У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.

Під час зустрічі начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий наголосив: «Неможливо будувати майбутнє, не пам’ятаючи минулого. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом, а книга – настільним довідником і провідником кожного поліцейського». Ознайомившись з виданням, і я можу сказати, що життя цього офіцера – приклад високого професіоналізму, честі, порядності, справедливості, совісті і людяності для кожного з нас. 

“На таких особистостях, як Федір Литвинюк, ще тримається український світ і сьогодні»; «Людина з великої букви»; «Нехай ця книга слугує багатьом дороговказом у житті, у сповідуванні моральних принципів, нехай пробуджує у людях найкраще, найгуманніше»; «Як важливо, що книга побачила світ, особливо в цей нелегкий час»; «Книга це і є, мабуть, найкращий пам’ятник, бо вона не мовчить, а розповідає, якою чудовою людиною був Федір Литвинюк», – такими словами коментують вихід книги шанувальники творчості Ніни Горик в соціальних мережах.

І хоч «Дорога честі», як говорила Ніна Петрівна, – розповідь про життєвий шлях слідчого, який «до останнього патрона» служив справі і людям, книга проникнута любов’ю та повагою до чоловіка, який був опорою сім’ї, люблячим татом, турботливим сином і братом.  

У вступному слові авторка пише: «Двадцять три роки я «перебувала на службі» разом із чоловіком – таке відчуття знайоме кожній дружині правоохоронця. Мабуть, як ніхто інший, знала про його вболівання за справу, розуміла принципи його життєвої філософії, котра відповідала кодексу високої людської і офіцерської честі. 

Як літератор, маю свої борги перед пам’яттю чоловіка. Мушу віддати йому належне за постійну підтримку, за подаровану ще в перші роки нашого подружнього життя друкарську машинку – на ній видрукувано більшість написаного мною в минулі десятиліття. Він сам був особистістю – і шанував особистість».

Попри складну роботу в правоохоронних органах, чоловік не втрачав кращих людських якостей, завжди з повагою ставився до інших. Правопорушників, злочинців ніколи не ображав, називав їх не інакше, як «людина, що оступилася». У цьому, на думку Ніни Петрівни, заслуга добрих і люблячих батьків Федора Петровича та Агафії Яківни, які гідно зростили і виховали 15 дітей, прищепили віру, любов до життя, праці та рідної землі.

Незважаючи на клопоти і труднощі, у батьків вистачало любові й терпіння, ласки та лагідних слів для всіх дітей, а згодом – і онуків. Тож, підрісши, розповідає Ніна Петрівна, їхні  діти Ольга й Тарас з радістю їхали в Головне, на батьківщину тата, до бабусі Гаші й діда Федора, яких дуже любили і поважали.

Ніна Горик родом із села Забужжя, що на Любомльщині. Вчителювала у школах Головна, Ковеля, викладала у Ковельському машинобудівному технікумі (нині – промислово-економічний коледж ЛНТУ), Луцькому педагогічному коледжі. Увесь час поетеса тісно поєднувала свою педагогічну працю і поетичну творчість. Ніна Петрівна – Заслужена вчителька України, лауреатка всеукраїнських літературних премій «Благовіст», імені Павла Тичини, належить до Національної Спілки письменників України.

Талановиту жінку, художницю слова люблять і поважають у нашому краї. По завершенню зустрічі-презентації мені вдалось ближче познайомитись із пані Ніною та поспілкуватися, як-то кажуть, по душах.

l

– Ніно Петрівно, Ковель для Вас є, мабуть, особливим місцем на Землі. З якими почуттями приїжджаєте сюди? 

– Вже довгий час я живу в Луцьку, але душа моя у Ковелі. Глибокі родинні почуття пов’язані з місцем, де народилася й зростала, – мальовничим Забужжям, але Ковель – це третина мого життя, краща частина прожитих літ. Це місто, де я збулась професійно, в якому маю велику радість від дружнього спілкування, людської підтримки. Особлива любов до тих місць, які багато років мене надихали на творчість, додавали енергії, сили духу. 

Тут народились мої діти, відбулись найкращі події мого родинного життя,  тут похований мій чоловік. Тому до Ковеля завжди їду з особливим хвилюванням і радістю у душі. 

Останні роки я більше займаюся літературною діяльністю, яка теж пов’язана з Ковелем. Це стосується і книги про чоловіка Федора Литвинюка, старшого слідчого УБОЗу, який присвятив себе служінню Закону та людям. 

– У час, коли Ви активно займались творчою та педагогічною діяльністю, Ваш чоловік сумлінно опановував професію слідчого. Чи думали, що колись опинитесь в «його» ролі, адже Ви провели велику роботу, «досліджуючи» різні матеріали?

– Безперечно, будь-яка книга, особливо прозова, – це своєрідне розслідування. Не можна написати книгу, не вивчаючи матеріалів, документів, епохи, обставин.

Як я вже сказала, дві попередні книги теж пов’язані з Ковелем. Одна присвячена життю Івана Омелянюка, Почесного громадянина міста, який нещодавно відійшов у Вічність. Друга – постаті Галини Божик, Заслуженій працівниці культури України. Все це також потребувало ретельних досліджень, спілкування з людьми, вивчення документальних матеріалів.

Остання ж книга потребувала особливого  вивчення ситуації, в яку потрапила наша родина. Мені довелось не тільки збирати і вивчати газетні публікації, але й належно опрацювати їх, аби вони відтворили хронологію тих подій. Також я покладалася на авторитет побратимів Федора Литвинюка, які співпрацювали та допомагали в оформленні цих документів. 

В документалістиці, як і в журналістиці, важливе правдиве слово. Краще чогось не сказати, аніж сказати зайве. Навіть те, що колись написане, має відповідати правді, не спотворювати реальність. 

– Кажуть, слово лікує.  Чи допомогло воно Вам побороти внутрішні переживання, біль втрати?

– Так, тоді пекучий біль та душевний неспокій я виписувала у віршах. Але «зцілення» не було. Перші десять років я дуже важко пережила: недоспані ночі, тривожні думки, депресивний стан… 

А чорне горе, наче море

          Чорне, –

Не перейти убрід вовік-

 віків

І, може, слово – той

   чарівний човник,

Що винесе мене до

  берегів.

х  х  х  

Коли снаги в мені немає,

Й душа у смутку на межі,

До неба очі підіймаю

Й благаю: Боже, поможи! 

А небо слухає й мовчить.

Й коли вже серце

  знемагає,

В найнесподіванішу мить –

Приходить Бог і помагає.

Ці рядки були написані у той важкий, трагічний для нашої сім’ї час й увійшли до збірки «Повернення Мавки».

Це була справді чорна смуга мого життя. Жаль і біль не вгамувати часові. Спочатку загинув чоловік. Минали тижні, місяці, роки… Кожна згадка про ці події занурювала душу в стан отерплості й скованості. Тим часом життя посилало нові випробування і переживання. Померли мої батьки, за чотири роки не стало батьків чоловіка. Потім у засвіти пішла моя молодша сестра. І я була в оцій страждальній «ріці» протягом семи років. 

Смерть безжально забирає найдорожче. Це вже сьогодні   можу говорити про пережите «рівним голосом», аби не викликати жалю, бо зараз стільки горя і страждань переживає наш український народ! Тож тепер я співчуваю тим, хто втрачає  найдорожчих людей.

– Так, на жаль, особиста трагедія затьмарюється загальнонаціональною. Герої сьогодення, цвіт нації гине у страшній кровопролитній війні, захищаючи наші життя і цілісність держави. Можливо, маєте оптимістичний прогноз, підбадьорююче слово щодо ситуації в країні?

– Я б і сама хотіла знайти рецепт зцілення. Скажу одне: життя переможе смерть. Тож, попри складну ситуацію на фронті, я вірю, що найбільша у світі банда московських злочинців отримає належну кару. Весь світ з осудом і ганьбою реагує на їх злочини.

Дуже багато сліз та розпачу нині. Розділяю з усіма рідними біль втрат, але мусимо це пережити. Адже сенс буття – жити попри все, з вірою і надією, що все буде добре. А ті, хто став на захист людського життя, на захист державного дому, будуть уславлені і пошановані.

l

Закінчити хочу поетичними рядками Ніни Горик із «Балади про трьох Ангелів»:

Боже наш, істини

  Вседержителю!

Там – наші рідні: батьки,

  сини...

Молю і благаю: на вістрі

            битви – 

Помилуй, спаси, захисти,

  сохрани!

Пошли їм Ангелів-

 охоронців,

Тих скорих помічників

  святих!

Вели їм, Господи, ЩОБ

         КОЖЕН ВСТИГ.

Розмову вела 

Аліна РОМАНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: Ніна ГОРИК; останній Новий рік  офіцера із сім’єю (1 січня 2002 року); родина та сусіди під час презентації книги «Дорога честі» у Ковелі; товариші та колеги по службі вшановують пам’ять Федора ЛИТВИНЮКА на кладовищі.

Фото автора та з сімейного архіву поетеси.

У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.

Під час зустрічі начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий наголосив: «Неможливо будувати майбутнє, не пам’ятаючи минулого. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом, а книга – настільним довідником і провідником кожного поліцейського». Ознайомившись з виданням, і я можу сказати, що життя цього офіцера – приклад високого професіоналізму, честі, порядності, справедливості, совісті і людяності для кожного з нас. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 183

Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість   редакції нашої газети.  І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей. 

Досить часто пан  Геннадій пропонує цікаві теми до висвітлення в газеті, знайомить із своєрідними артефактами, на які багата його приватна колекція.

Ось і нещодавно, завітавши до нас, Геннадій Сарапін показав світлину, на   якій зображений він і двоє чоловіків. Один із них – досить інтелігентний на вигляд чоловік, в окулярах, особистість якого мене зацікавила найбільше.

— Хто це? – запитав я.

— Павло Дорожинський, відомий український і політичний діяч, голова Центрального проводу Об’єднання українських націоналістів-державників (ОУН-д). На жаль, покійний.

— А яких часів світлина?

— Лютого 1992 року. Саме тоді в київському Палаці «Україна» відбувався 1-й конгрес українців колишнього радянського  союзу, в якому довелося брати участь і мені.

— Як вдалося познайомитися із такою видатною особою?

— Доля звела нас в період підготовки до вшанування пам’яті українських жертв Бабиного Яру і, зокрема, відомої  поетеси Олени Теліги. Цій трагедії виповнилося тоді 50 років. Павло Дорожинський  запросив мене до церемонії встановлення пам’ятної дошки на честь учасників антифашистського  підпілля, розстріляного в Бабиному Яру у лютому 1942 року.

Мить помовчавши, пан Геннадій додав:

— Далеко не всі знають, що в цьому місці було замордовано не лише громадян єврейської національності, а й українських патріотів. Олена Теліга – одна з них.

Інформація Геннадія Сарапіна зацікавила мене. Захотілося більше дізнатися про  події тих  далеких років, як, зрештою, і про особу Павла Дорожинського. І ось що вдалося встановити на основі деяких  публікацій 1990-их років. Автором однієї з них був Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів м. Києва, який 23 березня 2021 року в «Історичній правді» видрукував статтю «Українська пам’ять  Бабиного Яру». Пропонуємо її вашій увазі з деякими скороченнями.

l

Історія вшанування українських жертв Бабиного Яру має власну історію і традиції.

Про українські жертви Бабиного Яру більшість українців дізналася у 1992 році, коли вперше у незалежній Україні відзначено 50-ту річницю трагічної і водночас героїчної смерті визначної діячки ОУН, поетеси Олени Теліги та інших учасників похідної групи ОУН, яких німці розстріляли у лютому 1942 року.

З нагоди відзначення цієї дати утворено оргкомітет, який мав назву “Головний Оргкомітет для відзначення українських жертв Бабиного Яру” і до складу якого увійшли В’ячеслав Брюховецький, Павло Дорожинський, Іван Драч, Микола Жулинський, Роман Лубківський, Левко Лук’яненко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Атена Пашко, Євген Пронюк, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та Галина Шиманська.

Згодом до Оргкомітету долучилися Комісія ВР України з питань культури і духовного відродження, газета ОУН “Українське слово”, Спілка письменників України, Український ПЕН – клуб, “Союз Українок” і “Жіноча громада РУХу”.

Оргкомітет оприлюднив  відозву “Спів над прірвою”, у якій зокрема відзначалося, що “нині віддаємо пізню честь і шану українській поетці з когорти тих, кого не оцінили і не зрозуміли через нашу пограбованість і малість, але вічно носили в серці, як щем і біль”.

Найперше завдання, яке виникло перед Оргкомітетом, це увіковічити українські жертви, зокрема націоналістичного підпілля, у Бабиному Яру. Так виникла ідея встановити Пам’ятний Хрест на честь Олени Теліги та її соратників.

Дубовий Хрест, який виготовили у Дрогобичі, здолавши шлях понад 600 км, прибув до Києва 21 лютого 1992 року.

Цього дня у Бабиному Яру зібралися кияни та гості столиці, які стали свідками його встановлення і освячення. Пам’ятний Хрест освятив отець Йоан із двома священиками церкви Йоана Богослова УАПЦ. До Хреста покладено вінки і квіти від Організації Українських Націоналістів, Київської міської ради, редакції “Українського слова”, Української республіканської партії та інших організацій.

На жалобному мітингу виступили поет Дмитро Павличко, представник Товариства єврейської культури Леонід Фінберг, депутат Київської міської ради Євген Пронюк, голова Союзу українок Атена Пашко, народний депутат України Павло Мовчан, а також брат загиблого у Бабиному Яру редактора газети “Українське слово” Івана Рогача Василь Рогач.

Цього ж дня у Будинку вчителя відбувся мистецький вечір, присвячений Олені Телізі, на якому виступила Ліна Костенко та схвалено звернення до Кабінету Міністрів з пропозицією “увічнити пам’ять про загиблих героїв, встановивши у Києві та Львові пам’ятники і пам’ятні знаки Олені Телізі, Олегові Ольжичу, Іванові Рогачу, Іванові Ірлявському та іншим”.

З цього часу щороку 21 лютого об 12.00 біля Пам’ятного Хреста відбуваються різноманітні заходи із вшанування пам’яті Олени Теліги та українських жертв Бабиного Яру.

Пам’ятний Хрест неодноразово намагалися знести, або пошкодити: підрізали, забивали у нього цвяхи, обливали фарбою; глумилися над меморіальною дошкою на честь учасників антифашистського підпілля ОУН, яка встановлена біля Хреста. 2016 року, з нагоди 110-ої річниці від дня народження Олени Теліги, у Бабиному Яру встановлено і освячено кам’яний хрест замість дерев’яного.

Окрема “епопея” пов’язана із пам’ятником Олені Телізі у Бабиному Яру. Указ про його встановлення підписав Президент України Віктор Ющенко у 2006 році.

І тільки 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі, у якому взяли участь очільники державної влади. Освятив пам’ятник патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

А вже 17 березня того року  пізно увечорі так звані “невідомі” облили червоною фарбою постамент і пам’ятник. Наступного дня волонтери їх відчистили.

Місця вшанування пам’яті українців, які загинули у Бабиному Яру пов’язані не тільки з підпіллям ОУН. Скажімо, у 2000 році встановлено дерев’яний хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 р. архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам.

На жаль, у дискусіях про жертви Бабиного Яру і їх належного вшанування український контекст практично відсутній або на маргінесі.

При цьому завжди треба пам’ятати, що  Олена Теліга і члени підпілля ОУН віддали своє життя за незалежність України, яка зобов’язана дбати про гідне вшанування їх подвигу.

Інакше завжди існуватиме можливість профанації цієї теми, політичних спекуляцій, нагнітання міжнаціонального протистояння, що у даному випадку недопустимо.

l

На закінчення додам, що Павло Миколайович Дорожинський, якого згадано у публікації, родом  з Тернопільщини. Жив і працював на благо України в 1929-2015 роках. В період Другої світової війни у 1943 р. емігрував до Німеччини, а  в 1960 р. переїхав до США. Відомий як активний учасник громадсько-політичного життя української  спільноти на теренах Західної Європи і США, публіцист. Очолював Центральний провід ОУН (д)   у 2005- 2015 р. р. Член Національної спілки журналістів України.

Відкриваючи 28 лютого 2009 року науково-практичну конференцію, присвячену 80-річчю Організації Українських Націоналістів, Павло Дорожинський  пророчо сказав: «Ми свідомі того, що сьогодні нам ще часто-густо бракує єдності – головного здобутку і заповіту наших попередників. Тому єдина дорога – наслідувати тих, хто торував нам шлях».

Мудрі слова, які, на жаль, не завжди пам’ятають нині сущі в Україні – як політики,  так і державні мужі, які замість того, щоб єднатися в ім’я спільної Перемоги над ворогом, поборюють один  одного, маскуючи свої дії високопарними  гаслами і пустопорожніми заявами. 

Підготував 

Микола ВЕЛЬМА.

Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість   редакції нашої газети.  І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей. 

Досить часто пан  Геннадій пропонує цікаві теми до висвітлення в газеті, знайомить із своєрідними артефактами, на які багата його приватна колекція.

Ось і нещодавно, завітавши до нас, Геннадій Сарапін показав світлину, на   якій зображений він і двоє чоловіків. Один із них – досить інтелігентний на вигляд чоловік, в окулярах, особистість якого мене зацікавила найбільше.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 218

21 лютого, п’ятниця

Схід Сонця – 07.23; захід – 17.48. 

Місяць – у Стрільці. 

Міжнародний день рідної мови. 

Всесвітній день екскурсовода. 

Прп. Тимофія, що в Символах.

22 лютого, субота

Схід Сонця – 07.21; захід – 17.50.

Місяць – у Стрільці. 

Європейський день підтримки жертв злочинів. 

Субота поминальна (м’ясопусна). Прп. Афанасія, спов.

23 лютого, неділя

Схід Сонця – 07.18; захід – 17.52.

Місяць – у Козерозі. 

Неділя м’ясопусна, про Страшний суд. Прп. Тита Києво-Печер.

24 лютого, понеділок

Схід Сонця – 07.16; захід – 17.53.

Місяць – у Козерозі. 

Третя річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну (24 лютого 2020 р.).

Національний день молитви в Україні

Міжнародний День барменів.

Тиждень сирний (масляний). Прп. Еразма Києво-Печер.

25 лютого, вівторок

Схід Сонця – 07.14; захід – 17.55.

Місяць – у Водолії.

День інженерно-авіаційної служби авіації ЗСУ.

Свт. Тарасія Константинопольського.

26 лютого, середа

Схід Сонця – 07.12; захід – 17.57.

Місяць – у Водолії. 

День кримськотатарського спротиву російській окупації.

Свт. Порфирія Газького. 

27 лютого, четвер

Схід Сонця – 07.10; захід – 17.59.

Місяць – у Рибах.

Прп. Тита Києво-Печер.

Місячні фази у лютому

Спадаючий  Місяць – до 27 лютого. 

Новий  Місяць – 28 лютого. 

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 07.23; захід – 17.48. 

Місяць – у Стрільці. 

Міжнародний день рідної мови. 

Всесвітній день екскурсовода. 

Прп. Тимофія, що в Символах.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 138

ОВЕН. У спілкуванні з колегами  не будьте дуже вiдвертi. Особисте життя хай залишиться в тiнi. Якщо задумали ремонт або купівлю нової машини, необхiдно все продумати i прорахувати витрати наперед.

ТЕЛЕЦЬ. Тиждень принесе несподiванi кар’єрнi можливостi, варто максимально ними скористатися i трудитися, не покладаючи рук, тодi результати перевищать всi очiкування. Прагнiть уникати конфлiктiв i суперечок через дурницi.

БЛИЗНЮКИ. Цей тиждень буде менш напруженим i позитивнiшим. Вас чекає успiх у сферi творчостi. Додадуться новi читачi, глядачi або замовники.  В особистому життi очiкуються приємнi подiї, про які давно мрiяли. 

РАК. Можлива змiна ваших планiв, мiнливiсть в справах, немов у калейдоскопi. Чим менше говоритимете про свої намiри i плани, тим швидше вони здiйсняться. У серединi тижня можливе вiдрядження, результати якого позитивно вiдобразяться на службовому просуваннi.

ЛЕВ. Потрiбні фiлософський погляд на проблеми i холоднокровнiсть в будь-яких ситуацiях. У спiлкуваннi з людьми чекає  безліч несподiваних ситуацiй i оригiнальних ходiв з боку спiвбесiдникiв.

ДIВА. Тиждень обiцяє бути яскравим i насиченим рiзними враженнями i подiями, зустрiчами i знайомствами. Почуття гумору i особиста чарiвнiсть можуть зробити позитивний вплив на успiх в багатьох сферах. Найуспiшнішими будете в юриспруденцiї, акторськiй майстерностi i комп’ютерних технологiях.

ТЕРЕЗИ. Роботи буде багато, тому важливо реально спiвставити можливостi з обсягом запланованих справ. Необхiдно навчитися вiдстоювати свої iнтереси. Прагнiть не ухвалювати поспiшних рiшень. 

СКОРПIОН. Розширяться можливостi, зокрема фiнансовi. Ваша професiйна активнiсть досягне високого рiвня, надійдуть пропозицiї з приводу нової перспективної роботи. Тiльки не перенавантажуйте себе.

СТРIЛЕЦЬ. Вам, схоже, доведеться ретельно готуватися до важливого заходу або службової перевiрки. Варто проявити трохи терпiння, щоб здiйснити задуми. Правда, для того, щоб все дiйсно вийшло так, як хочете, знадобиться ще небагато успiшних дій. 

КОЗЕРIГ. У понедiлок будьте обережнi з конфiденцiйною iнформацiєю. В середу краще зосередитися на  розв’язанні однiєї проблеми, на бiльше вас не вистачить. У спiлкуваннi з людьми чекає  безліч несподiваних ситуацiй.

ВОДОЛIЙ. Рекомендується зосередити увагу на професiйнiй дiяльностi i стабiлiзацiї фiнансового стану. Обнадiють приємнi новини. Можливе швидке просування кар’єрними сходами. 

РИБИ. Тиждень буде напруженим. Багато що доведеться вирiшувати в останню мить. Сприятливий час для змiни iмiджу – отримаєте чимало компліментів. Займiться органiзаторською дiяльнiстю, це принесе позитивнi результати.

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН. У спілкуванні з колегами  не будьте дуже вiдвертi. Особисте життя хай залишиться в тiнi. Якщо задумали ремонт або купівлю нової машини, необхiдно все продумати i прорахувати витрати наперед.

ТЕЛЕЦЬ. Тиждень принесе несподiванi кар’єрнi можливостi, варто максимально ними скористатися i трудитися, не покладаючи рук, тодi результати перевищать всi очiкування. Прагнiть уникати конфлiктiв i суперечок через дурницi.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 307

Четвер. Ясно, зранку туман. Температура: 0оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на п’ятницю: Ясно. Температура: -4оС. Вітер східний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура:  1оС. Вітер східний помірний.

В ніч на суботу. Хмарно, сніг. Температура: -5оС. Вітер північно-східний помірний.

Субота. Хмарно, сніг. Температура: -4оС. Вітер північно-східний сильний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: -8оС. Вітер  північний помірний.

Неділя. Мінлива хмарінсть. Температура: -40С. Вітер північно-західний помірно  сильний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність.  Температура: -8оС. Вітер  західний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: -3оС. Вітер західний помірний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: -6оС. Вітер південний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: -2оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність.  Температура: -5оС. Вітер південно-східний помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 0оС. Вітер південно-східний сильний.

Четвер. Ясно, зранку туман. Температура: 0^оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на п’ятницю: Ясно. Температура: -4^оС. Вітер східний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура:  1^оС. Вітер східний помірний.

В ніч на суботу. Хмарно, сніг. Температура: -5^оС. Вітер північно-східний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 158

14 лютого віряни західного обряду відзначають День Святого Валентина, або, як його тепер називають, свято кохання. По-різному ставляться до нього в Україні, хоча молодь охоче бере участь у різного роду заходах, присвячених непересічній даті.

Здавалося б, у суворий час війни не варто говорити про кохання та пов’язані із Днем святого Валентина традиції. Надто багато горя і біди сьогодні. І все ж, як нам здається, варто кілька  слів сказати про велику силу кохання і любові нині, коли ці почуття допомагають нашим воїнам легше переносити всі труднощі і негаразди, які випали на їх долю. Розуміння того, що їх люблять і кохають найдорожчі їм люди, додають сил, мужності й оптимізму. 

Так, розлуку із коханими, дітьми, онуками,  батьками переживати дуже важко. Водночас усвідомлення того, що про тебе думають щодня, щогодини вдома, переживають і моляться за твоє здоров’я, мотивує, робить щасливішим і впевненішим у майбутньому.

Війна не тільки кров, смерть  і втрати. Вона зробила щасливішими тих, хто знайшов своє кохання у важких фронтових умовах, хто поєднав свої долі із соратником або соратницею по боротьбі. Скільки таких невигаданих історій мають нині місце, важко навіть перелічити. Про них багато розповідають електронні і друковані засоби масової інформації, соціальні мережі. Читаючи про про це, тішимося і радіємо за тих, хто відчув силу любові.

Любов, увагу, шану до наших захисників вкладають у свої добрі справи учасники волонтерського руху, яких багато й на Ковельщині. Їх допомога воїнам безцінна, а особливо тоді, коли до неї долучаються діти, молоді хлопці і дівчата. Своїм теплом  душі і серця вони зігрівають тих, кому найважче.

Тож не шкодуймо ані любові, ані підтримки нашим Героям. Свої почуття їм висловлюймо не лише у День святого Валентина (хоч і це дуже важливо),  а повсякчас. Бо, як писав поет, раз добром зігріте серце, вік не прохолоне. 

14 лютого віряни західного обряду відзначають День Святого Валентина, або, як його тепер називають, свято кохання. По-різному ставляться до нього в Україні, хоча молодь охоче бере участь у різного роду заходах, присвячених непересічній даті.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 174

Нещодавно з презентацією нової книги на Ковельщину завітала Ніна Горик – волинська поетеса, Заслужена вчителька України, активна громадська діячка. «Дорога честі» – це збірка пам’яті про її чоловіка Федора Литвинюка, полковника міліції, старшого слідчого УБОЗ. Він загинув 20 березня 2002 року в сутичці з озброєними злочинцями.

Особливою для поетеси стала зустріч у Ковельському районному управлінні поліції ГУНП у Волинській області. Тут зібрались товариші та колеги чоловіка по службі, представники міської та районної влади, родина, друзі, сусіди. 

Титанічна праця вкладена у книгу «Дорога честі», адже в  ній  зібрані газетні й телевізійні матеріали, які висвітлювали події, пов’язані з тим фатальним днем.  Сюди  увійшли  спомини-есе, спогади побратимів, розповідь про родину офіцера та  поетичні твори авторки.  

Ніна Петрівна зізнається, що до останнього сумнівалась, чи потрібно через 22 роки надавати постаті слідчого такої уваги. Хоча задум про   книгу в неї виник одразу після трагедії. І так зроблено багато – Указом Президента України Федора Литвинюка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Одна із вулиць Ковеля названа на честь Федора Литвинюка, а в 2024 році на фасаді будинку №11, що на бульварі Лесі Українки, відкрили пам’ятну дошку.

Поштовхом до видання книги стала підтримка з боку тих, з ким ділилась хвилюваннями та сумнівами з цього приводу. Ніна Горик зазначила, що певним закликом до дій стали наполегливі слова Заслуженого працівника культури України Івана Сидорука, який ініціював встановлення меморіальної дошки на будинку, де проживав офіцер. 

Пригадує Ніна Петрівна і слова товариша чоловіка Володимира Геча, який сказав:  «Захищати людей і в мирний, й у військовий час  – треба мати характер. І якщо через 22 роки ми згадуємо того, хто, не вагаючись,  загинув, захищаючи життя сусідів – це запорука того, що ми пам’ятатимемо всіх Героїв, які  сьогодні віддають своє життя для захисту українського народу».

Щиру подяку Ніні Петрівні  за те, що наважилась втілити свій задум у життя, висловив Ковельський міський голова Ігор Чайка: «Маю честь» – це слова справжнього офіцера. Людина у формі має завжди пам’ятати, що на ній велика відповідальність, вона представляє та служить інтересам держави. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом для кожного покоління правоохоронців, людей, для яких честь – понад усе».

Вдячність за особливе видання висловив і начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий.

У своєму слові Ніна Горик сказала, що писала книгу не про свого чоловіка і не про те,  яким він був сім’янином, а про шлях слідчого, якого цінували і поважали колеги. Федір Литвинюк був чесним, непідкупним і справедливим. Був справжнім професіоналом, віддавався роботі й робив все, що від нього залежить, “по максимуму”.

Вів захід Дмитро Мартинюк, майор поліції, старший інспектор сектора камерного забезпечення (на світлині з поетесою Ніною Горик). Як з’ясувалось, він товаришував і навчався із сином Литвинюків – Тарасом у Ліцеї №1. Із особливим теплом пан Дмитро пригадує шкільні роки і те, як  завдяки педагогічному підходу Ніни Петрівни  полюбив уроки української мови та літератури. 

l

Зустрічі із шанувальниками творчості Ніни Горик  відбулися   в Ліцеї №1 м. Ковеля, ПТМ “Ковельтепло”, у Центрі культури, дозвілля та спорту в Колодяжному.

Як зазначили на сайті Колодяжненської громади, саме Ніна Петрівна стояла біля витоків поетично-мистецького фестивалю «Лісова пісня», який свого часу проходив в урочищі «Нечимне», а потім був перенесений до обласного центру. Але у громаді  відродили традицію свята, дещо змінивши його формат, тож у «Нечимному» вже вшосте відбувся літературно-мистецький етнофестиваль «На гостини до Лесі», і Ніна Горик є не лише його ідейною натхненницею, а й постійною учасницею. 

За творчість і цікаву зустріч у Колодяжному поетесі подякував сільський голова Віталій Кашик: «Так, як захисники і захисниці боронять Україну і все українське зі зброєю в руках, так і письменники захищають українську  мову, українські традиції, пишуть історію свого народу: слово – їхня зброя. Дякуємо Вам за це!».

По завершенню презентацій присутні мали нагоду поспілкуватися з письменницею, пригадати,  як перетиналися їх шляхи і, звісно, отримати книгу із авторським підписом. 

В свою чергу,  Ніна Горик подякувала усім причетним за підтримку у видавництві книги, а присутнім – за теплі зустрічі на Ковельщині.

Аліна РОМАНЮК.

Фото автора.

Нещодавно з презентацією нової книги на Ковельщину завітала Ніна Горик – волинська поетеса, Заслужена вчителька України, активна громадська діячка. «Дорога честі» – це збірка пам’яті про її чоловіка Федора Литвинюка, полковника міліції, старшого слідчого УБОЗ. Він загинув 20 березня 2002 року в сутичці з озброєними злочинцями.

Особливою для поетеси стала зустріч у Ковельському районному управлінні поліції ГУНП у Волинській області. Тут зібрались товариші та колеги чоловіка по службі, представники міської та районної влади, родина, друзі, сусіди. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 209

Володимир пішов слідами тата. А батько усе своє свідоме життя віддав військовій справі. В радянські часи довелося служити в Казахстані, на Далекому Сході, в Грузії, Німеччині. Все життя, як кажуть,  на колесах.

Служив сумлінно – дослужився до полковника, троє діток на тому тернистому шляху знайшлося. Дружина Валентина вірно захищала «тил» чоловіка. Не нарікала на виклики долі: куди він – туди й вона. Немало віддала сил для належного виховання двох синів і доньки. Ще й працювала за місцем служби Віктора в соціально-побутовій сфері.

В дев’яностих роках ХХ століття офіцерам (і не тільки) довелося вибирати, де служити. Віктор Іванович,  не задумуючись, віддав своє серце Україні.

А тим часом діти підростали, і один із синів Володя вже осягав військову науку у Київському виші й насолоджувався юністю. Тією, яка мріє, надіється і кохає.

Стрункий, кучерявий, розумний і статний курсант у дівчат був, як кажуть, нарозхват. Але він зупинив свій вибір на Оленці. Кохання заполонило єство хлопця.

На жаль,  дійсність жорстока – вносить в щасливі миті життя свої поправки. Спочатку батьки Оленки запротестували: у них, бач, свій вибір. Потім розпочалася військова служба за сотні кілометрів від Києва. А ще «добрі люди», як сороки на хвості, звістку принесли: мовляв, Олена виходить заміж. Затривожилась, заплакала душа.

Через деякий час, чи то з відчаю, чи то з болю в серці, Володимир занепав духом. Та сталося так, що поруч нього опинилася весела, енергійна симпатична Таня. Щебетала зимою синичкою, влітку ластівкою і таки «розворушила», пригасила полум’я колишнього кохання і пригорнула розтривожену змучену душу. 

Невдовзі стали на рушник щастя. Поклялися бути разом до дня останнього. Не забарились і діти – донечки, як квіточки. Радій, Володимире! Гармонія сімейна розквіта,  і Бог благословляє. А тут — як грім серед ясного неба: Крим анексували «брати»-росіяни і війну проти України розпочали. 

Це був перший тест на вірність і незламність. Ми тільки можемо здогадуватися, які думки вирували в обох на відстані, які переживання були за дітей і дружину. Адже там не кордон, а передова, і там стріляють. 

Офіцер Володимир – це ударна сила на фронті. Він має оцінювати ситуацію і знати, коли вести побратимів вперед. Вояки поважали свого командира – він відповідав тим же.

Пекло війни набрало сили після повномасштабного вторгнення росії. Ціна життя – яка вона? Грішми не оціниш, бо кожна смерть – це частина втраченого Космосу. Володимир, який мав гени батька, розумів це. І янгол-охоронець був над ним – оберігав від кулі рашистської. Скільки-то атак рашистів відбито! Скільки перемог і поразок на рахунку Героя!

Та не дрімає ворог. Вистежив воїна дрон, і впала вибухівка поруч. Тільки встиг відскочити, але те, що прилетіло, вибухнуло – поранило ноги. До свідомості прийшов у шпиталі. Далі – операції, реабілітація…

Набирався сил, гартував свій дух і рвався на «передок», до хлопців, які його не забували й провідували. Тривожились серця Тетяни  і доньок.

Ділився з нею наболілим:

– Ось одужаю і знову на «нуль» до хлопців. Як вони там? Чи всі живі-здорові?

– Не відпущу – перечила Таня. – Як я без тебе? Пошкодуй мене і доньок.

А час летів стрілою. Ось і реабілітація завершується. Мусить зробити свій вибір.

Тетяна  поставила ультиматум: 

– Якщо ти на війну, то я за кордон до Німеччини! Я не залишу дівчаток в Ковелі чи Франківську, де щодня тривоги, постійні обстріли. Хто їх захистить в Україні?

– Не гарячкуй, все  буде добре. І я хочу бачити доньок. Це теж  моє життя. Я ж їх захищаю там, на Сході, – втихомирював знервовану дружину він. 

Та марно. Закордон вабить багатьох своїм достатком, миром і порядком. Не одна вона кидає Батьківщину заради спокою. Статистика свідчить, що біженців-українців в країнах Європи чи Америки не менше 8 мільйонів осіб, і більшість з них повертатися не хочуть.

…Таксі приїхало завчасно, щоб не запізнитися на міжнародний потяг.  

Прощалися мовчки. Сліз не було. Обійняв доньок, поцілував заради форми дружину. Сказав: «Щасти тобі», – і відійшов. 

Чомусь згадалась Оленка – тиха, мила, спокійна і вірна. «Як вона там?».

Та вибір зроблено – його чекають побратими... 

Володимир пішов слідами тата. А батько усе своє свідоме життя віддав військовій справі. В радянські часи довелося служити в Казахстані, на Далекому Сході, в Грузії, Німеччині. Все життя, як кажуть,  на колесах.

Служив сумлінно – дослужився до полковника, троє діток на тому тернистому шляху знайшлося. Дружина Валентина вірно захищала «тил» чоловіка. Не нарікала на виклики долі: куди він – туди й вона. Немало віддала сил для належного виховання двох синів і доньки. Ще й працювала за місцем служби Віктора в соціально-побутовій сфері.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 147

У ці зимові дні відсвяткував свій 102-й день народження ветеран війни і праці, житель м. Любомля Баранський Петро Гнатович.

Звичайно, з такої урочистої нагоди ветерану дякували за пройдені шляхи,   життєву мудрість і мужність, працьовитість,  активну громадянську позицію, бажали міцного здоров’я, родинного тепла і затишку, довголіття представники Любомльської місцевої влади, районної державної адміністрації та районної ради.

Так, біографія ветерана – частина історії нашого краю. Він та його покоління відстоювали мир на  рідній землі, будували фундамент нашої Незалежності. Його життя увібрало стільки подій, яких би вистачило на багатьох. Петро Гнатович жив, як і його ровесники: йшов дорогами війни, працював, виховував дітей. За цими короткими рядками криється велике, багатогранне життя.

Сьогодні болить серце ветерана за те, що війна — на нашій прекрасній землі. Не може дати відповіді собі на запитання: чому? Бо ми – народ миролюбивий і ніколи не зазіхали на чужі території, не починали війн. Лише захищаємо своє, рідне.

Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить в собі не тільки білі та чорні кольори, а має багато різних відтінків. Так і тут. Гортає ветеран спогади «книги» свого життя, вихоплює з них все нові й нові події. У його словах  стільки життєвої мудрості, доброти! Не кожен може так проникливо розповідати про свої прожиті літа. Слухаючи, дивуємось його пам’яті на дати, прізвища.

Звичайно, найхвилюючіші згадки – про роки юності, котрі «вкрала» війна.

«Тоді, – згадує ветеран, – кожен, як і нині, воював мужньо і сміливо, захищав свою сім’ю, землю. Ми тоді перемогли, отож і нині  буде перемога за нами».

Після війни Петро Гнатович працював в м. Золотоноші на заводі металевих конструкцій. На жаль, тут отримав травму. Повернувшись додому, отримав призначення завідуючого фінвідділом, голови планової комісії Шацького району. Довелося очолити і колгосп в с. Піщі, а з 1957 р.   був головою сільської ради в с. Затурцях. Ще 20 років очолював колгосп в Рожищенському районі. Уже будучи на пенсії,  працював  директором  контори із  заготівлі худоби в м. Любомлі, директором Любомльського ринку.

Ось такі життєві сходинки ветерана, які він пройшов з честю і гідністю. Разом з тим закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. «І скільки себе пам’ятаю, – каже, – завжди працював. Не довелося їздити на моря-океани: все робота. Старався завжди бути з людьми, розуміти їх життєві проблеми, допомагав за потреби. Життя прожив чесно, як того вимагала совість:  ніколи не мав ніяких справ з міліцією, судами. Не пив, не курив, мав добрий домашній тил».

І ще одна сторінка життя ветерана. Де б не працював Петро Гнатович, завжди брав участь у громадській роботі. Знаходив для цього час, був ініціатором  багатьох районних заходів. Своєю чесною, самовідданою працею, високими моральними якостями, активною громадянською позицією ветеран заслужив повагу і авторитет серед жителів краю. Тож не дивно, що після виходу на пенсію, очолив ветеранську організацію Любомльщини. І завжди головним у його роботі була турбота про людей старшого покоління, захист їх законних прав. 

В Любомлі більше 40 років діє  хоровий колектив  ветеранів «Осіннє золото»,  який декілька разів підтверджував звання аматорського. І як не дивно, усі ці роки Петро Гнатович – активний член цього чудового колективу. Отож,  на його свято хористи подарували низку  улюблених пісень та колядок.

Щиро привітав ветерана-колегу Петро Ульянович Мохнюк – голова Любомльської ветеранської організації. Він багато років крокує по життю пліч-о-пліч з Петром Гнатовичем, тож було, що згадати. До речі, Петро Гнатович – чудовий сім’янин, турботливий батько двох донечок, люблячий дідусь і прадідусь. Його діти, онуки, правнуки – це все його багатство, його щастя, це все, чим живе і для кого живе. Шкода,  що   вірна, любляча  дружина пішла уже в засвіти. Уся родина нині завжди поспішає до батьківського дому,  аби порадувати господаря  своїми успіхами, подякувати за батьківську любов, мудрість, вклонитися натрудженим рукам і, звичайно, допомогти. Хоча Петро Гнатович старається все встигати зробити сам по господарству.

Можливо, я повторюсь, але часто згадую слова: «…кажуть,  що молодість дається кожному, а старість – обраним»

Раніше не раз зустрічалась з цим прекрасним життєлюбом, який є прикладом у житті й роботі. Він ніколи не нарікає на свою, не завжди легку, життєву долю – навпаки, радіє, що живе у незалежній державі. Десь у тому є і його частка праці. От тільки якби дожити до Перемоги…

Спасибі Вам, Петре Гнатовичу, за вашу прекрасну долю, за вміння жити і виживати, за уроки мужності та працелюбності.

Здоров’я Вам, турботи і затишку, уваги, щасливих і спокійних років життя!

І обіцяний вальс на честь Перемоги ми неодмінно з Вами затанцюємо… 

Валентина Січкар.

l

Користуючись нагодою, під час перебування в Любомлі ми відвідали будинок для людей, що опинилися у складних життєвих умовах. А таких тепер, в час російсько-української війни, є чимало. 

Цей будинок можна назвати осередком добра і милосердя. Все тут охайно, гарно, чисто, затишно. Притулок в ньому знайшли 40 осіб, хоча розрахований на 50. Пацієнтів не тільки доглядають і лікують, а й надають психологічну підтримку, стараються зменшити душевний і фізичний біль, допомогти вижити у цей кризовий час.

Познайомившись з працівниками, переконалась, що вони трудяться за велінням серця, виявляючи до своїх підопічних чуйність, увагу, доброту, за що їм – велика подяка!

Зустрілися ми тут з Івановою Тетяною Федосівною, яка напередодні відзначила 103-річчя від дня народження. Жінка родом із Дніпропетровщини, але її доля склалася так, що довелося залишити зруйнований війною дім і переїхати на Волинь. Свій прихисток знайшла у Любомльському будинку соціального захисту, де відчуває турботу і шану до себе.

І її привітали з днем народження (на світлині). Таїсія Федосіївна подякувала за поздоровлення, а з очей покотилися сльозинки печалі та радості.

Валентина Січкар,

голова Ковельської районної ветеранської організації, громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».

У ці зимові дні відсвяткував свій 102-й день народження ветеран війни і праці, житель м. Любомля Баранський Петро Гнатович.

Звичайно, з такої урочистої нагоди ветерану дякували за пройдені шляхи,   життєву мудрість і мужність, працьовитість,  активну громадянську позицію, бажали міцного здоров’я, родинного тепла і затишку, довголіття представники   Любомльської місцевої  влади, районної державної адміністрації та районної ради. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 168

Раптово не стало Віталія Павловича Лихобицького. Настільки раптово, що я довго не міг прийти до тями, коли знайомий колега повідомив телефоном про його трагічну загибель.

Ще вранці пан Віталій, за традицією, привітав у Фейсбуці всіх добрих людей з новим днем, побажав кожному миру й благополуччя.

Вдень, як пізніше розповідала його донька, їздив своїм незмінним «коником»-велосипедом у справах, незважаючи на її прохання не робити цього, бо ж не зовсім безпечно.

«Я мушу рухатись, – сказав рішуче. – Сидіти на місці не в моїх правилах».

А вже згодом  потрапив у смертельне ДТП, залишитися живим в якому не мав ніяких шансів. Це згодом підтвердили й медики.

Трагічна новина болем озвалася в серцях і душах людей, які знали Віталія Павловича. А знали його у Ковелі чимало осіб. Тривалий час сумлінно ніс армійську службу як надстроковик, на совість трудився в колективі телеретранслятора. 

Вийшовши на заслужений відпочинок, не замкнувся у стінах власної квартири, а з головою поринув у громадську роботу, літературну творчість. Був активним дописувачем «Вістей Ковельщини», інших   видань України, членом літературно-мистецького Товариства «Творчий світ».

Віталій Лихобицький належав до категорії особистостей, яким до всього є діло, які вважають громадянську пасивність не просто недоліком, а злочином. Перед своєю совістю, родиною, Богом. Таким його виховали батьки, таким він став завдяки своєму характеру, таким залишався до останнього дня життя.

З Віталієм Павловичем ми були знайомі не один десяток років. І хоч за віком трохи старший за мене, завжди з повагою ставився до моїх зауважень, пропозицій, редакторських правок, бо знав: я гірше не хочу. Ще й дякував, коли разом знаходили спільну мову.

За своє творче життя Віталій Павлович написав дуже багато: віршів, гуморесок, оповідань, пісень, видав декілька книжок. Навіть за всього свого бажання ми б не змогли видрукувати у газеті й сотої частини його праць, народжених у постійному пошуку, невтомному дерзанні, якомусь справді молодечому запалі.

Йому «скорялись» всі жанри і літератури, і журналістики, бо вправно  володів словом, наполегливо оволодівав таємницями красного письменства, не цурався вчитися у визнаних майстрів пера. Виходив навіть переможцем у всеукраїнських літературних конкурсах, постійно вдосконалював свою поетичну майстерність. Не знаю навіть, коли він встигав так активно творити.

l

7 березня 2024 року «Вісті Ковельщини» видрукували чергову поетичну добірку поезій Віталія Лихобицького. Вони були не зовсім звичайними і викликали чимало запитань у всіх, хто знав поета. А вся справа у тому, що у вступі до публікації, яку автор назвав «Всьому свій час», він звернувся до читачів газети з такими словами: 

«Шановні друзі і колеги! Цими віршами я закінчую свою творчість. Дякую за дружбу, за увагу, за добре ставлення, терпимість і розуміння. Всім зичу Божого благословення!». На продовження своїх «мінорних» нотаток запропонував вірші, заголовки яких теж досить промовисті: «Жде покаяння наш Отець», «Всьому свій час», «Роздуми про вічне», «Як час спішить», «Тут щирим бути не боюся».

З висоти сьогоднішнього  дня я розумію, що душа Віталія Павловича вже у той час жила якимсь лихим передчуттям, якого до кінця не розумів, мабуть, ні він, ні його шанувальники, ні навіть я як редактор газети. І все ж   після публікації у месенджері написав: «Віталію Павловичу! Не час на песимізм! Продовжуйте писати! Ваша поезія потрібна людям!» . Важливо, що подібні слова він почув не лише від мене, а тому й продовжував писати, активно використовуючи при цьому   газету, соціальні мережі.

На жаль, 17 січня цього року справдилося його інтуїтивне пророцтво:

Ніщо не  спинить часу

  плин:

Ні хутро, ні нагота,

А накінець зійдеться клин – 

Усе поглине темнота.

І заблаженствує душа:

Не буде болю, суєти,

Не буде жодного вірша,

Я буду спокій берегти.

Боляче. Прикро. Печально.

Але були у тих поезіях     Віталія Лихобицького і такі слова:

Я зичу вам і радості, й

  любові,

І повсякденно Господа

  молю,

Щоб ви були щасливі і

  здорові,

Мої хороші! Як я вас

  люблю!

У цьому побажанні (тепер уже з Вічності) – весь Поет: щирий, відвертий, доброзичливий, мудрий, обдарований Божим талантом. І доки ми його пам’ятатимемо, він буде завжди з нами.

Душа Поета – у його віршах. Із того, що залишилося в редакційному архіві, написаного останнім часом, але не надрукованого в газеті, дещо пропоную увазі читачів.

Прочитаймо і пом’янімо молитвою Поета. Хай душа його знайде спокій у Царстві Небесному.

Микола Вельма.

Раптово не стало Віталія Павловича Лихобицького. Настільки раптово, що я довго не міг прийти до тями, коли знайомий колега повідомив телефоном про його трагічну загибель.

Ще вранці пан Віталій, за традицією, привітав у Фейсбуці всіх добрих людей з новим днем, побажав кожному миру й благополуччя.

Вдень, як пізніше розповідала його донька, їздив своїм незмінним «коником»-велосипедом у справах, незважаючи на її прохання не робити цього, бо ж не зовсім безпечно.

«Я мушу рухатись, – сказав рішуче. – Сидіти на місці не в моїх правилах».

А вже згодом  потрапив у смертельне ДТП, залишитися живим в якому не мав ніяких шансів. Це згодом підтвердили й медики.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 134