74 роки тому закінчилася Друга світова війна, яка забрала мільйони людських життів. Серед  тих мільйонів були й українці, які зробили величезний внесок у священну Перемогу над нацизмом.

Чим ми можемо віддячити полеглим героям? Лише невмирущою пам'яттю про них,  тихою  молитвою і, звичайно, квітами до могил та обелісків. Саме так зробили ковельчани та гості нашого міста 8-9 травня, коли в Україні відзначали День пам'яті і примирення  та День Перемоги над нацизмом у Європі.

Зокрема, у перший вікопомний день біля пам'ятника жертвам Другої світової війни відбувся мітинг-реквієм. Участь у ньому взяли представники міської влади, громадських організацій, духовенства, ветерани війни і праці, військовослужбовці, молодь. З увагою присутні вислухали заступника міського голови  Ігоря Прокопіва, який, зокрема, сказав: "Уже традиційно 8 травня ми приходимо до першого в Європі монумента жертвам Другої світової війни, аби, як ми його називаємо, пам'ятника Примирення. Адже саме тут ветерани України та Німеччини подали один одному руку. Важливо, що люди старшого покоління, які пройшли через страшні випробування, знайшли примирення в своїх душах, думках, у своєму серці.

Ми пам'ятаємо, якою страшною трагедією для українців обернулася Друга світова війна. Україна стала справжнім епіцентром бойових дій. Було вщент зруйновано тисячі міст і сіл. Саме на українській землі вирішувалася доля Європи".

Говорив Ігор Ярославович і про сьогодення: "Уже п'ять років ми з острахом чекаємо повідомлень зі Сходу і щораз сподіваємось, що вогнище конфлікту вдасться загасити. І тоді, нарешті, наші хлопці повернуться до своїх рідних домівок, до близьких людей, які їх чекають з нетерпінням".

Як завжди, емоційно і піднесено виступила ветеран педагогічної праці, "дитина війни" Олександра Балюк. Її дитинство, як і дитинство тисяч і тисяч маленьких громадян України, "обпекла" вогнем та страшна війна, тому наш священний обов'язок – завжди пам'ятати про це, не шкодувати представникам  старшого покоління ані поваги, ані уваги. Жінка подякували міській  владі за підтримку ветеранів війни і праці, прочитала написаний нею зворушливий вірш.

З увагою вислухали присутні виступ учня Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні Романа Бондарука. Він наголосив, що  подвиги дідів і прадідів у роки Другої світової війни є взірцем для наслідування сучасній молоді, що вона демонструє в неоголошеній війні на Сході України, захищаючи рідну землю від російських окупантів і їх прислужників-терористів.

Пам'ять загиблих у роки війни і тих, хто віддав своє життя в боях за матір-Україну, учасники мітингу-реквієму вшанували хвилиною мовчання.

Після цього біля Братської могили на кладовищі, що по вулиці Незалежності, представники духовенства Православної Церкви України на чолі з деканом міського деканату ПЦУ о. Василем Мичком відслужили панахиду за загиблими при визволенні Ковеля від нацистів, яких тут поховано більше як півтори тисячі чоловік. До їх могил на знак вдячності і шани були покладені квіти.

l

Наступного дня, 9 травня, представники міської влади, громадськості, ветерани війни і праці, учасники АТО та військових дій в Афганістані, молодь, духовенство ПЦУ і УПЦ зібралися на меморіалі Слави, щоб відзначити 74-у річницю Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

На жаль, за станом здоров'я не змогли взяти участі в урочисто-траурній церемонії колишні фронтовики, яких у живих в Ковелі залишилося буквально кілька чоловік. Тільки за останні роки відійшли у Вічність знані й шановані в місті люди – Микола Корпачов, Іван Сорока, Григорій Макарчук, Андрій і Тамара Водолазькі та багато інших наших славних земляків.

На щастя, пам'ять про них не вмирає. Це підтвердили у своїх виступах ведучі Наталія Гончар та Андрій Мигуля, заступник міського голови Ігор Прокопів, секретар міської ветеранської організації Марія Батраченко, військовий комісар Сергій Гладун.

Присутніх зворушили щирі слова привітань зі святом з вуст учасників дитячої театральної студії,  пісня у майстерному виконанні Руслани Шацької. Увагу присутніх привернула чисельна група вихованців Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні.

Хвилиною мовчання було вшановано пам'ять загиблих у роки Другої світової війни.

За доброю традицією, на завершення учасники мітингу поклали квіти до Вічного вогню, стел пам'яті воїнам-інтернаціоналістам та учасникам АТО.

Треба відзначити, що цьогоріч біля меморіалу Слави було досить багатолюдно. І найголовніше – в заході взяли участь представники молодого покоління, які свято бережуть пам'ять про своїх дідів і прадідів. Отже, справа, за яку вони воювали, не вмре, не загине.

У той же день в парку культури і відпочинку імені Лесі Українки для ковельчан та їх гостей грав Народний муніципальний естрадно-духовий оркестр.

Володимир ПЕТРУК.

74 роки тому закінчилася Друга світова війна, яка забрала мільйони людських життів. Серед  тих мільйонів були й українці, які зробили величезний внесок у священну Перемогу над нацизмом.

Чим ми можемо віддячити полеглим героям? Лише невмирущою пам'яттю про них,  тихою  молитвою і, звичайно, квітами до могил та обелісків. Саме так зробили ковельчани та гості нашого міста 8-9 травня, коли в Україні відзначали День пам'яті і примирення  та День Перемоги над нацизмом у Європі.

Зокрема, у перший вікопомний день біля пам'ятника жертвам Другої світової війни відбувся мітинг-реквієм. Участь у ньому взяли представники міської влади, громадських організацій, духовенства, ветерани війни і праці, військовослужбовці, молодь. З увагою присутні вислухали заступника міського голови  Ігоря Прокопіва, який, зокрема, сказав: "Уже традиційно 8 травня ми приходимо до першого в Європі монумента жертвам Другої світової війни, аби, як ми його називаємо, пам'ятника Примирення. Адже саме тут ветерани України та Німеччини подали один одному руку. Важливо, що люди старшого покоління, які пройшли через страшні випробування, знайшли примирення в своїх душах, думках, у своєму серці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 642

Сумно, але факт: з кожним роком учасників бойових дій в Україні катастрофічно меншає. Відходять у Вічність ветерани Другої світової  війни, бо взнаки даються  і важкі роки, і хронічні хвороби, і напівголодні та напівхолодні молодість і зрілість.

Ось і на тематичний захід "Не загасити пам'яті вогонь", що 7 травня відбувся в центральній районній бібліотеці, не завітав жоден колишній воїн. Навіть невгамовного Якова Потаповича Чуля з с. Ворони не довелося побачити, хоч, щиро кажучи, дуже хотілося потиснути його мужню руку…

Зате в переповненому читальному залі були присутні "діти війни", учасники АТО, голови ветеранських організацій, представники громадськості, окремі депутати районної ради. Вони прийшли сюди, щоб пом'янути тих, хто загинув на полях боїв найкровопролитнішої війни в історії людства, сказати добре слово про батьків, дідів, прадідів, які  побороли фашистського звіра у травні 1945-го.

І хоч у календарі День Перемоги позначений червоним кольором, не надто радісним і безтурботним є він для українців. Гнітять серце і душу не тільки величезні людські втрати у 1939-1945 р. р., але й майже щоденні жертви у неоголошеній війні на  Сході країни. І хоч дехто із сучасних політиків намагається цю війну змалювати, як "громадянський конфлікт", правди не сховати: не українці розпочали криваву бійню на Донбасі і Луганщині, а російські найманці, підтримувані бойовиками і терористами так званих "ЛНР" і "ДНР". Та й Крим, зрештою, анексувала та ж Росія на чолі з несамовитим Путіним.

Ось чому одним з найхвилюючіших моментів заходу було вручення військовим комісаром Сергієм Гладуном і головою Ковельської спілки ветеранів АТО Леонідом Хвищуком нагрудних знаків "Волонтер України" за дорученням громадської організації "Всеукраїнське об'єднання "Країна" волонтерам Ігорю Рожку, Інні Третяк, В'ячеславу Радковцю, Павлу Хвищуку. Отримав таку відзнаку і голова РДА, депутат облради Віктор Козак, який не зміг її прийняти через хворобу.

Були вручені подяки командира мотопіхотного батальйону 14-ї ОМБР Миколі Радковцю, Володимиру Сидоруку, Сергію Ковалику. Про кожного з них було мовлене щире слово, що викликало оплески у присутніх. Урочистості дійству додавали патріотичні пісні у виконанні працівників культури району.

Присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблих героїв у роки Другої світової війни, учасників АТО, Героїв Небесної Сотні.

Зворушливо  прозвучали виступи голови районної ради Андрія Броїла, першого заступника голови райдержадміністрації Романа Кульцмана, голови ради організації ветеранів України Віктора Шмакова. За вагомий внесок у розвиток ветеранського руху на Ковельщині, активну громадянську позицію та з нагоди 65-річчя від дня народження вручено Подяку очільників районної виконавчої і представницької влади голові Підрізького первинного осередку районної ветеранської організації Анатолію Трофімуку, якого щиро привітала її голова Валентина Січкар.

По завершенню урочистості її учасники поклали квіти до підніжжя меморіалу Слави, Стел пам'яті на честь загиблих воїнів АТО та воїнів-інтернаціоналістів.

l

У той же день на військовому цвинтарі біля села Мощеної в урочищі "Мар'їне", що на території Люблинецької ОТГ, відбулося перепоховання останків 61 воїна, які загинули під час Другої світової війни та були виявлені під час пошукових робіт на території Ковельського та інших районів області пошуковим загоном "Відродження" археологічно-пошукового об'єднання "Дніпро –Україна".

Як повідомив офіційний сайт Ковельської районної державної адміністрації, представники районної, селищної виконавчої та представницької влади, ветеранських організацій всеукраїнського, обласного та районного рівнів, військові, духовенство, жителі навколишніх сіл, сусідніх районів зібрались, аби віддати шану тим, хто поліг смертю хоробрих.

Панахиду пасхальним чином очолив митрополит Володимир-Волинський і Ковельський УПЦ Володимир. Разом із представниками місцевого духовенста молились за упокій та освятили могили полеглих воїнів.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам'ять загиблих солдатів. На честь їх подвигу пролунав військовий залп.

По завершенню усі разом виконали Гімн України та поклали квіти на могили воїнів.

8-9 травня у всіх населених пунктах району відбулися поминальні богослужіння та молебні за мир в Україні, мітинги-реквієми, покладання квітів до пам'ятників і пам'ятних знаків у зв'язку з Днем пам'яті та примирення, Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

l

Як повідомив відділ з питань внутрішньої та інформаційної політики апарату Ковельської районної державної адміністрації, відповідно до Програми соціального захисту населення Ковельського району на 2019-2020 роки, з нагоди відзначення в районі Дня пам'яті та примирення і 74-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні та відповідно до рішення комісії з питань надання одноразової грошової матеріальної допомоги малозахищеним громадянам, які опинилися в складних життєвих обставинах, та іншим категоріям громадян, розпорядчих документів районної державної адміністрації були спрямовані кошти  для придбання продуктових наборів ветеранам війни, які мешкають на території району.

Відтак 8 травня ц. р. у День пам'яті та примирення, начальник управління соціального захисту населення райдержадміністрації Олена Давидович вручила пакунки продуктових наборів, адресовані ветеранам – Романюк Надії Микитівні (с. Зелене) та Чулю Якову Потаповичу (с. Ворона), а також висловила вдячність за їхні подвиги, передала щирі вітання від керівництва району.

Варто зазначити, що об'єднаними територіальними громадами Ковельщини також були закладені кошти на спрямування матеріальної підтримки ветеранам, що проживають на їхній території. Загалом у районі мешкає 11 ветеранів Другої світової війни.

Михайло КУЗЬМУК.

Сумно, але факт: з кожним роком учасників бойових дій в Україні катастрофічно меншає. Відходять у Вічність ветерани Другої світової  війни, бо взнаки даються  і важкі роки, і хронічні хвороби, і напівголодні та напівхолодні молодість і зрілість.

Ось і на тематичний захід "Не загасити пам'яті вогонь", що 7 травня відбувся в центральній районній бібліотеці, не завітав жоден колишній воїн. Навіть невгамовного Якова Потаповича Чуля з с. Ворони не довелося побачити, хоч, щиро кажучи, дуже хотілося потиснути його мужню руку…

Зате в переповненому читальному залі були присутні "діти війни", учасники АТО, голови ветеранських організацій, представники громадськості, окремі депутати районної ради. Вони прийшли сюди, щоб пом'янути тих, хто загинув на полях боїв найкровопролитнішої війни в історії людства, сказати добре слово про батьків, дідів, прадідів, які  побороли фашистського звіра у травні 1945-го.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 628

Українські школи тепер перевірятимуть по-іншому. У квітні набув чинності наказ Міністерства освіти про інституційний аудит. Цей новий механізм перевірки шкіл можна вважати замінником звичної для освітян атестації. Але, на відміну від неї, аудит має стати інструментом не нагляду, а співпраці з навчальними закладами. Коли до шкіл прийдуть аудитори і як нові перевірки вплинуть на якість освіти, аналізували експерти. 

Від контролю до співпраці

Відповідно до Закону "Про освіту", атестація шкіл була ліквідована ще 2017 року, а місцеві органи влади втратили функції інспектування навчальних закладів. Справа в тому, що саме місцеві управління освіти обирали директорів шкіл, а потім фактично перевіряли свою ж роботу. У МОН пояснюють, що, оскільки у такій схемі вбачався конфлікт інтересів, контроль якості освіти в школах відійшов до незалежного органу –Державної служби з якості освіти (ДСЯО).

"Аудит замінить дискредитовану атестацію, яка давно не відповідала ні потребам шкіл, ні системі освіти, а перетворилася на репресивно-контролюючу машину, яка лише примножувала папери",  – пояснює міністр освіти Лілія Гриневич.

У МОН обіцяють, що зміниться не тільки назва контролюючого органу, а й сутність перевірок. Аудит проводитимуть не для виявлення недоліків, а для допомоги школам у розбудові внутрішньої системи. Під час аудиту "ревізори" будуть дивитися, наскільки ефективно працює школа як механізм і даватимуть поради.

Інституційний аудит працюватиме для всіх шкіл незалежно від форми власності і підпорядкування, зокрема, для приватних. Протестують роботу нового формату перевірок на кількох школах вже в травні цього року. По всій країні його почнуть впроваджувати з 2020 року.

Як працюватиме нова система?

Інституційний аудит буде здійснюватися за чотирма напрямами: освітнє середовище школи, система оцінювання учнів, педагогічна діяльність та управлінські процеси школи. Аудит буде проводити експертна група з управлінців тапедагогів з практичним досвідом роботи в школі не менше 5 років. До неї можуть входити представники Державної служби якості освіти України, або її територіальних органів.Вони оцінюватимуть, як директор ухвалює рішення, чи відповідають вони законодавству, чи всі вчителі ознайомлені із сучасною системою оцінювання учнів.

Під час аудиту закладу обіцяють враховувати думки всіх учасників освітнього процесу та навіть долучити  представників громадськості. Тому, окрім спостережень та відвідування навчальних занять, буде проводитись опитування серед вчителів, учнів та батьків. Питатимуть, наприклад, про відсутність у школі насильства чи дискримінації. Важливим напрямком аудиту буде оцінка батьків: наскільки для них навчальний процес і перебування в школі є комфортними.

"Головне, щоб у школах зрозуміли, що експерт ДСЯО – їхній партнер, який приходить, щоб допомогти і підказати, як внутрішня система забезпечення якості може працювати ефективніше", – зауважує голова Державної служби якості освіти Руслан Гурак.

Триватиме аудит не більше десяти днів. Для маленьких шкіл, які мають менше 50 працівників, – не більше п'яти днів. 

Аудит пройшов: 

що далі?

Після закінчення інституційного аудиту школа отримає висновок про якість освіти та рекомендації, як її підвищити. Результати будуть оприлюднюватися на сайтах закладу освіти та місцевого відділення Державної служби з якості освіти.

"Результати оцінювання відображатимуть досягнення закладу та його потреби, а також визначатимуть рівень якості освітньої діяльності: перший – високий, другий – достатній, третій – вимагає покращення, четвертий – низький", – пояснюють у МОН. 

У випадку чисельних порушень для роботи над помилками школа матиме один рік. Якщо після цього терміну їх не виправлять, комісія може надати рекомендацію змінити керівника навчального закладу.

Інституційний аудит відбуватиметься раз на 10 років у плановому порядку. Школи з низькою якістю освіти можуть перевіряти позапланово. Наприклад, за зверненнями батьків, які мають питання щодо якості освіти, організації навчання чи порушення прав дитини. Але не частіше одного разу на 2 роки, але не раніше, ніж через 1 рік після приведення планового аудиту.

Експерти впевнені, що якість освіти залежить не від частоти перевірок, а від мотивації кожного учасника освітнього процесу – директорів, педагогів і батьків. Саме налагодження співпраці та правильної мотивації освітян є головною метою реформи освіти. 

Оксана КОВАЛЬ.

Українські школи тепер перевірятимуть по-іншому. У квітні набув чинності наказ Міністерства освіти про інституційний аудит. Цей новий механізм перевірки шкіл можна вважати замінником звичної для освітян атестації. Але, на відміну від неї, аудит має стати інструментом не нагляду, а співпраці з навчальними закладами. Коли до шкіл прийдуть аудитори і як нові перевірки вплинуть на якість освіти, аналізували експерти. 

Відповідно до Закону "Про освіту", атестація шкіл була ліквідована ще 2017 року, а місцеві органи влади втратили функції інспектування навчальних закладів. Справа в тому, що саме місцеві управління освіти обирали директорів шкіл, а потім фактично перевіряли свою ж роботу. У МОН пояснюють, що, оскільки у такій схемі вбачався конфлікт інтересів, контроль якості освіти в школах відійшов до незалежного органу –Державної служби з якості освіти (ДСЯО).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 452

Свого часу протоієрей Демид Бурко так охарактеризував цю непересічну особистість, що знайшла своє гідне місце в славній багатовіковій минувшині української землі: " Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії – епоха створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, який все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно…"

Народився Петро Могила 11 грудня 1596 року  в сім'ї молдавського господаря Симена і угорської князівни Маргарети.  В  родині Симена було 6 синів, і  готувала їм доля далеко не легкі випробування.

1607 року у боротьбі  за владу батько Петра Могили  загинув внаслідок отруєння.  Після  цього  та  після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдовсько-волоських володінь,  Маргарета  з родиною була змушена  покинути Молдову й переїхати на землі  західної  України, які були під Польщею.  Там їх прийняли родичі – Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

 Свою першу освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, яка була відома в усьому православному світі. Правдоподібно, що після закінчення навчання Могила слухав лекції у закордонних академіях, доповнюючи свої знання. Окремі біографи стверджують, що далі  він здобував освіту у Франції – в Парижській Сорбоні.  Петро Могила  володів класичними латинською та грецькою мовами, а також кількома європейськими. Згодом  він вступає на військову службу в чині старшини війська польського і в 1621 році  бере  участь в битві під Хотином, у якій вирішальну роль відіграло українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного.  Там у протистоянні  з турецьким нашестям  молодий  старшина   побачив техніку й лицарські завзяття українського козацтва.

В 1622 році на свято Успіння Богородиці Петро Могила  переїжджає до Києва в Свято-Успенську Києво-Печерську лавру.  На околиці столиці він скупляє чималі маєтки,  таким чином  розгортаючи в центрі України свою громадську діяльність.

l

Важливу роль в  житті  Петра Могили  того періоду відіграло знайомство з митрополитом Йовом  Борецьким, який в подальшому став його духовним провідником.  Сам же Могила  активно долучився до церковних справ в 1625 році, коли прийняв чернецький постриг від архімандрита Захарія. Він  проміняв  блискучу світську  кар'єру  на будні звичайного ченця, і такий  вибір  життєвого шляху був не випадковим, на нього  вплинула  як  дружба з митрополитом Йовом  Борецьким, архімандритом Захарієм Копистянським, так  і духовна спадщина  родини.  Варто сказати,  саме  митрополит  Йов  Борецький часто нагадував ще молодому Петру Могилі про невтішний стан прадідівської церкви. Перейнявшись цим,  майбутній митрополит активно включився в тодішній релігійний рух. 

Після смерті Захарія Копистянського постало питання вибору нового архімандрита Києво-Печерської лаври. 29 листопада 1627 року архімандрит був затверджений  королівською грамотою Сигізмунда ІІІ.  Ним став Петро Могила. У грудні цього ж року відбулося його висвячення   у сан.  Своїм успіхом  він завдячував знову ж таки  Йову Борецькому, який мав великий авторитет серед лаврської братії. Петро Могила  виправдав  усі кращі сподівання,    впевнено став на шлях служіння Церкві Христовій.

l

Це був  складний період національно-визвольної боротьби українського народу та руху народних мас проти наступу католицизму, захисту церковнослов'янської мови й збереження православної віри. Приступивши до нових непростих обов'язків,  Могила відразу взявся відроджувати Києво-Печерську лавру з тією метою, щоб вона набула  статусу важливого релігійного центру держави. За його сприяння реставрувалися печери, були споруджені нові гробниці для святих мощей.

Петро Могила добре розумів, що занепад православ'я  в Україні відбувається на тлі малоосвіченості  місцевих людей  та  сповільнених темпів книгодрукування, тому  подбав про  розширення відомої лаврської друкарні.  Згодом  під його патронатом відкрили лаврську школу, яку об'єднали з  братською під назвою “Києво-Могилянська колегія”.

У заснуванні таких колегій Могила вбачав піднесення і розвиток освіти на українських землях, які по духу своєму були  саме українськими.  В плані розвитку науки згадувані колегії не поступались кращим західноєвропейським  навчальним закладам.  За Петра Могили була  відновлена й Київська духовна академія, яку в 1615 році заснувала Галашка  Гулевичівна.  Про цю благородну жінку-меценатку варто окремо сказати кілька слів, адже народилась вона на Волині,  в знатній  родині,  що посідала почесне друге місце серед можновладців волинської землі й наполегливо трималася православ'я, незважаючи на численні грозові хмари, які збиралися над нею. Згідно з її заповітом похована Галашка Гулевичів в крипті Луцької братської церкви, яка нині є діючою (в недалекому минулому там розміщувався планетарій).

l

Але повернемось до часів Петра  Могили. Започаткований ним розвиток книгодрукування та освіти дав свої позитивні наслідки. Як стверджує історик Іван Крип'якевич, могилянська  церква усувала всі спірні питання чи сумнівні справи, а натомість давала готові канонічні вирішення  за посередництвом Петра Могили та Ісаї Трохимовича. Видані  твори актуальні й сьогодні.  Це, зокрема, "Православне ісповідання віри", "Молитвослов" або "Требник",  "Літос" та інші.

Поряд з цим Петро Могила приділяв велику увагу відбудові напівзруйнованих святинь Києва. За період, коли він був митрополитом, відбудовується десятинна церква, а Києво-Софійський собор в 1633 році  в напівзруйнованому стані   повернули від уніатів.  З опису архідиякона Павла Алепського (1655 рік) дізнаємося, що цей храм, завдяки трудам Петра Могили, знову став викликати похвалу й подив. 

За період митрополитства Петра Могили та єпископства Афанасія Бузини спостерігався розквіт діяльності православних  храмів і у нас, на Волині.  Зокрема, діяли монастирі:  Хресто-Воздвиженський (1635 р.)  в селі Тумин, в Білостоці Луцького уїзду (1636 р.),  Низкиничівський чоловічий (1643), поблизу нинішнього Нововолинська. А також Могилинський, Туропинський, Михнівський,  Верхівський та Піддубецький. Всі вони  утримувались  в доброму стані, були забезпечені проповідниками, вчителями-богословами для шкіл та ченців. 

Усвідомлюючи свою відповідальність за  долю української православної церкви і  значення тієї ролі, яку церква того часу відігравала в житті народу, Петро Могила багато уваги приділяв підготовці фахових кадрів єпископів, священиків, ченців. Тому свою реформу віри він розпочав із дисципліни, суворої моральності серед ченців та ведення зразкового способу життя. У власноручних записах він зазначав: "Монаше життя – це досконалість життя християнського". Щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям. Насамперед, повне відречення від всяких матеріальних благ. 

l

На початку 1635 року Петро Могила  заснував нову установу на зразок католицької, а саме: консисторію (церковний суд над духовенством).  Поруч з цим  він позитивно ставився до інших церков,  беручи від західних тільки те, що було корисне, і ніколи не заперечував українських духовних традицій  обрядів. 

Дослідники епохи Петра Могили були єдині в тому, що він запам'ятався сучасникам, як надзвичайно набожна й віддана своїй прадідівській православній вірі людина, яка глибоко відчувала трагедію розділення цієї самої віри. 

Петро Могила шукав шляхів до примирення і порозуміння з католицькою церквою. Його ідея єдності випливала із самої Христової науки на підставі Євангельських писань, де сказано: " Щоб було одне стадо і один пастир".  Київський митрополит не діяв авторитарно або разом  зі своєю ієрархією. Він намагався йти шляхом порозуміння, добровільного співжиття різних церков, залучаючи найактивніші верстви українського народу, намагаючись вирішувати важливі справи загальноприйнятим в українському суспільстві методом – соборним. 

Він був свідомий того, що потрібно підготувати народ, адже церкви – це не лише ієрархи, а насамперед – віряни. 

Про довічну вірність православній церкві Петро Могила згадує і у своєму заповіті: " В святій вірі, в якій народився й виховувався і з волі і ласки  Божої  достоїнство митрополиче на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати поряд з маєстатом Господа мого".

Митрополит помер 1 січня 1647 року.  Передчасна смерть в 50 років  забрала його в розквіті творчих сил, не дозволила здійснити всіх планів та задумів.

l

Великий ієрарх увійшов в українську історію, як непересічна постать української православної церкви, продовжувач гідної справи своїх попередників у відродженні прадідівської віри, який  створив ідеологічну основу "Православного віросповідання".

Багато хто з українських  дослідників доби митрополита Петра Могили вважають цей час часом найбільшого духовного пожвавлення єпархіального життя та єпархіальних соборів, на яких мали бути присутні  усі священики. Адже митрополит відстоював засади соборності. У засадничих справах, за його переконанням, мали  брати участь "всі члени Тіла Христового – церкви",   архієреї, духовенство  і миряни. 

Саме такий митрополичий, або загальний собор українських церков,  відбувся в 1640 році, і це  був останній помісний собор української православної  церкви, яка мала вже Грамоту Константинопольську про канонічність перед  утворенням московської патріархії в 1686 році.

Доречно буде  пригадати  ще одну цитату про митрополита Могилу з книги С. Голубєва "История Києвской духовной академии" (Київ, 1888 рік), де зазначається, що для свого часу Петро Могила був чоловіком " високо стоящим между современниками по своєму образованию и ревностный борец за дело православия, на служение которому им посвящены были все свои сили..." 

Через 24 роки після смерті Лазор Баранович писав: "Могила скрила від нас Могилу. Притому пастирю прийнялась добра нива і пастир любий. Любовного прийняли на небі, а нам би потрібен був другий Могила".

Тлінні останки Петра Могили були перенесені й поховані на вказаному ним місці у великій Печерській церкві.  Над його прахом немає ні монумента, ні надгробка. Живим пам'ятником стала для нього людська пам'ять вірян, відроджені ним святині і, звичайно, його дітище – Києво-Могилянська академія.  Вже в наші дні, у 1991 році, вона була відроджена, як  університет "Києво-могилянська академія",  що отримав статус національного.

Свій життєвий шлях митрополит Петро Могила  повністю  присвятив  архімандритським турботам і православному народу України. І хоч  він не був ідеальною людиною  і  його особистість не ідеалізована дослідниками,   духовна спадщина останнього українського митрополита сімнадцятого століття лишається актуальною для нас вже більш як триста років.

У 1996 році Петра Могилу канонізували у святі  Української православної церкви всіх конфесій…

Відрадно, що живе пам'ять про нього як в м. Ковелі, де одна з вулиць міста названа його іменем, так і в районі, де стараннями колишнього голови ОДА Б. П. Клімчука на його батьківщині в с. Волі-Любитівській в 2006 році побудовано церкву на честь видатного подвижника православ'я. 

Тож знаймо і  шануймо свою історію, бо вона змінює світ. 

Сергій ДАНИЛЮК. 

Краєзнавець.

Свого часу протоієрей Демид Бурко так охарактеризував цю непересічну особистість, що знайшла своє гідне місце в славній багатовіковій минувшині української землі: " Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії – епоха створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, який все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно…"

Народився Петро Могила 11 грудня 1596 року  в сім'ї молдавського господаря Симена і угорської князівни Маргарети.  В  родині Симена було 6 синів, і  готувала їм доля далеко не легкі випробування.

1607 року у боротьбі  за владу батько Петра Могили  загинув внаслідок отруєння.  Після  цього  та  після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдовсько-волоських володінь,  Маргарета  з родиною була змушена  покинути Молдову й переїхати на землі  західної  України, які були під Польщею.  Там їх прийняли родичі – Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2062

Репортаж із сльозиною на щоці

Летить життя у даль, за

 небокрай,

Спішить за долею – його 

не зупинити.

В світах омріяних шукаєм рай,

А він душею Мами незбагненно

 світить.

Матусю рідна, дорога і мила!

Ти – ангел наш. Ти – оберіг

 і святість.

Ми молимось, щоб ти була

 щаслива,

Щоб радістю свіча сіяла

 благодатна.

Ці поетичні рядки народилися під час урочистостей, приурочених до Дня матері, які відбулися 10 травня  ц. р. в Народному домі "Просвіта".

…Лунають пісні, вирують запальні танці, звучать ліричні душевні слова. І все це – їй,  наймилішій квітці світу, Божественному диву життя – Матері.

Перед моїми ж очима калейдоскопом проходять картини минулого, колись юного буття: птах, у якого зміцніли крила, рвався в політ.

"Якби не ви, мамо, я б полетів у далекі краї і досяг би високих вершин", – бездумно  якось сказав я своїй неньці.

"Їдь, синку, аби тобі було добре. Я якось проживу", – приречено благословила мама.

Це – тужливий заспів її та моєї долі. Він звучить тривожно, сумно. Я не розумію цього. А доля вчить. Відірвана від мами, вона  шмагає мене, напівсироту, вздовж і впоперек.

Мама, напівголодна, напівзамерзла, молиться. Молиться щоденно за щастя свого сина. Вона вранці і ввечері вихрещує мою дорогу "до вершини".

І ось під музику сніжної заметілі я повертаюсь до домівки у напівзабутому селі. Раптом бачу, як із лісу, повільно рухається згорблена, у старій поношеній фуфайці,  із в'язкою сухого хмизу на плечах старенька жінка. Вона – немов привид, що явився з колючої віхоли.

Приглядаюся… О, Господи! Те це ж моя Мама! Я прозріваю. Мої надумані вершини падають, наче після сильного землетрусу…

Каяття? На жаль, нього не було. Але з'явилося прозріння: "Я більше не покину тебе, моя рідна й дорога". Немає щастя там, коли поруч хтось нещасний. "До нашої вершини ми підемо разом", – клянуся подумки я.

О, мамо! Твоя душа в Царстві Небесному. Знаєш і пам'ятаєш мою помилку необачну. Сьогодні, вже сивочолий твій син, знову повертається до тебе із вічним покаянням. Хай Божа Матінка оберігає твою душу, як ти оберігала мене своєю милістю.

l

Концертні пісні птахом злітають до небес. "Ерідан" дарує щемливий танець і пісню "Матусю". Сльозина котиться по щоці. Внутрішній голос волає на весь світ: "Сини і доньки! Бережіть, любіть і не покидайте своїх мам. Відкривайте серце тій, що дарувала вам життя, і ніколи його не зачиняйте!".

Витанцьовує  народний "Барвінок". Запалює зал своїм юним рухом і духом. Це їхній дарунок та любов, що трансформуються в радість матерів. Зрештою – це спільна перемога дітей і батьків. Вона вагома, як вагомі досягнення в спорті, музиці, мистецтві і навчанні. Це – нагорода за працю, за молитви до Бога.

А є ще інша, вища перемога –перемога життя над смертю в ім'я Батьківщини і роду нашого українського, в ім'я Волі і Свободи.

Навічно закарбовані імена Героїв на стелах, обелісках, майданах, у назвах вулиць. Щиросердечна подяка –  матерям, які виховали патріотів. Життя тлінне – подвиг вічний, і ніколи не буде забутий. І подвиг – це ти, Мамо.

На урочистостях присутні представники влади. Ігор Прокопів, заступник міського голови, емоційно і щиро виголошує вітальні слова:

– Сьогодні величне свято Весни, яке ініціювали в свій час активістки "Союзу українок".

Коли дитина візьме маму за руку, загляне довірливо в очі і скаже: "Матусю, я тебе люблю!" – хіба це не щаслива мить для матері? Ми відвідали мам наших Героїв і подарували квіти. Побували в домівках тих мам, які виховують прийомних дітей. Це – Любов М'якота, Любов Ткачук, Наталія Осавальчук. Подякували за їх материнську турботу та піклування про діток, які стали для них рідними.

Ігор Прокопів наголосив про ще один вимір материнського щастя – це успіхи їхніх синів і дочок в навчанні, спортивних змаганнях, музиці, мистецтві. Він вручив Подяки міського голови за невтомну працю й любов, самовідданість у  вихованні дітей, активну життєву позицію та з нагоди Дня матері Світлані Комісарик, Лідії Коб, Світлані Лисковець, Оксані Левчук, Тамарі Стасюк, Аллі Семенюк, Ларисі Ткачук, Наталії Яковлєвій, Лілії Токар. Всі відзначені – матері обдарованих і талановитих дітей у різних галузях.

Що ж, шановний читачу, ми теж привітаємо переможниць з нагородами. Признаюся, що і в моїй душі радість: онук Тарас і невістка Алла – в числі нагороджених за успіхи в спорті.

Весна щебече солов'ями, квітує цвітом і відроджує життя. Але за тим празником душі існує найважливіша вимога часу - це мирне небо над нами. Мир для мам, синів і дочок. Про це доречно нагадало піснею "Мир над Україною"  голосисте юне тріо спеціалізованої школи № 3.

Свято пройшло, як-то кажуть,  на одному диханні. На подяку заслуговують організатори змістовного цікавого дійства, юні аматори сцени із Ковельської школи мистецтв, Палацу учнівської молоді ім. Івана Франка, загальноосвітніх шкіл міста.

Тож нехай  не згасає Божа свіча любові у Вашому серці, дорогі наші мами!

Після урочистостей запитав у відомої на Волині вишивальниці Ніни Габрилевич, чи не доцільно День жінки з 8 березня перенести на травень? Адже сама природа ніби спонукає до цього своїм теплом, цвітінням садів і пташиним співом, а ще  святом Жінок-Мироносиць. Пані Ніна сказала:

– Така ідея слушна і могла б бути втілена в життя, але для цього потрібні рішучі дії  і влади, і громадськості, яких ще бракує.

Подумалось: може, колись і прозріємо, але працювати на українське майбутнє потрібно вже сьогодні і зараз.

Тож, шановний читачу, запрошую до розмови з цього приводу. Пишіть, пропонуйте і віншуйте мам, дружин, коханих щодня.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Фото з архіву відділу внутрішньої політики, організаційної роботи 

і зв'язків з громадськістю міськвиконкому.

Ці поетичні рядки народилися під час урочистостей, приурочених до Дня матері, які відбулися 10 травня  ц. р. в Народному домі "Просвіта".

…Лунають пісні, вирують запальні танці, звучать ліричні душевні слова. І все це – їй,  наймилішій квітці світу, Божественному диву життя – Матері.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1073

У всі віки, у всіх куточках світу живе Вона, єдина і неповторна – Мати. Берегиня, оберіг. Від цих слів віє теплом, ласкою і ніжністю.

Матуся… Це – найдорожча і найсвятіша людина в житті кожного з нас. Принаймні, повинно так бути. Адже завдяки їй ти з'явився на світ. Вона не досипала ночей, коли ти вередував чи хворів. Вона раділа, коли радів ти.  Саме їй, матері, присвячують свою творчість митці.

Та на найвищу висоту підніс її, багатостраждальну, великий син України Т. Г. Шевченко. Ніхто, мабуть, у світовій літературі з такою трепетною ніжністю не відтворив материнського почуття, як Шевченко. "Слово мама Великеє, найкраще слово", – натхненно проголосив він.

Материнські почуття важко описати – не вистачить слів навіть у такій багатій мові, як українська. Їх треба відчути. І як подобає, саме Дню матері вкотре був присвячений емоційний, насичений захід у працівників Голобської публічної бібліотеки. Цього разу – особливий, бо були задіяні бібліотекарі із сіл, викладачі музичної дитячої школи та активні читачі селища. 

У виступах кожного відчувався заклик берегти і шанувати своїх мам, не  відкладати доріженьку до мами, щоб не спізнитися. Не шкодувати для них тепла і уваги, бо це той, можливо, єдиний випадок, де стриманість невиправдана, бо сивіють мами, скоріше, не від років, а від розлук і необдуманих вчинків дітей. Саме таку думку намагалася донести до присутніх ведуча  Валентина Мельничук.

"Мати віддає дитині всю мудрість своєї душі, тепло свого серця, своє здоров'я. Материнська любов не знає страху, сумнівів, розрахунків. Вона очищає нас, зігріває, зупиняє перед безоднею", – сказала пані Валентина.

Тепло привітав присутніх селищний голова Сергій Гарбарук. Дуже схвилював присутніх своєю грою на бандурі і виконанням пісні, присвяченої мамі, учень музичної школи Святослав Бенесько. Уявляю, з яким почуттям слухала свого здібного синочка присутня на заході мама.

Цікаво було почути, коли і де було започатковано День матері. Це відбулося  у 1914 році, коли Конгрес США ухвалив постанову про святкування Дня матері. В Україні цей день широко почали відзначали з 1929 року. Цього дня в церквах правили молебні за здоров'я матерів і за упокій померлих. З усіх-усюд з'їжджалися до рідної домівки діти. Мати пригощала їх найсмачнішими стравами, очищала свяченою водою. Під матусинею вишнею чи грушею закопували шматок хліба, дрібні гроші й зерно – на спокій і добро. Найяскравішим виявом любові до рідної неньки  були зібрані пелюстки яблуневого цвіту, якими обсипали маму. А ті, кому не було вже до кого поспішати, ставили на знак пам'яті свічку перед образом Богородиці і несли на могили матерів склянки з водою і зерном та дві гілочки – вишневу і яблуневу. Схилялися над ними з лівого боку – від серця. Недаремно кажуть: вік живи – вік учись, бо про все це я почула вперше. 

Травень – це місяць Небесної Матері Діви Марії, яка благословила свого єдиного Сина у хресну путь і йшла за ним на Голгофу.

Музичні вітання зачарували присутніх своїм досконалим виконанням і  тематикою. Це тріо "Елегія" (пісні "Мамі", "Вечірня пісня", "Пісня про матір", "Черевики").

І як завжди тепер, – гурт "Первоцвіт" (пісня "Ти мене сповивала"). Виконавці-бібліотекарі: "В гості до мами" – Антоніна Сліпчук, "Чарівна скрипка" – Євгенія Мартинюк, "Діти, мої діти," – Антоніна Сліпчук і Євгенія Мартинюк. Задушевно виконує свою улюблену пісню "Мамі"   Анастасія Романюк.

А які чудові повчальні легенди прозвучали і привели до висновку, що мама – це людина, перед якою ми будемо завжди в боргу, чия душа іде завжди з нами по життю, підтримує нас у тяжку годину, бо материнське серце здатне пройматися болем дитини на відстані. Невгамовний біль втрати найдорожчої людини у світі – матері. Тільки тоді зрозумієш, що вона для тебе означала, коли її не стане.

"А хто матір забуває, того Бог карає". Не доведи, Боже, нікого до такого стану. Активними учасниками дійства були і запрошені: Євгенія Сало, Валентина Остапчук, Галина Гончарук.

Хочеться побажати усім матерям доброго здоров'я, дітей, які  вміють любити і шанувати ту єдину і  неповторну, котра, якби могла - сонечко прихилила б вам. У народі кажуть: "Як під Сонцем квітам, так з матір'ю дітям". Бо ж справді: мати в хаті – це сонечко, що дає життя всій родині.

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

У всі віки, у всіх куточках світу живе Вона, єдина і неповторна – Мати. Берегиня, оберіг. Від цих слів віє теплом, ласкою і ніжністю.

Матуся… Це – найдорожча і найсвятіша людина в житті кожного з нас. Принаймні, повинно так бути. Адже завдяки їй ти з'явився на світ. Вона не досипала ночей, коли ти вередував чи хворів. Вона раділа, коли радів ти.  Саме їй, матері, присвячують свою творчість митці.

Та на найвищу висоту підніс її, багатостраждальну, великий син України Т. Г. Шевченко. Ніхто, мабуть, у світовій літературі з такою трепетною ніжністю не відтворив материнського почуття, як Шевченко. "Слово мама Великеє, найкраще слово", – натхненно проголосив він.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 755

Можна по-різному ставитися до перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. Не можна лише одного: бути байдужим до непересічної події в житті українського суспільства. 

Адже вибори глави держави у нас були й раніше. В. Зеленський – шостий. Але його обрання – це свого роду прорив у політиці. І не лише у вітчизняній, а й міжнародній. Феномен цього явища полягає в тому, що до влади прийшла молода людина, не обтяжена стереотипами минулого, готова до революційних змін. Одним словом, креативний, хоч не зовсім передбачуваний.

Власне, і його передвиборна кампанія  суттєво відрізнялася від кампаній його суперників. Вражала й трохи дивувала майже цілковита відсутність зовнішньої політичної реклами. Не надто надокучав своєю присутністю на провідних телеканалах (окрім, звичайно, свого "рідного" 1+1, та й то переважно у серіалі "Слуга народу" і "95 квартал"). У друкованій пресі його майже чути не було. Комунікація зі своїми прихильниками відбувалася головним чином у соціальних мережах (кажуть, що його підписників тільки у Фейсбуці – понад один мільйон!).

Словом, незвично, несподівано і… результативно. Є чому повчитися у Володимира Олександровича і тим, хто програв, і тим, хто готується вигравати.

l

Але сьогодні не про те. Особисто мене більше цікавить реакція на перемогу ЗЕ-команди наших "заклятих" друзів – росіянців  та їх підстаркуватого лідера разом із своїми підстаркуватими  соратниками. Чомусь мені здається, що і вони, і їхні вірнопіддані служки – телепропагандони нині перелякані не на жарт. Виявляється, що ні майже "стовідсоткова" (на папері) підтримка народу, ні підлабузницькі спічі офіційних осіб типу Лаврова, Захарової, Матвієнко, Володіна та іже з ними, ні щоденні кількагодинні телешоу-мантри Кисельова, Соловйова, Скабєєвої і Попова, ні цензура у ЗМІ, ні застосування сили проти учасників протестних акцій, не гарантують спокійного життя кремлівській кліці брехунів і бандитів, міжнародних терористів і злочинців.

Ось чому вони так уважно слідкують за подіями в Україні, намагаючись всіма методами й засобами збурити у ній громадянське протистояння, ворожнечу між Сходом і Заходом, а в кінцевому підсумку розколоти державу за релігійними, національними, політичними і соціальними ознаками. Адже для московитів нема приємнішого заняття, аніж спостерігати за пожежею у домі сусідів та ще й підливати оливи у вогнище взаємної ненависті і нетерпимості.

Не скажу, що ворогам української Незалежності не вдається і не вдаватиметься  досягти своєї мети. На жаль, ситуація в Україні і довкола неї критична, а тому новообраному Президенту слід чітко усвідомити, що держава у смертельній небезпеці. Будемо, однак, сподіватися, що він це розуміє і не буде довго втішатися лаврами переможця, а, засукавши рукави, візьметься до важкої чорнової роботи. В протилежному випадку його блискуча перемога, не дай, Боже, виявиться пірровою.

l

Однак, як-то кажуть, зі своїми проблемами українці розберуться самі. Розібралися б зі своїми росіянці, бо підсумки президентських виборів в Україні для них – це, образно кажучи, бомба сповільненої дії. Імперський трон пана Путіна починає трясти, бо сидіти на ньому майже 20 років і вважати, що так буде завжди, у наш динамічний час не вдасться. На політичну арену виходить абсолютно нове, трохи відчайдушне, трохи нахабне, але надзвичайно активне покоління людей, яке прагне змін і нових облич в політиці. Воно майже не дивиться телебачення, не слухає нотацій кремлівської лисої і наповненої батоксом  крихітки Цахес,  а спілкується  переважно в соціальних мережах. Все так, як в Україні і в цивілізованому світі, подобається це нам чи ні.

Що можуть протиставити наступу креативу і модерну Путін з Медведєвим, Лавровим та їх вірними слугами-олігархами? Дуже й дуже мало, бо вони, крім грошей, воєн і пограбувань народу, не бачать більше нічого. Тут не допоможуть ані відновлення піонерського і комсомольського рухів, ані складання норм ГПО, ані обмеження  інтернету, ані тісне єднання влади з церквою, ані переписування історії і возвеличення особи Сталіна та інших поплічників кривавого тирана. Несприйняття старого режиму, який просякнутий запахом гнилизни і нафталіну, дедалі активніше демонструють молоді політики, журналісти, депутати, актори. І хоча кількість їх на фоні загального "одобрямсу"  не така вже й велика, ми добре знаємо, що тут головну роль відіграє не кількість, а якість.

l

Останнім часом, зокрема, багато "галасу" в Московії наробив хронікально-документальний фільм тележурналіста Юрія Дудя "Колима – колиска нашого страху". Раніше відомий як майстер гострих інтерв'ю, Ю. Дудь на цей раз спільно з однодумцями здійснив просто-таки титанічну роботу: із точки зору реалій ХХІ століття дослідив таке потворне явище, як одноосібна диктатура в період сталінізму, проаналізував її соціальні корені і наслідки для сучасного життя росіянці. В перші ж дні перегляду в Ютубі зафіксовані 11 мільйонів людей, котрі подивилися фільм. Серед них – багато молоді. Їх висновок майже одностайний: показане – це не лише історія, а реальна дійсність путінської Московії.

Немає сумніву у тому, що чим довше подібний режим існуватиме у наших сусідів, тим більше з'являтиметься борців із цим режимом. Для того, щоб доносити до свідомості сучасників свої ідеї, не обов'язково виходити на вулицю й ризикувати потрапити під палиці омонівців – достатню твітів  і лайків в соцмережах, що підтверджують події в Україні та в деяких інших країнах світу.

Відчуваючи дедалі більше тремтіння землі під ногами, путіноїди все частіше вдаються до збройних провокацій проти інших держав. Таким чином вони хочуть відволікти увагу суспільства, особливо її юну частину, від протиріч і негараздів, які там панують. Ретрогради поводяться, наче динозаври у ХХІ столітті: тримаючи в лапах ядерну і термоядерну зброю, погрожують всім, хто з ними не згоден. 

Вплив цих "динозаврів" відчувають мешканці України, Сирії, Венесуели, Лівії та багатьох, багатьох інших країн світу. Не володіючи сучасним політичним мисленням, демонструючи  пещерний нігілізм  і відсутність інтелекту, ці потворні персонажі з далекого минулого вдаються до провокацій, залякувань і погроз. І не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені.

Не привітавши з обранням главу сусідньої держави,  як це заведено в порядному товаристві, пан Путін вирішив по-своєму "поздоровити" В. Зеленського – він видав указ про масову роздачу російських паспортів громадянам ніким не визнаних у світі "ЛНР" і "ДНР", натякнувши, що в перспективі такі паспорти можуть отримати всі бажаючі українці. 

Роблячи цей крок, кремлівський вождь переслідує декілька підступних цілей. Перш за все, він хоче дати зрозуміти, хто  на безмежних просторах колишнього СРСР справжній господар. По-друге, ще більше, дестабілізувати внутріполітичну ситуацію в Україні. По-третє, арифметично збільшити тут кількість російських громадян, яких, в разі "потреби", захищатиме  росіянською зброєю. Ну й, по-четверте, завдяки цій провокації суттєво поповнити поріділі за останні роки  ряди московитів, котрих поменшало через пияцтво, наркозалежність, участь у "миротворних" акціях за межами країни. 

Отож, володарям нових паспортів із двохголовим орлом на обкладинці  нудьгувати не доведеться: їх чекають на армійській службі, на роботах в тайзі і на Далекому Сході – словом, скрізь, де потрібні нерозтрачені сили і молода кров.

l

До честі В. Зеленського і його команди, путінці отримали дошкульну відповідь, хоч не впевнений, що вона буде адекватно сприйнята їх "курячими" мізками. Зрештою, навіщо мізки, коли є ядерна палиця в руках? Динозаври теж не могли похвалитися блискучим розумом, то навіщо він їх "нащадкам"?

Щоправда, тут є один делікатний нюанс: ХХІ століття – це не мільйон років до нашої ери. Відсутність інтелекту й  дрімуче невігластво можуть призвести до сумних наслідків. І не тільки для цивілізованого світу, якому Путін  зухвало погрожує пеклом, а, в першу чергу, кремлівським верховодам та його зомбованому народу. Бо відомо: одна з причин загибелі динозаврів  – їх віра у те, що вони найсильніші і що їм нічого не загрожує.

Виявляється, однак, що динозаври жорстоко помилялися…

Маркіян ІВАЩиК.

Можна по-різному ставитися до перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. Не можна лише одного: бути байдужим до непересічної події в житті українського суспільства. 

Адже вибори глави держави у нас були й раніше. В. Зеленський – шостий. Але його обрання – це свого роду прорив у політиці. І не лише у вітчизняній, а й міжнародній. Феномен цього явища полягає в тому, що до влади прийшла молода людина, не обтяжена стереотипами минулого, готова до революційних змін. Одним словом, креативний, хоч не зовсім передбачуваний.

Власне, і його передвиборна кампанія  суттєво відрізнялася від кампаній його суперників. Вражала й трохи дивувала майже цілковита відсутність зовнішньої політичної реклами. Не надто надокучав своєю присутністю на провідних телеканалах (окрім, звичайно, свого "рідного" 1+1, та й то переважно у серіалі "Слуга народу" і "95 квартал"). У друкованій пресі його майже чути не було. Комунікація зі своїми прихильниками відбувалася головним чином у соціальних мережах (кажуть, що його підписників тільки у Фейсбуці – понад один мільйон!).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 434

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 395

Гороскоп

20 — 26 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 516

Поняття "мир" і "мама" невіддільні одне від одного. Бо тільки тоді, коли не лунають вибухи бомб, не гинуть у боях солдати, спокійно почуваються матері. Бо як писав Тарас Шевченко, "у нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим".

Саме за мир на рідній землі, за щасливе майбутнє своїх дітей та онуків воювали у роки Другої світової війни українські воїни – чи то в армійських рядах, чи то в партизанських загонах, чи то в лавах повстанців. Сьогодні їх священну справу продовжують учасники неоголошеної війни на Сході країни. І, мабуть, є певна символіка у тому, що цьогоріч свята Перемоги і Матері майже співпали.

На світлині ви бачите сім'ю МАР'ЮСИКІВ із Дубового. Андрій – учасник бойових дій в зоні АТО, був призваний до армії в першу хвилю мобілізації. Нині з дружиною Наталією виховують сина Артема. Мама Галина Мар'юсик тішиться дітьми, пишається їх добрими справами, любить онука. Їх спільна мрія – щоб швидше настав мир на українській землі, перестали гинути на полі бою наші батьки, діти, онуки.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Поняття "мир" і "мама" невіддільні одне від одного. Бо тільки тоді, коли не лунають вибухи бомб, не гинуть у боях солдати, спокійно почуваються матері. Бо як писав Тарас Шевченко, "у нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим".

Саме за мир на рідній землі, за щасливе майбутнє своїх дітей та онуків воювали у роки Другої світової війни українські воїни – чи то в армійських рядах, чи то в партизанських загонах, чи то в лавах повстанців. Сьогодні їх священну справу продовжують учасники неоголошеної війни на Сході країни. І, мабуть, є певна символіка у тому, що цьогоріч свята Перемоги і Матері майже співпали.

На світлині ви бачите сім'ю МАР'ЮСИКІВ із Дубового. Андрій – учасник бойових дій в зоні АТО, був призваний до армії в першу хвилю мобілізації. Нині з дружиною Наталією виховують сина Артема. Мама Галина Мар'юсик тішиться дітьми, пишається їх добрими справами, любить онука. Їх спільна мрія – щоб швидше настав мир на українській землі, перестали гинути на полі бою наші батьки, діти, онуки.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1010