3-4 травня 2018 року  в спортивній  залі опорного закладу загальної середньої освіти села  Дубового  відбувся юнацький турнір з вільної боротьби, присвячений пам’яті  ідейного натхненника й засновника згаданого турніру Павла Безеки.  Цьогоріч турнір організований Ковельською районною державною адміністрацією, зокрема сектором у справах молоді та спорту райдержадміністрації  і Дубівською сільською  радою. 

На жаль, 1 лютого цього року після тяжкої хвороби раптово перестало битись серце відомої на Ковельщині особистості, дубівчанина, лідера місцевої територіальної громади,  людини, котра велику частину свого життєвого шляху  наполегливо  і плідно трудилась  на чолі Дубівської сільської ради задля добробуту її жителів  та Ковельщини загалом, тренера з вільної боротьби  – Павла Вікторовича Безеки. Відтак віддати данину пам’яті умілому та людяному керівнику, вправному тренеру  та просто хорошій людині  завітали голова райдержадміністрації Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло, Дубівський сільський голова Роман Троцюк.

Відрадно, що започатковані Павлом Вікторовичем змагання, які він традиційно присвячував   Дню пам’яті та примирення, річниці перемоги  над нацизмом у Другій світовій війні та загиблому учаснику АТО – дубівчанину Андрію Омелянюку, на котрих він був і головним суддею, тепер  зорганізовані  на його честь. На турнір з’їхалися команди спортсменів із селищ Іваничі, Турійськ, Ратне та міст Володимира-Волинського,  Ковеля – загалом більше 110 учасників – юних спортсменів.

На початку офіційного відкриття турніру хвилиною мовчання учасники вшанували пам’ять про визначну для краян людину.

Відкриваючи захід, завідувач сектора з питань  молоді та спорту райдержадміністрації  Ігор Ювченко розповів про діяльність Павла Безеки, як тренера з вільної боротьби. Свого часу Павло Вікторович працював вчителем фізичного виховання у місцевій школі. Саме він і започаткував тут  проводити турнір з вільної боротьби, адже у вільний від роботи час, залюбки навчав сільських хлопчаків та дівчат азам згаданого виду спорту. 

Звертаючись  до дітей – учасників турніру, голова райдержадміністрації Віктор Козак говорив, що сьогоднішні їх перемоги стануть найбільшою подякою Павлу Вікторовичу за його майстерність та спортивний талант. Віктор Теодосійович  побажав учасникам вдалих змагань та  достойних перемог, а глядачам – чудових вражень. 

«Ніколи не забувайте свого  тренера, цінуйте отримані знання та спортивний досвід.  Вічна йому пам’ять та вічний спокій!», – резюмував Віктор Теодосійович.   Дружині Павла Вікторовича – Валентині Богданівні, яка завітала на змагання разом із донькою та  крихіткою - онукою, адресував запевнення у тому, що світлі спогади про Павла Вікторовича, людину  виняткової доброти і порядності, завжди будуть у серцях тих, хто його знав,  направду поважав та  цінував.  В свою чергу Валентина  Богданівна пригостила юних учасників змагань солодкими смаколиками.

Відтак юнацький турнір з вільної боротьби пам’яті  тренера Павла Безеки стартував.

Відділ з питань внутрішньої та інформаційної політики апарату райдержадміністрації.

3-4 травня 2018 року  в спортивній  залі опорного закладу загальної середньої освіти села  Дубового  відбувся юнацький турнір з вільної боротьби, присвячений пам’яті  ідейного натхненника й засновника згаданого турніру Павла Безеки.  Цьогоріч турнір організований Ковельською районною державною адміністрацією, зокрема сектором у справах молоді та спорту райдержадміністрації  і Дубівською сільською  радою. 

На жаль, 1 лютого цього року після тяжкої хвороби раптово перестало битись серце відомої на Ковельщині особистості, дубівчанина, лідера місцевої територіальної громади,  людини, котра велику частину свого життєвого шляху  наполегливо  і плідно трудилась  на чолі Дубівської сільської ради задля добробуту її жителів  та Ковельщини загалом, тренера з вільної боротьби  – Павла Вікторовича Безеки. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 621

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 565

Гороскоп 

14 —20  травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 496

Донедавна ми, як правило, за традицією вшановували у травні ветеранів війни. Сьогодні до цієї категорії шанованих людей додалися ветерани антитерористичної операції, а ще раніше — афганської війни. Це люди, яких загартували важкі кровопролитні бої і якими по праву пишається наше суспільство.

Напередодні Днів пам'яті та примирення і Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ветерани-"атовці" і "афганці" зібралися на Меморіалі Слави у Ковелі і вшанували пам'ять бойових побратимів, батьків та дідів, котрі загинули в боротьбі з окупантами. Їх ви бачите на знімку.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Донедавна ми, як правило, за традицією вшановували у травні ветеранів війни. Сьогодні до цієї категорії шанованих людей додалися ветерани антитерористичної операції, а ще раніше — афганської війни. Це люди, яких загартували важкі кровопролитні бої і якими по праву пишається наше суспільство.

Напередодні Днів пам'яті та примирення і Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ветерани-"атовці" і "афганці" зібралися на Меморіалі Слави у Ковелі і вшанували пам'ять бойових побратимів, батьків та дідів, котрі загинули в боротьбі з окупантами. Їх ви бачите на знімку.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 531

Погода в Ковелі  

3 — 10 травня

Погода в Ковелі 3-10 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 649

30 квітня Антитерористична операція на Сході України офіційно змінила свій статус на Операцію Об’єднаних сил відповідно до Закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Керувати Об’єднаними силами буде генерал-лейтенант Сергій Наєв, призначений на посаду Президентом Петром Порошенком 16 березня цього року. Чи змінює щось новий юридичний термін?

Відсіч збройній агресії РФ

Найперше змінюється суть військової операції на Донбасі. Згідно із Законом, АТО на Донбасі перетворюється на «заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, стримування і відсічі російської збройної агресії». Власне, замість антитерористичної операції починається військова, спрямована на протистояння агресору та звільнення окупованих територій.

Агресором Закон називає Російську Федерацію, яка окупувала частину Донецької та Луганської областей та веде там військові дії. Саме Росія відповідає за порушення прав цивільного населення до моменту виведення окупаційних військ із території Донбасу. Відтак, російська влада також відповідає за матеріальні збитки, спричинені її збройною агресією проти українців. Наразі, за словами Президента, російські окупаційні війська на Сході України складають 35,5 тисяч осіб у двох армійських корпусах, які безпосередньо підпорядковані російським ЗС. На окупованій території Росія розмістила 700 танків, понад тисячу бронемашин, понад тисячу артилерійських систем і 300 реактивних систем залпового вогню. 

Керувати новою операцією буде уже не Служба безпеки України, а спеціально призначений командувач Об’єднаних сил, якому підпорядковуватиметься Об’єднаний оперативний штаб Збройних сил. Усі рішення в зоні проведення заходів нацбезпеки ухвалюватиме саме командувач  Об’єднаного оперативного штабу. У СБУ заявляють, що вже передали військовим управління військовими діями на Донбасі. 

«Зараз, по суті, триває те, що відбувалося і раніше. Єдине – змінилося керівництво. Ми офіційно передали керівництво антитерористичною операцією військовим», – розповідає заступник голови СБУ Віктор Кононенко.

Водночас, у ЗСУ припускають, що АТО залишиться поруч із «відсіччю російської збройної агресії», але боротиметься якраз із терористичною загрозою. 

«Думаю, що Антитерористична операція продовжиться, оскільки у цих операцій зовсім різні цілі. Ці дві операції не виключають, а, навпаки, доповнюють одна одну», – переконаний офіцер Управління правового забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України, полковник юстиції Юрій Бобров.

Розширення повноважень

Забезпечувати військову операцію будуть об’єднані сили Збройних сил, СБУ, Нацгвардії, Нацполіції та Держприкордонслужби. На думку Глави держави, новий формат «зробить дії військових більш ефективними у протидії збройній агресії і диверсійним групам».

«У ЗСУ з’являються додаткові повноваження щодо реагування на агресію, під їхнє підпорядкування переходять частини і підрозділи Нацгвардії і СБУ, прикордонників, Нацполіції», –  коментує  зміни  Петро Порошенко.

Закон запроваджує на прифронтовій території особливий порядок, а також визначає «зони безпеки» та «райони бойових дій». «Зони безпеки» розташовуватимуться на контрольованих Урядом територіях поруч із лінією розмежування. 

Військовослужбовці отримують ширші повноваження і юридичні права у зоні проведення військової операції. Частина правозахисників вбачає у цьому негативний момент. Зокрема, йдеться про право на використання зброї, перевірки документів, огляду речей і транспортних засобів, обмеження на дорогах, а також проникнення в приміщення громадян та організацій, використання приватного транспорту і засобів зв’язку для потреб нацбезпеки.

Однак, насправді Закон нарешті, дозволяє оперативно реагувати на загрози. «Наприклад, раніше, щоб зайняти той чи інший об’єкт у «сірій зоні» або на «нулі», потрібно було узгоджувати свої дії з військово-цивільними адміністраціями та цивільними особами. Якщо цього не робили, могли початися юридичні проблеми», – пояснює волонтер Мирослав Гай.

Тепер Об’єднаний оперативний штаб може ухвалювати рішення і віддавати накази про евакуацію місцевого  населення, якщо є загроза життю людей. Те ж саме стосується пунктів пропуску на лінії розмежування. Якщо раніше ЗСУ чекали на наказ із центру, щоб закрити якийсь блок-пост у разі небезпеки, то за новим Законом вони зможуть ухвалювати відповідне рішення на місцях. Хоча сам порядок в’їзду-виїзду та процедуру переміщення товарів через лінію розмежування буде визначати Уряд. 

Заходи із нацбезпеки триватимуть, доки Росія не звільнить окуповані території. Факт виведення окупаційних військ буде зафіксований відповідним указом Президента за поданням міністрів оборони та внутрішніх справ.

Матеріал Центру громадського моніторингу та контролю.

30 квітня Антитерористична операція на Сході України офіційно змінила свій статус на Операцію Об’єднаних сил відповідно до Закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Керувати Об’єднаними силами буде генерал-лейтенант Сергій Наєв, призначений на посаду Президентом Петром Порошенком 16 березня цього року. Чи змінює щось новий юридичний термін?

Відсіч збройній агресії РФ

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 519

О, історіє!.. Чому так пізно прокидаєшся і не завжди нагадуєш нам, що тебе треба шанувати, а з твоїх уроків робити відповідні висновки?

Це – щастя, що Український інститут національної пам’яті сьогодні відроджує героїчні сторінки історії, намагається вести суспільство до українства і національної ідеї та йде в авангарді процесу декомунізації.

І ось  відгукнулось знаковою подією на Ковельщині: 24 квітня ц. р. у культурно-просвітницькому центрі відкрилась виставка, приурочена до 100-ліття української революції 1917–1921 років.

На широкоформатних банерах розміщені світлини із тих буремних років та тексти із коротким описом головних і визначних подій та фактів того часу.

До організації виставки долучилися поважні гості – представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області Леся Борисюк, кандидат історичних наук та директор Волинського краєзнавчого музею, Заслужений працівник культури України Анатолій Силюк. Ініціаторами патріотичного заходу   стали заступник міського голови Ігор Прокопів та співробітники і науковці Ковельського історичного музею (директор Маргарита Матвійчук).

У виставковому залі КПЦ – вчителі історії та старшокласники загальноосвітніх шкіл міста, краєзнавці та інші зацікавлені історією.

Леся Борисюк у своєму виступі нагадала, що й сьогодні ми ще не дуже сміливо перегортаємо сторінки правдивої української історії.

– Минуло більше як чверть століття становлення Незалежності, а в суспільній свідомості утримуються радянські уявлення про минуле. Згадаймо, що у 1991 році Верховна Рада прийняла Акт  проголошення Незалежності, хоч історична справедливість вимагала Акту про відновлення незалежної держави.  

Роки Української революції насичені героїчними і важливими подіями, століття яких потрібно визначати на загальнодержавному рівні. Наприклад, про офіційне затвердження державного прапора України. Цей прапор був узаконений тимчасовим Законом про флот УНР у 1918 році.» Сьогодні знову чекаємо на підняття українського стягу над Кримом, анексованим Росією», – наголосила виступаюча.

Анатолій Силюк висловив сподівання, що виставка набере статусу «мандруючої» по навчальних закладах міста.

Цю ідею підтримав Ігор Прокопів. Він подякував гостям за допомогу у проведенні патріотичного заходу. Слово також мав автор цих рядків.

Приємно було спостерігати, як присутні не поспішали розходитися, а гуртувалися у невеликі групи й вели гарячу дискусію і про минуле, і про сучасне. Приємно було бачити в залі директорів шкіл. Директор НВК ЗОШ І–ІІІ ст.  № 13  Сергій Філіпчук першим  запропонував «прийняти» виставку у стінах рідної школи.

Розуміння того, що молоде покоління має знати свою історію, заслуговує не тільки на увагу, але й на пошанування. Переконаний, що виставка внесе свою дещицю у патріотичне виховання учнів.

Більше того, формат пізнання потрібно розширити. Виставка інформує про події загальноукраїнського масштабу. Тому доречним буде висвітлити події місцевого значення, нагадати про діяльність таких визначних особистостей, як Михайло Гаврилко і Дмитро Вітовський та інших.

Гряде п’ятсотлітній ювілей надання селищу Ковлє Магдебурзького права і на його основі статусу міста. Відбудеться Всеукраїнська наукова краєзнавчо-історична конференція. Тема української революції на Ковельщині мусить бути досліджена,  вивчена і висвітлена у Науковому збірнику.

Оргкомітет вкотре запрошує істориків, краєзнавців і тих, хто любить місто, до співпраці. Кожне нове історичне відкриття обов’язково відгукнеться у серцях майбутніх поколінь.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова Ковельської міськрайонної

організації Національної спілки краєзнавців України.

О, історіє!.. Чому так пізно прокидаєшся і не завжди нагадуєш нам, що тебе треба шанувати, а з твоїх уроків робити відповідні висновки?

Це – щастя, що Український інститут національної пам’яті сьогодні відроджує героїчні сторінки історії, намагається вести суспільство до українства і національної ідеї та йде в авангарді процесу декомунізації.

І ось  відгукнулось знаковою подією на Ковельщині: 24 квітня ц. р. у культурно-просвітницькому центрі відкрилась виставка, приурочена до 100-ліття української революції 1917–1921 років.

На широкоформатних банерах розміщені світлини із тих буремних років та тексти із коротким описом головних і визначних подій та фактів того часу.

До організації виставки долучилися поважні гості – представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області Леся Борисюк, кандидат історичних наук та директор Волинського краєзнавчого музею, Заслужений працівник культури України Анатолій Силюк. Ініціаторами патріотичного заходу   стали заступник міського голови Ігор Прокопів та співробітники і науковці Ковельського історичного музею (директор Маргарита Матвійчук).

У виставковому залі КПЦ – вчителі історії та старшокласники загальноосвітніх шкіл міста, краєзнавці та інші зацікавлені історією.

Леся Борисюк у своєму виступі нагадала, що й сьогодні ми ще не дуже сміливо перегортаємо сторінки правдивої української історії.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 646

Новітньою раною Православ’я в Україні є її розділення 1992 року й утворення УПЦ КП і УПЦ (МП). Цей розкол – трагедія українського народу. Не торкаючись причин розколу, нагадаю, що болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках.

Розкол Церкви поділив не тільки суспільство на «своїх» і «чужих» – ворогами стали брати, сім’ї, сусіди, цілі групи людей. Адже кожну церковну організацію більшою або меншою мірою підтримують групи людей, які належать до тієї або іншої нації, партії, класу. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції і блоки. А, це, в свою чергу, веде до розколу суспільства.

Відтак, одна його частина (УПЦ КП) прагне єдності і утворення Єдиної Помісної Церкви. Інша ж  УПЦ (МП) – воліє залишитись в лоні Російської, окремих представників якої, на жаль, важко назвати патріотами.

Ще на зорі нашої самостійності популярним стало гасло: «В Незалежній державі має бути Незалежна Церква!». І це природно. Такою є історична практика усіх православних країн світу. Коли православний народ здобуває державну Незалежність, Православна Церква тієї країни рано чи пізно теж стає незалежною (автокефальною, самоуправною).

Але такий ласий шматок і важіль впливу на свідомість населення України Москва аж ніяк не збирається випускати зі своїх рук. «Ми ніколи не погодимось на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ – це духовна колиска  святої Русі, як для Грузії Мухета або Косово для Сербії», – часто наголошує Кирило, Патріарх Московський і всієї Русі.

Намагання Росії втримати нашу Церкву в підпорядкуванні Москви – зрозумілі. Без України Православ’я російське за чисельністю своєї пастви стане лише третім у світі. І ніколи Москва не стане «Третім Римом», центром світового Православ’я. Тим більше не зможе відродити «православне Отечество» в межах колишньої імперії – СРСР.

З приводу цього мені пригадались слова американського політолога Збігнева  Бжезінського з праці «Велика шахівниця» (1997 р.): «Якщо Москва поверне собі контроль над Україною, то Росія автоматично знову отримає змогу перетворитись на потужну імперську державу, що розкинулась в Європі та Азії”.

Саме в цьому й суть потужного спротиву РПЦ щодо єднання Православ’я  України й надання Статусу автокефалії. Саме такий стан в Україні підтримує УПЦ, бо є гілкою РПЦ, яка давно стала політико-державним підрозділом імперії. Такою цю Церкву зробили узурпатори  Петро І, Сталін, КДБ.

Саме в цьому сенсі релігійний фактор виконує сьогодні роль одного із інструментів  залежності України від Російської Федерації.

На мою думку, українські реалії підтверджують висновок Збігнева Бжезінського про неможливість досягти реальної державної незалежності, якщо хоча б 20 відсотків релігійної мережі (традиційної Церкви) в країні контролювали ззовні. У цьому розрізі ситуація в Україні дуже невтішна: станом на січень 2017 року  понад 50 відсотків осередків православної мережі України перебували  у юрисдикції Московського патріархату. 

l

Ми ще не забули, як священнослужителі УПЦ Московського патріархату відмовились хоронити наших бійців, молитись за українських воїнів. Наведу лише один свіжий приклад.

У Запоріжжі протоієрея церкви святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії УПЦ (МП) Ігоря Савву позбавили парафії через проукраїнську позицію. За словами вірян, отець молився за перемогу України та відмовився згадувати  у проповіді одіозного главу РПЦ Кирила.

«Якщо на Україну напали, то це зло, і Церква не може бути осторонь цього, вона повинна висловити свою думку», – вважає священик. Про  покарання панотця  неодноразово попереджували, а  11 березня вигнали із храму. До речі, у грудні 2013 року  з декількома  іншими священиками УПЦ (МП) підписали звернення на підтримку Євромайдану.

Отож, влада в Україні не може собі дозволити споглядально-інертно ставитись до УПЦ (МП). Необхідним кроком на шляху демократичного  зміцнення суверенітету України має стати невілювання  деструктивного впливу  її на населення України. А надійний спосіб позбутися цієї залежності – створення Єдиної  Помісної Православної Церкви.

Виникає логічне запитання: чи можлива в Україні найближчим часом єдність Православ’я і утворення Єдиної Помісної Церкви?

Спробуємо знайти відповідь, спираючись на реалії сьогодення.

За оцінкою експертів, нинішні стосунки між двома патріархатами  УПЦ КП і УПЦ  (МП) ще більше загострились у зв’язку з війною на Сході України та приходом до влади у Москві патріарха Кирила, а в нас – митрополита Онуфрія, що призвело до перекосу УПЦ у бік Москви. Адже російська юрисдикція  УПЦ (МП), як свідчать факти, при патріархові Олексію ІІ була суто «символічною». Та й покійний патріарх не надто вручався у справи Української Церкви. А от дії нинішнього патріарха Кирила, м’яко кажучи, викликають стурбованість і занепокоєння. Щоб  повніше побачити «опіку» УПЦ з боку Москви, звернемося до рішення Архієрейського Собору РПЦ, що проходив з 23 листопада до 2 грудня 2017 року у Москві. Його вважають «особливим» для Української Церкви. Чим же він особливий?

На Соборі були прийняті зміни щодо Статусу УПЦ, які істотно обмежують самостійність Церкви. Ними закріплено посильний контроль РПЦ за діяльністю УПЦ (МП), звужено її вольності, здобуті впродовж останніх 25 років.

Проаналізувавши затверджені зміни до Статусу, релігієзнавці, експерти заявили, що вони спрямовані на ще більшу залежність УПЦ від Москви. «Якщо раніше відносини між РПЦ і УПЦ (МП)  були федеральні, то зараз – конфедеральні, – зазначає політолог Руслан Бортник. –Це вже – духовна окупація України”.

Тож, думаю, слід позбутись ілюзії, що ми можемо у близькій перспективі здобути автокефалію від Москви. Де ж вихід, що робити?

Мабуть, нам слід зосередитись на переговорах із Константинополем, із Вселенським Патріархом Варфоломієм. Звідки, власне, Православ’я і почалось. Власне так і вчинив Президент.

Саме до його Всесвятості й звернувся Петро Порошенко з офіційним проханням про надання  Томосу  про автокефалію Православній Церкві України. Сподіваюсь, Петро Порошенко має вагомі підстави заявити такі речі. Верховна Рада України підтримала звернення Президента. «За» проголосувало 268 депутатів. Організовано виступили проти лише представники «Опозиційного блоку». Усі депутати від Волині підтримали документ.

Звертаючись до депутатів Верховної Ради, Петро Порошенко сказав: «Прийняття рішення про Єдину Помісну Українську Церкву є абсолютно історичною подією. Це  не є церковна подія. Це є подія Незалежності України, яка відбувається в дуже непрості часи. Важливо, щоб ми мали, як більшість народів у православному світі, свою Єдину Автокефальну Церкву. Церкву євхаристичну, молитовно поєднану з іншими помісними церквами, але адміністративно ніяк не залежну ані від Москви, ані кого іншого.

Хочу окремо наголосити, що Єдина Правильна Помісна Церква не стане державною. І відділення Церкви від держави буде існувати. Всі віруючі  мають і матимуть право вільно обирати собі як конкретний храм, так і церковну юрисдикцію. В цьому питанні як релігійний, так і будь-який примус чи заборона є категорично неприпустимими».

Радію, що у Президента є розуміння необхідності створення Єдиної Помісної Церкви, її важливості для життя України. І за це він заслуговує найбільшої поваги і шани українського народу, українського суспільства. Звичайно, якщо це стане реальністю. Адже це не просто історична подія. Це подія – епохальна. А засуджувати, звинувачувати Президента в піарі, як виграшному передвиборному кроці, може або недолугий політик, або людина недостатнього знання глибинної природи Церкви, її ролі як механізму об’єднання України в одну  націю, народ, або той, хто позиціонує себе з «руським міром». Маємо пам’ятати: чим менше «руського міра» в Україні, тим більше шансів в українців вижити.

Єдина Церква – це консолідація українського суспільства, крок до перемоги у гібридній війні. Довгоочікуваний Томос стане  не тільки торжеством  Православ’я, а й актом відновлення глибокої історичної справедливості – Київської Митрополії. А шансів набуття автокефалії є. І підстав теперішніх та історичних доволі.

Релігійні експерти пророкують, що з Божої милості вже 1030-ліття Хрещення Київської Руси-України (липень 2018 року) ми святкуватимемо, маючи автокефальну (самоуправну) Церкву.

Згідно з опитуванням, лише третина українців, вірних Московському патріархату, вважає, що за будь-яких обставин треба залишатись єдиними з російською Церквою. Але це число, я переконаний, швидко зміниться, якщо Українська Православна Церква стане визнаною Константинополем канонічно. Є надія, що і Москва приєднається до рішення  Вселенського Патріарха. Таким чином  змиє свої гріхи перед Україною. Важливо, що вже дві третини українців потенційно готові відійти від УПЦ (МП).

25 років головним аргументом Москви було те, що Київський патріархат «не канонічний», що з ним «ніхто не спілкується». І тут цей аргумент  відпадає. УПЦ КП – канонічна. Яка тоді підстава для простих вірних бути з Москвою і не бути разом із Києвом?

l

 Водночас лунають заклики бути готовими до сильного спротиву з боку Російської держави, з боку Московської Церкви і особисто Кирила. Адже втратити такий ласий шматок Москва не хоче. Захитається і філософія «руського міра». А маскуватимуть вони  свої провокації звинуваченнями нібито «неконституційності дій влади». Адже Церква відокремлена від держави, і усі церковні справи мають звершуватися через діалог самими Церквами. Держава не має права втручатися у ці стосунки. Звичайно, так! Але Церква не відокремлена від суспільства, від народу. Отож, як зазначає Президент Петро Порошенко, звернення не є церковна подія. Це подія суспільства, подія Незалежності України.

Отож, кілька аргументів, щоб розвіяти брехню про «неконституційність» офіційного звернення Президента, Парламенту до  Вселенського Патріарха з проханням надати Томос (Грамоту) про автокефалію Українській Православній Церкві.

Насамперед, зверну увагу на те, що в основі утворення митрополій, які фактично володіли правами автокефальних церков, лежав не церковний, а світський адміністративний поділ. З появою незалежних держав завжди поставало питання утворення нових Помісних Церков. Про це свідчить  Святе Письмо, канони, історичні  джерела. Зокрема, 17-ий канон ІV Вселенського Собору чітко прив’язує кордони єпархії до політичних кордонів адміністративних територій: «Якщо імператорською владою постане нове місто, то громадським і земельним розподілом нехай слідує розподіл церковних справ».

Саме відповідно до цього канонічного принципу й діє українська влада. Тим більше, що поза  Церквою нічого не робиться. Церква від свого імені також направила звернення до Вселенського Патріарха. І це природно. Повторюся. Такою є історична практика усіх православних держав світу. Коли православний народ здобуває державну Незалежність, Православна Церква тієї країни рано чи пізно теж стає незалежною (автокефальною, самоуправною). Так було і є в історії Болгарії, Сербії, Албанії, Грузії. Так сталось і в Україні.

І саме цьому  сприяв політичний чинник. Мені невідомі країни, в яких Церква отримала б самостійність без сприяння держави. Адже чіткої регламентації утворення Помісної Церкви в канонах немає.

Отож, хоч би як кому не кортіло це заперечити, українській політикум, якщо він хоче консолідувати народ, суспільство, забезпечити національну єдність та державну цілісність, повинен мати Єдину Помісну Церкву. Адже про завершальний  етап побудови Незалежної України без Незалежної Церкви говорити передчасно.

Другий бік «медалі», про який галасує Москва. Однобоке приєднання УПЦ КП до Константинополя, залишивши УПЦ (МП) під опікою Москви,  призведе до протистояння не тільки у Церкві, а й у політиці, суспільстві. Адже тоді почнеться глобальне протистояння Москви та Константинополя (м. Стамбул, Туреччина),  Москви та Києва. І буде воно значно більшим, аніж тоді, коли Вселенський Патріарх  визнав Естонську Церкву і Московський патріарх припинив контакти з Константинополем з 8 листопада 2000 р. аж до 2008 року. Тому-то, як вважають опоненти, Варфоломій «не купиться» на Звернення Порошенка.

– Звісно, зважати на це потрібно. Але не та сьогодні Україна. Навіть і Росія не та! – заявив Президент в телепрограмі «Свобода слова». – Сьогодні Росія, Путін і Кирило протиставили себе усьому світу. Тому-то спротив з боку Росії не буде їм на користь.

Сьогодні вікно можливостей до Вселенського Патріарха Варфоломія відчинене навстіж. І нині Україна має найбільші  шанси за всі роки бути почутою його Всесвятістю: Україна отримає Томос про автокефалію, збудеться столітня мрія українців.

Є надія, що ми, дасть Бог, 1030-ліття Хрещення нашої Київської Руси-України святкуватимемо вже в Статусі Єдиної Помісної Православної Церкви. Всім нам треба тільки молитися, аби це сталося.

Тож нехай дарує Господь Церкві Христовій порозуміння і єдність, нашій рідній Україні – мир і процвітання поміж людьми – віру, добру волю і братерську любов! 

Отож, покаймося! Подаймо один одному руку примирення, обнімімося, об’єднаймося і спільним хором заспіваймо:

«Боже Великий, Єдиний нам Україну храни!».

Дмитро КОРНЕЛЮК.

Новітньою раною Православ’я в Україні є її розділення 1992 року й утворення УПЦ КП і УПЦ (МП). Цей розкол – трагедія українського народу. Не торкаючись причин розколу, нагадаю, що болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках.

Розкол Церкви поділив не тільки суспільство на «своїх» і «чужих» – ворогами стали брати, сім’ї, сусіди, цілі групи людей. Адже кожну церковну організацію більшою або меншою мірою підтримують групи людей, які належать до тієї або іншої нації, партії, класу. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції і блоки. А, це, в свою чергу, веде до розколу суспільства.

Відтак, одна його частина (УПЦ КП) прагне єдності і утворення Єдиної Помісної Церкви. Інша ж  УПЦ (МП) – воліє залишитись в лоні Російської, окремих представників якої, на жаль, важко назвати патріотами.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 465

Випадок, про який піде мова далі, викликав бурхливу реакцію в соціальних мережах. А трапився він 25 квітня ц. р. у Ковелі, де водій маршрутного таксі не надав права на пільговий проїзд учаснику бойових дій Ігорю Базяку.

Своїм обуренням з цього приводу «атовець» поділився у Фейсбуці, отримавши десятки відгуків на свою підтримку. Для того, щоб обговорити цю конфліктну ситуацію, минулої суботи бойові побратими Ігоря зібралися на Меморіалі Слави, де, зокрема, розміщений пам’ятний стенд із фотосвітлинами наших загиблих земляків у неоголошеній війні на Сході України.

У розмові із журналістом «Вістей Ковельщини», якого запросив на зустріч голова правління ГО «Ковельська міськрайонна спілка ветеранів та волонтерів АТО» Леонід Хвещук, Ігор Базяк не приховував своїх емоцій: 

— На жаль, випадки хамського ставлення до учасників бойових дій, в тому числі «афганців», членів сімей загиблих у нашому місті – явище непоодиноке. Незважаючи на існуюче законодавство, окремі водії «маршруток» його не виконують. Ще й іноді насміхаються: «Чого ви добиваєтеся? За рік вас взагалі держава забуде, і ні про які пільги мова не йтиме».

— А як ситуація в інших містах Волині? – поцікавилися ми.

— Наскільки я знаю, подібного немає ані в Луцьку, ані у Володимирі-Волинському, ані в Нововолинську, ані в Ратному.

У той день з ветеранами АТО, «афганської війни» виявили бажання зустрітися також заступник голови облдержадміністрації, депутат міськради Сергій Кошарук, його колега по фракції «Солідарність» Ірина Роїк, члени фракції «УКРОП» в міській раді Ігор Пініс та Володимир Косцьов’ят. Прибув і перевізник, який обслуговує згаданий автобусний маршрут, Сергій Корсак. Після цього присутні зайшли в читальну залу центральної районної бібліотеки, аби обговорити проблему у спокійній і діловитішій обстановці.

Звичайно, спокійнішою розмова не стала, але принаймні учасники зустрічі змогли відверто висловити свої думки і пропозиції, які б унеможливили повторення подібного в майбутньому. Виступили і вже згадувані Ігор Базяк, Леонід Хвещук, а також Сергій Кошарук, Володимир Косцьов’ят, Ірина Роїк та інші. Слово мав і Сергій Корсак.

Описати все, про що говорилося навіть тезисно, практично неможливо, адже дискусія тривала більше години. Варто виокремити лише найголовніші моменти, про які йшлося. Перше: необхідність безумовного виконання вимог українського законодавства, що стосується перевезень пільгових категорій населення, в тому числі «атовців», «афганців», «чорнобильців».

Друге: налагодити зразкове обслуговування згаданих осіб і проаналізувати ефективність виділення бюджетних коштів на цю тему (як зауважив Сергій Кошарук, міська рада на 2018 рік передбачила компенсацію збитків перевізникам в сумі 2,5 мільйона гривень).

Третє: швидше запроваджувати монетизацію пільг, про що неодноразово говорить Прем’єр-міністр Володимир Гройсман. Це потрібно для того, щоб людина чітко знала, на яку суму вона може розраховувати, а тоді вже нею раціонально розпоряджатися.

Пан Корсак наголосив, що він як керівник і його команда зацікавлені у тому, щоб обслуговувати пасажирів якнайкраще. І дуже прикро,  що серед водіїв трапляються особи, котрі поводяться з пільговиками по-хамськи, або, як він висловився, «по-свинськи». З ними ведуть і будуть вести виховну і роз’яснювальну роботу, притягувати до дисциплінарної відповідальності.

Ігор Пініс попередив, що в разі повторення подібних ганебних випадків можуть бути вжиті акти громадської непокори. Леонід Хвещук та Ігор Базяк наголосили, що їх протести – це не політична акція. Просто люди, які пройшли війну, захищали від ворога рідну землю, а нерідко втрачали здоров’я, просять до себе уваги, як, зрештою, рідні тих, хто віддав життя за Україну.

Після  дискусії автор цих рядків мав розмову із Сергієм Корсаком, котрий прийшов на зустріч з людьми, які, не приховуючи своїх емоцій, відверто, «по-фронтовому» висловили критичні зауваження на адресу перевізника. Я, зокрема, зазначив, що, попри всі складнощі і проблеми, які існують в транспортному обслуговуванні пасажирів загалом і пільговиків зокрема, необхідно вести активну виховну роботу з водіями. 

Адже саме завдяки таким хлопцям, як Ігор Базяк, Леонід Хвещук, їх бойовим побратимам, багатьох із яких уже немає в живих, ці водії мають можливість жити і працювати в мирному місті, отримувати заробітну плату і спокійно відпочивати. Тому гасло: «Шануймо тих, хто рятує Україну!» має визначати суть їх трудової діяльності, постійно нагадувати про Героїв, які були на передовій лінії фронту. І нехай не завжди в «маршрутці» є «»пільгове» місце, відмовити у праві на проїзд «атовцю», «афганцю» чи «чорнобильцю» — це злочин проти власної совісті, гріх проти людяності.

Пан Корсак погодився з цим, пообіцявши запросити на одні з наступних зборів водійського складу представників спілки учасників і ветеранів АТО, а також редакції «Вістей Ковельщини».

Микола ВЕЛЬМА.   

Випадок, про який піде мова далі, викликав бурхливу реакцію в соціальних мережах. А трапився він 25 квітня ц. р. у Ковелі, де водій маршрутного таксі не надав права на пільговий проїзд учаснику бойових дій Ігорю Базяку.

Своїм обуренням з цього приводу «атовець» поділився у Фейсбуці, отримавши десятки відгуків на свою підтримку. Для того, щоб обговорити цю конфліктну ситуацію, минулої суботи бойові побратими Ігоря зібралися на Меморіалі Слави, де, зокрема, розміщений пам’ятний стенд із фотосвітлинами наших загиблих земляків у неоголошеній війні на Сході України.

У розмові із журналістом «Вістей Ковельщини», якого запросив на зустріч голова правління ГО «Ковельська міськрайонна спілка ветеранів та волонтерів АТО» Леонід Хвещук, Ігор Базяк не приховував своїх емоцій: 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 746

За інформацією Державної служби зайнятості, на сьогодні в Україні є значна кількість вакансій, заробітна плата на які перевищує 15 тисяч гривень. Про це заявив з телеканалів Віце-Прем’єр-міністр України Павло Розенко. Причому уточнив, що такий показник не лише у Києві, але й у регіонах. 

Але якщо так, то чому мільйони українців їдуть за кордон в пошуках хоча б якоїсь роботи і достойної зарплати? В одній лише Польщі працюють близько двох мільйонів наших співвітчизників. Польська влада офіційно заявляє, що найближчим часом розраховують ще на декілька тисяч українців щорічно. 

Водночас у Нацбанку наводять шокуючі цифри: виявляється, українські заробітчани з інших країн перераховують додому в чотири рази більше валюти, ніж вкладають в Україну іноземні інвестори. За минулий рік ця цифра перевищила 9 мільярдів доларів. І це не дивно, адже згідно зі статистикою кожен шостий українець працює за кордоном. На заробітки в середньому виїжджає до 6 мільйонів громадян нашої держави, а це 16 відсотків населення.

До речі, за результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» серед мешканців Львова, Івано-Франківська і Луцька, 77 відсотків опитаних заробітчан, які працювали впродовж останніх п’яти років у Польщі, заявляють, що переважно виконували фізичну роботу. Ще 16% працювали у сфері послуг, 3% — мали роботу, пов’язану з інтелектуальною працею. І лише 1% працювали на керівних посадах.

Але медом там не намазано, бо кожен злотий дістається важкою працею. Більше того, навіть відробивши на пана, не завжди отримаєш належну оплату за свою роботу.

Мій знайомий, 47-річний ковельчанин, свого часу «розкрутився» на торгівлі. Й начебто вдавалося усе йому на підприємницькій ниві: і сам непогано заробляв, ще й іншим землякам давав роботу. Але через безкінечні економічні кризи бізнес довелося закрити. Роботи не стало, безгрошів’я прийшло у раніше всім забезпечену родину. Довелося поїздити по світах. Останнім часом працює у Польщі, як каже, «то на будові, то на полі». 

— Звичайно ж, нелегко, та до тяжкої праці звик. Зовсім інше насторожує – втрапити «у пригоду», коли, наприклад, «кидають» на гроші. Бувало в мене і таке, — зізнається чоловік. – Аби знати, що, розпочавши вдома власну справу, знову не залишишся «за бортом», забувся б про ті закордони…

Щастя в Польщі спробувала ще одна моя знайома. Вона, бухгалтер за освітою, більше десяти років працює в організації, де в результаті «прогресивних» дій нашої влади з нового року працівників перевели на неповний робочий тиждень. Жінка не заробляє навіть й трьох тисяч, а іншої роботи, хоча б на «мінімалку», попри запевнення шановного пана Розенка, в нас шукати, що голку в сіні. 

Вже другий місяць там гарує на кондитерській фабриці. «Подумаєш, щось там фасувати», — гадала, збираючись туди. Насправді ж, виявилося зовсім інакше: робота дуже важка. Перші дні рук не відчувала. Але втягнулася, працює…

І таких історій не перерозповісти. Але хіба їх слухають оті, хто зараз на українському «олімпі»? Закордон для них – це ділові поїздки, модні курорти, «шопінг», освіта для їхніх дітей. А заробітки по світах – то «прерогатива» для нас, звичайних смертних.

l

Райдужні картини на фоні похмурої реальності «малює» й Держстатистика, за даними якої середня заробітна плата українців складає 11 тисяч гривень у столиці і сім – у регіонах. Середня зарплата в Україні стабільно зростає, а відчуття, що за роботу платять справедливо, як не було, так і немає. Якась чудасія: зарплата в нас росте, а рівень життя падає. Сам Девід Коперфілд нашим політикам може позаздрити…

Здавалося б, впевненіше в цьому плані мають почуватися працівники бюджетної сфери. А насправді?

Юлія – вчитель у міській школі. Сімнадцять років працює на освітянській ниві. В цілому не скаржиться на свою нинішню зарплату.

— Звичайно, я люблю свою роботу, своїх учнів. Але, попри це, важливим стимулом для хорошої роботи є зарплата, щоб кожна працююча людина йшла туди  із задоволенням, — впевнена вона. — Останнім часом вчителям платню підвищили. Я, наприклад, отримую майже на півтори тисячі більше, ніж у минулому році. Але є один «мінус» — для мене це підвищення майже не відчутне. Бо раніше мала житлову субсидію, а тепер на оплату комунальних послуг доводиться віддавати кошти, які додали до зарплати.  

Світлана працює на півставки медсестрою в сільському ФАПі, куди на роботу доїжджає з сусіднього села. 

— Не надто розженешся, якщо зарплата й до двох тисяч не дотягує. Працюю не так давно, то сподіваюся на те, що в майбутньому отримуватиму більше. Живу з батьками, власної сім’ї поки не маю. Тому якось справляюся, у вільний від роботи час шукаю собі додатковий заробіток: роблю уколи на дому, ставлю крапельниці, — каже дівчина. 

Зарплата фельдшера-акушера, без якого на селі ніяк, теж бажає бути кращою, ніж є на даний час, бо одержують приблизно стільки ж, як молодший персонал.

— Як ви гадаєте, три триста – це достойна зарплата для лікаря? Пацієнт тобі довіряє своє здоров’я і життя, ти за це відповідаєш і не маєш права на помилку. Якщо в Україні так мало цінують професію медика, то, значить, й людське життя у нас нічого не варте, — вважає фельдшерка ФАПу одного з населених пунктів Ковельського району. 

Водночас, Уряд вбачає можливості суттєвого підвищення зарплат для медпрацівників вже в цьому році, але, поки нічого не змінилося, працюють, добре, що хоч не за «спасибі», як, зрештою і вчителі, комунальники, дрібні чиновники.

Але є в Україні й інші держслужбовці, зарплати яких, без сумніву, можуть витримати й світову конкуренцію. Серед «найдорожчих» чиновників першість утримує голова «Нафтогазу» Андрій Коболєв, котрий заробляє більш ніж півтора мільйони гривень. Президент «Енергоатому» Юрій Недашковський трудиться за 300 тисяч гривень. Приблизно така ж зарплата в керівників цілої низки держпідприємств, до числа яких потрапив і гендиректор «Укрпошти» Ігор Смілянський. Небо і земля, порівнюючи з рядовими поштарями.

Листоноша Ольга, працюючи в одному з місцевих відділень зв’язку, обслуговує два населених пункти. Розвозить пошту тричі на тиждень. Каже, взимку буває непросто, а так — звикла вже за стільки років. «От якби отримувати ті «мінімальні» три сімсот, то гріх було б жалітися», — жартує жінка.

l

Різниця між зарплатами величезна, і кваліфіковані спеціалісти, котрі не вміють примножувати свій дохід «зі сторони», щоб вижити, змушені трудитись на декількох роботах або ж їхати на чужину – туди, де «на малині» вчителю заплатять значно більше, ніж вдома у школі, а інженер на складах та фермах за фізичну силу й витривалість заробить краще, аніж у нас  за нові рішення  надскладних технологічних проблем. 

Вікторія ЗІНЧУК.

За інформацією Державної служби зайнятості, на сьогодні в Україні є значна кількість вакансій, заробітна плата на які перевищує 15 тисяч гривень. Про це заявив з телеканалів Віце-Прем’єр-міністр України Павло Розенко. Причому уточнив, що такий показник не лише у Києві, але й у регіонах. 

Але якщо так, то чому мільйони українців їдуть за кордон в пошуках хоча б якоїсь роботи і достойної зарплати? В одній лише Польщі працюють близько двох мільйонів наших співвітчизників. Польська влада офіційно заявляє, що найближчим часом розраховують ще на декілька тисяч українців щорічно. 

Водночас у Нацбанку наводять шокуючі цифри: виявляється, українські заробітчани з інших країн перераховують додому в чотири рази більше валюти, ніж вкладають в Україну іноземні інвестори. За минулий рік ця цифра перевищила 9 мільярдів доларів. І це не дивно, адже згідно зі статистикою кожен шостий українець працює за кордоном. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 742