Українці мають право на Автокефальну Православну Церкву!
Під час недавнього перебування Президента України Петра Порошенка в селі Гончому Броді Ковельського району, де він брав участь у вшануванні пам’яті загиблих місцевих мешканців під час польсько-українського збройного протистояння 75 років тому, до Глави держави підійшла жінка старшого віку і попросила:
– Пане Президенте! Зробіть все можливе, щоб Українська Православна Церква була єдина!
Петро Олексійович відповів:
– Я роблю все для цього. Україна буде мати Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про надання автокефалії Українській Церкві. Я вірю в це!
Звичайно, отримати Томос – справа важка і складна. Але цілком реальна в сучасних умовах, незважаючи на опір, який чинить Московський патріархат та його прихильники в Україні. Вони все роблять для того, щоб перешкодити законному прагненню українців мати свою незалежну Церкву. В цю боротьбу включилися російські дипломати, церковні ієрархи. Свідченням цього є поїздка делегації Московського патріархату до Стамбула.
–Делегація їздила туди, щоб переконати Вселенського патріарха не надавати Томос, – сказав нещодавно в одному з інтерв’ю Патріарх всієї Руси–України Філарет. – Варфоломій їх усіх вислухав і висловив свою думку після цього. Він заявив, що Україна – це його канонічна територія і що російська Церква є дочірньою щодо української, а українська – щодо константинопольської, і не варто це плутати. Після автокефалії в Україні не буде трьох, а буде одна Православна Церква. Той, хто не хоче бути Українською Православною Церквою, хай залишається, але називається Російською Православною Церквою.
Тоді ж предстоятель УПЦ КП наголосив:
–Якщо говорити про канонічність, то ми чинили згідно з канонами, а вони (Московський патріархат) постійно їх порушують. Наприклад, після Другої світової війни Молдову приєднали до Радянського Союзу. Молдовська Церква перебувала в юрисдикції румунського Патріарха. Москва, незважаючи на канони, приєднала її до російської Церкви. Ми стали незалежною державою, а канони не лише дозволяють, а вказують, щоб кожен народ мав свого Першоєпископа. Ми живемо за канонами, по правді, тому отримаємо перемогу і в церковному житті, і на Сході України.
l
Важко не погодитися зі словами Патріарха Філарета, бо у них – правда. Та правда, яка не подобається відвертим і замаскованим ворогам України. Є вони, на жаль, і на Волині та Ковельщині. Доводилося чути й читати про те, що окремі священики УПЦ (МП) і сьогодні виголошують з церковних амвонів слова про те, що українська мова “не надається для служби Божої”, що віруючі Київського Патріархату – «розкольники», а саме Патріархат – «неканонічний». Мало того, ці священнослужителі й досі у проповідях закликають молитися за «здравіє» Патріарха Російської Православної Церкви Кирила, який коли й не підтримує російську агресію на Сході України, то не засуджує її, як, зрештою, й деякі ієрархи УПЦ (МП).
З цього приводу віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко висловився так:
– Наша київська Церква стала ще потужнішою, бо вона називає речі своїми іменами. Вона допомагає війську, молиться за Україну, несе капеланську службу. Церква Московського патріархату (УПЦ) у кращому випадку відмовчується. Люди побачили на предметних прикладах, що є Церква українська, а є «українська» в лапках.
l
Автор цих рядків досить глибоко вивчив історію Української Православної Церкви, причини її розколу і дійшов висновку: «розкольниками» є ті, хто не бажає добра українському народу, хто прагне й надалі тримати його у покорі і залежності від Москви. Принагідно зазначу, що повністю самостійна і незалежна Церква називається автокефальною, вона ж помісна і знаходиться під омофором Вселенського патріарха, а не залежить від будь-якої помісної Церкви.
В світовому Православ’ї автономними є Фінляндська, Сінайська і Японська православні Церкви. Португальська православна Церква перебуває під заступництвом Польської автокефальної православної Церкви і канонічному й молитовному єднанні. Хочу нагадати, що сам факт появи в Україні УПЦ (МП) був сприйнятий громадськістю і рядом політиків насторожено.
Відбулося це через півтора роки після того, як у жовтні 1990 року до Києва приїхав Патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ і у Софіївському соборі вручив митрополиту Філарету грамоту про надання УПЦ автономії. Вісімнадцять місяців після цього УПЦ спокійно розбудовувала свою інфраструктуру, і ніяких претензій до неї не було.
І от в квітні 1992 року почався «бунт» з скликання в Житомирі підпільного з’їзду єпископату УПЦ, який, проте, був невдалим, бо не приїхав на нього єпископ Яків Почаївський, не було кворуму і довелося спробу повторити – зібрати тепер уже Харківський собор УПЦ у травні 1992 року. Обидва неканонічні, бо на них не було предстоятеля УПЦ Філарета. А це – грубе порушення канонічних правил, яке межує з церковним злочином.
І все ж оце, по суті, рейдерське захоплення Церкви, як уже було сказано, не залишилось поза увагою і осудом громадськості. Це був явний розкол, й ініціаторам його довелось докласти чимало зусиль для захисту та виправдання свого неправедного дійства. І УПЦ (МП) вирішила, що найкращим методом захисту є напад. А жертвою нападу обрала митрополита Філарета, і почалася кампанія з його дискредитації та безсоромного цькування, як нібито головного ініціатора розколу. Бо інших причин не придумали і не назвали.
А народ був дезорієнтований, дехто повірив харківським заколотникам, бо ж в голові не вкладалося, що Церква, тобто духовенство, могла займатися такими недостойними маніпуляціями. Багато хто почав бездумно вірити наклепам і підтримувати промосковську Церкву, вірити в те, що вона є Церквою-матір’ю, до якої треба хилитися, поважати її, але забути про те, що хрещення Русі відбулося все-таки у Києві та ще й за 159 років до першої згадки про Москву. А надалі звалювати все з хворої голови на здорову і називати Київський Патріархат – «неканонічною церквою» та ще й «розкольниками».
l
Можна довго і багато розповідати про протистояння в Українському Православ’ї, але обмежуся короткими зауваженнями. Для того, щоб скомпрометувати саму ідею незалежної Української Православної Церкви, у 90-их роках розпочалася атака на основу-основ будь-якої держави – її мову. Адже відомо: чия мова, того й влада. Тому-то священнослужителями УПЦ (МП) почала нав’язуватися віруючим думка про несприйняття української мови, на якій відбувається служба Божа у храмах Київського Патріархату.
З такою точкою зору мені довелося мати справу особисто, коли не так давно поспілкувався з послушницею, яка продавала духовну літературу на привокзальній площі у Ковелі. На моє запитання, чому на книжковій розкладці від Української Православної Церкви немає жодної книжки українською мовою, вона «популярно» пояснила, що не друкують(!) книжок українською, а, по-друге, українська мова «не має Божої благодаті» і тому не надається для богослужіння.
Із жінкою марно сперечатися, бо так думає не лише вона. Просто нагадаю слова із Біблії:
“Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою! (І Кор. 14. 19)”.
Для тих же, хто сумнівається або прикидається, що не розуміє, про що йдеться, далі є уточнення:
“Як говорить хто чужою мовою, говоріть по двох чи найбільше по трьох, і то за чергою, а один нехай перекладає! (І Кор 14.27)”.
Ну, а яка мова найзрозуміліша і що такою є рідна мова, про це говорити, мабуть, немає потреби.
Хотілося б наголосити, що впродовж тривалого часу всі діяння РПЦ і УПЦ (МП) відбуваються з грубим порушенням всіх можливих канонічних правил. І важливо, що Вселенський Патріарх не відмежувався від УПЦ КП, а виступив ініціатором миротворчої зустрічі представників УПЦ КП, УПЦ (МП), УАПЦ, РПЦ та представника Вселенського Патріархату в Цюриху у липні 2001 року.
Зрозуміло, що ні до чого там не домовились, запланували наступну зустріч у жовтні, але і цього не відбулося через обструкцію РПЦ. А після цієї наради у Цюриху митрополит Агафангел з УПЦ (МП) публічно скаржився, що представники Вселенського Патріархату ставились до представників УАПЦ і УПЦ КП так само, як до представників РПЦ, тобто, як до рівних, а не як до схизматиків, як трактує ці конфесії РПЦ.
З приводу цього Вселенський Патріархат зробив заяву, в якій популярно пояснив Агафангелу його помилкову позицію і в кінці заяви відзначив таке: “Треба також зазначити, що головне прохання тих, що у розколі перебувають, засноване на проголошенні Української Православної Церкви автокефальною із застосуванням до неї такого ж розв’язання питання, що застосовувалося і приймалося стосовно до всіх інших автокефальних Церков (Росії, Грузії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехословаччини і т. ін.) і через те не можна вже заздалегідь вважати його неканонічним. Взявши це до уваги, шляхетне ставлення представників Вселенського Патріархату в Цюриху до всіх інших учасників дискусії було виправданим і доречним і зовсім не є «антиканонічним».
l
У світлі сказаного і процитованого дуже дивною для тверезомислячих людей виглядає поведінка окремих представників духовенства УПЦ (МП), які вперто продовжують називати УПЦ КП «неканонічною», «розкольницькою», такою, що «не має авторитету в народу» і одночасно агітують за РПЦ як «високоморальну», «канонічну» і «авторитетну» Церкву-матір.
Але відомо, що свій авторитет російська церква втратила ще в 1720 році, коли Петро І ліквідував патріаршество і наставив очільником церкви оберпрокурора. І в такому неканонічному стані РПЦ перебувала майже 200 років (у 1918 році було обрано Патріарха Тихона, а вже у 1922 більшовики розігнали Священний синод, розстріляли 32 митрополита і архієпископа, Тихона посадили під домашній арешт, де він сидів до смерті Леніна. У січні 1924 року в лютий мороз почали рити котлован під будівництво тимчасового мавзолею для Леніна, і будівельники випадково пошкодили каналізаційну трубу. Мороз пошкодження «прихопив» і все залишилось непоміченим. Мавзолей збудували, поклали покійника, а при першій же відлизі трубу прорвало і каналізаційні стоки залили мавзолей. Коли про це повідомили Тихона, він із сумом сказав: “По мощах и елей”).
Зрозуміло, що і поваги від народу у Церкви не було. Доказом цього можуть бути відомі художні полотна (їх марксисти називали крамольними) російських художників. Це – “Отказ от исповеди” і “Чаепитие в Мытищах”. Є ще один доказ. Це – відомий лист до Гоголя, в якому Бєлінський дає нищівну характеристику російському духовенству.
l
Як було сказано вище, нині український народ (принаймні, значна його частина) чекають від Вселенського Патріарха Варфоломія Томосу про надання Українській Православній Церкві автокефалії. У зв’язку з цим, звертає на себе увагу знакова подія в духовно-суспільному житті нашої держави – вихід у світ книги В’ячеслава Кириленка «Три розмови про Україну», в основі якої – бесіди автора з Патріархом Київським і всієї Руси–України Філаретом, письменником Василем Шклярем та журналістом Миколою Вереснем.
Нещодавно відбулася її презентація, в якій взяли участь В’ячеслав Кириленко, Патріарх Філарет і Микола Вересень. Головною темою, яка хвилювала і співрозмовників, і слухачів, був Томос про надання автокефалії Українській Православній Церкві. Ось деякі думки, що прозвучали під час презентації (цитую за репортажем Тетяни Байбак з «Радіо «Свобода»):
«Філарет пояснив, що в Росії активізувалися, бо саме зараз це є можливим, і наголосив, що не хоче, щоб в Україні почалася релігійна боротьба, хоча провокації є.
На підставі того, що треба захищати свою Церкву, Путін може мати причини втручатися. Наша позиція – не дозволити цього. Ми проти насильницького затягування в українську Церкву і хочемо, щоб це було добровільно. Те, що є такі «клікуші», які працюють на російську Церкву, ми знаємо, але воно все загине так само, як загинула радянська влада і комуністи».
Також глава УПЦ КП нагадав, що за часів СРСР двічі знищували автокефальну Церкву – в 1930-х та 1940-х роках.
А у 1989 році тодішня влада її офіційно відновила. «Це сталося, тому що відроджувалася Українська греко-католицька Церква. Православна Церква в Галичині була неспроможна протистояти греко-католицькій, бо її звинувачували в служінні Росії. Там Росію не любили, а, отже, відкидали і православну Церкву. Тоді КГБ дійшло до- того, що треба відродити автокефальну церкву, яка і до нині залежить від Москви. Які підстави вважати, що вона досі залежна? Ми тричі доходили до об’єднання, а в останній момент із Москви їм приходила вказівка не йти на це, тому вони починали придумувати умови, які ми прийняти не могли», – зазначив патріарх Філарет.
В’ячеслав Кириленко зазначив, що теперішній політичний клас єдиний у своїх поглядах на автокефалію, і в Константинополі на це звертають увагу. Верховна Рада підтримала звернення Президента України Петра Порошенка до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати Томос на автокефалію православної Церкви в Україні.
Глава УПЦ КП Філарет розповів, що Вселенський патріарх Варфоломій поставив умови: до нього мають звернутися єпископи Київського патріархату, Автокефальної Церкви і хоча б деякі із МП. Окрім того, Президент України їм це також запропонував. Тепер має бути скликаний архієрейський Собор із тих єпископів, які звернулися до Вселенського патріарха, серед яких є 10 єпископів Московського патріархату. На цьому архієрейському Соборі виберуть предстоятеля, який стане предстоятелем єдиної Української Православної Церкви.
Патріарх Філарет налаштований оптимістично: «Буде єдина УПЦ, буде Томос, буде і подальше приєднання до української Церкви парафій Московського патріархату. Зараз вони бояться це робити. Коли Президент Кучма викликав митрополита Володимира і запропонував об’єднатися із КП, архієрей відповів: «Боюся». Так і зараз: із МП підписалися 10 осіб, але лише 2 назвали свої імена. Якщо не буде незалежної Церкви, то не буде і держави. Це зрозумів і теперішній Президент України, тому він докладає зусиль, щоб цей Томос був наданий під час його каденції».
Як відомо, 28 липня – День хрещення Київської Руси–України. Було б добре, якби з цієї нагоди здійснилася віковічна мрія багатьох поколінь українців – мати свою незалежну помісну Православну Церкву. Звичайно, цей процес ускладнений обставинами, про які йшлося вище. Не виключено, що окремі ділки від політики і Церкви можуть спровокувати непередбачувані ситуації, виникнення яких тільки чекають у Москві, для якої Україна та незалежна її Церква – як ніж у серце, про що, до речі, цими днями попередив українців Дмитро Тимчук, координатор «Інформаційного спротиву», народний депутат України.
Президент України Петро Порошенко 22 липня ц. р. у Твіттері наголосив: «Автокефалія – це питання нашої Незалежності та нашої національної безпеки. Тому і чинять такий шалений спротив Москва та її п’ята колона в Україні. Ми не маємо вважати, ніби Томос у нас в кишені. Ми повинні молитися та боротися за його отримання».
Будемо сподіватися, що Бог не полишить український народ у цей важкий відповідальний час, і перемога буде за нами.
Віталій ПОШТАР.
м. Ковель.
Під час недавнього перебування Президента України Петра Порошенка в селі Гончому Броді Ковельського району, де він брав участь у вшануванні пам’яті загиблих місцевих мешканців під час польсько-українського збройного протистояння 75 років тому, до Глави держави підійшла жінка старшого віку і попросила:
– Пане Президенте! Зробіть все можливе, щоб Українська Православна Церква була єдина!
Петро Олексійович відповів:
– Я роблю все для цього. Україна буде мати Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про надання автокефалії Українській Церкві. Я вірю в це!
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 446
Рецепт їх щастя
Цей підступний гепатит
Літні страви: смачні, легкі і недорогі
Дбайливий господар
Від четверга до четверга
Гороскоп з 6 по 12 серпня
Великою популярністю у ковельчан та гостей нашого міста користується магазин"Салют", розташований на привокзальній площі. Тут широкий вибір продовольчих товарів, висока їх якість, належний рівень обслуговування.
Погода у Ковелі 26 липня – 2 серпня
Наперекір примхам погоди