Одразу поясню: суїцид – це, в перекладі на українську, самогубство.

Дехто з читачів обуриться: "Для чого про такі речі писати у нормальній газеті? І так іноді на душі буває важко, що й самому жити не хочеться через високі ціни й тарифи. А тепер і ви із своїм "суїцидальним синдромом".

Обурення розумію і поділяю. Але сьогодні мова піде не про нас із вами, українців, а про сусідів, котрі мешкають в країні, яку здавна називають Московією, тобто – Росією.

"І який же там такий синдром ви побачили? – єхидно усміхаючись, скаже знову опонент. – Живуть собі люди та й живуть. Ніхто особливо про самовбивство, окрім душевно хворих, не думає. Навпаки: переважна більшість росіянців вважає себе найщасливішою, найпрогресивнішою, найдемократичнішою нацією у світі. І Путін, такий молодий, веде їх від перемоги до перемоги, до сяючих вершин благоденства".

З опонентом сперечатися не буду – він має право на власну думку, як має її і російський народ. Однак біда у тому, що народ той або, точніше сказати, його значна частина, навіть не замислюється над тим, що "суїцидальний синдром" в суспільстві набрав уже масштабів не епідемії, а пандемії. І причина одна: державою керують люди,  котрі, як твердять деякі політологи, державу ту свідомо нищать. Й очолює цей процес найгеніальніший із геніальних – російський президент Владімір Путін.

"Не може такого бути! – заперечить дехто. – Адже росіянці майже одностайно підтримують політику і практику свого вождя! Вони його просто обожнюють. Значить, є за що".

Інший би сперечався, а я знову ж таки не буду. Просто наведу деякі факти, котрі засвідчують: Путін і К° впевнено ведуть країну до загибелі. Чому вони це роблять, важко сказати. Дехто переконаний, що виконують завдання міжнародного терористичного центру, очолюваного послідовниками самого диявола. При цьому діють так віртуозно, що комар носа не підточить.

Власне, коли поглянути в історію, то можемо побачити, що цей сатанинський процес почався не сьогодні і не вчора: він триває сторіччями. Російська імперія, ніби проклята злими силами, тільки те й робить, що невблаганно рухається до прірви. Так було у 1917 році, коли божевільні більшовики захопили владу й втягнули народ в кровопролитну громадянську війну. Так сталося у тридцятих роках минулого століття, коли банда вусатого "вождя всіх народів" Сталіна безжально винищила цвіт не тільки російського, а й українського, білоруського, вірменського та інших народів колишнього СРСР, щоб потім із біснуватим фюрером Німеччини Адольфом Гітлером розв'язати Другу світову війну.

Здавалося, у 1990-их роках диявол здох, і Росія та її сусіди стали на шлях демократичного розвитку. Аж ні: відходячи з посади, колишній російський президент Борис Єльцин передав "естафету" молодому, але нахабному вихованцю КДБ Владіміру Путіну. Коло замкнулося: до влади знову прийшов посланець темних сил, який свою зондеркоманду сформував із подібних собі типів. Поступово, але впевнено сусідня держава почала розвертатися на 180° і йти шляхом, який веде не вгору, а вниз. Терор був зведений у ранг державної політики – згадаймо хоча б Чечню або Грузію, де кров лилася рікою з "благословення" Путіна і Медведєва. Потім були Крим і Донбас, сьогодні – Сирія.

Росіянці не зогледілися, як ідеї диявола заволоділи їх серцями і душами. Відродилися більшовицькі традиції у внутрішній і міжнародній політиці (відновили радянські ритуали і реанімували старий гімн, стали на шлях конфронтації із Заходом, запустивши на всю міць пропагандистську машину запровадили цензуру в ЗМІ і т. д., і т. п.).

В Росії практично знищена опозиція, демократичні сили розпорошені й деморалізовані, рух, який називають "православним тероризмом", набирає дедалі більшого розмаху, ненависть до сусідніх народів, особливо українського, аж зашкалює, дітей, починаючи з шкільного віку, вчать піснями і віршами славити "великого" Путіна.

Коли на все те дивишся, аналізуєш і порівнюєш, напрошується один висновок: в сусідній країні настала (або відродилася) епоха Середньовіччя. Людські долі вершать радикали, маргінали і релігійні ортодокси, які сповідують ідеї сатани. І найстрашніше, що кінця-краю цьому безрозсудству не видно.

А що ж народ? Як завжди, мовчить і продовжує молитися на тих, хто веде його до самознищення. В уяві росіянців скрізь – вороги "отєчества", які сплять і бачать кінець російської імперії. Вони навіть не замислюються над тим, що цей кінець наближає особисто Владімір Путін і його камарилья. Все, що робить Кремль, правильне і оскарженню не підлягає. Анексували Крим? Чудово. Воюють в Україні? Прекрасно. Бомблять мирних жителів у Сирії? Славно.

Пересічним громадянам матінки-Росії і в голову не приходить думка, що їх безсовісно дурять і затуманюють свідомість. Це ж треба такому диву статися, щоб навіть еколомічні санкції, запроваджені Заходом, вважати великим благом і стимулом для розвитку вітчизняної економіки, а варварське нищення імпортних фруктів та овочів – перемогою над загниваючою Європою і продажною Америкою. Інакше, як масовою шизофренією, не назвеш всенародну підтримку політики мілітаризації держави в умовах, коли більшість населення живе без елементарних благ цивілізації – газу, централізованого опалення, гарячої води і теплих туалетів. Зате з виробництва засобів масового знищення та ураження людей вони – попереду всієї планети.

Сьогодні РФ (ерефія) знову одержала удар нижче пояса: її команду не допустили до участі в зимових Олімпійських іграх 2018 року, а "блискучу" перемогу в Сочі скасували. Причина? Масове вживання спортсменами стимулюючих засобів, яке практикували чиновники від спорту у велетенських масштабах. Думаєте, таке рішення МОК хоч трохи протверезило росіянців? Де там! В країні піднялася чергова пропагандистська кампанія під гаслом: "Не здамося, не станемо на коліна! Росія – велика спортивна держава, а російські олімпійці – найкращі в світі!"

На фоні останніх подій, коли у США розслідують зв'язки вітчизняних політиків із московськими "кураторами", коли санкції проти держави-агресора не слабшають, а посилюються, коли від Москви відвертається дедалі більше тверезо мислячих політиків і державних діячів, Владімір Путін оголосив про своє рішення балотуватися на посаду президента в четвертий раз (!!!).

Сумніву  у тому, що його оберуть, немає ні в кого, як і в тому, що президентського трону не бачити, як власних вух, ані Ксенії Собчак, ані Олексію Навальному, ані будь-якому іншому кандидату. Як кажуть, все схвачено, все проплачено самим дияволом, який із своїх апартаментів із задоволенням спостерігає за добровільним божевіллям московітів.

Дивного тут немає нічого. Росіянці, як і раніше, сліпо вірять вождю, вважають його великим і незамінимим. Їх не бентежить, що він маленький не тільки зростом, але й своїми вчинками. І хоч підлабузники переконують у протилежному, проти фактів не попреш: Владімір Путін в історію людства ввійде як нікчемна особа, котра за прикладом своїх недолугих попередників призведе до знищення імперії. 

Тут не допоможуть ані пропагандисти типу Кисельова-Соловйова, ані урядові брехуни і підбріхувачі, ані високі каблуки, які полюбляє володар Кремля (кажуть, що під час останньої зустрічі з президентом Білорусі ці каблуки були вищі на 10-15 сантиметрів, аніж звичайно. Адже той, хто продав душу дияволу, ніколи не підніметься до рівня особистостей, котрі служать Богу й людям словами та ділами своїми.

Шкода, що цю нехитру істину розуміють далеко не всі. І не тільки в Росії…

Ярема ГОЯН.

P.S. В засобах масової інформації (звичайно, зарубіжних або опозиційних) останнім часом багато пишуть, що сьогодні на троні не Путін, а його двійник. Одна із західних газет нещодавно опублікувала інтерв'ю із колишньою його дружиною, яка ніби-то підтверджує цей факт.

Якщо це правда, то, можливо, справжнього Путіна вже давно немає в живих, а його роль справно виконує син самого Люцифера? В будь-якому випадку зрозуміло, що ані санкції, ані умиротворення господаря Кремля у близькій перспективі позитивного результату не дадуть. Посланці темних сил, як і більшовики, у воді не тонуть,  у вогні не горять. На жаль.

Я. Г.

Одразу поясню: суїцид – це, в перекладі на українську, самогубство.

Дехто з читачів обуриться: "Для чого про такі речі писати у нормальній газеті? І так іноді на душі буває важко, що й самому жити не хочеться через високі ціни й тарифи. А тепер і ви із своїм "суїцидальним синдромом".

Обурення розумію і поділяю. Але сьогодні мова піде не про нас із вами, українців, а про сусідів, котрі мешкають в країні, яку здавна називають Московією, тобто – Росією.

"І який же там такий синдром ви побачили? – єхидно усміхаючись, скаже знову опонент. – Живуть собі люди та й живуть. Ніхто особливо про самовбивство, окрім душевно хворих, не думає. Навпаки: переважна більшість росіянців вважає себе найщасливішою, найпрогресивнішою, найдемократичнішою нацією у світі. І Путін, такий молодий, веде їх від перемоги до перемоги, до сяючих вершин благоденства".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 479

За останні три роки українська армія зазнала кардинальних змін у всіх сферах: від  підготовки військових – до матеріально-технічного забезпечення. Однак створення професійної армії передбачає не тільки озброєння, а й соціальну підтримку військових, зокрема, забезпечення якісним житлом. Адже побутові умови безпосередньо впливають на фізичний стан та бойовий дух захисників, а забезпечена родина – додатковий стимул для зразкового несення військової служби. Центр громадського моніторингу та контролю з'ясував, як держава вирішує питання житла для військових.

Хто має право на отримання житла?

Ще три роки тому система надання житла військовослужбовцям регулювалася за старими радянськими законами, зокрема, Житловим кодексом, який не змінювався з 1983 року. Право отримати житло мали переважно військові із вислугою понад 20 років. Однак в умовах російської агресії кількість професійних військових в Україні значно зросла. За інформацією Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО, статус учасника бойових дій вже мають понад 316 тисяч осіб. Тож у березні минулого року уряд прийняв постанову, якою розширив коло військовослужбовців, які мають право на житло, включивши до нього учасників бойових дій на Сході України.

Згідно з інформацією Міноборони, учасник АТО може отримати житло у випадку, якщо його житлові умови не відповідають санітарним або технічним вимогам, якщо він забезпечений житлом, площа якого не перевищує 13,65 кв. м на одну особу або ж має хронічні захворювання, у зв'язку з чим не може проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім'ї.

Які документи потрібні?

Для того, щоб отримати житло, насамперед, військовослужбовцю необхідно стати на квартирний облік. Є три основні варіанти, куди можна звернутись: за місцем проживання (до виконавчого комітету районної, міської, селищної ради), за місцем роботи (до підприємств, установ, організацій, у яких працює учасник АТО), до житлової комісії військової частини, де військовослужбовці проходять службу.

Учасники бойових дій, які завершили службу у ЗСУ, повинні подати певний перелік документів: акт обстеження житлових умов, копію посвідчення учасника бойових дій та довідку про склад сім'ї. Для учасників бойових дій, які служать за контрактом, перелік документів трохи відрізняється. Окрім рапорту про зарахування на квартирний облік, потрібні витяг із наказу про призначення до військової частини, витяг із послужного списку, довідка про проходження військової служби з військової частини, довідка з останнього місця служби про перебування на квартирному обліку, довідки з попередніх місць служби про отримання (неотримання чи здачу) житла, документи, що підтверджують право на першочергове чи позачергове одержання житла.

Зазвичай рішення щодо взяття на квартирний облік виноситься протягом місяця. Пільгові категорії, зокрема, родини загиблих військових, забезпечуються житлом протягом двох років із дня взяття на квартирний облік, решта може чекати своєї черги значно довше.

Що пропонує держава

Першим шляхом вирішення житлового питання військовослужбовців є будівництво нового житла, яке розподіляється серед учасників квартирної черги. У 2017 році на житло для військовослужбовців з Державного бюджету було виділено 751 млн. грн., що забезпечило рекордні темпи будівництва. Згідно з інформацією уряду, з початку року серед військовослужбовців розподілено 678 нових квартир, 299 з яких отримали учасники АТО.

Експерти зазначають, що навіть попри інтенсивні темпи будівництва, кількість житла поки залишається в рази меншою за охочих його отримати. Тож в умовах очікування на власний дах непоганим варіантом для військових є грошова компенсація, яку пропонує держава. Її розмір розраховується в залежності від кількості членів сім'ї та вартості квадратного метра житла у регіоні. Наприклад, у Львові родина військовослужбовця з трьох осіб може отримати близько 544 тис. грн, а у Мелітополі – 429 тис. грн.

Для тих, хто не бажає чекати у черзі на квартиру і брати компенсацію, держава пропонує альтернативні варіанти, зокрема, лізинг та часткову компенсацію вартості житла. У першому випадку військовослужбовці, проживаючи в орендованій квартирі, можуть поступово виплачувати її вартість. У другому – потрапляють до програми державної допомоги, в рамках якої держава сплачує половину вартості житла. Учасниками програми можуть стати родини, які перебувають на квартирному обліку і середньомісячний грошовий дохід яких не перевищує п'ятикратний розмір середньої заробітної плати у регіоні. Наприклад, для Києва ця сума складає – 11 тис. 94 грн.

Важливо пам'ятати, що житло для військовослужбовців є лише складовою соціального захисту. Тому пріоритетами нашої держави повинно бути не лише збільшення темпів будівництва, але й комплексна підтримка учасників бойових дій як в матеріальному, так і психологічному аспектах.

Матеріал Центру громадського моніторингу та контролю.

За останні три роки українська армія зазнала кардинальних змін у всіх сферах: від  підготовки військових – до матеріально-технічного забезпечення. Однак створення професійної армії передбачає не тільки озброєння, а й соціальну підтримку військових, зокрема, забезпечення якісним житлом. Адже побутові умови безпосередньо впливають на фізичний стан та бойовий дух захисників, а забезпечена родина – додатковий стимул для зразкового несення військової служби. Центр громадського моніторингу та контролю з'ясував, як держава вирішує питання житла для військових.

Ще три роки тому система надання житла військовослужбовцям регулювалася за старими радянськими законами, зокрема, Житловим кодексом, який не змінювався з 1983 року. Право отримати житло мали переважно військові із вислугою понад 20 років. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 706

На виборах у 2015 році жителька Ковельського району Галина Йовик вперше отримала посвідчення депутата Волинської обласної ради. Галину Володимирівну обрали до найвищого представницького органу краю по виборчому округу № 17 (Ковельський район) від Волинської обласної партійної організації «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». 

Галина Володимирівна – член фракції “Батьківщина” в обласній раді. Член постійної комісії з питань освіти, науки, інформаційного простору, культури та мови, національного і духовного розвитку, сім’ї, молоді, спорту та туризму. Сьогодні Галина Йовик – гість нашої газети.

l 

– Читачам газети буде цікаво дізнатися більше про Вас. 

– Народилася і проживаю в селі Воля Ковельського району. Закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Гідрогеологія та інженерна геологія». Згодом закінчила Волинський державний університет імені Лесі Українки за спеціальністю «Географія». Двадцять один рік працюю в школі І-ІІ ступенів с. Гішина, з яких 18 років – на посаді директора. Маю сина, доньку, онука.

— Минув другий рік роботи Волинської обласної ради сьомого скликання. Як оцінюєте свою депутатську діяльність? 

– Посвідчення депутата я отримала вперше, тож протягом першого року каденції  активно вчилася. У депутатській роботі маю принцип: ніколи не давати людям обіцянок, яких не зможу виконати. Довіру людей треба не лише заслужити, а й виправдовувати щоденною працею.

  — В обласній раді Ви перебуваєте у складі фракції «Батьківщина». Чому обрали  саме цю політичну силу? 

 — Членом ВО «Батьківщина» я є вже понад десять років, ніколи «не перебігала» з однієї партії в іншу, бо впевнена у цій політичній силі. Нашу команду об’єднує одна мета: завдяки обгрунтованій програмі дій, послідовним крокам забезпечити розвиток і процвітання нашій країні, а життя її людей зробити кращим. 

Якщо говорити про роботу фракції в облраді, то наші головні пріоритети – питання наповнення бюджету області, прозорості в розподілі цих коштів і кадрових призначеннях.

Варто зазначити, що ключовим принципом діяльності нашої фракції є вільний діалог між її членами щодо прийняття найбільш актуальних для Волинського краю рішень. Неодноразово на засіданнях фракції точаться дискусії щодо питань, внесених на пленарні засідання облради, адже кожен депутат  відчуває велику відповідальність перед виборцями за свої рішення.

Зокрема, я і мої колеги переконані, що головним економічним пріоритетом для Волині є розвиток сільського господарства, підтримка селян-одноосібників та фермерів.

Земля – найбільше багатство країни. Ми з колегами категорично проти зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, оскільки, на нашу думку, крупні аграрії можуть скупити їх у селян  за безцінь. У результаті це унеможливить розвиток дрібного та середнього фермерства й аграрного бізнесу.

— Чи підтримуєте зв’язок з виборцями? З яких питань люди найчастіше звертаються до Вас? 

– Я завжди готова до діалогу з людьми і не лише у визначені прийомні дні. Найчастіше звертаються за матеріальною допомогою на лікування. Як і кожен депутат облради, маю особистий депутатський фонд, кошти з якого виділяю на допомогу людям. 

Але звернення надходять не лише з приводу матеріальної допомоги. Стосуються вони і врегулювання земельних відносин, підведення електроенергії  тощо. За зверненнями готую відповідні депутатські запити та звернення, озвучую актуальні питання у сесійній залі. 

Багато питань вдається оперативно вирішити і за допомогою моїх помічників – депутата Ковельської районної ради Анатолія Корнійчука, директора школи с. Старих Кошар Людмили Ковальчук, голови громадської організації «Ліквідатори-інваліди Чорнобиля» Валерія Дубинчука.

– Чи вдається депутатам від нашого району залучити кошти з обласного бюджету для розвитку об’єктів інфраструктури Ковельщини?

– Так, з обласного бюджету за моїм клопотанням виділено гроші на перекриття даху шкільної їдальні в селі Мощеній.  Спільним напрацюванням усіх депутатів обласної ради від нашого району  (а це – Віктор Козак, Юрій Поліщук, Микола Буліга, Галина Йовик – авт.) є виділення коштів на облаштування внутрішніх санвузлів в школах Ковельського району. 

Зокрема, у нашій Гішинській школі, інших сільських школах така робота вже завершена, добудовують санвузол у школі с. Мощеної.

— У роботі депутата обласної ради важливо мати чітку взаємодію з органами виконавчої та представницької місцевої влади. Як відзначите співпрацю з Ковельською райдержадміністрацією, районною радою?

–  На Ковельщині така взаємодія є. Мені імпонує те, що голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак завжди відкритий до діалогу та готовий до конструктивної співпраці, а головне – ніколи не лукавить і дотримує даного слова. Маємо гарну співпрацю з головою районної ради Андрієм Броїлом, депутатським корпусом районної ради.

Стараюся систематично відвідувати сесії районної ради, сільських, селищних рад, брати участь у культурних заходах, які проходять в районі.

– Хто для Вас є підтримкою у житті, у професійній та громадській діяльності?

– Найбільша підтримка – це моя сім’я. Саме рідні люди дарують мені сили і натхнення, енергію та бажання працювати.

Син і донька вирішили продовжити професійну стежину батька–військового (на жаль, уже покійного). Син навчається у Львівській академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Донька теж має військову спеціальність, зараз перебуває у декретній відпустці. Зять – кадровий військовий, нині служить в зоні АТО.  

Як директор школи охоче переймаю досвід та знання старших колег-керівників навчальних закладів. Хочу відзначити дієву співпрацю з відділом освіти райдержадміністрації, методичним кабінетом. 

В моєму становленні як депутата велика роль належить голові районної організації ВО «Батьківщина», депутату районної ради Володимиру Андросюку. Дякую також депутату райради Анатолію Корнійчуку, своїм помічникам. Вдячна за співпрацю головному лікарю Ковельського МТМО Олегу Самчуку, підрозділам райдержадміністрації, спільно з якими працюємо над розв’язанням актуальних проблем Ковельщини.

– А як проводите час без депутатського та директорського «портфелів»?

– Дуже люблю ліс. Для мене найкращий відпочинок – збирати гриби, ягоди, спілкуватися з природою. Тішуся досягненнями своїх дітей, черговими спортивними перемогами сина, який серйозно займається легкою атлетикою. 

А ще не уявляю свого життя без української пісні, любов до якої прищепила мені мама. Найтонших струн душі торкаються виступи фольклорного гурту «Горлиця» Доротищенського будинку культури (керівник – директор будинку культури Олена Місюра). В міру можливості стараюся підтримати цих творчих людей, як і працівників будинку культури с. Тойкута, які несуть до людей найкраще – українську творчість, народні традиції, духовність і культуру.

Розмову вела 

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКУ: депутат Волинської обласної ради Галина ЙОВИК.

Фото автора. 

На виборах у 2015 році жителька Ковельського району Галина Йовик вперше отримала посвідчення депутата Волинської обласної ради. Галину Володимирівну обрали до найвищого представницького органу краю по виборчому округу № 17 (Ковельський район) від Волинської обласної партійної організації «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». 

Галина Володимирівна – член фракції “Батьківщина” в обласній раді. Член постійної комісії з питань освіти, науки, інформаційного простору, культури та мови, національного і духовного розвитку, сім’ї, молоді, спорту та туризму. Сьогодні Галина Йовик – гість нашої газети.

ххх

– Читачам газети буде цікаво дізнатися більше про Вас. 

– Народилася і проживаю в селі Воля Ковельського району. Закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Гідрогеологія та інженерна геологія». Згодом закінчила Волинський державний університет імені Лесі Українки за спеціальністю «Географія». Двадцять один рік працюю в школі І-ІІ ступенів с. Гішина, з яких 18 років – на посаді директора. Маю сина, доньку, онука.

— Минув другий рік роботи Волинської обласної ради сьомого скликання. Як оцінюєте свою депутатську діяльність? 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1467

Ще з шкільних років діти тут вміють дарувати свій талант, свою щирість людям. В дитинстві чарували слухачів своїми дзвінкими голосочками дівчатка-сестрички Руслана і Оксана. Їх здібності розвинув учитель музики Володимир Антонович Самсонік, який кохався в народних піснях і записував їх  від жителів села.

Після закінчення культосвітнього училища та інституту культури Руслана повернулась в рідну школу. Закохана в народну творчість, Руслана Павлівна Семотюк в 2001 році створила фольклорний гурт «Веретенце».

Під керівництвом учительки діти записують місцеві народні пісні від старожилів села: «Ой, на ставку, на ставочку», «Коло річки, коло млина», «Ой, на морі тихая погода», вивчають обряди: обжинковий («Водіння кози), весільний («Вінки»), хороводи («Кривий танець»), ігри, колядки, щедрівки, водять вертеп, а цим самим дають їм друге життя.

Як талановитий керівник гурту, Руслана Павлівна вміє всіх заохотити та організувати, як слід розспівати, поділити на голоси, навчити якихось нових цікавих пісень, записаних чи то від односельчан, чи то жителів інших сіл.

Учасники гурту згадують: коли вже «проженуть» те усе декілька разів через себе, що то і як колись було, навчаться отих співанок, то співали,  ніби відстані у часі нема.

Кожної пори року це було щось особливе. Чи то весною веснянки – «Весняночко-паняночко, де ти зимувала?», чи то «Ой ти, зайчику сивесенький», чи то хоровод «Кривий танець».

Потім майоріло літечко, і особливою для учасників гурту була пора обжинок. В обжинковий обряд сплітались одна за одною пісні.

Із зимовими холодами приходили Андріївські вечорниці. Всі збиралися у стінах школи, жартували, проводили веселі ігри, співали жартівливих пісень, дівчата гадали на майбутню долю.

Особливими були для учасників гурту Різдвяні свята: приходили  колядки, з якими «веретенківці» йшли до людей, колядували, ставили вертеп.

В дитячих душах запалився вогник бажання нести  пісню до людей. Почались перші кроки, перші злети.

Починаючи з січня 2002 року, з року в рік брали участь в оглядах-конкурсах, фестивалях, концертах. Кожного разу займали в них І–ІІ місця.

Влітку 2009 року гурт став учасником ІV Міжнародного фестивалю українського мистецтва «Берегиня» і був нагороджений дипломом за збереження, відродження і популяризацію традиційного мистецтва українців.

Із сценічно відтвореним обжинковим обрядом учасники гурту зайняли перше місце в обласному огляді-конкурсі фольклорних колективів. З фрагментами цього обряду неодноразово виступали на концертах в обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка, присвячених Дню Незалежності України.

У квітні 2009 року брали участь у творчому звіті художніх колективів Волинської області в м. Києві.

У 2013 році у м. Києві відбувся ХІІІ Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики  «Червона рута», де колектив виборов почесне звання лауреата ІІ премії, тож наступний етап – виступ у фінальному гала-концерті переможців.

Дітьми був вивчений обряд «Вінки» – складова частина весілля. З програмою, яка включала цей обряд, неодноразово виступали на музейних гостинах у музеї-садибі Лесі Українки в с. Колодяжному. По-особливому виконувався цей обряд на справжніх дівич-вечорах учасниць фольклорного гуртка Оксани Ковалець і Оксани Кобись. 

У 2016 р. «Веретенце» з історичною піснею «Посіяли, поорали», записаною Лесею Українкою від М. Драгоманова, брало участь у районному звітному концерті, а потім з нею їздили у володіння Мавки і Лукаша   на святкування 105-ї річниці написання Лесею Українкою «Лісової пісні» в урочищі «Нечимне».

Свою весняну програму 2017 року «Веретенце» дарувало для дітей і вчителів зі Сходу України. Виступ відбувся у музеї-садибі Лесі Українки. Діти Донеччини були у захваті, бо саме через веселе весняне дійство вони дізнались, що на цій землі живуть миролюбиві люди, які так, як і вони, бажають для України миру і процвітання.

…Ідуть у самостійне життя учасники гурту з любов’ю до народної пісні, рідного краю, виявляючи повагу до людей, прагнення приносити в оточуючий світ добро, честь і гідність.

Ось як вони усвідомлюють роль «Веретенця» у їхньому житті:

Василь ВОВЧИК, курсант-четвертокурсник Національної академії державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького:

– За п’ять років участі у «Веретенці» я дізнався багато нового. Український фольклор став для мене цікавим, пізнавальним і захоплюючим. В гурті я зрозумів, що таке справжній  колектив. Саме він допоміг мені розкрити свої здібності. Під час прийняття присяги в академії при проходженні строєм з піснею я був заспівувачем. Народна творчість і Україна з її талановитим народом стали ще ріднішими.

Оксана СЕМОТЮК, студентка Рівненського гуманітарного університету:

– Здається, що «Веретенце» увійшло в моє життя з приходом у цей світ, з моєю мамою. «Веретенце» – це особливий життєвий дух і єдине сильне ціле. Народні пісні на устах співаючих можуть враз подолати віху часу та показати, яким барвистим, життємайористим та  водночас свідомим і змістовним стає з піснями нашого народу світ.

Андрій РИБАЧОК, чемпіон України, учасник міжнародних змагань з веслування на байдарках та каное:

– Горджуся тим, що був учасником «Веретенця». Ніколи не забуду, як ми із Різдвяною зіркою ходили вітати з гарною вісткою, несли людям святковий настрій.

Іванна БАБИЧ, студентка Львівського університету «Львівська політехніка»:

– «Веретенце» дало можливість кожному випробувати свої сили, розвинути свій талант. Особисто мені додало впевненості в собі. У виступах перед численною аудиторією я розгублювалась. Завдяки виступам я поборола свою невпевненість.

Катя СИЛЮК, студентка Східно-Європейського університету:

– «Веретенце»… Одне лише слово, а приємних спогадів сила-силенна! Це була наша маленька шкільна сім’я, де нас вчили любити один одного, поважати та цінувати надбання минулого. Лише зараз, будучи студенткою, я розумію, яку життєву мудрість, глибокі знання обрядів, пісень подарувала нам Руслана Павлівна.

…Виявляючи невтомність, одержимість, Руслана Павлівна знову працює над згуртуванням колективу, бо на місце учасників, що закінчують школу, приходять молодші.

В 11-томному «Академічному словнику української мови» так розкривається одне із значень слова «одержимий»: «Той, хто до самозабуття чимось захоплений, закоханий в яку-небудь справу».

Учасники «Веретенця» зараз готуються до обласного огляду-конкурсу, який відбудеться 10 грудня у Володимирі-Волинському.

Дай, Боже,  «Веретенцю» ще сили і наснаги, аби ще не раз передати нажите багатство майбутньому!

Катерина ІГНАТЮК. 

с. Уховецьк.

НА ЗНІМКАХ: в центрі – Руслана СЕМОТЮК; хвилюючі моменти мистецького життя фольклорного гурту «Веретенце».

Фото з архіву гурту.

Ще з шкільних років діти тут вміють дарувати свій талант, свою щирість людям. В дитинстві чарували слухачів своїми дзвінкими голосочками дівчатка-сестрички Руслана і Оксана. Їх здібності розвинув учитель музики Володимир Антонович Самсонік, який кохався в народних піснях і записував їх  від жителів села.

Після закінчення культосвітнього училища та інституту культури Руслана повернулась в рідну школу. Закохана в народну творчість, Руслана Павлівна Семотюк в 2001 році створила фольклорний гурт «Веретенце».

Під керівництвом учительки діти записують місцеві народні пісні від старожилів села: «Ой, на ставку, на ставочку», «Коло річки, коло млина», «Ой, на морі тихая погода», вивчають обряди: обжинковий («Водіння кози), весільний («Вінки»), хороводи («Кривий танець»), ігри, колядки, щедрівки, водять вертеп, а цим самим дають їм друге життя.

Як талановитий керівник гурту, Руслана Павлівна вміє всіх заохотити та організувати, як слід розспівати, поділити на голоси, навчити якихось нових цікавих пісень, записаних чи то від односельчан, чи то жителів інших сіл.

Учасники гурту згадують: коли вже «проженуть» те усе декілька разів через себе, що то і як колись було, навчаться отих співанок, то співали,  ніби відстані у часі нема.

Кожної пори року це було щось особливе. Чи то весною веснянки – «Весняночко-паняночко, де ти зимувала?», чи то «Ой ти, зайчику сивесенький», чи то хоровод «Кривий танець».

Потім майоріло літечко, і особливою для учасників гурту була пора обжинок. В обжинковий обряд сплітались одна за одною пісні.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1403

Нарешті! Посеред буденної сірості, хмурих осінніх днів, позначених тривогою війни, у соціально-політичному просторі Ковеля сяйнув промінчик Сонця. То – промінчик надії і гордості за наше юне покоління. Той промінчик – це конкурс "Юна українка".

Читача  заспокою: це не теле-шоу "Міс світу", де головною звабою виступає оголене тіло, а ролі визначають кількістю грошей. Наші юні конкурсантки презентували себе в тій площині, де висвітлюються грані таланту, інтелекту, ерудиції, знання української символіки, артистизму і, звичайно, наймилішої у світі української краси.

Переповнений глядацький зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка то тамував подих, затихаючи, то від душі сміявся, а то шаленів голосною підтримкою своїх "міс".

Признаюся, як член журі, що не раз був розгублений: як оцінити ту чи іншу конкурсантку, настільки виступи були підготовленими, цікавими, а імпровізація в тій чи інший сценці робила їх захоплюючими  та неповторними.

Не раз почуєш: "Наша школа не така".

Цей конкурс ще раз показав, що наша школа в головних аспектах не гірша хваленої європейської, а навіть краща. 

У кожної претендентки – неабиякий скарб перемог у Всеукраїнських та Міжнародних конкурсах, олімпіадах та різноманітних інтелектуальних змаганнях. Кожна захоплюється позашкільною справою: співом, музикою, танцем, спортом. Кожна невтомно поглиблює свої знання з предметів, які знадобляться для майбутньої професії.

Тішить і те, що у юнок живе у серці Україна. Вони обізнані в українських священних символах, знають, що несе у собі вишиванка, вінок, калина, верба, або хлібина.

Конкурсанти у свої відповіді-розповіді вміло вплітали давні легенди та перекази.

Наголошу, що боротьба за найкращу українку-ковельчанку не зводилась до теоретичних викладів, а підкріплювалась практичними завданнями. Ти українка? А чи вмієш заплести дівочу косу своїй подрузі?

На сцені відбулося диво: дівчата, яким зробили зачіски з косою,  сяйнули тією давньою, первозданою, незайманою красою.

Та найзахоплююче чекало попереду. Домашнє завдання передбачало відтворення сцен української класики. Як мовиться, знімаю шапку і схиляю голову в пошані перед конкурсантками, їхніми наставниками і аматорами із груп підтримки, задіяних у "другорядних" ролях.

Ожила, заіскрилась українством сцена. "Кайдашева сім'я", "Лісова пісня", "Наталка Полтавка", "За двома зайцями", "Баба Параска і баба Палажка", "Мартин Боруля" немов би  виринули із туману давнини і сяйнули своїми незбагненними колоритами, звичаями і традиціями. Імпровізуючи, конкурсантки вміло осучаснювали той чи інший сюжет. Гра на сцені ще раз підтвердила незаперечну істину: талант і праця крокують у переможній парі.

Три години, немов три хвилини, майнули перед очима. А це значить – високий клас.

Важко було визначити переможницю. Вінок королеви – "Юна українка" – виборола Вікторія Тітчук (НВК № 13-колегіум). Щиро вітаємо! Молодець! Так тримати!

Всього 0,5 бала поступилася переможниці Оля Бойчук (ЗОШ № 1), яка зайняла друге почесне місце.

Нелегко було визначити "бронзових" призерок. Тому на третю сходинку заслужено піднялись Софія Ліпич (міська гімназія) та Марійка Орел (ЗОШ №8). Почесними грамотами за участь в конкурсі нагороджені: Вікторія  Клокова (ЗОШ № 12), Ангеліна Місюра (ЗОШ № 5), Олександра Кравчик (ЗОШ № 9)  та Вікторія Кравчик (ЗОШ № 10).

До моральних нагород доречно долучилися подарункові "Сертифікати" від Сім'ї ресторанів "Класік", за що – загальноміське щиросердечне "спасибі"!

Слід щире слово подяки висловити відділу сім'ї, молоді та спорту міськвиконкому (Н. О. Шум) та методистам ПУМу (Т. В. Середюк) за високопрофесійну організацію змагань (точніше –свята).

Від душі привітала учасників конкурсу і переможців Віра Федосюк, секретар міської ради, голова журі. Приємно, що влада – із юними і красою!

І я не стримуюсь, і цим юним, зарядженим творчим вогнем, обдарованим божественною внутрішньою і зовнішньою красою, таким милим, висловлюю своє сивочоле напутнє слово:

Летіть, наші юні таланти,

Летіть переможно, високо!

Вам – Україну над світом 

підняти.

Лиш хай у душі не

 поселиться спокій!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Нарешті! Посеред буденної сірості, хмурих осінніх днів, позначених тривогою війни, у соціально-політичному просторі Ковеля сяйнув промінчик Сонця. То – промінчик надії і гордості за наше юне покоління. Той промінчик – це конкурс "Юна українка".

Читача  заспокою: це не теле-шоу "Міс світу", де головною звабою виступає оголене тіло, а ролі визначають кількістю грошей. Наші юні конкурсантки презентували себе в тій площині, де висвітлюються грані таланту, інтелекту, ерудиції, знання української символіки, артистизму і, звичайно, наймилішої у світі української краси.

Переповнений глядацький зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка то тамував подих, затихаючи, то від душі сміявся, а то шаленів голосною підтримкою своїх "міс".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 685

Є люди, які з першої зустрічі  захоплюють не лише своєю привабливою зовнішністю, але і своєю простотою, людяністю, безмежною любов'ю.  Це я про Катерину Іванівну Барчук із Скулина.

Наші стежки колись перетнулись  на районних масових заходах. Колектив "Джерело" у них завжди брав участь, і мені доводилось представляти  цих надзвичайно співучих виконавців.  В їх репертуарі – наша історія, пісні, які прийшли від дідів-прадідів. 

Тож не дивно, що  керівник цього чудового колективу – Катерина Іванівна, яка зачаровує всіх своїм дзвінкоголосим голосом.

Вона – приємна, гарна й мила жінка.  Ми зустрілись з нею в її селі Скулині.  Тут, серед чудової мальовничої природи, жила  її родина, батьки. Саме тут нині будує своє сімейне життя і моя героїня.

"Люблю своє село, його людей, своїх рідних та друзів.  Люблю поля, що родять добрими врожаями, люблю ліс, що дарує свої багатства.  Іду вулицею, вона найкраща, бо тут я виросла.  Милуюсь розмаїттям квітів, дерев.  Усе це - моє, наше. А ще – люблю свою роботу", – говорить соціальний працівник Катерина Барчук.

Так, обравши шлях добра і милосердя, Катерина Іванівна не ділить  хвилини смутку і радощів на свої і чужі. Вона завжди у повсякденній праці.  Недаремно Г. Й. Зелена називає її "моя дорогенька".  "Все горить у її руках", – саме так оцінюють жінку ветерани.

Мабуть, саме тому, коли постало питання  вибору в селі голови ветеранської організації, цю роботу недарма довірили саме Катерині Іванівні. Бо хто ще так знає старших жителів в селі?

Звичайно, не без допомоги Катерини Барчук в Скулині збереглися вишивка і ткацтво.  Жінка зуміла зібрати десятки старовинних рушників, плетень, в'язань та картин.  Все це – привести в належний вигляд. 

Тож тепер ця краса радує зір шанувальників народного мистецтва на районних та обласних виставках.  В селі навіть жартують: "Нічого не можна викидати, бо все потрібно Катерині Іванівні".

А літа? Вони журавлиними ключами летять у вирій. Здається, ще недавно бавилась у батьківській хаті, а вже роки до осені добігли.  Хоча у спогадах й досі живуть ті щасливі роки дитинства, незабутні миті юності.

Її дитинство пройшло в Скулині. Росла Катя в сільському роздоллі, вбираючи в себе красу сонячних ранків,  таємничості зоряного неба.  Ходила  стежками Мавки, дядька Лева, зачаровували дитячу душу пахучі сінокоси, велетні дуби.  Усе це хвилювало її малу  цікавість, наповнювало дитяче серце любов'ю до навколишнього світу. 

Пам'ятає, колись мати навчала: "Бережи роки, бо вони, дочко, не лелеки, пролетять – більше не повернуться!". Отак і жила Катруся, звикла до навчання, роботи, людей, пісень. 

Навчалася добре, бо все їй вдавалось легко.  Закінчила Луцьке педагогічне училище і стала вихователькою. Довелось працювати в Старовижівському районі, але додому хотіла завжди. І, як часто буває, любов не питає дозволу, вона приходить сама і змінити нічого не можна. 

Хлопець сподобався скулинський. "Такого красивого не було ніде", – згадує вона нині.  З Миколою вони створили гарну сім'ю і йдуть цим шляхом поруч вже багато літ. 

Жінка – любляча дружина й мама, чудова господиня.  А які смачні пироги і короваї у неї! А ще пані Катерина  має веселу вдачу та добре, чуйне серце.  З нею завжди легко в компанії. Вона – щира порадниця. У вихідні співає в церковному хорі, молиться за здоров'я своїх рідних і за мир в Україні. 

На запитання: "Що ви найбільше цінуєте в людях?", Катерина Іванівна відповідає віршованими рядками, в яких – кредо її життя:

Ціную в людях доброту і 

честь

І не сприймаю тих, хто 

творить зло.

Радію, як допомогти 

вдається,

Бо лиш добро народжує 

добро.

На сільському святі (День села Скулина)  цьогоріч їй вручили Подяку, а вона схвильовано, із сльозами на очах запитала: "А за що?". Є за що!  За її невичерпний  талант, працьовитість, доброту й безмежну любов.

Валентина СІЧКАР, 

голова районної ветеранської організації.

НА ЗНІМКАХ: героїня розповіді в різні періоди життя.

Фото з домашнього архіву.

Є люди, які з першої зустрічі  захоплюють не лише своєю привабливою зовнішністю, але і своєю простотою, людяністю, безмежною любов'ю.  Це я про Катерину Іванівну Барчук із Скулина.

Наші стежки колись перетнулись  на районних масових заходах. Колектив "Джерело" у них завжди брав участь, і мені доводилось представляти  цих надзвичайно співучих виконавців.  В їх репертуарі – наша історія, пісні, які прийшли від дідів-прадідів. 

Тож не дивно, що  керівник цього чудового колективу – Катерина Іванівна, яка зачаровує всіх своїм дзвінкоголосим голосом.

Вона – приємна, гарна й мила жінка.  Ми зустрілись з нею в її селі Скулині.  Тут, серед чудової мальовничої природи, жила  її родина, батьки. Саме тут нині будує своє сімейне життя і моя героїня.

"Люблю своє село, його людей, своїх рідних та друзів.  Люблю поля, що родять добрими врожаями, люблю ліс, що дарує свої багатства.  Іду вулицею, вона найкраща, бо тут я виросла.  Милуюсь розмаїттям квітів, дерев.  Усе це - моє, наше. А ще – люблю свою роботу", – говорить соціальний працівник Катерина Барчук.

Так, обравши шлях добра і милосердя, Катерина Іванівна не ділить  хвилини смутку і радощів на свої і чужі. Вона завжди у повсякденній праці.  Недаремно Г. Й. Зелена називає її "моя дорогенька".  "Все горить у її руках", – саме так оцінюють жінку ветерани.

Мабуть, саме тому, коли постало питання  вибору в селі голови ветеранської організації, цю роботу недарма довірили саме Катерині Іванівні. Бо хто ще так знає старших жителів в селі?

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 779

Скільки-то історичних літописів кануло у небуття! Ще більше матеріальних свідків заховалося в надрах землі. Та невмирущими залишаються легенди і перекази, які, прихорошені сучасниками, розказують, що було колись. І близьким стає життя-буття далеких предків.

Повільно несе води Турія. Шелестить сумні пісні лепеха пахуча. Висвистує мажорні мелодії у верболозах очеретянка. Хтозна – можливо, в тих звуках теж криється таїна народження міста під знаком  коваля?

Знаменитий дослідник минувшини Волині Олександр  Цинкаловський вважав, що поселення на річці Турії виникло 2-3 тисячі літ тому. Легенда, яку пропонуємо читачу, лише підтверджує версію вченого.

l

В ті древні часи територія Волині сягала далеко від сучасних кордонів. Саме на тому неблизькому  прикордонні існувало поселення із маєтком князівським. Володар краю мав загін кінноти для захисту кордонів, а разом з тим – і власного маєтку. Вправно данину збирав із підданих. Закон такий неписаний існує: правитель багатіє, а трудящий люд бідніє. Та це до слова, бо і в багатих бувають проблеми.

Була у князя донька-красуня на виданні. Хто бачив, заворожений був Божим творінням: коси золотаві, очі – неба голубінь. Стан стрункий, ніби у берізки запозичила. А до того ж, розумна, дотепна і весела. Скажіть, хто в таку красуню не закохається? Князь давно "приміряв" до доньки женихів із довколишніх поселень, та рівного своєму стану не знаходив.

Тим часом чи то на щастя, чи на біду в князівну  коваль місцевий закохався. Куди  не йде, а ноги до палацу панського повертають. Погляне – серце в'яне, а словом перекинуться – як дитя щасливіє. Ради справедливості мусимо сказати, що юнак був нівроку.

Не знаю, чи то сила, чи то душа добра, чи то енергія кипуча полонили князівну  (назвемо її Лілеєю), бо вона стріли спокуси випускала в серце коваля. Не зчулася пташка, як потрапила у сіті птахолова. Можливо, легковажила, адже добре знала, що батько не допустить єднання сердець князівни і  простолюдина. Чи була надія?

Безперечно. Кохання – це той еліксир, який зрівнює багатих і бідних, високопоставлених і звичайних. Та найбільшим ворогом кохання є заздрощі. Донесли злі язики князю про залицяння коваля до Лілеї.

Спалахнув вогнем пекельним князь.

– Покличте обох до палацу! Якщо це правда, порішу обох, – наказав він.

Опустила голову донька і слова не може мовити. Переляк оволодів нею.

– Признавайся, ковалю, як ти посмів залицятися до князівни?! – суворо запитав батько, сподіваючись, що юнак усе спростує і заперечить. Та раптом наче грім з ясного неба вдарив князя, блискавка в мільйон вольт пронизала розум.

– Я кохаю Лілею і прошу її руки, – приречено промовив коваль.

Громи Перуна зірвалися з вуст князя. Зловісно блиснув меч у руках розлюченого володаря землі ковельської. Із вигуком: "Зарубаю обох! Немає в мене доньки!"  князь кинувся до юнака. Намагалася зупинити чоловіка дружина, та була відкинута вбік.

– Не бути по-твоєму, князю! – раптом вигукнув юнак і тигром стрибнув на нападника. Сильним ударом вибив меч із рук князя. В одну мить скочив на коня князя, підхопив, мов пір'їнку, свою Лілею і помчався в світ за очі.

Довго метушився розгніваний правитель на майдані, вигукуючи лайливі слова, та, нарешті, схаменувся, зрозумівши, що емоції – ворог розуму. Прийшовши до тями, зібрав служак і помчав доганяти закохану пару. Та втікачі були далеко – шукай вітра в полі.

Відірвавшись від погоні, стишили біг, адже коня-рятівника поберегти треба. І коли вже Сонце покотилося за небокрай, вони опинилися біля широкоплинної ріки. За плесом острів виднівся. Вирішили, що найбезпечніше буде відпочити там. Знайшли брід і опинилися на просторому острові.

На узвишші, посеред дерев наспіх змайстували з очерету та верболозу ложе. За роботою і страх вивітрився. Темна нічка заховала пару в своїх обіймах. Зірки тішились першим поцілунком, незбагненним і найсолодшим, та єднанням тіл і сердець закоханих молодят. Вони ніби благословляли цей шлюб.

О, як ми хочемо знайти відповідь на запитання: "Що воно таке щастя?".

А щастя – це кохання,

І кохання – це щастя.

У цьому замкненому ланцюгу пристрастей, емоцій і самопожертви народжується істина буття, а з нею –  великі історичні звершення.

Перші промені Сонця розбудили закоханих. Перед ними відкрилась картина чарівної первозданної природи.

– Лілеєчко, та тут райське місце. Давай залишимось на цьому острові.

– Тепер ти – мій володар! То ж вирішуй.

Швидко і вправно змайстрували  курінь із гілок дерев. Так з'явилося перше житло. Воно дало початок поселенню, яке ми сьогодні називаємо Ковель і з любов'ю співаємо:

Ковель – рідне місто моє.

Ти – мов квітка у центрі

 Волині...

Ви запитаєте, яка доля закоханої пари? На князівну та коваля чекала нелегка боротьба за виживання. Полювали, ловили рибу, житло для зимівлі будували. Згодом глиняна піч з'явилася, в якій коваль болотяну руду плавив. Її тут було вдосталь. Він майстерно виготовляв наконечники для стріл, кінську збрую і зброю.

Не забарилися і дітки. Вони дали початок роду ковальсько-князівському, тобто нашому - ковельському. Про вправного коваля і поселення на Тур'євому острові звістка швидко розлетілась по всій Волині.

Чи примирився князь із молодятами - історія мовчить. Попереду на рід ковельський чекало багато випробувань. Та це вже інша історія.

Завдячуймо Богу, що ми маємо таку жертовну, позначену коханням, історію.

По праву, дорогі ковельчани, сьогодні це квітуче, древнє поселення називають  містом Щастя.

Любомир ФІАЛКО.

Скільки-то історичних літописів кануло у небуття! Ще більше матеріальних свідків заховалося в надрах землі. Та невмирущими залишаються легенди і перекази, які, прихорошені сучасниками, розказують, що було колись. І близьким стає життя-буття далеких предків.

Повільно несе води Турія. Шелестить сумні пісні лепеха пахуча. Висвистує мажорні мелодії у верболозах очеретянка. Хтозна – можливо, в тих звуках теж криється таїна народження міста під знаком  коваля?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1015

Без усякого перебільшення можна сказати, що ніколи ще передплатна кампанія в Україні не була такою складною і непередбачуваною, як нині. Аналіз передплачених видань (всіх без винятку!) вражає своєю мізерністю.

Причин на те багато. Одна з головних – політична й економічна нестабільність в державі, бідність переважної більшості населення, його невпевненість у завтрашньому дні. Пересічному українцю часто-густо не до газет чи журналів. Більше непокоїть, як звести кінці з кінцями, дожити до зарплати чи пенсії, сплатити комунальні платежі, придбати харчі для сім'ї. Про  задоволення духовних потреб думають далеко не всі.

А думати потрібно. В час, коли точиться неоголошена війна на Сході України, а Росія веде потужний інформаційний наступ, образно кажучи, по всіх фронтах, друковане слово набирає особливої ваги. Воно – теж своєрідна зброя, яка, на жаль, нашою київською владою недооцінюється.

Іноді кажуть: "А навіщо нам газета? Є інтернет, телебачення, радіо. Там усього достатньо".

Так, електронні засоби масової інформації  складають серйозну конкуренцію засобам друкованим. Однак вони ніколи не замінять їх. Багато людей навіть на Ковельщині позбавлені можливостей дивитися телебачення чи користуватися інтернетом. Місцеве радіо знищене. А наші земляки, переважно старшого і середнього віку, звикли до ковельських новин, які колись повідомляли їм проводове радіомовлення або телевізійний  Центр "Ковель".

В цих умовах важливо, щоб люди  взагалі не опинилися в інформаційному вакуумі. Аби цьому запобігти, наполегливо працюють журналісти "Вістей Ковельщини" – єдиної громадсько-політичної газети нашого краю. Завдяки  їм, а також активним громадським дописувачам читачі мають змогу знати про те, що діється в країні, області, місті і районі, які рішення приймають органи влади і  як  вони втілюються в життя, які проблеми хвилюють кожного з нас.

Звичайно, не все бездоганно у роботі редакційного колективу, не всі номери газети однаково цікаві. Однак ми наполегливо працюємо над удосконаленням видавничого процесу, маємо нові цікаві плани й задуми. Вони стануть реальністю тільки тоді, коли Ви, шановні читачі, підтримаєте нас і передплатите "Вісті Ковельщини" на 2018 рік. Адже сила будь-якого періодичного видання – в опорі на своїх шанувальників.

Сьогодні нам дуже й дуже непросто. Позбавлені підтримки держави, можемо розраховувати лише на власні сили і допомогу наших щирих друзів, серед яких – депутати міської і районної рад, очільники органів влади, керівники підприємств, установ, організацій, комерційних структур, котрі не полишили напризволяще журналістів одного з найстаріших і найавторитетніших видань Волині. Переконані, що подібну позицію займуть голови об'єднаних територіальних громад, депутати відповідних рад. 

Виборці, що за них віддали свої голоси, хочуть знати, над вирішенням яких  питань працюють, які проблеми того чи іншого населеного пункту розв'язуватимуть найближчим часом. І тут "Вісті Ковельщини" – найкращий помічник очільникам ОТГ, їх активу.

Останні новини з ринку преси не завжди радують: лишень у цьому році ряд періодичних видань припинили свій вихід, в тому числі – і на Волині. Зате процвітають газети, котрі за наші з Вами гроші видають сучасні олігархи. Їм плювати на потреби і запити своїх співгромадян, етичні норми журналістики, моральні принципи. Головне – гроші і влада. Аби досягти цього, не соромляться  паплюжити своїх політичних опонентів, друкувати брехню і наклепи, щоб потім цей бруд безплатно вкидати у  поштові скриньки довірливого  електорату.

Не допустімо цього на Ковельщині! Підставмо плече підтримки журналістам, які вірою та правдою служили, служать і будуть служити своїм читачам. Адже недаремно своїм девізом  вони обрали гасло: "Вісті Ковельщини" – газета для Вас і про Вас!". Те, що надрукує "міськрайонка", ніколи не опублікує "жовта" чи залежна від олігархів преса. В цьому за багато років плідної співпраці переконалися наші земляки, життя і турботи, клопоти яких – головна тема "Вістей Ковельщини".

Тож будьмо й надалі разом! Тільки так ми вистоїмо і переможемо!

 Микола ВЕЛЬМА.

Без усякого перебільшення можна сказати, що ніколи ще передплатна кампанія в Україні не була такою складною і непередбачуваною, як нині. Аналіз передплачених видань (всіх без винятку!) вражає своєю мізерністю.

Причин на те багато. Одна з головних – політична й економічна нестабільність в державі, бідність переважної більшості населення, його невпевненість у завтрашньому дні. Пересічному українцю часто-густо не до газет чи журналів. Більше непокоїть, як звести кінці з кінцями, дожити до зарплати чи пенсії, сплатити комунальні платежі, придбати харчі для сім'ї. Про  задоволення духовних потреб думають далеко не всі.

А думати потрібно. В час, коли точиться неоголошена війна на Сході України, а Росія веде потужний інформаційний наступ, образно кажучи, по всіх фронтах, друковане слово набирає особливої ваги. Воно – теж своєрідна зброя, яка, на жаль, нашою київською владою недооцінюється.

Іноді кажуть: "А навіщо нам газета? Є інтернет, телебачення, радіо. Там усього достатньо".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 690

Сторінки історії

n У 1967 році відкрив свої двері для перших учнів навчальний заклад, побудований на околиці міста Ковеля, який повинен був забезпечити робітничими кадрами майбутній промисловий гігант – завод "Ковельсільмаш". Потрібно було готувати висококваліфікованих робітників таких професій: токар, фрезерувальник, слюсар-ремонтник. Цей заклад називався “Ковельське міське професійно-технічне училище № 57”.

Перший директор (Олег Павлович Мисік), перші майстри, перші викладачі спецдисциплін – всі вони ввійшли в історію нашого сьогоднішнього ліцею.

n Важливим для училища був 1969 рік – відбувся перший випуск робітників для заводу "Ковельсільмаш". В цьому році у цехи молодого підприємства прийшли 280 юнаків та дівчат. За 50 років свого існування заклад випустив понад 16 тисяч кваліфікованих спеціалістів, які і понині трудяться в різних куточках нашої України та за її межами.

n З 1974 року розпочинається нова сторінка училища. Якщо раніше учні здобували лише професійну підготовку, то з цього року започаткувалась середня освіта, і ПТУ стає середнім професійно-технічним училищем.

Бажаючих навчатись у профтехучилищі було стільки, що працювали в дві зміни і мали контингент понад тисячу учнів.

Майже кожен рік відкривались нові професії: слюсар-ремонтник, слюсар механоскладальних робіт, вишивальник, гончар-живописець, машиніст козлового крана та ін.

n З 1994 року училище, враховуючи потреби на ринку праці, відкриває професії народних промислів: вишивальниці, гончари, керамісти, виробники художніх виробів з лози. Ці професії завоювали велику популярність, вироби наших учнів брали участь в усіх обласних і республіканських виставках художньо-прикладного мистецтва і поверталися з нагородами.

n Важливою сторінкою в житті закладу став 2002 рік, в якому професійно-технічне училище №7 змінило свою назву на Ковельський професійний ліцей.

Ліцей по праву пишається своїми випускниками, передовиками та новаторами виробництва, які створювали славу заводу "Ковельсільмаш", самі стали майстрами та викладачами навчального закладу, продовжили освіту і є успішними менеджерами та підприємцями.

n Важливою особою в ліцеї є учень – без нього не було б нічого: ні навчального закладу, ні викладачів, ні майстрів. Тому педагогічний колектив докладає всіх зусиль, щоб навчити і випустити в життя якнайбільше висококваліфікованих робітників. Для цього в ліцеї є всі умови: просторі світлі класи, майстерні з усім необхідним обладнанням; працюють різноманітні гуртки і секції, куди ходять займатись бажаючі.

Силами учнівського та педагогічного колективів створені в навчальному закладі музеї: етнографії і побуту, історії ліцею, бойової слави. В музеї історії ліцею зібрані фотоархів та матеріали, які розкривають всі сторінки життя ліцею.

n Нині Ковельський професійний ліцей налічує близько 600 учнів, які здобувають фах за професіями: токар; електрогазозварник; електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування; перукар-манікюрниця; виробник художніх виробів з лози; кравець; вишивальниця; газозварник; монтажник санітарно-технічних систем і устаткування; слюсар з ремонту автомобілів; різьбяр по дереву і бересті; столяр будівельний; тесляр; штукатур, лицювальник-плиточник, маляр.

• У 1967 році відкрив свої двері для перших учнів навчальний заклад, побудований на околиці міста Ковеля, який повинен був забезпечити робітничими кадрами майбутній промисловий гігант – завод "Ковельсільмаш". Потрібно було готувати висококваліфікованих робітників таких професій: токар, фрезерувальник, слюсар-ремонтник. Цей заклад називався “Ковельське міське професійно-технічне училище № 57”.

Перший директор (Олег Павлович Мисік), перші майстри, перші викладачі спецдисциплін – всі вони ввійшли в історію нашого сьогоднішнього ліцею.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 484

Купрійчик Ілана: "Мені подобається навчатися тут. В закладі створено комфортні умови для навчання та проживання, в нас гарні вчителі, майстри виробничого навчання. Ліцей має гарну репутацію, саме тому я приїхала навчатися на "кравця; вишивальника" в м. Ковель, хоча сама із Любешівського району".

Шворак Дан: "Я прийшов здобувати професію "монтажника санітарно-технічних систем і устаткування; газозварник" за рекомендацією свого брата, який теж тут навчався. В нашому закладі панує атмосфера поваги до учня, створюються сучасні навчальні місця, є можливість освоїти не одну, а декілька професій".

Макарусь Ірина: "Ліцей для мене – це друга домівка, тут працюють хороші спеціалісти, які в кожному з нас бачать особистість і роблять все для того, щоб її розвивати. Мої досягнення у конкурсах різних рівнів – як  обласних, так і всеукраїнських – цьому підтвердження. Сподіваюся, освіта, яку здобуваю в професійному  ліцеї, дозволить мені успішно працювати за фахом "перукаря; манікюрника". Також маю бажання продовжити навчання у ВНЗ".

Із розмови, почутої в транспорті: "Я вдячна ліцею, викладачам та майстрам виробничого навчання, що вони були у моєму житті. 

Важливо, не хто ким став, а те, що всі стали справжніми людьми. І своїх дітей я віддам навчатись тільки у Ковельський професійний ліцей". 

На навчання приходять уже діти й онуки випускників. Батьки довіряють найдорожче, що в них є – своїх дітей, а це найвища відзнака для колективу Ковельського професійного ліцею. 

Отож, рідний ліцею, нехай тече голубим безмежжям щастя твоїх вихованців, хай врожайною буде твоя педагогічна нива, хай високо в небі, обнявшись із Сонцем, пливе веселкою доля твоєї великої, дружної сім'ї!

Життя набирає нових обертів. Ми переступили півстолітню межу праці, творчості, гордості і любові.  Ліцей – це не стіни. Ліцей – це люди! 

А люди наші – золоті та й стіни наші – теплі!

Катерина Кричко, 

Президент учнівського самоврядування.

Купрійчик Ілана: "Мені подобається навчатися тут. В закладі створено комфортні умови для навчання та проживання, в нас гарні вчителі, майстри виробничого навчання. Ліцей має гарну репутацію, саме тому я приїхала навчатися на "кравця; вишивальника" в м. Ковель, хоча сама із Любешівського району".

Шворак Дан: "Я прийшов здобувати професію "монтажника санітарно-технічних систем і устаткування; газозварник" за рекомендацією свого брата, який теж тут навчався. В нашому закладі панує атмосфера поваги до учня, створюються сучасні навчальні місця, є можливість освоїти не одну, а декілька професій".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 540