Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь  в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що  ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі  історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.

А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.

На поштовій станції у Броварах відбулася зустріч із Шевченком, якого охороняли 2 жандарми. Згодом у циклі «В казематі» він напише поезію, присвячену Костомарову:

І я згадав своє село.

Кого я там, коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь  і твоя, мій брате,

 мати,

Чорніше чорної землі,

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

Дорогою Костомаров перебував у важкому психологічному стані. 5 днів  нічого не їв,  без сторонньої допомоги не міг обійтися. Але на допитах тримався гідно. Визнавав, що вів бесіди з друзями про слов’янство, але лише в межах учених, наукових інтересів щодо історії,  філософії, етнографії.

Ув’язнення у фортечних казематах дощенту зруйнувало академіку кар’єру історика. Річне ув’язнення в Олексіївському равеліні  виявилося страшним випробуванням для нього. Його камера наводила жах: грубе ліжко, стіл дубовий, стілець, на столі – олов’яна кружка для води. Віконця замазані білим, і тільки крізь верхнє скло пробивалося денне світло. Через рік – заслання в Саратов. 23 дні – із 30 травня по 23 червня – добирались до міста. Ямщик в дорозі не витримав і помер, бо в містах, через які вони їхали, вирувала холера. Губернське місто Саратов зустріло його високою температурою і страшною епідемією. Щодня помирало 600 жителів.

l

За сином прибула і мати, яка була одержима його долею до самого кінця. Та він  чекав хоч вісточку від нареченої. А її не було. Бо мати нареченої сприяла цьому.  Потай від неї Аліна писала до В’ятки, адже  спочатку туди його мали заслати. Друзі повідомили їй про Саратов. І через них же  налагодився зв’язок із коханим. Це було для нього великою підтримкою. 

На роботу його призначили помічником старшого секретаря губернського правління. Платні вистачало на прожиття з матір’ю і на квартиру. Тож жевріла надія побратися з Аліною. 

33 листи зберігав Микола до кінця свого життя. Але мати Аліни тиснула на доньку так, що тій був  світ немилий. В одному листі вона пише: «…багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи і робить усе на краще…». Її мати написала йому, щоб забув про Аліну. Все ж листи коханої зігрівали душу. І він повернувся до старих проектів, зокрема, монографії «Богдан Хмельницький». Бо життя не стоїть, а продовжується. І волі немає, а переїхати до іншого міста не дозволялося,щоб поїхати до Києва побачитись з Аліною –  так добилась її мати. А жити треба. І він забував іноді за читанням і писанням про сон, їжу та відпочинок. Та  ще й поліцейський нагляд постійно. Просився не раз звільнити хоч від цього. «Не на часі», – була відповідь. 

Аж 1855 р. добився цього і поїхав до Санкт-Петербурга, щоб поклопотатися за друкування своїх праць.  Дозволено було і в Стокгольмі попрацювати у Державному архіві. Довгий час йому все ж не дозволялось працювати « по ученой части». Та, зрештою, призначили на посаду професора Санкт-Петербурзького університету. Його лекції були найцікавішими, а в кінці студенти на руках виносили із зали. 

l

Наприкінці грудня 1861 р. Костомаров отримав срібну медаль на Олександрівській стрічці за недавню працю  на тему  звільнення селян у  Саратовській губернії. Настільки любив Костомаров героїв своїх творів, що іноді, розповідаючи про них, переходив на тон їхньої  мови і цитував сторінки польською, церковнослов’янською і навіть латиною.  Але найголовніше, що  вивів на авансцену минувшини масового, колективного героя – народ, націю.

У 1861 р. Костомаров став одним із ініціаторів заснування та видання журналу «Основа». Авторами його були сам історик-професор, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.

10 березня 1861 р. помер Т. Шевенко. Для Костомарова смерть поета була страшним ударом. Не вдалось, казав, навіть наговоритися з другом. Смерть Шевченка збіглася в часі з важливою подією в історії Російської імперії. Був підписаний і обнародуваний Маніфест про звільнення селян.

Старався будь-що Костомаров реалізувати проект із видання книг українською мовою. Але циркуляр міністра внутрішніх справ про заборону друкувати був ударом для нього. Він навіть зустрівся з міністром Валуєвим, щоб той відмінив цей указ, та все було марно. Великий науковий доробок давав можливість працювати в будь-якому університеті. Найбільше бажання було – в Україну. «Хотів був я перебратися на Україну, щоби провести решту днів у країні своїй… але сильні світу сього, котрі сидять на сідницях влади, з намови марнослівних наклепників не допустили мене. Я любив все життя Україну, її народ, її природу…», - писав він М. Максимовичу. Як і Шевченка,  боялися його впливу на маси.

Як член  Археографічної комісії згодом поїхав у відрядження до Києва і там зустрівся з вдовою Аліною та її трьома дітьми. Почуття не згасли, але докучали старість і хвороби. Вона тяжко хворіла, іноді з ліжка не могла встати. А в нього прогресували болі голови, яку простудив ще в тюрмі. Одне око напівсліпе було. Тож про одруження не було й мови. І він поїхав з її дочкою, аби допомогти вступити у столиці на навчання.

Долаючи недуги, працював і далі. Та хвороба виявилася сильніша. Одночасно з матір’ю захворіли на тиф. Вона померла, поховали друзі без нього, аби не травмувати.

l

Він теж був на грані. Дали знати Аліні. Вона приїхала і не відходила від Миколи Костомарова,  доки не видужав. 9 травня 1875 р. вони повінчалися. Дружина подарувала важко хворому й змученому історику 10 років життя та творчості, перебравши на себе всі обов’язки і клопоти.

На той час М. Костомаров мав міцне суспільне становище:  був одним з найвідоміших істориків, учених-гуманітаріїв. 1880 р. його нагороджено з нагоди 20-річної роботи в Археографічній комісії орденом Св.Станіслава І-го ступеня.

З-під пера тяжко хворого, втомленого, змученого життєвими негараздами вийшла ціла низка статей, присвячених українофільству. А в 1883 р. побачила світ його історична монографія «Мазепа».

У 1885 р. він ще поспілкувався із молодим колегою Д. Яворницьким, який згадував, що Костомаров  був схожий на  «розвалину» на присмерку своїх днів, але нагадував «помираючого лева». В цьому ж році його навіть лейб-медик  С. Боткін оглядав. Але стан вченого був безнадійним. Він відійшов у вічність 7 квітня 1885 р. у Санкт-Петербурзі. Поховали  на Волковому кладовищі. Навпроти була могила І. Тургенєва, з яким він приятелював. 

Громадськість масово відгукнулась для вшанування його пам’яті. Похоронна процесія розтягнулася на декілька верств, вражала величезна кількість                                                        вінків з Харкова, Одеси, Києва, Москви, Саратова, Казані та ін. В багатьох церквах служили панахиди. Некролог з’явився навіть за кордоном.

Дружина присвятила решту життя піклуванню про пам’ять і творчу спадщину чоловіка. Особисту бібліотеку історика (1425 друкованих видань і 29 рукописів) передала Київському  університету Св. Володимира. Його ім’я носила премія, дали другу (першої нікому) В. Грінченку за словник української мови у 1905 році. 

Після смерті Аліни Костомарової (1908 р.) справу продовжили її діти, які його любили і шанували.

          Валентина Остапчук.

Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь  в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що  ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі  історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.

А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 479

Спорожніли грядки  — пора взятися за лопату

Коли урожай ранніх овочів зібрано, грядки, що звільнилися, вимагають пильної уваги. Можна взятися за лопату, перекопати їх і залишити відпочивати, а можна подбати про збільшення родючості ґрунту і засіяти грядки травами сидератами. Якщо на Вашому городі пустують грядки - посійте на них люпин, гірчицю, ріпак. На початку серпня це ще можна зробити. Це відмінний спосіб поліпшити стан ґрунтів і відновити їх структуру на грядках, які тимчасово не використовуються для посадки овочів.

Що посіяти в серпні

Кінець літа не означає, що пора закінчувати посів овочевих культур. Це вдалий час для підготовки грядок під посів редису, цибулі на перо, зелені і салату. Ніжний редис достигає швидко, можна посіяти його двічі з тимчасовим розривом в тиждень.

Квітник – які турботи актуальні в серпні

Ті квітникарі, які посіяли дворічні культури (рожу, віолу, турецьку гвоздику, незабудку, маргаритки), можуть приступати до посадки розсади на постійне місце. Головне не затягувати цю процедуру до вересня, адже слабкі рослини повинні встигнути вкоренитися, щоб перезимувати без втрат.

Серпень — важливий місяць для пересадки і ділення півоній. В цей час відзначена найкраща приживлюваність розкішних квітів. Кущі півоній, що розрослися, ділять на кілька частин, кожен відрізок кореневища повинен мати 2-3 бруньки.

У серпні можна розсадити або посадити заново багаторічні айстри, флокси, ромен і дзвіночки. При необхідності проводять розподіл лілійників, купальниці і інших багаторічників.

На цьому роботи з розподілу багаторічників не закінчуються. Серпень – найбільш відповідний час для поділу і пересадки примул. Старі примули вимагають поділу на третій рік, адже рослини вже відросли, стали менше цвісти, та й розмір самих квітів набагато зменшився. Не затягуйте роботи по розсадженню примул, адже відділені пагони повинні встигнути прижитися на новому місці.

Триває догляд за квітниками – клумби періодично оглядають на наявність шкідників, видаляють засохлі квіти і листя, підгодовують фосфорно-калійними добривами. Уже можна приступати до збору насіння рослин, що їх зав’язали. Також це найкращий час для посадки лілій.

Особливу увагу потрібно приділити трояндам – спекотна погода може спровокувати загибель куща. Обов’язково вносьте під трояндові кущі добрива та на період спеки практикуйте глибинний полив до одного відра під кущ.

Можна приступати до обрізання живоплотів, а також бузку, жасмину, калини, приводячи рослини в належний вигляд. Живці можна прикопати в спеціально відведеній грядці і накрити плівкою - вони легко вкорінюються в кінці літнього сезону. Таким чином, можна вкорінювати зелені живці бузку, барбарису і клематисів, гортензії, форзиції, калини, спіреї, дейції та інших декоративних культур.

Садові клопоти

До кінця літа на садових плодових деревах дозріває урожай персиків, слив, яблук, груш та інших фруктів, які потрібно своєчасно зібрати, звільнивши гілки від важкого вантажу. Крім цього, в саду необхідно виконати ряд обов’язкових робіт:

n Окулірування або щеплення вічком – спосіб щеплення плодових і декоративних рослин одиночній ниркою (вічком – одна брунька з тонким шаром деревини), взятої від культурного сорту плодових дерев

n Догляд за плодово-ягідними культурами – внесення добрив і обробка від шкідників.

n Підготовка місць для зберігання зібраного врожаю – існуючі плодосховища необхідно обробити, підремонтувати, а якщо площі не вистачить, побудувати нові.

n Знищення порослі і бур’янів  — в пристовбурних кругах і міжряддях необхідно прибрати бур’янисту рослинність. Траву можна закласти в компостну яму або спалити.

Серпень –  дуже насичений місяць для робіт в саду. Варто задуматися про підготовку території під посадку нових дерев і кущів, які Ви плануєте посадити на ділянці. Саме час заглянути в  інтернет-магазин.  

Дерева та кущі

 На яблуневих деревах варто  обрізати вертикально зростаючі пагони. Вони відбирають світло, вологу і мікроелементи, необхідні для росту плодів. Якщо серпень видався посушливим – поливайте дерева і підгодовуйте їх фосфорно-калійними добривами, тоді вони успішно перезимують.

Саме в цей час починають інтенсивно рости нові корені. Ягідні чагарники (аґрус, смородина) огляньте, зріжте старі і хворі гілки, після чого внесіть підгодівлю, так само як і під дерева. Далі можна  мульчувати  грунт.

Город

У серпні продовжують доглядати за овочевими культурами. Займіться прополкою і підгодуйте рослини. Скоро збір першого врожаю: солодкий перець, томати і баклажани починають масово дозрівати. Якщо на початку місяця всі ці культури ще можна було підгодувати мінеральними добривами або органікою, то в другій половині – вже не варто цього робити.

Щоб грядка з огірками не засохла і продовжувала плодоносити – регулярно поливайте і підгодовуйте. Якщо у цибулі пожовкло і вилягло перо, виберіть її із землі і просушіть: при гарній погоді – можна на грядках, а якщо сиро – в добре провітрюваному, сухому місці. Часник теж викопайте відразу після того, як пожовтіє перо. Якщо сухо, морква, буряк, патисони, кабачки теж потрібно поливати і підгодовувати. 

Що стосується гарбуза, то його в серпні вже не потрібно підгодовувати. Просто треба обрізати кінці пагонів з квіточками і дрібної зав’яззю, тоді вже сформовані плоди будуть краще визрівати і набирати вагу. Пора копати ранні сорти картоплі, а на грядці, де посаджений пізня картопля, варто скосити бадилля - через два тижні після цього його теж можна прибрати. Щоб пізня білокачанна капуста більш активно набирала вагу і зав’язувала качани, підгодуйте її хоча б раз на місяць розчином мінеральних добрив або органіки.

Газони

Регулярно поливайте газони в саду, а якщо на вулиці сильна спека, то щодня. Краще це робити після обіду, коли сонце припікає не так сильно. Поливати потрібно до тих пір, поки земля не просочиться до глибини 10 - 15 сантиметрів. В посушливе літо викошуйте газон в саду не нижче, ніж на 5 сантиметрів, адже занадто низько скошена рослинність важко переносить спеку.

Підгодовувати грунт газону в кінці серпня вже не потрібно, а особливо азотними добривами, які стимулюють ріст рослин. Якщо газон старий, сильно ущільнений, буде корисно взяти вила і проколоти грунт на глибину 8-10 сантиметрів - це сприятиме провітрюванню грунту, поліпшить доступ води і кисню до коріння, і вони стануть краще рости.

Компост

Продовжуйте збирати органічні залишки й бур’яни. В ємності з компостом постійно повинна бути волога, але сильно заливати водою її не варто. Якщо ємність встановили ще навесні, і додали спеціальний препарат, що прискорює органічні процеси, то знизу можна потихеньку діставати вже готовий компост.

Підготувала 

Світлана КОЛОСОК.

Коли урожай ранніх овочів зібрано, грядки, що звільнилися, вимагають пильної уваги. Можна взятися за лопату, перекопати їх і залишити відпочивати, а можна подбати про збільшення родючості ґрунту і засіяти грядки травами сидератами. Якщо на Вашому городі пустують грядки - посійте на них люпин, гірчицю, ріпак. На початку серпня це ще можна зробити. Це відмінний спосіб поліпшити стан ґрунтів і відновити їх структуру на грядках, які тимчасово не використовуються для посадки овочів.

Кінець літа не означає, що пора закінчувати посів овочевих культур. Це вдалий час для підготовки грядок під посів редису, цибулі на перо, зелені і салату. Ніжний редис достигає швидко, можна посіяти його двічі з тимчасовим розривом в тиждень.

Ті квітникарі, які посіяли дворічні культури (рожу, віолу, турецьку гвоздику, незабудку, маргаритки), можуть приступати до посадки розсади на постійне місце.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 494

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Неспокоєм вирувала Ковельщина. Багато про подію писали, говорили. Пояснення були короткі – мовляв, так потрібно.

Виявилося, що не зовсім потрібно. Не побачили «реформатори» за тими новаціями головного: земляків (і не тільки) Лесі Українки, заради яких і замислювалося оте дійство.

Згадалася бувальщина. У потязі їдуть син і батько. «Тату, а що це?» – запитує малий. – «Корова». – «А це що їде, гуде?». – «Автомашина».

Молода пара не витримує цієї розмови й зауважує: «Добродію, вашому синові часом не потрібен лікар?». На що той відповів: «А ми їдемо від лікаря. Син був сліпий, і бачить цей світ вперше».

Майнула грішна думка (наперед прошу вибачити): а, може, таки потрібне прозріння, щоб побачити всіх із висоти Лесі й зрозуміти, що поетеса однаково рівнодотична і до видатних реформаторів, і до письменників, і до юних, і до мешканців найменшого села? 

Але це так, до слова. Біля Лесиного дуба цікавих багато. А той кучеряво шелестить листям – радіє, що не забули. На головному «майдані» все готове, і звучать народні, козацькі і  патріотичні пісні. Зворушливо!  Тут інший, дивний світ.

Скептик мені зауважує: «Формат треба міняти».

Знову кажу: «Прозрій! Глянь, скільки змін. Сьогодні урочисте дійство носить значущу назву – етнофестиваль «На гостину до Лесі!»  Хіба це не нове?».

Організатором свята обласного рівня виступила Колодяжненська об’єднана територіальна громада, яку очолює Віталій Кашик. Так, так: не районна державна адміністрація, а ОТГ, яка,  об’єднавшись, будує новий дім. Приємно і знаково, що той дім із вікнами, через які проникають промені духовності, культури та українства.

Почуймо Віталія Кашика: «Громада набрала  духовного, культурного, патріотичного напрямку. Кожне із сіл внесло краплю животворного еліксиру. В серцях людей карбується єдність людини, природи і країни».

І ще один важливий позитив: на свято прибули представники влади. Це – Олександр Киричук, виконуючий обов’язки голови обласної  держадміністрації; Юрій Поліщук, наш земляк, перший заступник голови обласної ради; Андрій Броїло, голова Ковельської районної ради; Роман Кульцман, перший заступник голови РДА та інші.

Узагальнюючи сказане ними,  зазначимо, що у вітальних словах йшлося про важливість заходу, про значимість Лесі Українки в сьогоденні і розбудові  країни, про її славу, яка підносить наш край на світовий рівень. А ще – про силу і волю до руху вперед, які пульсують животворно від Лесі Українки та Олени Пчілки.

Гарний  заспів етнофестивалю пролунав із вуст  зовсім юної (такої, як була колись мала Леся в Скулині) Анастасії Шпак із с. Доротища.

А за тим пішло і поїхало… Виступали гурти: «Намисто» (Народний дім «Просвіта», м. Ковель), «Брикса» (Цуманська ОТГ); «Джерело» (с. Скулин); «Нуйнівські співухи» (с. Нуйно  Камінь-Каширського району); «Народна криниця» (Турійський районний будинок культури); «Веретенце» (с. Уховецьк); «Родина» (с. Білин); «Діброва» (Забродівська ОТГ); «Калинонька» (Луцька ОТГ); «Горлиця» (с. Доротище).

Якби зібрав всі виступи в одне місце, вийшла б велика скарбниця народних пісень, звичаїв, які прилетіли до нас із сивої минувшини.

Зворушив глядачів спів дуету у складі Людмили Борисюк та Івана Філона із с. Білина. Мудре слово про Лесю Українку (наукового рівня) промовила Світлана Богдан, професор Східноєвропейського національного університету (м. Луцьк). Гарно клалися в душу поезії від о. Івана Оринчака, настоятеля Свято-Миколаївського храму с. Колодяжного, Ніни Шугніло, поетеси із с. Грив’яток, Ніни Горик, поетеси з Луцька (за словами Андрія Мигулі, «нашої Ніни»), Олени Місюри, читця поезій з Доротища. Мав слово і автор цих рядків.

Дійство справило чудове враження. Як сказала Ніна Горик, «Етнофестиваль– 2019 – це мікрокосмос мистецтва, один за два інших в минулому».

Підтвердженням  цьому –  гарячі оплески і гучне «Браво!» від багаточисельної (невипадкової) публіки.

Щоб описати все, потрібен великоформатний ліричний репортаж, на який, як завжди, у газеті місця бракує.

Ще одна новація – кожен  учасник сценічних виступів отримав Диплом учасника етнофестивалю від Колодяжненської ОТГ та її керівництва. Не забули організатори і про харчування. Шеф-кухарі пригощали смачною кашею. Таку хіба подають президентам на полюванні...

Маємо подякувати Тетяні Матяшук, начальнику відділу культури Ковельської РДА, яка доклала  немало сил та енергії, щоб свято вдалося.  Гарно виглядала сцена і майдан, заквітчані вижитими рушниками. В цьому – велика заслуга Галини Божик, Заслуженого працівника культури України.

Як завжди, на висоті були ведучі Андрій Мигуля та Лілія Осіпчук.

На закінчення Віталій Кашик щиросердечно подякував всім за участь і допомогу в організації фестивалю «На гостину до Лесі».

Символічно, що фінальну пісню «Україна, край наш рідний» слухали стоячи. Це значить, що українство, Леся в душі навічно.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S.  Не можу оминути хмарку смутку – озеро  Нечимне заросло повністю травою, очеретом та іншим зіллям. Немає ні човна, ні плеса хоча б з «копієчку». Заклики до відновлення озера, обіцянки попередніх керманичів Волині залишилися на папері. 

Боюся, що за сучасними політичними баталіями про цю біду далеко не місцевого значення ніхто вже й не почує…

                                      А. С.

На ФОТОСВІТЛИНАХ: під час етнофестивалю «На гостину до Лесі» в урочищі «Нечимне».

Фото 

Сергія ДАНИЛЮКА.

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 706

Того ранку  Галя повернулася із села  не в обідню пору, як зазвичай, а вранці — сусід їхав на  аторинок і її пізвіз. Удома на жінку чекав сюрприз: син додивлявся сни в обіймах якоїсь дівчини. І невідомо, кому тієї миті  було більше незручно: молодим людям чи їй, Галині.

— Мам, ти… той… Ну, ти ж розумієш, — Сергій миттєво накинув покривало на оголене тіло супутниці ночі й почав поспіхом одягатися. — Постався до цього спокійно. Ми з Лілею одружуємося…

На Галю наче хто окріп вилив, але в присутності незнайомки вирішила скандалу не зчиняти. Тільки після того, як за нею зачинилися вхідні двері, почала, як кажуть молоді, рвати і метати. Оте миршаве дівчисько, тонке, мов стеблина, та ще й зростом не вдалося — заледве дістає до синового плеча… Оце їхня невістка?!

 — Чи ти, парубче, зовсім здурів? — допитувалася Галина. — Подивися на неї і подивися на себе! Хіба вона пара тобі, дипломованому інженерові?!

 — Мамо, це не обговорюється, — мовив спокійно і пояснив: — Бо Ліля вагітна…

— О Господи! — Галина вхопилася за серце… До цієї миті вона ще сподівалася вплинути на синове рішення і не допустити одруження, а тут — такий поворот подій…

 — А без цього не можна було обійтися?! — знову зірвалася на крик. — І чим ви тільки думали обоє? Явно не головами! 

— Навіщо ти себе накручуєш? — спокійно продовжував Сергій. — Не хочеш приймати її в нашу сім’ю — не приймай. Ми розпишемось і підемо жити на квартиру, бо в цій однокімнатній «хрущівці» однаково місця нема.

Зазнавши повної поразки (бо що тут уже вдієш?), Галя почала помалу вистигати і поцікавилася, хто ця дівчина, звідки і ким працюють її батьки.

— Мамо, ти тільки не нервуйся і не кричи більше, бо зараз іще сусіди почнуть збігатися, — почав здалеку Сергій. — Ліля виросла в дитбудинку. Вона — кругла сирота.

На щастя, «швидку» викликати не довелося, але без заспокійливих препаратів того дня не обійшлось. Трохи оговтавшись, Галина зателефонувала чоловікові, котрий був на заробітках, й поставила його перед фактом. Павло повівся більш розсудливо, ніж дружина:

— Чого ти, Галю, робиш із цього трагедію? Йому з нею жити. Хоче женитися — хай жениться, не школяр уже. Що від нас належиться — дамо. Весілля справимо, щоби не гірше, ніж у людей. А там видно буде.

 …Весілля відгуляли восени. Доля молодятам підфортунила — їм пощастило винайняти квартиру двома поверхами вище від батьківської. І це добре, бо в молодої дружини був мізер знань щодо сімейного життя, побуту й ведення господарства. В інтернаті цього не навчали, тож довелося Галині ставати біля «керма» молодої сім’ї і давати невістці найрізноманітніші поради, починаючи із самих «азів».

 Допитлива Ліля хотіла все знати, все вміти, була наполегливою і набридала Галині запитаннями, як це чи інше зробити, чому так, а не інакше, а якщо зробити не так, то що буде? Проте свекруха не гнівалася на невістку. Навпаки — раділа, бо якщо невістка всім цікавиться, всього хоче навчитися, то буде з неї добра дружина.

 Ліля виявилася милою і добродушною дитиною. Оскільки нікому ніколи не говорила «мамо » і «тату», то тепер щебетала ці слова, що несуть у собі глибинний родинний зміст, без упину.

 Так поволі й притерлися, як то кажуть, свекруха з невісткою. А коли навесні Ліля народила маленьке диво — темноокого Тарасика, копію Сергія — Галина була від щастя на сьомому небі. Почувалася найщасливішою бабусею у світі. Колеги по роботі знали про її внука все до найменших дрібниць: коли «коней почав пасти», коли перший зубчик прорізався. Мало не про те, скільки разів на добу малому підгузки змінювали. Позаочі співробітниці навіть дратуватися почали. Мовляв, носиться Галька зі своїм Тарасиком, наче з писаною торбою, наче ніколи ні в кого внуків не було.

— Галю, внук внуком, а ти краще розкажи, як невістка, — поцікавилась якось колега. — Пам’ятаємо, що ти їй не вельми рада була.

— Ой, жіночки, — махнула рукою Галина, — що було, те минуло. Моя Ліля — гарна господиня, прекрасна мама. Кращої дружини своєму синові я не бажала б. Розкаююся, що не хотіла її за невістку. Неправа була.

…Аж тут білу смугу життя родини змінила чорна — несподівано Галину розбив інсульт. Ліля тримала свекруху за руку і зі слізьми лебеділа:

— Мамочко, матусю, я вас дуже прошу: живіть!

 Так, наче від Галини тієї миті залежало, житиме вона чи ні. Якби ж від таких прохань смерть насправді розчулювалася і відступала… Але в цьому разі вона таки відступила. Завдяки Лілиним молитвам і турботливому ставленню до свекрухи-мами.

Невістка допомогла Галині одужати і швидко реабілітуватися. А через рік подарувала їй внучку. І знову все закрутилося в цій родині колесом щастя.

Мирослава СЕРЕДЮК.

Того ранку  Галя повернулася із села  не в обідню пору, як зазвичай, а вранці — сусід їхав на  аторинок і її пізвіз. Удома на жінку чекав сюрприз: син додивлявся сни в обіймах якоїсь дівчини. І невідомо, кому тієї миті  було більше незручно: молодим людям чи їй, Галині.

— Мам, ти… той… Ну, ти ж розумієш, — Сергій миттєво накинув покривало на оголене тіло супутниці ночі й почав поспіхом одягатися. — Постався до цього спокійно. Ми з Лілею одружуємося…

На Галю наче хто окріп вилив, але в присутності незнайомки вирішила скандалу не зчиняти. Тільки після того, як за нею зачинилися вхідні двері, почала, як кажуть молоді, рвати і метати. Оте миршаве дівчисько, тонке, мов стеблина, та ще й зростом не вдалося — заледве дістає до синового плеча… Оце їхня невістка?!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 476

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Якось під час прогулянки біля озера Матвій, дивлячись їй у вічі, сказав:

— Я так хочу, щоб ти була щасливою…

Тоді Віра не дуже звернула увагу на його слова… Поруч стояв красивий русяво-кучерявий юнак — і їй здавалося, що так буде вічно. Ходили у широкий степ, жартували, завжди знаходили тему для розмови. Час минав швидко. Матвій прокидався на світанку і поспішав на озеро ловити рибу. Сушив на сонці тараньку й приносив Вірі. Вона не любила тараньки, але не хотіла його образити, то ж чемно брала, дякувала й віддавала рибу подругам.

Літо промайнуло… Готувалися до від’їзду. На останньому побаченні Матвій хотів щось сказати Вірі, але так і не сказав… А потім були листи… Як він писав! Читаючи їх, вона ніби занурювалась у любовний роман, головною героїнею якого була сама… А з яким захопленням читала: «Як шкода, що я не художник чи поет, бо написав би портрет прекрасної, ніжної, чистої дівчини зі світлою душею…»

Віра перечитувала листа по кілька разів, милувалася світлиною Матвія, на звороті якої було написано: «Коханій — найкрасивішій, найдорожчій дівчині на світі». Пригадуючи, вона на мить задумалася… Тільки тепер зрозуміла, що це були найкращі хвилини в її житті…

Потім він приїхав до неї після першого семестру. Зустрілися… Довго розмовляли, але розмова вже не клеїлась, як колись. Віра зустрічалася з іншим, з Романом, і Матвій, напевно, це відчув. Над її ліжком висіло фото якогось юнака, але він, навіть не запитав, хто це. Гуляли містом, говорили про навчання. Вона була неуважна і думала, щоби скоріше піти. Пропонував, аби наступного разу приїхала до нього познайомитися з мамою. Віра чомусь мовчала… Була вже пізня година, і вона повернулася в гуртожиток, а він — у готель. Наступного дня Матвій поїхав.

Через тиждень отримала листа від нього. Він написав те, що боявся сказати віч-на-віч: «Між нами пробігла чорна кішка. Я не розумію, чому, але хочу, щоб ти знала: я тебе люблю…»

Що відписала — вже не пам’ятає, але листів більше не було. Чому їхні дороги розійшлися? Важко відповісти. Віра ловила себе на думці, що у всьому винна сама, але шукала виправдання… Сотні кілометрів, що розділяли їх, стали бар’єром між ними. Роман поступово займав місце у її серці. Вони вчилися на одному курсі, мали спільні інтереси. Віра відчувала підтримку, розуміння й повагу.

 Чому Матвій не боровся за неї, а мовчки відійшов? Відстань між ними стала перешкодою, і переміг той, який був тоді поруч. Але хіба для люблячих сердець є перепони? А чи кохала вона? На всі ці запитання Віра ніколи не отримає відповіді. Насправді ж Матвій так її кохав, що відійшов, аби їй було добре. Така думка ніколи не спадала їй на гадку.

Віра стояла і чекала на свій потяг. Уперше їй захотілося побачити, обійняти й поцілувати Матвія. Хотілося повернути ті щасливі миті, коли гуляли вечорами до пізньої ночі, а слова лились із уст, немов струмочок.

«Де він зараз? Чи щасливий?» — запитувала себе. Сльоза мимоволі скотилася по щоці. Життя промайнуло транзитом, залишивши спогади юності. Чомусь пригадала слова пісні: варто один раз помилитись — і щастя піде назавжди. А що таке щастя? Хіба знайшли величину, якою можна його виміряти?

У Віри є чоловік, двоє синів, внуки, робота, яку вона обрала за покликом душі. Що ще треба? Ніби все є, але… Щастя у кожного своє, та слова, що Матвій сказав біля озера, зігрівають її душу донині.

Раптом до неї підійшла дівчина з рюкзаком за плечима і, дивлячись голубими, як небо, очима, сказала несміливо:

— Ви така подібна на дівчину, світлину якої мій батько береже багато років.

Пробувала завести розмову, але Віра стояла, як укопана, і не могла промовити ні слова. Оголосили посадку, й дівчина, оглядаючись, повільно попрямувала до потяга, напевно думаючи, що помилилася. Вірі відняло дар мови… Вона не могла зізнатися, що і є тією, зі світлини. Що це вона колись образила її батька, котрий щиро та вірно кохав…

Серце стікало кров’ю… Мучили докори сумління… Він говорив, що у неї чиста і світла душа, а вона так підло розтоптала його любов. Напевно мучився, страждав, тримаючи все у собі, а вона… Цього пробачити не можна… Як треба любити, щоби стільки років берегти пам’ять про неї!

 Умить згадала, що навіть не знає, де його світлина, на якій були написані такі прекрасні слова. Стояла спустошена… «У нього все добре», — тихо шепотіли її вуста. Така молода дочка. Напевно, пізно одружився. Але це вже не мало значення. Головне, що вона побачила голубі, як небо, очі, й що у нього все гаразд… А може, Бог змилосердиться, і вони ще зустрінуться на перехресті долі. Вона молитиме у нього прощення. Можливо, й пробачить. Хто знає…

Стояла, відчуваючи погляд голубих, як небо, очей…

Василина ВОВЧАНСЬКА.

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?

Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, від якого віє старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється «за бортом» улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, паралізував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…

Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:

— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!

Донька підвела на матір здивований погляд:

— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…

— То й добре. Він виріс, невдовзі поїде з дому, а в нас буде маленька радість, — і таким благальним поглядом припала до дочки, що та відвела очі вбік.

— Лікарі не дають гарантії, — нагадала. — Це серйозно і…

— Що ті лікарі знають? — перебила доньку. — Тільки Бог усе знає. Тільки Він дає людям дітей. Треба покладатися на Нього, молитися, вірити — і все буде добре. Хіба ти не хочеш донечки? Кожній жінці для повноти материнського щастя добре мати доньку. От що б я робила, якби не мала тебе?

Ірині ця тема боліла. Клубок підступив до горла. Щоб не розплакатися, зиркнула на годинник і, вигадавши собі якусь термінову справу, вибігла з кухні. А Ольга Степанівна, задивившись крізь шибку на окрайчик небесної блакиті, що заплутався в кронах столітніх лип, уявляла собі рожеві щічки, обрамлені біленькими кучериками, допитливі оченята, пухкенькі ручки, що так тепло змикаються довкола шиї. Як же їй потрібна ця дитинка! Як вона хоче взяти її на руки, притулити до грудей…

…Відколи Ольга Степанівна перестала працювати, вона, як зазвичай, готувала щоранку сніданок та обід для рідних і, щоби не впасти в депресію, швидко виходила з дому. Поспішала спершу до храму, а після літургії або йшла на цвинтар до могил чоловіка й батьків, або їхала на дачу, або бродила магазинами чи між рядами ринку, де продавали вживаний одяг та інші речі, що вже комусь відслужили.

Одного такого дня вихопила поглядом із купи іграшок маленьку сукню для ляльки. Вона була завбільшки з долоню — біленька, гаптована білим, вся у філігранних шлярочках. Лежала на купі хутряних і плюшевих ведмедів та зайців, наче потрапила сюди з іншої казки. Ольга Степанівна взяла її в руки, покрутила, погладила пальцем гудзичок-перлинку. Краса та й годі! Це ж яку майстерність треба мати, щоби пошити таку мініатюрну сукеночку!

— П’ять гривень — і ваша лялька йде на бал, — усміхнувся продавець.

— У мене немає ляльки, — знизала плечима Ольга Степанівна.

— Буде! — впевнено сказав чоловік.

Додому жінка йшла з таким відчуттям, наче придбала щось дуже цінне. Випрала сукеночку, накрохмалила, ретельно випрасувала і… сховала, щоб діти не взяли на кпини. А наступного дня пішла шукати ляльку. Не знайшла, проте купила ще кілька крихітних нарядів. Приводила їх до ладу й уявляла, як одягатиме ляльок на прогулянку дівчинка з білявими кучериками.

Щоранку Ольга Степанівна молилася в храмі до Господа, щоби благословив її внучкою. Розповідала Всевишньому, якою вона має бути, детально описувала колір волоссячка, риси обличчя, характеру… А потім укотре йшла на ринок уживаних речей і шукала там ляльки й одяг для них. Незадовго наскладала цілу валізу дівчачого «приданого». Яких тільки ляльок і одяганок там не було! Пізно ввечері, коли діти вкладалися спати, виймала з-під ліжка свої скарби і милувалася. Одягала лялечок, розчісувала їх, заплітала, говорила з ними і… молилася. З глибокою вірою, розмовляючи з Богом своїми словами.

Якось Ірина крізь шпарину в дверях до маминої кімнати підглянула за цим дивним ритуалом. Лячно стало. Може, в мами якийсь душевний розлад? Покликала чоловіка. Обоє, затамувавши дихання, дивилися, як Ольга Степанівна наряджає ляльок, пошепки говорить із ними…

Так минали дні, місяці… І одного ранку до кухні, де матір саме готувала сніданок, увійшла схвильована Іра:

— Мам, я… вагітна.

— Дякую Тобі, Боже! — перехрестилася Ольга Степанівна й обняла дочку.

— Що робити, мамо? — в голосі Ірини прозвучали панічні нотки. — Не знаю, як це могло трапитися…

— На все воля Божа, — всміхнулася матір. — Він дає нам діток. Тож покладися на Нього, доню.

…Протягом вагітності Ірина постійно консультувалася з медиками. Вони попереджали її про ризики — і з кожним місяцем жінці ставало все тривожніше. Переживав і чоловік. Тільки Ольга Степанівна випромінювала впевненість у тому, що все буде добре. Коли натрапила в газеті на статтю про фітотерапевта, який лікує різні жіночі хвороби, зателефонувала і розповіла про діагноз дочки та її вагітність. Надіславши йому результати аналізів Іри, отримала автобусом пакунки з травами і приписи.

На прийом Ірина не їздила, але сумлінно дотримувалася рекомендацій травника й лікарів. І в призначений час на світ з’явилася здорова дівчинка. Радості родини не було меж іще й від того, що її мама стала цілком здоровою. Вагітність і пологи не тільки не зашкодили їй, а й сприятливо вплинули на організм жінки, зціливши її.

Щойно Богданку привезли додому, все в ньому закрутилося довкола неї. Ольга Степанівна літала, мов на крилах. Помолоділа, пожвавішала. Більшу частину клопотів узяла на свої плечі й отримувала від цього величезне задоволення. Бо коли її діти були маленькими, то мусила залишати їх на матір і бігти на роботу. Остапом теж ніколи було займатися. А тепер вона  могла сповна віддатися внучці.

Це крихітне диво наче зійшло з її уяви. І очка, і щічки, і кучерики — все в дівчинки було таке, як вимріяла бабуся Оля. З народженням внучки її життя набуло нового змісту, нових барв. А ось від валізи з ляльками і їхнім гардеробом Ольгу Степанівну мовби відвернуло. Поки внучка ще маленька, знайшла їй місце на горищі. Це «придане» свою головну роль уже відіграло. Недарма мудрі люди кажуть, що мрії  і думки матеріалізуються  — тоді вони неодмінно здійсняться.

Тепер Ольга Степанівна вже й забула, як бігла  вранці на роботу, як заплановані справи не вміщалися на сторінку щоденника, як їй виносили мозок прискіпливі клієнти, а виробничим проблемам не було кінця-краю. Тепер вона щаслива по-справжньому. Старший внук став студентом, а в хаті підростає маленьке щастячко: бабусина мрія, татова улюблениця, мамина рятівниця — Богом дана Богдана.

Ольга Степанова.

Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?

Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, від якого віє старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється «за бортом» улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, паралізував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…

Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:

— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!

Донька підвела на матір здивований погляд:

— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 396

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 261

14 серпня в народі відзначається одне з трьох великих церковних свят, присвячених Спасителю – Маковія, Медовий Спас або Маковий Спас.  Від цього дня починається Успінський піст, який триває 2 тижні.

Перший Спас – велике свято для всіх християн, оскільки здавна цього дня відзначається відразу кілька значущих подій.

Зокрема, у цей день православна церква відзначає Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. У храмах заведено винесення і поклоніння Хресту, щоб позбутися хвороб і очиститися від гріхів.

З цим святом збігається і тому приурочений день пам’яті семи мучеників Маккавеїв, їхньої матері Соломонії і учителя Єлеазара, які в 166 році до н. е. прийняли мученицьку смерть від сирійського царя Антіоха Епіфана за свою віру і сповідування Істинного Бога. У православній традиції Маккавеї уособлюють символ непорушності в дотриманні християнських заповідей.

Вважається, що назва свята Маковій утворилася шляхом накладення імені Маккавея і співзвучної з ним рослини маку, який дозріває у цей час. 

Крім того, це свято має назву Медовий Спас, бо на цей період саме настає час збору меду з вуликів. За церковною традицією саме з цього дня можна було вживати в їжу мед. На честь свята у цей день готуються всілякі частування з маком і медом: макові пироги, булочки, пряники, млинці.

В деяких місцевостях  свято також називається Мокрий Спас на честь малого водосвяття, адже саме в цей час освячували нові колодязі та чистили старі, здійснювали хресний хід на річки та озера, освячували воду, останній раз цьогоріч купали худобу і омивалися самі у відкритих водоймах, щоб стати здоровішими.

Цього дня до церкви для освячення приносять мед нового врожаю, воду, оберіг-”маковійчик” (це – букет з польових квітів і трав). Причому частину освяченого меду треба залишити в церкві у якості милості нужденним, або ж самому знайти бідняка і віддати йому гостинець.

В народі говорили, що перша ложка меду після освячення мала особливі властивості – хто її з'їсть, той загадує бажання і воно обов'язково збудеться.

Що збирають у букет на Маковія? Серед квітів у букеті обов’язково мають бути великі достиглі голівки маку. Такий букет називається "маковійчик" або "маковейка". До нього можна класти також чорнобривці, жоржини, айстри, гвоздики, барвінок, а також різні трави: васильки, м'яту, чебрець, любисток та інші.

Цікава традиція існує на Житомирщині (Поліссі) – там до маковійного букета додають морквину, невеликі качани кукурудзи, а ще горох, квасолю, кріп.

Мак в українців має дещо сакральний статус. Раніше ним обсипали будинок "від усього лихого". Після освячення букети несли додому й клали біля іконок та зберігали до весни, як оберіг. Дехто взимку мак використовує для куті на Різдво, а на Благовіщення раніше засушені квіти дівчата вплітали у волосся.

Що приготувати на Медовий Спас? Традиційно господині готували до Медового Спасу макові рулети, медове печиво, млинці з маком і медом та інші вироби, які включали посвячені інгредієнти. В основному — це були солодощі. 

Рибні та м’ясні страви  на столі у цей день відсутні, адже з Медового Спаса починається Успінський піст.

Як приготувати млинці з маком та медом? Для них потрібно 200 г борошна, 500 мл молока, яйця, 1 ст. л цукру, 3 ст. л олії, дрібка солі.

А для начинки на 200 г маку треба 2 ст. л меду, 100 мл молока, 1 ст. л вершкового масла, 5 г ванільного цукру.

Починаємо приготування з макової начинки. Мак треба запарити окропом, настояти і злити воду. Коли він охолоне — розтерти до білого кольору в макітрі або ж скористатись блендером. У розтертий мак додайте мед та ванільний цукор.

Наступний  крок — приготування тіста для млинців. Яйця потрібно збити з цукром і сіллю. Додати молоко, олію і добре змішати.

На добре розігріту сковорідку виливайте по півчерпачка і повертайте сковорідку у різні боки, тримаючи за ручку, аби тісто рівномірно розтеклось. Смажити їх потрібно 1-2 хвилини з одного боку, та не більше 1 хвилини з іншого.

Коли млинці досмажаться, наповніть їх маковою начинкою та скрутіть у тонкі рулетики. Складайте їх в ряд у казанок та помістіть між ними рівномірно маленькі шматочки вершкового масла. Казанок відправте у духовку, розігріту на 140 градусів, ще на 30 хвилин. Смакуватимуть млинці найкраще зі сметаною.

Підготувала 

Юлія ЛИТВИНЮК.

14 серпня в народі відзначається одне з трьох великих церковних свят, присвячених Спасителю – Маковія, Медовий Спас або Маковий Спас.  Від цього дня починається Успінський піст, який триває 2 тижні.

Перший Спас – велике свято для всіх християн, оскільки здавна цього дня відзначається відразу кілька значущих подій.

Зокрема, у цей день православна церква відзначає Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. У храмах заведено винесення і поклоніння Хресту, щоб позбутися хвороб і очиститися від гріхів.

З цим святом збігається і тому приурочений день пам’яті семи мучеників Маккавеїв, їхньої матері Соломонії і учителя Єлеазара, які в 166 році до н. е. прийняли мученицьку смерть від сирійського царя Антіоха Епіфана за свою віру і сповідування Істинного Бога. У православній традиції Маккавеї уособлюють символ непорушності в дотриманні християнських заповідей.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 449

Гороскоп

з 12 по 18 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 359

На Ковельщині тривають жнива. Незважаючи на примхи погоди, їх активно ведуть колективні господарства, фермери й одноосібники.

За інформацією відділу агропромислового розвитку райдержадміністрації, станом на 29 липня ц. р. в агроформуваннях району обмолочено 195 гектарів озимого ячменю, валовий збір якого становить 983 тонни – в середньому 50,4 центнера з гектара.

Зібрано 100 відсотків озимого ріпаку, якого намолочено понад 13,5 тисячі тонн, середня врожайність – 24,8 центнера з гектара. Зібрано більше 63 відсотків площ озимої пшениці (4108 гектарів), намолочено 19745 тонн збіжжя, що становить 48  центнерів з гектара.

Частково господарства приступили до збирання озимого жита, середня врожайність якого – 30,8 центнера з гектара, ярої пшениці (35 центнерів з гектара), вівса та ярого ячменю.

l

НА ЗНІМКУ: жнивує Володимир ПТАШЕНЧУК  із Старих Кошар.

 Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

На Ковельщині тривають жнива. Незважаючи на примхи погоди, їх активно ведуть колективні господарства, фермери й одноосібники.

За інформацією відділу агропромислового розвитку райдержадміністрації, станом на 29 липня ц. р. в агроформуваннях району обмолочено 195 гектарів озимого ячменю, валовий збір якого становить 983 тонни – в середньому 50,4 центнера з гектара.

Зібрано 100 відсотків озимого ріпаку, якого намолочено понад 13,5 тисячі тонн, середня врожайність – 24,8 центнера з гектара. Зібрано більше 63 відсотків площ озимої пшениці (4108 гектарів), намолочено 19745 тонн збіжжя, що становить 48  центнерів з гектара.

Частково господарства приступили до збирання озимого жита, середня врожайність якого – 30,8 центнера з гектара, ярої пшениці (35 центнерів з гектара), вівса та ярого ячменю.

ххх

НА ЗНІМКУ: жнивує Володимир ПТАШЕНЧУК  із Старих Кошар.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 433