Повідомлення в номер / Програма заходів відзначення в Ковелі Дня Державного Прапора, 29-ої річниці Незалежності України, Дня пам'яті захисників України

20.08.2020

Програма заходів відзначення в Ковелі Дня Державного Прапора, 29-ої річниці Незалежності України, Дня пам'яті захисників України

21 серпня

21.00 год. – Патріотичний автоквест до Дня Незалежності України (старт – майданчик для паркування автомобілів біля паркової сцени).

23 серпня

10.00 год. – Тематична експозиція "В Україні – наша воля й доля" (історичний музей).

11.00 год. – Виставка вишитих робіт ковельчанки Ніни Габрилевич "На білих крилах рушників" (культурно-просвітницький центр).

24 серпня

12.00 год. – Фотозони в національному стилі (міський парк культури і відпочинку імені Лесі Українки).

12.00 год. – Дитячі малюнки на асфальті "З Україною в серці" (біля Палацу учнівської молоді імені Івана Франка).

15.00 год. – Виступи творчих колективів міста (центральна площа).

29 серпня

11.00 год. – Тематичний захід з нагоди Дня пам'яті захисників України, молебень за героїв, покладання квітів (біля монумента Борцям за волю України). Після завершення учасники вирушать до Стели пам'яті загиблих земляків, що на меморіалі Слави, де продовжиться вшанування захисників рідної землі. Панахида за загиблими.

Спортивні заходи

20-24 серпня

10.00 год. – Турнір з тенісу серед чоловіків (майданчик Волинської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення).

20-25 серпня

10.00 год. – Свято дитячого футболу (МЦ "Спорт для всіх").

22-23 серпня

10.00 год. – Змагання з веслування на байдарках і каное (міське водосховище).

Оргкомітет.

21 серпня

23 серпня

10.00 год. – Тематична експозиція "В Україні – наша воля й доля" (історичний музей).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 456

Повідомлення в номер / Олег Кіндер: “Нам є чим пишатись, що вдосконалювати, над чим працювати”

20.08.2020

Олег Кіндер: “Нам є чим пишатись,

що вдосконалювати, над чим працювати”

Олег Кіндер: “Нам є чим пишатись, що вдосконалювати, над чим працювати”

Шановні ковельчани!

29 років день за днем ми будуємо власну державу. Саме нам із вами випала відповідальна та, разом з тим, почесна місія – брати у цьому участь. Нам є чим пишатись, що вдосконалювати, над чим працювати.

Сьогодні у Ковелі робиться чимало, щоб місто ставало комфортнішим для життя, привабливішим. Думаю, це помічає кожен, хто тут живе і приїжджає до нас в гості. Ковель посідає достойне місце у рейтингу міст України.

Цьогоріч через епідемію коронавірусу ми не відзначали День Ковеля. Відповідно не акцентували увагу на основних досягненнях громади, здобутках щодо розвитку Ковеля. Вважаю, що це доречно зробити до найбільшого державного свята – Дня Незалежності.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 472

Повідомлення в номер / День пам’яті жертв сталінізму та нацизму

20.08.2020

День пам’яті жертв сталінізму

та нацизму

День пам’яті жертв сталінізму та нацизму

23 серпня світова спільнота відзначає Міжнародний день пам'яті жертв нацизму та сталінізму. В цей день 1939 року було підписано пакт Молотова-Ріббентропа, що зафіксував змову націонал-соціалістичної Німеччини та комуністичного СРСР та відкрив шлях до розв'язання Другої світової війни. Масові депортації, убивства й поневолення, які мали місце у зв'язку з актами агресії сталінізму та фашизму, підпадають під категорію військових злочинів і злочинів проти людяності.

В липні 2009 р. Парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва в Європі ухвалила Резолюцію, яка прирівняла сталінізм до нацизму і закликала до рішучого засудження на світовому рівні злочинів проти людства, скоєних тоталітарними режимами. "Жертвам неважливо, який режим позбавив їх волі, піддавав катуванням або вбивав їх. Без правди та пам'яті не може бути примирення", — наголошується у Резолюції.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 522

Повідомлення в номер / Вірою і правдою служити Україні

20.08.2020

Вірою і правдою служити Україні

Щороку, коли готуємося до відзначення Дня Незалежності України, в першу чергу дякуємо Богові, що зберіг нам державу, не допустив ворога-супостата до золотоверхового Києва, хоч і не зупинив війни на Сході країни, не повернув Крим…

Здавалося б, чого такі суперечливі думки напередодні найбільшого національного свята, чому не можемо його відзначати з легким серцем і спокійною душею? Ще ж не вмерли Україна, її слава й воля, ще маємо хліб і до хліба, ще шануємо традиції героїчної історії, а живі герої-воїни АТО/ООС живуть поміж нас, дають відсіч російським окупантам на Донеччині і Луганщині, де останнім часом встановилося крихке перемир'я.

А почуття тривоги головним чином через те, що громадянське суспільство так і не сформувалося, що влада і народ не тільки не єдині, а все більше віддаляються один від одного. Національна ідея з її гаслом "Україна – понад усе!" не стала домінуючою, а українофоби при підтримці російських шовіністів почуваються все впевненіше.

Де ж причина цього? Хто винен і що робити? Над цим у розлогій статті під промовистим заголовком "Вірний син України", присвяченій пам'яті гетьмана Івана Мазепи, що народився 20 березня 1639 року, розмірковує наш давній дописувач Петро Об'єдков. Скажемо відверто: стаття цікава, змістовна, насичена достовірними історичними фактами, але занадто велика для такої малоформатної газети, як "Вісті Ковельщини". Тому зупинимося на головних моментах написаного паном Петром, що має особливе значення напередодні 29-ої річниці проголошення Акта про державну Незалежність України.

Змалювавши суспільно-політичну ситуацію Русі-України в далекі від нас часи, Петро Об'єдков дає вичерпні характеристики і самого Івана Мазепи, і Богдана Хмельницького, і Семена Палія, і Костянтина Гордієнка, від котрих великою мірою залежала доля українського народу і які іноді по-різному бачили шляхи досягнення поставленої мети. Суперечностями і між ними, і між їх соратниками вміло користалася Москва, яка всіляко заохочувала тих, хто йшов у фарватері її політики і люто – фізично й психологічно – карала тих, хто мріяв про самостійну Українську державу, боровся за неї.

Так, Івана Мазепу російські історики й політики досі називають "запроданцем", "зрадником", московська церква схвалює накладену на нього так звану "анафему", яку, до речі, патріарх Константинопольський нещодавно скасував. Та що до того московитам? Вони знають своє – робити біле чорним, а чорне білим.

Сам Іван Мазепа якось сказав: "Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, що ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами".

І. Мазепа був одним з найбагатших людей Європи. Тому з поглядом у майбутнє свого народу будував православні храми, заклади освіти, розвивав культуру. Непомітно для царя будував майбутню державу. І добре розумів, що визволитися від московських загарбників силами козаків він не зможе – мало людського ресурсу. Тому шукав могутнього союзника серед іноземних королів.

Петро Об'єдков розповідає про долю ще двох визначних особистостей, які жили і боролися проти ворогів України, але шляхи яких розійшлися. Ось що він пише: "Як склалося подальше життя двох наших героїв – полковника Семена Палія та кошового отамана Костянтина Гордієнка? Два народних герої, а які різні! С. Палій, мабуть, все-таки мріяв про гетьманську булаву, але за вірну службу цареві після війни отримав Фастівський полк, а булаву цар йому не міг вручити, бо його метою було знищення козацтва. Мабуть, гординя не дозволила С. Палію приєднатися до боротьби І. Мазепи за Русь-Україну. І у віці 70 років пішов із життя. Похований на кладовищі Києво-Межигірського монастиря.

Історія пам'ятає Семена Палія, як одного із найпопулярніших лідерів не тільки в Україні, а й у всій Європі. Навіть Тарас Шевченко присвятив йому поему "Чернець", а Левко Боровиковський – поему-баладу "Палій". Володимир Малик зробив його одним із героїв роману "Чорний вершник", що входить до тетралогії "Таємний посол".

Можна перефразувати відому цитату: "Який отаман не мріє про гетьманську булаву!". Кость Гордієнко люто ненавидів І. Мазепу як московського прислужника, та коли гетьман покликав його під свої хоругви, не задумуючись, відкинувши ненависть та мрії заради спільної справи, вільної Русі-України з козаками пішов під його керівництво! І вірним даній клятві гетьману залишився до останнього подиху.

Після смерті І. Мазепи брав активну участь в написанні Конституції П. Орлика і його виборах на посаду гетьмана. Після Прутської битви гетьман П. Орлик вирішив відпустити козаків на Січ. Кость Гордієнко не міг повернутися на Чортомлицьку Січ, бо вона була знищена царськими військами.

Тому з 1 500 козаками вирушив на нове місце, де заснував Кам'янську Січ і був її отаманом. Але цар переслідував його і там, тому довелося перебиратися ще південніше по Дніпру до самого гирла на землі Кримського ханства й там освоювати нову Олешківську Січ. Він був справжній лицар, який присвятив своє життя визволенню Батьківщини від московської окупації. Він – єдиний гетьман, який стримував козаків від бажання покоритися Російській імперії. 4 травня 1733 року Кость Гордієнко помер. Поховали його з військовими почестями на козацькому кладовищі поблизу Січі. Могила його збереглася до наших часів. Нині там розташоване село Республіканець, Бериславський район Херсонської області.

Маловідомий історичний факт: козак Кость Гордієнко є єдиним в українській історії кошовим отаманом, який був очільником трьох Запорізьких Січей: Чортомлицької, Кам'янської та Олешківської.

Уважний читач, мабуть, помітив, як події початку ХVІІІ століття повторюються в сучасній Україні ХХІ століття. З цього приводу згадуються слова Володимира Сосюри:

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від

ран?

Москві та Речі Посполитій

Колись жбурнув тебе

Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого

добра…

Його ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні

дні…

У тебе так: два-три герої,

А решта велетні дурні.

У тебе так: все безголов'я.

Що на багно кричить:

"Блакить!".

Якби я міг, якби зумів я

Тебе, Вкраїно,

воскресить…

Петро Об'єдков".

Відома громадсько-політична діячка Ковельщини і Волині, почесна голова місцевої філії "Союзу Українок" Алла Полякова надіслала до редакції надзвичайно цікаву статтю, яку в свій час підготували її посестри Марія Хотинська (на жаль, покійна) і в якій розповідається про долю, без будь-якого перебільшення, видатної українки Наталії Кобринської. Але знову ж таки мусимо зазначити, що стаття для "Вістей Ковельщини" занадто велика, а тому процитуємо лише окремі фрагменти.

На початку пані Марія написала: "Союз Українок" Канади на сторінках "Українського голосу" в 1951 році почав друкувати і продовжував аж до початку 1953 року книжку Ірени Книш "Смолоскип у темряві" про Наталію Кобринську та український жіночий рух коштом авторки – Ірени Книш, члена ініціативного комітету по відновленню "Союзу Українок", з'їзд якого відбувся 30 вересня 1945 року. Цей з'їзд був тріумфом ідей українського жіночого руху, першою пробудницею якого була незрівнянна Наталія Кобринська.

Пропоную короткий виклад згаданої книжки".

Далі Марія Хотинська переповідає зміст книги, акцентуючи на найважливіших моментах життя Наталії Кобринської (до речі, в 2001 році замітка на цю тему була вже опублікована у "Вістях Ковельщини", а свою працю в повному обсязі пані Марія передала у Ковельську філію "Союзу Українок", де з нею може ознайомитися кожен бажаючий).

Так от, народилася Наталія Кобринська 8 серпня 1851 року в селі поблизу Снятина Болеславського повіту в сім'ї, священика Івана Озаркевича, батько якого теж був священиком у Коломиї. Завдяки високоморальній духовній атмосфері в сім'ї, постійній роботі над собою Наталія відзначалася своєю начитаністю, освітою та широким світоглядом.

У вересні 1871 року дівчина обвінчалася з Теофілом Кобринським, який всіляко сприяв інтелектуальному зростанню дружини, її становленню як громадської діячки. Сам він організував у Снятині народну читальню, а при ній – хор, де був диригентом. На жаль, подружня ідилія тривала недовго – у березні 1882 року Теофіл Кобринський раптово помер.

Рідні намагалися втамувати душевні болі молодої вдови і стали залучати до громадського життя. Батько Наталії Іван Озаркевич як посол до Державної Ради часто їздив до Відня. В одну з поїздок взяв доньку. "Сталося так, – розповідає у статті Марія Хотинська, – що саме там Наталія вперше спрямувала свої кроки в українське громадське життя. Вона відвідує товариство, що носило історичну назву "Січ", знайомиться з його найвизначнішим діячем Остапом Терлецьким, якого єднали дружні стосунки з Іваном Франком. Саме під впливом Терлецького Наталія Кобринська розпочала свою літературну діяльність. Її літературний дебют відбувся під кінець 1883 року у Відні".

А далі були нові твори, знайомства з Іваном Франком, Михайлом Павликом, прихильником жіночої емансипації, який врешті закохався у жінку. Але вона відкинула його залицяння, бо до кінця життя залишилася вірною своєму єдиному коханню до Теофіла Кобринського.

За сприяння членів "Січі", а також Уляни Кравченко, Анни Павлик та інших 7 жовтня 1884 відбулися організаційні збори членів майбутньої жіночої спілки, яка організаційно оформилась 8 грудня 1888 року. Створення "Товариства руських жінок" у Станіславові знайшло відгук не лише в українських, але й зарубіжних часописах. Іван Франко привітав нове жіноче об'єднання віршем "Жінка".

На жаль, пізніше в діяльності товариства виникло багато проблем, про що детально розповідає Марія Хотинська. Життєва доля сталася так, що згодом Наталія Кобринська стала співпрацювати з матір'ю Лесі Українки – Оленою Пчілкою, яким вдалося організувати перше видання праць жінок з усіх земель України із назвою "Перший вінок", котрий, щоправда, став останнім через брак коштів. Поява "Першого вінка" в 1887 році у Львові мала глибоко символічне значення як для всіх українських жінок, так і для всієї української громади, бо у збірнику висвітлювалася ідея соборності нації. З другого боку, проти видання різко виступили представники реакційних сил Західної України. З підступними діями з їх боку Наталія Кобринська матиме справу в подальшому ще не один раз.

1 вересня 1891 року Наталія Кобринська організовує перше жіноче віче у Стрию, 14 жовтня 1894 року разом з однодумцями організовує "Товариство руських жінок" у Станіславові. Згодом жіночі товариства почали діяти в Тернополі та Перемишлі.

Кінець ХІХ - початок ХХ століть були складними в житті невтомної борчині за права жінок, але разом із тим досить плідними: її підтримує Михайло Грушевський, інші відомі політичні діячі. В той же час критики не щадили діячку, її літературну творчість. Але, як підкреслює Марія Хотинська, чим більше громадськість відверталася від Кобринської, тим живіше сприймалися її ідеї.

Після смерті батька (1903 р.), а згодом і мами (1904 р.) Наталія Кобринська переїхала до Львова, сподіваючись сповна віддатися громадській діяльності. Та її намірам не судилося збутися – опозиція частини жіноцтва Галичини змусила її повернутися до Болехова, хоч пера вона не полишає.

Про останні роки життя і діяльності Наталії Кобринської Марія Хотинська пише:

"Перший всеукраїнський жіночий з'їзд у Києві від 27-29 вересня 1917 року постановив, що жінки повинні взяти якнайдіяльнішу участь у виборах до установчих зборів.

Можна уявити, які почуття охопили Кобринську, коли український парламент – Центральна Рада – один з перших у Європі схвалив закон про повну політичну рівноправність жіноцтва в українській державі.

Незважаючи на роки, її активна натура прагне діла. Вона бере участь в роботі жіночого комітету для допомоги Червоному Хресту. Кобринська виступила з промовою на освяченні війська. Її промова була сповнена ентузіазму і вірою у краще завтра. Це була її лебедина пісня...

Останні дні цієї великої жінки були гіркі: падіння української державності стало для Кобринської найбільшим нещастям.

В січні 1920 року Кобринська виїхала до Львова, щоб розпорядитися своїм духовним багатством - архівом. Архів і бібліотеку вона передає науковому товариству ім. Шевченка, про що зробила запис в заповіті. По дорозі додому заразилася тифом. 21 січня 1920 року Наталії Кобринської не стало.

Кобринська випередила сучасників на десятиліття, тому не зразу знайшла у них розуміння. Після її смерті два покоління не могли нічого додати до її програми, настільки вона була повна, вичерпна і завершена.

Ідеї Кобринської пустили глибоке коріння в грунт. І розрослися буйно після її смерті. Вони дали початок сильному розвитку українського жіночого руху, що залишає свій слід у кожній ділянці нашого національного життя".

Ми запропонували вашій увазі два листи двох, здавалось би, різних людей – Петра Об'єдкова і Марії Хотинської. Герої їх розповідей теж різні. Однак на прикладі життя та діяльності Івана Мазепи і Наталії Кобринської, їх сподвижників бачимо: ніщо не шкодить українцям більше, аніж їх невміння організуватися, об'єднатися у боротьбі проти спільного ворога, забути дріб'язкові образи і чвари в ім'я головного – порятунку України.

Тож робімо висновки з помилок наших прадідів і не повторюймо їх сьогодні. А тим, хто вірою і правдою служив Україні, – честь і слава!

Михайло КУЗЬМУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 711

Повідомлення в номер / На "гарячій" лінії – очільник ковельської поліції

20.08.2020

На "гарячій" лінії – очільник ковельської поліції

У червні цього року начальником Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області призначено майора поліції Аркадія Олексійовича Найдича. Нещодавно Аркадій Олексійович провів в редакції газети "Вісті Ковельщини" "гарячу" телефонну лінію. Читачі газети мали можливість особисто поставити начальнику поліції запитання, які цікавили їх. На деякі запитання Аркадій Олексійович відповів відразу, окремі потребували детальнішого вивчення. Пропонуємо увазі читачів діалог Аркадія Найдича з жителями Ковельщини.

Першим надійшов телефонний дзвінок від депутата Ковельської районної ради, жителя с. Білашева Миколи Чуля. Микола Якович поставив запитання з приводу проблеми, яку він неодноразово озвучував. Йшлося про колишній магазин села Ворони, з якого, як повідомив Микола Якович, без згоди пайовиків забрали нерухоме майно - батареї, котел, труби, металевий паркан. Питання неодноразово стояло на порядку денному правоохоронців, однак і досі не зрушило з місця.

– Я прошу Вас від імені жителів села Ворони, всіх пайовиків, завершити цю справу в позитивному вирішенні, щоб майно повернули, а винні були притягнені до відповідальності, – звернувся до начальника поліції Микола Чуль.

– Я вивчу це питання і обов'язково поінформую Вас.

Наступний дзвінок надійшов від Заслуженого працівника культури України, ковельчанина Івана Сидорука:

– Довідався зі сторінок газети про такий формат Вашого спілкування з читачами, тож вирішив зателефонувати. 5 вересня 2019 року вночі невідомі пограбували мою творчу майстерню, де ми з дітками виготовляємо дерев'яні народні іграшки. Викрадено деревообробний верстат, інші знаряддя, необхідні для нашої праці. В той же день я оперативно звернувся в поліцію, приїхала слідчо-оперативна група, зробили обстеження.

Згодом я приносив слідчому ще докази, які він сказав збирати і вони будуть доказами у суді, коли злодіїв затримають. Це мене, чесно кажучи, дуже здивувало. Пізніше змінився слідчий по цій справі. Згодом влітку було ще одне пограбування цього ж приміщення. Я надавав певну інформацію правоохоронцям, звертався і в обласний відділ, аби дали допомогу відповідними слідчими чи експертами, і мені дали відповідь, що все на контролі. Але до сьогодні про злодіїв, скажімо, не чути, речі не повернуті, а моя творча майстерня, на жаль, в занепаді. То я хотів би, щоб Ви проявили весь рівень своєї професійності та професіоналізм Ваших колег для того, щоб справу відновити.

– У кримінальному провадженні триває досудове розслідування. Слідчий перевіряє надану Вами інформацію щодо осіб, які, можливо, причетні до вчинення цієї крадіжки.

До начальника поліції того дня звернувся і мешканець вулиці Миколайчука Юрій Никифорович Луцик з приводу крадіжки особистого майна з господарської будівлі влітку минулого року:

– Я ще з лютого чекаю відповіді з поліції за наслідками цієї справи. Так вже ті злодії розходилися, якби хоч трохи їх поліція "притискала", патрулювали хай би частіше вночі. Зверніть, будь ласка, увагу, я сподіваюся на Вас.

До слова, Аркадію Олексійовичу, раніше у "Вістях Ковельщини" поліція часто звітувала про кількість зареєстрованих злочинів і пригод, розповідали про розкриті злочини. Зараз цієї інформації менше, а мені особисто цікаві такі повідомлення, тому варто про це писати.

– Екіпажі патрульної поліції, які щодоби заступають на службу, постійно патрулюють вулиці міста, ніколи не стоять на місці. Я зверну увагу на те, щоб у мікрорайоні Ковеля-ІІ частіше перебували працівники патрульної поліції.

Щодо інформації про криміногенну обстановку в місті і районі, то Аркадій Найдич повідомив, що станом на 1 серпня ц. р. в Ковельському відділі поліції зареєстровано 716 кримінальних правопорушень, із них: 330 крадіжок, з яких 151 розкрита, із числа цих крадіжок 51 - з домоволодінь (із них 29 розкрито); 4 незаконних заволодінь транспортними засобами, з яких 2 розкрито; 8 грабежів, з яких 7 розкрито; одне вимагання, яке розкрито.

– Доброго дня, Аркадію Олексійовичу, останнім часом і в газетах, і в інтернет-виданнях зустрічається дуже багато повідомлень про шахраїв, на гачок яких потрапляють довірливі люди, зокрема, й ковельчани. Яких тільки схем не придумують ті аферисти! Тож цікавить, як часто в ковельську поліцію звертаються люди, які стали жертвами шахраїв? Чи вдається виявити таких спритників і повернути втрачені кошти?

– Дякую за запитання, яке сьогодні надзвичайно актуальне. Аналізуючи подібні злочини, ми бачимо, що якщо раніше від аферистів потерпали люди старшого віку, то нині на гачок зловмисників дуже часто потрапляє молодь, яку, здавалося б, не так просто обдурити. Ми зверталися і звертаємося в банківські установи і до органів влади з проханням якнайширше інформувати людей про те, щоб були обачними, не довіряли банківську інформацію невідомим особам, обережно користувалися інтернет-платформами для купівлі чи продажу товарів.

Кожне кримінальне правопорушення реєструється в обов'язковому порядку. Як ми встановили, такі злочини переважно скоюються особами, які не проживають на території Волинської області. Тож часто матеріали справи згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України ми скеровуємо в інші області України.

Користуючись нагодою, зі сторінок газети ще раз закликаю громадян бути обережними, адже шахрайство – один із найпоширеніших злочинів на даний час на території Ковеля та Ковельського району.

За сім місяців цього року в Ковельському відділі поліції зареєстровано 72 шахрайства.

– Доброго дня. Я – мешканка Ковеля. Мене турбує питання проведення дозвілля деякими підлітками. Вони збираються по закутках міста, незрозуміло, чим займаються. Наприклад, по вулиці Степана Бандери є велике занедбане будівництво, не раз бачу, що там збираються сумнівні компанії. І за квітковим ринком, просто в центрі міста, теж, та й в інших місцях. Тому прошу Вас звернути більшу увагу на це, проводити певні рейди і перевірки. Адже діти – це майбутнє нашого міста.

Марія АБРАМЧУК.

– В Ковельському відділі поліції працюють інспектори ювенальної превенції, які проводять великий обсяг профілактичної роботи серед дітей та підлітків. Можу сказати, що в 2020 році ніяких протиправних дій проти дітей не вчинялося.

Питання проведення вільного часу дітьми та підлітками у період карантину має бути не лише на контролі поліції, а й соціальних служб, освітніх закладів і, в першу чергу, дорослих, які подають їм приклад.

Записала

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКУ: начальник Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області Аркадій НАЙДИЧ.

Фото автора.

У червні цього року начальником Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області призначено майора поліції Аркадія Олексійовича НАЙДИЧА. Нещодавно Аркадій Олексійович провів в редакції газети "Вісті Ковельщини" "гарячу" телефонну лінію. Читачі газети мали можливість особисто поставити начальнику поліції запитання, які цікавили їх. На деякі запитання Аркадій Олексійович відповів відразу, окремі потребували детальнішого вивчення. Пропонуємо увазі читачів діалог Аркадія Найдича з жителями Ковельщини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 919

Повідомлення в номер / Осередок українського духу

20.08.2020

Осередок українського духу

Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.

Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:

Боже мій милий,

Дай розуму й сили

Народ наш до купи

зібрати,

І те, що належить моїй

Україні,

Ми не дамо роз'єднати.

Слова і музика – народні, як і сама святиня. Ми, делегація журналістів "Вістей Ковельщини", вслухаємося і насолоджуємося цим натхненним витонченим піснеспівом. Сьогодні газетярі тут невипадково. Цю чудову душевну зустріч із парафіянами Свято-Покровського храму нам організувала невтомна, заряджена на рух та культурно-мистецькі духовні заходи, очільниця ковельської районної культури Тетяна Матяшук. І за цю можливість спілкування із щирими і добрими поворчанами, за ці радісні відчуття, які нас огортали, маємо добрим словом пошанувати Вас, Тетяно Іванівно.

Як і годиться, нас гречно вітає настоятель храму отець Дмитро Андрухів, депутат Ковельської районної ради кількох скликань поспіль, який очолює Свято-Покровську парафію 20 літ. Доки не зібралися парафіяни, активісти церковної громади, о. Дмитро знайомить з історією церкви:

– Наша церква древня, має більше, як 150 літ. Перша згадка сягає 1853 року. Тоді зусиллями і коштами громади та священика Михайла Теодоровича і була побудована вона.

Пережив храм Першу світову війну, колонізаційне польське двадцятиліття, Другу світову, але не витримав комуно-атеїстичної навали і був зруйнований у 1964 році.

З утвердженням Незалежності віра почала відроджуватися, і на місці старої церкви 8 травня 2003 року було закладено і освячено наріжний камінь майбутньої святині. У рекордний термін, менше, ніж за 2 роки, нова ошатна будівля була споруджена і освячена 18 вересня 2005 року, прийнявши у своє лоно перших вірних.

Ось погляньте: це фотокопія старої церкви. Зберегти історію нам порадили очільники єпархії.

Ми вдивляємося в чорно-білу, потемнілу від часу світлину, і проникаємося якимось трепетом, адже тут творилась духовна історія краю, гартувався наш дух, наверталася душа до Бога.

Не зчулися, як в молитовному залі залюдніло, з'явилися хористи, староста та інші активні парафіяни.

Повеселіло. Мов ластівки, влетіли в церкву жінки і защебетали наввипередки одна перед одною.

– Камінчик до камінчика, цеглинку до цеглинки, дощечку до дощечки – кожен день без спочинку вкладали ми в храм. А як же інакше? Пам'ятаю (я ще мала була) за Польщі наша церква була українською.

Поляки не дуже шанували українство, але тоді ми вистояли. І тепер на будову йшли, як на свято – так нам хотілося і мріялося почути молитву та службу українською мовою, – захоплено розповідає нам найстаріша парафіянка, яка співала в церковному хорі у старій церкві, Катерина Демчук.

Прихожани розказують про будівництво, про те, як збирали пожертву на храм і про те, яке то щастя молитися рідною українською мовою.

– Не забудьте у своїй статті згадати Петра Омелюка. Це – наша гордість. Він – коваль-самоук, а які професійні речі витворив. Кожна ікона – в кованій рамці. А де ви ще бачили змайстроване з любов'ю коване панікадило? А огорожа! Справжній майстер.

Вдивляюся в старовинну чудотворну ікону Божої Матері, теж з любов'ю оковану майстром, і думаю: "Ось де той животворний Прометей і дух нації, вогнем заряджений і водою загартований. Поворський умілець пан Петро, нащадок нашого ковельського коваля, який меч переможний викував Данилу Галицькому, назву місту подарував, навіки вписав своє ймення в історію села. Саме в цьому – невмирущість нашого українського роду і православної, істинно української віри".

Старожили про ікону Божої Матері розказують: "Стояла вона в куточку на кухні. Мабуть, найбільше молилась перед нею господиня. І якось невідомо звідки пожежа сталася. Здавалося, все піде прахом. Аж ні! В тій частині, де ікона Богородиці стояла, полум'я раптом згасло. Спасіння від неї прийшло.

Сьогодні залишилися незначні сліди від пожежі, але Пресвята Богоматір (стверджують, що Ченстоховська із Белза) з любов'ю та мудрістю, по-материнськи дивиться на нас. Вона ніби промовляє: "Діти мої, я заступниця і покрова ваша, але не легковажте, бережіть Україну, свою рідну мову і віру Христову". Десь і смуток хмаркою промайне з образу святого. Злетить невипадково, адже і в Поворську є герої, що за нас, за віру та Україну життя віддали.

У цьому почесному списку – Микола Яворський. Пам'ятає громада і шанує Героя, що загинув в зоні АТО.

– Біля нашої ікони вже сталося чотири дива, – повідомляють парафіяни.

– Вся церква чудотворна, – додає пані Оля. – Зайшла, і таку благодать відчула, таку легкість!

– Там, де віра, там завжди Благодать Божа присутня. Так Господь направляє. Нещодавно у нас інша дивина сталась. Будуємо церкву у селі Гулівці. І неподалік храму від удару блискавки дуб старезний розколовся, а там – чаша золота, кубик воску і антимікс. Погляньте, яка гарна чаша. Мощі з антимікса у нас залишилися, а основу ми передали в єпархіальну скарбницю дорогоцінних речей на збереження. Хто заховав під час війни, невідомо, але відкрився скарб нам невипадково, – не втомлюється інформувати отець Дмитро.

Я слухаю парафіян і переконуюся: таки невипадково. Бо і настоятель храму, і його активна церковна громада – істинно віруючі люди.

– Знаєте, який у нас священик? Він з паніматінкою Любою день і ніч живуть церквою. Дружина пожертви збирає, а він будує, сповідає і службу вправно веде. Де ви ще таке бачили, щоб отець з Ковеля на велосипеді пластик облицювальний до Поворська віз?

Ми звикли шукати витязів-богатирів. А паніматінка Люба тендітна, скромна, невеличка на зріст, а який вогонь в очах, скільки духу запального! І отець Дмитро, як воїн віри, рухає громаду вперед і заряджає невтомною енергією.

Колись у старі часи приходив голова сільради і наказував фундамент розбивати. Сивочолі чоловіки, а за ними й жінки стали стіною: "Не дамо!". Відступила лиха година.

На таких парафіян, як Олена Шуляк, Катерина Романчук, вище згадувані Євгенія Савчук, Любов Андрухів та багатьох інших порядок і краса в храмі тримаються. А заквітчана, озеленена територія навколо храму стала взірцем для всіх поворчан.

Так з гарячої любові і віри міцної благодать народжується. Це і є щастям земним.

В той же день ми завітали у село Озерне, де зусиллями о. Дмитра новий храм побудовано. Тутешня громада теж належить до Православної Церкви України.

Ми розпочали свій репортаж із народних поетичних рядків. Продовжимо читати цю просту поезію, покладену на мелодію, глибоку за змістом, високодуховну і дорогу кожному українцю:

Андрій Первозванний,

апостол страждальний

Із давніх, прадавніх віків

Молитися мовою, що

ближче до серця,

Народу своєму навіки

заповів.

Чому ж ми цураємось

рідного слова,

Нащадки святої Русі?

Тож мовою рідною, мовою

серця

Ми розмовляєм усі.

Нас охрестили, коли ще

й в помині

На карті Москви не було.

Ми – гордий народ,

то чому ж повинні

Схилять перед нею чоло?

Переконаний, вірю і знаю: поворчани, прихожани Свято-Покровської церкви, не схилять чоло, це – їхня сутність. Я і мої друзі-ковельчани щасливіємо від цієї душевної зустрічі, яка перетворилася на духовне свято. Після піснеспіву і молитви-здравиці "Многії літа!" ми щиро прощаємося.

Щасти Вам, наші добрі друзі! Хай допомагає Вам Господь завжди і в усьому!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час зустрічі з прихожанами і священиком Свято-Покровського храму в Поворську.

Фото

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Боже мій милий,

Дай розуму й сили

Народ наш до купи зібрати,

І те, що належить моїй Україні,

Ми не дамо роз'єднати.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 699

Повідомлення в номер / У Романа Коцюбчика – найвищий бал ЗНО з хімії

20.08.2020

У Романа Коцюбчика – найвищий бал ЗНО з хімії

Випускник ЗЗСО № 12 м. Ковеля Роман Коцюбчик готується стати студентом. Сумнівів щодо майбутньої спеціальності у хлопця не було: з сьомого класу його улюблений шкільний предмет – хімія.

– В сьомому класі, коли я пішов на міську олімпіаду і зайняв перше місце, у мене з'явився інтерес. В наступному 8-му класі я вже поїхав на обласну олімпіаду і на всеукраїнську. Тоді вже дуже сильно зацікавився хімією, – розповідає Роман.

Відмінні знання з хімії хлопець підтвердив на зовнішньому незалежному оцінюванні, де набрав максимальні 200 балів. Каже: був впевнений у своїх силах, навіть попри перерву в навчанні через карантин.

– Набагато менше часу забирала школа. Я зміг більше часу присвятити підготовці до ЗНО з трьох предметів: українська мова, математика і хімія. Звичайно, розраховував на 200 балів. Тому що хімію я знаю дуже добре. І я б дуже здивувався, якби в мене не було 200 балів. Математику я склав на 199, а українську мову та літературу – на 195 балів.

Вчитель хімії ЗЗСО № 12 Тетяна Бірук зазначила:

– Я в цьому результаті ніколи не сумнівалася, що він здобуде 200 балів. Бо в нього була дуже сильна база – і готуватися нам було дуже легко. Він постійно проходив тести, скидав мені по вайберу. Запитував, а чому так, коли щось було незрозуміло. Тобто, в нас постійний з ним був контакт – вайбером, телефоном. І так ми досягли такого результату. Я вважаю, що ми разом досягли, хоча його заслуга тут беззаперечна.

Романа завжди підтримували і батьки. Радіють його успіхам у навчанні і вчителі школи. Директор ЗЗСО №12 Ігор Щур у нашій розмові підкреслив:

– Наші відмінники – а їх було четверо, медалісти, підтвердили свої знання в ЗНО. А значить, мають гарний старт для вступу у ВНЗ. І взагалі хочу відзначити, що майже 80 відсотків наших випускників успішно склали ЗНО. Тобто, велика кількість випускників будуть навчатися у вищих навчальних закладах. І ми їм бажаємо, щоб їхні мрії здійснилися і вони обрали правильний шлях у житті.

На 200 балів склав ЗНО з хімії і одноліток Романа з першого ковельського ліцею – Максим Чумак (вчитель – Оксана Мельник).

Ігор ЧАЙКА.

НА ЗНІМКУ: випускник ЗЗСО № 12 Роман КОЦЮБЧИК.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 433

Повідомлення в номер / Свято новосілля у Поповичах

20.08.2020

Свято новосілля у Поповичах

Гучна урочиста музика закликає зібратися на захід з нагоди переселення бібліотечного пункту села Поповичі в нове приміщення. Хоч і лунає вона в будній день, і дорослі, й малеча в селі знають причину свята…

А почалося все з того, що розуміючи необхідність раціонального використання двоповерхової будівлі школи, депутати Голобської селищної ради з ініціативи голови Сергія Гарбарука прийняли рішення закріпити частину даного приміщення за Голобською публічною бібліотекою, підрозділом якої є бібліотечний пункт. Спонукали до цього й не зовсім комфортні умови закладу культури, адже тільки деякі кімнати в ньому опалюються.

Тепер бібліотеці даватиме тепло сучасна котельня, будівництво якої було одним із перших проєктів в ОТГ. До книгозбірні веде окремий вхід, є тут зала, в якій будуть проходити заходи й репетиції, виділено кабінет, де працюватиме староста округу. А великі концертні дійства, як і раніше, відбуватимуться на сцені будинку культури. «Маємо надію, що з часом для бібліотеки придбають комп'ютер, і вона стане ще більш сучасним, креативним місцем для дітей, молоді та й для старшого покоління», – сказала директор Голобської публічної бібліотеки Валентина Мельничук.

Директорку тішить, що за три останні роки з бюджету Голобської селищної ради було виділено 75 тисяч гривень на придбання літератури та майже 60 тисяч – на передплату періодики.

Подякувавши односельчанам за завзятість та оптимізм, в. о. старости Віталій Мартинець розповів, що вже після початку ремонтних робіт з’явилася ідея будівництва дитячого ігрового майданчика. Цей задум був реалізований: за кошти, виділені ТзОВ «В. Прометей», придбано частину споруд, інші елементи майданчика та благоустрій території зроблені місцевими жителями, найактивнішого з яких – Ярослава Валігуру – було відзначено Грамотою Голобської селищної ради.

Учасники фольклорного колективу «Оберіг» на чолі з Тамарою Крицко, солістки Олена й Оксана Валігури, Юліана Осіюк подарували присутнім пісенний вернісаж. Разом із аматорами культури раділи найменші відвідувачі бібліотеки. Вони стали повноправними учасниками свята, взявши участь у сценці, яку підготувала бібліотекар Алла Терещук. По-особливому звучала поезія «Я – українка», прочитана Катериною Музичук, адже була вона присвячена найвагомішому святу нашої держави – Дню Незалежності.

Вітаючи та вручаючи подарунки «новоселам», Голобський селищний голова Сергій Гарбарук подякував жителям за ініціативність і працьовитість, побажав порозуміння та згуртованості, миру й любові. «Нехай Ваша творча енергія буде прикладом служіння громаді й Україні, наповнює її процвітанням», – висловив сподівання Сергій Володимирович.

Отак живуть у Поповичах. Отак працюють у Голобській громаді. Саме отак будується та Україна, про яку ми мріємо.

Храмом, де завжди народжується і зберігається духовність, вважав бібліотеку Василь Сухомлинський. До храму духовності, відкритого нещодавно в Поповичах, з цінними подарунками завітали гості – начальниця сектора культури, молоді та спорту Ковельської районної державної адміністрації Тетяна Матяшук, директорка Ковельської центральної районної бібліотеки Галина Божик і директор Ковельського районного будинку культури Петро Журавель.

Оглянувши відремонтовані приміщення, Тетяна Матяшук щиро пораділа, що працівники культури матимуть тепер комфортні умови для творчої праці. Вона побажала об’єднаній громаді не лише зберегти мережу закладів в складний економічний період, а ще вище підняти рівень їх функціонування.

Під час спілкування Галина Михайлівна Божик, професіонал бібліотечної справи з багаторічним стажем, не лише дала колегам слушні поради, а й пообіцяла, що очолювана нею установа й надалі підтримуватиме осередки бібліотечної системи Ковельщини.

Присутні обговорили актуальні питання галузі культури, відзначили високий рівень підтримки цього напрямку в громаді, висловили сподівання на подальшу культурно-мистецьку співпрацю. Адже тільки спільно ми зможемо зберегти й примножити славні культурні традиції Лесиного краю.

Наш кор.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 458

Повідомлення в номер / "Розкажіть про нашу маму…"

20.08.2020

"Розкажіть про нашу маму…"

З таким проханням звернулися до мене сестри Марія та Галина Сушки. Звичайно, подумала, для кожних дітей найкращими є їх батьки, особливо матір. Не секрет, із цим словом пов'язано все: і щасливе дитинство, і безтурботна юність, і взагалі, наше життя.

Її теплі ласкаві очі супроводжують нас у далеких життєвих дорогах, материнська ласка, любов зігрівають кожного до старості, мамині руки втамовують біль, знімають тривогу, заспокоюють і ніколи нічого не беруть взамін. Мама є мама, і цим сказано все. А тут – "Наша мама особлива", сильна, мудра, з надзвичайно гіркою жіночою долею.

І ось поїхала я в неблизьке село. У затишній, дбайливо прибраній кімнаті, сиділа Федора Іванівна – худенька, виснажена роботою, та й життям. Її доньки тепло, з якоюсь надзвичайною любов'ю звертались до матері, і я відчула, які дорогі спогади пов'язані з матір'ю, щось незвичайне за цим криється.

Тихо, іноді зі сльозами, розмотувався клубочок життєвої стежини Федори Іванівни.

Колись жила маленька Федорка з матір'ю Настею на окраєні села. Їхня хатина ніби підбігла до лісу і зупинилась поміж царства лісової краси. Тому з дитинства купалась в цьому земному раю, знала кожне деревце, квіточку. І сама була, як квіточка – гарненька, котра з роками розцвіла в красиву дівчину. А кругом - жорстоке життя. В ті часи тут панували поляки, а українці здебільшого на них працювали.

Працювала наймичкою і Настя (мама Федори). Батько помер, коли їй було 3 роки. Куди іти дівчині на роботу - вибору не було. Її талант, уміння шити, мережити, вишивати пригодилось в покоях польських панів. Саме тут і зустріла Миколу – свою любов, своє горе. Любов до них прийшла з весняним первоцвітом. Не ходила – літала. Відчула: любить й Микола, допомагає в роботі, а щовечора завжди разом. Готувала рушники, бачила себе нареченою, чекала весілля. Хоча в селі говорили по-різному. Не чула, не хотіла чути. Бачила себе щасливою.

Холодний осінній дощ остудив гаряче серце, розтоптав її любов Микола. Повів під вінець іншу: багачку, хоча негарну, старшу за нього. Така була воля його батьків. На розпач не було часу, давало про себе знати маленьке життя. Не знала, що робити, як бути, почувалася обділеною долею. А в маєтку готували пишне весілля. Роботи по господарству вистачало. Ходила, аби хоч поглянути на коханого. Серцю не накажеш – любила, до болю рідного, близького. Не раз ловила на собі його погляд, бачила в очах глибокий сум. Як і колись, старався допомогти, а коли іноді брав за руки, серце охоплювала тепла хвиля, тим і жила…

Пологи почалися зимової холодної ночі. Завірюха поховала крики молодої матері. Скільки живе, але й нині пам'ятає, як взяла на руки малесеньке дитятко, донечку, які тепло й любов відчула, але не довго. Мама забрала її крихітку і винесла в морозяну ніч, поховавши в кучугурах снігу і донечку , і сором дочки. Скільки лежала без пам'яті, не пам'ятає, але все життя по тому плакала її зранена душа, назавжди залишилась рана на серці, яка завжди боліла, навіть з роками не зарубцювалась. Ті зимові вечори найбільше любила: виходила на двір, вмивалась холодним снігом, приклада до щік, цілувала, ніби цим хотіла нагріти своє дитятко (так було все життя).

З роками змирилась, хоч як важко було, сльозами кропила свою біду. Весь біль ховала в роботі. Вона, сильна, змирилась з долею - треба жити. Хоч хіба то було життя? Пекло. Десь тайком бачила Миколу, серце обливалось кров'ю, але раділа чужому щастю і легше ставало на серці. Що було б далі, як би жили, коли б не почалась страшна війна. Німці не шкодували нікого. Молодих вивозили до Німеччини, казали, що на добру роботу, а потрапляли на каторгу.

Майже три роки Федора Іванівна працювала на заводі. Важко було і всього було, але якось вижила. Повернулась додому, а тут все понищено. Багато людей жили в землянках. Їх хата, хоч старенька, але уціліла, жити з горем пополам можна було. Правда, працювати не було кому. Після Перемоги поверталися додому наші фронтовики, скалічені, поранені, але живі, серед них і Микола. Багато похоронок прийшло – плач, горе, але мир. Почали робити на полях: орали, сіяли, а тут нова біда: розкуркулення.

Микола, хоч з фронту прийшов пораненим, а в той список потрапив перший. А що? Добротні господарські будівлі, які не знищила війна, худоба, поле. Не змогла змиритись з такою несправедливістю Миколина Маринка: передчасно народивши дитину, померла. Залишився Микола сам. Село заступилось за нього, щоб не виселяли – куди з дітьми малими, а тут свої люди, допоможуть. Правда, забрали все до колгоспу і хату під сільраду, залишили корівчину і дали стару хату-розвалюху. Солома на стрісі стара, протікала навіть при малому дощу, замість підлоги – земля. Ось в таких умовах став жити Микола зі своїми доньками.

Допомагали йому люди, хто як міг, бо у всіх не було статків. Понесла і Федора гостинці дітям. Прийшла не надовго, а залишилась… на все життя. Стала для Миколи дружиною, а дітям матір'ю. Важко доводилося, але була по-своєму щаслива. Адже це – Микола, її мрія, її любов, її довгождане жіноче щастя. І хоч був хворий, але поруч. Увійшовши в його сім'ю, знов ніби ожила, не відчувала втоми. Встигала і в хаті лад дати, і в городі, а найбільше дітям уваги, тепла приділяла, бо дівчатка уже називали її матір'ю. Це була самопожертва мудрої, доброї, люблячої жінки. Це був її вибір, її доля.

Та недовго тривало її жіноче щастя. Коли Марійці виповнилося 6 рочків, а Галинці 3, помер Микола. Хотіли у неї забрати дітей, але Федора Іванівна не віддала. Отак і жила. І нині, крізь роки, в її пам'яті виринають часи їхнього дитинства. Скільки натруджених днів, скільки безсонних ночей збігло в житті! Де брала вміння, сили жити і виживати, де черпала сили для повсякденної важкої, не завжди жіночої роботи, бо чекати допомоги не було від кого? Цілими днями в роботі, сама сіяла, косила, садила, а ночами про сльози її тільки знала подушка й темна ніч".

Пригодилось її уміння шити: то щось латала, щось перешивала, аби діти були одягнуті не гірше інших. Якось зводила кінці з кінцями, життєві труднощі зміцнювали сім'ю. Дівчатка підростали – старались допомагати мамі.

Осі так і пливли роки за роками, життя не стояло на місці. Доньки оточені маминою любов'ю, між ними були завжди добрі, теплі стосунки. З Божою поміччю Федора Іванівна ставила своїх доньок на ноги. Не нарікала на долю. Відчула: її материнська любов повинна бути сильною, щоб діти не відчули і ніколи не увійшло в їх свідомість слово "мачуха".

Проте Господь був милостивим: її молитви додавали сил, рятували дітей від хвороб, різних негараздів, своїми молитвами висушувала сльози. Та коли підросли доньки, десь на якомусь відрізку часу свого життя взнали, що мама не рідна. Не могли зрозуміти, як так? Їх мама – найкраща, найулюбленіша.

"Ми той час і нині добре пам'ятаємо, як поганий сон. Довго плакали на самоті. Не вірили, бо мама завжди поруч, дбала, турбувалась про нас. Але все-таки вирішили запитати. На наше запитання, мама відповіла, що вона наша, а колись ви все зрозумієте, – згадує нині старша Марія. – От тільки пам'ятаємо, що навесні ми зажди плели віночки з барвінку, заквітчували їх і перед Пасхою носили на кладовище, вішали на два хрестики. Мама, витираючи сльози, нам говорила: "Діти, пам'ятайте: тут лежать ваші батьки". Мама нас дуже любила, це ми відчували постійно, нам заздрили подружки. Старались в чомусь допомогти: прибирали в хаті, яку нам побудував колгосп, садили мамині улюблені квіти – чорнобривці, символ вічної материнської любові. А вечорами ділились з нею своїми "дівочими секретами".

Виросли доньки, отримали освіту, повиходили заміж. У кожної по-своєму склалась доля, вимолена матір'ю в Бога. Тішиться онуками, правнуками. Хтось сказав, що птахи годують своїх пташенят, доки вони не навчаться літати. Федора Іванівна все життя старалась допомогти, підтримати, навчити усіх премудрості життя. І нині, хоч вона уже не спроможна це робити, доньки спішать за маминою порадою, любов'ю, за люблячим, теплим поглядом ласкавих очей.

Ось так я сиділа і слухала розповідь простої жінки. За скупими словами відкривались картини не завжди легкої життєвої стежини Федори Іванівни, жінки з надзвичайно великим люблячим серцем.

Мої думки перебила моя незвичайна співрозмовниця:

"Літа за літами проминули, ніби їх не було. Жила, ніби мала чоловіка, а під вінцем не була, колись пошила собі плаття – не згодилось, документа ніякого. Мала добрих дочок, онуків, а ніби не мої – не народжувала. Бог дав довгі роки життя – спасибі Йому".

А Марія з Галиною цілували натруджені руки. "Ви наша найрідніша, найдорожча, мама, мамочко, матусю!".

Валентина СІЧКАР.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 476

Повідомлення в номер / Філософія гавкоту

20.08.2020

Філософія гавкоту
Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.
Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.
А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.
При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном поставити? Дроти небезпечні над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".
У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.
Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.
– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!
Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.
Сіла жінка, а біля другої хати чують:
– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!
– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.
Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.
А біля магазину нові нарікання:
– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.
Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:
– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.
Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:
– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.
Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти.
Ось така історія.
Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.
Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому сам не приїхав? і т. д., і т. п.
Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.
Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації, вислуховуй знову "ораторію" лайок.
У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.
Якби ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…
Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.
І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.
Любомир ФІАЛКО.
Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном поставити? Дроти небезпечні над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти.

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації, вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.

Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном поставити? Дроти небезпечні над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти.

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації, вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.

Філософія гавкоту

Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 295