Повідомлення в номер / Схиляю голову в пошані…

10.01.2019

вістіСхиляю  голову  в  пошані…

Скажу чесно: за багато років своєї журналістської роботи ніколи так не хвилювалися з колегами за долю передплати рідних "Вістей Ковельщини", як торік. І причин на те було  немало.
Найголовніша з них – "чудеса", які творила "Укрпошта". Точніше – її київський очільник Ігор Смілянський, котрого урядовці запросили "реформувати" поштовий зв'язок аж із Америки. Щоб йому не довелося бідувати в Україні, з ним підписали  угоду, згідно з якою цей пан став отримувати щомісячно майже мільйон гривень (разом із преміями, різноманітними надбавками і доплатами).
Потішений такою увагою до своєї персони, Смілянський обіруч взявся за "реформи". Головною його метою стало скорочення кількості працівників у життєво важливій галузі, "оптимізація" (точніше – зменшення) кількості поштових відділень зв'язку, особливо в  сільській місцевості, та інші новації, від яких професіонали справи  хапалися за голову.
Відчувши смак грубих грошей і поблажливість  з боку Уряду на чолі з Володимиром Гройсманом, котрий, як з'ясувалося, навіть не цікавився ситуацією в "Укрпошті", заокеанський менеджер перейшов до дій, котрі межують із шантажем. Він заявив, що оскільки відомство, яке очолює, зазнає збитків від доставки пенсій, йому не залишається нічого іншого, як ще більше зменшити кількість сільських відділень зв'язку (мінімум вісім тисяч по всій країні). Для того, щоб уникнути цього, він зробив жест "доброї" волі у ставленні до держави. Мовляв, дайте "Укрпошті" 1,2 мільярда дотацій, і питання буде "знято".
Забаганку Смілянського виконали. Щоправда, у Держбюджеті передбачили не 1,2  мільярда, а лише 500 мільйонів, не провівши перед  цим ані аудиту відомства, ані якихось точних розрахунків.
В справу був змушений втрутитися Президент Петро Порошенко. В один із грудневих днів він запросив до себе Ігоря Смілянського і міністра інфраструктури Володимира Омеляна і, стукнувши кулаком по столу, твердо сказав: "Наказую припинити звільнення листонош. На сьогоднішній день півмільярда гривень дозволять забезпечити і відповідне підвищення заробітної платні, і захистити листонош. Бо це не просто доставка пенсій, доставка газет. Можливо, для людини похилого віку листоноша – єдиний зв'язок зі світом".
Глава держави одночасно настійливо порекомендував пану Смілянському переглянути розмір зарплати, яку отримує, а пану  Омеляну  –  взяти ситуацію в "Укрпошті" під контроль і вже за два тижні доповісти про виконану роботу.
Звичайно, ми не знаємо, як зреагують дві високопосадові особи на вказівку Президента, але знаємо інше: лише наприкінці року поштовики відновили більш-менш нормальну діяльність, в тому числі – й передплату газет і журналів. Але прогаяного часу не повернеш. Тому редакціям українських друкованих видань, як, зрештою, й "Вістей Ковельщини", довелося в авральному порядку  включатися в передплатну кампанію.
Слава Богу, журналістські турботи і переживання з розумінням сприйняли працівники Ковельського центру поштового зв'язку, який очолює Лариса Філіпчук. Спільними силами нам вдалося завершити передплату на 2019-й рік, хоч, можливо, не з такими результатами, які б хотілося мати. Але як би там не було, "Вісті Ковельщини" на ринку преси втрималися, читачів не розгубили, що додало бажання працювати ще краще й ефективніше.
Тому сьогодні я схиляю голову перед людьми, які, отримуючи мізерні заробітні плати, залишилися вірними своєму професійному обов'язку, наполегливо торували шлях до передплатників, пропагували і пропонували газети й журнали, серед яких одне з провідних місць займає "міськрайонка".
Не можу я сьогодні не сказати добре слово про тих мешканців міста і району, котрі, незважаючи на фінансові  труднощі, жорстку конкуренцію з боку інших періодичних видань, "наступ"  інтернету та інших сучасних засобів  комунікації, залишилися вірними "Вістям Ковельщини", підтвердивши: газета – на правильному шляху, її цікаво читати, а, отже, потрібно обов'язково передплачувати.
Наша подяка –  і багаторічним діловим партнерам редакції, які допомагали і в організації передплатної кампанії, і в наданні спонсорської допомоги тим, хто цього потребує, – ветеранам війни і праці, "дітям війни", учасникам АТО, "чорнобильцям", малозабезпеченим людям. В першу чергу хочу згадати нашого земляка, керівника Волинського обласного об'єднання пасажирських автобусних станцій Івана Матвійовича Потапчука. Хоч давно мешкає у Луцьку, але Ковель, ковельчан вважає рідними, ніколи про  них не забуває, свідченням чого є і виділені кошти на передплату "міськрайонки" тим, хто цього найбільше потребує.
Завжди відгукуються на прохання журналістів очільник підприємства теплових мереж, депутат міської ради Володимир Іванович Бойко, Президент ТзОВ "Виробниче об'єднання "Ковельсільмаш", член міськвиконкому Микола  Михайлович Заікін, відомий на Волині підприємець, меценат і благодійник Іван Євдокимович Смітюх, директор СЛАТ "Тур" Олександр Петрович Смаль, який гідно продовжує традиції свого батька Петра Петровича, котрий передчасно пішов у Вічність, підприємці Юрій Миколайович Рахлінський, Юрій Володимирович Семенюк, Богдан Миколайович Конопацький, Олександр Миколайович Чабан, Роман Володимирович Ляшук, депутат міської ради Наталія Андріївна Сеник.
Тісна співпраця єднає редакцію з очільниками цілого ряду об'єднаних територіальних громад: Голобської – Сергієм Володимировичем Гарбаруком, Поворської  – Сергієм Володимировичем Семенюком, Люблинецької – Наталією Миколаївною  Сіховською, Велицької – Віктором Васильовичем Ковальчуком. Із деякими з них ми співпрацюємо вже не один рік. Думаю, така ж ділова дружба із журналістами налагодиться й з іншими головами ОТГ. Адже, незважаючи на бурхливий розвиток інтернет-мереж, друковане слово не замінить ніхто і ніщо, бо тільки той, хто читає, збагачується духовно й інтелектуально. Шкода, що дехто цього не розуміє, навіть займаючи високі виборні посади.
Імпонує позиція окремих керівників сільгосппідприємств району. Зокрема, активно підтримує газетярів директор ТзОВ "Вежа", депутат районної ради Тетяна Василівна Зінчук. Це – жінка, до якої діловитістю, організованістю, працездатністю може дорівнятися далеко не кожен чоловік-керівник. Продовжує свою трудову діяльність колишній очільник   козлиничівського господарства, кавалер ордена Княгині Ольги Поліна Іванівна Климчук. Вона охоче ділиться багатим життєвим і виробничим досвідом з теперішнім молодим директором ТзОВ "Моноліт Агро" Андрієм Сергійовичем Кур'яном, в тому числі – і в питаннях передплати. Не забуває пан Андрій  і про інші проблеми, які намагається успішно розв'язувати разом із сільською громадою. Успіхів йому і його команді на шляху соціально-економічного розвитку Козлинич та інших населених пунктів!
На нинішній рік депутати і районної, і міської рад передбачили певні суми коштів на висвітлення діяльності органів місцевої влади у газеті "Вісті Ковельщини", що редакція постійно й робить. На шпальтах "міськрайонки" регулярною є інформація про роботу представницької  і виконавчої гілок влади Ковельщини, прийняті ними рішення. Депутати   виступають із звітами про зроблене перед виборцями, висловлюють свої думки, зауваження, пропозиції, які спрямовані на поліпшення життя людей. По-діловому використовують газетну "трибуну" секретар міської ради Віра Іванівна Федосюк, її колеги по депутатському корпусу Ігор Олексійович Пініс, Юрій Євгенович Рудь, Олександр Миколайович Місяць, Андрій Сергійович Неридько. Охоче спілкується з журналістами міський голова Олег Олексійович Кіндер.
Незважаючи на процес децентралізації, який триває на Ковельщині, продовжує роботу районна рада. Її депутати, голова Андрій Петрович Броїло, його заступник Олександр Сергійович Пасенковський  теж знають і розуміють потреби журналістської спільноти, намагаються сприяти в їх розв'язанні. Активністю у співпраці з редакцією відзначаються народні обранці Василь Андрійович Мичко – декан міського деканату УПЦ КП, Володимир Тимофійович Андросюк – голова фракції "ВО "Батьківщина", Аркадій Михайлович Степанюк – голова фракції "Блок Петра Порошенка", Георгій Олександрович Корнієвський – голова фракції "УКРОП", депутати Василь Іванович Олексюк, Микола Якович Чуль, Олександр Михайлович Титомир, Ольга Іванівна Чепенюк, В'ячеслав Петрович Шворак, Віктор Олегович Сидорчук, Олена Миколаївна Оришкевич. Постійно цікавляться життям редакційного колективу депутат Волинської обласної ради, голова райдержадміністрації Віктор Теодосійович Козак, який  часто спілкується з людьми за посередництвом прямих телефонних ліній.
Досить чисельний загін шанувальників "Вістей Ковельщини" маємо в установах освіти, культури, медицини, фізкультури і спорту. В першу чергу висловлюю велику подяку директору Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ Тетяні Василівні Селівончик, педагогічному і студентському колективам, дописувачам медичного коледжу, міської гімназії, Озерненської гімназії-філії "Поворський ОНЗ", начальнику райвідділу культури Тетяні Іванівні Матяшук, завідуючій Любитівською бібліотекою Юлії Войтюк, Заслуженому працівнику культури України з Білина Валентині Мефодіївні Повх, педагогам Уховецької ЗОШ І-ІІІ ступенів,  голові філії ГО “Союз Українок” Олені Місюрі  та багатьом, багатьом іншим.
l
Завершуючи свої новорічно-різдвяні нотатки і добре розуміючи, що назвав далеко не всіх друзів газети, ще раз дякую всім за підтримку, завдяки якій "Вісті Ковельщини" живуть, щочетверга несуть інформацію до багатотисячного читацького загону, щиросердно вітаю всіх із зимовими святами і висловлюю впевненість у тому, що газета в Ковелі була, є і буде!
Микола ВЕЛЬМА.
Скажу чесно: за багато років своєї журналістської роботи ніколи так не хвилювалися з колегами за долю передплати рідних "Вістей Ковельщини", як торік. І причин на те було  немало.
Найголовніша з них – "чудеса", які творила "Укрпошта". Точніше – її київський очільник Ігор Смілянський, котрого урядовці запросили "реформувати" поштовий зв'язок аж із Америки. Щоб йому не довелося бідувати в Україні, з ним підписали  угоду, згідно з якою цей пан став отримувати щомісячно майже мільйон гривень (разом із преміями, різноманітними надбавками і доплатами).
Потішений такою увагою до своєї персони, Смілянський обіруч взявся за "реформи". Головною його метою стало скорочення кількості працівників у життєво важливій галузі, "оптимізація" (точніше – зменшення) кількості поштових відділень зв'язку, особливо в  сільській місцевості, та інші новації, від яких професіонали справи  хапалися за голову.
Відчувши смак грубих грошей і поблажливість  з боку Уряду на чолі з Володимиром Гройсманом, котрий, як з'ясувалося, навіть не цікавився ситуацією в "Укрпошті", заокеанський менеджер перейшов до дій, котрі межують із шантажем. Він заявив, що оскільки відомство, яке очолює, зазнає збитків від доставки пенсій, йому не залишається нічого іншого, як ще більше зменшити кількість сільських відділень зв'язку (мінімум вісім тисяч по всій країні). Для того, щоб уникнути цього, він зробив жест "доброї" волі у ставленні до держави. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 627
Читати далі

Повідомлення в номер / Учитель за покликом серця

10.01.2019

К1Учитель  за  покликом  серця

Прекрасної зимової пори, коли світ поринає у чарівну снігову казку, срібним дзвоном переливаються колядки і щедрівки, ювілей відзначатиме досвідчений педагог, учитель-методист Галина Катирова.
Високе служіння обраній справі, невтомна турбота про сьогодення та майбутнє стали “візитною карткою” діяльності ювілярки.  
Народилася Галина Петрівна в с. Будищі Ковельського району в родині селян. Після звільнення Ковеля від нацистів сім'я переїхала у місто, де батько працював машиністом  локомотивного депо, а мати була домогосподаркою. 
У важкі післявоєнні роки дівчина на “відмінно” закінчила семирічну школу №1, а у 1956 році – середню школу №3. 
З раннього дитинства мріяла стати педагогом. Ще до вступу на географічний факультет Чернівецького державного університету працювала старшою піонервожатою в середніх школах сіл Доротища та Любитова. 
У березні 1964 року вийшла заміж за однокурсника Георгія Катирова, який також все своє життя присвятив ковельській освіті. У злагоді та любові прожили з чоловіком 49 років, виховали доньку Світлану. 
Відразу після закінчення вузу за призначенням працювали в м. Верхнєуральську Челябінської області: чоловік гідрологом на гідрометеостанції, а Галина Петрівна – вчителем географії в середній школі. В січні 1965 року за сімейними обставинами переїхали на батьківщину Галини Петрівни – у місто Ковель. Георгій Семенович працював вчителем географії у вечірній школі № 1, пізніше – 20 років був директором восьмирічної школи № 6 і ще 20 років – вчителем в ЗОШ № 12. 
Галина Петрівна розпочала свій педагогічний шлях в рідному місті вчителем географії СШ №4 (34 роки), пізніше ще 12 років трудилася в Ковельській міській гімназії. Загальний педагогічний стаж – 53 роки. 
Молода, ініціативна, працелюбна вчителька обладнала одні з кращих в місті та області географічні кабінет та майданчик. Опанувала сучасні форми та методи навчання, знайшла спонсорів серед керівників тогочасного локомотивного депо та заводу "Ковельсільмаш". Брала участь в міських та обласних заходах з географії. Учні успішно виступали на міських, обласних та Всеукраїнських олімпіадах, з них 7 – нагороджені грамотами Міністерства освіти України за зайняті призові місця. Брала участь у Всеукраїнських конференціях з охорони природи в Донецьку та Луцьку. Неодноразово виступала з доповідями на обласних педагогічних конференціях, проводила майстер-класи на курсах в інституті післядипломної освіти, брала участь в міських та обласних виставках творчих робіт вчителів. Впродовж 10 років очолювала міське методичне об'єднання вчителів географії. 32 роки – незмінний керівник туристсько-краєзнавчої роботи СШ № 4. 
У скарбничці Галини Петрівни – 48 грамот міського та обласного управління освіти за перемоги в обласних та міських туристичних змаганнях. Її вихованка, учениця 5-го класу міської гімназії у 1999 році Олена Яцкова – призер Всеукраїнської краєзнавчої конференції. Разом з вчителями допризовної військової підготовки створила в гімназії чудовий, змістовний зал бойової слави. 
За час роботи в міській гімназії шість разів була класним керівником, проводила дослідницьку роботу за напрямом "Краса і біль Волині", "Дивовижна Волинь".  Серед її учнів четверо стали вчителями географії. За самовіддану, творчу працю вчителька нагороджена двома грамотами МОН України, значком "Відмінник освіти України", медалями "За трудову доблесть", "Ветеран праці". 
В міській гімназії Галина Петрівна очолила роботу музею "Історія гімназії", розробила програму гуртка "Музейна справа", готувала екскурсоводів, які із захопленням проводили екскурсії учням, батькам та гостям навчального закладу. Музею присвоєно звання "Зразковий". 
В сім'ї – справжня династія географів:  Катирова (Бєлік) Галина Петрівна, чоловік – Катиров Георгій Семенович, сестра – Гарбарук (Бєлік) Леся Петрівна, племінниця Василюк (Гарбарук) Людмила Сергіївна, онука двоюрідної сестри – Степаненко Ульяна – студентка географічного факультету Східноєвропейського університету ім. Л. Українки.
Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Галина Петрівна займає активну життєву позицію: відвідує університет третього віку, міські заходи. Головний її пріоритет – сім'я.  Вона – любляча мама, бабуся, мудра наставниця та порадниця. Дуже любить займатися рукоділлям – шиє, вишиває, в'яже, охоче господарює на дачі, тішиться відпочинком у колі сім'ї та друзів. 
14 січня на життєву стежину Галини Петрівни ступить поважний ювілей. Тож нехай у Вашому житті, дорога ювілярко, завжди бринять чисті та світлі джерела, сповнені любов'ю до рідних та близьких людей, а подальші роки колосяться міцним здоров'ям, натхненням, радістю, добром та благополуччям!
Ковельська міська організація профспілки працівників освіти і науки.
Прекрасної зимової пори, коли світ поринає у чарівну снігову казку, срібним дзвоном переливаються колядки і щедрівки, ювілей відзначатиме досвідчений педагог, учитель-методист Галина Катирова.
Високе служіння обраній справі, невтомна турбота про сьогодення та майбутнє стали “візитною карткою” діяльності ювілярки.  
Народилася Галина Петрівна в с. Будищі Ковельського району в родині селян. Після звільнення Ковеля від нацистів сім'я переїхала у місто, де батько працював машиністом  локомотивного депо, а мати була домогосподаркою. 
У важкі післявоєнні роки дівчина на “відмінно” закінчила семирічну школу №1, а у 1956 році – середню школу №3. 
З раннього дитинства мріяла стати педагогом. Ще до вступу на географічний факультет Чернівецького державного університету працювала старшою піонервожатою в середніх школах сіл Доротища та Любитова. 
У березні 1964 року вийшла заміж за однокурсника Георгія Катирова, який також все своє життя присвятив ковельській освіті. У злагоді та любові прожили з чоловіком 49 років, виховали доньку Світлану. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 826
Читати далі
10.01.2019

законЗакон для керівників один: слово кріпити ділом

В Україні мислячих і вольових людей, які б могли стати гарними президентами країни, фізично знищують ще «на підльоті». Натомість на керівні посади у міністерствах останніми роками призначаються люди, м’яко кажучи, не обтяжені великим розумом і знаннями. Тому й маємо те, що маємо. А що ж маємо? Про це пишуть “Сільські вісті”. 
У нещоданьому  інтерв’ю одному з інтернет-порталів поет і драматург, народний артист України Юрій Рибчинський заявив: «Із тих людей, які могли б стати гарними президентами України, мінімум чотирьох було вбито». За його словами, йдеться про голову Нацбанку в 1992-1993 роках Вадима Гетьмана, лідера «Народного Руху України» В’ячеслава Чорновола, гендиректора «Укрзалізниці», міністра транспорту і зв’язку Георгія Кірпу і міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який, за офіційною версією, наклав на себе руки, двічі вистреливши... собі у голову.
Ну, це про «гетьманів». А от щодо «гетманьчуків», то тут ситуація набагато гірша. Принаймні так вважає заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб (МінТОТ) Георгій Тука. На форумі «70 років Загальної декларації прав людини: порядок денний для України», що відбувся минулого тижня у Києві, він, зокрема, заявив: «Не треба ділити суспільство на біле й пухнасте населення і злочинну ганебну владу, яка уособлюється у 20 міністрах. Насправді в уряді працюють точнісінько такі люди, які ходять по вулиці».
Он воно як — «звичайні люди», а не висококласні фахівці-професіонали з відповідною освітою і досвідом роботи, успішним досвідом, ефективність якого доведена на практиці.
Про невдалу кадрову політику  київської влади  говорилося й писалося вже багато. І про іноземних «варягів», і супер-пупер «патріотів», не обтяжених знаннями, досвідом і порядністю, і т. д., і т. п. Але повернімося до замміністра Туки, який на згаданому форумі намагався пояснити й тим самим виправдати нефаховість своїх колег-високопосадовців: «Якщо ми зараз вийдемо на вулицю і запитаємо наших громадян, що таке пенсія, я впевнений, що 99% відповість, що це соціальна допомога».
На його думку, експерти (тобто грамотні, на відміну від урядовців, фахівці  — ред.) знають, що це не так. «Що пенсія — це просто відкладена заробітна плата, але в суспільстві панує діаметрально протилежна точка зору. Люди з такою точкою зору так само попадають в уряд. І коли вони відповідають за певні рішення в уряді, маючи таку точку зору, вони, відповідно, трансформують своє бачення і свій світогляд в ті чи інші рішення», — пояснив Г. Тука.
Якщо заковиристу мову чиновника перекласти на нормальну, то виходить, що наші деякі владці є звичайнісінькими неуками, які у своїй діяльності керуються не науково визначеними поняттями і термінами, а власним їх трактуванням на рівні вулиці.
Проте тут можуть бути й приховані підводні камені: якщо пенсія — це святе, тобто держава хоч-не-хоч мусить її виплачувати, то із соціальною допомогою все простіше: захочу — дам, а не захочу — не дам. Так, як сьогодні уряд жонглює із так званими субсидіями на оплату послуг ЖКГ, або як раніше вчинив із (не)виплатою грошової надбавки «дітям війни». До речі, останнім віце-прем’єр-міністр Павло Розенко пояснив, чому ці надбавки не виплачуються: «Бо рішення 2004 року (про їх призначення  — ред.) було чистим популізмом і нічим не підкріплене». Ось так і не інакше: захочу — дам, а не захочу — не дам. Тепер вам зрозумілі ставки в цій «грі у терміни»?
Тож не зовсім ясно, яку мету мав заступник керівника МінТОТ, кажучи про «звичайних людей» у міністерських кріслах. Чи цим він хотів виправдати міністрів-неуків, чи засудити їх за тупий волюнтаризм, тим самим відокремити себе як від теперішніх колег, так і можливого майбутнього судового переслідування нинішньої владної верхівки, чим сьогодні опозиція погрожує владі.
Щоб цього не сталося, сучасна влада йде на всілякі хитрощі й маніпулювання свідомістю громадян, успішно використовуючи старий, як світ принцип: розділяй і володарюй. Нас, насправді звичайних людей, намагаються розсварити між собою.  І, судячи з усього, це владцям непогано вдається: ми сваримось, обзиваємось, а то і б’ємось одне з одним. Тим часом жирні коти «благодєнствуют». Вони сьогодні на коні і мріють верховодити й надалі. Та чи надовго? Бо чергові вибори вже не за горами...
От дивишся інколи різні ток-шоу, виступи або читаєш інтерв’ю та коментарі таких людей, як Суслов, Пинзеник, Єхануров, Пустовойтенко, Кармазін, Шишкін, Смешко та інших, не задіяних у виконавчій владі «незвичайних» людей, і мимоволі порівнюєш їх із сучасними «рульовими»-вискочками. На чиєму боці симпатія? Ну, однозначно не на боці колишнього радянського політрука Реви, який із заступників міського(!) голови відразу злетів на високу посаду міністра(!) соціальної політики України, перескочивши на соціальній драбині відразу кілька сходинок. Але, судячи з результатів «роботи» очолюваного ним відомства, його «точка зору, бачення і свідомість», про які казав Г. Тука, залишилися на містечковому (за визначенням того ж Туки — вуличному) рівні.
Так, поки що урядову удавку, змайстровану Ревою під керівництвом його «партайгеносе» Гройсмана, випробовують лише на шиях пенсіонерів-переселенців, з яких свою «відкладену зарплату» (а за термінологією уряду — соціальну допомогу) одержують, за різними даними, тільки від 45 до 60%. 
З ними не церемоняться, адже «внутрішньо переміщені особи» антиконституційно позбавлені права голосувати на місцевих виборах і до Верховної Ради (по «мажоритарці»), тому не впливатимуть на їхні результати. 
Натомість решта пенсіонерів залишається найдисциплінованішим «електоратом», тому їх особливо не чіпають. Нехай спершу проголосують «як треба», а вже потім...
Михайло ГУБАШ.
В Україні мислячих і вольових людей, які б могли стати гарними президентами країни, фізично знищують ще «на підльоті». Натомість на керівні посади у міністерствах останніми роками призначаються люди, м’яко кажучи, не обтяжені великим розумом і знаннями. Тому й маємо те, що маємо. А що ж маємо? Про це пишуть “Сільські вісті”. 
У нещоданьому  інтерв’ю одному з інтернет-порталів поет і драматург, народний артист України Юрій Рибчинський заявив: «Із тих людей, які могли б стати гарними президентами України, мінімум чотирьох було вбито». За його словами, йдеться про голову Нацбанку в 1992-1993 роках Вадима Гетьмана, лідера «Народного Руху України» В’ячеслава Чорновола, гендиректора «Укрзалізниці», міністра транспорту і зв’язку Георгія Кірпу і міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який, за офіційною версією, наклав на себе руки, двічі вистреливши... собі у голову.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 369
Читати далі

Повідомлення в номер / Яку будемо обирати владу

10.01.2019

владаЯку будемо обирати владу?

«Завдання влади полягає не в тому, щоб створити рай для суспільства,  а щоб не допустити пекла» (Микола Бердяєв: філософ).
l
Сьогоднішній час ставить перед нами велику і невідкладну потребу високодуховної зрілості особи й суспільства.  А з іншого боку – нинішні реалії вимагають присутності людей глибоко свідомої дії, тобто діячів, яких сьогодні не вистачає для налагодження багатьох ділянок  національно-культурного та державницького  життя.  
В наш час тільки лінивий не критикує дії влади. Її непрофесіоналізм, некомпетентність, популізм, політичні квоти, корупція – ознаки сьогодення.  Отже,  висновок:  владу потрібно змінювати, бо їй потрібно хоча б вміти оцінювати ризики власних дій.  
Для цього якраз   є вибори.  На цю тему в жовтні  у «Вістях Ковельщини» була стаття Анатолія  Семенюка про те, який нам потрібен Президент.  Там дуже добре виписані   чесноти, які він повинен мати. Але чи серед претендентів  на цю посаду знайдеться така людина і чи зуміють виборці розпізнати ці чесноти? 
Адже добре відомо:   тупий ніколи не оцінить мудрості, захланний – щедрості, байдужий – милосердя, ниций – порядності і т. д.  Слід не забувати, що держава  – це громадянська відповідальність і влади, і суспільства.  А то у нас за всі роки Незалежності   влада завжди «погана».  
Мабуть,  проблема в тому, що у нас немає національної еліти, немає з кого вибирати. Бо еліту виховує політична нація, яка в нас ще тільки формується. Ще сто років тому громадський діяч і публіцист Євген  Чикаленко писав, що українська нація «недоварена». Виходить, що вона ще до цього часу так і не «доварилась», ще не має потрібної єдності і нормального розуміння.
Політичні нації в світі формувались на таких цінностях, як  мова, культура, історія, віра, традиції і т. д. А у нас ще до цього часу «все равно»,  «яка разніца», яка мова, яка церква, які герої і багато іншого. 
Здавалось би, війна з Росією повинна об’єднати українців,  як ніколи.  А то виходить: частина українців, справжніх патріотів, захищають Україну, жертвуючи своїм здоров’ям і життям. А інші, прибічники бандита і зрадника Януковича,  «вольготно» себе почувають в Україні, навіть їх ще вибрали в парламент.  Інші ж опричники злочинця Януковича претендують навіть на пост Президента.  То хіба зріла нація може дозволити собі таке блюзнірство?
А де честь і гідність тих, що за Януковича в 2010 році голосували? Хіба їх совість не мучить, коли кожен день наші хлопці жертвують і ризикують своїм здоров’ям і життям на війні з Росією? А тисячі патріотів, які поклали голови за цілісність України, –  це ж чиїсь сини, брати, батьки, чоловіки.  
Хто їх замінить рідним?  Хто прикликав людожера Путіна в Україну?  Хто за це відповість? А то можна часто почути, який в нас народ мудрий, робочий і т. д.  Тільки влада “погана”.  А хто її вибирає? 
Чому суспільство   вибирає злочинців  і українофобів і не несе ніякої відповідальності?  Мене особисто  дивує такий факт: Україна звертається до інших країн, щоб визнавали Голодомор 1932-33 років  геноцидом українського народу.  
В попередньому парламенті за це не проголосували  «регіонали»  на чолі  із своїм керівником,   якого на виборах Президента підтримали   більше, ніж 50 відсотків виборців.  І це –  переважно з тих областей, де селяни найбільше потерпіли від голоду. То виходить, що усі вони також не визнають це. А це – чи не третина населення України!
На виборах у Києві в 2008 році  я розмовляла з жінкою із Харківщини, то вона сказала, що в її близькій родині загинуло від голоду  10 чоловік, але вона не визнає Голодомору, бо це Росії “не подобається”.
То що ж ми за народ такий? 
Саме так запитує в своїй радіопередачі Володимир Яворівський.  Або ж, для прикладу, взяти сучасні події в релігійній сфері. Здається, настав час порвати остаточно із Москвою-агресором ганебні пута раз і назавжди  в духовній сфері. 
До речі, ще 2005 року моя стаття  була надрукована в одній із столичних газет, а скорочений варіант – у «Вістях Ковельщини».  Називалась: «Де ти,  український Мойсею?». Закінчувалась так: «Коли ти, нарешті, визволиш нас із духовного московського рабства? Невже потрібно аж сорок років?» 
Дивлячись на реакцію останніх  подій,  роблю висновок, що  УПЦ МП сорок років буде, мабуть, замало.  Москалі нас зневажають, принижують і, що найстрашніше, вбивають наш цвіт нації, а значна частина громадян України, вірних УПЦ МП,  простягають руки до тих, хто молиться за вбивць наших хлопців. 
А ще – просяться: беріть нас і керуйте, володійте нашими душами, бо ми недолугі, недорозвинені,  не можемо  мати свого Патріарха.  
Виявляється, що духовне рабство набагато страшніше і сильніше  за фізичне, бо воно прив’язує рабів  невидимими путами, які трудно порвати. Так, нещодавно  на телебаченні виступала  одна така захисниця свого рабства, не беручи до уваги ніяких доказів,   логічних і очевидних фактів. Подумалось: яка ж ти нещасна і водночас терпелива, українська земле,  що терпиш таких українофобів – відвертих і прихованих!
Мені пригадалась подія 2010 року, коли біля Смоленська зазнав аварії польський літак з очільниками держави.  Дивлячись телевізор, ми   розуміли, що це  –  загальнонаціональна трагедія. Мабуть, не було жодного громадянина, в якого ця подія не викликала  б  почуття болю. 
Звичайно, поляки  не всі любили свою владу аж так сильно. Були прихильники, були невдоволені, як у всіх демократичних країнах. Але тут була інша справа. Тут йшлося про честь і гідність  Польщі, про загибель її громадян, а це в такій ситуації найголовніше, це був справжній патріотизм.  Бо,  як казав колись соціаліст Олександр Кваснєвський, «для нас, в першу чергу, важливо що ти поляк, а тоді вже все інше».  
Мовляв, спочатку ти повинен бути патріотом, а тоді вже мати інші чесноти.  
До речі, тоді в одній з луцьких газет з приводу цієї події з польським літаком була стаття, де   наші журналісти захоплювалися   єдністю і одностайністю польського суспільства. 
Було задане риторичне запитання: «А якби це трапилось з українським літаком?   Чи були б ми такі одностайні?». На це події сучасності дають красномовну відповідь. 
Росія вже вбила десятки тисяч наших громадян, багатьох мордує в тюрмах, нахабно  продовжує справжню війну, а частина українців, навіть парламентарів, вперто не визнають її агресором.  Так що до єдності  чи солідарності  української політичної нації  ще дуже далеко.  
Дивно не раз чути, що Україна єдина, що Схід і  Захід разом, що нібито хтось нас роз’єднує. Якби це було так, то не було б у нас так званих «фейкових республік» типу «ЛНР» і «ДНР» (останню хтось влучно назвав – «дурдом національних рабів»).   
Я не раз думаю,   що Росія  ще повинна зробити, щоб наш народ,  нарешті,  зрозумів:   сусідня країна  завжди була і є агресором  у ставленні  до України?  
Звичайно, нація потрохи змінюється. Патріоти-добровольці, волонтери, громадські діячі заслуговують на шану і подяку.  А що робити з українофобами? Де їх подіти?  
Коли ми будемо такими, щоб  у  питаннях національної безпеки, державотворення, її символів, мови, історії, віри, традицій, аби вберегти нашу незалежність стали  єдині?  Тоді всі інші питання внутрішнього життя, в першу чергу економічні,  буде набагато легше вирішувати.
Отже, виходячи з реалій сьогодення і з попередніх успіхів й невдач, потрібно дуже виважено підходити до питання  наступних  виборів. 
Тут ми якраз і покажемо, чого  варті, чи вміємо,  перш за все, думати.  Бо, виявляється, найважча праця для людини – це думання, про це говорив навіть колись Рузвельт.
Та й наш пророк Тарас Шевченко  нагадує нам через роки і століття: «Думайте, читайте…».
Не дай, Боже, кидатись на популізм та брехню,  якою вже щедро  годують і ще більше будуть годувати електорат претенденти на владні посади.
Потрібно все-таки вміти визначати пріоритети для кожної гілки влади. Наприклад, обираючи Президента,  пам’ятаймо, що ми, насамперед, обираємо Верховного Головнокомандувача армії.
А ціни на газ й інші економічні проблеми має вирішувати Уряд. Парламентарі ж,  найперше,  повинні приймати закони, на які є найбільший запит в суспільстві. І  найголовніше –  вимагати від всіх можновладців виконувати свої обов’язки, за можливості відкликати їх з посад в разі невиконання поставлених завдань.
І ще одна суттєва вимога до  майбутньої влади:  обіцянки потрібно аргументувати. А то інколи слухаєш повний абсурд: «Зарплати, пенсії підніму в рази, ціни на газ – знижу». А яким чином і за який рахунок –  ніхто  не говорить!
До речі, рейтингові кандидати,  за повідомленням аналітичних центрів займають перші місця з передвиборної агітаційної брехні. Прізвищ я не називаю, нехай кожен сам поцікавиться і зробить свій вибір.
А ще хочу побажати всім нам  під час виборів дотримуватись таких чеснот, які колись порадила моя посестра:  «Бути шляхетними, мудрими і мужніми. Тому що шляхетна людина ніколи не продається,   і її не можна купити. 
Мудру людину не так легко обманути. Мужність також дозволяє заглянути в свою душу, визначити власні  «плюси» і «мінуси». А ще це дає  шанс оцінити себе, що, без усілякого перебільшення, дозволяє краще й легше пізнати іншу людину».
Антоніна ГЛАДУН,  
член громадської  організації  «Союз Українок». 
«Завдання влади полягає не в тому, щоб створити рай для суспільства,  а щоб не допустити пекла» (Микола Бердяєв: філософ).
ххх
Сьогоднішній час ставить перед нами велику і невідкладну потребу високодуховної зрілості особи й суспільства.  А з іншого боку – нинішні реалії вимагають присутності людей глибоко свідомої дії, тобто діячів, яких сьогодні не вистачає для налагодження багатьох ділянок  національно-культурного та державницького  життя.  
В наш час тільки лінивий не критикує дії влади. Її непрофесіоналізм, некомпетентність, популізм, політичні квоти, корупція – ознаки сьогодення.  Отже,  висновок:  владу потрібно змінювати, бо їй потрібно хоча б вміти оцінювати ризики власних дій.  
Для цього якраз   є вибори.  На цю тему в жовтні  у «Вістях Ковельщини» була стаття Анатолія  Семенюка про те, який нам потрібен Президент.  Там дуже добре виписані   чесноти, які він повинен мати. Але чи серед претендентів  на цю посаду знайдеться така людина і чи зуміють виборці розпізнати ці чесноти? 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 527
Читати далі
10.01.2019

листиДоброта і краса душі врятують світ

До редакції нашої газети надійшов лист від ковельчанина Самвела Маргаряна, який має інвалідність І групи, але взявся за перо, аби поділитися своїми думками з читачами. 
l
…Навчіться робити добро, шукайте правду, рятуйте пригніченого, захищайте сироту, заступайтесь за вдів.
Пророк Ісая.
Доброта… Як красиво звучить це слово! В світі існує прислів'я, що краса врятує світ, а якщо поєднати красу і доброту, то можна досягти чимало.
А головне – залишатися людиною. Багато чого згадую останнім часом. З роками моя хвороба загострюється, все більше замислююся над сенсом життя. У Вічність відходять один за одним друзі.  Незважаючи на те, що життя досить непросте, потрібно хоч в чомусь знаходити задоволення. Чи то в  музиці, чи то в книгах,  а найбільша радість – діти. Потрібно весь час бути чимось зайнятим, мати захоплення, творити і  любити.
Буває часом, що приходять сумні думки, але ви не можете їх позбутися. Вони подібні тяжкій недузі, коли ви знаєте, що хворі і не можете не думати про це. Тут єдиний вихід: "Або хвороба зламає вас і переможе, або ж ви не  підкоритеся цьому відчуттю". Найкращий спосіб – налаштувати себе на щось прекрасне, як би важко це не було. Ви маєте бути мужніми і цінувати кожну мить. Доброта і любов до оточуючого світу повернуть вам віру, не дивлячись на те, що приготувала для вас доля.
Декілька років тому моє життя раптово перетворилося на "до" і "після". Несподівана біда зруйнувала всі плани, мрії за межу нездійсненності.
Людям властиво мріяти, і кожен не з власної волі може стати заручником своєї мрії. Людина намагається подолати свої сумніви, переосмислити доцільність прийнятих рішень і вчинків. Що написано життям – неоціненно. Будь-яка добра справа не вирішується кулаками.  Духовні цінності, чесність, добропорядність – ось що головне.
Ми з дружиною рідко виходимо на вулицю. В нас, крім проблем із здоров'ям, є чимало інших труднощів з пересуванням, самообслуговуванням, спілкуванням і самореалізацією.  Щоденно кожен з нас страждає не тільки від  відчуттів чогось нездійсненного, а від неможливості пристосуватися до того світу, який оточує. 
Потрібно робити щодня добрі справи, допомагати ближньому, турбуватися про тих, хто цього найбільше потребує.  Ті, хто довго і серйозно цікавилися нашими проблемами,  завжди приходили до сумного висновку, що в  нас на душі гірко. Відчувається, що люди співчувають  і намагаються підбадьорити, але таких, на жаль,  не так і багато. Але вони є, і це піднімає наш дух. Ми радіємо від щирого серця, що є з ким поділитися наболілим, звернутися за допомогою. 
Я відкрив для себе світ Доброти. Цей світ пробудив в мені інтерес до життя. В Доброті є і печаль, і  радість, і співчуття.  Не можна нав'язувати Доброту, потрібно нею ділитися. Це потрібно усім людям, для цього ми й  живемо.
Хочеш змінити світ – розпочни з себе!
Самвел МАРГАРЯН,
інвалід першої групи, 
мешканець м. Ковеля.
До редакції нашої газети надійшов лист від ковельчанина Самвела Маргаряна, який має інвалідність І групи, але взявся за перо, аби поділитися своїми думками з читачами. 
ххх
…Навчіться робити добро, шукайте правду, рятуйте пригніченого, захищайте сироту, заступайтесь за вдів.
Пророк Ісая.
Доброта… Як красиво звучить це слово! В світі існує прислів'я, що краса врятує світ, а якщо поєднати красу і доброту, то можна досягти чимало.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1549
Читати далі

Повідомлення в номер / Божий дар Романа Онофрійчука

10.01.2019

IMG-274ed3b887369d7e594fd5ba777d0d18-VБожий дар Романа Онофрійчука

На сторінках Біблії записані історії про людей, яких Господь наділив унікальними здібностями. Соломон був наймудрішою людиною, Самсон – найсильнішою. Давид розказував цареві сон, а Йосип умів тлумачити сни.  
У наш час деякі люди мають теж дивовижні здібності: хтось зубами підіймає гирю, інший тягне важку вантажівку, ще інший, не маючи освіти, складає у людей поламані кістки. А ось у Ковелі живе Онофрійчук Роман Миколайович, який втративши зір, став лікувати людей. 
– Я сам не можу пояснити, як дотиком рук відчуваю хворі місця, дізнаюся, чи в нормі цукор, холестерин, – каже Роман. – Це дар від Бога.
 До 11 років хлопець навчався у Клевані Рівненської області у школі слабкозорих. А коли вразилась сітківка, йому зробили операцію в інституті ім. Філатова в Одесі. Та покращення не настало,  а навпаки –  стовідсоткова сліпота. Хлопець не впадав у відчай, вчився адаптуватися у житті. 
Після операції закінчив школу для незрячих у Львові, читав по шрифту Брайля. Додатково закінчив музичну школу, грає на всіх інструментах, особливо до вподоби гітара. Досконало володіє комп'ютером. Знає англійську і французьку мови. 
У 1999 році Роман поступив в Львівський медінститут на спеціальність  “масажист-реабілітолог лікувальної справи”. Здібності учня помітила одна з викладачок інституту. Вона його змушувала працювати по 4 години в день, бо бачила у хлопця  особливий дар до лікування людей. Тільки Роман  Онофрійчук  і ще один хлопець з його групи найкраще вміли вправляти вивихи, розщеплювати нерви і знімати біль у спині.
– Я  не раз сердився на викладачку, що заставляла мене так довго тренуватися, – сміється Роман. – А тепер я дуже вдячний їй за те, бо завдяки Божому дару та  її наполегливості,   можу допомагати людям у їхніх проблемах зі здоров'ям. У мене лікував спину навіть відомий артист, який  не хоче розголошувати своє  прізвище. 
Дехто пропонує йому високі посади, але Роман не хоче, бо треба і тут лікувати. Він упевнений, що його розумом і руками керує Бог, який подарував цей дар. З 2011 року   став масажистом-реабілітологом міжнародного значення. Навчаючись в медінституті, Роман познайомився з Мар'яною з Мукачева, яка теж має лише сорок відсотків  зору. Вона –  дитячий масажист-реабілітолог. Роман і Мар'яна дружили два роки, а в 2004 році одружилися. 
– Як ви, будучи незрячим, не бачачи її вроди,  покохали дівчину? – питаю я у Романа.
 – Я відчув її красу серцем й душею. Вона була тиха й скромна, – розповідає чоловік. – Я зрозумів, що то – моя доля. 
Згодом у Онофрійчуків народилась донька Дарина, якій зараз 10 років. Це татова розумниця, яка добре знає математику й історію, займає призові місця на олімпіадах. Роман із сім'єю живе   разом з батьками, які допомагають молодим адаптуватися у світі. 
У вільний час читають велику Біблію по шрифту Брайля. Після закінчення інституту  Роман приїхав у рідний Ковель і став працювати масажистом в спеціалізованій  школі №3, а згодом став приймати людей у себе вдома. Він дякує Богу, що може допомагати людям.
Галина Оліферчук.
На сторінках Біблії записані історії про людей, яких Господь наділив унікальними здібностями. Соломон був наймудрішою людиною, Самсон – найсильнішою. Давид розказував цареві сон, а Йосип умів тлумачити сни.  
У наш час деякі люди мають теж дивовижні здібності: хтось зубами підіймає гирю, інший тягне важку вантажівку, ще інший, не маючи освіти, складає у людей поламані кістки. А ось у Ковелі живе Онофрійчук Роман Миколайович, який втративши зір, став лікувати людей. 
– Я сам не можу пояснити, як дотиком рук відчуваю хворі місця, дізнаюся, чи в нормі цукор, холестерин, – каже Роман. – Це дар від Бога.
 До 11 років хлопець навчався у Клевані Рівненської області у школі слабкозорих. А коли вразилась сітківка, йому зробили операцію в інституті ім. Філатова в Одесі. Та покращення не настало,  а навпаки –  стовідсоткова сліпота. Хлопець не впадав у відчай, вчився адаптуватися у житті. 
Після операції закінчив школу для незрячих у Львові, читав по шрифту Брайля. Додатково закінчив музичну школу, грає на всіх інструментах, особливо до вподоби гітара. Досконало володіє комп'ютером. Знає англійську і французьку мови. 
Коментарів до новини: 10
Переглядів новини: 8573
Читати далі

Повідомлення в номер / Сила кохання

10.01.2019

параСила кохання

Вечоріло. Сутінки огортали землю. Мар’яна ішла берегом річки. Райдужні спомини огортали теплом. Саме тут вона познайомилася з Ігорем. Це було випадково. Простий флірт. Забава.
– До якої пристані красуня пливе? – заспівав хлопець.
– Не знаю. То ви шукач щастя – такий веселий.
– Вас побачив і подумав: то моє щастя йде.
– Годі вам. Лестите марно. Йдете – йдіть собі.
– Е, ні! То ваша вина. Ви, може, моя доля. Он погляньте: зірки в пророчий ряд вишикувалися. Вони передбачали нашу зустріч.
– Я бачу лише одну найяснішу, – раптом дала привід для  подальшої розмови Мар’яна.
– То Венера.  Богиня краси. То ви. А он, неподалік, сузір’я Воза. Прокатаємось?
– Прокатаємось, та не сьогодні. Мені вже пора.  
– Коханий чекає?
– Мама чекає. Вона у мене хвора. Поспішаю.
– Зустрінемось?
– Не знаю, як зорі скажуть.
– Ось вам моя візитівка. З’явіться біля моєї одинокості зіркою ясною, – на прощання попросив хлопець.
– Та годі вам, – несміливо заперечила Мар’яна.
Вони згодом зустрілися. Зорі віщували кохання.
О, ці вечорові зустрічі! Такі милі, таємничі. Ігор не дозволяв переходити лінію заборони. Ніякого інтиму. Адже секс – це тільки частиночка кохання. Кохання знаходиться в просторі духовності. Воно возвеличує і підносить до небес. Кохання – це взаєморозуміння і готовність творити добро іншому. Кохання – це спорідненість душ, де поєднуються горе і радість, успіхи і невдачі.
Кохання – це поклик  божественного янгола, який несе на крилах закоханим щастя.
Мар’яна згадувала його пристрасні обійми, несмілі, але такі трепетні поцілунки. 
Побутує легенда. Дві душі поміж мільйонів інших шукають одна одну. І коли знаходять, то єднаються в гармонії стосунків. На жаль, у тому пошуку окремі одинокості не витримують і об’єднуються випадково. І швидко розчаровуються – ні сім’ї, ні кохання. Може, правий Ігор, що наша зустріч не проста випадковість, а Боже провидіння. Доля…
«Ох, ви зорі, ясні, неозорі. І Місяцю, легеню, мій чарівний. Вас ніч колисала в сузір’ї Воза. Де ти, мій милий  Ігорю, коханий мій?».
Вона й не зрозуміла,  звідки явилися ці ліричні рядки. Можливо, з неба?
Раптом за спиною щось зловісно зашурхотіло . Мар’яна злякано оглянулася. За нею ішов згорблений, похмурий тип. Навколо – ні душі. Де він взявся? Дівчина прискорила крок. Здається, чоловік теж додав ходи.
У нього – неголене обличчя. Похмурий, колючий погляд голками гострими впивався в плечі, в шию. Свідомістю Мар’яни опанував страх. Хто він? Насильник? Маньяк?
Дівчина знову пішла швидше. Незнайомець не відставав. Він – поруч, на відстані  простягнутої руки.
Що робити? Це тільки  в порадах психологів все легко і просто: «Коли вас ґвалтують – не чиніть опору, розслабтесь». Легко сказати: «Розслабтесь». А він вже поруч. Його кістляві пальці близько. Ось, ось вони стиснуть плечі, шию.
«Мамочко! Господи!». Мар’яна, переборюючи страх й оціпеніння, зробила спробу бігти, втікати і… спіткнулася. Впала. Лежала беззахисна, розпластана. Пекло вогнем обдерте  об тверду стежку обличчя. Пальці конвульсивно стиснули траву, землю й заклякли.
Похмурий і насуплений чоловік навіть не глянув на дівчину, обійшов її, як бездушну колоду. Його чорна згорблена постать швидко зникла у вечірніх сутінках.
Мар’яна боялась піднятись. Вона заплакала. Раптом у свідомість проник якийсь дивний голос: «Помолися та заспокойся».
Вона послухалась і прошептала: «Господи, спаси, помилуй, допоможи!..».
–Мар’яно, що з тобою? Що сталось?
Дівчина, ледве підвівшись, повернула голову. Над нею стояв її милий, немов янгол-охоронець, що прилетів звідкись, –  коханий, добрий Ігор…
Анатоль Кохановський. 
Вечоріло. Сутінки огортали землю. Мар’яна ішла берегом річки. Райдужні спомини огортали теплом. Саме тут вона познайомилася з Ігорем. Це було випадково. Простий флірт. Забава.
– До якої пристані красуня пливе? – заспівав хлопець.
– Не знаю. То ви шукач щастя – такий веселий.
– Вас побачив і подумав: то моє щастя йде.
– Годі вам. Лестите марно. Йдете – йдіть собі.
– Е, ні! То ваша вина. Ви, може, моя доля. Он погляньте: зірки в пророчий ряд вишикувалися. Вони передбачали нашу зустріч.
– Я бачу лише одну найяснішу, – раптом дала привід для  подальшої розмови Мар’яна.
– То Венера.  Богиня краси. То ви. А он, неподалік, сузір’я Воза. Прокатаємось?
– Прокатаємось, та не сьогодні. Мені вже пора.  
– Коханий чекає?
– Мама чекає. Вона у мене хвора. Поспішаю.
– Зустрінемось?
– Не знаю, як зорі скажуть.
– Ось вам моя візитівка. З’явіться біля моєї одинокості зіркою ясною, – на прощання попросив хлопець.
– Та годі вам, – несміливо заперечила Мар’яна.
Вони згодом зустрілися. Зорі віщували кохання.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 455
Читати далі

Повідомлення в номер / Чайні посиденьки у бібліотеці

10.01.2019

оЧайні посиденьки у бібліотеці

Чорнобривців килимок під
 хатою,
Від дороги – мальви, мов
 стіна.
Мамин чай з ромашкою і
       м’ятою –
Спогад із дитинства вирина.
Почувши ці слова, згадала чаювання у нашій родині. Це було 60 років тому, але ніби зараз бачу, як дідусь щоразу взимку на вечерю заварював чай у самоварі. Електрики ще тоді в селі не було, світили гасовими лампами. Тож він клав вугіллячко у самоварну трубу, навколо неї наливав воду і чоботом роздмухував вогонь: чух-чух, ніби ковальський міх. І коли закипала вода, сідали навколо, через краник наливав кожен у кухлик окріп, а з нього в блюдце. 
Одержували по дві маленькі грудочки цукру і вприкуску пили. Мені вистачило на один кухлик, усім – на два, а дідусь завжди був ощадливим і з тим цукром примудрявся 7 кухликів гарячого напою випити. А пахощі були  на усю хату, бабуся додавала м’яту, чебрець,липовий цвіт.
Ось такі спогади навіяли мені посиденьки в Голобській бібліотеці, які відбулися  напередодні Міжнародного дня чаю. З цієї нагоди й зібралися. А ведучі – бібліотекарі Валентина Мельничук і Надія Журавська підготували для присутніх цікаві факти про цей напій.
П’ють люди каву,  соки, воду, шампанське, вино. Але традиційним напоєм у всі часи можна назвати чай. Існує понад 1000 рецептів його приготування. І підходить до будь-якої події. Бо перше запрошення звучить так: «Приходьте на чай». Напій п’ють, щоб зігрітися, заспокоїтися, підбадьоритися, поспілкуватися. При цьому бувають і різні довірчі бесіди.  
Батьківщиною чаю вважається Китай. Існує декілька легенд про те, як виявлено дикорослу рослину, що згодом отримала назву чай. Ось одна з них.  Давним-давно пастухи помітили, що досить вівцям пощипати  листя однієї вічнозеленої рослини, що росте в горах, як вони починають вибрикувати, легко піднімаються на кручі. Пастухи вирішили випробувати на собі силу того листя. Висушили, заварили і стали пити, відчуваючи прилив свіжої сили.
У давнину чай в Китаї дуже цінувався. Подрібнене чайне  листя, спресоване в  брикети, довго використовували як гроші. Чиновники стягували з населення податок – чайові. З цим словом «дружать» сьогодні офіціанти. 
Шлях чаю з Китаю до європейських країн був важким і довгим. Спочатку не усі європейці вміли використовувати його. Збереглась розповідь, як моряк прислав матері цінний подарунок – фунт чаю. Вона зварила все, злила воду, розклала порціями по тарілках для гостей і заправила сметаною. Смішно, чи не так?
А ось  у вірші «Раз прислав пан мені чаю» ще смішніше.
Раз прислав пан мені чаю
Із наказом 
 заварить.
А я зроду ще не
 знала,
Як проклятий чай
     той пить,
Узяла тоді
 водички,
Висипала чай в
 чавун,
Додала туди
 цибулі
Та ще й перчика
 стручок.
Гості з паном всі
    плювались, —
Сам він просто
 озвірів.
І відправив на
    конюшню – 
Мені втекти звелів,
Довго думала я з дива,
Чим  могла не догодить?
Ну, а потім здогадалась,
Що забула посолить.
У 1638 р. монголи  в дарунок передали чай російському цареві. Лікар спробував дію відвару на хворому придворному. Йому полегшало. От стали лікувати цим напоєм царя.
Отож, чай посилює протидію застуді, інфекційним хворобам, знімає головний біль, розлади шлунку. Зелений чай нормалізує  тиск. При запаленні очей міцним розчином чорного чаю і зеленого промивають або кладуть компрес.  
Як заварювати, настоювати, як зберігати, як навіть пити, ми почули саме цього дня. Наприклад, хто любить чай з молоком, пам’ятайте, що не його в чай доливати, а навпаки. Інакше буде інший смак.  
Присутні мали можливість перепробувати  під час дегустації кілька видів чаю, додаючи туди лимон і цукор. Разом з гарячим напоєм смакували печивом, цукерками, пирогами, бубликами.
Згадали церковне свято, бо чаювання припало на   день святого апостола Андрія Первозванного, одного із найближчих апостолів Христових. Він з’єднав своїми стопами Святу Землю та Київські пагорби. Ще в  далекому І столітті принесли сюди світло Євангелія та благословення Спасителя.  
На філіжанку чаю завітав у бібліотеку селищний голова Сергій Гарбарук. Він привітав усіх  з цим святом, побажав черпати духовні сили, наповнюючи достойним життям та відповідними справами, не забувати кожного дня творити добро.
Посиденьки супроводжувались читанням віршів,   гуморесок, піснями. Найактивніші були Микола Щесюк, Людмила Клинова, Наталія Щур, Валентина Бережна, Євгенія Сало, Людмила Садова.
Валентина ОСТАПЧУК.
Чорнобривців килимок під хатою,
Від дороги – мальви, мов стіна.
Мамин чай з ромашкою і м’ятою –
Спогад із дитинства вирина.
Почувши ці слова, згадала чаювання у нашій родині. Це було 60 років тому, але ніби зараз бачу, як дідусь щоразу взимку на вечерю заварював чай у самоварі. Електрики ще тоді в селі не було, світили гасовими лампами. Тож він клав вугіллячко у самоварну трубу, навколо неї наливав воду і чоботом роздмухував вогонь: чух-чух, ніби ковальський міх. І коли закипала вода, сідали навколо, через краник наливав кожен у кухлик окріп, а з нього в блюдце. 
Одержували по дві маленькі грудочки цукру і вприкуску пили. Мені вистачило на один кухлик, усім – на два, а дідусь завжди був ощадливим і з тим цукром примудрявся 7 кухликів гарячого напою випити. А пахощі були  на усю хату, бабуся додавала м’яту, чебрець,липовий цвіт.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1127
Читати далі

Повідомлення в номер / Їх об’єднала одна біда на двох

10.01.2019

IMG-6abe7c0e3c4cabeaf296426ca6a7fc08-VЇх об’єднала одна біда на двох

Люба і Галя колись прийшли у невістки в одну хату – в сім’ю Пащуків. Їхні чоловіки були рідними братами. Майже однакова доля судилася обом. Кожна з них поховала чоловіка, стала вдовою, обоє захворіли на онкологічну хворобу. Але одній судилося жити, а іншій — померти.
Старша невістка Люба була заміжня за Миколою Пащуком, а Галина — за його меншим братом Петром. Сім’ї жили дружно, мали житло у  Люблинці.  Разом їздили в село Клевецьк Турійського району до свекрухи садити город, полоти буряки. Свекруха тішилася хорошими невістками. Люба порадувала бабусю онуками – народила сина і дочку. А от у Галі дітей не було. Вона та її чоловік Петро  дуже любила Любиних дітей, немов власних: купували їм гостинці, допомагали у  вихованні та догляді, а Петро був за хрещеного батька. Найбільше любили Любину дочку, всю надію покладали на неї, бо знали, що на старість залишаться удвох. 
Коли померла свекруха і свекор залишився сам (та ще й потрапив у лікарню),  Галя з Любою по черзі їздили у Клевецьк допомагати по господарству.  Не було між ними ніколи ніякої сварки. Невістки були, як рідні сестри.
Та раптом захворів Любин чоловік Микола. Галя з Петром, як могли, підтримували Любу. Та одна біда не ходить, а за собою іншу водить. Не оминула біда і Галю – тяжко захворів   її Петро.
 Цілими днями Галина сиділа в лікарні біля чоловіка, не відходила від нього. І в той же час захворіла на онкохворобу й Люба. Галі потрібно було доглядати чоловіка і допомагати Любі, розрадити її, підбадьорити.
 Дві невістки «сьорбали» одну біду на двох. Через трохи часу Петро помер, стала вдовою і Галя. Люба підлікувалася, отримала другу групу інвалідності, а Галя почала  торгувати на ринку. Все ніби-то помаленьку стало налагоджуватися. Та раптом біда знову «постукала» до вдовиць.
 – Галя саме була у швачки, коли відчула, що їй погано, — розповідає Люба. — Вона прийшла приміряти сукню, покрутилась задоволено перед дзеркалом, ще й чаю попила… І раптом  стала, немов кам’яна. Швачка подзвонила до Люби і повідомила, що трапилось.
Викликали  «швидку»,  і Люба поїхала з Галею в лікарню,  весь час знаходилась поруч.  Жінку розбив інсульт: відняло правий бік, вона втратила мову, навіть букви позабувала геть усі. Люба просила: «Напиши, що ти хочеш, як не можеш сказати…», але все було безрезультатно. 
Вдень і вночі доглядала хвору.  Люба стала жити разом з Галею, бо  саму  залишити її було неможливо. Усі домашні клопоти  і догляд за хворою вона несла на своїх тендітних жіночих плечах.
—Непросто доводилось, — ділиться наболілим жінка. — Сама не маю здоров’я, але треба було  за Галиною доглядати, коло хати на городі якусь зеленину вирвати, сполоти городину. Але що поробиш? Вона жива людина і не винна, що так сталося, завжди підтримувала мене. 
 Отак і опікувалася  Галею протягом  2,5 років. Та й  доглядати було нікому. Дітей немає, а двоюрідна родина живе своїм життям. У Люби хоч є діти, онуки і навіть правнучка – є біля кого прихилити голову.
…Йшов час. Люба знайшла масажистів, водила  Галю по лікарях, щоб хоч якось покращити її здоров’я,  возила  на візочку до церкви.
 – А то на Різдво якось прийшли у хату колядники і стали колядувати, — пригадує Люба. І раптом Галя разом з колядниками заспівала: «Син Божий народився…». В думці промайнуло, що, можливо,  Галя почне розмовляти. Однак більше вона не промовила жодного слова, мова до неї так і не повернулась. 
Пізніше трішки Галі полегшало – вона стала помаленьку ходити з паличкою. Думалося, що хоч сама буде ходити. Та не надовго. Через деякий час  Галі не стало. Перед її смертю за три тижні зник собака – єдиний господар хати, який, ніби відчував, що скоро не стане господині,  і сам пішов з дому. 
…Цей нелегкий тягар Любов Пащук взяла на себе добровільно.  За це Господь продовжив їй життя,  і вона тішиться дітьми, онуками і правнучкою.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКАХ: Люба і Галя – героїні розповіді.
Фото з архіву автора.
Люба і Галя колись прийшли у невістки в одну хату – в сім’ю Пащуків. Їхні чоловіки були рідними братами. Майже однакова доля судилася обом. Кожна з них поховала чоловіка, стала вдовою, обоє захворіли на онкологічну хворобу. Але одній судилося жити, а іншій — померти.
Старша невістка Люба була заміжня за Миколою Пащуком, а Галина — за його меншим братом Петром. Сім’ї жили дружно, мали житло у  Люблинці.  Разом їздили в село Клевецьк Турійського району до свекрухи садити город, полоти буряки. Свекруха тішилася хорошими невістками. Люба порадувала бабусю онуками – народила сина і дочку. А от у Галі дітей не було. Вона та її чоловік Петро  дуже любила Любиних дітей, немов власних: купували їм гостинці, допомагали у  вихованні та догляді, а Петро був за хрещеного батька. Найбільше любили Любину дочку, всю надію покладали на неї, бо знали, що на старість залишаться удвох. 
Коли померла свекруха і свекор залишився сам (та ще й потрапив у лікарню),  Галя з Любою по черзі їздили у Клевецьк допомагати по господарству.  Не було між ними ніколи ніякої сварки. Невістки були, як рідні сестри.
Та раптом захворів Любин чоловік Микола. Галя з Петром, як могли, підтримували Любу. Та одна біда не ходить, а за собою іншу водить. Не оминула біда і Галю – тяжко захворів   її Петро.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 415
Читати далі

Повідомлення в номер / Січень в саду і на городі

10.01.2019

1517425218Січень в саду і на городі
Січень –  це середина зими,  і  здавна   цей місяць вважається не тільки найхолоднішим, а й найбільш непередбачуваним у  році.
Що ж  необхідно зробити у січні?
Всі рослини відчувають велике навантаження через часті коливання температур: то сильні морози, а то раптом нагряне відлига.
Тому для дбайливого господаря і в січні завжди знайдеться багато роботи в саду. А турботи у  дачників такі:
Найперше  продовжуємо снігозатримання і снігонакопичення  в ягідниках і навколо стовбурів дерев, тому що  кількість снігу на ділянці допоможе рослинам не замерзнути навіть дуже холодною зимою.
«Сплячий газон»  обходьте стороною, нехай собі дрімає. І хоча засніжена галявина виглядає настільки симпатично, що по ній так і хочеться пробігтися з улюбленим собакою, робити цього не варто. 
Адже, прогулявшись по занесеній снігом галявині, ви можете легко пошкодити травостій, і тоді навесні на газоні утворюються «лисини». По газону можна буде ходити не раніше, ніж вбереться весняна волога, інакше на ньому надовго залишаться сліди.
Захищаємо гілки дерев від розломів, тому що  мокрий сніг в січневі дні — не рідкість. Для дерев – це справжнє лихо, гілки можуть не витримати його ваги і відламатись.  В  першу чергу це стосується старих дерев і зовсім молоденьких. 
У відлигу при осіданні снігу  вмерзлі в нього гілки   можуть поламатися. Щоб звільнити їх, присипте сніг  торфом. Він скоріше розтане і поверне гілкам свободу.
Якщо ви на початку зими не встигли закутати в мішковину хвойні рослини, то зробіть це  зараз. Ще не пізно і, до того ж, в «одязі» голки не постраждають від сонячних опіків.
Також продовжимо боротьбу з гризунами. Під час відлиг намагайтесь втрамбувати сніг навколо плодових дерев, доріжки між грядками  з полуницею, іншими багаторічними рослинами,   перериваючи мишачі ходи. 
Привезіть з собою нафталін, засушену м’яту, креолін і порозсипайте в ягіднику і навколо плодових дерев.
Необхідно стежити, щоб багаторічні квіти були вкриті снігом. Обов’язково перевірте зимові укриття для троянд, хризантем, гортензій.
У теплу погоду можна зайнятися обрізанням ягідних кущів. Виріжте хворі, поламані гілки, а також старі гілки, з яких вже не зібрати хорошого врожаю. І навесні нам тоді залишиться тільки вирізати слабкі прикореневі пагони, залишивши кілька найсильніших для заміни.
Якщо ви хочете зайнятися розмноженням вподобаних плодових, ягідних або декоративних рослин,  які ростуть у вашому саду, почніть це робити взимку. Виберіть день, коли мороз буде не сильніший, ніж  5 градусів,  і наріжте молоді прирости з гілок. 
Потім їх треба зв’язати, прикріпити етикетку і покласти для зберігання в холодильник. А на живці наріжемо їх вже ранньою весною, перед самою посадкою на укорінення. Зазвичай,  таким способом розмножують всі види смородини, виноград, обліпиху, японську айву.
Не забуваймо періодично перевіряти збереження овочів.  Відбирайте підгнилі, засохлі плоди і бульби, регулярно провітрюйте приміщення, стежте за вологістю і температурою повітря. Хоча б раз на місяць слід  переглядати  цибулини і бульби квіткових культур,  що закладені на зберігання,  і видаляти  підгнилі.

Січень –  це середина зими,  і  здавна   цей місяць вважається не тільки найхолоднішим, а й найбільш непередбачуваним у  році.
Що ж  необхідно зробити у січні?
Всі рослини відчувають велике навантаження через часті коливання температур: то сильні морози, а то раптом нагряне відлига.
Тому для дбайливого господаря і в січні завжди знайдеться багато роботи в саду. А турботи у  дачників такі:
Найперше  продовжуємо снігозатримання і снігонакопичення  в ягідниках і навколо стовбурів дерев, тому що  кількість снігу на ділянці допоможе рослинам не замерзнути навіть дуже холодною зимою.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 461
Читати далі