літній ювілей музею – це  вже історія. Попереду нові творчі історично-краєзнавчі обрії. Вони бачаться плідними та світлими, як схід Сонця.

Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України. 

ххх

До свого 30-літнього ювілею Ковельський  історичних музей готувався заздалегідь. І не випадково. Адже місія відповідальна: це – своєрідний звіт про свій доробок перед ковельчанами, владою і гостями. До того ж, ювілей присвячений Дню Незалежності. Разом з тим необхідно озвучити плани на майбутнє і оприлюднити нагальні проблеми, які впливають на розвиток музейної справи.

Заглядаючи за «куліси» історії, маємо визнати, що музейно-краєзнавча справа у Ковелі функціонувала ще у 30-их роках ХХ століття. При гімназії Ю. Словацького діяв краєзнавчий музей «Землі Ковельської». Там зберігалися експонати ХVІІ–ХVІІІ століть. Буревії війни та політичні катаклізми знищили це безцінне надбання.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 453

 …Вони їхали далеко в гості до близьких рідних. Колеса автівки монотонно намотували кілометри. Івана хилило на сон. Дружина Віра захвилювалася і вирішила чимось забавити чоловіка – не дай, Боже, засне.

– Слухай-но, Іване, ти  мене коли-небудь зраджував? – зненацька кинула провокаційне запитання.

– Ой, Віро, дурна твоя мова. Ну хто про таке розповідає? – збудився Іван.

– Ага, таки зраджував… Розказуй, як то було.

– Та що там було? Хіба випадково кілька разів. І згадувати немає чого. Ти ж у мене найкраща. А  ти свята? Вмієш принаджувати мужиків, бісики очима пускаєш.

Віру чоловікові слова зачепили за живе.

– Всякого бувало, – мовила вона. – Теж грішила колись. Хіба я рахувала? Може, два десятки разів.

Тепер занервував Іван. Насупився. Мову відібрало: «Бач, яка моя Віра. Двадцять разів цілувалася і зраджувала. Ось і вір тим спокусницям».

– Іванку, не дурій. Я ж пожартувала, які там мужики? Хіба могла я проміняти тебе на когось іншого?

І спробувала пригорнутись для заспокоєння.

– Не заважай кермувати. Бач, скільки машин, – буркнув сердито, не лишаючи надії на примирення.

Та раптом сталося несподіване: автівка «чихнула» кілька разів, здригнулася і затихла.

– Іване, що сталося?

– Що сталося, що сталося… За твоїми теревенями бензину не залив у бак. То все твої бісівські штучки, – дорікнув невдоволено Іван.

Злий і на Віру, і на себе вийшов з автівки і став зупиняти зустрічні та попутні машини. Та на нього ніхто не звертав уваги.

Дружина, просидівши у салоні майже годину, зрозуміла, що потрібно ситуацію брати в свої руки.

– Іване, а дай-но я спробую, – лагідно проспівала.

– Роби що хочеш. З мене досить, – буркнув той.

Віра вийшла з машини. Струнка, у модному літньому платтячку, яке відкривало коліна, виглядала досить спокусливо. А ще коли стала махати руками, аби привернути увагу водіїв, сталося справжнє диво: заскрипіли гальма, зупинилася якась автівка. А звідти два мачо до Віри поважно підійшли.

– Що сталося, пані? – гречно запитали.

– Не знаю. Їхала машина і заглохла.

– Можна поглянути?

– Звичайно.

Попорпались  «рятівники» під капотом і діагноз встановили:

– У вас пальне закінчилось, шановна. Якщо для буксирування трос є, то до автозаправки дотягнемо, але романтична вечеря за вами.

Тут Іван не витримав і, немов привид, з’явився з темряви.

– Звичайно, трос є, зараз дістану, – почав відкривати багажник.

– Іване, це ти? – раптом почув за плечима.

Оглянувся і отеретів: перед ним стояли його давні знайомі Петро і Степан. Обійнялися. Віра, невинно усміхаючись, стояла збоку. Іван на радощах забув і про образи, і про зради, і про бензин. Погодився й на каву.

Кав’ярня пахла примиренням. Рікою полилась розмова про минуле і теперішнє.

– Петре, а звідки ти мою дружину знаєш? – запитав Іван.

– Ех, друже! Та ще студентами знайомі були. Я навіть симпатизував їй. Але вона нікого до себе не підпускала. То я собі й думаю: а як ти зумів підкорити її неприступне серце?

Від такого зізнання Івану на душі полегшало. Правда, стало трохи соромно за незаслужену образу дружини. Але та, судячи з усього, не сердилася. Лише таємниче усміхалася і лукаво поглядала на чоловіка. Відчувалося, що його пробачила.

Колеса автівки тим часом прудко накручували останні кілометри до домівки рідних…

Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ.

 …Вони їхали далеко в гості до близьких рідних. Колеса автівки монотонно намотували кілометри. Івана хилило на сон. Дружина Віра захвилювалася і вирішила чимось забавити чоловіка – не дай, Боже, засне.

– Слухай-но, Іване, ти  мене коли-небудь зраджував? – зненацька кинула провокаційне запитання.

– Ой, Віро, дурна твоя мова. Ну хто про таке розповідає? – збудився Іван.

– Ага, таки зраджував… Розказуй, як то було.

– Та що там було? Хіба випадково кілька разів. І згадувати немає чого. Ти ж у мене найкраща. А  ти свята? Вмієш принаджувати мужиків, бісики очима пускаєш.

Віру чоловікові слова зачепили за живе.

– Всякого бувало, – мовила вона. – Теж грішила колись. Хіба я рахувала? Може, два десятки разів.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 402

Ганнуся народилася не такою, як усі. Ні, вона не була інвалідом, розумово відсталою чи  якоюсь потворою. Вчилась у школі задовільно, любила читати, ще й самостійно навчилася грати на баяні. Дуже любила квіти, за якими доглядала, наче за маленькими дітками.

Щоправда, не любила спілкуватися ані з рідними, ані знайомими. Воліла годинами просиджувати у кімнаті,  спостерігати за тим, що діялося надворі. Для неї не було поганої погоди. Тішилася, коли йшов дощ, раділа, коли світило Сонечко. Часто виходила на подвір’я, спостерігала за хмарами. Її уява малювала то високі гори, то безкраї поля, то бурхливі ріки на небі.

Домашньої роботи не цуралася, але й не була її фанаткою. Скажуть батьки – зробить, ні – не дуже наполягатиме. Це її старша сестра намагалася прислужитися мамі й татові, чимдуж  бігла чи то на город, чи то в магазин, чи то в ліс за грибами. Через те у сім’ї Ганнусю недолюблювали, а сестру постійно хвалили. От і відчувала меншенька якийсь дискомфорт на  душі й незрозумілу тривогу.

Після закінчення школи сестра  вийшла заміж і з чоловіком виїхала до Росії, звідки він був родом. Ганнуся залишилася з батьками. До інституту не вступила,  бо бракувало коштів, тож перебивалася випадковими заробітками, а ще торгувала газетами на місцевому ринку.

Невдовзі захворіла мати, а там  і померла. У трикімнатній квартирі залишилися донька і батько. Той, здавалося, ще дужче зненавидів Ганнусю. Називав її калікою, не сповна розуму, дебілкою та іншими гидкими словами. Все терпіла бідолаха, сподівалася,  що тато заспокоїться, і мир повернеться в дім.

Але не так сталося, як гадалося. На свою біду Ганнуся закохалася у сусідського хлопчину. Теж трохи дивакуватого, відлюдькуватого, але прихильного до дівчини. Стали зустрічатися. Здебільшого розмовляли. Про природу, побачені телефільми, життя-буття і свою, як вони вважали, нещасливу долю.

– А що, коли нам одружитися? – одного вечора запропонувала Ганнуся.

Сусід не дуже опирався. Тільки й сказав:

– Тобі ж батько не дозволить.

– Дозволить. Куди йому діватися? – мовила дівчина, якій дуже хотілося заміж, щоб народити дитинку.

Коли донька повідомила татові про майбутнє одруження, той її трохи не розірвав. І лаявся, і обзивав, і проклинав, як найлютішого ворога на світі.

–Куди тобі, каліко, заміж?! – кричав і  пінився. –Ще одного дебіла родити?! Не буде цього: щоб я тебе із тим шмаркачем більше не бачив!

Ганнуся зіщулилася і заховалася в сусідній кімнаті. А батько все репетував і репетував.

З тих пір він контролював кожен крок доньки, тримав її, як-то кажуть, на короткому повідку, наче собаку. Довелося побачення припинити. А згодом сусід захворів, і батьки його повезли лікуватися в далекі краї. З тих пір вони більше не бачилися.

Захворів і батько Ганнусі. Забувши всі образи, вона його доглядала, аж доки той не відійшов у засвіти. Залишилася дівчина одна в трикімнатній квартирі. Заробітків, щоб оплатити комуналку, не вистачало. Вирішила додзвонитися до сестри, адже батько половину квартири ніби записав на неї. Але та навіть слухати про допомогу не хотіла.

– Викручуйся, як хочеш, – сказала по телефону, наче відрізала.

І довелося Ганнусі викручуватися. То газетами торгувала, то ще десь підробляла. Всі її шкодували, намагалися підтримувати, але від  того легше не ставало. Найбільше дошкуляло те, що сестра не телефонувала, не цікавилася її життям-буттям. Єдина потіха для Ганнусі були квіти, які вона сумлінно доглядала, а ще… баян.  Коли ставало дуже важко, брала його до рук, грала і співала. Найчастіше – пісню, де були такі слова: «Я жити хочу, я люблю, мамцю, не лай доню свою…».

Через деякий час відчула, що всередині у неї – наче камінь. Ще й боліти стало. Звернулася до лікарів. Ті негайно направили в онкодиспансер на операцію. Повернулася звідти змарнілою, але духом не падала.

– Лікарі сказали, що видужаю, – розповідала сусідам. – Одне погано: сил не маю на баяні грати…

Баян вона так до рук і не взяла. Медики порекомендували їй лягти в хоспіс, трохи підлікуватися. Звідти вона вже не вийшла…

На похорон зійшлося небагато людей. Але провели Ганнусю в останню путь, як і годиться: із священиком, півчими. Сестра не приїхала, хоч про смерть найближчої їй людини знала. Завітала сюди лише після сороковин, щоб оформити спадщину. Виявилося, що за життя батько оформив на неї дарчу,то як вона могла втратити право на житло?

Оформивши всі папери і, можливо, продавши квартиру, знову подалася до Росії. Правда, сусіди казали, що виглядає дуже погано. Скаржилася, що постійно хворіє.

Але їй ніхто не співчував. Адже кожен в житті має те, на що заслуговує…

Михайло КУЗЬМУК. 

Ганнуся народилася не такою, як усі. Ні, вона не була інвалідом, розумово відсталою чи  якоюсь потворою. Вчилась у школі задовільно, любила читати, ще й самостійно навчилася грати на баяні. Дуже любила квіти, за якими доглядала, наче за маленькими дітками.

Щоправда, не любила спілкуватися ані з рідними, ані знайомими. Воліла годинами просиджувати у кімнаті,  спостерігати за тим, що діялося надворі. Для неї не було поганої погоди. Тішилася, коли йшов дощ, раділа, коли світило Сонечко. Часто виходила на подвір’я, спостерігала за хмарами. Її уява малювала то високі гори, то безкраї поля, то бурхливі ріки на небі.

Домашньої роботи не цуралася, але й не була її фанаткою. Скажуть батьки – зробить, ні – не дуже наполягатиме. Це її старша сестра намагалася прислужитися мамі й татові, чимдуж  бігла чи то на город, чи то в магазин, чи то в ліс за грибами. Через те у сім’ї Ганнусю недолюблювали, а сестру постійно хвалили. От і відчувала меншенька якийсь дискомфорт на  душі й незрозумілу тривогу.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 372