юних талантів

22.02.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

«Університет» юних талантів

У простір 500-літнього ювілею надання Ковелю Магдебурзького права гарно вписалося 70-річчя вічно юного Палацу учнівської молоді імені Івана Франка, колишнього будинку піонерів. Цей позашкільний заклад освіти для міста є знаковим. Бо він не «поза» школою і не «поза» містом.

Він – в душі кожного ковельчанина. Це справжній університет юних талантів! Саме тут розкривається, відшліфовується і випробовується творчий потенціал юних.

Пригляньмося і прислухаймося: яку б номінацію творчого напрямку не просвітили всевидющим оком критика, ми не знайдемо там байдужості або халатності. Тут завзята праця і відповідальність, помножені на високий професіоналізм.

Ковельчани гордяться тим, що їхні талановиті діти успішно виступають на конкурсах і фестивалях в області, в столичному палаці «Україна». Ковельські юні аматори сцени гідно представляють нашу державу на теренах Європи.

Вихованці ПУМу демонструють не тільки хист у хореографії, пісні, слові, прикладному мистецтві, а й (що найголовніше) талановито презентують українську національну культуру, народні звичаї і обряди, силу козацького духу, зрештою, філософію буття великого народу. А ще тут організовуються важливі акції за мир, підтримку благодійництва і дружби між дітьми країн світу.

Загляньмо за «куліси» історії. У далекому голодному і холодному 1948 році у Ковелі з’явився клуб піонерів. Це був невеликий будиночок по вул. Маціївській, 2 з групою учнів і кількох викладачів. Очолив заклад Феодосій Сидорович Майданський. Структура прижилася і стала гарною гілкою на дереві освіти міста.

Зверніть увагу, шановні читачі, на те, чого навчали тоді дітей поза школою. Тут функціонували такі гуртки, як авіамодельний, кіномеханіків, фотосправи, шахово-шашковий, хореографічний, драматичний та інші.

Життя людини тоді чогось варте, коли вона перебуває у постійному пошуку розвитку і рухові вперед. У цьому закладі – «університеті» ви не знайдете застою.

Вже у 1962 році в будинку піонерів творчими «науками» займалися 343 учні в 16 гуртках, а в 1995 році – більше, ніж 700. Це невгасиме полум’я творчості запалювали фахівці своєї справи разом із вихованцями віком від 5 до 18 років.

Добре відомо, що за курс корабля і його безпечне плавання завжди відповідають капітани. “Корабель” позашкілля впевнено вели: Феодосій Майданський, Іван Івлєв, Марія Дем’яненко, Раїса Карпенко, Олексій Глущенко, Софрон Масловський, Ярослава Тарасюк, Галина Войтюк, Володимир Давидюк і рекордсменка (23 роки беззмінно) Тетяна Середюк.

На особливе пошанування заслуговують ветерани закладу. Серед них – легенда хореографії Любов Ризванюк, «Відмінник освіти України». По праву, якби існувала така класифікація, їй за інноваційний творчий пошук, жертовну працю можна сміливо присвоїти звання «Доктора творчих наук». Сьогодні танцювальний ансамбль «Барвінок» по праву носить звання «Народний» і знаний у всій Україні та і багатьох країнах Європи.

О, скільки тут жертовних особистостей, що запалюють животворні свічі у душах дітей!

З цього закладу вийшов міський духовий оркестр, яким керував Іван Попеску (нині покійний). «Торкалися» живлющих джерел цього закладу такі знаменитості, як Борис Клімчук, Олег Корнелюк, Валентин Наріжний, Андрій Мигуля та багато інших.

На жаль, формат газети не дозволяє озвучити прізвища всіх ветеранів позашкілля та теперішніх ентузіастів та їх творчу працю.

Святиться праця в ім’я майбутньої людини. На теперішній час під творчою опікою вихователів-учителів та методистів знаходиться 1100 учнів (!).

Здається, хитається сцена від запальних танцюристів. Кружляє над глядачами задушевна і жвава мелодія пісні. Оживає історія та життя наших предків у драматичних виставах. Милує око і зворушує виставка малюнків, вишивок та виробів із соломки.

Словом, все, що є у тебе, Україно, ти зможеш побачити, почути і відчути у Палаці учнівської молоді м. Ковеля.

Ювілейні урочистості вдалися на славу. Було свято і був звіт про пройдений шлях, про здобутки ветеранів і про перемоги сучасників закладу.

У переповненому залі – батьки, бабусі і дідусі учнів, вихователі-наставники, методисти та ветерани закладу. В першому ряду – друзі творчого колективу, серед яких Ігор Прокопів, заступник міського голови, Віра Федосюк, секретар міської ради, Оксана Дідик, директор обласного центру естетичного виховання молоді, Віктор Бичковський, начальник управління міської освіти, автор цих рядків та інші.

Тетяна Середюк вшановує своїх підопічних добрим словом, Почесними грамотами і подяками, дякує за плідну співпрацю і допомогу владі, завдяки якій переживає своє друге народження ПУМ.

У свою чергу, щире, напутнє слово та цінні подарунки – від вищезгаданих представників міської влади, обласного центру, управління освіти. Гарно у дійство впліталися виступи ветеранів. А між вітальними словами лунали пісні, вірші і звеселяв душу танець у виконанні вихованців палацу.

Словом, душа присутніх відпочивала і наповнювалась еліксиром радості.

Бо як не радіти цим талановитим дітям, нашій надії та нашому майбутньому? З почутого запам’яталося: «Вогонь, запалений на вершині гори, зігріє тих, хто біля її підніжжя».

Славно зігріли присутні і душу, і серце від того полум’я, що на вершині таланту.

Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 593

Повідомлення в номер / Куди не кинь — всюди "клин"

22.02.2018

Куди не кинь — всюди "клин"

Не далі, як у номері "Вістей Ковельщини" за 8 лютого ц. р., свої нотатки під заголовком "Ексгібіціонізм як прикмета "руського міра" я закінчив словами: "Схоже на те, що з приходом весни у наших сусідів (тобто росіянців — Я. Г.) нудно не буде…".

І ви знаєте — як у воду дивився: останні події підтверджують, що московитам та їх правителю Владіміру Путіну не позаздриш. Неприємності посипалися на голови сусідів, як із рогу достатку (щоправда, із знаком "мінус").

По-перше, "вічно молодий" Владімір Путін захворів. Не так, щоб аж занадто, але всі наради й передвиборні поїздки на деякий час відмінив. Можливо, пошкодило купання на Водохреще, незважаючи на те, що воду підігріли й одягли на вождя кожуха. Можливо, були інші причини, але факт залишається фактом: Путін хрипів, кашляв і став серйозним вогнищем вірусної інфекції.

По-друге, зовсім несподівано і для публіки неочікувано, опозиціонер Олексій Навальний, якого не допустили до участі в президентських виборах, "злив" в інтернет чергову серію відеокомпротату. На цей раз "героями" його стали високопоставлений кремлівський чиновник Приходько та мільярдер Дерипаска.

О. Навальний дотепно і, як завжди, дошкульно показав і розповів, як проводять свій вільний час особи, наближені до царського престолу. Виявляється, вони в компанії дівиць легкої поведінки, або, як їх називає Владімір Владімірович "осіб із пониженою соціальною відповідальністю", плавали в морях-океанах на яхті мільярдера, паралельно обговорюючи проблеми політичного життя Росії. Дівиці, а особливо така собі Анастасія Рибка (це її псевдонім — Я. Г.) з білоруського Бобруйська ті розмови записувала, розваги фільмувала, щоб потім оприлюднити почуте і побачене у книзі, яка вийшла масовим тиражем і користується шаленою популярністю у читачів.

Олексій Навальний свій відеофільм створив не тільки для того, щоб показати аморальність членів путінської команди. Його головна мета — розвінчати корупційні діяння цих членів. Адже Приходько своєю поведінкою підтвердив: він повністю залежить від грошей Дерипаски, як залежить від названих олігархів вся кремлівська рать, включаючи самого президента. Щоправда, незрозуміло, що буде далі. Наразі держкомнагляд (є така установа в Московії) розпорядився відеокомпромат з інтернету усунути, а Дерипаска погрожує причетним до скандалу судом.

Судом погрожує й інша непересічна особа росіянського політикуму — Ксенія Собчак, теж кандидат в президенти, яка одночасно є похресницею Путіна. І погрожує не будь-кому, а хрещеному батькові! За що? Бо він, як вважає, не має права вчетверте балотуватися на посаду глави держави. Навряд, чи Ксюша, як її ласкаво називають журналісти, чогось доб'ється, що й підтвердило нещодавне судове рішення, але галасу наробила чимало. Зрештою, галас і реклама — це давнє захоплення кандидатки.

Трапилася у наших сусідів і ще одна трагедія, наслідки якої можуть бути досить непередбачуваними для Владіміра Путіна: цими днями у Сирії американські вояки в пух і прах рознесли бойове формування росіянців — озброєних до зубів бійців так званої приватної військової компанії Вагнера. ЗМІ повідомляють, що загинули сотні найманців – від 200 до більше як 400 чоловік. Офіційний Кремль заявив, що чутки перебільшені, а загиблі не належали до складу російських збройних сил, тому даних про втрати в міністерства оборони нема. Американці ж наголосили, що заздалегідь попередили Москву про майбутній удар, але у відповідь почули: "Наших там немає".

Цей випадок став справжнім шоком і для багатьох росіянців, і, очевидно, для самого Путіна. Чи не це — найголовніша причина його раптової хвороби? Адже у розпал передвиборної кампанії отримати такий потужний ляпас від клятих "америкосів" – це вам не застуду підхопити. І найважче полягає в тому, що як пояснити електорату нищівну поразку в "братній" Сирії, звідки всі війська уже давно "виведені" і втрат особового складу "немає"?

Словом, є над чим думати "вічно молодому" вождю московитів. Хоча звикати до подібних ситуацій йому не вперше — історія його владарювання багата на вбивства, катастрофи, війни, інші злочини проти людства. Однак, як відомо, чекісти не здаються. Їх можуть рано чи пізно здати свої…

Ярема ГОЯН.

Р.S. Не надто втішними для росіянських спортсменів, які виступають під нейтральним прапором відповідно до рішення МОК на ХХІІІ Олімпійських іграх у південнокорейському Пхенчхані, є досягнуті ними результати. Росія не увійшла навіть у п'ятірку найсильніших команд і не виборола жодної золотої медалі (в Україні є одна). І це після "тріумфального" виступу у Сочі в 2014 році. Щоправда, там росіянці масово вживали допінг, що й стало причиною їх ганьби. Але це не стало уроком для вірних путінців: цими днями допінг-проба російського керлінгіста Крушельницького дала позитивний результат. Отож, справді: куди не кинь, всюди — клин.

Я. Г.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 692

Повідомлення в номер / Ковельчани здобули “бронзу”

22.02.2018

Ковельчани здобули “бронзу”

Ковельські спортсмени здобули "бронзу" на чемпіонаті України з вільної боротьби серед чоловіків та жінок віком до 23-х років. Змагання проходили у місті Полтаві. У складі збірної Волині наше місто представляли четверо вихованців ДЮСШ управління освіти.

Успішно виступили Анастасія Падошик та Тимур Романюк, які у своїх вагових категоріях – відповідно 50 і 79 кг вибороли бронзові нагороди та підтвердили звання майстра спорту України.

Ще одна ковельчанка Тетяна Савенюк зайняла п'яте місце. Готували спортсменів до чемпіонату тренери Олег Стус та Ігор Падошик.

У командному заліку серед жінок волиняни на 4-му місці, серед чоловіків — на 13-му.

Володимир Олексюк,

директор ДЮСШ управління освіти.

У командному заліку серед жінок волиняни на 4-му місці, серед чоловіків — на 13-му.

Володимир Олексюк, директор ДЮСШ управління освіти.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 436

Повідомлення в номер / Огірки з парника

22.02.2018

Огірки

з парника

Огірки з парника

Щоб бути і зимової пори з огірками, багато господарів використовують для їх вирощування парники. Для вирощування огірків у парниках доцільно використовувати гібриди Травневий, Джерельце і Тепличний 40.

Якщо огірок вирощуватимете першою культурою, насіння висівайте до 20 лютого, для наступних термінів — за місяць до висаджування розсади. При висаджуванні розсади посередині парника в біопаливі зробіть канавку глибиною 10—15 і шириною 25—30 см, яку засипте грунтосумішшю. Потім грунтосуміш внесіть рівномірно по всьому парнику шаром 8—10 см. Таким чином, посередині парника, де будуть висаджені рослини, шар ґрунту складатиме 20—25 см. Невеликий шар ґрунту по краях парника не ущільнює біопалива, що сприяє гарному горінню гною.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 869

Повідомлення в номер / Сироти при живій матері

22.02.2018

Сироти при живій матері

Олена рано вийшла заміж. Народивши доньку і сина, невдовзі розлучилась, бо пляшка і чарка стала сенсом життя її чоловіка.

Син Олег привів матері невістку і сказав, що одружується. Олена Вікторівна бачила, що дівчина якась несерйозна, і була проти їхнього шлюбу. Та Руслана заявила, що вагітна від Олега.

Змирилася Олена Вікторівна, повірила, зробила дітям весілля. Та брехлива невістка обдурила свекруху, бо мала намір якнайшвидше стати хазяйкою в хаті.

Першого онука вона народила через 13 місяців після весілля. Руслана одразу взялася "хазяйнувати" у свекрушиній хаті: стала красти і виносити з хати все, що можна. Обмінювала на горілку навіть порожні банки. Одним словом, “пустилася берега”. Олена просила невістку, щоб та отямилася – вона й слухати не хотіла. Спочатку пила потайки, аж поки свекруха не викрила її.

– Руслана йшла з дому надовго, і ночувала будь-де і де ніч застане, – розповідає жінка. Згодом народилися онучок Віталик, а там і онучка Світланка. Здавалося, молода жінка мала отямитись – та де там! Бралася знову за своє. Страшний безлад не раз заставала свекруха у своїй хаті. Перекинута, увімкнута в розетку пральна машина валялася посеред хати – кругом вода розлита. А якби ж замкнуло проводку? Могла б біда бути! Підшукала синові і невістці інше житло.

– Хай ідуть на квартиру і живуть собі самі, – думала жінка.

Та й там толку не було.

– Того дня, – пригадує Олена Вікторівна, – я поїхала до сина, який лежав у лікарні. А сусіди інформують: нетвереза Руслана залишила новонароджену Світланку і однорічного Віталика на цілий день самих у хаті(!) Сама сіла на велосипед і подалася по селу. Діти голодні і сплакані аж увечері дочекались матері. Взута і одягнута, п'яна лягла спати, навіть не глянувши на дітей.

– Як таке можна витримати? – витираючи сльозу, каже жінка. – Стала вона ще більше пити і гуляти. А як приїде її сестра, то удвох на гульки йдуть, бо і та така сама.

– Не раз сварила я її, але Руслана мене не слухала, – продовжує Олена Вікторівна. – Бачу, що толку не буде, кажу їй: "Їдьте до своєї матері в село, і хай вона з тобою розбирається". Дала подушки, ковдру, синові купила новий одяг, взуття. Та недовго він там був – через два місяці приїхав додому у тестевій старій футболці і капцях, бо його нову одежу забрав сват собі. А слідом за ним приїхала горе-невістка. Залишила матері однорічного Віталика, а з малюсінькою Світланкою повернулася назад до свекрухи. Прийшов з лікарні Олег, і Руслана знову завагітніла. Та свою вагітність вона ретельно приховувала.

– Живота у неї не видно було, – пригадує Олена – вона ховалася. Лише їжа їй не вся подобалася. Ну, думаю, може, не любить чогось? Лише бабуся-сусідка якось сказала: "Твоя Руслана, Олено, мабуть, вагітна"…

– Той день запам'ятала назавжди, – згадує Олена Вікторівна. – Я зайшла до хати і побачила на підлозі щось мокре. Думаю, хтось воду розлив. Не надала цьому значення. Руслана миттю вибігла надвір і побігла кудись. А мені захотілося в туалет – то ж я пішла на вулицю. Шарпнула за ручку – з середини зачинено.

– Руслано, то ти тут?

– Я.

– Довго ще будеш?

– Ні.

І відчинивши двері, швиденько вискочила у двір й побігла до саджавки, що неподалік їхнього городу. Присіла на краю берега над самісінькою водою, підперла кулаками голову і сидить. А Олена, вийшовши з туалету, побачила цю "картину" і зрозуміла, що може бути біда.

– Ти чого тут сидиш? Мерщій додому, щоб я тебе тут не бачила! – насварила свекруха. А сама пішла подивитися, чи не заплутався кінь, що пасся на лузі. Йдучи назад, жінка зігнала зі свого городу чужі індики і поспішила додому, ніби щось відчуваючи. Коли жінка підійшла ближче до двору, її вже чекав син.

– Йдіть-но, мамо, хутчіш до хати, – сказав Олег.

– Що сталося, сину?

– Зайдіть – і все.

Олена зайшла в хату і від побаченого мало не зомліла. Перед нею стояла Руслана, немов з хреста знята. А на старому дивані лежав новонароджений хлопчик.

– Що ж то вже робиться?!! Га?!!

– А, во… Родила, – байдуже сказала Руслана. У свекрухи земля кудись втекла з-під ніг. Тремтячими руками швидко стала набирати "03". Пальці не слухались, плутались цифри на дискові телефона (тоді мобілок ще не було), а в грудях серце калаталося, немов маятник.

Вона на мить уявила, де міг би бути її онучок, невинне крихітне створіння: у вигрібній ямі вуличного туалету або ж у саджавці.

Олена швидко нагріла невістці води, щоб та помилась, доки приїдуть лікарі. "Швидка" приїхала одразу – забрали і дитя, і породіллю.

– В неї, напевне, уже був досвід, як діяти в подібному випадку, коли наважилась таке зробити! Я була настільки спантеличена, що навіть не бачила, як і коли Руслана відрізала пуповину дитині, – каже Олена Вікторівна.

Після пологів Руслана з двома маленькими дітьми поїхала до своїх батьків у сусіднє село. Там охрестили немовля. Назвали Максимком.

Та дітей вона не доглядала, взялася знову за своє. У батьків довго не затрималася. Переїхала жити в інше село у дідівську хату, де мешкали брат із сестрою, такі ж, як і вона. Олег захворів і з нею не поїхав, бо ліг знову в обласну лікарню. Тож Руслані була повна воля і свобода. Тільки та "свобода" довела до того, що жителі села стали бити на сполох, бо бачили, що діти не цікавили горе-матір, яка залишала їх, вела аморальний спосіб життя. Аби врятувати дітей, звернулись у сільську раду.

Представники сільради поїхали в село. Трирічну Світланку відправили в дитбудинок, де вона перебувала три місяці, а Руслану з Максимком поклали в лікарню на обстеження. Жінка жодного разу не відвідала донечку.

Душа Олени Вікторівни розривалася: поїхала в дитбудинок і забрала додому Світланку. Дівчинка розказала бабусі, як дядьо бив її. Дитина не знала, що таке горщик, бо мати не навчила проситися – от за те дитина і отримувала ляпаси. А ще ж і за Максимком серце болить…

Син Олег казав матері: "Не привозь її додому, бо вона щось вчверить". Та любляча бабуся все одно поїхала в лікарню, щоб забрати невістку й онука. Руслана не змінювалась – стала частіше заглядати в чарку, про дітей зовсім забула. Максимко не розмовляв зовсім. Де тільки бабуся його не возила, щоб він заговорив – по різних лікарях і лікарнях. В п'ять з половиною років хлопчик вимовив перше слово "баба". Не "мама", бо він її не знав. Адже йому було всього два рочки, як горе-матір покинула дітей, вкравши у бабусі свого чоловіка гроші. Жила з тим, хто трапиться і де ніч застане.

Вже 10 років, як діти стали сиротами, бо помер їхній тато, син Олени Вікторівни, а мати вештається – зовсім “пустилася берега”. Вже після смерті Олега Руслана встигла невідомо від кого народити дівчинку, яку принесла в пологовий будинок. Дитя було замотане в лахміття і виваляне в соломі. І при тому гордо заявила: "Бачте, я ж не викинула дитину, як моя сестра, що закопала…". Хто знає, скільки дітей осиротила ця "зозуля"? А може, ще й викинула, як непотріб? А матір'ю її назвати – язик не повертається.

Чи схаменеться Руслана колись, невідомо? Чи повернеться до дітей? Мабуть, що ні, бо вони ж їй зовсім непотрібні…

Та й діти не знають її…

Галина ОЛІФЕРЧУК.

– Хай ідуть на квартиру і живуть собі самі, – думала жінка.

Та й там толку не було.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 581

Повідомлення в номер / У вирі валютних "танців"

22.02.2018 Зінчук Вікторія Петрівна

У вирі валютних "танців"

Традиційно українці звикли відзначати новорічні свята з гарним настроєм, веселою компанією та, як кажуть, з розмахом. Щоб з подарунками, у дружньому та родинному колі за щедро накритим столом.

Однак цьогоріч багатьом довелося відмовитись від звичних гучних застіль і святкувати скромно або не святкувати зовсім. Святкові дні підпсували раптові стрибки долара, бо довелося зі страхом спостерігати за падінням національної валюти: "зелений" перескочив позначку 29. Кому ж, як не нам, українцям, відомо те, що чим дорожчий долар, тим непомітнішими для нас стають наші "підвищені" зарплати та пенсії. Адже в нашій країні все прив'язане до американської валюти, і курсові стрибки незмінно призводять до стрибків цінових.

За ним, курсом долара, слідкують, як за пульсом хворого. Він то стрибає, то трішки заспокоюється. Сьогодні можемо трохи розслабитись: долар подешевшав – нині цифри на таблицях в обмінниках ледве перевищують 27 грн.

Що ж, хочеться вірити прогнозам НБУ, де валютні стрибки коментують обережно, але з оптимізмом, пояснюючи тим, що послаблення гривні, яке відбулося останнім часом, має сезонний характер. Мовляв, після того, як Україна перейшла на режим плаваючого курсоутворення, спостерігаються такі тенденції: восени та взимку гривня дещо послаблюється, весною та влітку, навпаки, зміцнює свої позиції.

Але не будемо заглиблюватися в політику. Краще звернемося до наших вже не надто оптимістичних реалій. І хоч валютні "танці" дещо вщухли, та ціни залишаються стабільно високими. І це не дивно, прив'язані у нас вони до "американця" аж надто міцно.

Одяг, взуття, техніка, бензин, автомобілі… Все подорожчає, якщо підскочить курс долара, адже майже всі товари в Україну завозять з-за кордону. А за що купуємо, за те й продаємо.

І подорожчає не тільки імпортна продукція, бо українська економіка імпортозалежна й наче ланцюгом прикована до американської валюти. Ціни виростуть і на вітчизняні товари, скажімо, на одяг, який шиється з тканини, яку купують за кордоном.

Як цифри в обмінниках впливають на цінники, вирішила перевірити сама. Йду в один з магазинів, аби придбати комплект з найнеобхідніших базових речей.

Сукні, брюки, кофтинки, блузки – вибір, як в будь-якому магазині одягу. Ціни тут середні (дешевих в нас немає). Обираю сезонний набір – джинси та светер, а ще шапку та шарф. У результаті за скромний набір одягу мені довелося б сплатити більш, ніж дві тисячі гривень.

Отож, на все інше у мене до наступної зарплати залишиться трохи більше тисячі. А ще ж зайшла у взуттєвий відділ: зручні шкіряні черевички там зацінили у півтори тисячі гривень, а стильні на підборах із замінника – в тисячу сто.

Тож у моєму варіанті лишається хіба що купувати щось одне на місячну зарплату. Якби "стартувала" десь на початку осені, то якраз до кінця зими й могла б одягнутися…

Під час мого удаваного "шопінгу" почула розмову між двома молодицями, які сюди також прийшли за обновками.

– Що?! Оця кофточка аж 700 гривень коштує? Аби хоч тепла, – каже одна, зробивши круглі очі.

– А ти як думала. Он тепла – дев'ятсот. Сходили б на ринок. Там дешевше, – пропонує подрузі інша.

– Та ні, – хитає головою майбутня власниця кофтинки (бо все ж таки її згодом купила), приміряючи одежину до себе. – А як зараз на вулиці щось приміряти? Заради кількох гривень роздягатися там на морозі…

"Чому ж кількох? На ринку можна знайти щось подібне на одну-дві сотні дешевше", – хотілось сказати мені. Але промовчала й згадала про інше. Звісно, жіночка має рацію: ринок не магазин – там холодно й незручно. Але коли мізерної пенсії ледве вистачає на їжу та ліки, старенькі, наприклад, з Люблинця, аби скупитись на базарі чи зі знижками у супермаркетах і зекономити хоч 20 - 30 гривень, їдуть до Ковеля поїздом (бо на "маршрутках" пільговий проїзд їм давно скасували), незважаючи на холод, дощ зі снігом чи ожеледицю.

Для більшості груп товарів альтернативи немає. Тож життя кожного з нас складається з імпортних "комплектуючих". У цьому пересвідчитися можемо дуже просто, провівши своєрідний експеримент.

Традиційно ранок розпочинається з особистої гігієни. Здавалося б, дрібниці – гель для душу, шампунь, зубна паста, косметика… Майже все це на українському ринку імпортне. В себе вдома навіть з цього переліку я не знайшла жодного товару, який вироблено в нашій країні. Українську косметику у нас, звичайно ж, випускають, але імпортної на ринку в декілька разів більше. Не набагато краще виглядають справи з побутовою хімією.

За словами експертів, української продукції на прилавках аж 50 відсотків, мовляв, виробляють в нас і одяг, і взуття, але тим не менше всю фурнітуру й тканини дизайнери купують за кордоном.

А от найнижчу ланку в цьому "рейтингу" займає побутова техніка та електроніка. Таких товарів в нас випускають близько одного відсотка.

Тож щойно зросте долар, подорожчає і техніка. Поки що покупці це не надто відчувають завдяки передсвятковим акціям і знижкам. Але знижки – це лише рекламний хід, аби покупця привабити і звільнити полиці для "свіжого" товару, але вже за новими цінами.

Українцям у деякій мірі доводиться залежати від курсу долара навіть у сфері охорони здоров'я. Хворіти в Україні дорого, а піде угору долар – буде ще дорожче. І хоч аптечні асоціації запевняють, що українська фармпромисловість розвивається непогано, адже на ринку досить багато вітчизняних препаратів, але ціни на наші ліки диктує знову ж таки долар. Фармацевтична галузь надзвичайно залежна від імпорту, бо навіть вітчизняні виробники у своїй більшості використовують пакувальні матеріали, обладнання та інше, що завозиться з-за кордону.

Інша справа з продуктами харчування, адже майже всі вони – під брендом "Зроблено в Україні" і у переважній більшості займають полиці супермаркетів та магазинів. Тож від покупців у вихідні та перед святами біля кас часом відбою немає.

"Всі гроші йдуть на харчі. Не маємо можливості гарно вдягатися, вдома ремонт освіжити, десь на курорті відпустку провести, то хоч чимось смачненьким проблеми заїдаємо", – жартує одна моя знайома і в чомусь має рацію. Але, на жаль, далеко не кожен й цієї радості собі не може дозволити.

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 397

Повідомлення в номер / "Союзу Українок" Ковеля – 90

22.02.2018

"Союзу Українок" Ковеля – 90

(Продовження.

Поч. в номерах «Вістей Ковельщини» за 25 січня та 1 і 8 лютого ц. р.).

26-27 травня – свято української книги в артгалереї і в НД «Просвіта». Гості: директор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга, поети Ігор Павлюк, Анна Канич, Марія Людкевич. Організатори: Ніна Горик, Марія Хотинська, Раїса Ваврищук.

Два дні поетичного свята за активної участі «Союзу Українок». На завершення свята в «Просвіті» голова «СУ» А. Полякова подякувала гостям за подаровану радість. Д. Сапіга тут же подарував безцінний набір книг його видавництва: “Спогади про Івана Франка”, спогади про Юрія Липу “Апостол новітнього українства”, “Українство на позвах з Московщиною” Івана Нечуя-Левицького.

В липні 2001 р. в дитсадку № 3 (мікрорайон «Сільмаш») отримали приміщення, для облаштування світлиці. 24 серпня світлицю освятили. Отримали приміщення, і якісним його ремонтом завдячуємо п. Анатолію Семенюку.

Вересень 2001 року ознаменувався першою річницею діяльності «СУ» Ковеля, до того ж – 10 років відновлення “Союзу Українок” України. Вирішуємо відзначити ці дати конференцією на тему «Жіночий рух в Україні». 30 вересня в НД «Просвіта» збираються «союзянки», запрошені небайдужі ковельчани. В фойє їх зустрічає виставка вишитих робіт «союзянок», фотостенд із світлинами нашої діяльності.

З рефератами виступили Марія Хотинська, Ганна Гнатюк, автор цих рядків. Ведуча – Галина Голубович. «Союз Українок» Ковеля вітали Ніна Горик, Анатолій Семенюк, Олена Вальчук. Вихованці Ніни Байчук читали новелу Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном». Спів тріо «Райдуга» зачарував усіх присутніх.

На фото 1 – організатори конференції і незабутнє тріо «Райдуга», учасники конференції в залі НД «Просвіта» – фото 2. Після всього Ніна Горик зазначила: «Було цікавюще».

18 листопада 2001 року в світлиці «СУ» – входини і святкування першої річниці організації. Серед запрошених гостей – заступник міського голови Софія Горбачевська, зав. відділом культури Любов Поліщук, поетеса Ніна Горик, кореспондент радіо Марія Сервачинська, журналіст газети «Вісті Ковельщини» Степан Скоклюк, Анатолій Семенюк, Геннадій Сарапін, Раїса Ваврищук, Олена Вальчук, Ірина Новожилова з вихованцями студії «Надія» та інші. Ведучі – Галина Голубович і Ніна Байчук. Співали діти студії і тріо «Райдуга».

«Союз Українок» вважав найважливішою в своїй діяльності роботу з школярами і молоддю. Отож, другий рік нашої праці розпочався з відкриття «Школи шляхетних українок» 1 грудня 2001 року в Палаці учнівської молоді. Автором ідеї, організатором і директором школи була Галина Голубович. В школі на громадських засадах працювали о. Анатолій Александрук, Людмила Барановська, Світлана Криницька, Оксана Мулярчук, Галина Голубович, автор цих рядків, Мирослава Гудим, Ірина Глущук та Ольга Гайдай.

За час навчання панночки школи відвідали музей Лесі Українки в с. Колодяжному (фото 3), а ще й разом з учителями побували у Львові, де в оперному театрі переглянули балет «Лебедине озеро». Краса оперного театру, екскурсія по місту, в Шевченківський гай справили на всіх незабутнє враження (фото 4).

Випуск школи відбувся 18 травня 2003 року в світлиці «СУ». Присутні о. Анатолій Александрук, міський голова Я. Шевчук, голова обласної організації Л. Ганейчук з посестрами, журналістка В. Зінчук, кореспондент радіо М. Сервачинська, начальник РЖКП-2 А. Семенюк, викладачі школи, тріо «Райдуга», мами і бабусі панночок, активістки «Союзу Українок» (фото 5).

Друга школа діяла з 2008 по 2010 роки. Навчання відбувалось у щойно відкритому культурно-просвітницькому центрі («стара аптека»). Склад викладачів поповнився «союзянками» Галиною Кушнірук, Ольгою Бичковською, Людмилою Катерною, Людмилою Чапек, Ніною Габрилевич. Дітей навчали музики, співів, танцю, писанкарству, флористики, манерам доброго поводження, вишиванню, кулінарії; відбувалися святкування, екскурсії (в музей Лесі Українки, музей «Волинської ікони» та “Луцький замок”) та багато іншого. Діяльність школи фінансувалась з 2002 року благодійним фондом Івана Омелянюка «Майбутнє Волині».

З 2012 року і донині було два випуски, але вже як «Школи гармонійного розвитку», тому що з дівчатками навчаються і хлопчики. Директором школи всі ці роки є Руслана Козачук. Викладачі школи: о. Іван Оринчак, Людмила Катерна, Ольга Бичковська, Олександра Кузьмич, Галина Голубович, Галина Кушнірук, Лариса Пришляк, Раїса Хвищук, Сергій Гелюта, майстер-класи – Володимир Кравчук, учасник АТО Євген Селін і Олена Місюра.

«Школа гармонійного розвитку» фінансується «союзянкою» Наталією Козоріз при підтримці голови «СУ» Олени Місюри. Окрім занять, в школі дітей призвичаюють до традицій святкування Різдва (на фото 6 – вертеп у виконанні учнів школи в 2017 році), Великодня, Святого Миколая, Св. Андрія; привчають до вшанування світочів нації Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших.

Діти на різних заходах були присутні до річниць Голодомору, виступали у Луцькому військовому шпиталі перед учасниками АТО, в НД «Просвіта» на святі Різдвяних колядок з вертепом. В 2015 році на вшанування пам’яті Т. Шевченка «Читаємо Кобзаря родинами» окрасою стала родина школярів «ШГР». Поїздку до Луцького шпиталю підготувала голова «СУ» Олена Місюра (на фото 7 – її виступ перед воїнами).

Роботу з молоддю починали ветерани УПА, в’язні сталінських таборів Михайлина Рабко (фото 8), Марія Юзефович і Катерина Бородюк (фото 9), які охоче ділились пережитим з молоддю. Після зустрічі з Марією Юзефович студенти машинобудівного технікуму (керівник Ніна Байчук) підготували реферат про її життєвий шлях «10-літній семінар».

Традицію продовжили М. Хотинська, Л. Козуля, М. Дригуля. На запрошення гімназії, медичного коледжу, шкіл міста вони неодноразово брали участь у заходах до річниць Голодомору, Героїв Крут, УПА тощо. Г. Голубович залучила до участі у Всеукраїнському конкурсі “Союзу Українок” «Мій рідний край» учнів школи села Дубового (керівник Наталія Тхоржевська), які вибороли усі почесні нагороди (Львів, 2011 р.). В 2012 році автор цих рядків організувала коштом Н. Козоріз у співпраці з керівником відділу освіти В. Бичковським перегляд у кінотеатрі старшокласниками усіх шкіл міста українського фільму «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь». В 2013 році Наталія Козоріз організувала і профінансувала перегляд в кінотеатрі учнями української стрічки «Іван Сила».

З перших днів діяльності «Союзу Українок» голова комісії з благодійної допомоги малозабезпеченим дітям Єлизавета Бондюк, «союзянки» Любов Тарасюк та Іраїда Чорна збирали списки дітей в школах №№ 2, 3, 5, 8, 12, закуповували продукти, навчальні приладдя, допомагали дітям фінансово.

На початок нашої діяльності в Ковелі було 50 репресованих жінок. Голова комісії Любов Ткачук дістала ці списки. Розподілили репресованих за місцем проживання «союзянок», які зустрілись з усіма жінками, записали їхні розповіді. Відвідували репресованих в Різдвяні дні, вітали з Великоднем, допомагали фінансово та ін. Любові Ткачук активно допомагала Людмила Калитюк. З 2009 р. по 2013 р. цю роботу дуже відповідально проводила Марія Дригуля.

Ще варто згадати про «Вечір українського романсу, пісні і поезії», який ми подарували ковельчанам у Великодні дні 2004 року. Організатором концерту була Оксана Мулярчук, концертмейстером – Тетяна Гнатюк, ведучою – Галина Голубович. Ідея – автора цих рядків. Виступали: тріо «Райдуга», Володимир Михалевич, Руслана Шацька, юні таланти – Богдан Рапінчук і Віктор Мостика, «союзянка» Олександра Кузьмич, дует «Волошки» (Олена Абрамчук і Руслана Грич), вокальна група «СУ» та інші.

Неймовірно зворушливо звучав спогад-монолог Любові Ткачук про її зустріч з Василем Стусом. При вході до зали НД «Просвіта» юні україночки дарували жінкам конвалії. Серед присутніх – міський голова Ярослав Шевчук із заступником Борисом Зінчуком та секретарем ради Григорієм Бойчуком, поет Анатолій Семенюк, журналіст Степан Скоклюк.

На завершення міський голова Я. Шевчук подякував організаторам за свято, рівного якому в Ковелі він не пам’ятає, і підкреслив велику роль «Союзу Українок», які не на словах, а реальними справами пропагують українське мистецтво.

На фото 10 і 11 ви бачите дует у складі Тетяни Гнатюк і Жанни Будкової в супроводі інструментального тріо; вокальну групу «Союзу Українок».

Алла ПОЛЯКОВА.

Фото з архіву Ковельської філії «Союзу Українок».

(Продовження. Поч. в номерах «Вістей Ковельщини» за 25 січня та 1 і 8 лютого ц. р.).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 992

Повідомлення в номер / Гідні шани і поваги

22.02.2018

Гідні шани і поваги

Життя, як мить і ціла вічність, котре з роками, як добре вино, стає тільки кращим, адже насичується новими враженнями, досвідом, мудрістю.

7 лютого поважний 100-річний ювілей відсвяткувала найстарша жителька с. Любитова Копелець Марфа Миколаївна. Цю надзвичайно милу жінку, дбайливу матусю, люблячу бабусю і вже навіть прабабусю, доля вела нелегкими стежками. І ось уже промайнуло 100 років життя, але важко описати його кількома словами, бо воно - як цікава книжка, в якій хочеться ще довго гортати сторінки, читати й перечитувати.

Народилася Марфа Миколаївна в багатодітній родині, яка тоді проживала на Полтавщині. Оскільки, ще в юному віці Марфа працювала в наймах у людей, тому мала нагоду здобути лише початкову освіту. Пізніше працювала в місцевому колгоспі й на цукровому заводі. Вийшла заміж за односельчанина Петра Григоровича, з яким народила п'ятьох дітей.

Цій мужній жінці довелося побачити і лихоліття війни, і перемогу, і бути свідком голодомору, пережити всі випробування, пройти через сумні і радісні хвилини життя, які її не зламали, а лише зробили сильнішою.

А ось на Волинь Копелець Марфа переїхала завдяки турботі доньки – Мрочковської Валентини Петрівни, яку доля ще в молодому віці привела у мальовниче село Любитів. Тут наша ювілярка й живе до сьогодні у колі великої дружньої родини.

У день поважного ювілею дорогу Марфу Миколаївну з'їхались привітати не лише близькі знайомі, рідні та друзі, але й представники місцевої та районної влади, а саме: Любитівський сільський голова Віктор Павлов, перший заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман та начальник управління соціального захисту населення райдержадміністрації Олена Давидович.

Гості щиро вітали ювілярку, дарували їй квіти, подарунки, бажали міцного здоров'я. У відповідь, зворушена Марфа Миколаївна, сердечно дякувала за такий приємний візит, душевне спілкування і бажала усіх благ присутнім.

Марфа Миколаївна ще й досі переживає за справи кожного із членів своєї родини, дає мудрі поради та настанови, а дружня сім'я не втомлюється піклуватись про неї.

х х х

Ювілейна дата постукала у двері ще однієї мешканки Любитова Рудик Марії Степанівни. 8 лютого їй виповнилося 80 років.

У цей святковий день, дорогу іменинницю вітали рідні, сусіди, друзі і навіть усі ті, що не в змозі бути поруч, передавали вітання по телефону. Ця жінка заслуговує поваги не лише від дітей, онуків та правнуків, а й від усіх односельчан. Марія Степанівна протягом довгих років свого життя була завідуючою Любитівської бібліотеки.

А як відомо, бібліотечно-просвітницька діяльність нелегка справа, яка вимагає клопіткої сумлінної праці. І саме такою відповідальною трудівницею, й була наша ювілярка, яка прищепила багатьом дорослим і дітям любов до невичерпного джерела духовності та знань – книги, невтомно наповнювала культурну й історичну спадщину, відкривала шлях у світ нового і непізнаного. За це її й досі пам'ятають і шанують колеги, які також завітали до ювілярки, аби засвідчити вдячність за науку та неоціненний досвід, за добре та любляче серце, чистоту та відкритість душі.

Свою щиру любов та повагу до ювілярки висловив й колектив Ковельської ЦБС на чолі із директором Галиною Божик, які також передали найкращі побажання і пам'ятні дарунки.

І, можливо, як у кожного з нас, на життєвій ниві бувають різні негаразди, та це зовсім не відобразилось на Марії Рудик. Вона по цей день залишається привітною і життєрадісною, доброю та ввічливою, завжди готова до спілкування з оточуючими, може вислухати чи порадити.

Приєднуючись до численних побажань, ще раз зичу нашим дорогим та шановним ювілярам міцного здоров'я, Божого благословення та довголіття. Нехай доля Вас збагачує життєвою енергією, радісними митями сьогодення. Нехай Вас завжди підтримує і розуміє уся рідня, а біди та хвороби оминають. Хай у Ваших домівках завжди панують мир і злагода!

Юлія ВОЙТЮК,

бібліотекар с. Любитова.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 923

Повідомлення в номер / Гордість голобчан

22.02.2018

Гордість голобчан

Надворі мете, під ногами місиво, слизько, іти важко. Назустріч йде знайома жінка Олена Микитівна Петрук, яка уже подолала добрий кілометр.

– Куди ви зібрались? Без сумки?

– Туди сумка не треба, гостинець у кишені. Іду на побачення із сином. Сьогодні 19 років, як не стало мого Вані.

– Чорні смуги у Вашому житті уже позаду. Досить випробувань.

Життя цієї трудівниці переповнене випробуваннями. Зі сльозами згадує своє босоноге дитинство. Батько залишив сім’ю, мати осліпла. Голод виганяв із хати жебракувати. Вона і брат, малі, голодні, згорьовані ходили по ближніх селах і просили милостиню. Добрі люди пропонували поїсти, але діти хотіли щось із собою, бо вдома голодна мама. Пригадує, як зі школи прийшов схвильований брат і розказує, що вчителька викликала його до дошки. Він ішов боком, бо затуляв порвані штани, а вчительці сказав, що болить у боку. Він вивчився і поїхав на Донбас. Був начальником шахти. Допомагав постійно, матір провідував, сестрі співчував. Олена доглядала матір. Працювала дояркою – безсонні ночі, напружені світанки, без вихідних.

А діти! Їх було п’ятеро. Народила, виростила і виховала в любові і праці. Пишається і дорожить ними, бо каже, що, мабуть, добріших немає в світі. І невістка як дочка. Привчала змалку до самостійності, до праці. Уміли їсти приготувати, прибрати. Працюють усі: дочка Галина – бригадир тракторної бригади у Бруховичах, син Олександр живе в Голобах, шофер, бездоганний господар. Дочка Тетяна – провідник, живе в Ковелі. Син Микола, що живе в Івано-Франківську, своє життя присвятив спорту. Перший рік не поступив у Луцький педінститут, але наполегливість взяла своє.

Окрасою Івано-Франківщини є спортивно-оздоровчий комплекс імені героїв-пожежників, який зводили два роки вогнеборці Прикарпаття. Тут проводять меморіальні заходи з нагоди вшанування пам’яті героїв-пожежників Чорнобиля, регіональні змагання з пожежно-прикладного спорту. Начальником цього комплексу є наш голобчанин Микола Володимирович Петрук – майстер спорту, суддя національної категорії, багаторазовий переможець і призер чемпіонатів України, старший тренер юнацької збірної команди України. Його час у подоланні стометрової смуги з перешкодами становить 16,10 секунди.

Наполегливість, сила волі, здоровий спосіб життя – ось основне у спортсмена. Колишня сусідка Любов Кашуба згадує: «Ми милувалися акуратністю Миколи. Пере шкарпетки, миє зубною щіткою взуття. І не тільки своє. Завжди уважний, підтягнутий, спортивний”.

Тому й не дивно, що такий високий результат підполковник Петрук продемонстрував на чемпіонаті України ще у 1995 році. І на цьому не зупинився. Серед прикарпатських спортсменів-прикладників з’явився ще один чемпіон – вісімнадцятирічний Павло Петрук, якого підготував Микола Петрук. Почуття відповідальності перед батьком, тренером і наставником додавало юнаку завзяття і сили на змаганнях України із пожежно-прикладного спорту. Павло подолав стометрову смугу з перешкодами ще краще, ніж батько – за 14,49 секунди і виконав норматив майстра спорту.

Зраділи Голоби, бо наш земляк Микола Петрук (на знімку), виходець із простої сім’ї, удостоєний звання «Заслужений працівник культури та спорту». Бажаємо, щоб ця нагорода була не останньою, щоб мати ще не раз сказала: «Я щаслива!».

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

– Куди ви зібрались? Без сумки?

– Туди сумка не треба, гостинець у кишені. Іду на побачення із сином. Сьогодні 19 років, як не стало мого Вані.

– Чорні смуги у Вашому житті уже позаду. Досить випробувань.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 528

Повідомлення в номер / Зимові рибальські “посиденьки”

22.02.2018

Зимові рибальські “посиденьки”

Риболовля – це спорт, що поєднується з активним відпочинком і пропагує здоровий спосіб життя. Азартних любителів риболовлі у районі є чимало, тож Ковельська міськрайонна організація Українського товариства мисливців та рибалок щорічно влаштовує змагання з підльодного лову риби на мормишку.

Ось і 10 лютого цього року у цікавих змаганнях взяли участь 38 бажаючих позмагатись у майстерності вилову риби.

Використовуючи різноманітні снасті і наживки, учасники змагань завзято випробували своє «щастя», терпляче чекаючи на покльов. Головною насадкою був мотиль – личинка комара-довгунця. На водоймі біля села Іванівки з-під криги ловили окуня, плотву. Хоч надворі було близько нуля градусів, учасники своєрідного змагання заявили, що не мерзнуть.

Більшість з них мали спеціальні теплі рибальські чоботи й захисне взуття, теплий одяг. Сиділи над ополонками без рукавиць – так краще відчувати вудочку і зручніше чіпляти наживку.

Поверхня водойми була розбита на сектори, і команди перебували на одній спільній площі, знаходячись постійно в полі зору суддів. Учасники мали право вільно пересуватися в межах свого сектора, свердлити (пробивати) необмежену кількість ополонок.

Зловлена риба зберігалася біля ополонок. Змагання були не зовсім тихими і спокійними, як це трапляється зазвичай під час зимової риболовлі. Учасники бігали від ополонки до ополонки, дехто користувався можливістю поспілкуватися з «колегами» по вудці.

Головним завданням «поєдинку», звичайно ж, було наловити якомога більше риби, і рибалки, як заворожені, вдивлялися у воду, чекаючи на найбільший улов. «Золотої рибки», правда, впіймати на гачок не вдалося нікому, але в командному заліку трійка переможців серед первинних мисливських організацій виглядала так:

– перше місце посіла Мельницька ПМО (голова Віктор Зайчук, єгер Василь Лук’янчук);

– друге місце – Поповичівська ПМО (голова Василь Стасюк, єгер Віктор Зайчук);

–третє місце – Люблинецька ПМО (голова Юрій Троцюк, єгер Олександр Поліщук).

Найбільше риби пощастило впіймати Роману Осійчуку з с. Шкурата, який виборов перше місце (крім цього, він ще й переміг у номінації «Буріння льоду на швидкість»); друге місце розділили Анатолій Корнієнко з смт Люблинця та ковельчанин Андрій Новичевський; третє – Василь Книш з Ковеля та Юрій Вовчик з с. Шкурата.

У номінації «Буріння льоду на швидкість» друге місце зайняв Дмитро Шпирук з с. Бахова, третє – ковельчанин Василь Книш. «Зав’язування мормишки на швидкість» краще всіх виконав Юрій Щербаков з Голоб, другим став Анатолій Буднік з Люблинця, третім – Олександр Масловський з Білашева.

У конкурсі «Кінець Александрова» (кидання мотузки з тягарем на влучність) переміг місцевий рибалка Олександр Власюк, другим був Вадим Гладищук з Білашева, третім – Ростислав Стахорський з Ковеля.

Переможці отримали грамоти та призи.

Окрім досвідчених рибалок, випробували свою удачу в змаганні й школярі. Наймолодший Андрій Потапюк отримав приз від міськрайорганізації УТМР.

Участь в організації заходу взяв провідний держінспектор «Волиньрибохорони» Андрій Неридько.

Ну, а після підбиття підсумків, за традицією, була неперевершена юшка на природі із небилицями та анекдотами з життя рибалок, які підтверджують істину: варто хоча б один раз спробувати половити рибу з-під криги – і забути це неповторне відчуття вже не вдасться ніколи. Тож, рибальте на здоров’я!

Петро МАСЛО,

голова Ковельської міськрайонної

організації УТМР.

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 741