Відкладення солей на шиї у народі називають «удовиним горбом». Він не тільки псує зовнішній вигляд, а й завдає дискомфорту, больових відчуттів. При цьому погіршується мозковий кровообіг, навіть може виникнути інсульт.

— Найчастіше  до цього захворювання схильні люди, які ведуть малорухомий спосіб життя, — пояснює завідувач другого неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні Олексій Васильович Попов. — Тож, аби запобігти утворенню «вдовиного горба», потрібно підтримувати гарну фізичну форму. Коли захворювання все ж розвинулося, позбутися його допоможе комплексне та кваліфіковане лікування. Існує кілька способів позбавлення відкладення солей на шиї. На ранній стадії захворювання основним методом є фізіотерапія, до якої входять електротерапія, ультразвук тощо. Надалі лікування може передбачати фармацевтичну терапію болю, лікування з допомогою ін’єкцій, лікувальну гімнастику. У крайньому разі як останній варіант застосовують хірургічне лікування. Зазвичай таке трапляється, якщо до відкладення солей додалися ще й міжхребцеві грижі.

Невролог запропонував кілька ефективних рецептів ї медицини, які допоможуть позбутися горба на шиї.

 Медово-сольовий компрес: змішати мед із сіллю (по столовій ложці). Приготовлену кашку викласти на бинт чи марлю, загорнути й прикласти до болісного місця. Щоб ділянка шиї добре прогрілася, зав’язати компрес вовняною хусткою. Курс — до поліпшення.

Квасолевий відвар: в 1 л води зварити п’ять столових ложок квасолі. Каструлю з відваром загорнути в ковдру, настояти ніч, зранку процідити. Відвар приймати по 400 мл на день до поліпшення стану.

Настоянка аспіринова: 250 мл горілки залити 10 розтовчених на порошок таблеток аспірину. Залишити в темному місці на дві доби. Вийде досить каламутна суміш, оскільки таблетки не повністю розчиняться. Після масажу проблемного місця його розтирають настоянкою чи роблять із нею компрес.

Настоянка з лаврового листя: 500 мл спирту залити суміш подрібненої кори верби та бузку (по дві столові ложки), лаврового листя (столова ложка). Додати 50 мг камфорного спирту й поставити в темне місце на три тижні. Щодня настоянку збовтувати. Готовий засіб процідити й кожного дня розтирати ділянку шиї.

 Мазь на свинячому салі: змішати несолоне свиняче сало, квітковий мед та «Трійний» одеколон (по 100 г). Додати чайну ложку 70-відсоткового оцту. Все добре перемішати й дати розчинитися твердим частинкам. Змащувати хворі місця маззю рекомендується двічі на день (уранці та ввечері). Мазь зберігати в холодильнику.

За словами Олексія Васильовича, гарну дію на «вдовиний горб» справляє рисове очищення. Для цього ретельно промити рис, залити його теплою водою й поставити в темне та холодне місце на ніч. Уранці воду злити, столову ложку рису відварити в чистій воді без солі протягом чотирьох хвилин. Готову кашу з’їсти натще. Рис, що залишився, знову залити водою й уранці процедуру повторити. Тибетські ченці вважали, що ці крупи вбирають у себе зайву сіль, тим самим виводячи її з організму.

Микола ЮРЧИШИН.

Відкладення солей на шиї у народі називають «удовиним горбом». Він не тільки псує зовнішній вигляд, а й завдає дискомфорту, больових відчуттів. При цьому погіршується мозковий кровообіг, навіть може виникнути інсульт.

— Найчастіше  до цього захворювання схильні люди, які ведуть малорухомий спосіб життя, — пояснює завідувач другого неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні Олексій Васильович Попов. — Тож, аби запобігти утворенню «вдовиного горба», потрібно підтримувати гарну фізичну форму. Коли захворювання все ж розвинулося, позбутися його допоможе комплексне та кваліфіковане лікування. Існує кілька способів позбавлення відкладення солей на шиї. На ранній стадії захворювання основним методом є фізіотерапія, до якої входять електротерапія, ультразвук тощо. Надалі лікування може передбачати фармацевтичну терапію болю, лікування з допомогою ін’єкцій, лікувальну гімнастику. У крайньому разі як останній варіант застосовують хірургічне лікування. Зазвичай таке трапляється, якщо до відкладення солей додалися ще й міжхребцеві грижі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1001

Відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення. Законність вимоги підтвердив Верховний Суд України 17 квітня 2019 року.

Управління освіти та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Ковельської міської ради неодноразово нагадували батькам про необхідність проходження медичного огляду дітьми з обов’язковим проведенням вакцинації. Адже незабаром початок нового навчального року.

 При цьому акцентувалась увага, що учні та дошкільнята без необхідних щеплень не будуть допускатися до відвідування дитячих колективів. Адже ряд інфекційних хвороб набувають загрозливого характеру. Особливо небезпечна недуга - дифтерія, від ускладнень якої рівень смертності сягає 50 відсотків, а рівень інвалідизації – до 40 відсотків.

Останнім часом знову зафіксовано спалах кору – надзвичайно заразного інфекційного захворювання, що передається повітряно-крапельним шляхом, тобто під час чхання, кашлю або розмови хворого. Вірус може жити в повітрі та на поверхнях до двох годин після того, як нездорова людина залишила приміщення. Дев’ять із десяти невакцинованих дітей, що контактують із хворим, будуть заражені.

Кір може мати тяжкий перебіг і призвести до серйозних ускладнень – пневмонії, вушної інфекції, запалення мозку (енцефаліту) тощо, а також до інвалідності та летальних випадків. Специфічного лікування від цієї недуги немає. Єдиний спосіб уникнути ускладнень та смерті – щеплення.

Тому так важливо вакцинувати дітей. Наявність щеплень за календарем - обов’язкова умова відвідування дошкільних закладів і шкіл. Законність цієї вимоги підтвердив Верховний Суд України у Постанові від 17 квітня 2019 року (справа №682/1692/17, провадження №61-8263св18). Взявши до уваги статті Конституції України, Закони України “Про освіту”, “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”,  “Про захист населення від інфекційних хвороб”,  “Про охорону дитинства”,  “Про дошкільну освіту”, Цивільно-процесуальний кодекс України, у Постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на освіту та інтереси інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставиться інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який, зокрема, забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій.

Отож,  згідно з діючими нормами Закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення.

Управління освіти та 

відділ охорони здоров’я міськвиконкому.

Відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення. Законність вимоги підтвердив Верховний Суд України 17 квітня 2019 року.

Управління освіти та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Ковельської міської ради неодноразово нагадували батькам про необхідність проходження медичного огляду дітьми з обов’язковим проведенням вакцинації. Адже незабаром початок нового навчального року.

 При цьому акцентувалась увага, що учні та дошкільнята без необхідних щеплень не будуть допускатися до відвідування дитячих колективів. Адже ряд інфекційних хвороб набувають загрозливого характеру. Особливо небезпечна недуга - дифтерія, від ускладнень якої рівень смертності сягає 50 відсотків, а рівень інвалідизації – до 40 відсотків.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 560

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 519

Гороскоп

з 19 по 25 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 562

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 543

Погода  в Ковелі 

8-14 серпня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 496

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. Книга видана українською та польською мовами, цікава і потрібна. 

Спираючись на дослідження Л. Крищенка, автор відтворив загальну історичну періодизацію костелу. Від початку будівництва до Другої світової війни опікувались святинею місцеві дідичі – Ярузельські, Вільги, Божидар-Подгороденські, Потоцькі, графи Ронікери, Подлевські, Мяновські. Всі ці роди і були власниками (в той чи інший період) Голоб.

До речі, останніми власниками Голоб та історичного маєтку був Леопольд Мяновський, котрий був одружений з Марією-Кароліною з графів Ронікерів. Про них пам’ятають старожили селища. Сам Леопольд добре знав аграрну справу, був умілим управителем своїх земель. Закінчив рільничу школу в Кракові, на своїх землях робив все на «рівні» науки, впроваджував новинки дослідних станцій. 

Саме через призму досліджень життя родин власників Голоб автору вдалось досить вдало відобразити й історію самого селища. Всі власники населеного пункту користувались своїми власними гербами і саме на них відображено той чи інший період історії селища. У пам’ять про їх благодійну опіку костел св.Михаїла до свята уперше прикрашений зображеннями восьми гербів згаданих родів.

Саме презентації цієї книги Є. Чернецького нещодавно були приурочені святкові урочистості в костелі, в яких взяли участь представники римо-католицької церкви – єпископ Луцький Віталій Скомаровський з єпархіальним кліром, українська греко-католицька церква (отець Євген Мерімерін), настоятель костелу св. Михаїла о. Тадеуш Фостаковський. На свято були запрошені священики селища о. Ніфонт та о. Андрій, місцева влада. Прибули на урочистість представники з Польщі, а також продовжувачі роду Ронікерів – праправнучка Алла Преображенська-Ронікер. Сама пані Алла проживає в Білій Церкві, неодноразово відвідувала селище, аби «пройтися історичними шляхами своїх пращурів, вклонитися їх пам’яті». Пані Алла – талановита художниця, свої роботи подарувала і костелу, і православній церкві св. Георгія Побідоносця, яка також є історичною пам’яткою селища і забудовником якої є Людвіг Вільга. Алла Преображенська-Ронікер була меценатом видання книги, зібрання місцевих спогадів, досліджень, які також увійшли до неї.

Історія костелу досить складна. Тільки в 1997 році він був повернутий своїм парафіянам. Тепер перебуває під духовною опікою франсцисканців.

Важливою подією, пов’язаною з відновленням римо-католицької парафії в селищі, стало повернення до костелу ікони Найсвятішої Діви Марії Ченстоховської, яку в часи Другої світової війни вдалося врятувати. Зберігалась вона у Великобританії. В костелі на сьогодні діє орган.

Книга «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» – цікава, змістовна, багата історичними дослідженнями, відкриттями. Своє видання автор Євген Чернецький адресує дослідникам і шанувальникам старовинних пам’яток Волині. 

Валентина СІЧКАР. 

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 683

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. Гетьмани ставилися до Московського царства як до одновірців і сподівалися отримати від нього військову допомогу у звільненні Русі та будівництві  незалежної держави,  очистити свою землю в чинних раніше кордонах. 

l

Гетьман Богдан Хмельницький під впливом розмов з митрополитом Сильвестром Косом, патріархом Єрусалимським Паїсієм та іншими священнослужителями зрозумів, що треба будувати  самостійну державу. Але сили були нерівні,  тому на Козацькій Раді   прийняли рішення звернутися за допомогою до московського царя з проханням надати військову допомогу. В ті часи військові союзи укладалися досить часто і, як правило, були короткими. Сьогодні козаки воюють з Польщею й укладають союз з Кримським ханством і Османською імперією, завтра воюють з Османською імперією й укладають союз з Польщею. 

Тому,  уклавши союз з московським царем,  козаки не підозрювали,  чим це все може обернутися. А цей тимчасовий військовий союз призвів до несподіваних наслідків: московський цар розмістив  свій військовий гарнізон в столиці козацтва — Батурині, щоб контролювати Гетьмана. Біля Січі побудував поселення також з військовими гарнізонами, щоб контролювати низових козаків. Але одновірцям і цього виявилося замало! Назву Русь  привласнюють, а на українців  повісили  ярлик — Малоросія.   

Московське царство  мало   багато племен, тому виникла потреба їх об’єднати. А для цього ці народи слід  було підвести під загальну героїчну історію, єдину релігію та культуру. Своєї ж немає! «Великій державі — велике минуле, великим правителям — великих попередників!» —  кинула клич  імператриця Катерина ІІ. Де це все взяти? Зрозуміло, що там, де воно «лежить»   та  не має «власника». 

Цю справу розпочав Петро І,  коли зібрав з монастирів  Русі всі літописи та й спалив їх у монастирській бібліотеці. Тепер історію Московського царства можна писати з чистого аркуша, як потрібно московським державникам. Вони й до цього часу продовжують  красти українську історію та видавати її за свою. За ці 28 років в Україні, на жаль,  не знайшлось, патріотів, які б зупинили цей процес й відстояли своє та повернули вкрадене.

l

Про трагедію  українського етносу під кінець ХVІІ століття Іван Мазепа  писав: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Найцікавіше, що в ті часи Правобережна Україна дивилася на Росію,  як на порятунок від поляків, а Лівобережна — на Польщу,  як порятунок від Москви. Зараз ці орієнтири помінялися.   

Значення нав’язування деморалізаційної ідеології ворогові добре розуміли німці. У Першу світову війну вони піддали активній обробці населення Великобританії. Але уряд швидко зрозумів задум німців і створив Британське бюро військової пропаганди, куди увійшли відомі англійські письменники того часу — Редьярд Кіплінг, Артур Конан Дойл, Джон Голсуорсі, Герберт Уелс та інші. Тому спроба розколоти суспільство не вдалася. 

Коли до розгрому Німеччини залишалися лічені місяці, переможний наступ Антанти на Берлін зупинився через зраду  російського тилу. Німецька пропаганда деморалізувала тил російської армії й в Російській імперії відбулася революція. Замість того, щоб йти в бій,  солдати почали мітингувати, фронт посипався в повному розумінні  цього слова. Російський тил зрадив свою армію через ефективну  німецьку пропаганду.

Ще в 1922 р. Ленін зрозумів, що таке кіно і сказав: «Ви повинні твердо пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно».  За  його допомогою можна нав’язувати народу будь-яку ідеологію. А тоді ще не було телебачення,  і кінопересувка не щодня в село приїжджала. Але вождь усвідомив, що за допомогою кіно можна об’єднати, згуртувати народ навколо ідеї. Й. Геббельс пішов далі: “Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней.”«Я не згоден з тим, що пропаганда є чимось низькопробним, адже ми сьогодні не сиділи б у міністерських кріслах, якщо б не були великими художниками пропаганди»,  –  це   його одкровення, які актуальні й сьогодні, коли  в кожному будинку стоїть телевізор і працює цілодобово. 

Відомо, що  телеканали знаходяться в руках олігархів. Яку ідеологію буде нав’язувати олігарх народу? Природно, ту, яка вигідна йому, а тут ще й кремлівська пропаганда намагається «допомогти». От і дивиться українець,  як телевізор розповідає йому, що він «тупий хохол», «не пам’ятає історії»,  «ні на що не здатний». Він “не має”  незалежної держави, власної  мови, а та, якою  розмовляє,  нав’язана Австро-Угорщиною з допомогою М. Грушевського.

 Зате телепропагандисти прославляють «російський патріотизм», «богообраний народ»,   «споконвічну російську землю», «російську доблесть», т. д., і т. п. Крим став для росіян  духовними скріпами, а при в’їзді в Кремль встановлюють пам’ятник київському князю Рівноапостольному Володимиру. Навіть Православ’я привласнили собі! 

l

Така активна  ідеологічна обробка народу призвела до того, що Україна втратила Крим, частину Донецької й Луганської областей, де  продовжують гинути кращі сини своєї Батьківщини. Тому напрошується висновок: доки на телебаченні не буде 2-3 незалежних громадських телеканалів з бюджетним фінансуванням для контрпропаганди, то й    України не буде. 

Країна —   як сім’я. Держапарат з усіма його атрибутами – “батько”, а народ — його “діти”. У сім’ї батьки турбуються про виховання дітей,  і для цього роблять все необхідне. Так є скрізь. Америка з великою кількістю мігрантів з інших країн ненав’язливо приводить їх до спільного знаменника — американського світогляду і способу життя. Для цієї мети Голлівуд щорічно випускає 800 кінофільмів, які пропагують американський патріотизм, велич Америки.

Щоб об’єднати суспільство,  необхідна національна ідея —духовна основа створення держави. Але для цього треба спершу підняти рівень національної  свідомості та ідентичності громадян. За минулі роки держава практично нічого не робила для цього. Деякі урядовці вирішили, що загальна територія і мова з цим завданням впораються, але виявилося, що територію відбирають, а мову забороняють. Про історію свого народу і не згадали. А даремно! 

Якщо громадянин не знає історії свого народу,  про яку самоідентифікацію може йти мова?  Саме вміння передати словом накопичені знання і досвід одним поколінням іншим  вивели людину з ряду тварин, які не можуть цього робити. А історія незаслужено забута, хоча могла б допомогти людям  не допускати помилок, які були здійснені попередніми поколіннями. Кращий спосіб в цій роботі — краєзнавчі музеї, художня література й кіно.

l

Першим кроком до національної ідентичності юного громадянина країни є  екскурсія в краєзнавчий музей. Тільки там він наочно бачить здобутки культури свого народу. В Україні було багато війн, тому артефактів майже не збереглось, архіви спалені. Працівники музеїв збирають, що де можна, і зберігають. Зараз створюють  ОТГ зі своїм невеликим бюджетом, і музеї потихенько починають закриватися. Щоб не втратити національні скарбниці, повинна бути державна програма їх підтримки.

У часи царського та радянського режимів  письменники вільного доступу до правдивої історичної інформації практично не мали, але з отриманням Незалежності це змінилося кардинальним чином. хоч і повільно, але впевнено на книжкових прилавках почали з’являтися книги на історичну тематику. З кіномистецтвом справи йдуть значно гірше, а це найбільш доступний вид пропаганди який охоплює багатомільйонну аудиторію. 

Одеська кіностудія не працює за безпосереднім призначенням,  і знімальні павільйони здає під склади, а реквізит разом з артистами — на прокат. У кіностудії ім. Довженка ледве тліє життя. Якщо в Голлівуд стороннім бізнесменам входу немає, бо  всі розуміють, який це вигідний бізнес, і чужих туди не пускають, то в Україні бізнес відвернувся від кіноіндустрії. А даремно! В даний час провідні кіностудії світу відчувають сценарний голод. Немає нових ідей і тем для фільмування. І тут Україна у виграші. Вона може своєю героїчною  історією  завоювати кіноринок, і українські козаки стануть світовим брендом. При чому це будуть не вигадані казки про ковбоїв, а сцени з реального життя держави Україна, та сама   масова пропаганда, яка об’єднає народ, перетворить його в націю. 

А як агітує кіно, показали останні президентські вибори. Народ подивився «Слугу народу»   і без особливої  агітації  проголосував за кіногероя. Тому державі й бізнесменам треба задуматися над  розвитком кінематографу в Україні, що дозволить розвиватися  державі.  

Я написав кіносценарій про зачинателів  козацького руху і поклав його на полицю покриватися пилом. Чекаю часу, поки в Україні не почнуть працювати кіностудії. Хоча його можна віддати на “Мосфільм” або полякам, але вони спотворять зміст і виставлять козаків незрозуміло ким. А цей фільм для українців зараз дуже актуальний, хоч  держава до цього ще не «доросла». Тому  зі спокійною душею я почав писати наступний сценарій, знаючи, що його чекає та ж доля. 

В історії американського кіно відомий рекорд, який встановив Кевін Костнер, коли сценарій пролежав на полиці 16 років й після цього пішов у виробництво. Хочеться сподіватися, що Україна не поб’є цей «рекорд»!

Петро  ОБ’ЄДКОВ.

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1319

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

В індивідуальних змаганнях ВС1/ВС2   2-е місце виборов Гелетуха Олег;  третє – Вакульський Олександр  (усі з міста Ковеля).

Участь в змаганнях також взяли Ринковська Катерина, Дудка Олександр, Сахарук Максим, Панчук Анастасія.

Переможці та призери змагань  нагороджені медалями, дипломами та сувенірами, а команда-переможець забрала з собою Кубок.

Після нагородження всі учасники посмакували  смачним обідом.

Гра “БОЧА” – це паралімпійський вид спорту для людей з інвалідністю, який стрімко розвивається та стає популярною і улюбленою грою для людей з важкими нозоологіями (ДЦП, міопатія, дистрофія,«шийники».

Хотілось би привернути увагу наших місцевих чиновників до цієї категорії людей, оскільки вони сподіваються на підтримку, адже  мають потребу в нових наборах БОЧА, які коштують дуже дорого для нас,  в підтримці  автотранспортом  для поїздок на змагання та приміщенні  для тренувань.

Дякуємо  нашим супроводжуючим  Лисюк Олені, Ринковській Світлані, Сахарук Людмилі, Дудкі Марії та нашому тренеру Кравчуку Володимиру.

Велике “спасибі” за допомогу у цій поїздці Рижку Дмитру, водієві Горбаню Сергію й усім небайдужим!

Ольга ЯРЕНЧУК,

прес-секретар громадської організації «АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ   «ДОБРОДІЯ В ДІЇ».

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 514

Підсумки  останніх парламентських виборів, на яких так звана «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа «За життя») під проводом кума Путіна Медведчука набрала майже 13 відсотків голосів виборців, засвідчила: прихильників «руського міра» в Україні  є немало. І хоч не стільки, як хотіли б у Кремлі, але цілком достатньо для того, щоб зрозуміти – «п’ята колона»  не дрімає і мріє про реванш проросійських сил, готуючи його з усією серйозністю.

Звичайно,  переконати прихильників Бойка–Рабіновича–Шуфрича у тому, що вони створили собі фальшивих кумирів і їх надії на реалізацію гасла «Путін,  пріді!» примарні, важко, а то й неможливо. Ці люди живуть у світі ілюзій, сповідують замшілі ідеї «єдиного народа, єдіной культури і єдиной історії» і навіть найталановитіші лектори, агітатори й пропагандисти не переконають їх у протилежному.

Зрештою, я й не збираюся цього робити. Я хочу запитати тих, хто не втратив  решток здорового глузду і  поваги до України: ви хотіли б жити у суспільстві, де панує культ однієї особи, де брехня зведена в абсолют, де встановлена жорстока цензура у ЗМІ, де права особи постійно зневажають, а вільнодумство прирівняли до кримінального злочину?

Не сумніваюсь, що багато  моїх земляків, особливо молодшого і середнього віку, котрі звикли їздити до Європи, як до себе додому, знають, що їх право голосу і віросповідання захищене Законом, що ніхто не може заборонити участь у мітингу чи  демонстрації, вільно висловити найрадикальнішу думку у пресі, на радіо й телебаченні, скажуть категорично: «Ні! Такий спосіб життя нам не підходить».

І вони матимуть рацію – за 28 років Незалежності, при всіх наших бідах і негараздах, ми звикли до свободи, демократії,  і в страшному сні не можемо уявити, що ще не так     давно нас могли  притягнути до суворої відповідальності за необережно мовлене чи написане слово, критику влади або участь у несанкціонованому мітингу, відмовити у прийомі на роботу з релігійних мотивів.

Але найголовніше наше право – це право вільного вибору. Ним сповна скористалися й 21 липня, коли  народними депутатами обрали тих, кому довіряємо. Як показати результати голосування, найбільша кількість виборців підтримала партію «Слуга народу». Мають своїх прихильників і «Європейська солідарність», і «Батьківщина», і «Голос». Всі вони сповідують європейські цінності, декларують  вірність ідеалам добра, миру, соціальної справедливості. Наскільки були щирими у своїх передвиборних обіцянках, побачимо дуже швидко – новий парламентський сезон не за горами.

l

Але чому  ж тоді електоральна  підтримка «ОПЗЖ» насторожує і викликає тривогу? Як на мене, не стільки тому, що люди проголосували за цю політичну силу, скільки за те, що повірили брехунам і демагогам, які обіцяють негайно встановити мир на Донбасі, налагодити «взаємовигідні» економічні й політичні стосунки з країною-агресором, забезпечити різке підвищення життєвого рівня народу.

Передвиборна і післявиборна риторика медведчуківців – це  мішура, грубий політичний розіграш в стилі нахабної російської пропаганди. Щоб переконатися у цьому, досить проаналізувати події, якими нині живе «руський мір» в реальності. Для цього багато не потрібно – варто лишень ознайомитися з новинами, які щоденно повідомляють нам ЗМІ – як друковані, так і електронні. Слухаючи їх, відчуваєш, як морозом пробирає тіло і терпне шкіра – ми наче поринаємо у морок сталінської диктатури і більшовицького терору.

Найяскравіший приклад цьому – брутальний розгін мирної демонстрації у Москві, яка відбулася нещодавно  й учасники якої вимагали вільних і прозорих виборів у столичну думу, реєстрації кандидатів від опозиційних сил, яким  нахабно відмовили у виборчих комісіях. Для нас  виглядає дико, що кандидатам у депутати відмовили у реєстрації  лише тому, що вони не з «тієї» партії. І не лише відмовили, а й заборонили протестувати з приводу цього.

Треба було бачити, як поліція, закута в чорні «скафандри», воювала з мирними  протестувальниками, серед яких було багато молоді, жінок. Вона оточила непокірних, яких вийшло на акцію не менше 10–15 тисяч чоловік, викручувала їм руки, била по ногах і тягнула в автозаки. Картина була схожа на побоїще – тільки не льодове, як на Чудському озері, а московське, недалеко  від Кремля. Площу «зачищали» декілька годин, до пізнього вечора. Затримали більше 1,5 тисячі чоловік, чимало з яких травмували та ще й оштрафували.

Прикметно, що у цей час Владімір Путін не знайшов кращого заняття, як виїхати з Москви і продемонструвати своїм прихильникам неперевершене вміння занурюватися у спеціально обладнаному батискафі на морське дно з рулоном …туалетного паперу за спиною (це   добре видно на фотосвітлинах). В соціальних мережах одразу з’явилися дошкульні коментарі, зміст яких можна звести до кількох слів: «Путін пробив дно!». Що ж, у почутті гумору інтернет-спільності не відмовиш.

Як завжди, в кращих традиціях «руського міра» зарекомендували себе путінські пропагандони. У випусках новин говорили про все, але й словом не згадали про один з наймасовіших протестів москвичів останнього часу. Лише Владімір  Соловйов крізь зуби процідив незручну для влади інформацію, за звичкою звинувативши у провокації «лібералів» і «американців», похваливши «витримку», «мужність», «стійкість» поліцейських.

l

Було б наївно чекати від російських ЗМІ об’єктивності у висвітленні найдраматичніших подій суспільно-політичного життя.  Як в поганої свекрухи, у всьому винна невістка, так і в путінської журналістської обслуги завжди винні у негараздах американці, європейці, українці – «бандерівці» та інші відверті і замасковані вороги Московії. Доходить до абсурду.  Нещодавно на головному першому  телеканалі ведучі взялися обговорювати «гарячу» тему – пожежі, які лютують у Сибіру і на Далекому Сході. Ними охоплено понад 3 мільйони гектарів лісових насаджень, тобто площу, яку можна порівняти з територією Бельгії.

Тема, дійсно, «гаряча», бо дим від пожарищ накрив не лише міста і села Росії, а й досяг США, Монголії, Китаю та інших країн, створивши гігантську зону екологічної небезпеки. Допомогу в приборканні вогню запропонував американський президент Дональд Трамп, від чого цар всія Русі відмахнувся. Мовляв, самі справимося, хоч кінця пожежам не видно.

Але як висвітлюють проблему московські телепропагандони?  На словах вони визнають, що  така проблема існує.  Однак ситуацію не треба драматизувати і політизувати, застерігають ведучі. Пожежники й  еменесники  все роблять правильно, заважати їм не потрібно. Той, хто їх  критикує, та ще й зачіпає владу, – трохи не вороги народу, наймити світової буржуазії, запроданці і негідники.

Що ж, у вмінні шукати ворогів росіянцям не відмовиш. Принцип: «Хто не з нами, то й проти нас!» тут діє ще з сталінських часів. В Московії не може бути нічого   погано. Тут все – найкраще, найсучасніше, найпередовіше, що й  намагаються втовкмачити в  голови довірливих українців члени «ОПЗЖ». І як бачимо, їм дехто вірить.

l

Звичайно, є за «поребриком» і чесні  журналісти й політики, які намагаються розбудити народ, донести до їх свідомості правду про  трагедію, яку переживає країна. Особливо активні вони в інтернет-виданнях типу «Грані» або «Каспаров», деяких інших. Та біда в тому, що їх не читають  ні путінські блюдолизи в Московії, ні прихильники «руського міра» в Україні.

А дарма. Факти – річ уперта,  і щоб в цьому  переконатися, треба їх брати до уваги. Нещодавно довелося прочитати нотатки відомого політика і журналіста В’ячеслава Костікова під  промовистим заголовком «Росія, ти де?». У статті автор аналізує причини падіння престижу своєї держави на міжнародній арені, висловлюючи при цьому досить «крамольні» думки. 

Дозволю собі деякі з них зацитувати: «Якщо кілька років тому про уповільнення розвитку чи ризики сповзання на світову периферію  говорили небагаточисельні «наклепники», то сьогодні про це відверто заговорила в близька до Кремля еліта. Передусім – економічна.

Росія з двома процентами світового валового виробництва (у США – 24%, у Китаю – 16%) залишається галасливим, але  небагатим сільським родичем на вишикуваному міському весіллі. Ці слова не з вуст опозиції, а зі шпальт шанованого  прокремлівського видання. Що стосується терміну «регіональна держава», то в середовищі наших економістів він став загальновживаним… Росії стало явно не вистачати ні засобів, ні сил, щоб вигідно  позиціонувати  себе у міжнародному просторі».

Що ж пропонує  автор для того, щоб Московія не застрягла, як він висловлюється, в « периферійному  просторі» і «державній самотності»? Перш за все, для прискорення економічного зростання звузити горизонт зовнішньополітичних амбіцій і зосередитися на внутрішніх проблемах. По-друге, наголошує В. Костіков, «слід не демонструвати свою винятковість, не протиставляти себе європейським цінностям, а повернутися в Європу. В таку, якою вона є. З усіма її перевагами і недоліками. Ставши її частиною, ми перестанемо бути периферією».

«Рецепт», здавалося би, простий і правильний. Однак біди в тому, що Путін у Європу не хоче: він мріє шантажем, погрозами, війною утвердити на  планеті Земля велетенський концентраційний табір під назвою «руський мір». Він плює, користуючись слабкістю західних країн, на  принципи і норми цивілізованого співіснування держав, вважаючи, що тільки сила – головний аргумент в міжнародній і внутрішній політиці.

Яскравим підтвердженнями цього є черговий розгін з використанням ОМОНу і Росгвардії мирної акції протестувальників, яка відбулася минулої суботи, 3 серпня, у Москві, з вимогою зареєструвати кандидатів від опозиції на виборах до столичної думи. Знову  пішли в хід палиці, викручування рук, арешти всіх тих, хто у той час знаходився на вулицях і площах, оточених «космонавтами». Видовище, яке транслювали незалежні московські інтернет-телеканали, по-справжньому жахало. Спостерігаючи за ним, так і хотілося вигукнути: «Люди, прокиньтеся! Фашистський звір  під назвою «руський мір» набирає сили! Якщо його не зупинити сьогодні, завтра може бути пізно!».

Хотілося б, аби це усвідомили передусім в Україні, яка може стати першою жертвою кривавого чудовиська. Нині чудовисько лютує на Сході, але немає ніякої гарантії, що не захоче йти далі – на Захід, куди його «запрошують» (свідомо чи несвідомо) члени  різноманітних «ОПЗЖ». То, може, час отямитися і дати відсіч тим, хто сіє ненависть і розбрат серед українців?

Ярема ГОЯН.

Підсумки  останніх парламентських виборів, на яких так звана «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа «За життя») під проводом кума Путіна Медведчука набрала майже 13 відсотків голосів виборців, засвідчила: прихильників «руського міра» в Україні  є немало. І хоч не стільки, як хотіли б у Кремлі, але цілком достатньо для того, щоб зрозуміти – «п’ята колона»  не дрімає і мріє про реванш проросійських сил, готуючи його з усією серйозністю.

Звичайно,  переконати прихильників Бойка–Рабіновича–Шуфрича у тому, що вони створили собі фальшивих кумирів і їх надії на реалізацію гасла «Путін,  пріді!» примарні, важко, а то й неможливо. Ці люди живуть у світі ілюзій, сповідують замшілі ідеї «єдиного народа, єдіной культури і єдиной історії» і навіть найталановитіші лектори, агітатори й пропагандисти не переконають їх у протилежному.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 576