Сповідь всиновленої дитини, або "Як я стала прийомною мамою"
Більшість моїх світлих і найпрекрасніших спогадів про те, як ми проводили час із моєю матусею. Я не уявляла без моєї найріднішої і найдорожчої й хвилинки свого життя. Її материнська любов – це є і вершина тієї любові, яка ніколи і нічого не потребувала взамін.
Ми веселились, читали книги, танцювали, співали, подорожували, довго розмовляли на будь-які теми, які хвилювали мою допитливу дитячу голівоньку. Мама з любов'ю і непідкупним терпінням вислуховувала, підказувала, обіймала. О! Це були незабутні, найтепліші обійми у світі. Тоді здавалося, що ніхто і ніколи мене не скривдить, мама своїми лагідними "крильми" обігрівала, пригортала до свого люблячого серденька, а її молитва підносилась до небес, чи то в дитинстві, чи то в юності, і тепер… у дорослому віці залишається моїм талісманом, знає найсокровенніше, залишається оберегом від усього. І я доземно вклоняюся своїй голубці сизокрилій і завжди готова цілувати її натруджені руки, які так багато переробили в житті.
З мамою ми були завжди близькими, маємо довірливі, теплі родинні стосунки й досі. Однак був час, коли я віддалилась від своєї найріднішої, робила їй боляче, а її слова та, власне, будь-яке намагання щось пояснити чи розрадити сприймались "в штики".
Тоді мені було не більше 15, коли, немов грім серед ясного неба, звалилась новина: "Ти всиновлена!". Неможливо описати, що відчула в цей момент. Розгублена, налякана, розчавлена, здавалося, що весь світ перетворився на суцільну темряву, а серце розірветься на тисячі дрібних шматочків.
Мабуть, як би "добрі" люди усвідомлювали, як ця звістка вплине на підліткову свідомість, то ніколи б язик не повернувся робити подібне. Інколи люди не замислюються, що слово може не тільки підбадьорити, а й вбити. Мені не хотілося жити, невимовний біль ятрив мою душу. Відверто кажучи, після пережитого "удару" досі з обережністю і недовірою сприймаю оточуючих.
І хоч була зовсім юною, і, здавалося, що усе, всьому кінець, таки виховала в собі силу волі (не по роках) пережити цей непростий період у житті. Був і гіркий досвід розчарування, і нерозділене кохання, і купа помилок… Мабуть, мамина турбота, ласка, щира материнська молитва вберегли мене. Господь не залишив наодинці мене з душевним розпачем і проблемами психологічного характеру.
Сьогодні, не задумуючись, скажу, що дуже вдячна Богу, долі, і тим самим "щирим добродіям" за те, що маю сьогодні. Але відтоді минуло немало літ. Я переусвідомила цінності, адже скільки болі і тривог спричинила своїй любій матусі. Настільки ж пізніше прийшло усвідомлення того: "Не та матір, що народила…".
А найголовніше – я стала мамою, прийомною мамою… Так склалось, що у нас з чоловіком не було дітей, і, куди б ми не звертались, які б пороги медичних закладів не оббивали, лікарі розводили руками, хоча заявляли, що у нас є непогані шанси. Ми хапалися за кожну соломинку, проходили всі можливі обстеження, лікування за найсучаснішими медичними технологіями. Однак, наші намагання народити дитя не увінчалися успіхом.
Якщо відверто, то ще тоді, коли довідалась правду про своє народження і таємницю свого походження, твердо вирішила: "Обов'язково обігрію любов'ю дитя, яке залишилось без материнського тепла, чого б мені це не вартувало!".
І так… Сьогодні в нашій сім'ї зростає і виховується донечка, яку ми з першої хвилини знайомства прийняли у своє серце. І знову ж таки, щоб бути чесною, до кінця не усвідомлювала, яке це щастя і водночас колосальна відповідальність.
Рішення виконати задумане далося далеко не відразу. Але невичерпне внутрішнє бажання стати мамою, почуте таке заповітне, щебетливе "Мамочко!" перебороло усі страхи.
Не хочу образити нікого, багато хто допомагав у здійсненні нашої мрії. Сприяли і в службах у справах дітей, і у відповідних інстанціях. Але все одно з болем і небезпідставним обуренням хочу сказати: "Процес всиновлення в нашій країні це все одно, що полетіти в Космос і повернутися назад". Коли стикнулась з усіма реаліями, збором необхідних документів, пошуками дитини по інтернатних закладах України, то досі здригаюся як у страшному сні.
Виявляється (наголошу, що мова йде не про усі інтернатні заклади), що далеко не усі працівники мають співчуття і переймаються сирітськими долями. Банально і можливо жорстоко прозвучить: "Більше дітей, більше штатних одиниць, більше фінансове забезпечення". А діти, які б мали виховуватись в сім'ях і, якнайшвидше обійняти своїх матусь, стають заручниками бюрократичної системи.
Лише, переживши усе на власному не дуже втішному досвіді, усвідомлюєш, що відбувається з дитиною, коли вона з раннього віку опиняється в інтернатному закладі, що відбувається з її психікою, сприйняттям життєвих реалій, як складається доля дитини, яка зростає без сім'ї, любові, близьких людей. Але, повірте, коли в закладі працюють добрі, душевні люди, то картина не така вже й плачевна. Дякувати Богу, зустріла саме таких людей.
Але, все одно, страшно навіть подумати, що відбуватиметься з дитиною, яка залишає стіни закладу. Як не крути, до реалій вона точно неадаптована. І як би гучно не звучали голослівні (насправді) слова наших високопоставлених державних мужів заклади не забезпечуються належним чином, а на допомогу приходять, прості, чуйні люди, волонтери, які виконують левову частку роботи, громадські організації.
Наша доня, народжена нашими серцями, майже два роки перебувала в дитячому будинку в одному з міст України. Нелегко було її знайти, бо, як виявилось, і, як не гірко це звучить: "Здорових дітей в інтернатах одиниці". І хочу сьогодні розвіяти ілюзію, що вас кругом зустрінуть з дорогою душею, бо у вас благі наміри. НІ! Скоріше вам взагалі раді не будуть. В кращому випадку, просто кинуть слухавку, або ж з жалем повідомлять: "Здоровых детей у нас нет. А девочки у нас "дефицит". І здебільшого так відповідали нам не тут, на західній Україні, а в східних і південних областях.
З власного досвіду скажу, що на Волині живуть і працюють не такі зачерствілі люди, здебільшого ті, хто нам зустрічався, допомагали, радили, скеровували у цій непростій і відповідальній справі.
Моя порада. Усі, хто мріє і хоче стати прийомними батьками, не бійтеся, не так все складно, як здається, треба вірити у те, що ваша дитина десь чекає на вас. Не бійтеся тих діагнозів, які записані у медичній справі дитини. Все можна перевірити, аби пересвідчитись у їх достовірності. І нічого не бійтеся, не переживайте, чітко і злагоджено дійте.
Нам справді пощастило, ми звернулись у службу у справах дітей, де нас не тільки вислухали, а й надали правильні консультації, скерували у відповідні інстанції і тримали із нами зв'язок.
Наша доня з нами вже 5 років. Наша…Найрідніша, найдорожча. Вона увійшла в наше життя, як світлий промінчик Сонечка. Безцінна крихітка, як діамант, який ще треба шліфувати, щоб він набув витонченої оправи, але він наш.
Не все так "безхмарно", не всі нас розуміють, хтось каже, що ми здійснили подвиг, а хтось знизує плечима: "Мовляв, як ви могли взяти чуже дитя, ще й з інвалідністю. А тут ще й гени…".
Впродовж не одного року нам доводиться боротися з певними захворюваннями нашої рідної, дався взнаки ослаблений імунітет, ранні хірургічні втручання, ми довго не могли набрати вагу. Як і кожні батьки, колихали її ночами напроліт, цілували її дитячі долоньки, чесали її ріденькі коси, вчилися говорити, адаптовувалися до простих речей.
І насправді ми не здійснили подвиг. І це пощастило не нашій дитині, а нам, ми стали батьками. Наша принцеса надихає нас, дивує з кожним днем своєю дитячою безпосередністю, вселяє віру і надію. А ще вона розумничка і дуже старається бути як усі її ровесники.
Мама – це те слово, яке найчастіше повторює людина у хвилинки радості і смутку. Мамо, Ви для мене все – Всесвіт мого життя. Ці слова хотілося б щодня говорити моїй найдорожчій людині, моїй турботливій і ніжній матусі. Бо їй завдячую у житті усім.
Уляна СМІЛА,
Волинська обл.
Більшість моїх світлих і найпрекрасніших спогадів про те, як ми проводили час із моєю матусею. Я не уявляла без моєї найріднішої і найдорожчої й хвилинки свого життя. Її материнська любов – це є і вершина тієї любові, яка ніколи і нічого не потребувала взамін.
Ми веселились, читали книги, танцювали, співали, подорожували, довго розмовляли на будь-які теми, які хвилювали мою допитливу дитячу голівоньку. Мама з любов'ю і непідкупним терпінням вислуховувала, підказувала, обіймала. О! Це були незабутні, найтепліші обійми у світі. Тоді здавалося, що ніхто і ніколи мене не скривдить, мама своїми лагідними "крильми" обігрівала, пригортала до свого люблячого серденька, а її молитва підносилась до небес, чи то в дитинстві, чи то в юності, і тепер… у дорослому віці залишається моїм талісманом, знає найсокровенніше, залишається оберегом від усього. І я доземно вклоняюся своїй голубці сизокрилій і завжди готова цілувати її натруджені руки, які так багато переробили в житті.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 701
"Я газети кращої не знаю..."
З вірою і надією
Ковельчанин став "Кращим зварювальником Dnipro-M" у Волинській області
Дзвоник останній кличе на старт
Погода в Ковелі 30 травня – 5 червня
Про що пишуть інтернет-сайти?
У ковельських школах пролунав останній дзвоник
Не дивіться, люди, телевізор, або Чи потрібен в домі зомбоящик?
Як працює швидкісний контроль?