– Ігоре Леонтійовичу, моє бажання провести з Вами «Відвертий діалог» викликане двома причинами. Перша – Ваш «невеликий», як на теперішній час, ювілей (60 років – це практично зріла юність). Друга причина – бажання порозмовляти з Вами не офіційно, як із мером одного з найбільших міст Волині, хоч без цього не обійтися, а й як з колегою – журналістом.
Як Ви пригадуєте, схожа «сторінка» була і в моїй біографії: у 1990-1991 роках я очолював міську раду в Ковелі. Щоправда, на громадських засадах, одночасно редагуючи місцеву газету. Згодом прийняв рішення, незважаючи на прохання і пропозиції громадських активістів, які й далі хотіли бачити мене на посаді голови, «повернутися» в журналістику.
Скажіть відверто: не жалкуєте, що змінили професію в такий складний для країни час ?
– Найперше, дякую за можливість поспілкуватися з ковельчанами за посередництвом газети, в якій я робив свої перші кроки в журналістиці. Ви згадали початок 90-х років — страшно сказати, але вже минулого століття. Це було на зорі української Незалежності, коли свобода слова, плюралізм думок та політична активність громадян вивели журналістику на найвищий щабель суспільного інтересу.
Пам’ятаєте, якими тоді були тиражі газет та журналів? Скільки нової, закритої раніше інформації, книг та фільмів буквально переформатовували нашу свідомість! Це був час великих надій і, на жаль, великих ілюзій. Виявилося, що самі по собі свобода і незалежність апріорі не ведуть Україну як державу та її народ до процвітання та безтурботного життя.
Ними потрібно було ще правильно скористатися. Вибудувати таку систему взаємодії держави та громадян, яка б відповідала запиту суспільства на соціальну справедливість, свободу та демократію. А головне — подбати про захист свого суверенітету та цих цінностей, зважаючи на історичний досвід та нашого сусіда на Сході. Сусіда, який ніколи не відмовлявся від своїх намірів поглинути Україну, а з 2014 року робить це відверто і цинічно, з допомогою збройної агресії та неприхованої ненависті до всього українського. Сьогодні ми платимо надто велику ціну за прорахунки минулого, але у нас немає іншого шляху, як вистояти в цій війні та зберегти Україну. І саме на цю мету сьогодні має працювати кожен із нас. А для рефлексій час ще буде...
Скажу лише, що ні за чим не жалкую і не нарікаю на труднощі воєнного часу. Надалі робитиму все, аби Ковельська громада розвивалася, підтримувала Сили оборони країни, гідно вшановувала пам’ять про своїх полеглих героїв та допомагала адаптуватися до цивільного життя ветеранам, які повертаються з фронту.
– Колись покійний Євген Поліщук, міський голова, в одній із довірливих розмов, сказав: «Найважче на посаді мера довелося Анатолію Семенюку: безробіття, безгрошів’я, страйки і пікети, політична боротьба між «демократами» і «партократами». Не буду порівнювати, але, на мою думку, і Вам сьогодні непросто. Гроші у бюджеті ніби є, але нерозв’язаних проблем – сила-силенна. Найскладніша із них – російсько-українська війна, яка вже триває майже 3 роки. На фронті гинуть кращі сини і доньки України, її еліта. Громадянські панахиди на центральному майдані міста відбуваються мало не щотижня, а то й по кілька разів на тиждень.
В Ковелі і громаді – «переселенці», вдови й діти Героїв, їх батьки, і всім потрібні увага й турбота. Як у цих екстремальних умовах працюєте Ви, Ваша команда?
– У нашому житті сьогодні, на жаль, надто багато страждань, сліз та розпачу. Війна зробила це нормою життя. І це жахливо усвідомлювати. Найважче — це коли вже нічого не можна змінити. Коли читаєш сповіщення про загибель воїна і розумієш, що це — непоправна втрата ще для однієї родини... Коли треба знайти слова підтримки для мами чи дружини загиблого, а їх немає, бо горя більше, ніж слів. Це те, до чого неможливо звикнути і те, що дається мені найважче.
Ковель — єдине місто на Волині, де до сьогодні не відмовилися від проведення громадянських панахид, бо це важливо і згуртовує нас як громаду. Знати і пам’ятати тих, завдяки кому ми живемо, — наш обов’язок, тому ми й надалі будемо працювати над увічненням пам’яті про наших Героїв. На минулому тижні зустрілися з родинами загиблих воїнів нашої громади, обговорили, що і як можна зробити в цьому напрямку.
Що стосується коштів, то 19 грудня ми завершили бюджетний процес і на пленарному засіданні сесії міської ради затвердили проєкт бюджету Ковельської міської територіальної громади на 2025 рік. Один із його пріоритетів — підтримка Збройних Сил України, на що запланували 100 мільйонів гривень. Цього року на потреби сил оборони та безпеки країни наша громада вже скерувала 68 мільйонів. Ми і надалі будемо підтримувати родини загиблих воїнів. Тих, хто захищає країну, ветеранів, які повертаються з фронту.
Крім безпеки та соціального захисту, маємо підтримувати в належному стані об’єкти інфраструктури міста. Продовжимо будувати укриття в освітніх закладах громади. Зокрема, мова йде про ковельську школу №9 та Зеленську гімназію. Важливі проблеми для Ковеля — розширення кладовища, утилізація сміття, водовідведення на локаціях, які потерпають від підтоплень, енергоефективність комунальних будівель. На все це потрібні чималі кошти, а тому важливо працювати над залученням інвестицій та кредитних ресурсів. За кошти Європейського інвестиційного банку, наприклад, плануємо термомодернізацію семи інфраструктурних об’єктів. Це — три заклади освіти ( ліцей №7, ЗЗСО№12, ЗДО №9), три – охорони здоров’я (центральна районна лікарня, клініко-діагностична лабораторія центральної районної лікарні, пологовий будинок) та адміністративна будівля.
Наступного року приступаємо до реалізації проєкту “Співпраця на користь клімату: розвиток зеленої інфраструктури в Ленчні та Ковелі” у межах програми Interreg NEXT Польща-Україна 2021-2027. Сума фінансування для Ковельської територіальної громади становить 1 млн. 461 тис. 632 євро. Це дасть нам можливість провести реконструкцію нашого центрального парку імені Лесі Українки, озеленення частини парку ім. Тараса Шевченка та облаштування скверу біля Транскордонного центру діалогу культур імені Гетьманів Ружинських. Проєкт реалізовується за кошти європейських донорів і розрахований на період 2025-2026 років.
За європейські кошти у Ковелі по вулиці Володимира Кияна, 49 А будують і новий 70-квартирний будинок для внутрішньо переміщених осіб. Грантовий проєкт «Підтримка ЄС у забезпеченні житлом внутрішньо переміщених осіб у м. Ковель» фінансується Європейським Союзом та адмініструється Північною Екологічною Фінансовою Корпорацією «НЕФКО» у співпраці з Ковельською міською радою. Нагадаю, що це вже не перший досвід нашої співпраці з НЕФКО.
Минулого року завдяки такому партнерству та європейським інвестиціям ми реконструювали занедбану будівлю по вулиці Драгоманова, 17 під житло для переселенців. Реалізація цього проєкту допомогла 24 родинам українців, які мають статус внутрішньо переміщених осіб, глибше інтегруватися в нашу громаду та полегшила їхній щоденний побут. Місто ж замість занедбаних адміністративних будівель отримало нову сучасну локацію у центрі Ковеля. Сьогодні ведемо перемовини з НЕФКО щодо фінансування ще кількох важливих для міста інфраструктурних проєктів на загальну суму 5 млн. євро.
Попри війну, Ковельська громада відкрита до співпраці та нових інвестицій. Серед цікавих проєктів - індустріальний парк “Ковель Порто”, концепція якого передбачає створення нового масштабного та раціонального підходу до організації та забезпечення всіх нагальних завдань суб’єктів виробництва та переробки будь-якого профілю. Одним із перших резидентів індустріального парку “Ковель Порто” став «ТАС «Дніпровагонмаш» бізнесмена Сергія Тігіпка. Він має намір збудувати в Ковелі вагонобудівний завод для європейської колії.
Важливий сигнал і для міжнародних компаній про можливість працювати в Ковелі, навіть попри війну, поява “МакДональдза”, який швидко “виріс” фактично на пустирі обабіч траси М07 Київ-Варшава. Вже більше сорока молодих людей з Ковеля та навколишніх сіл знайшли там собі роботу. А загалом це - 70 робочих місць та нові податки до бюджету громади. Тому я вірю в потенціал Ковеля. В людей, які тут живуть і прагнуть його розвивати.
– Якщо проаналізувати Ваш життєвий шлях, то можна зробити висновок, що доля майже завжди була прихильною до Вас. Із «золотою» медаллю Ви закінчили Любомльську середню школу №1, пізніше – з «відзнакою» факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, в якому, до речі, навчався і я. Пізніше з грудня 1983 по грудень 1985 р. р. – армійська служба, де теж складалося все більш-менш добре.
Здобувши вищу освіту, почали працювати в багатотиражній газеті заводу «Ковельсільмаш», яка мала назву «Робітниче слово». У 1991-ому, в рік проголошення Незалежності України, Вам запропонували роботу в першій на Волині недержавній телекомпанії «Телевізійний Центр Ковель». Пізніше продовжили кар’єру на Волинському телебаченні. До цих пір пам’ятаю (не тільки я) Ваші цікаві репортажі, актуальні інтерв’ю, критичні матеріали.
Що сприяло Вам у житті: батьківське виховання, бажання сміливо йти вперед, не боятися труднощів, самодисципліна і наполегливість у досягненні поставленої мети?
– Мені здається, що прихильність долі ще треба заслужити. Своєю працею, знаннями, цілеспрямованістю та вірою в те, що ти робиш. Я завжди намагаюся бути найкращим в тому, що роблю. Хоча як управлінцю мені ще багато чому є повчитися. Як людині не з політики і не з бізнесу, на початках мені було доволі дискомфортно на посаді міського голови: нова робота, інший обсяг завдань, величезний рівень відповідальності. Але, коли ти зробиш щось позитивне і від цього стало краще хоча б одній людині, то розумієш, що в цьому є сенс. Це як у журналістиці: працюєш над матеріалом, здається, що вже втомився, все набридло, а потім бачиш результат, який подобається людям, і ти ніби заряджаєшся, працюєш далі...
За свої 30 років у журналістиці я не соромився того, що зроблено. Хочу, щоб так було і після того, як піду з влади. Щоб люди казали: ти зробив все, що міг. Щоб поважали так, як і раніше. Це – найголовніше і досить непросте завдання. Бо не помиляється лише той, хто нічого не робить.
Але головне — де б ти не був, залишатися людиною і не зрадити собі в будь-якій ситуації.
– Коли б Вас сьогодні запитали про те, що Ви вважаєте своїм головним досягнення за час роботи на посаді очільника Ковельської громади, яку б відповідь ми почули? В чому вбачаєте недопрацювання?
– Я б не хотів говорити про досягнення. А тим більше - оцінювати свою роботу. Це справа містян, жителів громади. Для мене, наприклад, важливо бачити, що на полі зруйнованого колись стадіону “Локомотив” знову відбуваються футбольні баталії та бігають легкоатлети. Що люди в центрі міста ходять по відремонтованих тротуарах, а на околицях – в мікрорайоні Ковеля-2 чи колишньої Черняховського – їздять по нормальних дорогах. Що молоді мами з візочками тепер можуть спокійно проїхати під мостом на «другий» Ковель, а водії комунальних підприємств працюють на новій спецтехніці, яку отримали безкоштовно в рамках співпраці Ковеля з містами-партнерами в Європі.
Що наші діти під час тривог спускаються в новозбудовані укриття і мають можливість вчитися офлайн, а українці, які полишили свої оселі через війну, отримують у Ковелі новозбудоване за кошти європейських донорів житло і постійну роботу.
Цей перелік можна було б продовжувати... Але найбільше тішить, коли отримуєш повідомлення чи відео від наших воїнів. Ті, де вони дякують Ковельській громаді за підтримку фронту, за передані для їхніх військових частин дрони, РЕБи, старлінки, зарядні станції чи інше обладнання, яке допомагає нищити ворога. Мрію про той час, коли хлопці повернуться додому, а у фойє оновленої міськради ми відкриємо постійну виставку бойових прапорів військових частин з автографами наших воїнів, написами про Ковель та Перемогу – таких в моєму робочому кабінеті назбиралося уже близько сорока.
Поки ж маємо працювати задля цієї Перемоги та миру на нашій українській землі. Сумлінно. Кожен день. Кожен - на своєму місці. Бо у нас — одна мета. І одна країна, яку ми неодмінно збережемо — вільною, сучасною та сильною.
– Нещодавно з робочим візитом у Ковелі перебувала представниця Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Лілія Бойко. Під час зустрічі з Вами вона відзначила конструктивну роботу міської влади, в тому числі Вас, депутатського корпусу, з працівниками ЗМІ. І це справді так, за що журналісти «Вістей Ковельщини», читачі газети вдячні за розуміння й підтримку. З Вами цікаво розмовляти, бо міська громада живе, діє, думає про перспективу. Впевнений, що після переможного закінчення війни вона отримає новий імпульс для свого розвитку, а, отже, тем для медіа буде багато.
Наразі дякую за відверту розмову. Вітаю з ювілеєм, який відзначили, та Різдвяно-Новорічними святами, бажаю сповнення всіх планів і задумів, родинного благополуччя! Найголовніше, звичайно, – Перемоги і миру!
Розмову вів Микола ВЕЛЬМА.
– Ігоре Леонтійовичу, моє бажання провести з Вами «Відвертий діалог» викликане двома причинами. Перша – Ваш «невеликий», як на теперішній час, ювілей (60 років – це практично зріла юність). Друга причина – бажання порозмовляти з Вами не офіційно, як із мером одного з найбільших міст Волині, хоч без цього не обійтися, а й як з колегою – журналістом.Як Ви пригадуєте, схожа «сторінка» була і в моїй біографії: у 1990-1991 роках я очолював міську раду в Ковелі. Щоправда, на громадських засадах, одночасно редагуючи місцеву газету. Згодом прийняв рішення, незважаючи на прохання і пропозиції громадських активістів, які й далі хотіли бачити мене на посаді голови, «повернутися» в журналістику.
Скажіть відверто: не жалкуєте, що змінили професію в такий складний для країни час ?
– Найперше, дякую за можливість поспілкуватися з ковельчанами за посередництвом газети, в якій я робив свої перші кроки в журналістиці. Ви згадали початок 90-х років — страшно сказати, але вже минулого століття. Це було на зорі української Незалежності, коли свобода слова, плюралізм думок та політична активність громадян вивели журналістику на найвищий щабель суспільного інтересу.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 126
Батьки і сини воюють разом в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого
Божої благодаті – у новому році життя!
Від кого чекати подарунків: від Святого Миколая чи Діда Мороза?
Від четверга до четверга
ГОРОСКОП з 6 по 12 січня
Шановні читачі!
1 січня – день пам’яті святого Василя Великого, архієпископа Кессарії Каппадокійського. Українці споконвіку шанували і шанують чесноти святого, увічнивши його ім’я в колядці з такими словами: «А що другий празник – святого Василя! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!».
– Ігоре Леонтійовичу, моє бажання провести з Вами «Відвертий діалог» викликане двома причинами. Перша – Ваш «невеликий», як на теперішній час, ювілей (60 років – це практично зріла юність). Друга причина – бажання порозмовляти з Вами не офіційно, як із мером одного з найбільших міст Волині, хоч без цього не обійтися, а й як з колегою – журналістом.
Передсвятковий фоторепортаж з підприємства, здобутки якого високо оцінив Президент України
— Скажіть, хто перший вчитель?