Гороскоп

7 — 13  січня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 591

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 548

Погода у Ковелі 

27 грудня - 2 січня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 592

Ковельчани мають завдячувати долі  за те, що у них  є патріотично-просвітницький центр українства під скромною назвою "Центральна районна бібліотека" (керівник – Заслужений працівник культури  України" Галина Божик).

Вкотре поспішаю на "свято життя". Сьогодні – це година пам'яті Євгена Сверстюка, відомого українського філософа, письменника, правозахисника.

Поспішаю, бо знаю, що режисер і сценарист дійства Ольга Бичковська   вклала в захід серце і душу, а тому буде цікаво, пізнавально і  повчально.

Дехто може  сказати мені: "Де ви бачите в тому стражденному житті свято, адже  там – боротьба, поневіряння, нагляд КДБ, репресій та 12 років концетораційних таборів і заслання в чужому, холодному Пермському краї?".

Я ж переконаний, що людина щаслива тоді, коли займається улюбленою справою.  Так ось, "свято життя",  а значить і своє особисте щастя,  Євген Сверстюк бачив та розумів по-своєму: "Щастя – жити високими культурно-просвітницькими інтересами і нехтувати особистими". Погодьтеся, це – світоглядна позиція не кожному під силу. Адже  то самопожертва в ім'я вищих моральних цінностей, які піднімають людину на високу сходинку духовності.

Цю жертовно-моральну філософію Євген Сверстюк виростив з надр сільського буття, з волинського села Сільце,  що на  Горохівщині. Солов'їне дитинство, школа і раптом – потаємне: "Я буду сидіти в тюрмі за Україну". 

Що це? Випадкове просвітління? Чи, може, виважена основа сенсу майбутнього життя?

То не був спалах романтичних емоцій. Дитяче серце гартувалось у вогні патріотично-молитовних пісень, "Декалогу" та "Сорока чотирьох правил українського націоналіста". Свідомість юнака  формувалась на міцній основі українства. 

Він успішно закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка та аспірантуру Київського інституту психології.  Євген Сверстюк залишив сліди своєї праці в школах, вишах та редакціях газет і журналів. Чому в множині? КДБ не давало спокою патріоту.

З-під його талановитого пера виходять публіцистичні та літературно-критичні праці. Серед них – Іван Котляревський   сміється", "Собор у риштованні", "Шевченко понад часом" та інші. Багато з них видано за кордоном – зокрема, у видавництві "Смолоскип" (США).

Євген   Сверстюк – в постійній боротьбі і в просторі, де творять та діють  Василь Симоненко, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Іван  Драч, Лесь Танюк, Іван Світличний та ін. В умовах  тогочасної тоталітарно-репресивної України це були героїчні кроки – на межі життя і смерті. Каральний меч КДБ падав на непокірних.

У 1962 році поет Василь Симоненко і художник Алла Горська спробували оприлюднити відкрите ними поховання жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі, що неподалік Києва. Це вартувала  для них не тільки втрати свободи, але й самого життя.

На Євгена Олександровича Сверстюка теж  чекала гірка чаша репресій, знущань і концтаборів.  Його заарештували у 1972 році.  Він ту чашу гіркоти (12 довгих років)  випив до дна, але вистояв і не зламався. Дорога ціна, але стовбур дерева  українства міцний. Від бурі, вітру стовбур може похитнутися, зігнутися, але, попри все, встоїть.

Ще й ще раз задаймося питанням: "Як вони вистояли?". Протести, страйки, голодування, колючий холод, щоденне навіювання страху і ймовірність смерті – але вище всього була Україна, ота омріяна,  щаслива і небесна.

В короткому нарисі, на жаль, немає можливості належно висвітлити всі героїчні віхи славного життя волинянина Євгена Сверстюка.  Та для пізнання сутності світогляду маємо бездоганну криницю покладених на папір його філософських роздумів.

Багато з них стали крилатостями. Окремі – є повчальними для нас, сьогоднішніх, особливо юних віком.

Тож занурмося в криницю мудрості Євгена  Сверстюка: 

– Зневіра є одним із найбільших українських гріхів.

– Суспільство без віри і любові втрачає здатність розрізняти добро і зло. 

– Один в полі не воїн – це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном в воювати там, де може бути успішний…

– Ми повинні робити сонячну погоду в житті, а не збільшувати темряву.

– Правда, честь, обов'язок... суть мого світогляду, честь, що оплачується кров'ю, гідність, що є передумовою життя, істина,  до якої йдуть з безстрашністю дослідника  – без гарантії повернутися".

– Ти входиш в зону смерті й у тій зоні хапаєшся за щось  і розбудовуєшся. Це "щось" є суто ідеальний світ. Матеріальний вже перестав існувати. Якщо ти не схопишся за небо, у тебе нічого немає. Тим небом є віра в Бога. І – саморозбудова.

– Я народився під  щасливою зіркою: вона висвітлювала моє  обличчя і ніколи не ховала його в тінь. Навіть у найтемніші дні,  без просвітків,  я відчував, що моя зірка висока – і любив її".

Цитовані слова – це своєрідний посібник настанов, як любити життя таким, яким воно є, як виживати в екстремальних умовах концтаборів, як зберегти мораль, честь і гідність, рухаючись проти течії. Євген Сверестюк вчить нас запалювати зірки своїм духом і підтримувати їх світло після відходу від земного життя.

Лишається щиросердечно подякувати  (не помилюсь, коли скажу, що від всіх присутніх у залі) за змістовне патріотичне дійство – годину пам'яті Євгена Сверетюка. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

P. S. Сьогодні багато хто намагається запалити зірку свого  та  нашого життя запальничкою майбутнього президентства.

Дорогий мій  співрозмовнику! Просвіти критично, на детекторі  українства і патріотизму кожного кандидата. Не спіймайся на гачок популістів і демагогів про матеріальний рай, яким насичують  твою свідомість.

Життєвий шлях Євгена Сверстюка є повчальним та актуальним. Було б добре, якби уроки цієї видатної особистості засвоїли всі  нині  сущі в Україні.

А. С. 

Ковельчани мають завдячувати долі  за те, що у них  є патріотично-просвітницький центр українства під скромною назвою "Центральна районна бібліотека" (керівник – Заслужений працівник культури  України" Галина Божик).

Вкотре поспішаю на "свято життя". Сьогодні – це година пам'яті Євгена Сверстюка, відомого українського філософа, письменника, правозахисника.

Поспішаю, бо знаю, що режисер і сценарист дійства Ольга Бичковська   вклала в захід серце і душу, а тому буде цікаво, пізнавально і  повчально.

Дехто може  сказати мені: "Де ви бачите в тому стражденному житті свято, адже  там – боротьба, поневіряння, нагляд КДБ, репресій та 12 років концетораційних таборів і заслання в чужому, холодному Пермському краї?".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 690

Курс до НАТО. 

Як відбувається зближення України 

з Альянсом

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 558

З  газетою –  

у   новий  рік

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 632

Напередодні Дня святого Миколая працівники редакції  газети "Вісті Ковельщини"  побували в селищі Люблинці, де вручили своєрідні "миколайчики"  передплатникам друкованого видання. 

За короткий час у поштовому відділенні (начальник Наталія Найдюк, листоноші Галина Ратанчук та Ольга Кравчук)  назбиралося немало вірних друзів улюбленої "міськрайонки", яку  вони вирішили підтримати і цього року.   

Як ми дізнались, давно виписує "Вісті Ковельщини" пенсіонерка Надія Тимощук. 

"Люблю гортати сторінку за сторінкою, перечитуючи актуальні новини  з міста і району, за чашечкою кави із чимось солоденьким", – поділилась в розмові із тими, хто творить газету, Надія Корнилівна. 

До того ж, привітна жіночка гарно відгукувалась загалом про  періодичне видання. Думку своєї  землячки  підтримували й інші мешканці селища. 

Серед незмінної когорти  постійних прихильників газетного слова – Людмила Куденчук,  Любов Жмуйда, Людмила Остапчук, Олена Семерей, Сергій Назарук, Василь Демчук, Сергій Літвінчук та інші. 

"А мене особисто читання газети заспокоює, додаючи душевного спокою й затишку,  а ще  відволікає від буденних справ і негативних новин", – додала інша передплатниця.

Передплатила "Вісті Ковельщини" й дружина нашого дописувача Олександра Климовця, директора Люблинецької ДЮСШ, пані Світлана. 

"Найперше шукаю серед свіжих новин чергового номера газети публікації про наше  селище, рідних людей чи просто знайомих. Адже добре знаю, що Люблинець часто "фігурує" в газеті", – розповіла  люблинчанка. 

Думки читачів сходились лише в одному: люди хотіли б бачити на шпальтах газетити серед проблемних соціально-критичних репортажів, аналітичних статей чи інших дописів   більше позитиву і  обов'язково  матеріалів ліричної  тематики, а  менше – політики, якою, як висловлювались, вже аж надто  "ситі".  

Їх побажання ми неодмінно врахуємо, адже хочемо, аби газета була цікавою для кожного: і дорослого, і зовсім юного читача.

Не менш  приємно й те, що передплатники раз за разом висловлювали теплі слова подяки на адресу тих, хто задає перідичному виданню  тонус життя, щиро  дякуючи їм за те, що створюють своєрідний "місток" багатолітньої справжньої дружби та довіри між читачем і самою міськрайонкою". 

Раз за разом, проводячи такі  Дні газети, ми ще раз переконуємось в тому, що нам, не дивлячись на  перепони на горизонті  української преси, потрібно сміливо йти вперед, йти далі. А все тому, що  нам  вірять.

Такі зустрічі – підтвердження того, що наша рідна газета, у творення якої ми вкладаємо не тільки наполегливу працю, сили, натхнення,  а й душу,  об'єднує  широке коло людей, дописувачів газети і її читачів, є невід'ємним атрибутом ковельської громади. 

Тому ми живемо з девізом: "Газета була,  є і  ПОВИННА БУТИ". 

Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКУ: під час Дня газети в Люблинці.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Напередодні Дня святого Миколая працівники редакції  газети "Вісті Ковельщини"  побували в селищі Люблинці, де вручили своєрідні "миколайчики"  передплатникам друкованого видання. 

За короткий час у поштовому відділенні (начальник Наталія Найдюк, листоноші Галина Ратанчук та Ольга Кравчук)  назбиралося немало вірних друзів улюбленої "міськрайонки", яку  вони вирішили підтримати і цього року.   

Як ми дізнались, давно виписує "Вісті Ковельщини" пенсіонерка Надія Тимощук. 

"Люблю гортати сторінку за сторінкою, перечитуючи актуальні новини  з міста і району, за чашечкою кави із чимось солоденьким", – поділилась в розмові із тими, хто творить газету, Надія Корнилівна. 

До того ж, привітна жіночка гарно відгукувалась загалом про  періодичне видання. Думку своєї  землячки  підтримували й інші мешканці селища. 

Серед незмінної когорти  постійних прихильників газетного слова – Людмила Куденчук,  Любов Жмуйда, Людмила Остапчук, Олена Семерей, Сергій Назарук, Василь Демчук, Сергій Літвінчук та інші. 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 784

Дні газети, які представники нашої редакції проводили в рамках передплатної кампанії-2019 у місті та районі, ще раз засвідчили: газета "Вісті Ковельщини" бажана гостя у багатьох оселях наших  земляків. 

Чимало ковельчан з приємністю спілкувалися нещодавно з журналістами видання та працівниками пошти у приміщенні відділення поштового зв'язку № 8 у Ковелі (вул. Незалежності, 84). 

– Я постійно передплачую "Вісті Ковельщини", бо це – дзеркало нашого життя, – каже одна з наших постійних шанувальниць Валентина Михалевич. – Читаю все від першої до останньої сторінки, рекламу й оголошення теж. 

Дуже подобаються матеріали про людські долі, інтерв'ю з відомими у нашому краї людьми, користуюся й оригінальними рецептами різних страв. Мені цікаві також публікації на тему здоров'я: і методи народного лікування, і поради лікарів. А перш, ніж планувати якусь роботу чи відпочинок, завжди дивлюся прогноз погоди у "Вістях". 

Добре, коли  в газеті є анонси подій, що мають відбутися на Ковельщині. Тож напередодні Новорічно-Різдвяних свят хочу побажати журналістам, усім працівникам редакції доброго здоров'я, гарного настрою і творчого натхнення!

Передплатити улюблені "Вісті Ковельщини" до поштового відділення завітав й Віталій Лихобицький, який багато років є активним дописувачем до газети. Гуморески, фейлетони пана Віталія вже давно полюбилися читачам. 

Багато компліментів та схвальних відгуків отримали газетярі на адресу ще однієї нашої дописувачки з Ковеля Віри Семеній. Її чуттєві вірші, прозові твори, що друкуються на шпальтах газети, нікого не залишили байдужими. 

Щороку раді бачити на Дні газети й ветерана агропромислового комплексу Ніну Галійчук. Жінка добре пам'ятає, що газету почала передплачувати 60 років тому – 1 вересня 1958 року:

– Я тоді приїхала на Волинь з Полтавщини. Сорок чотири роки трудилася зоотехніком у господарствах Ковельського району, працювала в управлінні сільського господарства. Вже шістдесят років крокую по життю разом з ковельською газетою, а ми з нею ще й однолітки – обом в 2019 році виповниться 80 літ!

А от Григорій Конончук "Вісті Ковельщини" передплатив вперше. У нашій розмові зазначив, що раніше обирав всеукраїнські видання, але цього разу "свій голос" віддав міськрайонці, бо тільки на її сторінках можна дізнатися про всі важливі події та новини нашого краю, прочитати про знайомих людей.

Серед постійних друзів газети – Олександра Котик, Антоніна Волчук, Любов Плєва, Лідія Тарасюк, Наталія Данилюк.

Добрими помічниками журналістів у проведенні Днів газети є працівники поштового зв'язку. Ми висловлюємо щиру вдячність за гарно організовану, злагоджену роботу під час Дня газети начальнику центру поштового зв'язку № 4 Ларисі Філіпчук, її заступнику Інні Радзієвській, працівникам відділу передплати Надії Лукашук, Людмилі Шиманській, листоношам. До речі, працівники пошти теж активно передплачували для себе наше видання, а дехто оформляв передплату в подарунок рідним. Всього того дня було передплачено понад 100 примірників "Вістей Ковельщини". Кожен передплатник газети отримав від журналістів заохочувальний приз. Тож окрема подяка від редакції – компанії "Юкон" за люб'язно надані подарунки до свята!

Отож, дорогі наші читачі, будемо разом і в новому році!

Нагадуємо також, що передплатники, які принесуть або пришлють копії передплатних квитанцій на 2019-й рік, отримають право взяти участь в акції "Передплатіть і виграйте!".

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКАХ: під час Дня газети у Ковелі.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Дні газети, які представники нашої редакції проводили в рамках передплатної кампанії-2019 у місті та районі, ще раз засвідчили: газета "Вісті Ковельщини" бажана гостя у багатьох оселях наших  земляків. 

Чимало ковельчан з приємністю спілкувалися нещодавно з журналістами видання та працівниками пошти у приміщенні відділення поштового зв'язку № 8 у Ковелі (вул. Незалежності, 84). 

– Я постійно передплачую "Вісті Ковельщини", бо це – дзеркало нашого життя, – каже одна з наших постійних шанувальниць Валентина Михалевич. – Читаю все від першої до останньої сторінки, рекламу й оголошення теж. 

Дуже подобаються матеріали про людські долі, інтерв'ю з відомими у нашому краї людьми, користуюся й оригінальними рецептами різних страв. Мені цікаві також публікації на тему здоров'я: і методи народного лікування, і поради лікарів. А перш, ніж планувати якусь роботу чи відпочинок, завжди дивлюся прогноз погоди у "Вістях". 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 747

А мій народ – з душею, наче 

Сонце…

Ну, де ще є така ясна краса?

Увесь цей світ ми тулимо 

до серця,

Він – пісня наша й радості

 сльоза.

Ніна ШУГНІЛО.

Незвичайну душу  має наш народ: співає, коли щасливий, і співає, коли з очей котяться сльози. Пісня супроводжувала все його життя. Народження української пісні сягає сивої давнини.

Незважаючи на стрімкий розвиток техніки та інформатизації, сьогодні пісня, яка відображає думки і почуття народу, стала частиною його життя, духовного світу.

Багатою є пісенна скарбниця Волині, в яку зробила свій вагомий вклад і Ніна Іллівна Шугніло. Її творчість заслуговує на увагу та визнання, тому що є джерелом доброти, любові, духовної висоти та людською правдою.

Останнім часом її життя тісно пов'язане із селом Уховецьком, адже тут серед  соснових посадок, поблизу мальовничого озера Ухо живе її родина, в якій вона стала берегинею.

Народилась Ніна Іллівна у важкі повоєнні роки в невеликому селі Грив'ятки на Ковельщині. Взірцем доброти, працелюбності, великого терпіння і любові був для неї батько Ілля Данилович, бо важка недуга дружини поклала на його плечі і жіночу, і чоловічу роботу та виховання дітей.

Ніна Іллівна так згадує своє дитинство: "Бувало, що в хаті і хліба не було. Та найсвітлішими ставали хвилини, коли батько брав до рук саморобну вербову сопілку, садовив мене на коліна і грав. Здається, що та мелодія й досі плаче в мені, сміється і чарує. І повела ця мелодія мене по світу разом з батьковими піснями та його словами: "Як би  не було важко в житті, доню, але ти вір, що після дощу завжди   буде Сонце".

Доля була не дуже прихильною до Ніни Іллівни. У 16 років вона залишилась сиротою. Потрібно було дбати не тільки про себе, а й про молодшого брата Миколу.

Оскільки ще в школі самотужки навчилась грати на баяні та гітарі, то вирішила вступити до Луцького культосвітнього училища. Довелось вчитися на заочній формі навчання і працювати клубним працівником – спочатку в с. Заячівці, а потім в рідному селі. Тут Ніна Іллівна організувала і стала керівником самодіяльного художнього колективу, для якого писала пісні, що відображали життя села з його радощами та болями: "Ми поклонімось, люди, цій землі", "Чому так  рано відцвіли сади", "Волошкові вінки", "Тільки ніжність квітує калиною", "Стоїть, наче доля, хатина  в саду".

Є поети, що пишуть для дітей, інші – для дорослого читача. Ніна Іллівна глибинно збагнула світ і дитини, і затамовані переживання зрілої людини. Вона є автором двох поетичних збірок: "Біля воріт притишена калина" (2003 р.) та "Цей світ до мене піснею озветься" (2012 р.). До цих збірок увійшли твори, написані як тексти пісень і для дорослих, і для дітей. До друку готується третя збірка.

Та головне не в кількості надрукованих збірок, а в тематичному багатстві, філософській насиченості, художньому розмаїтті, громадянському звучанні творів.

Вірші Ніни Іллівни ніжні й пристрасні, задушевні й мелодійні – без музики співучі. Вони легко  запам'ятовуються і  співаються. Саме тому багато з них привернули увагу композиторів і стали піснями. Багато текстів покладено на музику самою поетесою. Також писали музику на її поезії Галина Васіна, Сергій Петросян, Андрій Пастушенко та інші. Багато поезій кладуть на музику  й аматори художньої самодіяльності Ковельщини.

l

Поетеса постійно захоплюється навколишнім життям, весь час відкриває для себе щось нове. Свої враження і захоплення передає людям. Слово її звучить щиро і безпосередньо, з притаманним їй особливим ліризмом і теплом: 

…Я навчилась на землі

 співати –

Серед ланів, серед зелених

 трав.

Тут стільки струн!

Яку торкни – озветься,

Застогне віттям, зашумить

 дощем,

Струмочком жвавим в річку

 переллється,

У засіки хлібами потече.

Ніжними та задушевними є пісні про маму – "зіроньку високу",  "красиву й завжди молоду",   у яких йдеться про силу материнської любові ("Мамочко, мамо", "Мамині дороги", "Мати", "Мамо, мамо", "Тобі, мамо", "Мамині роки").

Небагато рядків у творі "Мамина пісня", але в ній і "весела й щира пісня солов'я", і "цвіт любистку", що мама клала "на щастя й долю" в колиску дитини.

Тому "мамина пісня, немов  в саду вишня, у серці так ніжно цвіте", є молитвою і правдою найсвятішою: "то  зорями сяє, то Сонцем зійде"; "Цвіт калини білий за селом… в душі, як пісня мами сяє".

З глибокою любов'ю оспівує Ніна Шугніло Волинь – край,  в якому проходить її життя:

Моя Волинь, зеленокоса

 Мавко,

Струмочків синіх стрічки

 весняні…

Люблю тебе безмірно,

 ніжно, палко –

Травинку кожну, квіти і гаї.

Любов до рідної України в її творах народжується через суто особисте сприйняття: 

Вкраїнонько, Вкраїно, рідна

 нене,

Від смутку й щастя топиться

 сльоза,

Бо піснею пісень зійшла для

 мене

Твоя повік нев'януча краса.

("Вкраїнонько, Вкраїно"…).

Особисті переживання поетеси чергуються з роздумами про долю рідного краю, його майбутнє: 

Ворогам ти не звикла

 коритися,

Рідна земле, безмірно

 свята!

Будем жити іще й 

не журитися –

Бог пошле тобі довгі літа.

("Україно моя, вишиваночко").

l

Нікого не може залишити байдужим доля сучасної України. Відгукується на ці події Ніна Іллівна зболеними поетичними рядками віршів та пісень: "Не вбити волю", "Свічу молитви не згасіть", "Україно моя, вишиваночко", "Прости мене, мамо, прости". Зворушує до глибини душі поезія "Ми – українці". 

У дні, коли на Сході почались воєнні події, Іванко, "такий ще юний, молодий"   сказав: "Матусю, там нам бути треба! – І біль такий, рішучість в очах. – Тут, мамо, ми і дім наш, і родина. І навіть той лелека на гнізді. Земля священна – наша Україна. Якщо не я, то хто ж, скажіть, тоді?!".

Поетеса глибоко відтворює душевний стан юнака, його почуття щирої синівської любові до Батьківщини, звеличує красу його душі,  самозреченість; він думає не про те, як залишитись живим, а про свій обов'язок.

З тої миті душа матері "навіки скам'яніла, і потемнів навколо білий світ. Спинився час… Хвилина кожна – вічність! Торкне чекання зранку до зорі". В чеканні мати "молилась так, що бризкало аж кров'ю у грудях серце, стиснуте в кулак! Схилявся світ перед її журбою".

Були від сина короткі дзвінки, наче миті: "Я тут не сам, немов орли всі хлопці! В біді з нас кожен підставляв плече. Непросто так – ми, мамо, українці!". То тут, то там  "дзвони жально голосили" за загиблими.

І до матері прийшла "чорна звістка" про загибель сина, "важким камінням в грудях полягло!".

Вириваються важкі слова величезної сили, утворюючи образ, що виростає до широкого узагальнення: 

"Пробачте, мамо, я лише на небі, тут так багато білих журавлів. Журитись вам і плакати не треба, що я живим вернутись не зумів. Не я, так хто? Одна в нас Україна. Я вас любив, а більше ще її…".

Образ білих журавлів символізує життя для людей, любов і відданість своєму народові, здатність на самопожертву заради неподільності нашої землі.

Далі подається багатозначний пейзаж, який має символічне значення: уособлює мирне життя, за яке полягли патріоти за рідну землю в різні часи: 

В гаях квітує молода калина,

І знов пісень співають

 солов'ї.

Усе, як слід: веселка

 рушниками,

І на луги весняні йдуть дощі.

Лише сини у небі

 журавлями!

Лише печаль невимовна 

в душі!

 Її любов така – невипита

 криниця.

Україна – у тому вічному і нетлінному, що завжди було найдорожче для українців: 

Ласкава земля, ім'я твоє

 святиться,

Бо ти в нас неподільна і одна.

Тема патріотизму звучить і в поезії "Написані листи". Вічною є пам'ять про тих, хто віддав своє життя за рідну землю:

Герої не вмирають:

Летять, як журавлі,

Високим небокраєм

До рідної землі!

Легкі пір'їни білі

Скидають з висоти.

Холодні заметілі –

Неписані листи.

За поезією "Неписані листи" Ніна Іллівна отримала третю  премію у номінації "Пісенна лірика" на "Коронації слова" 15 червня 2017 року в м. Києві.

l

Поезії Ніни Іллівни вражають силою поетичного натхнення. Вона витворила цілий прекрасний світ юнацького захоплення – чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь Сонця, кохання ("Ріка життя", "Ласкавим словом зачаруєш", "Це любов", "До останнього цілунку").

Усіма барвами веселки сяє глибоке почуття кохання у пісні "Малює осінь твій портрет". Вічним берегом любові залишилось у закоханих це почуття на все життя:

Малює осінь твій портрет,

Гаптує сріблом вже хустину,

Та час нічого не зітре,

Бо ти була в житті єдина,

Яку кохав, яку беріг,

І забував про біль і втому,

Бо світлом ніжної зорі

Світила ти мені одному.

Із цією піснею Ніна Іллівна стала дипломантом Всеукраїнського конкурсу "Коронація слова-2015". Була спеціальна відзнака від Тамари Калінкіної – солістки Національної опери України.

Духмяним  диханням весни віє від багатьох її творів. Поетеса всім серцем любить цю чарівну пору року і натхненно оспівує її красу ("Весна", "Відчинив ворота квітень", "Моя земля", "Весняна", "Цвіте бузок"). Її п'янить запах розквітлого бузку і вишні, краса калини.

Мелодійністю і красою, яскравими образами відзначається пісня "Лелеченьки". Радість несуть лелеки, які повертаються до рідного краю і  пролітають над ними, як доля, як пісня, як вічність:

Їм крила від втоми болять,

Душа їх лелеча співає 

Про яблуньку білу в саду,

Про синє веселе

 джерельце,

Про зіроньку ясну оту,

Що сяйвом ллється 

до серця.

Цікавою у творчості поетеси є пісенна лірика для дітей,  яку можна назвати сонячною, бо мелодії життєрадісні, не дають сумувати, просять у танок ("Волиняночка", "Співаночка", "Соловейкова пісня",  "У рідній стороні", "Ми маленькі українці", "Над Україною та інші).

Слухаєш пісню "Кольоровий дощик" – і перед тобою постає омитий травневими  дощами  лужок, на який "кольоровий дощик з неба прилетів", "напоїв стеблинки й молоді кущі",  "задзвонив дзвіночком між зелених трав", "з крапельок намисто вишеньці віддав", "вмив ромашкам личка".

l

Високою нагородою для Ніни Іллівни були вдячні слова виконавців і слухачів пісень, бо вони спонукали до нової творчості. 2009 року подяку висловив сільський голова с. Кричевич за подаровану пісню селу з нагоди його 500-річчя заснування. Цього ж року Ніна Іллівна отримала подяку та кубок за творчість від ректора  WSSM і KS м. Холма. У 2011 році стала дипломантом Всеураїнського конкурсу "Коронація слова" у номінації "Пісенна лірика для дітей" зі  збіркою "Вишиваю рушничок". Двічі була дипломантом Всеукраїнського конкурсу "Коронація слова" у номінації "Пісенна лірика для дорослих"  (2015 і 2017 р.р.).

Вже 30-й рік Ніна Іллівна працює вчителем музики Козлиничівської загальноосвітньої школи Ковельського району. Неодноразово були переможцями районного конкурсу сучасної української пісні "Срібні дзвіночки" учні Ніни Іллівни: Сергій Ліщук, Ангеліна Жарко, Валерія Жарко, Катерина Ганчук та ін.

На Всеукраїнському конкурсі "Золота підкова" вихованка естрадної зразкової студії дитячого співу "Надія" Ольга Карпук з піснею "Мамині дороги" зайняла перше місце, а учень Богдан Рапінчук виборов призове місце з піснею-гімном "Єднаймось в вірі і надії".

Із задоволенням і натхненням виконують пісні учні шкіл району, виконавці естрадної зразкової студії дитячого співу "Надія" при НД   "Просвіта".

Лунають пісні у виконанні вокального вчительського колективу "Ніжність", учнівського фольклорного гурту "Веретенце", дуету  Руслани Семотюк і Оксани Ліщук на всіх святах і урочистих подіях в селі.

Осмислюючи пройдений шлях, Ніна Іллівна у поезії "Про мою долю" згадує і "дні холодні", і "стежки круті", але висловлює вдячність долі, "що в своїм житті від цих всіх бід навчилася співати".

Тому й сьогодні глибоко і проникливо звучать її слова і пісні "Квітчайся, земле" (гімн Колодяжненської об'єднаної територіальної громади, створений у співавторстві з Оксаною Ліщук), в якій висловлюються почуття пошани і поваги, любові і гордості за свій народ. На святкуванні Дня села авторам пісні-гімну  було висловлено подяку.

І найголовнішим є те,  доля зберегла для Ніни Іллівни молодість душі, доброту серця, талант, який радує шанувальників її творчості.

Тож міцного здоров'я Вам, Ніно Іллівно, на довгі і щасливі роки, миру і радості, благополуччя у Вашому домі, натхнення і сили дарувати нові пісні людям, "щоб з ними завжди світ оцей яснів і ставав добрішим!

Катерина ІГНАТЮК.

с. Уховецьк.

НА ЗНІМКАХ: під час зустрічі поетеси Ніни ШУГНІЛО з учнями місцевої школи.

Фото з архіву автора.

Ніна ШУГНІЛО.

Незвичайну душу  має наш народ: співає, коли щасливий, і співає, коли з очей котяться сльози. Пісня супроводжувала все його життя. Народження української пісні сягає сивої давнини.

Незважаючи на стрімкий розвиток техніки та інформатизації, сьогодні пісня, яка відображає думки і почуття народу, стала частиною його життя, духовного світу.

Багатою є пісенна скарбниця Волині, в яку зробила свій вагомий вклад і Ніна Іллівна Шугніло. Її творчість заслуговує на увагу та визнання, тому що є джерелом доброти, любові, духовної висоти та людською правдою.

Останнім часом її життя тісно пов'язане із селом Уховецьком, адже тут серед  соснових посадок, поблизу мальовничого озера Ухо живе її родина, в якій вона стала берегинею.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1726

Юрій Семенюк з Люблинця колись, ще в дитинстві, побачив у когось дерев'яну хатку, зроблену із сірників. Хлопцеві вона дуже сподобалась, і йому захотілось самому зробити таку ж. То було десь у 5-ому класі. Навиків, звичайно, у нього не було, але хатка вийшла. 

Хоча вона не дуже досконала була, але Юрій зробив її таку, як у мультику, на курячих ніжках. Він був сам собі і проектантом, і вчителем, і дизайнером, і майстром. На першу хатку пішло 5 пачок сірників. Мама давала Юрасику гроші в школу на пиріжки, а він економив, щоб купити сірники для роботи.

Та перша хатка щось не дуже сподобалась хлопцю і він її… спалив. 

– Чи не було шкода палити? – питаю я у  Юрія.

–  Ні. Була дитяча цікавість: чи згорить кожен окремо сірничок, чи ціла хатка вся одразу?

Це тимчасове захоплення якось враз погасло, як той сірничок. І Юра справу з сірниками закинув аж до 27 років. І раптом знову з'явилося бажання зробити щось таке цікаве, велике і особливе. Вибір зупинив на релігійній тематиці – захотілось зробити велику старовинну церкву, яку він бачив колись у дитинстві в когось в серванті. Зробив, але вийшло не те, що хотів.

– Я вирішив "поритися" в інтернеті і пошукати, що можна ще зробити з сірників, – розповідає Юрій Семенюк. – І натрапив на картини, які можна виготовити з сірників. Зробив пробну картину "Образ Ісуса Христа" 45 см х 45 см. Цю картину я виготовляв майже місяць (на знімку).

А згодом  Юра вирішив створити щось більше і краще. Вибір зупинив на розп'ятті Ісуса Христа. Став думати, як правильно створити картину. Купив малюнок із зображенням, "розбив" на кубики-схему, і так робив за зразком потрібний виріб. Кожен сірничок фарбував  в потрібний колір, підсушував і складав цілісність картини. Фарбували сірнички сестра з чоловіком і мама – одним словом, була задіяна вся родина, всім була робота. Для фарбування брав акрилову фарбу.

На картину "Розп'яття Ісуса Христа" пішло 106 тисяч 500 штук сірників. Допомагали їх придбати друзі Юрія – брати Прадійчуки: Вова і Саша, за що він їм дуже вдячний.

Цю картину  Юрій Семенюк  робив майже цілий рік, у вільний від усього час. Працював вечорами, бо якщо цілий день – починає набридати, і тоді роботу закидаєш на кілька днів. 

– Коли складаєш потрошки, є велике бажання працювати далі, і вже тягне знову до роботи (як наркотик), – зізнається Юрій. 

Мама з сестрою не раз "сварили" хлопця за безлад у кімнаті, що кругом, де не стань, – одні сірники. Але потім, коли була виконана робота, раділи разом із ним, милуючись його витвором.

Доробивши картину, Юрій Семенюк подав заявку у Київ на рекорд України, в якій було зареєстровано виріб. Відтоді пройшло майже 2 роки. Юрко і не надіявся, що хтось йому подзвонить. Аж раптом з Києва дзвінок: "Візьміть свою роботу на сірниковий фестиваль. Чекаємо". Але Юрій сказав: "Я в таку далеку дорогу  не поїду. Це великі затрати, я все маю робити за власний кошт". 

– Як, ви не приїдете? Дуже шкода, ми стільки часу чекали, і ще коли випаде така нагода, щоб зареєструвати свій рекорд. В Луцьку точно не буде, і невідомо, скільки часу доведеться  чекати знову, – відповіли організатори з Києва.    

Дати згоду їхати в Київ вмовив Юру його найкращий друг  Володимир Прадійчук.  Він узяв у кума машину, поклали у неї картину – і гайда в Київ на сірниковий фестиваль. Це був перший у світі фестиваль, на якому були представлені всілякі вироби із сірників: це й музичні інструменти, і храми, і будиночки, і кораблі, і ще багато чого. Такої краси і шедеврів Юрій не бачив  ніде. Та й і він поїхав недаремно – його картина виявилась найбільшою, отож  було зафіксовано рекорд. Море вражень і задоволення залишилось у хлопця. Але прикро, що місцева влада ніяк не посприяла у фінансовому плані юному талантові – все робив за власний кошт.

Зараз Юрій трудиться над новою картиною (але поки що тримає у таємниці до березня). А в березні має намір повезти у Київ для встановлення нового рекорду. Як і попередню картину, він  і цю віддасть у храм Київського патріархату селища Люблинця. 

Є у Юрія Семенюка  мрія –зробити щось надзвичайно велике, на що він витратить один мільйон сірників. Але на це треба чималеньке приміщення (а не кімнату в квартирі). Бажано, аби хтось допоміг  фінансово і фізично, бо в кімнаті такий виріб не поміститься і не винесеш його потім. 

Тож нехай, Юрію, твоя мрія збудеться! Бо коли є бажання, то обов'язково все у тебе вийде.  

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Юрій Семенюк з Люблинця колись, ще в дитинстві, побачив у когось дерев'яну хатку, зроблену із сірників. Хлопцеві вона дуже сподобалась, і йому захотілось самому зробити таку ж. То було десь у 5-ому класі. Навиків, звичайно, у нього не було, але хатка вийшла. 

Хоча вона не дуже досконала була, але Юрій зробив її таку, як у мультику, на курячих ніжках. Він був сам собі і проектантом, і вчителем, і дизайнером, і майстром. На першу хатку пішло 5 пачок сірників. Мама давала Юрасику гроші в школу на пиріжки, а він економив, щоб купити сірники для роботи.

Та перша хатка щось не дуже сподобалась хлопцю і він її… спалив. 

– Чи не було шкода палити? – питаю я у  Юрія.

–  Ні. Була дитяча цікавість: чи згорить кожен окремо сірничок, чи ціла хатка вся одразу?

Це тимчасове захоплення якось враз погасло, як той сірничок. І Юра справу з сірниками закинув аж до 27 років. І раптом знову з'явилося бажання зробити щось таке цікаве, велике і особливе. Вибір зупинив на релігійній тематиці – захотілось зробити велику старовинну церкву, яку він бачив колись у дитинстві в когось в серванті. Зробив, але вийшло не те, що хотів.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 856