Роздуми на межі неповернення
Точка неповернення… У ній спресоване усе твоє життя. Це – межа перед Вічністю. Все! За нею немає світла.
Ставши на цей поріг, ти все більше повертаєш погляд у вир минулого. Вдивляєшся у суть своїх вчинків. Зважуєш на терезах мудрості світлі і сірі тіні. Переживаєш, чого там більше – любові і добра чи ненависті та зла?
З'являється розуміння того, що любов – це бажання віддати себе ближньому. Ти доходиш висновку, що у цій філософській тезі – ключ до спасіння світу. Мимоволі запитуєш себе: "А що ти зробив своїм життям для його порятунку?". Краплі сумніву дощем падають на твою свідомість.
Можливо, ти народився недосконалим і нездатним наслідувати Христа у цій важливій місії. І раптом, мов обухом по голові, – голос зі "сторони": "Та він виховувався без батька. Не дивуйтеся, що характер у нього не такий". Тобто неповноцінний… Теорія дика – але…
Чудотворна формула
Я і Бог – ми удвох, долаємо перепони, переборюємо негаразди, терпимо образи і не піддаємося спокусам. Ця теза в свідомості з'явилася у зрілому віці не випадково. Її формувало тернисте життя.
Я народився, не знаючи, як і звідки. Мама не розказувала ні про батька, ні про кохання. Ось так, "непорочно" зачата війною, охрещена літургією гармат і благословенна "батьком усіх народів" Сталіним, впала маленька, незахищена істота у цей жорстокий світ.
Яку місію покладав не мене Господь? А хто із нас земних це знає? Не знав я і про жертовний подвиг Отця Небесного, який заради нашого спасіння послав на Землю Сина, щоб кров'ю та розп'яттям на Голгофі Він відкупив гріхи людства.
Отак народжена, у нерозгаданій тайні, мізерна смітинка на стежині буття мала бути потоптана, принижена чи зранена, щоб щоразу відроджуватися і, попри все, вчинками доказувати право на існування у просторі Господньої любові з Богом у серці.
l
Коли ступаєш по гострому лезу ножа, потрібна велетенська сила волі, концентрація уваги, щоб не поранитися. У мене цього було мало і я міг потрапити в злочинний світ, стати алкоголіком або пропащим безхатченком. У ті далекі несформовані роки мама не була для мене лідером-наставником. Поводирем моєї сліпої юності стала вулиця, але на сторожі стояв Господь. З того далека, немов човен у безмежнім хвилюючім морі, виринають із підсвідомості спогади.
Господь
Був поруч
Це було у ті фестивальні роки, коли душа звеселялася празником села на Петра і Павла. Я вештався поза танцюючою публікою і в закутку між клубом та кінобудкою побачив, як двоє молодиків відбирають годинник у якогось хлопця. Тоді це була неабияка цінна річ. Зупинився, щоб розгледіти, що там коїться. У цю мить з'явився дільничний міліціонер. Грабіжники не розгубилися і вказали на мене, а самі зникли.
У ближній від танців хаті відбувся допит і складався протокол про скоєння злочину, за яким – недалеко до місць виправних і віддалених, звідки повернення у нормальне життя немає. На моє щастя, у хату зайшов незнайомець. Він засвідчив, що я не причетний до грабунку. Мене відпустили. Хто був цей ангел-спаситель, не знаю до цих пір. Бог залишав мене у просторі Свого існування.
l
Сільська юність мріяла про щастя жити і працювати у місті. Таку філософію породило жорстоке, бідне і безпросвітне колгоспне життя.
Але для того, щоб працювати і жити у місті, необхідна прописка із відповідною нормою житлової площі. А прописка можлива, коли ти маєш постійну роботу. Цей замкнутий порочний круг, народжений системою, подолати було майже неможливо.
Я настирливо стукав у двері – чиновники їх не відчиняли. Півроку (можливо, більше) митарств результату не приносили. Руки опускалися, і хотілося отой надуманий та омріяний рай міського життя послати під три чорти. Та раптом зажевріла надія. Власниця сірої, запущеної квартири і з таким же сірим та запущеним обличчям, віддала мені будинкову книгу для прописки. На цю зовнішність я не зважав і тріумфально зайшов до кабінету начальника паспортного стола.
"Хлопче, ти що, здурів? Та же притон", – обірвав тонку нитку надії чиновник.
Я не знав, що таке притон. В селі такого не було. Але настрій зів'яв, мов не підлитий у літню спеку вазон.
На диво начальник у міліцейських погонах підняв слухавку і комусь зателефонував: "Від мене приїде хлопчина. Бідовий. Ти прийми його на роботу і посели в гуртожиток, а я пропишу". Світлим променем сяйнула цариця щастя – удача.
За якусь мить, мов манна з небес, на мене впала і робота, і прописка, і житло. Я летів на крилах казкової жар-птиці до своєї мрії.
Боже провидіння відвертало мене від "притонів", розпусти, брало за руку і повертало на стежину, якою ступав Господь.
l
Залежність від алкоголю – це трагедія особистості і, зрештою, суспільства. Сатана затягує у свої сіті слабкодухих, і не відпускає.
Так сталося, що я опинився на межі, за якою – провалля. Морального наставника – хоч би батька, який відвертав би від погубних звичок, у мене не було. Я стрімко скочувався по похилій вниз. Барабанний стукіт пальців об склянку з оковитою нагадував про безвихідь. Розхристана алкогольна братія створювала навколо себе і мене ілюзію щастя у химерному сивушному тумані, і… забутті.
Зрідка з'являлося прояснення: "Що я роблю і куди прямую?". Але ці мерехтливі свічечки гаснули у новому опохмелінні". І раптом, не знаю звідки, у просторі мого хмільного існування з'явилися дві милі дівчини.
Невидимим магнітом вони витягли мене із алкогольної трясовини, у яку я потрапив. Солов'їну весну, калинове літо і золотаву осінь я провів із цими янголами спасіння.
Це був перелом.
Досвідчені лікарі-психіатри запевняють, що від згубної звички може врятувати страх смерті або кохана жінка та зміна середовища.
Переконаний, що цих чарівниць поклав до мене сам Господь. Він давав ще один шанс жити в ім'я матері, добра і любові.
Пишу про ці чудесні навернення, а із підсвідомості являються спогади про десятки інших випадків, коли смерть забирала фатальну косу в останню мить, коли кар'єрна удача падала з неба. Я знаходився під покровом Господа, Пресвятої Богородиці, своєї найріднішої, жертовної неньки.
Теоретикам безбатьківського комплексу неповноцінності нагадаю, що у цім світі ніхто не залишається без батька, бо завжди біля таких дітей є вищий вихователь і наставник – Отець Небесний, а з ним і Матір.
Пісня для мами
Господь поклав на жінку величну місію – народжувати дітей для продовження роду людського. Коли мати з якихось причин залишається сам на сам із дитиною, Бог терпеливо навертає її миле Творіння на шлях істини. Так ставалося зі мною протягом всього життя.
На 92-му році, вичерпавши весь ресурс страждань, терпінь і любові, моя мама тихо покинула цей світ. Проводи були багатолюдні і позначені світлою поминальною службою у Божому храмі. Найбільше вразило, що після слякотної холодної погоди, у той день засвітило Сонце і заголубіло небо. У Бога ці нагороди вона заслужила своїм життям.
Так сталося, що через кілька днів після похорон я вимушено брав участь у багатолюдному застіллі. "Ти не розсердишся, мамо? Життя живим, а померлим – Царство Небесне", – заспокоював я себе. Коли розвеселіла публіка зашуміла через край і готова була до співу, я встав і промовив: "Шановні мої друзі, нещодавно відійшла у засвіти моя мама. В честь її та всіх матерів заспіваймо "Рідна мати моя".
Сталося диво. Зал принишк. Всі чекали. І ось із цієї тиші сизокрилою чайкою злетів тужливий і світлий голос. Він махнув крильми, піднявся до стелі і повернувся до присутніх, проникаючи у потаємні куточки душі. До сольних звуків співака стали долучатися інші. За якусь хвилю, мов у казці, на полотні вишитого рушника мережилася доля всіх присутніх.
Перед очима оживало "дитинство, розлука і вірна любов", розквітала "материнська ласкава усмішка" і відлунням, до болю, з'являлися "засмучені очі твої".
Співали стоячи. Це був багатоголосий у різних октавах гімн Матері. Я відчував, що мамина душа присіла біля вишитих гладдю рушників і слухала пісню, раділа і тривожилася, бо як провидиця знала, що на нас чекає непросте і дуже складне майбуття, вплинути на яке була не в силах. Та мама помилялася – мами не вмирають! Вони живуть і впливають на нас до тих пір, доки живі ми.
Я повертався додому із світлими спогадами. Калейдоскоп прокручував миті нашого життя, а хтось невидимий ніби заплітав у цей вінок із думок душевні ліричні рядки: "Мамо… Ангел мій небесний, у думках цілую твої руки, згадую щасливі наші весни, голосу твого я чую звуки".
Знову лунала після. А поміж тих звуків чувся рідний голос: "У тебе є вороги і суперники та недоброзичливці, синку. Хай там що – не чини їм ніякого зла".
Вона знову повчала, застерігала і далека від знання Біблії навертала до христових істин. Я тихо відповідав: "О, мамо, високий мій світе, коли я край прірви стою, ти й з темені шлях мені світиш і долю торуєш мою".
Пізньовечірнє небо мерехтіло мільйонами зір. Десь там – зірка мами. Де вона? Вона має бути найяснішою! Я не знаходив…
Але тут, на цій земній стежині, якою повертався в осиротілу домівку, я був переконаний, що "є різні в душі п'єдестали, та мамин найвищий за всі".
Зоряне небо погоджувалося із цією земною істиною.
Післямова, і… не без моралі
Боюсь согрішити словом.
Та разом з тим, за те, що дає доля, маємо славити Творця. Навіть тоді, коли щось іде не так, коли день захмарений та невдачі, мов примари, обступили тебе, і зло боляче кусає.
"Ти не такий…", – простирікує недоброзичливець.
Схаменися і прозрій, друже мій.
Поміркуй над тим, для чого Бог мені обрав стражденну, із забутого сільського закутка, маму. Він обрав її та благословив моє народження. Дав характер і життя не таке, як в інших? Але це – Його задум!
Було, каюсь, що у моїй грішній голові роїлися думки: я молодий та сильний, візьму за руку свою долю і поведу на високий Еверест. Юність безрозсудна.
Всевишній спостерігав терпеливо за моїм зухвальством, із жалем усміхався. Я спотикався, падав, метався у стихіях життя, доки, нарешті, прозрівши, промовив: "Без тебе, мамо, я ніщо. Ти дала мені життя. Тож твоє буду доглядати, підтримувати і йтиму цим шляхом, доки живий”.
Мама сторицею повернула за цей крок прозріння. Більше того, вона стала моїм ангелом-охоронцем, ангелом-спасителем. Разом з ангелами Господніми біля мене була моя Мама.
Існує свята трійця: Бог Отець, Богородиця Марія та Ісус Христос. Це Божественна Небесна трійця легко, матрицею накладається на земне життя, де так само ( по обазу й подобі): є Бог Отець, Матір земна і син (дочка). Без цієї життєдайної схеми світ мертвий. Тобто всі ми беремо початок від Отця Небесного, у Якого немає "не таких".
Возславмо Всевишнього нашого Батька, а з ним Богородицю Матір та Сина Божого Ісуса Христа. Шануймо і молімось за нашу рідну земну Матір, намагаймося наслідувати Христа, щоб біля точки неповернення ти мав право сказати: "Я і Бог – ми удвох…".
Анатолій СЕМЕНЮК.
Точка неповернення… У ній спресоване усе твоє життя. Це – межа перед Вічністю. Все! За нею немає світла.
Ставши на цей поріг, ти все більше повертаєш погляд у вир минулого. Вдивляєшся у суть своїх вчинків. Зважуєш на терезах мудрості світлі і сірі тіні. Переживаєш, чого там більше – любові і добра чи ненависті та зла?
З'являється розуміння того, що любов – це бажання віддати себе ближньому. Ти доходиш висновку, що у цій філософській тезі – ключ до спасіння світу. Мимоволі запитуєш себе: "А що ти зробив своїм життям для його порятунку?". Краплі сумніву дощем падають на твою свідомість.
Можливо, ти народився недосконалим і нездатним наслідувати Христа у цій важливій місії. І раптом, мов обухом по голові, – голос зі "сторони": "Та він виховувався без батька. Не дивуйтеся, що характер у нього не такий". Тобто неповноцінний… Теорія дика – але…
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 721
Гороскоп з 29 січня по 4 лютого
Педагогічний і учнівський колективи Ковельської школи мистецтв широко відомі не тільки на Волині, але й в Україні, ближньому і далекому зарубіжжі. Це, без усякого перебільшення, – осередок духовності, національної культури і патріотизму, який відіграє велику роль у пропаганді скарбів пісенного і музичного мистецтва українського народу, естетичному вихованні людей, формуванні у них чіткої громадянської позиції.
Погода в Ковелі 18 – 25 січня
Подарунки – хворим дітям
Як справи на ветсанзаводі?
Нововведення-2018: тарифи, реформи, штрафи...
Куди прямує Україна?
Третій зимовий фестиваль з футболу “Kovel Cup Time 2005 р. н.
Кір – небезпечна хвороба