20 грудня, п’ятниця

Схід Сонця – 08.22; захід – 16.15. 

Місяць – у Діві. 

Міжнародний день солідарності людей. 

Передсвято Різдва Христового. Прп. Ігнатія, Києво-Печер.

21 грудня, субота

Схід Сонця – 08.23; захід – 16.16.

Місяць – у Діві. 

Мц. Юліанії.

22 грудня, неділя

Схід Сонця – 08.23; захід – 16.16.

Місяць – у Терезах. 

День енергетика. 

День дипломатичної служби України. 

Неділя 26 після П’ятд.  перед Різдвом.  Свв. отців. Вмц. Анастасії Узорішительниці. 

23 грудня, понеділок

Схід Сонця – 08.24; захід – 16.17.

Місяць – у Терезах. 

Прп. Павла, єп. Неокесарійського.

 24 грудня, вівторок

Схід Сонця – 08.24; захід – 16.17.

Місяць – у Терезах. 

День працівників архівних установ України. 

Навечір’я Різдва Христового (Різдвяний святвечір). 

Прпмц. Євгенії. Прп. Миколая, ченця.

25 грудня, середа

Схід Сонця – 08.24; захід – 16.18.

Місяць – у Скорпіоні. 

РІЗДВО ХРИСТОВЕ.

26 грудня, четвер

Схід Сонця – 08.25; захід – 16.19 .

Місяць – у Скорпіоні.

Післясвято Різдва Христового. Собор Богородиці. Прп. Константина Синадського. 

Місячні фази у грудні

Спадаючий  Місяць – до 30 грудня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 08.22; захід – 16.15. 

Місяць – у Діві. 

Міжнародний день солідарності людей. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 198

ОВЕН. На цьому тижні потрібно прислухатися до голосу розуму. Ви будете багато спілкуватися і знайомитися з новими людьми. Постарайтеся справити приємне враження і не тільки говорити, а й слухати.  

ТЕЛЕЦЬ. Цього тижня у вас буде можливість долучитися до творчого процесу. Перед вами можуть відкритися нові перспективи. Багато непорозумінь і неприємностей залишаться в минулому.

БЛИЗНЮКИ. Цілеспрямованість і позитивний настрій – ваші головні козирі. Намагайтеся спокійно сприймати будь-яку  інформацію. Складна ситуація вирішиться на вашу користь. 

РАК. Якщо на початку тижня у вас щось не виходить, не впадайте у відчай, проблема поступово вирішиться сама собою. Не ухиляйтеся від роботи, але, в той же час, не беріть на себе занадто багато зобов’язань. 

ЛЕВ. Креативні ідеї можуть вилитися з вас на цьому тижні, як з рогу достатку. Настає важливий період для професійного зростання та духовного вдосконалення. Намагайтеся не робити імпульсивних вчинків.

ДІВА. Не варто розривати старі зв’язки. Цього тижня емоції можуть вам взагалі заважати, тому бажано збалансовано підходити до зміни роботи чи кола спілкування. В кінці тижня ви можете зустріти людину, яка зможе змінити ваше життя.

ТЕРЕЗИ.  На цьому тижні обставини будуть залежати від ваших дій і від вашого вміння згладжувати гострі кути, інакше можуть виникнути деякі складнощі на роботі і в особистому житті. Наберіться терпіння і не відкидайте щиру пропозицію допомоги. 

СКОРПІОН. На цьому тижні ви зможете вигідно представити свої ділові якості. Уміння мріяти і втілювати свої мрії в реальність допоможе вам впоратися з будь-якими перешкодами і труднощами.

СТРІЛЕЦЬ. Вам буде складно впоратися з великим обсягом роботи, але в середу, швидше за все, будуть хороші новини, пов’язані з перспективними бізнес-пропозиціями. В середині тижня можливий перерозподіл обов’язків в робочому колективі.

КОЗЕРІГ. Цього тижня ви зможете досягти найпомітніших результатів у спорті чи науці. Угоди, зроблені в середу, швидше за все, принесуть стабільний дохід. У четвер успішними будуть зустрічі та короткі відрядження. 

ВОДОЛІЙ. На початку тижня бажано не починати нові глобальні проєкти, краще завершити накопичені справи, які не терплять зволікань. У робочому колективі від вас колеги будуть чекати мудрого рішення.  

РИБИ. Успіх буде досягнутий в результаті активних дій. Не лінуйтеся і не відступайте перед неприємностями, у вас є шанс досягти нових професійних вершин. Вихідні проведіть в колі родини.

Підготував

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН. На цьому тижні потрібно прислухатися до голосу розуму. Ви будете багато спілкуватися і знайомитися з новими людьми. Постарайтеся справити приємне враження і не тільки говорити, а й слухати.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 335

Четвер.  Хмарно. Температура: 20С. Вітер північно-західний сильний.

В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність.  Температура: -10С. Вітер північно-західний помірно сильний.

П'ятниця. Мінлива хмарність. Температура: -10С. Вітер західний  помірний.  

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: -20С.  Вітер південний  слабкий.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 10С. Вітер південно-східний помірно   сильний.

В ніч на неділю. Хмарно, сніг. Температура:-10С. Вітер південно-західний помірний.

Неділя. Хмарно, сніг з дощем. Температура: 10С. Вітер  південно-західний помірно сильний. 

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність.  Температура: 00С. Вітер  західний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність.  Температура: 20С. Вітер західний помірний. 

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: 00С. Вітер південно-західний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: 40С. Вітер південно-західний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 00С. Вітер південний помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 40С. Вітер південний сильний. 

Четвер.  Хмарно. Температура: 2⁰С. Вітер північно-західний сильний.

В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність.  Температура: -1⁰С. Вітер північно-західний помірно сильний.

П'ятниця. Мінлива хмарність. Температура: -1⁰С. Вітер західний  помірний.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 153

З грудня 2024 року українці отримали можливість використати 1000 гривень державної допомоги за програмою “Зимова єПідтримка” для передплати вітчизняних газет та журналів. 

“Укрпошта” спільно з Національною спілкою журналістів України вітають урядове рішення щодо включення преси до переліку послуг програми та закликають громадян підтримати українські друковані медіа.

Оформити передплату можна у будь-якому відділенні “Укрпошти”, повідомивши оператора про бажання використати кошти єПідтримки. Доступні варіанти передплати – від одного місяця до року, з початком доставки від січня 2025 року. Важливо, що послуга доступна по всій території України, включно з прифронтовими територіями.

Довідково:

- Отримати єПідтримку можна через застосунок “Дія” або у відділеннях “Укрпошти”;

- Окрім передплати преси, кошти можна використати на оплату комунальних послуг, придбання ліків, продуктів харчування та інших товарів українського виробництва;

- Соціальна програма “Зимова єПідтримка” ініційована Президентом Володимиром Зеленським і діє з грудня 2024 року.

З грудня 2024 року українці отримали можливість використати 1000 гривень державної допомоги за програмою “Зимова єПідтримка” для передплати вітчизняних газет та журналів. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 148

5 грудня світова громадськість відзначила Міжнародний день волонтера. Близький і дорогий цей день для багатьох мешканців Ковельщини. Сотні, якщо не тисячі наших земляків беруть участь у волонтерському русі.

Особливого розмаху набрав цей рух після широкомасштабного вторгнення росії в Україну взимку 2022 року. Мабуть, не було і немає у нас жодного трудового колективу, громадського об’єднання, релігійної громади, навчального закладу, котрі б не допомагали і не допомагають воїнам ЗСУ, бійцям територіальної оборони. Про добрі справи людей щирої душі постійно інформують газети, радіо, телебачення, соціальні мережі. 

В попередньому номері «Вістей Ковельщини» ми повідомляли про звернення одного з мешканців Ковельщини, воїна ЗСУ Лева Баглика, який попросив допомоги у придбанні автомобіля-«пікапа», а потім подякував за оперативно надану допомогу. А нещодавно в пана Лева знову з’явився привід для зворушливого посту у Фейсбуці. Ось що він написав: 

“Коли отримуєте вдвічі більше, ніж просите, тоді навіть у мене, бувалого і загартованого вояка, прорізається щедра сльоза вдячності. 

Земляки вміють дивувати. На фоні зменшення допомоги армії, на важкому шляху захисту Батьківщини, у найбільш критичний  момент наші волиняни тут,  як тут. Віктор Козак!  Дякую за візит!

Наш підрозділ, якщо оснащений та забезпечений, врятує життя ще багатьом захисникам. Часто мова йде про хвилини, а не години: добратися, визволити, довезти. 

Ми втомлені, але з Вашою допомогою відновлюємося фізично та технічно і ніколи не здаємося. Удосконалюємо навики, набираємося сил і гатимо по ворогу, куємо Перемогу.

Ще раз всім вдячний за велику та маленьку допомогу!”. 

l

У нас, журналістів, виникло бажання дізнатися  більше про поїздку в зону бойових дій представників Ковельщини, яку очолили депутат Волинської обласної ради, директор ТзОВ «Ідея» Віктор Козак і керівник фірми «ТопАгроТранс» Анатолій Пархомук. Вони доставили і передали бійцям 14-ї Окремої механізованої бригади імені Князя Романа Великого автомобіль-«пікап» підвищеної прохідності. Новими шинами авто укомплектував Олександр Жолоб, а депутат міської ради Павло Семенюк долучив генератор. Для 100-ї бригади завезли «Mavik-3», FPV-дрони, засоби гігієни, генератор, смаколики.

Не забули і 3-й Луганський прикордонний загін. Їм вручили   Mavik-3, генератор, мийку високого тиску, засоби гігієни, солодощі. Хлопці дякували за те, що їх не забувають, пам’ятають і допомагають всією громадою. Вони щиро вдячні Віктору Козаку, Анатолію Пархомуку, депутату Волинської обласної ради Івану Смітюху, голові наглядової ради ТОВ «Волинь-Кальвіс» Анатолію Понікарчуку, добродіям Андрію Откаленку, Руслану Демчуку, Олександру Жолобу, благодійному фонду «Resistance foundation», який забезпечив наших захисників вологими серветками.

Наш кор.

НА ЗНІМКАХ: посланці Ковельщини під час зустрічі з воїнами ЗСУ. 

5 грудня світова громадськість відзначила Міжнародний день волонтера. Близький і дорогий цей день для багатьох мешканців Ковельщини. Сотні, якщо не тисячі наших земляків беруть участь у волонтерському русі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 180

Усі учасники ліквідації 38 років тому, не маючи досвіду, належних засобів захисту, обладнання, ціною власного життя та здоров’я   рятували нас, Україну і все людство від страшної біди. Їх об’єднує не лише мужність і самовідданість. Свій подвиг вони скромно применшують, віддаючи шану тим, хто загинув, хто першим вступив у боротьбу з ядерним монстром. 

При зустрічах з нами, журналістами, неохоче діляться пережитим та переводять розмову на важливішу проблему сьогодення – боротьбу з кремлівським диктатором. З гордістю розповідають про знайомих військових, пишаються стійкістю ЗСУ і з нетерпінням чекають на Перемогу, адже, як ніхто інший, розуміють, якою ціною вдається стримувати ворога.

l

Ігоря АЛЄКСЄЙЧУКА у нашому місті знають і поважають не лише як учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він – лікар – акушер-гінеколог вищої категорії з багаторічним стажем роботи у Ковельському пологовому будинку Ковельського МТМО.

Бути медиком – його мрія, яку він здійснив, здобувши знання у Тернопільському державному медичному інституті. А до цього – проходив строкову службу у Білій Церкві в інженерно-саперному батальйоні на посаді заступника командира взводу-начальника радіостанції командно-штабної машини (КШМ). 

26 квітня 1986 року у теплий та сонячний день армійців насторожив сигнал «Тривога. Хімічна загроза» (перед «навчальною» тривогою завжди попереджали). Аж ввечері їм стало відомо про аварію на ЧАЕС, про реальні масштаби якої навіть і не здогадувались.

Підходив час демобілізації,  але  у серпні 1986 року прийшов наказ вирушити на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на посаді начальника зв’язку   підрозділу. Ігор Григорович сюди прибув молодим 20-річним сержантом. 

«У інженерно-саперному батальйоні, де я служив,  була спеціальна техніка для проведення необхідних тоді дій. До того ж, у нас сформована понтонна рота, яка могла забезпечити  переправу наплавним мостом. Але оскільки через річку Прип’ять міст не можна було зробити, бо ходили баржі до вантажного порту, то організували  паромну переправу. 

Мене призначили начальником зв’язку цього підрозділу, хоча це  офіцерська посада. Для отримання подальших інструкцій прибули у штаб з ліквідації наслідків аварії, який розгорнули у приміщенні Чорнобильського міськкому партії. Присутніх здивувало, що старшого сержанта призначили на таку відповідальну посаду», – пригадує Ігор Алєксєйчук.

Справа в тому, що пан Ігор, перебуваючи на армійських навчаннях,   дуже добре себе зарекомендував. Адже єдиний з батальйону зумів вийти на зв’язок зі штабом округу. Своїми знаннями та вміннями завоював довіру і авторитет керівництва.

Тож, безсумнівно, таку відповідальну і вкрай необхідну справу доручили йому. Товариші по службі здійснювали понтонну переправу, а він мав оперативно забезпечувати зв’язок з усім штабом та Києвом, доповідаючи про ситуацію. Зв’язок встановлювали  за допомогою командно-штабної машини, оснащеної необхідною апаратурою. 

Керівництво високо оцінило роботу  старшого сержанта Ігоря Алєксєйчука, за що був нагороджений спеціальною Подякою від командування штабу з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, президентською  медаллю  «Захиснику Вітчизни» та медаллю     «За героїчний подвиг». Як учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії пізніше його неодноразово нагороджували подяками обласної та міської влади. 

Тепер усі вони зберігаються в архівному альбомі разом зі знімками, яких, до речі, дуже мало. Це дещо засмучує героя розповіді, адже він дуже любив фотографувати. Робив ексклюзивні та історичні світлини, перебуваючи у Чорнобильській зоні. На жаль, ці світлини  світ не побачив, адже плівку «засвітило». 

Ближче до зими, з настанням морозів та початком льодоставу на річці, їх роту відкликали на місце постійної дислокації у Білу Церкву.

Життя продовжувалось. Була мрія – стати лікарем. У цьому його підтримали батько Григорій Григорович, який був військовослужбовцем, та мама Галина Володимирівна, яка працювала вчителем і була завучем в школі. Тож, закінчивши курси, хлопець успішно склав іспити і вступив до Тернопільського державного медичного інституту. 

Доля зробила подарунок – в групі, де навчався, познайомився з майбутньою дружиною Іриною,  родом із Ковеля. Інтернатуру теж проходили у нашому місті. Так з 1996 року й до сьогодні обоє – практикуючі лікарі акушер-гінекологи. Мають доньку.

У Ковелі доля звела Ігоря Алєксєйчука  з нашими земляками-«чорнобильцями».  Потоваришував з Василем Бороною та іншими ліквідаторами, про яких ми теж писали у «Вістях Ковельщини». Друзі час від часу зустрічаються, а головне – шанують один одного за щирість і товариськість. 

Ігор Григорович дуже наполеглива людина. Усе, за що береться, робить з повною віддачею. Не зважаючи на стан здоров’я, заставляє себе жити повноцінним життям, не сидить на місці, адже вважає, що рух та фізична активність – це запорука здоров’я.

Віддушину знайшов у садівництві. І йому це чудово вдається! Натхненна праця приносить не лише задоволення. Гігантські розміри плодів вражають, а різноманітність сортів, – мов на виставці.

Тож хай і надалі Вам, Ігоре Григоровичу, все вдається!

(На світлинах ліворуч – миті життя Ігоря Алєксєйчука). 

l

Нещодавно в редакції відбулася ще одна приємна зустріч. До нас завітала Віра   ЛЯШУК, дружина одного з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Микола Іванович, на жаль, нині покійний, як і його товариші, котрі разом з ним вимірювали рівень радіації води у так званій «30-кілометровій зоні».

З  «Ковельської  ПМК-62», де він працював у складі бурової бригади, його відрядили в Чорнобильську зону на травень-червень 1986 року. Тоді йому було 43 роки. Кремезного, сильного і спортивного чоловіка після повернення жінка не впізнала. Сильно схуд, змарнів, а далі «посипались» хвороби: аритмія, стенокардія, два перенесені на ногах інфаркти…

По собі Микола Іванович лишив тільки світлі  й теплі спогади. Адже був добрим, турботливим сім’янином. З дружиною жили, як кажуть, душа в душу, виховали чудових доньок Оксану та Ірину. Дітей любили, з великим задоволенням бавились з онуками, обов’язки ділили, пліч-о-пліч йшли по життю, тож нині Віра Олексіївна дуже сумує за чоловіком. 

Розрадою та підтримкою є онуки: Олег з дружиною Дариною, Олександр, Микола, Софія і правнучка Іларія. Всі проживають у Ковелі, тож часто бачаться, розділяючи і радості, й тривоги.

А їх чимало додалося з моменту повномасштабного вторгнення, відколи чоловік доньки Оксани – Ігор став на захист України. В числі перших він прибув у військкомат в лютому 2022 року. А торік отримав складне поранення  під час боїв на Куп’янському напрямку. 

Врятувати верхню кінцівку вдалось завдяки бойовим товаришам, які вчасно і правильно наклали турнікет. І досі в руці залишається чимало осколків. Зараз чоловік на реабілітації вдома. Розрадою є онука першокласниця Іларія, яка «заряджає» усіх своїм позитивом.

До речі, 58-річний Ігор Федчик  пройшов випробування не лише війною. В молоді  літа, на початку 1987 року,  теж був одним з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, як, до речі, і його батько Іларіон. От так в одній родині, в різних поколіннях об’єднались долі мужніх і сміливих чоловіків. 

Ні на що не нарікає Віра Олексіївна, бо розуміє, що в житті по-різному буває, і до всього треба бути готовому. От, наприклад, вона 36 років   працювала в дитячій лікарні сестрою-хазяйкою, але були часи, що і на заробітки до Польщі їздила. 

Що незмінним в її житті залишається, то це любов до читання і вишивання.  До слова, пані Віра вже 55 років є постійною читачкою «Вістей Ковельщини». Зізнається, що без газети свого життя не уявляє, як і без вишивки. 

У творчому доробку має чимало робіт, які колись презентувала на виставці. І донині голку з рук не випускає, бо любить цю справу, називає її «ліками» від усіх хвороб. У кожному хрестику –  переживання, сподівання і молитва за щасливу, мирну долю дітей, онуків, правнуків, і, звісно, нашої незламної України та її мужніх захисників.  

Розмовляла 

Аліна РОМАНЮК.

l

Смаль Анатолій Дмитрович народився в далекому 1953 році  у  с. Доротищі Ковельського району. Швидко промайнуло дитинство,  і на майбутнє юнак обрав професію кранівника. Спочатку працював на комбінаті будматеріалів, потім – на «Ковельсільмаші».

Згодом Анатолій зустрів Олену, і незабаром пара одружилася, народилися донька та син. Ощасливила сім’ю новина про отримання квартири.

Та Чорнобиль зруйнував спокійне, розмірене життя сімейства Смалів. У червні 1987 року Анатолій Дмитрович поїхав на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Тяжко тоді довелося дружині Олені. Працювала вона медсестрою на півтори ставки, а дітки ходили в різні садочки. Зараз, як згадує ті часи, каже, що було надзвичайно важко самій.

Непросто було і Анатолію. Він працював у Чорнобилі на ліквідації  Рудого лісу. Літо 1987 року було спекотним, тож робота на цій небезпечній ділянці  ускладнювалась.   Спочатку зрізували дерева, рили траншеї, куди складали повалений ліс та все вирівнювали трактором, на якому й працював Анатолій. Жили хлопці у великих палатках. 

Робота в «радіоактивному лісі» дала про себе знати через декілька років. Почались проблеми  зі здоров’ям. Але, попри випробування, ні на що не нарікаючи, Анатолій Дмитрович продовжував працювати кранівником на заводі «Ковельсільмаш». 

Скромний, добрий, готовий прийти на допомогу іншим. Таким до сьогодні залишається Анатолій Смаль, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії. Він з тих людей, хто  ніколи не вважав, що в 1987 році, будучи у Чорнобилі, здійснював подвиг, рятуючи нас від радіації. 

Наталія Сітарова,

голова  

благодійного фонду «Інваліди Чорнобиля».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 214

Євген і Олена дуже раділи донечці, яка народилася, коли їм було по 20 років. Було стільки радості, що хватило на весь світ. Назвали Богданкою.

Сусідка Катерина теж була при надії і зразу збиралась після них народжувати. Вона тяжко перенесла вагітність, часто була на збереженні, і в останній момент лікар її чоловікові сказав: «Вирішуйте, кого рятувати – дружину чи дитя? Іншого виходу немає». 

Звичайно, вирішив порадитись із дружиною. Заспокоював її, щоб згодилася залишитися жити, а в майбутньому підлікується і народить. Та вона була іншої думки: «Я тебе так люблю, що хочу, аби твоє продовження, а мій слід на Землі увічнились народженням донечки, яка буде нагадувати тобі мене. А я відчуватиму, що недаремно прожила на світі». Хоч як тяжко чоловікові було чути останні слова дружини, але що робити, коли медицина безсила?

Народилася донечка,  схожа на маму. Така ж білява, оченята карі… Максим був у розпачі: радіти за доньку чи плакати  за дружиною? Медики розуміли його стан і запропонували, поки оговтається від похорону, хай дитя буде в пологовому. Породіллі годуватимуть своїх дітей, а заодно  і його доньку. Звичайно, тимчасово, а далі треба шукати вихід. 

Мама його може підтримати згодом, як підросте онука, але зараз до року найтяжче. На 9 день по покійниці сусід Євген потішив, що дружина  Олена згодна годувати його доньку разом зі своєю. Звичайно,   це порятунок. Бабусі буде легше. Олена годуватиме, а вона вже раду дасть, аби дитя, головне, наїдалось.

Максим біг на роботу. Бабуся несла Катрусю (так назвали дівчинку на честь мами) до сусідів, а іноді Олена й до них приходила.

Забіжу наперед: годувала жінка своїм молоком і не знала, що годує... майбутню дружину для свого чоловіка.

Росли дівчатка. Навчились добре сидіти. Посадять їх у манежик, покладуть іграшок, щоб ті бавились,  бабуся спостерігає за ними, щебече до них, співає. Олена порається по господарству. Всім добре. Коли треба спати дітям, бабуся свою несла додому.  І так щодня. 

Підросла малеча. Вже помаленьку бігають, стрибають, граються, і все як сестрички-двійнята. Приходив Євген з роботи, обох садив на   руки і носився з ними по хаті. Або з бабусею у двох візочках гуляли з ними на вулиці. Олена не відчувала великого клопоту. Це її навіть тішило. Бо Катрусина бабуся більше дітей бавила, аніж вона.

У рік вже стало легше. Діти зовсім на руки не просились, їм подобалося грати удвох. Максим одружився, то вже й бабусі менше роботи. Бо невістка Катрусю тепер гляділа також. З Оленою після трьох  років у садочок водили дівчаток. 

Разом дві сім’ї повели доньок у перший клас. Вчились дівчатка добре. Вдома уроки готували то в одної,  то в другої. А коли у Насті з Максимом народився синочок, всі бавили його з радістю. Богданка і Катруся — як нерозлийвода. Одна без одної нікуди. Хоче Євген свою кудись повести  чи повезти, вона без Каті – нікуди. 

Навіть мріяли однаково, і після школи вступили до університету на педагогів. Ще на останньому курсі Богдана вийшла заміж за військового, і життя її стало  “на колесах”. По різних містах країни, в Німеччині, Ташкенті. До батьків навідувалась раз на рік. 

А Катруся чомусь ні в кого не закохувалась і заміж не збиралась. Все ніби когось чекала. Працювала в школі за фахом. Не було коли відпочивати, бо вчительська робота ще й вдома продовжується. Хіба в кіно    раз у тиждень. А в клубі школярі витанцьовують. То куди ж вчительці між ними скакати? 

У Євгена захворіла дружина. Катря бігала її провідувати. Часто й по господарству щось допомагала. Бо це ж її “молочна” мати. Вигодувала, як рідну. Євген всі сили поклав, аби рятувати дружину, не жалів грошей, найдорожчі ліки діставав (бо тоді це був дефіцит). Але хвороба прогресувала, і за пів року не стало Олени. 

Всі побивались за нею, а найдужче Катерина як за рідною ненькою, бо ж своєї не знала. Тепер дві  могили порядкувала і оплакувала своїх матерів. Іноді з Євгеном ходили на кладовище. Спільне горе  ще більше ріднило їх.

У школі колеги все натякали, що пора вже створювати сім’ю. Бо роки   підганяли – 25 за плечима. Щодня бачились із Євгеном, їй було жаль його, бо ж сам лишився. Богданка далеко. А почуття не чекали, поступово зароджувалися між ними у щось більше, ніж  просто дружба. Тільки не признавались. Все-таки 20 років різниця.

Якось насмілилась сусіда спитати:

– Уже рік давно по дружині минув. Треба, Євгене Павловичу, одружуватись. Ви ж ще молодий. Вам ніхто й не дасть 45 років.

– Тебе хочу заміж віддати, а тоді  я. Вже й Богданка нагадує, щоб одружувався. Коли погуляю на твоєму весіллі?

– Як зустріну такого, як  ви!

– А який же я?

Не відповіла, зашарілась, як маківка, і побігла. Небагато часу пройшло, як їх серця таки об’єднались. Все село дивувалось, що така молода, а вийшла заміж за старшого та ще й вдівця. А найбільше – донька. Богдана приїхала на одруження батька, вбігла в хату, обнялась з батьком, розцілувала,  а тоді:

– А де ж моя мачуха? Хочу мерщій побачити, давай показуй, таточку! Я дуже рада за тебе, дуже рада. О, а ти чого тут, подружко-сестричко? Прийшла мене побачити? Катрусю, як я скучила за тобою і за татком! Ми з тобою не наговоримось.

Кинулася її обіймати-цілувати. А тоді знову до батька:

– То де ж твоя дружина? Де ти її заховав?

А Євген і Катя дивляться одне на одного і сміються. Богдана глянула на обох – і все, нарешті, зрозуміла:

– Сяду, бо зараз знепритомнію. Не знаю, хто з цих дорогих мені людей розумніший… Життя покаже. Але поки що, бачу, щастям аж світяться обоє.

І кинулась знову обох обіймати й вітати.

Валентина Остапчук.

Євген і Олена дуже раділи донечці, яка народилася, коли їм було по 20 років. Було стільки радості, що хватило на весь світ. Назвали Богданкою.

Сусідка Катерина теж була при надії і зразу збиралась після них народжувати. Вона тяжко перенесла вагітність, часто була на збереженні, і в останній момент лікар її чоловікові сказав: «Вирішуйте, кого рятувати – дружину чи дитя? Іншого виходу немає». 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 170

До написання цього нарису мене спонукала книга «Залізний генерал» Людмили Долгоновської, експертки  у галузі стратегічних комунікацій, кандидатки філософських   наук, керівниці служби президента Аmerikan University Kyiv. 

Із назви, шановний читачу, ти, мабуть, здогадуєшся, що мова в книзі йде про генерала Валерія Залужного, колишнього Головнокомандувача ЗСУ (Збройних Сил України).  Багатьом із нас цікаво знати, а в чому  причини його стрімкої кар’єри та успіху, авторитету не тільки в Україні, а й у світі? 

…У святковий День захисника та захисниць Батьківщини, у вузькому колі військових і колег Л. Долгоновська висловила доволі суперечливу думку щодо кар’єри Валерія Залужного. Вона сказала: «Ваша дружина – це п’ятдесят відсотків успіху». На що  той,  усміхнувшись,  відповів: «Ні. Олена – це дев’яносто відсотків успіху».

Ця розмова підштовхнула мене до роздумів, Господь наділив жінку багатьма позитивними якостями. Серед них такі: бути воїном-”амазонкою”  із зброєю в руках захищати свій край, рішучою, розумною, твердою у своїх вчинках, управляти колективом  і навіть країною.

Є й інша Божа сутність жіночої статі — бути дружиною і Берегинею сім’ї та роду.

Дружина – це мудра порадниця, це «тил»  чоловіка. Вона – кохання й ніжність, від яких у лицаря виростають крила. Нарешті, це – співчуття і розрада в хвилини розпачу, радість    розділена навпіл. Вона – весна нашого існування. 

Авторка з відомих причин не торкається теми взаємостосунків у сім’ї Залужного. Але за окремими епізодами можемо судити про особисте життя цієї непересічної пари.

В ході становлення і реформування ЗСУ Валерію Залужному доводилося багато разів переїжджати у визначені службовими обов’язками місця України: Київ, Одеса, Південь, Схід і т. д. Як пише Долгоновська, «життя на чемоданах». І як правило, з ним завжди поруч – його Олена. 

До слова, колись мені теж довелось «мандрувати» Волинню. І я завжди запитував дружину: «Ти не проти?» —  «Куди ти,  туди і я», — відповідала вона, знаючи, що на новому місці буде некомфортно і незатишно.

Так само Олена Степанівна, розуміючи, що попереду чекають побутові негаразди,   виклики, свідомо йшла за чоловіком. Вірна дружина  знає, що “любити” – це віддавати частинку і навіть всього себе іншому.

Відомі слова генерала Залужного: «Я виїду з Києва останнім. У разі найгіршого, точно,  не здамся живим». 

І ще один епізод. Командувач сектору «С» їде джипом на передову в районі  Дебальцево, потрапляє під обстріл ворога. Біля нього —  кулеметник, його ранять. Кров заливає  Залужного. Ми можемо тільки здогадуватись, скільки переживань і емоцій вирувало в душі люблячої  Олени. 

І ще. Залужний признається: «Я найбільше боявся, що мене поховають невизнаним. У важкі моменти телефонував дружині і говорив, що на мені вдягнуто, які особливі прикмети».

Хіба не так думає  кожен воїн-герой на передовій, хіба  не так думають дружини і матері? Звідси авторитет Валерія Федоровича. Він воїн,  рівний серед  рівних.

l

Сьогодні ми бачимо спроби реабілітації тих, хто пройшов пекло цієї війни. Олена Залужна авторці книги признається: «Ми довго поверталися до нормального життя, відновлювались після Дебальцевого. Валєра говорив мені: «Лєна, вони приходять до мене (загиблі) і говорять зі мною. Думала, ми того не переживемо».

Пережили,  злетіли до найвищої в Україні і найвідповідальнішої військової посади – Головнокомандувача ЗСУ, бо так хотів Господь. Він чув молитви дружини Олени, яка була його мудрим ангелом-охоронцем.

Послухаймо Олену Степанівну: «Я ставила ікони на робочий стіл і молилася… Молилася! Усі колеги розуміли мене, не чіпали».

У Валерія Залужного є молодший брат Артур, теж військовий. Він признається, що Валерій завжди  був добрим наставником, і не раз застерігав його  від необдуманих  вчинків. Артур згадує: «Вона була  з ним  завжди. Якось я був у секторі «С», «Часовому Ярі», де брат керував цим сектором. Ми їхали на зустріч. Дивлюсь: іде жінка з тазиком. А там село, де чи не пів сотні сімей жило, і постійні обстріли. Придивляюся: та це ж Олена! Кажу: «Ти що, Лєн?». А вона мовить: «А що робить? Води немає. Ходила в сусідську хату прати».

Жінка сказала тоді Артуру: «Я коли зрозуміла, що  він не приїде, а підтримка йому треба, просто зібрала речі і поїхала до нього».

Людмила Долгоновська  намагається відповісти на запитання: «Хто вона, Олена Залужна?». Ось штрихи до портрета: «Ця мудра жінка  досить стримана, деколи категорична.  В усіх  її словах, діях – ніби бажання вберегти чоловіка від біди і будь-яких загроз. Щоб той не втрачав пильності – «довкола вороги».

Вона — соратниця, подруга, рівноцінна партнерка, яка розуміє, що у  величезному (неадекватному  — авт.) світі є бодай одна людина, яка за будь-яких обставин буде на твоєму боці.

У цієї гармонійної  пари дві чудові доньки: Аріна і Христина. Старша Аріна  у свою сім’ю зі стосунків батьків хоче перенести витримку і терпіння. «Пройти багато випробувань, зберігаючи сім’ю в Любові,  не втрачаючи романтики» — каже вона. 

Залужні люблять своїх доньок – це їхній сенс життя.

l

Читаючи книгу, мимоволі приходиш до висновку, що в  Україні мають місце неузгодження між баченням  військової стратегії і тактики політиками вищого рангу й керівництвом ЗСУ. Їх причини і можливі наслідки   добре розуміє генерал Валерій Залужний. Це розуміння спонукало його подати у відставку без скандалів та істерик. Він надалі залишається на війні, тільки дипломатичній – на посаді посла України у Великобританії. 

Ми знаємо, що  справиться, бо у нього – кохана Олена, ангел-охоронець. Правда,  там  їй не доведеться йти з тазиком за водою під кулями, аби випрати білизну. Але там не менше, а,  може, й більше  проблем, які слід розв’язувати  спільно.

На закінчення – трохи  романтики…  Людмила Долгоновська пише: «Початок травня. Якийсь із об’єктів на околицях Києва у внутрішньому дворі, купа людей – охорона, водії, помічники. Валерій Федорович раз по раз нахиляється до трави.

Він збирає кульбаби. Неподалік Олена, його дружина. Він підійшов, нахилився, поцілував ніжно і вручив квіти їй…”.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

До написання цього нарису мене спонукала книга «Залізний генерал» Людмили Долгоновської, експертки  у галузі стратегічних комунікацій, кандидатки філософських   наук, керівниці служби президента Аmerikan University Kyiv. 

Із назви, шановний читачу, ти, мабуть, здогадуєшся, що мова в книзі йде про генерала Валерія Залужного, колишнього Головнокомандувача ЗСУ (Збройних Сил України).  Багатьом із нас цікаво знати, а в чому  причини його стрімкої кар’єри та успіху, авторитету не тільки в Україні, а й у світі? 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 159

Знаючи думку більшості людей середнього і старшого віку, хочу категорично заявити: «Газета  місцева  потрібна! Особливо тим, хто мешкає у сільській місцевості».

Справді-бо:  значна частина населення України проживає у селах, невеликих містах і селищах. Вони  часто пенсіонери, ветерани праці, самотні, хворі. Не завжди мають можливість дивитися телевізор, слухати радіо, користуватися інтернетом. А от коли листоноша принесе їм «міськрайонку», почуваються щасливими, бо іноді газета – єдиний  їх інформатор, порадник, друг.  

Ми не винні в тому, що залишилися за межею бідності і, маючи 30-50 років трудового стажу, отримуємо пенсію у 2-3 тисячі гривень. Ще зовсім недавно у нас було активне життя, наповнене щоденними турботами, роботою, спілкуванням з людьми.  Мали змогу купити цікаву книгу, виписати улюблене видання. «Міськрайонка» була майже в кожній хаті.

Тепер же рахуємо кожну гривню, думаємо-гадаємо, як дожити до дня чергової виплати  пенсії, що ніяк не «хочуть» зростати, хоча ціни і тарифи скачуть, наче розгнуздані коні. Де вже тут думати про спокій і комфорт? Навіть «Вісті Ковельщини» дехто передплачує лише на місяць, три, а на рік не кожен може. Та й пошта працює погано,  про що повідомляють мені люди. Листонош стало набагато менше, відділення зв’язку у деяких селах позакривали. 

Вдома я зберігаю підшивку міськрайонної газети «Вісті Ковельщини» (до речі, не тільки я – чимало моїх знайомих це роблять). Іноді, переглядаючи її, ловлю себе на думці, що читати газетні матеріали не менш цікаво, аніж читати книгу. Тут все знайоме, як-то кажуть, своє. Переглядаєш,  і ніби йдеш по життю. Дізнаєшся про те, що важливе, потрібне людям відбувається.  Хтось в бізнесі «розправляє крила», хтось займається будівництвом житла, хтось допоміг ЗСУ. В такі хвилини відчуваєш, що «міськрайонка» — твій справжній співрозмовник, який викликає добрі згадки, щирі почуття любові до рідного краю.

Газета стала тим «вогником», який зігріває, об’єднує людей, кличе до себе на розмову. Водночас вона – порадник, консультант з багатьох питань. Знаю, що деякі  читачі роблять вирізки цікавих статей, виготовляють тематичні папки, в яких зберігається інформація про лікарські рослини, рецепти приготування смачних страв, про пам’ятки старовини і важливі історичні події тощо.

«Вісті Ковельщини» — ровесниця багатьох моїх сучасників, вона всього на шляху бачила.  А був той шлях і тернистим, і спокійним, і веселим, і сумним. Ми  крокували разом із газетою, долаючи всі перешкоди. Це – літопис історії Ковельщини, міста,  який змінити не можна.  Колектив газети творчий, знаючий, іде в ногу з життям. Має свій інтернет-сайт. Але ніколи не замінить газету ніяке медіа. 

Іноді і самій хочеться якимось життєвим «сюжетом» поділитись на сторінках видання, бо оточують тебе дуже хороші люди, цікаві їх життєві шляхи. Не знаю, чи виходить добре, але привітні працівники редакції завжди ставляться до мене доброзичливо, щиро. Хочеться згадати і тих, хто колись засіяв наші душі зерном мудрості, добра, талантом творити. Це Людмила Стасюк, Степан Скоклюк, Алла Малиновська, Людмила Скоклюк.

Дякую журналістам, всьому колективу видання за талант, журналістську мудрість, високий професіоналізм і просто вміння робити нашу «міськрайонку» цікавою, потрібною людям і ділити з нами будні і свята, радість і горе, хоча важко всім –  триває війна.

І все-таки звертаюсь до наших депутатів всіх рівнів, влади районної, міської, підприємців, наших меценатів і просто людей з добрим серцем:  зробіть ветеранам подарунок з передплатою «Вістей Ковельщини» на 2025 рік.  Навколо Вас живуть пенсіонери, котрі віддали своє здоров’я, роки, працюючи на фермах, полях, підприємствах, в установах.  Подбайте про них! 

Вірю  в те, що газета є і буде, бо її очолюють Микола Вельма, Світлана Ляшук. Тут працює творчий колектив, завдяки невичерпній енергії якого, глибокому розумінню ним проблем життя країни, району, області, принциповості і надзвичайно великому журналістському таланту, професіоналізму ми маємо унікальні «Вісті Ковельщини» — газету для нас і про нас!

Валентина СІЧКАР,

голова  Ковельської районної організації ветеранів, громадський кореспондент  газети «Вісті Ковельщини».

l

Від редакції:  дякуємо Валентині Володимирівні за слова підтримки журналістської праці! Зрештою, вона не тільки підтримує нас на словах,  а й на ділі: кожного року активно включається в передплатну кампанію, працює із спонсорами, які переказують кошти на передплату «Вістей Ковельщини» для ветеранів війни і праці, учасників бойових  дій, пенсіонерів тощо. Сподіваємося, що так буде й цьогоріч.

Знаючи думку більшості людей середнього і старшого віку, хочу категорично заявити: «Газета  місцева  потрібна! Особливо тим, хто мешкає у сільській місцевості».

Справді-бо:  значна частина населення України проживає у селах, невеликих містах і селищах. Вони  часто пенсіонери, ветерани праці, самотні, хворі. Не завжди мають можливість дивитися телевізор, слухати радіо, користуватися інтернетом. А от коли листоноша принесе їм «міськрайонку», почуваються щасливими, бо іноді газета – єдиний  їх інформатор, порадник, друг.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 140

12 грудня, відзначаючи  57-річчя Ковельського центру професійно-технічної освіти, колектив закладу збирає плідні ужинки багатогранної невтомної творчої праці. 

Змінювалися часи, режими, політичні устрої, неодноразово змінювалася назва нашого закладу, але він завжди залишався унікальним навчально-виховним осередком. Сьогодні Ковельський центр ПТО – потужний енергетичний центр, який розвивається завдяки мудрості педагогів та юнацьким амбіціям учнів. За ці роки тисячі юнацьких доль сформувались та були зігріті теплом небайдужих сердець колективу, якому  завжди притаманні високий професіоналізм, доброта і чуйне ставлення до молоді.

 Сьогодні під керівництвом директора Сергія Антонюка колектив створив міцну методичну й матеріальну базу в кабінетах, навчально-виробничих майстернях, успішно вирішує завдання, що виникають в цей нелегкий час в професійній освіті. Найціннішим надбанням закладу є колектив педагогів та працівників, які  передають майбутнім кваліфікованим робітникам свій великий практичний та життєвий досвід. Найбільшою гордістю – є учні, які мають змогу здобути не тільки якісну освіту, а й всебічний духовний, інтелектуальний, фізичний розвиток.

Значна увага приділяється виконанню плану державного та регіонального замовлення, якісній підготовці робітничих кадрів, підвищенню професійної майстерності педагогічних працівників, розвитку педагогічної творчості, впровадженні виробничих новацій, педагогічних технологій, покращенню якості освіти серед учнів, зміцненню та збереженню матеріально-технічної бази закладу освіти. 

Нині в закладі навчається 650 учнів за десятьма  професіями.  Навчальні майстерні постійно забезпечуються всіма необхідними інструментами та обладнанням, сировиною та розхідниками для проведення виробничого навчання.

Ми примножуємо здобутки, відповідально та цілеспрямовано виконуємо поставлені завдання з підготовки висококваліфікованих спеціалістів для відбудови України і її процвітання. Ось перелік лише частини досягнень закладу за 2023-2024 навчальний рік:

– І місце в Обласному турнірі серед здобувачів освіти ЗП(ПТ)О з професії «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування» зайняла команда учнів  ІІ курсу (викладач Микола ПАВЛЯШИК).

– ІІ місце в обласному конкурсі фахової майстерності з професії «Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів» зайняв учень Олег ЦВИД (майстер в/н Василь ЛИСЮК).

– ІІІ місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу авторських програм практичних психологів і соціальних педагогів «Нові технології у новій школі» (Юлія ВАВРЕНЧУК).

– Команда закладу – фіналісти проєкту «Відновлення через соціальне підприємництво».

– ІІІ місце в І міському Фестивалі-конкурсі «Здоровим бути модно» (команда «Панацея» керівник Світлана РОМАНОВА).

– Учень Вадим Митюк (майстер в/н Володимир ДУТКО) є одним із переможців конкурсу «Програма підтримки випускників Install Junior», яких відзначили на Install Fest Ukraine – 2024.

– Дубенюк  Олександр  (викладач Наталія ГОЛУБЧУК) –  срібний  призер  в Національному конкурсі комп’ютерних проєктів INFOMATRIX UKRAINE 2024 та срібний  призер  в Світовому фіналі Міжнародного конкурсу комп’ютерних проєктів INFOMATRIX UKRAINE 2024. 

– Віталій ШУДРА (майстер в/н Россоха Ю.А.) увійшов в десятку кращих зварників України і брав участь в міжнародному конкурсі зварювальників «Gold Cup Linde» у Чехії.

Постійний та невпинний рух уперед. Про це свідчать і проєкти, які має і реалізовує навчальний заклад:  Україно-швейцарський проєкт «Публічно-приватне партнерство для поліпшення професійної освіти в Україні», проєкт Junior Achievement Ukraine, участь в  програмах «Відновлення через соціальне підприємництво» та  «Компанія» для педагогів професійної освіти.        Налагоджується співпраця в рамках міжнародного співробітництва з естонськими навчальними закладами. Педагоги закладу є учасниками різноманітних освітніх конференцій, семінарів та тренінгів.         

В планах: відкриття нових напрямків підготовки,  розвиток соціального партнерства та продовження міжнародного співробітництва. Це дає надію на те, що серце нашого закладу, незважаючи на зміну часів, епох, поколінь, іще довго битиметься в унісон з часом. 

Україна проходить через надзвичайно складний, але необхідний етап розвитку, виборюючи справжню, а не декларативну Незалежність. Спільними зусиллями педагогів, працівників та учнів закладу підтримуємо наших захисників: ремонтуємо автомобілі для ЗСУ, проводимо закупівлю за запитами  необхідних для військових речей. 

Трепетно ставимося до новин з фронту, адже знаємо, що завдяки героїзму наших воїнів живемо, серед яких батьки, брати і сестри наших учнів та працівників, наші випускники. Ми всі у вічному боргу перед матерями й батьками за те, що вони виростили мужніх і сміливих патріотів, які віддали найдорожче, своє життя за Батьківщину. Дякуємо ЗСУ за можливість навчати і навчатись! Віримо – Україна вистоїть і буде процвітати!

В ці святкові Різдвяно-Новорічні дні бажаємо всім, щоб новий 2025 рік приніс нам Перемогу і мир. Нехай цей рік буде роком відновлення, єдності і процвітання для України. 

Бажаємо Вам і Вашим близьким здоров’я, щастя, любові і добра.  Нехай у Ваших домівках завжди буде затишок і тепло. Нехай новий рік стане для нас початком нового життя – життя у мирі та свободі!

Олена АНТОЩУК,

заступник директора з навчально-виховної роботи Ковельського Центру  ПТО. 

12 грудня, відзначаючи  57-річчя Ковельського центру професійно-технічної освіти, колектив закладу збирає плідні ужинки багатогранної невтомної творчої праці. 

Змінювалися часи, режими, політичні устрої, неодноразово змінювалася назва нашого закладу, але він завжди залишався унікальним навчально-виховним осередком.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 173