На календарі – останні дні 2023-ого року. Року важкого, кривавого, жорстокого.  Омитого сльозами матерів, дружин, рідних та друзів тих, хто щоденно віддає своє життя за Україну та її волю.

Здавалося б, у такій ситуації впору впасти у відчай, безнадію, зневіру. Та український народ виявляє чудеса стійкості і мужності, ось уже майже два роки стримує навалу вбивць і мародерів зі Сходу. Він розуміє: триває боротьба за майбутнє держави, наших дітей та онуків, право жити і працювати у вільній країні.

Звичайно, головний тягар у протистоянні з ворогом лежить на плечах  воїнів ЗСУ,  тероборонівців, їм усіма силами допомагають   волонтери, громадські  активісти, українське духовенство. Зрештою, гасло: «Все – для фронту, все – для Перемоги!» торкається кожного з нас, де б він не працював – у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, будівництві, у  сфері підприємництва тощо. Адже тільки разом зможемо здолати нахабну московську орду.

На передовій інформаційного фронту перебувають журналісти «Вістей Ковельщини». Впродовж року, що минає, ми сповна виконали свій професійний обов’язок, не допустили зриву графіка випуску  жодного номера газети. Так, важко, так, складно. Але ми рук не опускаємо, працюємо заради Вас, дорогі читачі.

Цими днями офіційно зареєстровано наше видання на державному рівні відповідно до вимог нового Закону України «Про медіа». Це означає, що редакція живе, працює, підтримує свою боєздатність навіть  в умовах воєнного стану. Наше кредо – вистояти і перемогти, нести і далі людям слово правди, оптимізму, незважаючи  на труднощі і негаразди. Попередні підсумки передплатної кампанії-2024 свідчать про те, що сотні мешканців Ковельщини залишилися вірними місцевій газеті, підтримують її і хочуть читати.

Дякуємо всім, хто в одному строю із ковельськими журналістами, хто передплатив «Вісті Ковельщини» на 2024-й рік, хто простягнув руку допомоги малозабезпеченим верствам населення!

Разом ми – сила! І це не просто красиві слова. Це правда суворого життя в умовах війни. 

На календарі – останні дні 2023-ого року. Року важкого, кривавого, жорстокого.  Омитого сльозами матерів, дружин, рідних та друзів тих, хто щоденно віддає своє життя за Україну та її волю.

Здавалося б, у такій ситуації впору впасти у відчай, безнадію, зневіру. Та український народ виявляє чудеса стійкості і мужності, ось уже майже два роки стримує навалу вбивць і мародерів зі Сходу. Він розуміє: триває боротьба за майбутнє держави, наших дітей та онуків, право жити і працювати у вільній країні.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 227

В одному із лютневих номерів тижневика «Вісті Ковельщини» був опублікований мій матеріал «Смачніших помідорів ще не куштував», в якому, зокрема, я розповів про деякі перспективні сорти помідорів з високими смаковими якостями. Одним з таких був і сорт «Восьме диво світу», який вирощую на своїй дачі вже декілька років і який жодного разу не підвів.

Тож дуже ним задоволений. І є від чого:  плоди  красиві, круглі, червоні, вагою іноді й до кілограма, стійкі до фітофтори, а врожайність — до 15 – 20 кілограмів з куща. 

Але особливо вражають їхні незвичайні смакові якості: вони заслуговують найвищої оцінки. З усіх помідорів, які я вирощую, у них найсмачніші плоди. Смачніших не куштував! 

Незважаючи на велетенську вагу, плоди не розтріскуються, довго висять на кущі, не втрачаючи своїх смакових та лікувальних якостей. Саджати їх можна як у теплиці, так і у відкритому  ґрунті. Помідори цього сорту ідеальні для салатів, а смак томатного соку з них просто неперевершений!  Без перебільшення, цей сорт — справжнє диво! 

Оскільки я зібрав чималу кількість насіння цього сорту, тож запропонував безкоштовно поділитися ним з городниками-читачами «Вістей Ковельщини».

Та, чесно кажучи, я аж ніяк не сподівався на такий великий потік листів. І в результаті не всі бажаючі змогли отримати насіння помідорів цього сорту. І хоча жоден адресат не залишився поза увагою (їм надіслав насіння іншого сорту), та все ж кожен прагнув придбати саме цей. До речі, наприкінці літа я навіть отримав декілька листів від вдячних городників, які були задоволені «Восьмим дивом світу» уже на власній грядці.

Отож, враховуючи наявну ситуацію, цьогоріч я зібрав значно більшу кількість насіння   і з задоволенням поділюся ним з кожним бажаючим: надішлю потрохи зерняток усім, хто вкладе у лист підписаний конверт із марками та надішле мені за адресою: Сенчуку А.І., вул. М. Небаби, 100, кв. 27, м. Чернігів-5, 14005, і буду щиро радий, якщо й на вашому городі чи дачній ділянці влітку з’явиться «Восьме диво світу».

До речі, останнім часом свою колекцію помідорів поповнив новинками і я,  випробувавши їх на власній дачній ділянці.

Не можу не розповісти про один, з поки що рідкісних в Україні  і моїх  найулюбленіших томатів, — середньостиглий високоврожайний сорт «Церква». Йому більше 100 років, і прийшов він до нас з Америки. За легендою, цей сорт вирощували кілька поколінь ченців в одному з храмів. Плодоносить «Церква» до самих заморозків, а зірвані в жовтні бурі помідори лежать на підвіконні до грудня. 

Це один з небагатьох сортів, який може похвалитися плодами — справжніми важкоатлетами: найменший важить майже   пів кілограма. І таких томатів за сезон на одному кущі зав'язується до 30 штук.

Щороку тішать своєю екзотично-казковою «розмальовкою» такі цікаві сорти, як «Королівська краса», «Загадка природи», «Цукерки Вірджинії» та «Пір’їна Жар-птиці», які створюють на грядці красу й настрій. Ці помідори, дійсно, ніби з казки,   до того ж – великі, красиві і високоврожайні, а щодо своїх смакових якостей — то просто неперевершені! 

А «змагаються» з ними у красі високорослі, середньостиглі 100-грамові помідори «Пасхальне яйце» і «Кавунчик» з неймовірно красивим червоно-оранжевим забарвленням. Плодоносять же вони до самої осені, стійкі до захворювань. Та й врожайність висока і стабільна. Отож, раджу висаджувати  їх обов’язково.

А коли  вести мову про лікувальні властивості помідорів, то тут неперевершеним буде сорт «Здорове життя», який по праву займає чільне місце на моїй помідорній грядці. Це — ранній високорослий і надзвичайно продуктивний сорт. Плоди вагою до 30-40 грамів, червоні, високої якості та неповторного смаку, багатогронові (з 10-15 помідорів у кожному гроні). Це найсолодший з усіх чері-помідорів з найвищим вмістом вітамінів. І, як стверджують фахівці, цей сорт має підвищений вміст лікопину, який є протипухлинним засобом і називають його протираковим помідором.

Словом, сортів помідорів є дуже багато –  як кажуть, на всі смаки і вподобання. Та одним з неперевершених, як на мене, є сорт «Восьме диво світу». Тож повторюсь: якщо комусь з читачів «Вістей Ковельщини» не вистачило насіння цього сорту в лютому — березні цього року чи, можливо, хтось щойно дізнався про нього і хоче його придбати, я із задоволенням поділюсь. Що для цього потрібно — читайте вище. Але не зволікайте, а то раптом знову не вистачить!

Анатолій СЕНЧУК.

В одному із лютневих номерів тижневика «Вісті Ковельщини» був опублікований мій матеріал «Смачніших помідорів ще не куштував», в якому, зокрема, я розповів про деякі перспективні сорти помідорів з високими смаковими якостями. Одним з таких був і сорт «Восьме диво світу», який вирощую на своїй дачі вже декілька років і який жодного разу не підвів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 235

Із січня наступного року українці почнуть отримувати “третю платіжку” за газ. Вона міститиме вартість послуг за утримання внутрішньобудинкових систем. Зокрема, йдеться про техогляд газового обладнання, перевірку тяги в димових каналах, справність сигналізаторів загазованості та чимало іншого. Як часто приходитиме “третя платіжка” і яких витрат очікувати споживачам, з’ясовував Центр громадського моніторингу та контролю. 

За що доведеться заплатити?

Наразі українським споживачам приходять дві платіжки за газ: за однією сплачують вартість спожитого палива, за іншою — його транспортування. У ці платіжки не входить плата за утримання внутрішньобудинкових мереж. Саме ця платня і прийде у так званій “третій платіжці”.

За інформацією голови Спілки споживачів комунальних послуг Олега Попенка, кількість робіт із обслуговування мереж всередині багатоквартирного чи приватного будинку — доволі значна. І проводити їх необхідно регулярно. Зокрема, один раз на рік спеціалісти повинні здійснювати візуальний огляд газопроводів, перевіряти наявність вільного доступу до них, стану кріплень газопроводу.  

Фахівці також перевіряють на герметичність з’єднань газопроводів та газового обладнання. У приватних будинках це можна робити раз на рік, а от у багатоквартирних — двічі: до та після опалювального сезону. 

“Щороку, одночасно з техоглядом газового обладнання здійснюється перевірка наявності тяги в димових та вентиляційних каналах. Також, не рідше одного разу на рік, надавач послуг повинен перевірити належну роботу стаціонарних сигналізаторів загазованості приміщень. Один раз на три роки (саме в міжопалювальний період) у багатоповерхівках випробовують на щільність під певним тиском ділянки газопроводів”, — розповів Олег Попенко на своїй сторінці у соцмережі.  

Як часто приходитиме нова платіжка?

5 грудня Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, затвердила типовий договір на технічне обслуговування. Відповідні зміни внесли й до Кодексу газорозподільних систем. Тепер оператори газорозподільних систем повинні забезпечити типові договори із співвласниками багатоквартирних чи власниками приватних будинків. 

Ці договори не передбачають підпису обома сторонами. Фактом підписання вважатимуть надання самої послуги розподілу газу. Тобто, якщо ви офіційно не відключились від газопостачання, то такий договір буде розповсюджуватися і на вас. Найімовірніше, платню за обслуговування будинкових мереж за цими договорами будуть збирати один раз на рік. 

Якими будуть витрати?

Скільки саме доведеться заплатити за обслуговування внутрішньобудинкових систем, наразі невідомо. Спершу НКРЕКП повинна встановити граничні ціни, дорожче за які послуга коштувати не може. А вже кінцеву вартість робіт оцінить надавач послуги.

Нагадаємо, що з 1 серпня 2020 року українці самі обирають постачальника газу та укладають із ним угоди. 

Оксана КОВАЛЬ.

Із січня наступного року українці почнуть отримувати “третю платіжку” за газ. Вона міститиме вартість послуг за утримання внутрішньобудинкових систем. Зокрема, йдеться про техогляд газового обладнання, перевірку тяги в димових каналах, справність сигналізаторів загазованості та чимало іншого. Як часто приходитиме “третя платіжка” і яких витрат очікувати споживачам, з’ясовував Центр громадського моніторингу та контролю. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 183

Колись, у тепер вже далекі 70-ті роки минулого століття, серед шануваль- ників зарубіжної літератури  великою популярністю користувався роман молодої  французької письменниці Франсуази  Саган  «Трохи Сонця у холодній воді»  (дехто називає твір «Сонячний промінь у холодній воді»).

Роман цей непростий для розуміння, місцями суперечливий, але особисто мені після його прочитання стало зрозумілим:  ніколи не треба піддаватися  зневірі, депресії, завжди слід шукати в житті «сонячний промінь», який зігріє «холодну воду» буденної прози  людського буття.

Чому згадався той роман? Як на мене, наприкінці  року суспільно-політична ситуація в Україні нагадує холодну, навіть крижану воду. Дедалі голосніше чути розпачливе: «Зрада»,  «Все пропало»,  Україна ніколи не переможе росію! Треба домовлятися! Поганий мир кращий хорошої війни!».

Вітчизняним панікерам підіграють деякі зарубіжні мас-медіа та політики. Їх «аналітика» зводиться до наступного: Україна знесилена, народ втомлений.  Треба сідати за стіл переговорів з путіним, укладати угоду про мир, навіть жертвуючи частиною територій.

Правди ніде діти: ситуація справді надзвичайно серйозна і навіть небезпечна. Але чи означає це, що маємо зануритись в песимізм і депресію, картаючи всіх і вся, починаючи київською владою й закінчуючи місцевою? На моє тверде переконання, ні й ще раз ні.

Впадаючи у відчай і апатію,   ми свідомо чи несвідомо кидаємо тінь на мужніх захисників держави, котрі зі зброєю в руках захищають  рідну землю, а дехто навіть жертвує своїм життям. Не забуваймо, що за всіх негараздів і проблем, Україна ще стоїть, світ продовжує її підтримувати  в боротьбі з найлютішим ворогом людства ХХІ століття. 

Щоб не бути голослівним, нагадаю читачам газети думки деяких мудрих і далекозорих людей сучасності.

l

Історик Єльського університету Тімоті Снайдер заявив, що «головним успіхом України за останнє півріччя є морська   перемога у Чорному  морі, котру дехто не хоче помічати. Деякі репортери про це писали, але загалом це пройшло повз увагу людей. У тому є щось значуще – це справжня морська перемога.

Українцям вдалося майже неймовірне: стримати Чорноморський флот і відкрити коридор для комерційної торгівлі зерном».

l

Колишній головнокомандувач ЗСУ (липень 2014-травень 2019 р. р.) Віктор Муженко в інтерв’ю ВВС наголосив:

«Що стосується контрнаступу, то я б не сказав, що там немає ніяких здобутків. «Українські підрозділи – солдати і командири – зробили диво. Тому що за несприятливих фізико-географічних умов, за відсутності переваги в повітрі без вогньової переваги, за наявності глибоко ешелонованих  кілометрових мінних полів та суттєво зміцнених фортифікацій  – все-таки українські війська потіснили росіян. І те, що зробили військовослужбові ЗСУ, можливо, жодна армія світу   не змогла б зробити».

l

Віктор Андрусів, публіцист і політик:

«Коли я чую, що контрнаступ став провальним, то хочеться реально “врізати”. Так, метою контрнаступу був прорив і звільнення територій. Так, цієї цілі не досягли. 

Але є інші дуже важливі результати: 120 тисяч знищених росіян, 1700 танків, 4300 артилерійських систем, 320 РСЗВ, 26 гелікоптерів. Мало це чи багато? Та це — більше половини армії окупантів, яка вдерлася в лютому 2022-го!

Без нашого контрнаступу ми, з великою ймовірністю, сьогодні б боронили Запоріжжя або Харків, а не Авдіївку. Тому, коли ви кажете, що «контрнаступ  провалився», добре подумайте, на чий млин ллєте воду.

l

Богдан Ярош, командувач Української добровольчої армії, екслідер «Правого сектору»:

«Ми, не маючи дієвого  флоту, вразили десятки кораблів  Чорноморського флоту рф, звели до мінімуму можливості «найславетнішого» рашистського флоту (в окупованому Севастополі у них стоїть навіть «найкрутіший» пам’ятник потопленим кораблям). Ми висаджуємо десанти в нашому українському Криму. Ми б’ємо дронами по москві та інших рашистських містах. Ми атакуємо і тримаємо під постійною загрозою удару тимчасовий кримський міст…

Так, багато в чому ми недосконалі, але український народ не готувався до такої війни, а всі наші недоліки – це наша спільна сума факторів,  а не чиїсь прорахунки або тотальна зрада.

Маємо подякувати кожному солдату, сержанту, офіцеру, нацгвардійцю, прикордоннику,  лікарю, парамедику, медсестрі, санітарці, волонтеру, рятувальнику, поліцейському, журналісту, підприємцю, місцевому самоврядуванню, політику-владоможцю і політику-опозиціонеру, нашим біженцям за кордоном, всім громадянам як на окупованій території, так  і на вільній за те, що МИ –  ВИТРИМАЛИ”.

l

Олексій Данілов, секретар РНБО:

«Сподівання на швидкий і ефективний контрнаступ не виправдалися, але те, що українці два роки протистоять агресору, — уже є великою перемогою.

Такої війни, як  у нашій країні, ще не було ні в ХХ, ні в ХХІ століттях. Я можу сказати точно, що ми не зупинимося. Ми продовжимо боротися за нашу свободу, за нашу незалежність».

l

Думаю, цитати, наведені вище, підтверджують істину: Україна мужньо захищається, завдаючи величезних втрат ворогу. Підстав для песимізму і безнадії  у нас не повинно бути, хоча і для надмірного  ура-патріотизму  ще час не настав.  Зрештою, у Святому письмі в переліку семи смертних гріхів є саме  людська зневіра.

Тому вірмо, і збудеться! У дні  зимових свят (Різдва Христового і Новоріччя) нехай ці мої слова кожному читачу додають сили, енергії, оптимізму, а головне – надії, Сонце якої зігріватиме душі кожного з нас у ці холодні зимові дні.

Маркіян ІВАЩИК.

P. S. До своїх міркувань  додаю світлину, яка поширена в мережі Інтернет під заголовком: «Для усвідомлення героїзму України». Як кажуть, без коментарів.

М. І.  

Колись, у тепер вже далекі 70-ті роки минулого століття, серед шануваль- ників зарубіжної літератури  великою популярністю користувався роман молодої  французької письменниці Франсуази  Саган  «Трохи Сонця у холодній воді»  (дехто називає твір «Сонячний промінь у холодній воді»).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 116

Війна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається  — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.

На мою суб’єктивну думку, одним із «лікувальних» засобів цієї хвороби  є усмішка і позитивний настрій. Пам’ятаєте  Лесине: «Так! я буду крізь сльози  сміятись, серед лиха співати пісні…»?  Зрештою, маємо розуміти, що усмішка – це похідна від Христової любові.

Україна давно заслужила на радісну усмішку. Це не тільки еліксир духовного зцілення, а й психологічна зброя в боротьбі із злою змією  — рашистською «расєєю», на чолі  якої – диктатор путін, схожий на бездушного, безсмертного кащея  (чахлика) XXI століття.

Тож і навіялась розмова-діалог в поетичному викладі, мета якої – розбудити нас від безкінечного суму і страху. Мій читачу-побратиме,  запитай себе зранку:  «А що ми робимо не так в стратегічному проєкті психологічної реабілітації кожного з нас?”.  Тим більше, що нині – час Різдвяно-Новорічних свят, які дарують радість та усмішку Божої Матері.

Поет:

Де твоя усмішка, рідна країно,

Коли душу бентежну мою заспокоїш?

Поглянь на поля, на ліси і  долини –

Там рани пекучі чим їх загоїш?

Країна Україна:

Ох, друже мій щирий, як усміхатись?

Сусідка погана – зло поіменне

На  мене напала – кров розлилася,

Вої упали. Припустились знамена…

Поет:

Усміхнися зорею, найріднішая мати:

Нехай воїни бачать незламність в

  очах,

Цей бій – за майбутнє, за вікторії

  свято,

За кращую долю, за омріяні сни у

  ночах.

Країна Україна:

Хто сприйме усмішку крізь сльози і

  горе?

Раділи – бо ж міцно ставали на ноги,

Та раптом захмарилось море і гори –

Колючими стали до Волі дороги.

Поет:

Мусим болі терпіти і дух гартувати,

Осанну складати Лицарям світла,

Усмішку надії Землі дарувати,

І нашому  цвіту  — янголам-дітям.

А ще усміхнись вчителям, всій освіті

Лікарям невтомним, охоронцям

  здоров’я.

Культурі  і спорту: нашій славі над

  світом

І просто  хмільному весни велемов’ю.

Усміхнися співучій українській мові,

Народу – його працьовитим рукам.

Нації творчій і вірним Христовим,

Усміхнися майбутнім щасливим

  рокам!

Країна Україна:

Молюся і плачу, надіюсь і вірю,

Наш Боже, наш Отче, сотвори

  чудеса:

Хай усмішка-зброя вб’є хижого

  звіра,

І нам усміхнуться святі небеса!

Анатолій СЕМЕНЮК.  

Війна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається  — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 115

У всіх щасливих людей у дитинстві неодмінно є бабуся. Але у дуже щасливих у дитинстві є ще й дідусь. 

Віта про це знала як ніхто. Її дитинство — суцільне нескінченне літо. З маками, жоржинами, жуками-сонечками, крученими паничами, гарячим піщаним берегом річки  і дідусем. Власне, якби не дідусь Толя, хтозна, чи була б і Віта…

Вкотре приїхавши з далеких і важких заробітків, дід Толя (який дідом тоді ще не був) застав свою сім’ю — дружину Ірину Петрівну і доньку Марійку — сумними і розгубленими. Стомлений із дводобової дороги, він не одразу це помітив, і вже коли полягали спати, Ірина Петрівна протяжно схлипнула і видихнула: «Марійка наша... вагітна. Не догледіла, Толю, моя вина...». 

Зачастила словами, як дрібним горохом по підлозі, що Вовка женитися не проти і навіть відмовляє доньку від аборту, але куди ж їм?! Молоді, дурні, перший курс тільки, і вже про лікаря домовилася. Найкращий лікар – і все буде гаразд. І це буде вже післязавтра. 

Дідусь тоді мовчки слухав дружину. А коли Ірина Петрівна завершила свій монолог, спокійно спитав: «Так, кажеш, Вовка не проти женитися?». «Та яке проти?! Ходить щодня. Соплі розпускає, Марійку збиває з толку. Він такий, хоч тепер розписатися». І тоді дід Толя чи не вперше в житті підвищив голос на Ірину Петрівну: «А чи не вдарилася ти, бува, головою? На який аборт ти її тягнеш? Ми що, онуча не виглядимо?! Не городи дурниць, Іро. Сідай лучче і рахуй, скільки грошей на свайбу треба!».

...Коли народилася Віта  і гамірний гурт із кульками й квітами стояв біля пологового, Марійка, бліда і змарніла, саме батькові першому подала у руки мереживний пакунок. Новоспечений дід Толя безпорадно тримав на руках онучку і вглядався у личко. А потім виніс вердикт: «Вікторія. Перемога. Тільки Вікторія. Однозначно!». 

Дідусь Толя не застав, як Віта виростала з пелюшок. Коли їй виповнилося три місяці, він знову поїхав на заробітки. Повернувся, коли вона вже сиділа у манежі у барвистих колготочках. Дівчинка глянула абсолютно осмисленим поглядом. Серйозно витягла з рота пустушку і поважно сказала: «Бу». Дід Толя присів біля манежика і… раптом заплакав. З тої миті Віта повністю заволоділа його серцем.

Влітку Ірина Петрівна пропадала на роботі з ранку і до ночі, а коли жнивували — то цілодобово. Марійка і Володя складали сесію і потім працювали, а дідусь влітку був дома, а потім їхав на роботу восени. Тому літо для Віти завжди було поруч із дідусем. Він катав її у візочку, ловив коників і метеликів, читав казки і годував. А ще — безкінечно прав і прасував її одяг. Ще й прикрикував на дочку з жінкою: «Куди ти непрасовану маєчку їй вдягаєш, що за антисанітарія?!». 

Коли дідуся вчергове випроводжали на вахту, Віта щоразу безутішно плакала. Кілька днів, лягаючи спати, вкладала собі у ліжечко усіх подарованих ним ляльок. 

І саме дід Толя помітив, що Віта любить малювати. Він одразу накупив їй купу олівців, фарб та альбомів, повів до музею в центрі міста, який називається «Галерея».  Згодом вони сходять у галерею ще разів сто, і з роками Віта буде вже сама розповідати дідові Толі про художників і скульпторів та намагатиметься малювати так, як вони. А може, й краще. Коли її роботи виставлять у маленькому залі галереї, на першому поверсі, дід знову не стримає сліз…

Віта згадує все це дорогою в лікарню. У діда Толі був інфаркт, і вона у найжахливішому сні не може уявити, що з ним може статися щось зовсім страшне. Бо у неї таємниця. Про неї знають поки що тільки вона і Олег. І поділитися цією таємницею вони могли б тільки з дідом. Могли б. Тільки ж як тепер?

— Хвилюватися дідові не можна, Віто, ви ж недовго, трошки посидите у нього з Олегом, і все, — наказувала бабуся, проводжаючи онуку.

Але дід Толя одразу зрозумів, що у Віти щось сталося. Зрозумів по її очах, які стали маленькими, як у дитинстві, коли онучка хворіла і він носив її по хаті, заколисуючи.

— Олеже, чому у Віти очі маленькі? Гляди мені, Віто, щоби правнучку народила. Єлизаветою назвем. Було багато королев і святих Єлизавет. І не плач ото, нічого зі мною не буде. Умреш тут, як мале на підході, хіба його можна буде кому довірити? Твої бабуся Іра і мама — ето ж сплошна антисанітарія! Уграють дитину!

Коли Віта вийде з палати, він зателефонує Ірині Петрівні: «Тільки не хвилюйся, Іро. Свайба у нас скоро буде. Сідайте з Марійкою, рахуйте, скільки грошей треба...».

Світлана ФІЛЬЧАК.

У всіх щасливих людей у дитинстві неодмінно є бабуся. Але у дуже щасливих у дитинстві є ще й дідусь. 

Віта про це знала як ніхто. Її дитинство — суцільне нескінченне літо. З маками, жоржинами, жуками-сонечками, крученими паничами, гарячим піщаним берегом річки  і дідусем. Власне, якби не дідусь Толя, хтозна, чи була б і Віта…

Вкотре приїхавши з далеких і важких заробітків, дід Толя (який дідом тоді ще не був) застав свою сім’ю — дружину Ірину Петрівну і доньку Марійку — сумними і розгубленими. Стомлений із дводобової дороги, він не одразу це помітив, і вже коли полягали спати, Ірина Петрівна протяжно схлипнула і видихнула: «Марійка наша... вагітна. Не догледіла, Толю, моя вина...». 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 251

Коли молодята одружились, стали жити у батьків Миколи. Звичайно, вічна проблема невістки й свекрухи і тут  не забарилась. Що не зробить кожна, то щось не подобалось. Чоловіки не втручались, нехай, мовляв, звикають одна до одної.

Галина все просила чоловіка, аби перейти на орендовану квартиру жити, бо в її матері не було місця в однокімнатній, де ще підростала підліткова сестра.

— Галю, це ж які треба гроші викидати з сімейного бюджету, ти подумала?

— Але твоїй матері не можна вгодити ніяк.

— А ти  й не годи, робіть разом усе, то й звикнете, щось коло неї навчишся, а вона коло тебе.

— Я ж учусь заочно, мені треба довго сидіти над книжками перед сесією, прибіжу з роботи — і за підготовку, не маю коли до кухні приступати, а мати твоя думає, що я лінуюсь і не хочу нічого робити.

– Так, рано ти вийшла заміж, треба було закінчити навчання спочатку.

— Так ти б найшов собі другу, хіба дочекався б мене?

— Я б, може, дочекався і почуття не згасли б, але чи дочекалась би наша дитина?

— Взяла б “академку” на рік, таке можливе, он подруга  і вчиться, і народжує.

— І скільки разів вона вже брала ту “академку”, бо народжує втретє? Ти теж так хочеш?

— Але ж важко жити   весь час під контролем. 

— Галю, приходиш з роботи, а в хаті все в порядку, бо мама пенсіонерка. І наварено, і напечено, і прибрано. Наїлась, подякувала свекрусі, попорались обидві по господарстві, і сідай гризти граніт науки. Народиться дитя, мати пригляне, коли треба. На сесію ж з дитиною не поїдеш.

— А ти ж для чого? Будеш глядіти.

— Та буду, але ж ти не забувай, що я, крім головної роботи, ще підробляю, щоб скоріше зібрати гроші на власну квартиру в майбутньому, щоб не орендувати. Бо ж тобі тут не подобається. 

Але ти даремно сердишся на мою маму.  Знаєш, вона в нас просто дуже вимоглива. З дитинства вчила, щоб дотримуватись  правила: де береш щось для потреби, туди згодом і поклади, щоб потім не шукати. Якось тато взяв ножиці, а на місце після використання не поклав. А тут мамі приспічило, а їх немає. 

Коли тато прийшов, ножиці їй дав. Вона не сварилась, але, мало не плачучи, просила, щоб на місце клав річ, яку взяв. Бо вона не зробила того, що  планувала, та ще й шукала довго і тратила час. Ми довго сміялись над цим, але більше ніхто не хвилював маму, навіть, через дрібницю.  Отака вона  в нас. Любить порядок.

І треба ж, щоб народилось дитя перед сесією. Не покинеш, і не поїдеш, бо годувати треба маминим молочком.

Розплакалась Галина, бо ж думала, що встигне до пологів сесію відбути. Доведеться брати “академку”, а не хотілось би.

— Не плач, Галю, бо молоко  пропаде, а я вирішила наших мужиків залишити, хай  трохи самі покрутяться з тим хазяйством, а ми поїдемо втрьох, наймемо квартиру на той місяць. Я буду глядіти онука, а ти будеш бігати на сесію, складати заліки, екзамени і вчасно годувати дитину, — заспокоїла мати-свекруха.

Так і сталося.  По приїзду додому обох жінок не пізнати. Галя свекруху не інакше, як мамою стала звати, а до цього просто Ви казала. А свекруха у вільну часинку від онука не відходила. Всі тішились малим Матвійком, бо це ж він посприяв, щоб у сім’ї була благодать.

— Знаєш, Колю. Кидай ту додаткову роботу, не треба поки що  квартиру свою. Де ж краще буде, як не в батьків? — мовила Галина.

Валентина ОСТАПЧУК.

Коли молодята одружились, стали жити у батьків Миколи. Звичайно, вічна проблема невістки й свекрухи і тут  не забарилась. Що не зробить кожна, то щось не подобалось. Чоловіки не втручались, нехай, мовляв, звикають одна до одної.

Галина все просила чоловіка, аби перейти на орендовану квартиру жити, бо в її матері не було місця в однокімнатній, де ще підростала підліткова сестра.

— Галю, це ж які треба гроші викидати з сімейного бюджету, ти подумала?

— Але твоїй матері не можна вгодити ніяк.

— А ти  й не годи, робіть разом усе, то й звикнете, щось коло неї навчишся, а вона коло тебе.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 81

До села  було ще кілометрів із п’ять. Поки сягало око, сріблом виблискував на Сонці засніжене поле. Два дні сильно хурделило. Дорогу трактор розчистив, але після короткої відлиги знову приморозило. Холодно не було, вдяглися добре. Але ж як слизько! 

Доводилося йти дуже повільно. Влітку за годину долали шлях до материної хати, а зараз минуло більш ніж пів години, а від станції не пройшли й кілометра. Андрусь почав хникати, що втомилися ніжки. Довелось узяти сина на руки. Та як його йти із ним по такій ковзанці?

«Чому я не дочекалась попутної машини? — сердилась на себе Ліна. — Про що думала? Якщо знову почне мести, що я робитиму серед степу з дитиною? Додам хворій матері клопоту, щоб шукала, хто б мене міг звідси забрати».

Вона була вкрай розтривожена і навіть не почула, як позаду їде машина. Позашляховик захисного кольору обігнав, за кілька метрів зупинився, водій вийшов і озвався до них.

— Жіночко, ви в Мирне? До села ще далеко. Сідайте, я підвезу.

Ліна опустила сина, підвела очі, прикривши їх долонею від яскравих сонячних променів, подивилася на водія й... завмерла. Перед нею був той, кого вона          не сподівалась і нізащо не хотіла бачити.  

Хотілося  втекти геть.   А Андрусь уже побіг до машини. Зрештою, заради малого вона готова на все. «До першої хати доїду і там вийду», — вирішила.

Він навіть не глянув на неї. Розмовляв із дитиною. Андрусь смішно розтягував слова, але відповідав охоче.

Не проїхали й кілометра, як небо почали затягувати хмари. За декілька хвилин потемніло, наче настали сутінки, а потім ніби хтось розчахнув небо навпіл: на землю посипав рясний сніг.

Андрусь тулився, наче шукав затишку й тепла, і скоро заснув.

—  Ліно, — порушив мовчанку він, — ти не забула мене? 

Вона не впізнала його голосу.  

Здригнулась. Та його слова збудили в серці теплу хвилю.

—  Ні, Андрію, не забула.

—  Так чому ж, чому?..

Зупинив машину. Здавалося, вони сидять у сніговій казці.

—  Ліно, ти стала ще гарнішою. Вислухай.

—   Навіщо? Що тепер зміниш?

Запала мовчанка.

—  Коли ти написала, що вирішила мене не чекати і їдеш сама вступати до університету, стало боляче. Я й написав: «Мабуть, краще буде, як забудеш мене». Та й то я так написав. З дурних гордощів. Того першого солдатського року ревнував тебе до Сонця, до квітів. Був злий, казав собі, що знайду кращу... Ніколи її не знайду. Та невже ти повірила тим моїм словам?

—  Ні. Знала, що любиш. Хотіла покарати, як нерозумного хлопчиська, за зухвалість, а вийшло інакше. Покарала сама себе.

—  Ти назвала сина моїм іменем...

—  Твоїм.

—  А я ж як?

—  Зустрінеш іншу.

—  Немає в мене нікого. Є тільки ти...

— Пізно, Андрію. 

Попросила:

— Їдь швидше, прокинеться дитина, захоче їсти...

Повільно рушила машина.

—  А де ж той Антон?

—  Не знаю. Ми розлучилися ще до народження сина.

Стиснув зуби. В’їхали в село. Ліна попросила:

— Зупини тут. Хай не бачить ніхто.

Та він її не послухав. Поїхав далі, різко загальмував біля воріт своєї хати.

— Усе. Приїхали. Далі не пущу. Думка про тебе допомагала вижити у пеклі...

У полі  ще мело. А в селі вже сяяло Сонце.

Любов ЦІСЕЛЬСЬКА.  

До села  було ще кілометрів із п’ять. Поки сягало око, сріблом виблискував на Сонці засніжене поле. Два дні сильно хурделило. Дорогу трактор розчистив, але після короткої відлиги знову приморозило. Холодно не було, вдяглися добре. Але ж як слизько! 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 96

…Весною 1944 року фронт по Прип’яті наближався до Почап, що на Ратнівщині. Фашисти готувались до оборони. У ближніх північних від річки селах розбирали будівлі для укріплення, а жителів, які не встигли заховатись в лісах, вивозили в село Суличево, що за Дніпровсько-Бузьким каналом у Білорусі. Забирали всіх – від старого до малого. 

У навколишніх селах залишались лише одні німці. Тут вони самовільно займали хати, робили з них кухні, де варили їжу. М’яса вистачало. Адже люди худобу залишили, і вона бездоглядно тут випасалась. У Суличевому опинилась і сім’я Федора та Василини Головчуків із трьома малолітніми дітьми. Найстарша Таїсія мала сім років, Данилку виповнилося – п’ять, а найменшенькій Ганнусі було всього чотири місяці. 

Проживали вони в іншій сім’ї, а повернулись назад за чотири місяці, коли ворог вже покинув Волинь. У Почапах застали обгорілу хату, тож поселились у дядька Адама. У нього було четверо своїх малолітніх дітей, а напередодні померла жінка.  Василина стала господинею у хаті, а дітям замінила матір. Повернувшись із Білорусі, їсти не мали нічого. Деякі харчі та зерно доставили їм родичі із Щитиня. Щитинь знаходиться по інший бік Прип’яті. Звідти людей від фронту нікуди не вивозили, тож вони зберегли  худобу і господарювали на своїх полях. Війна мало зачепила Почапи. Його жителі вже жили мирним життям. Сім’я Головчуків планувала у дядька перезимувати, а навесні ремонтувати свою хату. Але далі життя склалось зовсім по-іншому. 

Коли німці  відступили, у селах почала діяти радянська влада, яка вела активну боротьбу з оунівцями. Через погане шляхове сполучення та болотисту місцевість оунівці обрали собі «столицею» Почапи. Після цього у Почапах розпочалась справжня війна. Протистояння тривало між прихильниками радянської влади та оунівцями. 

l

…Різдво 7 січня 1945 року для села стало кривавим. Стояла невелика морозна погода. Потрохи трусив сніг. Надворі розвиднялось. В цей час у село увірвалась група енкаведистів з метою захоплення повстанців. Деякі люди, побачивши невідомих озброєних чоловіків, почали втікати. Серед них були два Михайли, Іван та Кіндрат Кацевичі. Енкадевисти їх зразу ж розстріляли, прийнявши за бандерівців.

  — Наша хата стояла у центрі села, —  розповідає 85-річна Таїсія Філюк (Головчук). — Батько пішов до хліва порати худобу. Але зразу ж повернувся в хату, бо ще було темнувато. Ми, троє дітей, вже прокинулись і сиділи на ліжку. Батько дуже любив нас, тож вирішив  погратись з нами, доки розвидниться, присівши на ліжку. Ця гра для нас залишилась останньою. 

У вікно заглянув ранок. Батько знову пішов до худоби, в ту ж мить почув якісь постріли. Аж раптом неживого, повністю закривавленого батька, енкаведисти принесли нам додому. Ми всі почали плакати. Мати голосила. А вони, голодні, як собаки, шукали у хаті їжу. Знайшли сметану…

З ними була медичка. Вона стежила за тим, чи, бува,    у хаті немає хворого на тиф. Але тифом хворів дядьків хлопчик. Зляканий дядько лежав біля нього, прикинувшись хворим. У нього медичка поміряла пульс і «встановила» тиф. Мати убивць виганяла з хати кочергою. А що їм та кочерга, коли вони озброєні? Очевидно, злякались тифу.

  На цьому справи своєї убивці не закінчили. По дорозі   побачили ще двох чоловіків – Павла Понікарчука та Павла Кондратюка, обох забрали із собою й невідомо, де поділи. Ось так радянська влада показала себе на перших порах свого існування – сім невинних людей позбавила найдорогоціннішого – життя. Загинули молоді люди, яким ще б жити, будувати державу. Пізніше від боївки «Орлика» в Почапах загинуло ще шестеро людей, але їх імена занесені в «Книгу Пам’яті 1944-1951 роки». А про невинних сімох почапівців згадуємо вперше.

Після війни для боротьби з повстанцями у селах із молодих, дужих хлопців створювались загони так званих «істребків» (по-російськи «истребительный батальон»), які допомагали енкаведистам. Але у них теж не були всі святі. Окремі   вимагали у людей сало, ковбасу, горілку. Бували випадки, що й грабували людей. Те покоління добре їх пам’ятало. 

  …У піст тієї ж зими біда у сім’ю Головчуків прийшла вдруге. Через несправне пічне опалення загорілась дядькова хата. В паніці баба Степанида забрала двох менших дітей і вискочила надвір. А про старшу Таїсію забули з переляку. «Я не розгубилась, – розповідає тепер Таїсія Федорівна.  — Вхопила березове поліно, що лежало біля печі, розбила подвійне вікно і через нього вилізла з палаючої хати». Серед зими їм дали прихисток  сусіди. Важко було без батька. Весною розібрали свою обгорілу хату і перевезли в інше місце. Зимували вже в своєму будинку. А з чотирнадцяти років Таїсія їздила на сезонні роботи.

l

У 1946 році відбулися вибори до верховної ради срср. Щоб приховати свої злочини перед почапівцями та жителями  інших сіл,  в Почапи прибув редактор любешівської районної газети (село відносилось до Любешівського району) Іван Дусик. Газета «Радянська Волинь» від 10 лютого 1946 року подала таку його інформацію:

  «Сьогодні тут свято. Жителі Залухова обирають самі своїх депутатів у найвищий орган радянської влади. Є в селі найповажніша, літня селянка Степанида Василівна Головчук. 80 років прожила вона на білому світі. І вже, було, рішила з печі не злазити, та – ба, події, переживані селом, її, стару, зацікавили. Пробудилося старече серце Василівни. З полегкістю зітхнула вона, знов на люди показалася. Та неабияк. В передвиборні дні Степанида Василівна стала агітатором, якого все село поважає. Завжди в її хаті людно. Сюди збирається більше молодь. Хата на агітпункт перетворилася: лозунги, плакати, портрети вождів партії та уряду, кандидатів у депутати верховної ради срср Корнійця Л. Р. і Додя Ф. Л. Не читає Василівна газет своїм синам і внукам. Вона простими словами розповідає про тяжке минуле…

Ось тепер тільки щастя усміхнулося нашим селянам. Зовсім інший світ настав. Живу, і злиднів у хаті більше не бачу. Тримайте ж, дітки, це щастя міцно в своїх руках. Голосуйте за наших кандидатів у депутати тт. Корнійця і Додя, бо вони наші люди, з народу, за нас і дбати будуть. Славте батька нашого, спасителя, нашого Сталіна рідного, і як себе, оберігайте від деяких ворогів нашу владу радянську – нашу волю і життя щасливе».

У хаті Головчуків у цей час діяла початкова школа. Баба була неграмотною. Старість примушувала її весь час лежати на печі. Невдовзі вона померла. То ж чи могла людям щось пояснити? А чи могла б вона дякувати Сталіну за вбитого сина? Просто якась нісенітниця. 

  Почапи – село невелике. Із семи чоловіків, розстріляних у Різдво, вони комусь у селі родичі. Недаремно тут не любили радянську владу до кінця її існування.

   … А чи могли подумати, що знову матимемо біду від росії?

Микола Денисюк.

НА ФОТО: Таїсія Федорівна Філюк (Головчук) і досі не може забути криваву розправу з батьком.

Фото з архіву автора. 

…Весною 1944 року фронт по Прип’яті наближався до Почап, що на Ратнівщині. Фашисти готувались до оборони. У ближніх північних від річки селах розбирали будівлі для укріплення, а жителів, які не встигли заховатись в лісах, вивозили в село Суличево, що за Дніпровсько-Бузьким каналом у Білорусі. Забирали всіх – від старого до малого. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 67

Колись Національна спілка журналістів України відзначила Олену Іванівну Чабан Дипломом за участь у конкурсі «Творче довголіття». Мабуть, це був аванс на майбутнє.  

Ще не минуло й  року,  відколи вийшла її книга   «Милий мій світе», і ось нове видання – «На все, Господи, воля Твоя». На перший погляд це ніби продовження книги попередньої, бо епіграф про це говорить.

«Пливуть мої літа

У далі голубі,

Тому цю книгу я 

Присвячую… собі».

Але ні: уже перша сторінка – це біль за нашу Україну, людей, рідну землю. Бо все, що було в житті авторки, чого у ньому досягла, звіряла   з Божими  Заповідями. І от ніяк нині не зрозуміє: чому війна на нашій прекрасній землі, як посміли піти на нас «братовбивці» з кремля? Вже в першому вірші плаче серце поетеси, з болем звертається до Всевишнього:

Зупини, мій Господи, війну

І врятуй, помилуй наші душі.

Порятуй, мій Господи, дітей,

Що ідуть народ свій захищати,

Рідну землю, дорогих людей,

Хай не плаче Україна-мати.

Поезія Олени Чабан – це щира молитва, осмислення людського буття, аналіз прожитого і пережитого. Це  — її біль, її голос, її слово. Таким віршам нема ціни, бо вони дуже близькі, зрозумілі, написані з любов’ю та розумінням суті сьогоднішніх подій.

 Мов дикий звір, сирена

  завиває,

Вдень і вночі здригається

  душа…

Немов змія у серце заповзає

Той звук. Тривога, біль не

  полиша.

І знову ми з молитвою – до Бога:

О, Господи, врятуй нас від війни,

Змети у прірву з нашої дороги

Диявольське поріддя сатани.

«Старші люди, покоління авторки, пережили війну, знають її наслідки, але зберегли зерна віри, зберегли ту справжню Україну, на яку має рівнятись світ – говорить авторка. – Всі сили зла – і ті, що на нас напали, і ті, що є ще в нашій державі, згинуть. Євангелійське вчення говорить: «Те, що не можливо  людині, можливе Богу». І підтвердження цьому – слова вірша-молитви:

О, Боже Милостивий,

  Всемогутній,

На все в цім світі воленька

  Твоя:

Врятуй нас грішних,

  вбогих і  безпутніх –

Нехай Любов над нами

  возсія.

Ця тема звучить у віршах «Молімося щиро – Бог нас захистить», «Лину серцем до Тебе», «Заповітне бажання».

Книга Олени Чабан – це насолода, розрада. Вона притягує до себе, у ній кожен рядок читаєш з хвилюванням, хочеш вивчити напам’ять, як молитву. Тут – сльози і любов, тут реалії сьогоднішнього неспокійного нашого життя. До болю хвилюючий вірш «Освідчення воїну» (від нареченої):

Твоя любов – найкращий

  подарунок,

Моя любов – безмежне щастя,

  доля…

І не страшні їй шторми, урагани

Нехай  любов Господня з нами

     буде

Молю: не зрадь її із ворогами.

Життєва дорога не втомила Олену Іванівну – вона і нині наповнена життєдайною силою, глибокою думкою, до болю близьких світом почуттів. Кожна сторінка – це тривога і біль за тих, хто захищає нашу землю, мир:

Розцвіла калина – й

  похилилась…

Плачуть цвітом яблуні в саду…

Україна-мати зажурилась

Гублять її силу молоду.

Але автор вірить —  пройде час: 

Усміхнуться яблуні в садах,

Не забуде Україна-мати

Про синів-героїв у віках.

Так склалось життя, що пані Олена проживає сама, але про себе говорить: «Я сама не буваю – я з Богом. І це надихає. Він ніби водить моєю рукою, щоб записати думку. Ось так удвох творимо, а ще, в  міру можливості,  іду до церкви. Це – благодать, яку відчуваєш серцем, і легко думка лягає на папір. Чую добрі відгуки, подяки про моє «творіння», це є дуже важливі стимули в творчій подальшій роботі».

Правда, прочитати написане, виправити, можливо, помилки – то уже допомагають сусіди, друзі, бо має Олена Іванівна дуже  поганий зір.

Розділ книги «Сила молитви» присвячений митрополиту Ніфонту: «Поговоріть із нами, отче», «Лину серцем до Тебе», та багато поезій, прозових розповідей, які так люблять шанувальники духовного наставника Олени Іванівни.  Дуже зворушлива розповідь про волинського архіпастиря “Ідуть люди у Галину Волю”: “сюди несемо свої печалі й проблеми, просимо благословити на добрі діла, допомогти в скруті, зцілити від недуг, захистити від напасті, укріпити на нашій землі мир”.

Нове видання Олени Чабан – ще одна сходинка у творчому житті журналіста. Цікава, змістовна, дуже потрібна, і яка, хотілося б вірити, буде продовжена.  Залишилось побажати Олені Іванівні  здорового, щасливого довголіття, невмирущої енергії, нових творчих задумів!

Валентина СІЧКАР. 

Колись Національна спілка журналістів України відзначила Олену Іванівну Чабан Дипломом за участь у конкурсі «Творче довголіття». Мабуть, це був аванс на майбутнє.  

Ще не минуло й  року,  відколи вийшла її книга   «Милий мій світе», і ось нове видання – «На все, Господи, воля Твоя». На перший погляд це ніби продовження книги попередньої, бо епіграф про це говорить.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 82