З 24 по 29 грудня 2017 року Божого  військові священики Ковельського осередку Військових капеланів Волині протоієреї Матвій Олійник (настоятель храму  св. Пантелеймона, смт Люблинець), Роман  Скірак  (настоятель  храму св. Михаїла,  смт Щацьк), Станіслав Беспалов (настоятель храму св. Іоана Хрестителя, м. Ковель) разом з духовенством - протоієреями  Іваном  Зеленком  (смт Стара Вижівка), Андрієм Сехом (смт Голоби)) та волонтерами Іваном Буряком та Олександром Антонюком здійснили капеланськo-волонтерську поїздку в зону АТО.

В ході поїздки відвідали міста Щастя, Новий Айдар, Станицю Луганську, Северодонецьк та Сватово Луганської області. Метою даної поїздки було донесення Різдвяної радості народження Спасителя, передання продуктів та смаколиків військовим, місцевому населенню, особливо дітям.

Капелани і волонтери відвідали і провели 16 різдвяних концертів для наших захисників, які обороняють рубежі  держави від ворога в Луганській області. Усі заходи розпочинались і закінчувались молитвою. Особливістю поїздки були уже традиційні відвідини школи-інтернату, дитячих садочків, автомобільного коледжу в м. Щастя, адже тут не просто для дітей відбулися різдвяні концерти, а й завітав святий Миколай, даруючи дітям, сиротам, молоді,  подарунки, передані з Волині.

 Різдвяна радість сколихнула серця як дорослих, так і дітей. Сміх і сльози,  радість і сум переповнювали усіх, а головне - тверда віра і надія на перемогу. Ось найважливіший здобуток цієї поїздки. Неможливо забути очі дітей, тих маленьких ангелів, які пообіцяли чекати святого Миколая на наступний рік, творячи добро, мир. Вони хочуть жити  у щасті в місті Щасті. 

В ході поїзди мали зустріч з місцевим осередком "Академії Козацтва", її очільником Генералом Козацтва Віктором Миколайовичем Ткаченком. Обговорили ряд важливих питань  співпраці, взаємодії козацтва і Церкви.

Ковельський осередок Військових капеланів Волині висловлює глибоку вдячність усім, хто долучився до цієї поїздки: духовенству з громадами м. Ковеля і  району, смт Стара  Вижівка,  смт  Колки,  с. Миляновичі,  голові Ковельської районної держадміністрації Віктору Козаку, керівництву фірми "Дбайливий тато", бджілкам- трудівничкам м. Шаргорода (Вінницької обл.),  благодійнику Івану Омелянюку,  підприємцям  Ігорю Узналі, В'ячеславу Шаві, директору Галині  Божик та працівникам центральної районної бібліотеки,  пані Галині Голубович, підприємству "Добра кухня", керівнику підприємства "Вежа"  Тетяні Зінчук, керуючій супермаркету "Вопак"  Тетяні Купрійчук, волонтерам Ігорю Рублю та Світлані Рудь, ковельському військовому комісаруСергію  Гладуну,  дирекції, учням та батькам  другої, третьої, десятої  шкіл м. Ковеля та шкіл смт Люблинця і с. Зеленого, дітям та вихователям дитячого садочка № 8 м. Ковель, дирекції супермаркету "Наш Край" (смт Стара  Вижівка),  директору Ковельського  ринку Петру Сороці,  працівникам  Ковельської  місцевої прокуратури, голові об`єднаної територіальної  громади  cмт Люблинець Наталії Сіховській, багатьом небайдужим, що посприяли в цій поїздці. Стараннями усіх зібрано було понад 2 тонни різних смаколиків на Схід.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Ковельський осередок ВКВ.

З 24 по 29 грудня 2017 року Божого  військові священики Ковельського осередку Військових капеланів Волині протоієреї Матвій Олійник (настоятель храму  св. Пантелеймона, смт Люблинець), Роман  Скірак  (настоятель  храму св. Михаїла,  смт Щацьк), Станіслав Беспалов (настоятель храму св. Іоана Хрестителя, м. Ковель) разом з духовенством - протоієреями  Іваном  Зеленком  (смт Стара Вижівка), Андрієм Сехом (смт Голоби)) та волонтерами Іваном Буряком та Олександром Антонюком здійснили капеланськo-волонтерську поїздку в зону АТО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 994

У Катерини Іванівни Бородюк, що живе на Волі-Ковельській не раз  оживають  у пам'яті страшні роки  каторги в  далекому Магадані.  Її, 20-літню дівчину, запроторили в "берлаг" ("береговой режимный лагерь") за те, що не захотіла співпрацювати з КДБ, аж на цілих 10 років.

– Було дуже важко, – пригадує Катерина Іванівна.  – Працювали без вихідних. А робота була не з легких – валили ліс.  Погане харчування позначилось на здоров'ї каторжан: давали баланду з ячмінної крупи – це найгірша з усіх круп. 

– Кожну десяту неділю була лазня, – продовжує старенька.  – Гнали шеренгою.  Півдня був банний день.  Кожен день – перевірка. Рахували кожного дня, чи хто не втік. Перемацували весь одяг – чи немає чогось зайвого.  І так день у день,  аж цілих 7 літ. 

На 3 роки зменшили Катерині строк.  А допомогла в цьому звичайнісінька записка, яку колись написав російський парашутист.

…Рано-вранці мама Каті встала і побачила в садку радянського парашутиста, що приземлився. 

– Мамаша, помоги, дай нож, чтоб освободиться от парашута, – попросив солдат.

Хазяйка послушно принесла ніж, допомогла звільнитися і заховала його  в хліві, дала їсти. А в хаті у неї був німець, який квартирувався під час війни.  Та мудра жінка нікому не сказала ні про одного, ні про іншого. Парашутист на знак вдячності написав якусь  записку і сказав: "Якщо вам доведеться зустрітися з військовими, то покажіть цю записку".  Мама Каті, звичайно, не читала тої записки, бо не вірила, що це зможе допомогти. Та завдяки саме тій записці Катю реабілітували, бо вважали, що її мама врятувала радянського солдата.

– Видно, той парашутист був високою "птицею", – каже бабуся.

…Катерина Бородюк народилася на Львівщині в с. Велика Вільшаниця, де було 5 дітей. Діти дуже любили музику – тож грали на всіх інструментах.  В селі не було музичної школи, там навчали грати, не маючи музичної освіти.  Батько Каті працював у Львові в пана Зегарлінського.  Пан батька поважав, бо той мав вищу освіту (мав бути юристом).  Але оскільки він був українець,   то його не взяли на роботу.  Йому казали: "Переходь на римо-католика,  і будеш мати велику зарплатню…".

– Але тато був свідомий українець,  і не захотів перейти в іншу віру, – розповідає тепер жінка.  

Під час війни німці квартирувалися у школі, де навчалася Катя. Вони добре ставилися до дітей, оберігаючи від тих солдатів, які служили в німецькій армії, але були росіянами ("власовці").  Німці казали: "Ніколи навіть не наближайтесь    до них, бо вас заріжуть і викинуть…".  "Швайне русіш", – називали німці таких людей. А українців  вони поважали і оберігали, щоб не потрапили в руки "власовців".

…Йшла війна.  На квартирі батьків Катерини жив німецький  обер-лейтенант, який керував воєнними діями, давав людям, що копали окопи, награбоване в Росії добро.

– Він був дуже порядний, справедливий, – каже співрозмовниця. – Навіть і мені дав червону кофту.  А одного разу  німецький  офіцер ліг у садку відпочивати, а мій брат Петро вкрав у нього пістолет. Та німець не кричав, а попросив, щоб повернули йому зброю, бо вимушений буде заявити вищому начальству.  Брат підкинув пістолет – ніби німець сам загубив. І сварки не було.

Закінчилась війна.  Сусідка Катерини Анна переховувала свої речі у батьків Каті, бо її хотіли вивезти на Сибір за те, що чоловік був у бандерівцях.  Хтось написав донос на Анну і на тих, з ким вона дружила.

– В доносі йшлося про те, що я шила бандерівцям  шинелі, але цього не було, – каже Катерина Бородюк. – Я навіть ніде не підписувалась ні під яким документом.  

Анну і Катю заарештували і повезли у тюрму до Львова.  Їй тоді було 20 літ. Йшов  1948 рік. Дивно те, що Катю не били в тюрмі – слідчий був порядний.  Він казав: "Підпиши цей документ, що будеш працювати на нас, і ми тебе випустимо. Я тобі вірю, що ти не винна…". 

Але дівчина не схотіла цього робити, хоча насправді бандерівцям допомагала: носила ліки, одяг, харчі, чистий папір.  Вони були в криївках у лісах або під хатами в схронах.  Їх  на той час вважали ворогами радянської влади.   Півтора роки тривало слідство. 

Будучи  у Львівській тюрмі,  Катя познайомилась з Орисею Матяшук-Грициною, такою ж, як і сама, котра  видала книжку  спогадів в'язнів. Катерину відправили в Магадан, а Орисю – в Інту. Одна про одну нічого не знали.  Лише в 1954 році, вийшовши на волю, зустрілися  і розповіли про своє життя.  

Відбувши покарання, Катя вийшла заміж за Федора Бородюка, який був родом з Рудки-Козинської.  Тож вирішили оселитись на Волині.  Чоловік у Ковелі отримав квартиру. Працював у будуправлінні.  

Народилось в подружжя  двоє синів  –  Вася і Богдан.  Катя пішла працювати у швейне ательє.  Цій справі вона навчилася у Магадані, коли після ув'язнення в 1954 році всім дали "вольную". Вона з чоловіком залишилася там на деякий час, щоб заробити грошей – дуже добре платили за роботу.  Ніби друга влада там була.  З Магадана Катерина привезла багато ситцю на плаття.  Будучи там, українки організували гурток художньої самодіяльності, завжди пам'ятали про свій край. 

25 грудня Катерині Іванівні виповнилось 89 років.  Бабуся має хорошу пам'ять, ще шиє на швейній машинці і  без окулярів вправляє нитку у голку (!).  Жінка тішиться 3 онуками і 2 правнуками, живе на Волі-Ковельській біля сина Богдана. 

– А знаєте,  чого я так довго живу? – на завершення розмови запитала Катерина Іванівна. – Бо маю добру невістку, яка мене глядить і шанує. Ось у чому секрет довголіття.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

У Катерини Іванівни Бородюк, що живе на Волі-Ковельській не раз  оживають  у пам'яті страшні роки  каторги в  далекому Магадані.  Її, 20-літню дівчину, запроторили в "берлаг" ("береговой режимный лагерь") за те, що не захотіла співпрацювати з КДБ, аж на цілих 10 років.

– Було дуже важко, – пригадує Катерина Іванівна.  – Працювали без вихідних. А робота була не з легких – валили ліс.  Погане харчування позначилось на здоров'ї каторжан: давали баланду з ячмінної крупи – це найгірша з усіх круп. 

– Кожну десяту неділю була лазня, – продовжує старенька.  – Гнали шеренгою.  Півдня був банний день.  Кожен день – перевірка. Рахували кожного дня, чи хто не втік. Перемацували весь одяг – чи немає чогось зайвого.  І так день у день,  аж цілих 7 літ. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 678

Нещодавно у Луцьку рідним лицарів ОУН-УПА  в Палаці культури  голова ОДА Володимир Гунчик вручив  24  відзнаки – Срібні  Бойові Хрести   з нагоди 75-річчя створення Української Повстанської Армії.

Головним координатором проекту виступив історик та громадський діяч Микола Посівнич. 

Варто зазначити, що відзнаки не є державними, вони виготовлені за підтримки благодійного фонду ім. Петра Гудзоватого "Соловей".  Золотий Хрест Заслуги, Срібний Хрест Заслуги та Бронзовий Хрест Заслуги спроектовані за точними ескізами розробника нагородної системи УПА Ніла Хасевича.

Як зазначила координатор проекту нагородження, представниця Інституту національної пам'яті Леся Бондарук, ця унікальна для Волині подія відбувалася на теренах нашого краю вперше.

На жаль, нині ще не вдалося зібрати повну інформацію про волинських лицарів. Тож попереду –  ще багато  клопіткої роботи.

Нагороду, якої удостоєний Андрій Михалевич (псевдо Кос) посмертно, отримав його племінник Віталій Михалевич із села Замшан Ратнівського району. 

Андрій Сергійович Михалевич – його двоюрідний дядько,   який в молодому віці віддав життя  за Україну, за яку боровся до кінця і яку любив всім серцем.

Лицар Срібного Хреста Заслуги  УПА  – командир куреня УПА, керівник Служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН.

Громадська активістка Ковельщини Марія Хотинська (на жаль, нині покійна), його родичка,  ще встигла зустрітися з очевидцями і записати спогади про події тих героїчних часів. 

У  її книзі "Минуле стукає у серце" є розділ "Зруйноване гніздо родини Михалевичів", де вміщена  розповідь про життя та визвольну боротьбу Андрія Михалевича-Коса ("Дениса",  "13", "132", "133", "73", "В", "Старого", "Шугая"):

"Біографічні дослідження ключових постатей українського визвольного руху у ХХ ст. нині відіграють не лише важливе наукове, а й суспільно-політичне значення. 

Зокрема, персоніфікація історії дозволяє розвінчати низку радянських міфів стосовно цілої плеяди борців за незалежність України та вшанувати незаслужено забуті імена. 

До таких визначних діячів належить очільник ОУН Старовижівщини та Ратнівщини Андрій Михалевич. Народився він 1919 р. на хуторі  поблизу с. Замшан Датинської гміни Ковельського повіту (нині Ратнівського району  Волинської області). 

Після закінчення школи у рідному селі Андрій продовжив навчання у Ковельській школі лісового господарства, де й вступив до ОУН. 

Так, у 1938 р. він взяв участь у маніфестації молоді Ковеля з нагоди загибелі провідника ОУН Євгена Коновальця. При цьому особливий вплив на формування національного світогляду Михалевича  мала вчителька Юлія Степанівна, дочка патріотично налаштованого ковельського підприємця. 

Через рік Андрій очолив Седлищанський районний провід ОУН, ймовірно, під псевдом "Денис". Початок його керівної роботи в підпіллі співпав з анексією Західної України радянськими військами. Тому Андрію довелося посилити конспірацію та тимчасово легалізуватися. 

У цей час сім'я Михалевичів  зазнала переслідувань від місцевих радянських активістів. Зокрема, вони підпалили їхні господарські будівлі і хліви. На щастя, Андрій з батьком Сергієм встигли відкрити хліви та випустити худобу. 

Надалі за доносами планувалося розкуркулення й виселення Михалевичів…". 

Як відомо,  у 1940 році Андрій   був  мобілізований до Червоної армії, у червні 1941 року здався в полон німцям, згодом був звільнений. Працював лісником, в 1942 році  перейшов на нелегальне становище, був референтом Служби безпеки Седлищанського районного проводу ОУН. 

Керував засідками на автошляху Ковель - Брест, був командиром сотні УПА, діяв переважно в селах: Замшани, Велимче, Датинь Ратнівського району, Синове, Соколище, Буцинь Старовижівського району. З листопада 1943 року  – командир куреня УПА, керівник Старовижівського надрайонового проводу ОУН.

З вересня 1947   Кос був провідником Любомльського надрайонового проводу ОУН, з  1949 року –  референтом Служби  безпеки, заступником провідника Ковельського окружного проводу ОУН.

8 грудня 1951  Андрій  Михалевич у криївці в лісі поблизу с. Нові Черевища Камінь-Каширського району був оточений агентурно-бойовою групою МДБ Стального.  Щоб не здатися живим, підірвався гранатою.

Сім'ю   Коса (батька, матір, двох сестер і брата) 15 лютого 1946 року  радянська влада депортувала на спецпоселення в Удмурдську АРСР (Росія). У 1949 році в бою з МДБ загинула сестра Марія (Веселка). У 1993 році прокуратура Волинської області  реабілітувала родичів "13"  (серед яких дружину – Наталію Яківну та сестру Ольгу). 

Слід додати, що в 2008 році голова Рівненської обласної організації Всеукраїнського братства ОУН і УПА О. Тищенко передав архів Коса  до Меморіального комплексу Національного музею історії Другої світової війни 1939-1945 рр. (м. Київ). До того часу він зберігався в садибі станичного ОУН  Й. Шиманського.

Зі слів очевидця – ковельчанина Миколи Петрука, який став для Коса підпільним інформатором, ось що відомо нам:

"Вони разом пройшли сотні кілометрів повстанськими стежками, побували в багатьох криївках повстанців Волині, неодноразово мали сутички з підрозділами НКВС та МВС, піддавали суду багатьох сексотів…". 

"Група Коса наводила страх на енкаведистів та їхню агентуру. На Коса починається полювання…".  

Срібного Хреста  Заслуги Андрій Михалевич (Кос) удостоївся згідно із постановою УГВР від 15 червня 1952 року і наказом Головного військового штабу УПА як керівник СБ Ковельського окружного проводу ОУН. 

Щиро радіє серце, що нагороди знайшли  своїх  справжніх Героїв, яких в ті далекі часи тодішня влада  називали ворогами.  Шкода лишень, що подібна ситуація повторилася в наш час, коли знову довелось захищати незалежність рідної держави, а багатьом – віддати  життя за рідну Україну. 

Підготувала Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКУ: племінник  волинського Лицаря  Андрія Михалевича-Коса Віталій Михалевич з нагородою  дядька.

Фото з архіву газети 

"Волинь-нова". 

Нещодавно у Луцьку рідним лицарів ОУН-УПА  в Палаці культури  голова ОДА Володимир Гунчик вручив  24  відзнаки – Срібні  Бойові Хрести   з нагоди 75-річчя створення Української Повстанської Армії.

Головним координатором проекту виступив історик та громадський діяч Микола Посівнич. 

Варто зазначити, що відзнаки не є державними, вони виготовлені за підтримки благодійного фонду ім. Петра Гудзоватого "Соловей".  Золотий Хрест Заслуги, Срібний Хрест Заслуги та Бронзовий Хрест Заслуги спроектовані за точними ескізами розробника нагородної системи УПА Ніла Хасевича.

Як зазначила координатор проекту нагородження, представниця Інституту національної пам'яті Леся Бондарук, ця унікальна для Волині подія відбувалася на теренах нашого краю вперше.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 871

"Любовні пригоди баби Марії", описані в газеті "Вісті Ковельщини" 7 грудня ц. р., викликали у читачів неоднозначну реакцію. Для декого є неприйнятною "оголена" правда життя. Інші до пригод полонянки, вивезеної до Німеччини, поставилися із співчуттям. Мовляв, не можна засуджувати дівчину за поцілунок німця-ворога, через якого остарбайтери-українці отримували допомогу для виживання, так само, як і згоду на вимогу кадебіста-слідчого: "Будеш моєю. Інакше станеш "зечкою" сибірських концтаборів".

Я запитую себе і тебе, читачу: а як би вчинив кожен із нас, коли б постало питання: "Бути чи не бути?"?

Авторитарна система народжувала і зрадництво, і кар'єризм, і прислужництво, і рабство, і меншовартість. "Арифметика" стосунків у суспільстві будувалася за простою формулою: первинне – це служіння вищестоящим партійним функціонерам. Про анатомію такого системного випадку мені якось розповіла мешканка (теж уже бабця) одного із довколишніх сіл.

l

 Юні Антон і Галина жили й працювали у місцевому колгоспі. Приглянулися одне одному. Галя була красунею – струнка, кароока із усмішкою милою, осяйною. Така кого хоч закохає у себе. До того ж, розумниця – за словом у кишеню не полізе. Як це  часто буває, танці-шманці, залицянці при  зорях і цілуванці невинні спонукали до одного – побратись і сім'ю будувати.

Сім'ю – основу комуно-радянської системи – цементувати колгоспним "розчином" ой як нелегко!

Антон став їздовим. Орав, сіяв, косив, урожай колгоспний збирав. Так щодня, із рання до смеркання. Його ненаглядна принцеса теж княжною села не стала, а дояркою колгоспних корів. Вставала рано, лягала пізно.

А ще ж і домашнє таке-сяке господарство потрібно було доглянути. Омріяні, щасливі кисільні береги життя  розтали, наче вранішній туман.

Ви запитаєте про кохання. Яке там! Опівночі приляжуть, обнімуться, поцілуються, заснуть перевтомлені на 2-3 години і знову – до праці на благо колгоспу.

Розслаблятися авторитарна система не дозволяла. Діяв безкомпромісний контроль за роботою, навіть найнижчої ланки. Уповноважені з району, призначені партією, щоранку роз'їжджалися по фермах. Один такий зачастив  на ферму, де Галя працювала.  Партійному функціонеру впала в око миловидна приборкувачка  рогатих створінь. Він, як-то кажуть, почав упадати біля Галі: то слова улесливі промовляти, то хвалебні оди виспівувати, то ніби ненароком  ручку гладити. Що й казати: досвідчений залицяльник. Через деякий час Антонова ненаглядна групу корів найкращих отримала і на дошку пошани була занесена.

Така увага не минула безслідно. Якось запропонував  уповноважений підвезти автівкою додому. Погодилася. Звичайно ж, поїхали за село і там согрішили. Згодом, щоб бути ближче одне до одного, обрали Галю членом райкому партії, перед тим прийнявши в ряди свідомих будівників комунізму.

Та все потаємне рано чи пізно стає явним. Ховайся не ховайся від людей, а хтось таки й запримітить. Оте  пильне око й "засікло" закохану пару в інтимній обстановці і негайно донесло Антону.

Спочатку жінка відбріхувалася: "Антончику, я ж тебе люблю і для сім'ї стараюсь. Тебе до віку не зраджу". Бувало, що Антона звинувачувала у невірності. Знала, що чоловік слідкує за нею, то додому прийде раніше і коли той повернеться, то починає докоряти: "Де гуляєш? Мабуть, коханку маєш!".

Та, попри все, якось мирилися. А по-доброму хай би та любов була, бо ж і для сім'ї користь, і Галя розквітала в любощах.

Та злі язики не вщухали: "Знаєш, Антоне, ти макуха, я не мачо. Жінка твоя сполягається із тим районним начальником, а ти мовчиш".

Пече серце. Визріває план помсти. Ну, до смертної кари не дійшло, а цидулу про аморальну поведінку на уповноваженого "накатав". В ім'я збереження сім'ї діяв. Признаємось: кохав Галю, і ділити її ні з ким не хотів.

Розглядали поведінку уповноваженого на партійному бюро. Дісталося йому на горіхи. "Строгача" по партійній лінії закатали і за іншим колгоспом закріпили.

А наша Галя що? Вона – підлегла, проста доярка.

Але швидко свої привілеї в партії втратила. Для годиться у  халатності звинуватили: мовляв, молоко  водою  розбавляла, щоб надої вищі були.  Про дошку   пошани і говорити нічого – швидко світлина зникла. Словом, як у тій казці: побула "царицею" – і вистачить: повертайся до свого рідного розбитого корита чи то пак корівника.

Запитаєте, як Антонова доля склалася? Він хоч і насмакувався меду з гріховної гречки, але  почувався переможцем. Адже, як лицар у  бою, відбив свою Галю у високопоставленого коханця.  І найголовніше – тепер він не макуха, а справжній мачо.

Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ. 

"Любовні пригоди баби Марії", описані в газеті "Вісті Ковельщини" 7 грудня ц. р., викликали у читачів неоднозначну реакцію. Для декого є неприйнятною "оголена" правда життя. Інші до пригод полонянки, вивезеної до Німеччини, поставилися із співчуттям. Мовляв, не можна засуджувати дівчину за поцілунок німця-ворога, через якого остарбайтери-українці отримували допомогу для виживання, так само, як і згоду на вимогу кадебіста-слідчого: "Будеш моєю. Інакше станеш "зечкою" сибірських концтаборів".

Я запитую себе і тебе, читачу: а як би вчинив кожен із нас, коли б постало питання: "Бути чи не бути?"?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 796

Старшому  поколінню добре відомий роман "Як гартувалася сталь" Миколи Островського. Але ніхто, мабуть, і не здогадувався, що у Ковелі живуть дві двоюрідні сестри автора книги – Анастасія і Лідія, найстарша і найменша.

Я зустрілась з Лідією Ісаківною Оксененко (Рижко) (на знімку). Народилась вона в 1939 р. в с. Мощеній в сім'ї  Рижка Ісака Вікторовича, де годувалося 4 дочки. Лідія була найменшою із сестер. Їхнє село спалили німці за те, що хтось з селян-партизанів убив німця, коли той в людей забирав кабана. 

Жити не було де, тож батьки з двома дочками Лідою і Ольгою пішли до старшої дочки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. А Маруся (середня дочка) втекла з дому, щоб не відправили її до Німеччини. Ходила по чужих людях, просила милостиню. А в с. Ставок Турійського району потрапила до добрих людей – бездітного подружжя, які просили її, щоб залишилась у них назавжди.

– Як не знайдеш своїх батьків, то будь нам за дочку. 

І вона жила в них до кінця війни. Сім'ї Рижків була можливість виїхати в Америку, але не хотіли залишати Марусю саму. Згодом дівчата повиучувались і повиходили заміж. Вивчилась на вчителя і Лідія Ісаківна. Не було у що взутися – ходила в гумових ботах і в шматяних туфлях, які мазала зубним порошком, щоб були білі. Навчаючись у Луцькому педінституті, носила плаття своїх сестер, бо своє шовкове мала лише на випускний.

– Як Настунине плаття одягну, принесу ціле, а як Марусине – обов'язково десь порву. Чому, не знаю, – пригадує Лідія Ісаківна. – Губи малювала червоним хімічним олівцем, бо на помаду не було грошей, та й не ходила по магазинах. Дуже їсти хотілося, бо з дому що візьмеш? Сушених диньок та кусочок сала – ото й усе. Добре, що в студентській їдальні був хліб безплатний. А де зараз парк у Луцьку, там були колись людські городи. Підемо, нарвемо зеленої цибулі, вмочимо у сіль – і такі харчі були студентські.

Все життя Лідія Ісаківна працювала вчителем української мови та літератури. Пройшли роки, 2 сестри уже померли, лишились лише найстарша – Настуня (так її люб'язно називали завжди) і наймолодша Лідія. І вони навіть на здогадувались, що є двоюрідними сестрами Миколи Островського. 

Лише перед розвалом Радянського Союзу дізнались про двоюрідну родину, коли директор Рівненського музею революційного руху на Волині розшукав родину Рижків аж у Москві.  Він зустрівся з рідною по батькові сестрою М. Островського – Валею. Її розповідь записав на магнітофон. Валя сказала, що у Ковелі живуть її двоюрідні сестри і дала адресу однієї із них. Це була Настя – найстарша із сестер. Директор музею приїхав за вказаною адресою і все розказав. 

Так сестри Рижко взнали, що Микола Островський – їхній двоюрідний брат по батьковій лінії. Директор підняв архівні документи, щоб дізнатися, коли був розстріляний батько Миколи – Рижко Іван Вікторович, який доводився рідним дядьком Лідії Ісаківні Оксененко (Рижко).

Ось що розповіла вона мені. Іван Вікторович був молодшим за свого брата Ісака (тата Лідії). Він теж жив у Мощеній, вивчився на вчителя і працював учителем, а згодом директором школи (на той час) в Камянець-Подільській області, с. Долоче. Там покохав панянку з багатого роду (ім’я і прізвище невідоме).

Дівчина завагітніла. Та батьки її не дозволили закоханим одружитися. Бо хто ж видасть багату дочку заміж за бідного вчителя? І видали її за винокура Островського, який усиновив народженого хлопчика Миколу – майбутнього автора "Як гартувалась сталь". А справжній батько Миколи Іван Вікторович Рижко одружився на техпрацівниці тієї ж школи, де він працював директором.

Народилися у них діти: Валентина, Галина і Нєльчик (Неоніл). Діти між собою спілкувалися. Микола знав, що Іван – його рідний батько. А в 1938 р. Івана Вікторовича Рижка розстріляли, як "ворога народу", а дружина з дітьми змушена була втікати з села. Поневірялися по чужих селах. До дядька Ісака не приїжджали, бо боялися. Навіть імена поміняли. Нєльчик став Михайлом, а Галина – Людмилою. Лише Валентина залишила собі своє справжнє ім’я.

Тато Лідії Ісаківни ніколи нічого не розповідав своїм дітям про племінників. Лише в 60-их роках Валентина приїхала в Ковель до сестри Настуні. Але тоді ніхто  чомусь по своїй молодості не цікавився, звідки приїхала Валя. Живе та й живе. Пожила декілька років і поїхала до брата Міші (Нєльчика), який служив у Москві і залишився там жити. А пізніше до них поїхала Галя, яка до того працювала вчителем фізкультури у с. Головно Любомльського району. Про їхню матір невідомо нічого. 

Деякий час Валя листувалась з Настунею. А потім зв'язки перервались. Ось за такою адресою жила Валентина: Московська обл., Нарофімський р-н, пос. Александровка, вул. Некрасова, 19, Рижко Валентина.

…Директор музею сказав, що зустрічався з дружиною Миколи Островського (ніби Майя звати її). І вона сказала, що Островський стрілявся, але невдало, тому залишився живим і втратив зір. А причиною було те, що він боровся за радянську владу, але не таку, якою вона виявилася насправді.

Сестри Миколи Островського Анастасія Ісаківна Кондратович (Рижко) і Лідія Ісаківна Оксененко (Рижко) проживають у Ковелі  і свято бережуть пам'ять про свою родину.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Старшому  поколінню добре відомий роман "Як гартувалася сталь" Миколи Островського. Але ніхто, мабуть, і не здогадувався, що у Ковелі живуть дві двоюрідні сестри автора книги – Анастасія і Лідія, найстарша і найменша.

Я зустрілась з Лідією Ісаківною Оксененко (Рижко) (на знімку). Народилась вона в 1939 р. в с. Мощеній в сім'ї  Рижка Ісака Вікторовича, де годувалося 4 дочки. Лідія була найменшою із сестер. Їхнє село спалили німці за те, що хтось з селян-партизанів убив німця, коли той в людей забирав кабана. 

Жити не було де, тож батьки з двома дочками Лідою і Ольгою пішли до старшої дочки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. А Маруся (середня дочка) втекла з дому, щоб не відправили її до Німеччини. Ходила по чужих людях, просила милостиню. А в с. Ставок Турійського району потрапила до добрих людей – бездітного подружжя, які просили її, щоб залишилась у них назавжди.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 802

Нещодавно  в актовому залі КУ "Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей" відбулося гарне, змістовне, веселе і цікаве передноворічне свято.

Мабуть, у мене не вистачить слів, аби описати відчуття, які переповнюють кожного з нас, адже завдяки вам, дорогі друзі і однодумці, ми змогли подарувати маленьким та юним вихованцям Центру хвилинки радості і безтурботного дитинства. 

Скільки розваг, скільки цікавинок, скільки душевності, щирості, сліз радості і водночас хвилювань!

Неперевершена святкова програма, з якою завітали справжні професіонали з Event-agency "Chocolate" (Мирослава Сітчук), додала гарного настрою дітлахам. А як же раділа юна публіка появі аніматорів Вікторії Стольніцької та Дмитра Максимчука, які майстерно виконували ролі Міккі Маусів!

Діти посміхались, раділи, змагались між собою у танцювальних конкурсах і рухливих іграх. Талановиті ковельчанки Ірина Кондратюк та Світлана Миронець показали діткам дивовижний майстер-клас з аеродизайну, навчали виготовляти цікаві іграшки з кульок, подарували кожному квіточки і красунчика-Сніговичка, який викликав море позитивних емоцій.

За кошти, які вдалося зібрати завдяки небайдужим ковельчанам, львів’янам, киянам, дітки отримали подарунки. Це — батут із кульками, канцелярія, усілякі смаколики та багато іншого.

Після проведення свята для малечі організували “солодкий стіл”. І тут неможливо  не згадати ковельчанку Тетяну Карасюк, яка з любов'ю створила два унікальні величезні торти, яким смакували наші друзі з Центру. Ірина Мар'юк власноруч виготовила оригінальні пряники з новорічною тематикою, які отримав кожен вихованець персонально. 

Щире “спасибі” — Катерині Онопчук з Ковеля, яка закупила канцелярію і допомогла з коштами не тільки для Центру, а й передала тисячу гривень хворій дівчинці з Ковеля Анастасії Абрамчук. 

Дякуємо за доброту і чуйність Оксані Долінчук, Ользі Бірук, Галині Дяк, які принесли діткам теплі носочки, колготки, маєчки. 

Щира вдячність — нашій землячці Оксані Кушнір з Києва, яка разом з колегами підтримує наших дітей, повсякчас цікавиться, чим їм можна допомогти.

Дякуємо за підтримку і розуміння працівникам Волинсь-кого лінійного виробничого управління магістральних газопроводів, які подарували дітям великий глобус, настільні ігри, набори з бісеру. 

До хороших справ долучився колектив Ягодинської митниці. Кількома днями раніше вони подарували Центру бойлер.

Низький уклін — нашим волонтерам Мирославі Сітчук, Жанні Литвиненко, Наталії Кошелюк, Людмилі Хомич, Анні Ліщук та усім, хто не шкодував ні коштів, ні сил, аби подарувати діткам з РЦ краплинку любові і доброти.

Окремі слова подяки адресуємо директору фірми "Ласощі" Олені Місюрі, яка передала для дітей, котрі  опинились у складних життєвих обставинах,  35 кілограмів печива, які напередодні Нового року доставили у 20 домівок, де мешкають сім'ї з дітками, які потребують підтримки і розуміння.

Відчутну допомогу для  дітей з непростими долями  завжди надає лікар медичного центру "Здоров'я" Юлія Парфенова, яка завжди відгукується на будь-яке наше прохання про допомогу.

Дякуємо господарям дитячої ігрової кімнати " Халабуда Kids", особисто Ірині Мілінчук, яка допомагає волонтерам і люб'язно надає приміщення для зберігання подарунків.

Нехай Господь повертає усім сили, у ваших домівках панують мир, любов, злагода, душевне тепло! Серце переповнюється гордістю, адже не все так погано і добро, як у казці, перемагає зло! Здоров'я усім і всіляких гараздів!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: в гостях у вихованців Центру; організатори свята разом із дітьми.

Фото Анни ЛІЩУК.

Нещодавно  в актовому залі КУ "Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей" відбулося гарне, змістовне, веселе і цікаве передноворічне свято.

Мабуть, у мене не вистачить слів, аби описати відчуття, які переповнюють кожного з нас, адже завдяки вам, дорогі друзі і однодумці, ми змогли подарувати маленьким та юним вихованцям Центру хвилинки радості і безтурботного дитинства. 

Скільки розваг, скільки цікавинок, скільки душевності, щирості, сліз радості і водночас хвилювань!

Неперевершена святкова програма, з якою завітали справжні професіонали з Event-agency "Chocolate" (Мирослава Сітчук), додала гарного настрою дітлахам. А як же раділа юна публіка появі аніматорів Вікторії Стольніцької та Дмитра Максимчука, які майстерно виконували ролі Міккі Маусів!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 547

Порівняно  недавно відкрили оновлений дитячий садочок, або, як тепер називають подібні установи, заклад дошкільної освіти, в селі Мощеній. На урочистість з цієї нагоди прибули тоді голова обласної державної адміністрації Володимир Гунчик, голова РДА, депутат обласної ради Віктор Козак, інші поважні особи. Той незабутній день став справжнім святом для мощенців.

Нещодавно ми знову завітали у Мощену, де відбувся традиційний День передплатника.  Нас привітно зустріли в. о. сільського старости, щирий друг газети Анатолій Ліщук, працівники поштового відділення зв'язку.  Взявши участь у заході, який пройшов злагоджено і організовано, Анатолій Павлович запросив оглянути дитячий садочок.

Завітавши сюди, ми були приємно вражені порядком, чистотою, затишком, які панують тут.  Колектив, який очолює Ірина Мичко, турбується про своїх вихованців, ніби про  рідних. Діти відповідають і пані Ірині, й усім вихователям й технічним працівникам любов'ю і повагою.

Малят смачно годують, меню – калорійне і різноманітне, до чого неабияких зусиль докладають кухарі, майстри своєї справи Ольга Войчук і Тетяна Случик.  Про здоров’я хлопчиків і дівчаток дбає медсестра Вікторія Клодчик.  А турбот у неї вистачає, адже заклад відвідує 32 маленьких мешканців Мощеної. За кожним потрібен догляд, вчасне проведення профілактичних заходів.

Приміщення у садочку –просторі, гарно умебльовані, естетично оформлені.  В одному з них ми застали вихователя Наталію Вижовець, яку тут люблять і шанують, наче рідну маму.  Вона вміє знайти підхід до кожної дитини, зацікавити іграми, розвагами, вміло поєднуючи цікаве з корисним.

Побувавши в будинку, де панують доброта і ласка, ми подякували персоналу за гарну роботу, побажали нових успіхів у непростій, але вдячній справі.  А ці успіхи їм дуже потрібні, адже наближаються зимові свята –  Новий рік, Різдво Христове.  Тож слід все продумати і спланувати, щоб гарний настрій хлопчикам і дівчаткам був забезпечений.

Ольга СТЕБЛЕВЕЦЬ.

НА ЗНІМКАХ:  фрагмент інтер'єру; завідуюча Ірина Мичко; медсестра Вікторія Клодчик; кухарі Ольга Войчук і Тетяна Случик;  вихователь Наталія Вижовець з дітками.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Порівняно  недавно відкрили оновлений дитячий садочок, або, як тепер називають подібні установи, заклад дошкільної освіти, в селі Мощеній. На урочистість з цієї нагоди прибули тоді голова обласної державної адміністрації Володимир Гунчик, голова РДА, депутат обласної ради Віктор Козак, інші поважні особи. Той незабутній день став справжнім святом для мощенців.

Нещодавно ми знову завітали у Мощену, де відбувся традиційний День передплатника.  Нас привітно зустріли в. о. сільського старости, щирий друг газети Анатолій Ліщук, працівники поштового відділення зв'язку.  Взявши участь у заході, який пройшов злагоджено і організовано, Анатолій Павлович запросив оглянути дитячий садочок.

Завітавши сюди, ми були приємно вражені порядком, чистотою, затишком, які панують тут.  Колектив, який очолює Ірина Мичко, турбується про своїх вихованців, ніби про  рідних. Діти відповідають і пані Ірині, й усім вихователям й технічним працівникам любов'ю і повагою.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 702

Рішенням тендерної комісії від 15 грудня ц. р. товариство з обмеженою відповідальністю "К. П. "Верес" визнано переможцем у тендері з надання послуг по утриманню доріг у місті Ковелі в зимовий період 2017-2018 р. р.

З приводу цього рішення сьогоднішня наша розмова – з директором по комунальному господарству ТзОВ "К. П. "Верес" Олександром БАЛАКОМ.

l

– Олександре Сергійовичу, виграти перемогу у такому складному і відповідальному конкурсі – справа непроста. В чому запорука успіху?

– В організованості і високій працездатності фахівців підприємства, всього трудового колективу. Хоч ми "зайшли" на міський ринок надання комунальних послуг порівняно недавно, за цей час здобули авторитет й повагу і в людей, і у влади.

Ми постійно нарощуємо виробничі потужності Товариства, зміцнюємо його матеріально-технічну базу. Маємо достатню кількість снігоочисної і дорожньої техніки. Наші тарифи на комунальні послуги – найнижчі в Ковелі.

– Які завдання у зв'язку з перемогою в тендерному конкурсі покладені на вас?

– Маємо в належному стані утримувати, очищати від снігу та вчасно посипати піщано-соляною сумішшю міські дороги. Згідно з тендерною пропозицією вартість послуги становить 529 тисяч гривень. На 2016-2017 роки було виділено для КП "Добробут"  365 тисяч гривень. Для забезпечення покладених на нас функцій підготовили відповідну техніку, заготували достатню кількість піщано-соляної суміші.

– Міський голова Олег Кіндер на останньому засіданні міськвиконкому зазначив, що ТзОВ "К. П. "Верес" виграло оголошені тендери на 90 відсотків. Це означає, що з 1 січня наступного року проблеми прибирання снігу та сміття, озеленення й освітлення лягають, образно кажучи, на плечі працівників вашого підприємства. З огляду на це, зменшиться обсяг робіт, який виконують РЖКП-1, РЖКП-2 і КП "Добробут". Відповідно є загроза скорочення штатів названих підприємств. Це так?

– Така загроза є. Але нашої вини тут нема. Потрібно керівникам комунальних підприємств міста усвідомити одну просту істину: в умовах ринку виграє той, хто надає якісніші і дешевші послуги, дбає про їх розширення. "К. П. "Верес" це зрозуміло раніше, тому ми й виграли тендер. Хто заважає діяти подібним чином іншим?

До речі, станом на 18 грудня ц. р. ТзОВ "К. П. "Верес" визнано переможцем ще у двох тендерах (вуличне освітлення і утримання доріг в зимовий період часу). Тому сьогодні ще зарано говорити про визнання переможцем "Вереса" у тендерах, які ще не відбулися.

Що стосується можливого скорочення працівників в комунальних підприємствах міста, то у них є можливість працевлаштуватися на наше підприємство, бо маємо потребу в людях.

– Якщо ви змогли зміцнити свою матеріально-технічну базу, маєте кваліфікованих спеціалістів, то, очевидно, будете розширювати сферу надання комунальних послуг?

– Так. Ми готові надавати послуги з очищення територій підприємств, організацій та установ міста, садівничих товариств, гаражних кооперативів, автозаправних станцій від снігу в зимовий період, а також його вивезення.

Довідки і заяви на виконання робіт приймаємо за телефоном 5-30-22. Аварійна служба у нас працює цілодобово. Телефон – 067 481 05 75.

– Які проблеми, на  Вашу думку, заважають діяльності ковельських комунальників?

– Безкультур'я  декого з ковельчан, небажання дбати про чистоту і лад в місті. Хоча всі на словах хочуть жити, як в Європі, іноді на ділі поводяться гірше, аніж деякі африканські племена.

Так, буквально вчора у парку імені Тараса Шевченка якісь варвари спиляли декоративну ялинку. І це при тому, що сьогодні ніякого дефіциту в зелених деревцях немає – ними переповнені наші передсвяткові базарчики. Для декого поганою звичкою стало плюндрувати місця відпочинку ковельчан, перевертати і нищити урни для сміття тощо.

Час зрозуміти: благоустрій Ковеля – справа кожного мешканця міста, а не лише влади, працівників комунальних підприємств. Хотілося б більше дієвої допомоги отримувати від правоохоронних органів.

– Що ж, дякуємо за розмову і бажаємо витримати зимовий іспит на "відмінно".

Розмову вів 

Володимир ПЕТРУК.

НА ЗНІМКАХ: парк снігоочисної техніки ТзОВ "К. П. "Верес"; тут ще кілька днів тому росла ялинка.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ і Мирослава ДАНИЛЮКА.

Рішенням тендерної комісії від 15 грудня ц. р. товариство з обмеженою відповідальністю "К. П. "Верес" визнано переможцем у тендері з надання послуг по утриманню доріг у місті Ковелі в зимовий період 2017-2018 р. р.

З приводу цього рішення сьогоднішня наша розмова – з директором по комунальному господарству ТзОВ "К. П. "Верес" Олександром БАЛАКОМ.

ххх

– Олександре Сергійовичу, виграти перемогу у такому складному і відповідальному конкурсі – справа непроста. В чому запорука успіху?

– В організованості і високій працездатності фахівців підприємства, всього трудового колективу. Хоч ми "зайшли" на міський ринок надання комунальних послуг порівняно недавно, за цей час здобули авторитет й повагу і в людей, і у влади.

Ми постійно нарощуємо виробничі потужності Товариства, зміцнюємо його матеріально-технічну базу. Маємо достатню кількість снігоочисної і дорожньої техніки. Наші тарифи на комунальні послуги – найнижчі в Ковелі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 725

Дні передплатника, які практикує редакція «Вістей Ковельщини», – це не просто агітаційно-пропагандистська акція, яка має на меті схилити сільського читача до видання. Найперше – то пізнання журналістами сучасного реального життя села. Пізнання його, так би мовити, із середини, із єства української життєвої реальності.

Невеликий журналістський «десант» газети на чолі із редактором Миколою Вельмою, в складі завідуючої відділом Ольги Стеблевець, фотокореспондента Мирослава Данилюка й автора цих рядків побував нещодавно у віддаленому селі Майдані. 

Пронизливий холодний вітер позаганяв селян у домівки, і вулиці майже безлюдні. Погляд «спотикається» об хати-пустки, осиротілі обійстя та поруйновані паркани, яких по дорозі бачимо чимало.

Мимоволі народжується експромт:

Ой, село, ти село,

Бур’яном поросло,

Хати похилилися –

Чим же ти завинило?

Справді, чому селянин опинився сьогодні у безвиході, перед  дилемою – бути і далі мучеником системи, чи втікати у світ за очі, на чужину заради виживання?  Особливо прикро від того, що наші люди у переважній своїй більшості – добрі, відповідальні та довірливі.

Місцеві жителі зустрічають нас із відкритою душею. Начальник відділення зв’язку Світлана Лісовець каже «Чекаємо на вас. Передплата проходить важко на всі видання. Звичайно, що пріоритетною для  нас є «міськрайонка». Для багатьох – то єдине джерело інформації про місцеве життя, дії влади, наших працьовитих людей та героїв-патріотів. 

Сьогодні сільське життя не мед. Тут присутні і бідність, і відсутність нормального автобусного сполучення з містом. До того ж, порушений режим ритмічної роботи відділення поштового зв’язку. Триває скорочення працівників, мізерною є їх зарплатня. Посудіть самі: у нашому селі в одній особі з 1 січня 2018 року буде на  0,45 ставки об’єднано обов’язки начальника відділення, продавця товарів, бухгалтера та листоноші».

Та, попри оцей зимовий  і моральний холод, песимізм із нами охоче розмовляють Марія Гоголюк, Лілія Савонюк, Євгенія Хом’як, Галина Редькович, Ганна Гринь, Надія Юхимук, Любов Артинюк та інші.

Ці гарні й  привітні люди із задоволенням передплачують «Вісті Ковельщини» й отримують невеликі сувеніри. Не біда, що дарунки досить скромні – приємно  гріє душу увага і  сердечність. І раптом стаємо  свідками дива: сірий, песимістичний настрій вивітрюється, а залишається тепле і довірливе спілкування. Воно поселяється у наших серцях із життєдайною усмішкою майданців.

Завідуюча бібліотекою Наталія Гоголюк знайомить нас із музейними експонатами місцевого значення і книжковими новинками.

– Читають люди, тягнуться до світла просвітництва. Он наш сусід – ветеран Володимир Янко – своєрідний рекордсмен у селі з передплати: одержує 13 видань. А найактивніші читачі бібліотеки – це учні місцевої школи. На жаль, їх всього 10.

Наталія Іванівна ще довго розповідає про життя-буття односельців, з гордістю називає прізвище свого земляка Віктора Козака, який нині очолює Ковельську районну державну адміністрацію, є депутатом Волинської обласної ради. Нещодавно за його сприяння заасфальтовано центральну вулицю села.

До речі, згадуваний вище Володимир Янко – це рідний дядько Віктора Теодосійовича, котрий нещодавно відзначив 90-річчя від дня народження. В якості подарунка редакція «Вістей Ковельщини» презентувала йому як активному читачу безкоштовну передплату на весь 2018 рік. Передплатну квитанцію вручив особисто редактор газети Микола Вельма.

А чим можемо ще зігріти цих добрих  і милих людей ми, журналісти?

Найперше – добрим і щирим словом у газеті. Маємо писати про проблеми, котрі хвилюють невтомних трудівників села і, в міру можливості, допомагати їх розв’язувати. Разом з тим тішити добрими новинами, розповідями про уславлених земляків, нашу молодь, яка зі зброєю в руках воює на Сході України.

Нарешті, нагадувати вищестоящій владі і політикам, що рух до Європи повинен бути не тільки заради матеріального достатку, а в ім’я торжества людської гідності, моралі і духовності.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час Дня передплатника у Майдані.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Дні передплатника, які практикує редакція «Вістей Ковельщини», – це не просто агітаційно-пропагандистська акція, яка має на меті схилити сільського читача до видання. Найперше – то пізнання журналістами сучасного реального життя села. Пізнання його, так би мовити, із середини, із єства української життєвої реальності.

Невеликий журналістський «десант» газети на чолі із редактором Миколою Вельмою, в складі завідуючої відділом Ольги Стеблевець, фотокореспондента Мирослава Данилюка й автора цих рядків побував нещодавно у віддаленому селі Майдані. 

Пронизливий холодний вітер позаганяв селян у домівки, і вулиці майже безлюдні. Погляд «спотикається» об хати-пустки, осиротілі обійстя та поруйновані паркани, яких по дорозі бачимо чимало.

Мимоволі народжується експромт:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 838

Багато ковельчан залюбки беруть участь у Днях передплатника, які щороку проводять працівники Ковельського центру поштового зв’язку № 4 та журналісти. 

Нещодавно у приємній, затишній атмосфері такий захід відбувся у Ковелі, у відділенні поштового зв’язку № 8 по вулиці Незалежності, 84.

У просторому головному залі відділення були зручно розташовані столики, на яких журналісти редакцій газети «Вісті Ковельщини», обласних видань «Волинь-нова» та «Цікава газета на вихідні» представили свою друковану продукцію. А щоб додати передплатникам особливого настрою та азарту, редакціями і поштовиками були підготовлені для них подарунки.

Щиро вітали усіх відвідувачів, допомагали зорієнтуватися у величезній кількості газет, журналів начальник відділу передплати, роздрібної торгівлі та продажу послуг Ганна Тирсіна, працівники цього відділу Надія Лукашук, Оксана Лукашик, Людмила Шиманська, листоноші.

Такі зустрічі з читачами, «живе» спілкування з людьми дуже важливі й для представників мас-медіа. Ось і того дня між журналістами та передплатниками відбувся жвавий діалог. Ми дізналися про те, чим приваблює читачів наше видання, які матеріали найбільше запам’яталися, про що варто частіше писати у газеті. 

З-поміж тих, хто завітав на пошту того дня, приємно було бачити людей, які передплачують «Вісті Ковельщини» десятки років.

Одним з перших передплатну квитанцію на увесь 2018-й рік оформив Почесний громадянин міста, поет і письменник Анатолій Семенюк. Він – давній шанувальник газети, автор численних публікацій у «Вістях Ковельщини», які користуються неабиякою популярністю у читачів. 

У гурті передплатників й ковельчанка Ніна Галійчук.

– Як у 1958 році приїхала у Ковель з Полтави, так і передплачую місцеве видання. А як то без цієї газети жити? Читаю всі матеріали від першої до останньої сторінки, знаю всі новини Ковеля і району, дізнаюся, що відбувається у світі. Розумію, що сьогодні непросто друкованим виданням. Тож хай навіть газета виходить один раз в тиждень, друкується в Луцьку, Львові чи Тернополі, – аби лише вона була!

Валентина Наріжна теж читає міськрайонку вже багато років, цінує її за те, що висвітлює місцеве життя, пише про найближчих людей – рідних, земляків, сусідів. 

Активну участь у Дні передплатника взяли й представники райдержадміністрації. Поновити передплату «Вістей Ковельщини» на новий рік того дня прийшли перший заступник голови РДА Роман Кульцман, керівник апарату Степан Топольський, начальник відділу з питань внутрішньої та інформаційної політики апарату РДА Олена Олексюк.

Завітала до поштового відділення й ковельчанка Олександра Котик. Жінка дуже любить читати, щороку передплачує декілька періодичних видань і обов’язково – “Вісті Ковельщини”. Серед відданих наших читачів також Раїса Хом’як, Тетяна Березюк, Михайло Дудка, Катерина Шавлай, Роман Ходенюк, Антоніна Волчук, подружжя Раїси та Василя Гнатенків.

Редакція газети “Вісті Ковельщини” висловлює щиру вдячність працівникам Центру поштового зв’язку № 4 (начальник Лариса Філіпчук) за належну організацію Дня передплатника. 

Як повідомили нам у Центрі поштового зв’язку № 4, того дня ковельчани передплатили 255 примірників різних видань. Приємно, що 129 передплатних квитанцій оформлено на «Вісті Ковельщини». Подобаються людям і обласні видання «Волинь-нова» – (передплачено 29 примірників), «Цікава газета на вихідні» – (21), «Вісник + К» – (28).

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКАХ: під час Дня передплатника у Ковелі.

Фото

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Багато ковельчан залюбки беруть участь у Днях передплатника, які щороку проводять працівники Ковельського центру поштового зв’язку № 4 та журналісти. 

Нещодавно у приємній, затишній атмосфері такий захід відбувся у Ковелі, у відділенні поштового зв’язку № 8 по вулиці Незалежності, 84.

У просторому головному залі відділення були зручно розташовані столики, на яких журналісти редакцій газети «Вісті Ковельщини», обласних видань «Волинь-нова» та «Цікава газета на вихідні» представили свою друковану продукцію. А щоб додати передплатникам особливого настрою та азарту, редакціями і поштовиками були підготовлені для них подарунки.

Щиро вітали усіх відвідувачів, допомагали зорієнтуватися у величезній кількості газет, журналів начальник відділу передплати, роздрібної торгівлі та продажу послуг Ганна Тирсіна, працівники цього відділу Надія Лукашук, Оксана Лукашик, Людмила Шиманська, листоноші.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 773