У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

l

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

Тут кожен шукає рецепт зцілення. Найбільше – сивочолих, поважних віком. Вони трохи засмучені і приходять з надією на «дивіденди» здоров’я від медиків. Кожен ніби просить:  “Рятуйте, лікарю!”. Надія, як відомо, вмирає останньою.

l

– А ви чому тут? – запитує мене родич Леонід.

– Тому, що й ти. Еліксир здоров’я шукаю, – відповідаю, намагаючись жартувати.

– А я мушу. 5 років таблетки вживаю. Знаєте, скільки побічних ефектів може бути? На УЗД записався, нехай перевірять. Ото якось ішов по східцях, і ногу “заклинило”. Думав, мікроінфаркт. Знайомий доктор каже:  правильно роблю, що перевіряюсь.

Я мовчу. Даю Леоніду виговоритися. А той бомбардує моє вухо і не зупиняється.  «Він наче сповідається. А найбільша його хворість – це страх за здоров’я – звідси й залежність від пігулок», – думаю я.

У мене свої проблеми  з організмом і своя філософія лікування пігулками. Організм – саморегулююча, самодіагностуюча, самолікуюча система. Тому пігулка за першого нетривкого болю – це не панацея від лиха, а ще більше зло. Але це так, до слова.

l

Лікар Василь Ярославович Курило, до якого випало щастя  потрапити для обстеження, – фахівець своєї справи. Він діагностує мене прискіпливо і кваліфіковано, дотримуючись принципів Гіппократа: «Не відмов!» і «Не зашкодь!». А з мого особистого погляду ще й: «Підійми занепалий дух хворого!».

Я не містик, але зорі на час мого лікування збігаються в позитив. Посудіть самі. 14 січня – день святого Василя. То ж ангели, які вітають мого цілителя, своїм крилом торкнуться і мене. Це заспокоює і налаштовує оптимістично. Тим більше, що Василь Ярославович, судячи з усього, перебуває під цілковитим впливом свого ангела.

Майже фізично відчуваю, як від нього проміниться доброта. Вона – в словах, усмішці, погляді. У спокійних, виважених діях і рухах –  високий професіоналізм. Анатомію і фізіологію людського організму знає, як своїх п’ять пальців.

Діагностує мою хворість не однобоко, а творчо, враховуючи досягнення традиційної медицини і разом з тим – народної, набутої тисячолітнім досвідом. І ще один «плюс»: захворювання аналізує не із наслідків, а з пошуку причин, які призвели до порушення  в організмі.

У Василя Ярославовича є ще один «коник», на якому він успішно «їде» – це раціональне харчування. Він може годинами розповідати про те, як потрібно правильно пити, їсти, яким продуктам віддавати перевагу, а які оминати, як-то кажуть, десятою дорогою. Принаймні я отримую прості і доступні рецепти для лікування й рекомендації щодо харчування.

l

Не раз і не два почуєш нарікання на сучасну вітчизняну  медицину: мовляв, все у нас «не так». Мушу заперечити: «Без довіри до лікаря ви ніколи не вилікуєтесь. Переважна більшість медиків у нас працює на достатньо високому професійному рівні».

Ось нещодавно мав місце такий випадок. Ковельчанку направили із обласного центру в нашу лікарню для підготовки до оперативного втручання з діагнозом: «рак». Нетрадиційний і творчий підхід до лікування із застосуванням всіх можливих засобів оздоровлення зробили, здавалось, би, неможливе: повторний аналіз у клініках Луцька та Львова показав: пацієнтка здорова!

Не знаю, чи у нас в Україні ведеться статистика, скільки хворих вилікувано, оздоровлено, поставлено на ноги у наших «не таких» лікувальних закладах. Впевнений: це була б не армія,  а багатотисячні «здорові» сили України.

l

Запевняю, що корисним біля пам’ятника «Відродження», що споруджений навпроти центрального входу до Ковельської лікарні, було б встановлення, з великими літерами гасло: «Українська медицина найкраща!». Ковельський заклад охорони має право уже сьогодні отримати символічний «Знак якості», яким підтверджує європейський рівень лікування.

Не хочу бути голослівним, а тому наведу кілька цитат, запозичених із статті. «І це районна лікарня?», надрукованій у номері газети «Експрес» від 16-23 січня ц. р.:

«У листопаді в районній лікарні у Ковелі, що на Волині, пересадили нирку. А в грудні серце загиблого волинянина тут  трансплантували жителеві столиці». 

І далі. 

«Ліцензійний  відділ (Міністерства) перевірив відповідність  усіх пунктів – наявність кваліфікованих кадрів, оснащення. Нині маємо все для трансплантації серця і нирок.

У майбутньому плануємо пересаджувати печінку, легені й комплекс легені-серце»  (Юліан Голик).

Не хочу втомлювати читачів переліком діагностичних та лікувальних апаратів і можливостей закладу. Скажу (а це факт), що такого обладнання, яке працює в Ковельській лікарні, є тільки два відсотки в медичних закладах (різного рівня) в Україні. Сьогодні оновлений персонал достатньо кваліфікований – це медпрацівники віком до 40 років. Отже, перспектива є.

Ковелю і Волині пощастило, що біля керма такої складної високотехнологічної установи, як МТМО, стоїть молодий, кваліфікований ентузіаст Олег Олегович Самчук. З висоти  своїх сивих літ вдивляюся сьогодні у цю непересічну, ще юну особистість, і тішуся: наше майбутнє – в надійних руках.

Мені імпонує, коли лікарі говорять: «Він молодець. На пульсі всіх подій».

Звичайна санітарка на моє запитання про її оцінку роботи адміністрації лікарні лаконічно відповіла:

– А що можна сказати? Господарі!

Неозброєним оком видно естетичні, привабливі територію, будівлі, коридори, палати, кабінети. А ще – позитивний психологічний мікроклімат у лікарні, що багато значить.

Не втримаюсь і подаю пропозицію міському голові Олегу Кіндеру та членам виконкому: при визначенні «Людини року - 2019»  проголосувати за кандидатуру Олега Олеговича. Він того вартий.

І ще один штрих – про позитивну зміну керівника згадує кореспондентка «Експресу». Є такий неписаний закон, що майбутні боги стають на плечі титанів і звідти підіймаються до неба.

Олег Олегович став на міцну основу, сформовану і зцементовану батьком Олегом Максимовичем. Я згадую, в якій боротьбі втілювався новий пілотний проєкт під назвою «МТМО». Багато інших добрих справ було зроблено попередником. Батько сказав: «Іди» – і син пішов й переміг! Гордіться, Олеже Максимовичу, і здоровійте! Воістину Ваш син – гідний приклад для наслідування.

l

Тривожний  і непокійний настрій хворих у лікарні час від часу пожвавлюється кумедними випадками. І, попри мої смуток і переживання, я включаюсь у цей психологічно-реабілітаційний процес оздоровлення. Ось кілька замальовок.

l

– Як настрій? – запитує перед операцією лікар.

– За вас переживаю. Це ж ви будете моє живе тіло різати. Не дай, Боже, у вас настрій поганий.

Лікар усміхається – хворий готовий до операційних “екзекуцій”.

l

– Лікарю, чому сьогодні інші таблетки ви мені прописали? – доскіпується пацієнт.

– Та ні, все, як вчора…

– Неправда. Коли я вчора  викинув пігулки в унітаз, вони тонули, а сьогодні плавають.

l

Операція. Промовляю «Отче наш». Мене на каталці везуть  чотири молоді красуні. В операційній роздягають. Феї щебечуть довкола мене, а  я думаю: може, це чергова спокуса від лихого? Соромлюся. Терплю. Хай щебечуть – так веселіше лягати під ніж.

l

Рентгеноскопія. Принцеса в кабінеті з іскристими очима командує: «Роздягайтеся до пояса! Ближче до апарата! Обійміть його руками і дихайте!».

– А він холодний!

– Всі ви, чоловіки, однакові. Обіймаєте апарат, а думаєте про жінку.

Веселішаю, а принцеса добрішає.

l

Закінчити свій репортаж із палати № 21 хочу поетичними рядками, присвяченими і Олегу Олеговичу Самчуку, і Василю Ярославовичу Курилу, і лікарям та медсестрам хірургічного відділення, і всім медикам Ковельського МТМО, до створення якого мав безпосередній стосунок як колишній міський голова:

«Лікар». «Цілитель».

 «Спаситель» –

В тій мові і святість, і совість.

Він серця й душі

 повелитель,

Із кредом Христовим

 любові.

Хірургія. Хірургія. 

Хірургія –

Це пісня крізь болі до свята.

І хай залишаються шрами

 на тілі,

Гей, лікарю, сестро, ідем

 танцювати!

Пошануймо. Низенько

 вклонімося

За працю, даровану людям.

Я Богу молюся, щоб Сонцем

 світилася

Ваша нелегка життєва

  дорога!

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

ххх

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 710

Завітавши наприкінці минулого року в Уховецьк на традиційний День передплатника, ми не могли не звернути увагу на нове будівництво  у центрі села.

– Це споруджується амбулаторія загальної практики сімейної медицини, – повідомив виконуючий обов'язки сільського старости Володимир Демидюк. – Вона  надзвичайно потрібна мешканцям Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, тому й розпочали реалізацію цього інвестиційного проєкту. 

– А звідки кошти для будівництва? – цікавимося.

– За рахунок субвенції з Державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів, спрямованих на розвиток системи охорони здоров'я у сільській місцевості. 10 відсотків вартості має співфінансувати бюджет Колодяжненської сільської ради.

– Що передбачено проєктом?

– Спорудження двоповерхової мансардної будівлі без підвалу. Перший поверх призначений для влаштування амбулаторії, на мансардному поверсі передбачається житло для лікаря. Загальна площа будівлі – 345 квадратних метрів.

– Хто веде будівництво?

– Товариство з обмеженою відповідальністю "Луцьккомунбуд".

– Коли заплановано завершити будівництво?

– В нинішньому році. Станом на 1 січня ц. р. виконано 17 відсотків запланованих робіт. Так що будівельникам належить добряче попрацювати, щоб вкластися у намічені строки.

Отримавши необхідну інформацію, ми завітали на будівельний майданчик. Робота тут ішла повним ходом. Будівельники, з якими поспілкувалися, налаштовані оптимістично.

– Якщо не трапиться нічого непередбачуваного, то у визначені строки вкладемося, – запевнили вони.

Їх слова підтвердив голова Колодяжненської ОТГ Віталій Кашик:

– Проблем з будівництвом немає ніяких. Думаю, об'єкт цьогоріч введемо в експлуатацію.

Що ж, нехай спориться робота у будівельників і швидше настане день новосілля. Амбулаторія дуже потрібна людям.

Тамара ШЕВЧУК.

НА ЗНІМКАХ: загальний вигляд будівництва; будівельники, які зайняті на спорудженні амбулаторії.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Завітавши наприкінці минулого року в Уховецьк на традиційний День передплатника, ми не могли не звернути увагу на нове будівництво  у центрі села.

– Це споруджується амбулаторія загальної практики сімейної медицини, – повідомив виконуючий обов'язки сільського старости Володимир Демидюк. – Вона  надзвичайно потрібна мешканцям Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, тому й розпочали реалізацію цього інвестиційного проєкту. 

– А звідки кошти для будівництва? – цікавимося.

– За рахунок субвенції з Державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів, спрямованих на розвиток системи охорони здоров'я у сільській місцевості. 10 відсотків вартості має співфінансувати бюджет Колодяжненської сільської ради.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 403

З початку епідемічного сезону (жовтень 2019 — січень 2020 р.р.) в Україні на гострі респіраторні захворювання (далі ГРЗ) та грип захворіло 6,2% населення. Офіційно зареєстровано 11 випадків смерті від ускладнень грипу. За прогнозами МОЗ України, пік захворюванності припаде на кінець січня та лютий поточного року.

Симптоми, які характерні для грипу (на відміну від ГРЗ):

- різкий підйом температури до 39-40°С (за кілька годин);

- лихоманка;

- виражена інтоксикація, слабкість;

-  біль у м'язах ( особливо стегнових та литкових, інколи болі такі, що хворий не може стати на ноги), очних яблуках, дифузний головний біль;

- біль та першіння за грудиною, сухий болючий кашель;

- можлива блювота.

Для кого найбільше небезпечний грип:

- діти до 5 років (особливо — діти до 2 років);

- вагітні жінки;

- люди віком від 65 років;

- люди з надмірною вагою;

- хворі на діабет;

- хворі на хронічні захворювання легень (хронічні бронхіти, бронхіальна астма);

- люди, що перебувають на імуно-супресивній терапії;

- хворі з імунодефіцитним станом (ВІЛ-інфіковані, інші імунодефіцитні стани).

Що робити, якщо ви 

захворіли на грип?

Слід залишатися вдома і дотримуватися постільного режиму протягом усього температурного періоду.

Пити більше рідини, щоб вимити токсичні продукти обміну, які утворюються під час інфекційного захворювання. 

Звернутися до сімейного лікаря, педіатра. Саме він повинен призначити необхідне лікування з урахуванням вашого стану здоров'я і віку.

Слід терміново викликати сімейного лікаря, педіатра або бригаду швидкої допомоги:

- температура 40оС та вища;

- розлади або втрата свідомості;

- поява судом;

- повторна блювота;

- кровохаркання (при кашлі виділення мокроти з кров'ю);

- задишка (відчуття нестачі повітря). 

Як захистити 

себе від грипу?

Основним заходом специфічної профілактики є щеплення проти грипу. Воно здійснюється протигрипозною вакциною, що відповідає ведучому штаму і містить зазвичай антигени зразу трьох штамів вірусу, які відбираються на основі рекомендацій ВООЗ.

Профілактика:

- уникати відвідування місць великого скупчення людей;

- уникати тісних контактів з людьми, які мають симптоми грипу;

- не торкатися руками очей, рота і носа;

- регулярно ретельно мити руки з милом;

- здійснювати вологе прибирання, провітрювання і зволоження повітря в приміщенні.

Лікуючись від грипу, НЕ МОЖНА:

- вживати аспірин (ацетилсаліцилова кислота) — збільшується ризик ускладнень;

-  алкогольні напої— тимчасово покращують самопочуття, хоча насправді знижують імунітет і збільшують ризик ускладнень;

- самовільно вживати антибіотики.

Борис БЕГАЛЬ,

завідувач інфекційного відділення центральної райлікарні 

Ковельського МТМО.

З початку епідемічного сезону (жовтень 2019 — січень 2020 р.р.) в Україні на гострі респіраторні захворювання (далі ГРЗ) та грип захворіло 6,2% населення. Офіційно зареєстровано 11 випадків смерті від ускладнень грипу. За прогнозами МОЗ України, пік захворюванності припаде на кінець січня та лютий поточного року.

Симптоми, які характерні для грипу (на відміну від ГРЗ):

- різкий підйом температури до 39-40°С (за кілька годин);

- лихоманка;

- виражена інтоксикація, слабкість;

-  біль у м'язах ( особливо стегнових та литкових, інколи болі такі, що хворий не може стати на ноги), очних яблуках, дифузний головний біль;

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 350

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 349

Того святкового і найкращого для молодих дівчат та хлопців дня дві подружки — Оленка та Іринка — були такі щасливі! Ще б пак — випускний бал. Здавалося, має статися щось чарівне, як у казці про Попелюшку. 

Танцювали, не відчуваючи втоми. Коли вийшли на таке роками знайоме та просторе шкільне подвір’я подихати свіжим повітрям, до них підбігла однокласниця Лариска:

— Чули? Твій, Оленко, Степан Кузьменко в село у відпустку з аpмії приїхав. Такий гарний, змужнілий, у моряцькій формі. Та ще й товариша з собою привіз. 

— Чого це мій? — обурилась Олена.

Так, справді, він освідчився їй перед тим, як ішов служити на флот, просив дочекатися його повернення. Але вона нічого не обіцяла. Степан хороший, добрий, та не з її казки.

Оленка помітила двох юнаків, що прямували до клубу. Коли підійшли, впізнала Степана.

— Привіт, дівчата! Знайомтесь — мій товариш Микола.

Олена подивилася новому знайомому в очі й… пoтoнула в тому оксамиті. Він щось говорив, але вона нічого не чула. Схаменулася лише тоді, коли Ірина потягла її до залу. 

Ось залунала мелодія повільного танцю. Микола взяв Оленку за руку, і вони попливли в ритмі музики. Хлопець шепотів їй ніжні слова про кохaння з першого погляду, про те, яка вона чарівна… Уже давно стихла музика, а вони все ще тримали один одного за руки.

Ох ця ніч! Було в ній щось магiчне. Оленка, така розсyдлива й прагматична, втрaтила контроль над почуттями. Застереження Степана ніби й не чула.

— Оленко, не вір йому… Хоч Колька і товариш мій, не хочу, щоб тебе обpазив… Він — бабiй…

Та хіба є сила, здатна зупинити гарячу і бурхливу кpoв, що в дівочому сеpці? Пішла, куди кликав Микола…

Здоpoвий глузд повернувся до Олени лиш під ранок. Чари розсіялися разом із нічним мороком, було гірко і соpoмно. Микола і Степан, не попрощавшись, поїхали до частини. «Забудь ці очі! — казала собі дівчина. — Все минуло. Так, остyпилась. Але зроби висновок зі своїх помилок і живи далі…».

Та доля виплітає свої візерунки. Оленчина зустріч із красенем Миколою нагадала про себе. Настав час розповісти про це батькам. Мати не знала, чи плaкати, чи кpичати. Її донечка — розумниця, відмінниця… А як же інститут? 

Коли пpистpасті трохи вщухли, а батьки виговорились, Олена тихо мовила:

— Мамо, тату, я вас дуже люблю. Пробачте, що розчарувала. Та що сталося — назад не повернеш. Хто батько дитини — не питайте, не скажу.

Проте Оленчина мати не намірялася так просто здaтися: вирішила будь-що розшукати негiдника, котрий підступно задypив голову її доньці. Тож пішла до подруги Ірини. Не витpимавши натиску, дівчина зронила: «Можливо, коли Степан приїздив у відпустку, в них із Оленою щось і було».

У військову частину полетів гнівний лист від Олениних батьків. Степан одразу збагнув, хто батько. Сказав про це Миколі. Той байдуже відповів:

— То й що? Сама винна. Батьківство в мої плани не входить. І взагалі, у моряка в кожному порту по дружині. Це ж не означає, що я з кожною маю весілля справляти. Хай робить aбopт.

Степан прийняв рішення миттєво. Написав Олені короткого листа: «Ти знаєш, що я давно тебе кохаю. Виходь за мене заміж, це буде наша дитина».

Олена поважала Степана і не хотіла псувати йому життя. Втім, уявляла, як невдовзі всі тuцятuмуть у неї пальцем, а новонаpoджене маля обзиватимуть бaйстpюком. Рідний чи ні, а все ж тато. А згодом, як захоче, нехай подає на розлучення. Розсyдливість узяла гору над почуттями.

Відгуляли весілля. Наpoдилася донечка, молодий татусь оточив своїх дівчат справжніми любов’ю і турботою. Вмовив Олену вступати до інституту. А сам улаштувався в нічну зміну, щоб удень няньчити Світланку.

І як вода камінь точить, так і щире палке сеpце чоловіка розтопило кригу в Олениній душі. Не було між ними шаленої пpиcтpaсті, але були довіра, нiжність і гармонія. Жодного скaндалу чи звинувачення. Про такі стосунки лише мріють. І дитина, яка виховується в такій родині, як правило, виростає добра і порядна.

Саме такою стала Світланка. Справжня красуня: висока, струнка, з довгим золотавим і хвилястим, мов море, волоссям. У школі була перша. Затим завдяки своїй наполегливості здобула вищу економічну освіту і невдовзі стала головним бухгалтером, а потім генеральним директором представництва відомої корпорації, переїхала жити до столиці. Батькам телефонувала щодня, аби почути рідні голоси, дізнатися, що все гаразд.

Та коли лuхо настигне, не спекаєшся його. Дізналася Світлана, що мамі поставлено невтішний дiaгнoз. Кuнула всі свої справи і полетіла до рідних. Дуже хотіла полегшити матусині стpaждання. Та бiль Олени був не лише фізичний, а й душевний. Що не давало їй спокою? Степан усе розумів і наважився на розмову з донькою…

Світлана вислухала його, не зронивши й слова. А потім мовила:

— То й що? Не той батько, хто наpoдив, а той, хто вклав душу і сеpце. Хіба не так, тату?

Степан oбняв за плечі доньку, а вона міцно стиcнула мамину руку. І в душі в Олени оселився спокій. Вічний спокій…

Минув рік. Думка про те, що десь живе її кpевний батько і, може, брати чи сестри, все ж не давала Світлані спокою. З її зв’язками знайти Миколу Миколайовича Петюхіна було нескладно. І ось перед нею на робочому столі аркуш, на ньому — номер телефона, київська адреса. 

«Зателефонувати чи ні? А що сказати?» — вагалася Світлана. Врешті наважилась:

— Доброго дня. Це Микола Миколайович?

— Саме так. А з ким маю честь? — почувся приємний голос. — Що молода пані хоче?

— Вас турбує Світлана. Скажіть, ви знаєте Герасименко Олену? Я її донька. І… ваша теж…

Мовчання. А потім — розгублене й нерозбірливе:

— А що ти хочеш від мене?

— Що хочу?! Важко відповісти. Зустрітися… Поговорити…

Цієї зустрічі вона чекала з трeпетом, неначе першого побачення. Чому — сама не знала. Просто їй треба було подивитися цій людині в очі.

Ось і він. Трохи огрядний, але статурний, гарне сиве волосся. Шкіряна куртка, начищене до блиску фірмове взуття, на шиї — золотий ланцюжок, завтовшки, як палець. Все свідчило про те, що чоловік понад усе любить себе і достаток.

— Привіт, Світлано! Я тебе відразу впізнав. Дуже схожа на свою матір. Визнаю, моя донька… Хто не був молодий, той не робив дуpниць. Однак… я людина ділова, тож давай до справи. Розумію ж, що мати прислала тебе до мене не просто так. Я не з бiдних, але в мене дружина і двоє дівок на виданні. Тож давай домовимось: я даю тобі кілька тисяч гривень, і ми забуваємо одне одного, — торохтів підтоптаний красень.

Світлана дивилася на нього мовчки, навіть не намагаючись щось заперечити. Вона шукала в його очах бодай щось рідне, живе, за що можна зачепитися. Ні, одна порожнеча.

Згадалися батькові слова: «Чим менше слів, тим вони вагоміші». Спокійно підвелася, дістала візитівку.

— Дякую, що відмовились від мене і не доклали жодних зуcиль до мого виховання. Передайте візитівку сестрам. Якщо матимуть бажання поспілкуватися — рада буду їх бачити.

Чоловік очікував будь-якої реакції, тільки не такої. Він побачив, як дівчина вийшла, сіла в дороге авто, дверцята якого відкрив водій, і зрозумів, який нікчемний і безглуздий вигляд мав. А це що за відчуття? Соpoм? Ні, ні, мине…

У Світлани на душі було легко і світло. «Валеро, давай не в офіс, а до тата в село, — сказала водієві. — Навіть додому заїжджати не будемо». Їй на очі набігли сльoзи щастя і благодаті. А сеpце наче вистукувало: «Не той батько…».

Наталія ПІДГОРА.

Того святкового і найкращого для молодих дівчат та хлопців дня дві подружки — Оленка та Іринка — були такі щасливі! Ще б пак — випускний бал. Здавалося, має статися щось чарівне, як у казці про Попелюшку. 

Танцювали, не відчуваючи втоми. Коли вийшли на таке роками знайоме та просторе шкільне подвір’я подихати свіжим повітрям, до них підбігла однокласниця Лариска:

— Чули? Твій, Оленко, Степан Кузьменко в село у відпустку з аpмії приїхав. Такий гарний, змужнілий, у моряцькій формі. Та ще й товариша з собою привіз. 

— Чого це мій? — обурилась Олена.

Так, справді, він освідчився їй перед тим, як ішов служити на флот, просив дочекатися його повернення. Але вона нічого не обіцяла. Степан хороший, добрий, та не з її казки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 400

Гороскоп

з 3 по 9 лютого

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

Ковельський промислово-економічний коледж Луцького національного університету – один з найпрестижніших навчальних закладів не тільки Волині, а й України. Тут працюють педагоги високої кваліфікації, які у навчанні студентів використовують найсучасніші методики, озброюють молодь міцними знаннями. Директор коледжу Тетяна Василівна Селівончик, очолювана нею команда фахівців створили у колективі атмосферу творчого пошуку, відповідальності за доручену справу, вміння працювати на перспективу.

А ще тут багато уваги приділяють виховній роботі, формуванню у молоді рис  переконаних патріотів України, продовжувачів кращих традицій старших поколінь. Цій меті служать цікаві масові заходи, глибоке вивчення історії українського народу, його досягнень у галузі культури і мистецтва, науки і техніки. І надійною опорою педагогам у цьому є діяльність Студентської ради коледжу, яка виступає ініціатором багатьох корисних починань, вміло згуртовує юнаків і дівчат на досягнення гарних результатів у навчанні, громадській роботі.

На фотосвітлині ви бачите директора промислово-економічного коледжу, кандидата технічних наук Тетяну Василівну СЕЛІВОНЧИК з активістами Студентської ради Ярославом  КОЛЕСНИКОМ, Назарієм КОНДРАТЮКОМ, Анастасією СУХОРСЬКОЮ, Владиславом САВЕНЮКОМ. 

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.Ковельський промислово-економічний коледж Луцького національного університету – один з найпрестижніших навчальних закладів не тільки Волині, а й України. Тут працюють педагоги високої кваліфікації, які у навчанні студентів використовують найсучасніші методики, озброюють молодь міцними знаннями. Директор коледжу Тетяна Василівна Селівончик, очолювана нею команда фахівців створили у колективі атмосферу творчого пошуку, відповідальності за доручену справу, вміння працювати на перспективу.

А ще тут багато уваги приділяють виховній роботі, формуванню у молоді рис  переконаних патріотів України, продовжувачів кращих традицій старших поколінь. Цій меті служать цікаві масові заходи, глибоке вивчення історії українського народу, його досягнень у галузі культури і мистецтва, науки і техніки. І надійною опорою педагогам у цьому є діяльність Студентської ради коледжу, яка виступає ініціатором багатьох корисних починань, вміло згуртовує юнаків і дівчат на досягнення гарних результатів у навчанні, громадській роботі.

На фотосвітлині ви бачите директора промислово-економічного коледжу, кандидата технічних наук Тетяну Василівну СЕЛІВОНЧИК з активістами Студентської ради Ярославом  КОЛЕСНИКОМ, Назарієм КОНДРАТЮКОМ, Анастасією СУХОРСЬКОЮ, Владиславом САВЕНЮКОМ. 

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 376

Погода в Ковелі 

23–29 січня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 436

Колись, в роки своєї юності, я дивився іноземний   кінофільм під назвою: "Бий перший, Фредді!". Сюжету вже в деталях не пам'ятаю, але пригадую, що то була дотепна комедія про боксера, наставники якого вчили завжди бити першим.

Не знаю, чи дивився ту стрічку нинішній президент Росії Володимир Путін, вихованець петербурзьких підворіть і учень бандитів "в законі", але правило вдарити першим він сповідує усе життя. Так стверджувати у мене є всі підстави, адже володар Кремля свою войовничу позицію демонструє постійно і заявляє про неї відкрито. Інша річ, чи робить він це в силу своєї надзвичайної хоробрості,  чи з причини ретельно замаскованого боягузтва.

Адже світ вже не раз переконувався у тому, що Путін сміливий тоді, коли його бояться. Але коли бачить, що суперник або суперники сильніші його й інтелектом, й політичною зрілістю, й умінням рішуче відстоювати свої інтереси, він тушується й миттєво включає "задню". Виходить, як у тому прислів'ї: "Молодець серед овець, в для молодця – і сам вівця".

На превеликий жаль, реалії сучасного політичного життя такі, що "овець" серед лідерів країн світу більше, аніж "молодців". Чимало з них "витанцьовують" перед Володимиром Путіним, ставлячи бізнесові інтереси вище державницьких і загальнолюдських. Настрахані непередбачуваністю "царя всія Русі", його постійними погрозами на адресу Заходу, підкріплені термоядерною палицею, всілякого роду меркелі, макрони, земани і навіть трампи дозволяють крихітці Цахес творити справи, на які не кожна нормальна людина зважиться. “Б'ючи” першими, Путін та його посіпаки прибирають до рук Близький Схід, по-новому колонізують Африку, дедалі вільніше почуваються в Європі. Про Україну годі й говорити – її просто-напросто силою заганяють у московське "стійло", вимагаючи позбутися решток незалежності. Ще й ще раз переконуємося у тому, що світом правлять не ідеї, а  інтереси.

США  і Європа заплющують очі й на внутрішньополітичну ситуацію в Росії, яка дедалі більше нагадує стан справ у Північній Кореї, Ірані, Венесуелі або інших країнах, де замість демократії зміцнюють диктаторські режими. Опозиція там розгромлена і деморалізована, засоби масової інформації взяті під суворий контроль, свобода слова наближена  якщо не до нуля, то близько до нього. Гасло: "Буде Путін - буде Росія!" зведене в абсолют, як колись звели в абсолют вислів: "Лєнін і сьогодні живіший всіх живих!".

Відчуваючи поблажливість з усіх боків, увірувавши у свою винятковість, Путін і надалі "б'є" першим на усіх напрямках. Цими днями він виступив із посланням, а точніше сказати "січневими директивами", обов'язковими до виконання, перед депутатами Держдуми, членами уряду, керівниками регіональних органів влади, представниками так званої "широкої громадськості", а також духовенства, де, хоч і замасковано, але чітко заявив про свою готовність правити вічно. Задля цього він відправив у відставку весь свій уряд на чолі з Дмитром Медведєвим, зробивши з нього цапа-відбувайла, задекларував внесення змін у Конституцію Росії, яка дозволить йому зберегти свою необмежену владу фактично до кінця свого життя.

Але якби мова йшла тільки про внутріполітичні розборки в Московії, було б погано, але не смертельно. Однак біда в тому, що Путін, по-бандитськи  узурпувавши владу в країні, націлений завдати удару й по цивілізованих нормах міжнародного співжиття. Не відчуваючи супротиву з боку підлеглих йому рабів-холопів, як відверто назвав росіян одіозний політик-самодур Володимир Жириновський, володар Кремля готовий тепер до перерозподілу світу на свій кшталт. Як передбачають політологи, для цього буде активно використано підготовку і відзначення 75-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – тієї самої  перемоги, яку Москва фактично "приватизувала" і настирливо використовує у своїй шовіністично-націоналістичній пропаганді. Можна не сумніватися, що в дію будуть приведені всі можливі засоби і методи пропаганди й агітації, котрі не особливо різняться формою, але є дуже ефективними змістом. Лейтмотивом усього цього дійства, яке дехто влучно називає "побєдобєсієм", буде теза: "Можемо повторити!". Мовляв, знайте: перемогли у 1945-му – переможемо і в 2020-му або будь-якому іншому році.              

Готуючись до ювілею, на який запрошені керівники багатьох країн світу і чимало з яких приїде до Москви, путінці у квітні проведуть референдум на підтримку змін до Конституції РФ, про що йшлося вище, з тим, щоб остаточно утвердити диктатуру Путіна. Як колись була сталінська Конституція, так тепер буде путінська. Залишиться після цього зробити головне – нанести нищівний удар по залишках цивілізованого співіснування народів світу. А для цього завершити приборкання "норовливої",  тобто України, і взятися за близьке зарубіжжя – Польщу, Прибалтику, Білорусь, то  стане початком утворення відновленого союзу непорушного.

Дехто скаже: "Таке неможливо. Путін не насмілиться перекроювати карту світу". Що ж, може,  й не насмілився б, якби йому не потурали в його агресивних діях. Крим же насмілився анексувати, на Донбасі і Луганщині сепаратистів підтримує, то чому б і далі не рухатися? Тим більше, що політична кон'юнктура сприятлива: в Україні триває боротьба за владу, опозиція новообраному Президенту наростає (не без підтримки зовні), Євросоюз тріщить  по всіх швах, між країнами-учасниками НАТО все помітнішими стають непереборні протиріччя. У США розпочалася підготовка до нових президентських виборів, демократи і республіканці, готові, образно кажучи,   з'їсти один одного, а бідолашний Трамп під загрозою імпічменту крутиться, як вуж на пательні.

Чим не зоряний час для Володимира Путіна та його команди? Вони розуміють: кращої пори для того, щоб “вдарити”  першими, можливо вже не буде. Ось і пішли в хід теорії, які фальсифікують історію Другої світової війни, перекладають вину за її розв'язання із Гітлера та Сталіна на європейських лідерів, особливо – окупованої фашистами і більшовиками Польщі.

В умовах, у яких опинився світ на початку XXI століття, можна сподіватися хіба що на допомогу вищих сил. Людство і надалі перебуває в полоні ілюзій, рожевих мрій та марень, як перебувало і перед початком Першої та Другої світових воєн. Чим закінчилося те "благоденство", ми з історії знаємо. І причина цьому одна: вчасно не "вдарили" першими по агресорах ті, хто міг би це зробити і не допустити багатомільйонних жертв.

  Хотілося б вірити, що подібне не повториться. Адже надія вмирає останньою...

 Маркіян ІВАЩИК.

Р. S. Коли я із цією статтею завітав до редакції, журналісти мені повідомили, що одна з читачок телефоном висловила невдоволення тим, що газета друкує "антипутінські" матеріали. Вона сказала: "Навіщо ви чіпаєте Путіна? Він – президент іншої країни. Хай із ним розбираються самі росіяни". 

Моя відповідь була короткою: "Коли Путін не чіпатиме України, я не буду писати про нього. А якщо він агресор і бандит, я не мовчатиму!". І додав: "Зрештою, ніхто не боронить любителям путінщини емігрувати до Росії і насолоджуватися життям там. Силою в Україні ніхто нікого не тримає. Чемодан – вокзал – Росія!".

М. І.

Колись, в роки своєї юності, я дивився іноземний   кінофільм під назвою: "Бий перший, Фредді!". Сюжету вже в деталях не пам'ятаю, але пригадую, що то була дотепна комедія про боксера, наставники якого вчили завжди бити першим.

Не знаю, чи дивився ту стрічку нинішній президент Росії Володимир Путін, вихованець петербурзьких підворіть і учень бандитів "в законі", але правило вдарити першим він сповідує усе життя. Так стверджувати у мене є всі підстави, адже володар Кремля свою войовничу позицію демонструє постійно і заявляє про неї відкрито. Інша річ, чи робить він це в силу своєї надзвичайної хоробрості,  чи з причини ретельно замаскованого боягузтва.

Адже світ вже не раз переконувався у тому, що Путін сміливий тоді, коли його бояться. Але коли бачить, що суперник або суперники сильніші його й інтелектом, й політичною зрілістю, й умінням рішуче відстоювати свої інтереси, він тушується й миттєво включає "задню". Виходить, як у тому прислів'ї: "Молодець серед овець, в для молодця – і сам вівця".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 420

Рівнянка Олена Медведєва вишила "Лісову пісню" Лесі Українки. Аналогів такій книзі на сьогодні немає.

Робота над арт-буком тривала упродовж двох років. Майстриня стала авторкою колекції креативних книг, серед яких є мереживні, різьблені, фетрові, солом'яні, шкіряні, бурштинові та, звичайно ж, вишиті. 

Один із її арт-буків потрапив до Книги рекордів України. Олена Медведєва вишиває як книги-мініатюри, так і фоліанти. Власне, "Лісова пісня" стала її восьмим із них. Книга має розміри 60 на 42 сантиметри, налічує 48 сторінок, важить 7 кілограмів і містить 68 560 гаптованих знаків. 

На сьогодні це один із найоб'ємніших арт-буків у колекції, адже текст драми-феєрії вишивався без скорочень.

"День".

l

Стажер з Індонезії навчатиме ковельських школярів англійської мови.

19-річний Джеремі Равіндра, на запрошення мережі мовних центрів EuroFuture, прилетів з Індонезії до Ковеля, аби навчати дітей англійської та розповісти про культуру своєї країни.

Джеремі родом з Джакарти, столиці Індонезії. Він навчається на факультеті бізнесу у місцевому університеті. Хлопець вільно володіє англійською мовою та любить подорожувати. А ще захоплюється грою на піаніно.

Аби приїхати до нашого міста на хлопця чекали 15 годин перельоту; більше ніж доба добирання з Києва до Івано-Франківська, а звідти і до Ковеля; зміна часового поясу та клімату.

Джеремі мріяв приїхати до України. Він каже, що Україна для нього – це найкраща країна для початку подорожей Європою. Хлопець вже встиг скуштувати дещо з української кухні. Каже, що йому найбільше подобається червоний борщ.

Ковельчанам  варто стежити за фейсбук-сторінкою "EuroFuture NGO" – громадська організація "EuroFuture", в рамках діяльності якої будуть проводитися безкоштовні відкриті заходи для ковельчан. Адже, окрім викладання англійської, хлопець планує проводити майстер-класи з малювання та різні культурні заходи. Індонезієць стажуватиметься у Ковелі понад місяць.

"КовельPost".

l

Житель Мічигана (США) в кінці 2019 року купив собі диван в комісійному магазині. 

Але Говард Кірбі довго не міг зрозуміти, чому йому так незручно сидіти на дивані. Його дочка вирішила розкрити обшивку, щоб з'ясувати причину – і вона виявилася досить вагомою, адже всередині лежало трохи більше 43 тис. доларів.

"Коли вона почала діставати гроші з дивана… Та мені навіть зараз потрібно щипати себе, щоб переконатися, що я не сплю", – згадує чоловік.

Кірбі порадився з юристом щодо своєї знахідки – той запевняв чоловіка, що гроші його по праву, і він не зобов'язаний нікому їх повертати. Однак чоловік вирішив, що він не хоче так чинити.

Кірбі попросив працівників магазину допомогти йому знайти жінку, у якої він купив диван. Виявилося, що це диван її дідуся, який дістався їй у спадок після його смерті.    Жінка не знала, що всередині гроші, а меблі їй були не потрібні, тому вона віднесла диван у комісійний магазин. Кірбі вирішив повернути їй всі гроші.

"Я завжди думав, як би я вчинив, якби опинився в такій ситуації. І тепер я знаю – і тому почуваюся прекрасно", – розповів чоловік.

https://nv.ua/

Зібрала 

Світлана ЛЯШУК.

Рівнянка Олена Медведєва вишила "Лісову пісню" Лесі Українки. Аналогів такій книзі на сьогодні немає.

Робота над арт-буком тривала упродовж двох років. Майстриня стала авторкою колекції креативних книг, серед яких є мереживні, різьблені, фетрові, солом'яні, шкіряні, бурштинові та, звичайно ж, вишиті. 

Один із її арт-буків потрапив до Книги рекордів України. Олена Медведєва вишиває як книги-мініатюри, так і фоліанти. Власне, "Лісова пісня" стала її восьмим із них. Книга має розміри 60 на 42 сантиметри, налічує 48 сторінок, важить 7 кілограмів і містить 68 560 гаптованих знаків. 

На сьогодні це один із найоб'ємніших арт-буків у колекції, адже текст драми-феєрії вишивався без скорочень.

"День".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 436