Цими днями  у Ковельському ліцеї № 13 відбувся благодійний ярмарок  з метою збору коштів на підтримку ЗСУ. 

Розпочався захід з хвилини мовчання в пам’ять про наших героїв-захисників та усіх загиблих внаслідок війни на території України. Для учнів було запропоновано різні локації: виготовлення патріотичних оберегів, сувенірів, спортивні змагання, патріотичне караоке, квести тощо. А у шкільній їдальні очі розбігалися від різноманіття смаколиків, які підготували для продажу учні та батьки. Усі охочі змогли придбати також іграшки, сувеніри, малюнки, книги. Діти завзято рекламували свій товар, залучали покупців креативними бонусами, емоційно ділилися враженнями, робили світлини в тематичній фотозоні. 

Запам’ятався усім і фестиваль патріотичної пісні «Незламна Україна», який відбувався одночасно з ярмарком. Масштаб і атмосфера заходу вразили усіх учасників та відвідувачів. 

Спільними зусиллями вдалося зібрати 186 474 гривні, які плануємо витратити на придбання дронів для наших воїнів. А смаколики, які не знайшли своїх покупців, були передані представникам Ковельського МТМО для поранених воїнів. Сподіваємось, вони відчують вдячність, любов та тепло, з якими діти готували ці солодощі.

Дякуємо усім, хто брав участь у підготовці заходів! Спільними зусиллями наближаймо Перемогу!

Наталія  МАРИНЬОХА

Цими днями  у Ковельському ліцеї № 13 відбувся благодійний ярмарок  з метою збору коштів на підтримку ЗСУ. 

Розпочався захід з хвилини мовчання в пам’ять про наших героїв-захисників та усіх загиблих внаслідок війни на території України.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 204

Незважаючи на воєнний стан і бойові дії на Сході та Півдні країни, Ковельська міськрайонна організація Товариства Червоного Хреста України продовжує свою активну роботу. В цьому нам допомагають добрі люди, не байдужі до чужого горя, готові в будь-яку хвилину допомогти ближньому своєму.

За посередництвом «Вістей Ковельщини» хочу від імені правління Товариства щиро подякувати всім, для кого чужої біди немає і хто завжди простягає руку  помочі незахищеним верствам населення, інвалідам, тимчасово переміщеним особам, громадянам, які самотні і не мають родичів поблизу себе.

Наша подяка,зокрема, стосується прихожан Свято-Воскресенського собору, настоятеля храму о. Георгія Бензюка. Завдяки їх зусиллям було зібрано чимало одягу, взуття, продовольства (різного виду консервації, овочів, фруктів), грошових коштів, які за сприяння «червонохрестівців» передані людям, які цього потребують.

Не стоять осторонь важливої і потрібної справи виконком Ковельської міської ради, її депутати, лікар-стоматолог Андрій Попов, підприємець Андрій Откаленко, член нашої організації Ігор Логвінов та багато інших. Щиросердно дякуємо Вам!

Запрошуємо до співпраці всіх мешканців Ковельщини! Адже війна триває, і наша допомога дуже потрібна землякам. Не будьмо байдужими, пам’ятаймо про тих, кому важче, аніж нам.

Адреса Товариства: м. Ковель, вул. Олени Пчілки, 17. 

Контактний телефон – 050-19-78-669.

Людмила СТАХОРСЬКА,

голова Ковельської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста України.     

Незважаючи на воєнний стан і бойові дії на Сході та Півдні країни, Ковельська міськрайонна організація Товариства Червоного Хреста України продовжує свою активну роботу. В цьому нам допомагають добрі люди, не байдужі до чужого горя, готові в будь-яку хвилину допомогти ближньому своєму.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 172

У місті Львові закінчилися фінальні поєдинки чемпіонату України з боксу серед жінок.

У ваговій категорії 50 кг ковельчанка Тетяна Коб  перемогла у трьох поєдинках та в чотирнадцяте здобула золото чемпіонату України, встановивши рекорд за здобуттям чемпіонських титулів України серед чоловіків та жінок (еліта).

Вітаємо Тетяну з високим результатом та бажаємо подальших перемог!

Тетяна Коб – на Олімпійських іграх здобула 5 місце. Вона – дворазова чемпіонка та бронзова призерка чемпіонату Європи, бронзова призерка чемпіонату світу. 

У місті Львові закінчилися фінальні поєдинки чемпіонату України з боксу серед жінок.

У ваговій категорії 50 кг ковельчанка Тетяна Коб  перемогла у трьох поєдинках та в чотирнадцяте здобула золото чемпіонату України, встановивши рекорд за здобуттям чемпіонських титулів України серед чоловіків та жінок (еліта).

Вітаємо Тетяну з високим результатом та бажаємо подальших перемог!

Тетяна Коб – на Олімпійських іграх здобула 5 місце. Вона – дворазова чемпіонка та бронзова призерка чемпіонату Європи, бронзова призерка чемпіонату світу. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 187

Історія людства – це історія воєн  і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 

Дивиться дитя на цей неадекватний світ  і не розуміє, чому люди захмарюють сонячні світанки димом згарищ, чому не шукають казкових воріт    у Країну   щастя, а стріляють один в одного, чому руйнують  все суще на Землі?

Еволюція життя не спрямована на його покращення, а навпаки — на вдосконалення зброї масового знищення.

Як пояснити вторгнення росії на територію України і її прагнення чинити вбивства, гвалтування жінок та дітей, нищити цивільну інфраструктуру? І ці злочини коять не тільки рядові солдати, але й старші офіцери та генерали.

Світ бачить цю агресію, але реагує на неї не завжди адекватно. Більше того, територія України поступово перетворилась у своєрідний бойовий полігон  для випробування найновішої зброї. При тому нам кажуть: «Захищайтесь самі!  А ми вам дамо зброю, але так, щоб не перемогли росію, а діяли в рамках «дозволеного».

Так і  висить дамоклів  меч третьої світової війни  над людством, в якій не буде перемоги ані великої, ані малої.

Ох, дитино, дитино! Твої казкові ілюзії майже десять років розвіює і нищить війною злий лиходій.

Спотворений генний код,  і замість любові й добра  людство розчиняється в насильстві, агресії та ворожнечі.

Чи є ліки від цієї хвороби? Так! Люди всього світу мають стіною стати і знищити зло, а  разом з тим  засудити і покарати злочинних вершителів цього світу. Про це й  пишу.

l

Вдивляюся у епіцентр

  війни.

А він – на Сході, Півдні і в

            душі моїй.

Ідуть у бій батьки, онуки і

   сини,

Туди, де біситься

   насильства змій.

Насильство! Куди веде

  стезя

Заблудле  людство цього

  світу?

Убивства, гвалтування –

      висохла сльоза:

Повінь зла виходить з

    берегів і гнітить.

І Ковель мій у тім

  пекельнім жниві:

Вертаються Герої

  колоссям всередину.

А як цвіла земля, омріяна,

  красива!

Тепер насильства меч

  звисає над країною.

Як зупинить агресію у

             нашім  домі,

Коли прозріє людство і

           запанує мир?

Сатаніє раша, і  гинуть

  воїни,

І чую звичне: «Ти в

      Перемогу вір!».

Я вірую, та хто мене

  просвітить,

Звідки агресія, насиль- ство – від якого звіра?

Змагаємось, хто більше

   люду винищить…

Невже для щастя це

    природна міра?

Що ще  покласти на вівтар

  пожертви,

Щоби Земля дихнула на

  повні груди?

Наш  Боже, дай Україні

   вижити, не вмерти,

Любові й  миру дай –

     нехай повік прибуде!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Історія людства – це історія воєн  і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 

Дивиться дитя на цей неадекватний світ  і не розуміє, чому люди захмарюють сонячні світанки димом згарищ, чому не шукають казкових воріт    у Країну   щастя, а стріляють один в одного, чому руйнують  все суще на Землі?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 123

Орденом «За мужність» посмертно 

нагородили ковельчанина  Михайла Волошука

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 148

Народна мудрість ще з часів драматурга Марка Кропивницького гласить: «Дай серцю волю — заведе в  неволю». Людина не повинна давати собі розгнузданої волі, не йти напролом, а включати голову, щоб не наробити непоправних помилок. Щоб не спіткнутися і не впасти. Таке випробування не оминуло і тих людей, про яких я буду писати.

Марина так любила Лук’яна... Жили вони на сусідніх хуторах. З дитинства росли разом. “Час рікою пливе”, — так співається в пісні. Юність постукала в серця. Полюбили вони одне одного. Мріяли бути разом. Створити сім’ю. Але не судилося. Свою одиначку-дочку Марину заможний її батько вирішив віддати за іншого. Петро  — хазяйський син, твердо, як кажуть, стоїть на ногах. Грошей у нього нелічено. Поля у нього неміряно. Куди не кинь шапку — то все Петрове поле. І на вроду хлопець — ого-го! Голубоокий брюнет. Красивий, як Аполлон. Засміється — не відведеш погляду. Смуглявий. Ставний. Працьовитий.

— Отакого мені треба зятя, — думав Іван. — За нього віддам свою Марину.

Посватались. Дівчина боялася очі підняти на свого майбутнього чоловіка. Боялася його дикої краси, тремтіла від дотику його руки. А десь далеко, у глибині душі, таїла свою любов жагучу до Лук’яна, який мучився так сильно, коли дізнався, що його кохану дівчину віддають за іншого. У тому далекому закутку душі, де жила її таємна любов, вона берегла свою дівочу таємницю. А тепер? Як жити? Як бути далі? Що робити? Хто ж у цьому винен?

Весілля гуляли на хуторі Точище. На довгій лаві під хатою сидять музики. Скрипка, цимбали, сопілка, бубон, гармошка. На весільному столі риба,   баранина, свинина, мед, пироги з пшоном, бобом, із сиром. Слив’янка,   сивуха. І напечений господинею гречаний. 

Молода у весільній білій сукні з вельоном, що спадає, поки коси,  до пояса. Молодий у новому френчі, штанах ґаліфе і в скрипучих шкіряних чоботях. У Марини теж чобітки. Тільки біленькі. А вельон прикрашений шпараґусовим віночком. 

Дівчина змирилася з батьковим велінням. Тато знають, – як краще. Слово батьківське — закон. Так завжди було в старовину. Тому Марина відкидала думки про Лук’яна, бо знала, що тепер вона не його, а Петрова доля.

Пов’язали рушниками вони ту долю. Не розв’яжеш. Повінчалися. Навіки… Так народилася нова сім’я. Добре. Ой, як же добре жити на хуторі! Дихай на повні груди. А щойно скошена соковита трава так солодко пахне, аж памороки забиває. Вдихни... Відчуваєш, як пахне та косовиця, що хочеться припасти до землі і дихати не надихатися цим не повітрям, ні, — озоном. І небо — чисте, світле і глибоке. Ніжне, як перший непорочний поцілунок. Ти забув його, той поцілунок, мій читачу? Звичайно, ні. Всі його пам’ятають, леліють і бережуть у душі, як святиню.

Марина — жінка хоч куди. Заміжжя додало їй ще бі­льшої краси. Висока, рівна, як струна. Постава — незалежна, плечі відведені назад. Груди пишні; під блузою­ з багатьма ґудзичками вони дихали вільно, як хвилі у морі в тиху погоду. На голові у неї перкальова хустина, але тугі, сплетені разом, дві коси виглядають з-під неї і спадають на шовкове тіло, на плечі. Очі у жінки терно­ві, погляд глибокий — темніший темної ночі. А усміх — як голос співучого соловейка. Який же Бог щедрий на красу людини! Великі, неосяжні справи твої, Господи!

х  х  х

Жили молоді, поживали і добра наживали... Ой, скоро та казка мовиться, та не скоро діло робиться...

Переїхали молодята у село із хутора. (Всі тоді переселялися). Поставив Петро добру хату з дубових брусів. Хазяйнують, як можуть. Але вже без розмаху. Село є село. Не таке роздолля, як на хуторі. Старою Вижівкою називають те село, де народили вони на світ двох діток: дочку і сина.

А Лук’ян довго ще шкодував за Мариною. Років із десять ще був сам. Не одружувався. Боліла душа...

Одного разу зустрілися випадково.

Літнім поранком йшла вона вже з поля вузькою стежиною. Ноги її вмивала дрібна цілюща роса. Житні колоски впереміш із квітами блавату голубили босі її ноги. У плетеній кошілці за спиною несла нехитрий свій пожиток. А в руці — хустина.

Раптом — де не візьмись — Лук’ян. Як із-під землі виріс.

Аж стрепенулась:

— Ти?

Мороз миттєво пробіг за спиною.

— Я...

Тихо. І раптом — рвучкий, палкий порив. І обійми.

— Не бійся... Ти живеш у мені. Не можу ні на кого з дівчат і подивитися. Одна-єдина. Люблю, ох, як я тебе люблю...

Обхопив руками гнучкий дівочий стан, гаряче цілував не свою, але шлюбну жінку...

Марина не противилась. Розтанула, як сніг навесні… Оговтались...

Щоки горіли, як жар біля печі. А та трава. Ох! Та пахуча скошена трава... Як тоді із їхньої юності. Але про цю зустріч не знає ніхто. Тільки небо. І Бог. А Бог — це любов. І хоч Марина мала на голові знака влади над нею, знака заміжжя, вона переступила ту межу вірності. “Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається... Усе зносить і вірить... Ніколи любов не перестає”, — вчить Святе Письмо.

Петро дізнався. Чи то вітер доніс із високості про зустріч закоханих? Чи то сонячне проміння не витримало і похвалилося світові про палку любов? Чи то тиха жура заплакала про шлюбну зраду? Не відаю. Знаю лише, що Петро закостенів, а Марина стала для нього ще милішою і жаданішою. Любов і ненависть так міцно між собою сплелися. Не роз’єднати. Найсильніше поєднання у світі: любов і ненависть.

— Марино! А йди-но сюди! Підемо туди, до бойні. Діло є.

— Підемо, — тихо і покірно мовила. А сама подумала: “Яке ж там діло?”

Петро швидким кроком кресав попереду. За ним ледве встигала Марина. Чого йдуть? Куди йдуть? Вже й не думала. Минули крайню тоді від лісу хату Маркуся Кирила. Далі вже хат тоді не було. От і Шмількові ями...

Погляд Марини впав на сокиру, заткнуту за широким поясом Петра. Лезо її блиснуло від сонця, ніби вищірило злі свої зуби. Марина злякалася. Пополотніла. Але йшла далі... Зупинився Петро. Став спускатися у Шмількову яму. Кинув оком на жінку, махнув рукою, мовляв, “за мною”. Голос бо у нього зник. У горлі пересохло. А Марина? Дивно. Страх десь подівся. Як завмерла, роботом спустилася на дно.

— Була з Лук’яном?

Марина оніміла. І як мертва перед ешафотом, опинилася на краю світа: цього і потойбіч.

Петро рвучко шарпонув із-за пояса сокиру:

— Клади голову на колидку.

Марина автоматично опустилася на коліна. І... поклала голову...

Стрепенувся! Сколихнувся світ! 

— Господи! Рятуй людську душу! — благало небо.

Петро не зміг опустити сокиру і рубонути голову. Був вражений такою залізною покорою. З ним коїлось щось неймовірне. Він був сам не свій. Якась невидима дика сила кинула його на землю. Шарахнуло блискавкою. І злий, сильний, могучий впав він долі лицем і заричав-заплакав, – як дикий звір. А вона, достойна і сильна, підвелася з колін. О! Вона була непереможна. Під стать йому самому. 

...Додому йшли мовчки... А небо плакало зливою, шпарким дощем омивало, освячувало їхні грішні тіла. У Петра і Марини вже не було на виду нічого: то плакав тільки дощ. А вони були не живі і не мертві.

А в душі — як із дзвіниці. Дзвонили на вечірню... Німою була їхня розмова. Здавалося, що вони питали одне в одного:

— І як ми будем, як тепер ми будем?! — Такі вже рідні і такі чужі?..

Любов ЄВТУШИК.

Примітка. Справжні імена свідомо змінено. 

Народна мудрість ще з часів драматурга Марка Кропивницького гласить: «Дай серцю волю — заведе в  неволю». Людина не повинна давати собі розгнузданої волі, не йти напролом, а включати голову, щоб не наробити непоправних помилок. Щоб не спіткнутися і не впасти. Таке випробування не оминуло і тих людей, про яких я буду писати.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 212

Час летить швидко, і зовсім скоро всі ми будемо зустрічати Новий рік. Тож доведеться попрощатися з 2023-м роком, роком Чорного Водяного Кролика (а ще Кота) та привітатися з новим покровителем. Хто він та як саме його зустрічати? 

2024 рік пройде під заступництвом Зеленого Дерев’яного Дракона. Згідно зі Східним календарем, це один із найсильніших знаків.

Дракон є п’ятим у циклі з 12 тварин, які присутні в китайському Зодіаку (перший – Щур).

Дракон символізує владу, силу, енергію, міцність, цілеспрямованість. Дерево (а дракон саме дерев’яний) – це стихія, яка уособлює зріст та розвиток, нове життя, прогрес. А зелений – це колір життя, розквіту природи та енергії.

Початок кожного нового року в країнах Південно-Східної  Азії настає пізніше, ніж в Україні. Рік Дракона розпочнеться лише 10 лютого 2024 року. Але закінчиться він також пізніше – 28 січня 2025 року.

Рік Зеленого Дерев’яного Дракона для багатьох людей стане періодом кар’єрного зростання, поповнення у сім’ї та поліпшення матеріального стану. А головним кольором року буде зелений та всі його відтінки, які вигідно поєднуються з червоними та коричневими кольорами.

Головна стихія року – дерево. І, як вже згадувалося раніше, воно символізує фізичне та духовне зростання. Саме тому удача супроводжуватиме впевнених у собі людей, які мають чіткі плани та цілі.

Кольори, які найкраще підійдуть для святкування нового 2024 року: зелений; золотий; сріблястий; червоний; білий.

Кому пощастить 

у рік Дракона?

Досягти поставленої мети зможуть лише ті, хто не лінується рухатися в потрібному напрямку – як кажуть, дорогу здолає той, хто йде. На успіх навряд чи можуть розраховувати ті, ким рухає користь: наприклад, бажання заробити і збагатитися за рахунок інших, зате люди благородні, які підтримують слабких і допомагають тим, хто цього потребує, можуть розраховувати на підтримку господаря року.

Яким буде рік Зеленого 

Дерев'яного Дракона?

Рік Дракона важко назвати спокійним – він із тих, які не дають нудьгувати, що може нести в собі як позитив, так і негатив: не найприємнішими несподіванками, ми, як кажуть, уже ситі по горло. Але саме дерев'яний Дракон – як найвеселіший і доброзичливіший – навряд чи приготує нам неприємні сюрприз, швидше навпаки: якщо феєрверки – то лише святкові, якщо салюти – то переможні. 

У взаєминах між людьми багато що стане на свої місця – як кажуть, будуть розставлені крапки над "і". Навколишні скинуть маски, внаслідок чого ті, кого ми вважали за друзів, можуть виявитися ворогами, і навпаки. Астрологи часто називають такий процес негативним, що виходить від Дракона, але з таким судженням не варто поспішати: незважаючи на тимчасові неприємні емоції, він, швидше, є позитивним, оскільки дозволяє не обманюватися надалі. 

Людина-Дракон

Люди, що народжуються в рік Дракона – як, втім, і ті, кому 2024-го виповниться 12, 24, 36, 48, 60 і 72 роки – мають потужну особистісну енергетику, внаслідок застосування якої вони можуть радикально змінювати навколишній світ. До того ж, їхній вплив може нести як позитив, як і негатив – досить згадати про те, що народна творчість нагороджувала родичів господаря року вмінням дихати вогнем, тому у спілкуванні з ними необхідно бути обережними.

До того ж, вони розумні та дотепні, тому не мають браку у друзях – усім хочеться спілкуватися з такими цікавими людьми. Не можна назвати Дракона працьовитим — за найменшої можливості він з радістю перекладе свої обов'язки на когось іншого, але, якщо треба, може працювати, за необхідності викладаючись на всі сто відсотків. Представники знака також відомі своїм умінням вибирати такий вид діяльності, який затребуваний у суспільстві, а тому його праця добре оплачується.

Підготувала 

Юлія ЛИТВИНЮК.

Час летить швидко, і зовсім скоро всі ми будемо зустрічати Новий рік. Тож доведеться попрощатися з 2023-м роком, роком Чорного Водяного Кролика (а ще Кота) та привітатися з новим покровителем. Хто він та як саме його зустрічати? 

2024 рік пройде під заступництвом Зеленого Дерев’яного Дракона. Згідно зі Східним календарем, це один із найсильніших знаків.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 398

В експозиції Ковельського історичного музею представлений цікавий експонат – старовинний грамофон початку XX ст. всесвітньовідомої марки His Masters Voice («Голос його господаря»), основою для якої стала одна з найстаріших звукозаписних компаній Англії «Gramophone Company». 

Зародилася марка в далекому 1899 році. Зображення товарного знаку походить від картини англійського художника Френсіса Барро, у якого вона була придбана компанією цього ж року. Згодом, зображення пса Найпера перед грамофоном, прикрасило логотип компанії.

Грамофон, або «ящик з рупором», як його називали – це механічний пристрій, який відтворює звуки, записані на спеціальних платівках. 

Винахідником грамофона став відомий американський (німецького походження) фізик та підприємець Еміль Берлінер, який 26 вересня 1887 року запатентував власний записуючий пристрій. І це стало світовою сенсацією! Грамофон Е. Берлінера мав класичне компонування: рупор, діафрагма та голка. 

Якість відтворення була значно більшою, гучність звуку зросла більш як у 16 разів. Перша грамофонна платівка була цинковою. Незабаром з’явилися більш вдалі ебонітові та шелакові варіанти. Шелак – це природна смола, яка в нагрітому стані досить пластична, що дозволяло виготовляти платівки методом штампування. При виготовленні шелаку додавали глину або інший наповнювач. Згодом його витіснили синтетичні смоли, з 1960-х років грамплатівки стали виробляти з вінілу.

Перші старовинні грамофони були далекі від досконалості. У них не можна було регулювати гучність. В народі такий грамофон називали кавомолкою, адже ручку потрібно було крутити з певною швидкістю – 70 обертів за хвилину. Якщо людина сповільнювалася або збивалась з ритму, грамофон переставав грати.

З появою пружинного механізму процес прослуховування музики ставав набагато приємнішим. Щоб запустити грамофон, достатньо було накрутити пружину і слухати на здоров’я.

Грамофон мав дуже високу ціну (сто років тому він коштував як три корови). Для простих людей це були шалені гроші, тому в селах мало хто міг дозволити собі придбати такий пристрій. І якщо хтось і купував грамофон, то він ставав надбанням усього села. Люди збиралися на свята і святкували під звуки антикварних музичних платівок. Отож, грамофон, здебільшого ставав надбанням як для дворянських родин, так і для заможних містян. 

Члени родини збиралися разом і влаштовували музичні вечори, слухали голоси Енріко Карузо, Соломії Крушельницької, Леоніда Собінова чи просто танцювали.

У світі вироблялася велика кількість грамофонів. Корпуси найдорожчих екземплярів виготовлялися із чистого срібла та червоного дерева. Але й ціна була захмарною. Цей апарат залишався популярним до 1980-х років. Потім його витіснили котушкові та касетні магнітофони. Але і сьогодні старовинний грамофон є предметом розкоші та статусності власника, адже він – поза простором і часом, здатен створити особливий шарм та настрій.

Мирослава Мороз, головний зберігач фондів Ковельського 

історичного музею.

       

В експозиції Ковельського історичного музею представлений цікавий експонат – старовинний грамофон початку XX ст. всесвітньовідомої марки His Masters Voice («Голос його господаря»), основою для якої стала одна з найстаріших звукозаписних компаній Англії «Gramophone Company». 

Зародилася марка в далекому 1899 році. Зображення товарного знаку походить від картини англійського художника Френсіса Барро, у якого вона була придбана компанією цього ж року. Згодом, зображення пса Найпера перед грамофоном, прикрасило логотип компанії.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97

Взимку так хочеться спекти щось смачне й “атмосферне”. Приготуйте неймовірні «Зимові шишки» без випічки у духовці, проте з холодильником.

Для приготування десерту візьміть: цукрове печиво 250 г, какао 3 ст. л., варене згущене молоко 3 ст. л., масло 100 г, кукурудзяні пластівці для декору, цукрова пудра для присипки.

Цукрове печиво збийте в дрібку блендером або класичним способом потовчіть. Додайте какао та ретельно перемішайте, після цього додайте згущене молоко та м’яке вершкове масло. Перемішайте до однорідності. З солодкої маси сформуйте конуси і відправте їх у холодильник на 30 хв. Тепер час прикрасити пластівцями, сформувавши шишечки, і знову покласти в холодильник на 1 годинку. Присипте цукровою пудрою і подавайте десерт в охолодженому стані.

Взимку так хочеться спекти щось смачне й “атмосферне”. Приготуйте неймовірні «Зимові шишки» без випічки у духовці, проте з холодильником.

Для приготування десерту візьміть: цукрове печиво 250 г, какао 3 ст. л., варене згущене молоко 3 ст. л., масло 100 г, кукурудзяні пластівці для декору, цукрова пудра для присипки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 106

У сейсмічному відношенні найбільш небезпечними областями в Україні є Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Одеська та Автономна Республіка Крим.

Сейсмічна небезпека Одеської області зумовлена осередками землетрусів у масиві гір Вранча та Східних Карпат у Румунії. Починаючи з 1107 року і до сьогодні, там мали місце 90 землетрусів з інтенсивністю 7-8 балів. 

Карпатські землетруси поширюються на значну територію. У 1940 році коливання відчувалися на площі 2 млн. км. Кримсько-Чорноморська сейсмоактивна зона огинає з півдня Кримський півострів. Вогнища сильних корових землетрусів тут виникають на глибинах 20-40 км та 10-12 км на відстані 25-40 км від узбережжя з інтенсивністю 8-9 балів. Південне узбережжя Криму належить до регіонів дуже сейсмонебезпечних. За останні два століття тут зареєстровано майже 200 землетрусів від 4 до 7 балів.

Південно-Азовська сейсмоактивна зона виділена зовсім недавно. У 1987 році було зафіксовано кілька землетрусів інтенсивністю 5-6 балів. Крім того, за палеосейсмотектонічними та археологічними даними встановлено сліди давніх землетрусів інтенсивністю до 9 балів з періодичністю близько одного разу на 1000 років. У платформній частині України виділено ряд потенційно сейсмотектонічних зон з інтенсивністю 4-5,5 балів. На території Кримського пів острова зафіксовано понад 30 землетрусів. 

Так, катастрофічний землетрус 1927 року мав інтенсивність 8 балів. За інженерно-сейсмічними оцінками, приріст сейсмічності на півдні України перевищує 1,5 бала, і у зв’язку з цим було визначено, що в окремих районах 30-50 % забудови не відповідає сучасному рівню сейсмічного та інженерного ризику. 

Цікаво, що на початку XXI ст. з’явилися чіткі ознаки можливого формування нової окремої сейсмоактивної зони України, з центром на території Полтавській області. 

Безпосередньо в Полтавській області від 2015 року було зареєстровано низку із 6 землетрусів з магнітудою 2.6-4.6, які були зафіксовані Головним центром спеціального контролю ДКАУ. На думку фахівців Головного центру спеціального контролю ДКАУ, землетруси в даній місцевості відбуваються внаслідок руху тектонічних плит тому, що Полтавщина лежить саме на стику Українського кристалічного щиту та Дніпровсько-Донецької западини.

Автори: 

Волонтери проєкту “КЛІМАТ КОНТРОЛЬ”. 

У сейсмічному відношенні найбільш небезпечними областями в Україні є Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Одеська та Автономна Республіка Крим.

Сейсмічна небезпека Одеської області зумовлена осередками землетрусів у масиві гір Вранча та Східних Карпат у Румунії. Починаючи з 1107 року і до сьогодні, там мали місце 90 землетрусів з інтенсивністю 7-8 балів. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 262