Напередодні Другої світової війни у волинському селі Мизовому, що на Ковельщині, вирувало громадське життя. Люди прагнули кращої долі. Але якщо одні бачили її на схід від Збруча, у радянській Україні, то інші обстоювали утворення самостійної Української держави. Такі протилежні погляди, хоча й не породжували ворожнечі між односельчанами, однак іноді розділяли навіть найрідніших людей. Не стала винятком і багатодітна сім’я Кирила Гречини. Зворушливу історію про те, як доля розкидала членів цієї родини, розповів старовижівський краєзнавець Микола Олександрович Шаясюк.

Брат – з комуністами, коханий – 

у повстанцях

Кирило та його дружина Надія змалку привчали своїх доньок Наталку, Параску, Олександру, Ганну, Настю та синів Павла і Михайла до праці. Бо тільки важка повсякденна робота на полі та в домашньому господарстві дозволяла сяк-так стягувати кінці з кінцями. 

Павло понад усе мріяв вирватися із безпросвітніх злиднів, і розповіді рідного дядька Андрія Поляка про веселе і щасливе життя у радянській країні падали на благодатний ґрунт юнакової душі. Звісно, той так чинив за завданням комуністів, які й направили його в Мизове для підпільної роботи. Створив у селі комірку (осередок) кпзу, залучив до нього і племінника. Нишпорки польської дефензиви вирахували Павла, і в 1932 році він опинився за ґратами в’язниці. 

І батьки, і сестри з братом дуже переживали за нього. Та ще більше вразила їх звістка про те, що, вийшовши з в’язниці, Павло вирішив спробувати щастя у радянському союзі. Але щойно він перетнув кордон, як спецслужби заарештували його як польського шпигуна, і загримів мизівський юнак на десять років в Ухто-Іжемський виправно-трудовий табір.

– По сусідству з Гречинами жила і моя мама, Олександра Терентіївна. В дитинстві вона росла поруч із їхніми доньками. Вони разом пасли худобу, бігали, гралися. Наталка закінчила чотири класи польської школи, любила читати різні книжки, – розповів пан Микола Шаясюк. – На одній вулиці із нею жив хлопець Яким Поляк. Подорослішавши, дівчина стала справжньою красунею. Тоді й спалахнуло кохання у їхніх серцях. Однак весілля справляти не поспішали: Яким очолював у Мизовому осередок українських націоналістів. Коли почалася Друга світова війна, він пішов у поліцію, аби отримати до рук зброю і воювати нею за Українську державу. 

Тим часом несватана-невінчана Наталка народила Якимові сина. Але хлопчик невдовзі помер, і це стало справжньою трагедією для молодят.         

На чужині мало не вмерла від голоду

Восени 1942-го у родину Гречин прийшла звістка із сільської управи про те, що Наталку направляють на примусові роботи в Німеччину. Це стало ніби громом з ясного неба. Батьки не тямили себе з горя, ніби відчували, що востаннє бачать доньку. Сльози застилали очі дівчині, коли стояла на пероні залізничного вокзалу Ковеля разом із такими ж бранцями, як і вона, хоча через гучномовець окупанти обіцяли їм на чужині заможне і щасливе життя.

Яке воно насправді, відчула відразу, коли всіх невільників, мов худобу, загнали у брудні товарні вагони із заґратованими віконечками. Три доби їхали потягом. Після того, як в одному з німецьких містечок українських бранців обстежила спеціальна комісія, Наталку відправили працювати на фабрику, де виготовляли тару для снарядів і посуд для німецької армії. 

Робочий день тут тривав 12 годин – із 8-ї ранку до 8-ї години вечора. Жили в бараках: чоловіки окремо від жінок. Видавали спецодяг і взуття, яке швидко зношувалося, рвалося і перетворювалося на лахміття. Постійно хотілося їсти, адже на день видавали 400 грамів хліба, чай без цукру, а ввечері суп із кислої капусти чи брукви. 

Наталка відчувала, що сили швидко залишають її. І хтозна, чи змогла б вижити на тій каторзі, якби не поляк Зиґмунд. Він також працював на цьому підприємстві, у трудомісткому цеху. Хлопцеві вдавалося якимось чином діставати трохи продуктів. Тими харчами він і підтримував дівчину. 

Коли ж у квітні 1945-го року американські війська звільнили цю територію від нацистів, Наталка замислилася, чи можна їй повертатися додому, в Україну? 

Адже доходили чутки, що багатьох полонених, бранців, які працювали на фашистів, радянська влада відправляє у Сибір. Від нерозважливого кроку застерігав її і Зиґмунд.

– Він нагадав їй про коханого Якима, який був членом ОУН та ще й служив у поліції, – продовжив розповідь Микола Олександрович. – За такі зв’язки дівчину точно не помилують, а надовго запроторять за ґрати. 

І мав рацію. Адже Яким Поляк служив комендантом поліції у Мизовому. Отримавши зброю, пішов до повстанців, бо ще з 30-х років очолював осередок ОУН у селі. У 1944-му, після звільнення Старовижівщини  від фашистів, був в одній із боївок УПА. Разом із побратимами потрапив у засідку. Про свою причетність до українських патріотів не зізнався. Його мобілізували до радянської армії, але під час проходження армійського вишколу Якима видав чекістам односельчанин, який там же проходив службу, і засудили на 10 років таборів у карагандинських степах.

За словами Миколи Шаясюка, після звільнення Якиму Поляку не дозволили повернутися на Волинь. Лише кілька разів він відвідав свою родину в Мизовому, а все життя прожив на Херсонщині разом із своєю сім’єю.

Гостина під 

прицілом кдб

Наталка разом із Зиґмундом почали нове життя у Франції. Хлопець зізнався, що покохав її всім серцем, і запропонував одружитися. Вони повінчалися у місті Севран. А перед тим, як узяти шлюб, дівчина прийняла католицьку віру, взявши  нове ім’я. Так Наталка стала мадам Марія Ковальська. Достаток створювали своєю працею: працювали на місцевій фабриці, де виготовляли посуд, у домашньому господарстві розводили птицю та кроликів. Придбали двоповерховий будинок. У подружжя народилося двоє діток.

На перший погляд, усі тривоги і негаразди залишилися позаду. Але туга за Україною, за рідним селом, сім’єю, яку вона залишила у Мизовому, не давала спокою Наталії-Марії. 

– Їй так хотілося побачити, як навесні цвітуть вишні у батьківському садку, відчути смак лісових чорниць, спасівських яблук і груш. Багато разів добивалася вона через французьке посольство дозволу, щоб поїхати на Батьківщину, писала рідним листи, які почали доходити до них лише на початку 50-х років, – переповів їхній зміст старовижівський краєзнавець. 

І ось лише у липні 1963 року кдб дозволив громадянці Франції Марії Ковальській приїхати в Україну, але тільки на п’ять днів. Більше того, маршрут був суворо регламентований: дві доби у Києві, дві доби на дорогу залізницею через рідне село до Бреста і доба перебування у Бресті. Жодних гостин у Мизовому, де з нетерпінням її чекала близька і далека рідня, ровесники, сусіди, не передбачалося.

У Київ зустріти довгождану гостю поїхали сестри Палажка та Олександра, брат Павло, якого, нарешті, звільнили із виправно-трудового табору. Вони привезли Наталії-Марії гостинці і домашні смаколики, про які вона часто згадувала у своїх листах. 

Два дні у столиці промайнули, наче у сні: сестри і брат згадували дитинство, юність, батьківський дім, гуляли вулицями і парками міста. Але де б вони не були, їх скрізь супроводжували спортивної статури молодики, вбрані у цивільний одяг: пильне око радянських спецслужб наглядало за ними скрізь. І навіть у потязі, яким сестри з братом вирушили до Бреста. 

Наталії-Марії так хотілося взяти з собою у Францію часточку батьківщини. Отож, у Києві вона попрохала родину, щоб подарували їй на згадку вишиті рушники, сорочки, домоткані рядна і доріжки. А ще їй так кортіло скуштувати чорниць. Павло передав це прохання, зателефонувавши родичам, які жили у Мизовому, Рожищі, Заболотті. Усі вони дружно взялися виконувати просьбу довгожданої гості. Навіть більше: купили платівки із записами українських пісень і радіолу. 

Маршрут потяга «Київ – Брест» пролягав через Ковель, Мизове і Заболоття – місця, рідні і дорогі серцю українки Наталії, яка стала француженкою Марією Ковальською. Їй неймовірно хотілося хоча б здалеку, з вікна вагона, побачити батьківську хату. І чоловік її наймолодшої сестри Насті, який працював у Ковелі, наважився на неймовірний на той час крок – домовився з начальством відділу залізниці, що машиніст стишить хід потяга, в якому вона їхала, на ділянці колії вздовж Мизового.

– Як розповідала моя мама, того дня майже все село вийшло до залізниці, щоб бодай на мить поглянути на жінку, яку не бачили двадцять років. Шквал емоцій заполонив і її, коли з тамбура побачила рідну хату, односельчан, які вітали її: «Наташо, ми пам’ятаємо тебе! Ми любимо тебе і чекаємо!», кидали їй букетики скромних польових квітів, – переповів ту незвичайну подію мій співрозмовник. 

Наталія-Марія не могла заспокоїтися і стримати сліз, адже щастя зустрічі із батьківською землею було таким коротким, як сон літньої ночі. Вона ніби відчувала, що більше ніколи не побачить ці любі серцю краєвиди, знайомі обличчя, не відчує подиху рідного Полісся, яке марилося їй у благополучній, але такій чужій Франції.

Уже в Бресті брати і сестри, племінники розпрощалися з Наталією-Марією, вручили їй подарунки, серед яких – слоїки зі свіжими чорницями, засипаними цукром.

– Зиґмунд виявився чоловіком суворої вдачі. Саме тому їй більше не вдалося навідати рідне село. Не побували на батьківщині матері і її діти. Це й зрозуміло: радянський союз вступив зі всім світом у період «холодної війни». Сестри і брати Наталі дізнавалися новини з Франції лише з листів, якими вона підтримувала зв’язок із родиною доти, доки тривало її земне життя, – підсумував свою розповідь Микола Шаясюк. 

Валентина БЛІНОВА. 

НА СВІТЛИНАХ: Марія (крайня праворуч) з сестрами Олександрою та Палажкою і братом Павлом.  Київ, 19 липня 1963 р.;  Марія Ковальська. Початок 50-х років, м. Севран (Франція).

Фото з сімейного архіву.

Напередодні Другої світової війни у волинському селі Мизовому, що на Ковельщині, вирувало громадське життя. Люди прагнули кращої долі. Але якщо одні бачили її на схід від Збруча, у радянській Україні, то інші обстоювали утворення самостійної Української держави. Такі протилежні погляди, хоча й не породжували ворожнечі між односельчанами, однак іноді розділяли навіть найрідніших людей. Не стала винятком і багатодітна сім’я Кирила Гречини. Зворушливу історію про те, як доля розкидала членів цієї родини, розповів старовижівський краєзнавець Микола Олександрович Шаясюк.

Кирило та його дружина Надія змалку привчали своїх доньок Наталку, Параску, Олександру, Ганну, Настю та синів Павла і Михайла до праці. Бо тільки важка повсякденна робота на полі та в домашньому господарстві дозволяла сяк-так стягувати кінці з кінцями. 

Павло понад усе мріяв вирватися із безпросвітніх злиднів, і розповіді рідного дядька Андрія Поляка про веселе і щасливе життя у радянській країні падали на благодатний ґрунт юнакової душі. Звісно, той так чинив за завданням комуністів, які й направили його в Мизове для підпільної роботи.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 165

Слимаки харчуються молодою зеленню та ягодами, тому завдають неабиякої шкоди на городі та в саду. Як позбутися цих ненажер, ми уже неодноразово писали в нашій газеті, але  ця інформація буде не зайвою дачникам і городникам.

Вранці можна визбирати шкідників вручну, найчастіше вони збираються десь в тіні рослин або під відрами, лійками чи бочками з водою. Але ж руками їх всі визбирати неможливо, тому можна зробити приманки, куди вони масово сповзатимуться.

Налийте трохи пива у пластикові пляшки зі зрізаними шийками, вкопайте пляшки в землю. Слимаки падатимуть у пляшку з пивом, а вилізти не зможуть. Також можна насипати у банку кукурудзяного борошна чи крупи й закопати цю банку в землю.

Розкладіть шкірки від цитрусових, вони теж можуть бути приманкою для слимаків.

Можна зробити опудрення ділянки сумішшю деревної золи з тютюном. 40 г суміші вистачить на 1 квадратний метр.

Або візьміть 1 кг калійної солі розчиніть у 10 л води й обробіть грядки 2-3 рази на добу.

Також допоможе боротися зі слимаками гірчичний розчин. 2 столові ложки гірчичного порошку розчиніть у склянці води, поставте на годину, а потім розведіть у 5 л води й полийте ґрунт та рослини.

Ірина ГОСПОДАРИК.

Слимаки харчуються молодою зеленню та ягодами, тому завдають неабиякої шкоди на городі та в саду. Як позбутися цих ненажер, ми уже неодноразово писали в нашій газеті, але  ця інформація буде не зайвою дачникам і городникам.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 292

10 травня, п’ятниця

Схід Сонця – 05.38; захід – 20.58. 

Місяць – у Близнюках. 

Світла п’ятниця. Ікони Богородиці «Живоносне Джерело». Ап. Симона Зилота. Блж. Таїсії.

11 травня, субота

Схід Сонця – 05.48; захід – 21.00.

Місяць – у Раці. 

Світла субота. Рівноапп. Кирила та Мефодія.

12 травня, неділя

Схід Сонця – 05.46; захід – 21.01.

Місяць – у Раці. 

День матері в Україні.

Всесвітній день медичних сестер.

Антипасха. Неділя 2 після Пасхи (проводи поминання померлих). Ап. Фоми. Свт. Епіфанія Кіпрського. Прп. Амфілохія Почаївського.

13 травня, понеділок

Схід Сонця – 05.44; захід – 21.03.

Місяць – у Леві. 

Прмч. Макарія Канівського. Мч. Олександра Римського.

14 травня, вівторок

Схід Сонця – 05.43; захід – 21.04.

Місяць – у Леві. 

Прп. Микити. Мч. Максима.

15 травня, середа

Схід Сонця – 05.41; захід – 21.06.

Місяць – у Леві. 

Міжнародний день сім’ї. 

Міжнародний день захисту клімату.

Прп. Пахомія Великого.

16 травня, четвер

Схід Сонця – 05.39; захід – 21.07.

Місяць – у Діві. 

День вишиванки.

Прп. Феодора Освяченого. Свт. Олександра Єрусалимського.

Місячні фази у травні

Зростаючий Місяць – до 22 травня.

Повний Місяць – 23 травня.

Спадаючий  Місяць – 24-31 травня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 05.38; захід – 20.58. 

Місяць – у Близнюках. 

Світла п’ятниця. Ікони Богородиці «Живоносне Джерело». Ап. Симона Зилота. Блж. Таїсії.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 165

ОВЕН. Вашi професiйнi iдеї будуть оцiненi гiдно. Можливi порушення звичного устрою життя, втiм, будь-якi змiни пiдуть на користь. Вас чекає напружена розумова робота.

ТЕЛЕЦЬ. У цi днi успiх супроводжуватиме iнiцiативних i упевнених в собi. Але не слід нi командувати близькими, нi з’ясовувати стосунки. Краще прислухатися до поради того, хто старший i досвiдченiше за вас.

БЛИЗНЮКИ. Тиждень принесе прилив енергiї, особливо тим, хто не любить сидiти на мiсцi. На роботi вiрогiднi змiни до кращого, з’являться можливостi для професiйного зростання i пiдвищення доходiв. Концентруйтеся на найважливiшому. 

РАК. Час хаотичностi i плутанини пiдiйшов до кiнця, настає ситуацiя, що дозволяє навести лад в думках, справах. Спiлкування з колегами i з друзями виявиться корисним. 

ЛЕВ. Яскраво може проявитися дар передбачення, вiдчуватимете брехню i підлість. Понедiлок i вiвторок виявляться нудними i прiсними днями. Вдалими будуть переговори.

ДIВА. Не акцентуйте увагу на дрiбницях, зосередьтеся на найголовнiшому. Ви товариськi i легкi на пiдйом. Буде багато зустрiчей з друзями i знайомими. 

ТЕРЕЗИ. Панi фортуна усмiхається вам зараз. Постарайтеся тонко вловлювати змiни, що вiдбуваються, вiд вас може знадобитися швидка реакцiя. 

СКОРПIОН. Намагаючись звернути ти гори на своєму шляху, можетедещо не розрахувати i переоцiнити сили. Все i так складеться найкращим чином. I в цiй ситуацiї тiльки виграєте. 

СТРIЛЕЦЬ. Творчий пiдйом i гарний настрiй не покинуть вас весь тиждень, скористайтеся цим вдалим поєднанням. Назрiвають внутрiшнi змiни.

КОЗЕРIГ. На початку тижня вiрогiднi труднощi в спiлкуваннi з родичами або колегами. Їм, схоже, марно повiдомляти про свою життєву позицiю. Грошовi питання можуть опинитися в центрi уваги у вихiднi.

ВОДОЛIЙ. Ваш бойовий характер дозволить подолати багато перешкод. У понедiлок можливий обман з боку нових партнерiв. У середу постарайтеся не давати обiцянок.

РИБИ.  Краще зайняти вичiкувальну позицiю i з‘ясувати намiри оточуючих. Не варто планувати тисячу справ разом, потрiбно вибрати найважливiшi завдання i почати їх виконувати. 

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН. Вашi професiйнi iдеї будуть оцiненi гiдно. Можливi порушення звичного устрою життя, втiм, будь-якi змiни пiдуть на користь. Вас чекає напружена розумова робота.

ТЕЛЕЦЬ. У цi днi успiх супроводжуватиме iнiцiативних i упевнених в собi. Але не слід нi командувати близькими, нi з’ясовувати стосунки. Краще прислухатися до поради того, хто старший i досвiдченiше за вас.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 169

Четвер. Ясно. Температура: 23оС. Вітер східний помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  10оС. Вітер східний слабкий.

П’ятниця. Ясно. Температура: 22оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура: 10оС. Вітер північно-східний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність. Температура: 22оС. Вітер північний помірний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 11оС. Вітер північно-західний слабкий.

Неділя. Ясно.  Температура: 22оС. Вітер північно-західний помірний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер північно-західний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 22оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на вівторок. Ясно. Температура: 12оС. Вітер східний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 22оС. Вітер східний помірно сильний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 14оС. Вітер західний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність, можливий дощ, гроза. Температура: 23оС. Вітер північно-західний помірний.

Четвер. Ясно. Температура: 23^оС. Вітер східний помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  10^оС. Вітер східний слабкий.

П’ятниця. Ясно. Температура: 22^оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура: 10^оС. Вітер північно-східний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність. Температура: 22^оС. Вітер північний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 153

Кінцівка березня та перша половина квітня   порадували щедрим теплом. Вже 10 квітня цвіли плодові дерева. Я переконаний, що так рано вони ніколи не зацвітали. 

Петро Кравчук із Любешова, автор книги «Рекорди Волині», зафіксував найраніше цвітіння плодових дерев у 1990 році. Тоді вишня розквітла 14 квітня, а яблуня вкрилася рожевим цвітом на чотири дні пізніше – 18 квітня. Як не дивно, але тепер одночасно цвітуть усі плодові дерева та декоративні кущі. Натомість дуже мало бджіл видно біля цього цвіту. Синоптики пов’язують раннє цвітіння дерев із виходом у кінці березня теплого повітря з африканського регіону.

Також синоптики Волині зареєстрували 5 рекордів температури у першій половині квітня. Перший температурний максимум в обласному центрі Волині зафіксували 2 квітня. Стовпчики термометрів тоді показали +24,50С.

8, 9 та 10 квітня синоптики теж зафіксували у Луцьку  температурні рекорди. 8 квітня  черговий рекорд максимальної температури повітря становив 250С, а 9 квітня стовпчики термометра піднялися вище 25,70С. 10 квітня ще було тепліше – вище 26,50С.

П’ятий температурний рекорд в обласному центрі зафіксовано 14 квітня. Стовпчики термометра цього дня дотягнули до позначки 22,80С. За даними спостережень метеостанції, максимальна температура повітря в Луцьку тоді становила 22,40С аж у 1972 році.

Звісно, що африканське тепло порадувало всіх. І нічого, що разом із ним навіть до Волині дістався ще й пил із найбільшої пустелі світу – Сахари. Проте друга половина квітня виявилась прохолодною. Та кому будеш жалітися на таку погоду? Адже у природи немає поганої погоди.

Підготував 

Микола Денисюк.

Кінцівка березня та перша половина квітня   порадували щедрим теплом. Вже 10 квітня цвіли плодові дерева. Я переконаний, що так рано вони ніколи не зацвітали. 

Петро Кравчук із Любешова, автор книги «Рекорди Волині», зафіксував найраніше цвітіння плодових дерев у 1990 році.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 134

Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 

День поволі змінюється вечірніми сутінками, які тихо, ніби з острахом, непомітно переходять у ніч.

Як дивно, як мудро побудовано все у світі! Обходить свої володіння Всесвіт. Майже непомітно обвертається Земля. Злагоджена гармонія панує у Космосі. Там, у високості духу, панує її величність гармонія. А на Землі? Тут? Поміж нами? Метушаться, сваряться люди. Заздрість вбиває  найчистіші поривання. Прагненння до наживи вихолощує душу. Йде безконечна боротьба добра і зла.

Давно у полях не чути пісень. Подивилися на цей хаос деякі  люди та й полетіли на край світу щастя шукати. Багато, ой як багато нашого цвіту по всьому світу. Але ж знаємо з давніх-давен, що там  добре, де нас нема. І все одно шукають раю на Землі. 

Хто від війни втікає, хто статусом біженця у чужих краях гроші заробляє, а після отримання тої грошової допомоги повертається щомісяця додому. Такий собі “заробіток”. Більший, звичайно, ніж наша місячна  заробітна платня. А в декого тут і зовсім немає роботи. А наші люди, намагаються хоч якось прожити. І диво! Все-таки виживають. Не без горя і біди, звичайно. 

Величезні випробування переживає людство у світовій історії. Вчиться жити, бачити, любити, цінувати, будувати хату, бо хоче вірити у щасливе майбутнє. Житття продовжується: біжить, міниться міріадами відтінків і фарб. То плаче, а то вже сміється. І народжуються діти.  «У цьому раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», – писав Т. Шевченко. Хіба що ці діти виростуть і стануть кращі за нас, бо зможуть, нарешті, створити і зіграти оті переможні акорди в нашій українській історії.

Пересіється усе навколо. Земля, дерева, гаї, ліси, рослини, тварини, люди. Пройде величезна трансформація людства. І духовна, і фізична. Зміниться структура й наповнення людського тіла. Бо вода дасть місце ртуті. І епоха металу, змінивши стадію дерева і пластику, пануватиме на Землі. А де ж буде душа людини? Якою вона буде у залізному панцирі тіла-робота? І чи буде взагалі вона? Тут нехай скаже своє слово наука. Бо нічого не стоїть на місці. Все тече у цьому світі, все змінюється. І кінця-краю тому світу немає…

х  х  х

Але давайте подумаємо, проаналізуємо. Коли було легко? Ніколи. Хіба  інколи відносно. А загалом завжди було важко. У тому, мабуть, і полягає екзистенційна проблема сенсу людського існування. Трудність творить людину, вчить виживати, шліфує душу. Згадаймо, як писала Ліна Костенко: «Що доля нелегка, в цім мудрість і своя Є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє». І проростають з тої біди найсильніші пагони. Ті, що не спочивали у блаженному сні (бо ці гинуть), а ті, хто, зціпивши зуби, твердо долав життєві вершини, ішов до своєї мети. І яким же бажаним тоді стає досягнення цього високого Евересту! 

А коли все легко дістається, то не цінується зовсім, топчеться ногами. І лише коли втрачається, то починаєш розуміти високу цінність того, що назавжди втратив. Хочеш повернути? Пізно. Життя переписати наново  неможливо. Воно, як та річка. Вічно жива, але неповторна.

Любов  Євтушик. 

Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 

День поволі змінюється вечірніми сутінками, які тихо, ніби з острахом, непомітно переходять у ніч.

Як дивно, як мудро побудовано все у світі! Обходить свої володіння Всесвіт. Майже непомітно обвертається Земля. Злагоджена гармонія панує у Космосі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 148

А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?

Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.

Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.

х  х  х       

Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки. Стан — як очеретина. Хода спортивна, пружна, як у чемпіонки світу Ярослави Могучіх. Здається, вона хоче злетіти до неба чи повернутися до солодких снів. У неї ніби немає проблем, буденної суєти і  «глобальних»  проєктів, що “гризуть”  мозок нав’язливими думками.

Зрештою, вона не сама. На відстані зігнутої руки з нею  —  її друг і порадник смартфон.                                                                                                       

У цю  мить вона приємно заклопотана цим шедевром інформаційної техніки. Поза ним у неї немає ні майбутнього, ні минулого. Точніше, вони є, але вміло перенесені на екран  чудо-апарата. Спробуймо поринути у таємниці безтурботного  ранкового спілкування:

– Раю, привіт! Як ти там?

– Привіт. Немає чим тішитися – хмурно, сіро. Як на небі захмареному.

– Співчуваю. А в мене настрій чудесний. Повіриш? Іду вчора по проспекту і чую: «Красуне, куди так спішите? Може, до щастя? Візьміть і мене з собою». А я йому: «Ви так з усіма дівчатами знайомитеся? Де ви бачили сьогодні те щастя?».

А незнайомець відповідає: «Як побачив вас, зрозумів: щастя – це ви! Пішли в «Класік», порозмовляємо».

Не знаю, чому, але я погодилась. Він такий толерантний, розумний, словом  — класний. Вечір вдався на славу!

— Подружко, ти закохалася? І цілувались?

— Цілувались, але більше нічого такого...

Пливе красуня далі. Вона не бачить навколо себе похмурих облич. Дівчина несе в душі рай закоханості, немов безцінну реліквію, бачить у цьому сенс  життя. Побажаймо ж їй успіху в задуманому, адже вона випромінює нам животворну весну, надію і красу.

х  х  х

Відводжу погляд  вбік.  Звідти в полі мого зору з’являється новий перехожий. Невисокий на зріст, аристократичної статури.

Він бадьорим кроком впевнено рухається  до  центру міста. У ньому —  щось знайоме і рідне. Ба, та я ж його знаю – це Віктор Васильович,  очільник поважної установи міста. Більше двох десятиліть у нас щирі, довірливі, навіть, дружні, стосунки. Радію, що пан Віктор не міняється. Як завжди, рухливий, відкритий до спілкування, надійний і молодецький духом.

Ми обмовились про поважність установи. Так ось, освітянська галузь вимагає, насамперед, відповідальності, а разом із тим толерантності, культури поведінки, етики у спілкуванні, високого професіоналізму та мудрості  керівника. В нього це все є – воно з молоком матері!                  

Знаю, що освітянська нива Ковельської громади засіяна добірним зерном і   дає добротні сходи та врожаї. На Волині вона займає передові позиції. З окремих дисциплін  виходить на вищий рівень в Україні. Тут  розвинена науково-практична    освітня база, на основі якої  працюють професіонали своєї справи. Саме вони на чолі з керівником кують і гартують майбутнє покоління, в основі якого – любов до України та патріотизм.                                                               

А ще Віктор Васильович Бичковський —  рекордсмен. На цій почесній поважній відповідальній посаді   він працює найдовше зі всіх попередніх керівників, починаючи з 1945 року. Були політичні бурі і соціальні шторми, а він, як скеля, розбиває брудну хвилю в бризки і перемагає, бо на його боці правда.

х  х  х

Час є, і я продовжую далі свої ранкові спостереження. Увагу привертає чоловік поважного віку з кийком у руці. На перший погляд, як дві краплі води схожий на добре знаного на Волині покійного Дмитра Пилиповича Корнелюка.

Бентежусь: чому раптом в образі живої людини я бачу покійника? Заспокоююсь думкою, що бувають в природі двійники. Але зблизька схожість розвіюється. Я бачу добросердечного, знесиленого життям дідуся, що поспішає до поліклініки за здоров’ям.

Дмитро Пилипович був не такий. В його очах світилася рішучість, а енергія, дух і розум останні роки були цілеспрямовані на запровадження в школах України та Волині предмета з основ християнської моралі та етики. Він одержимо втілював цю ідею в життя.

Як досвідчений релігійний знавець, філософ і просвітник,  вважав, що «Любов до Бога, до рідної землі, до свого народу і до рідної мови  є найсвятішою».

Був переконаний, що в Україні має діяти єдина Помісна Православна Церква. Дмитро Корнелюк не просто висловлював ідеї, а бив у дзвін, долучаючи до їх реалізації єпископів, деканів, благочинних, свідомих священників та владу. Світла пам’ять не згасає. Тіло зникло, а його неспокійна душа час від часу стукає в наше серце, спонукаючи до дій в  ім’я Господа нашого і неньки-України.                                                       

х  х  х

Розтривожився спомином про друга, знову намагаючись у цьому царстві сірості віднайти світлячок радості. І вона впала в очі. Це – молода мама із двома хлопчиками-горобчиками. Вони такі рухливі, веселі та милі, немов янголята, що з неба прилетіли до богині-матері. Мама переживає. За надмірні рухи сварить, адже це вулиця, а не хата. Але спокій їй  хіба що присниться. Ось один із них не розрахував швидкості бігу, спіткнувся і   «приземлився» на руки. Боляче! Долоньки печуть, але не плаче. Подивився   на маму, оцінив свої почервонілі пальчики і долоньки  і заховав їх за спину. І братику не показав. Вміє терпіти біль – справжній боєць! Він навчиться колись воювати і  захистить маму.                                                                                                         

Але мама про це не думає, бо їй теж боляче. Дістала хустину, витирає ті   поранені долоньки, дихає на них, щоб менше боліло. Пішли, розчуливши  моє серце...

Ось така вималювалася світлина весняного ранку. Вже й мені пора! Хай буде світлим і радісним цей день для всіх ковельчан!

По рідних вулицях іду,

Свої і міста відчуваю

  кроки. 

Десь там, в вишневому

  саду 

Пташина лічить мої роки. 

Вже сріблом всипане

  волосся, 

Гривасті коні невпинно

           мчать удаль. 

Мій милий Ковель! Ти

          таки хороший – 

З тобою розділяю радість

            і печаль…

Сія над містом золота

             підкова, 

Вона пророчить щастя у

  житті.

З тобою, рідне, нас

   обвінчала доля –

Тепер до віку нам з тобою

         разом йти. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?

Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.

Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.

х  х  х       

Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 166

Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним,  що чарували око  своїм багряно-червоним кольором.  Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням  розповісти про диво-культуру.

В ході невеличкого журналістського «розслідування» вдалося з’ясувати, що поле належить  фермеру Олегу Щесюку. Встановили ми  цей факт за його профілем у мережі «Фейсбук», де він розмістив світлину, на якій позує на фоні рослин, що  перевершують висотою самого господаря, який не такий вже й низенький (фото праворуч). Кольору вони просто-таки фантастичного.

Зателефонувавши до пана Олега, попросили декілька слів сказати про культуру, яка викликала таку велику зацікавленість у наших земляків.

— Назва її – амарант, а посіяв її нинішнього року   40 гектарів,   –  охоче поділився  думками фермер. – Перспективна культура, яка має велике майбутнє. Але коротко про це не розкажеш. При зустрічі дам більше інформації.

На тому й погодилися. Але в силу різних причин  розмова минулоріч не відбулася. І лише нещодавно ми зустрілися віч-на-віч, щоб поговорити  на цікаву тему. Річ у тім,  що я теж люблю землю, цікавлюсь «секретами» вирощування сільськогосподарських культур,   тому мені не байдужі особистості, що закохані в хліборобське ремесло. А те, що Олег Вячеславович у нього  закоханий,  я переконався давно. 

Адже він – син відомого на Волині аграрія, кандидата сільськогосподарських наук Вячеслава Федоровича Щесюка, котрий,  на жаль, не так давно пішов у засвіти. Саме він прищепив любов до землі Олегу із самого дитинства, став його першим учителем в галузі землеробства.

Нагадаю, що народився Вячеслав Федорович 24 серпня 1947 року в селі Погиньках Ковельського району. Трудовий шлях розпочав у колгоспі імені Лесі Українки в селі Колодяжному у 1969 році на посаді агронома-овочевода після закінчення Вишненського плодово-овочевого сільськогосподарського технікуму Львівської області. Згодом завідував сортовипробувальною дільницею у Погиньках.  А торувати стежку в науку задумав, коли ще працював  головним агрономом, а пізніше головою колгоспу на Старовижівщині, у Волинському обласному агропромисловому управлінні.

Маючи вищу освіту і багату виробничу практику, успішно закінчив аспірантуру, здобув   ступінь кандидата сільськогосподарських наук. На Волині у 1988 році став ініціатором створення науково-дослідної станції  луківництва,  що згодом була реорганізована у НВО «Трави», генеральним директором якої призначили молодого науковця-практика. Йому  ж доручили згодом очолити науково-виробничий  центр «Полісся», який створили на базі НВО «Трави». Багато і плідно працював над виведенням нових сортів трав,   був «автором»  багатьох із них. 

Знали пана Вячеслава   і за кордоном. Зокрема, у червні 1987 року брав участь у ХХІІІ Міжнародному науковому конгресі в Канаді, де виступав з доповідями та повідомленнями, зустрічався з місцевими фермерами, представниками української діаспори. Науковця двічі запрошували в країну кленового листя. За його участю були розроблена спільна канадсько-українська програма співпраці в галузі насіннєвих  трав.

Ми згадали батька Олега Вячеславовича і розповіли про нього тому, що син усім кращим, що має, завдячує саме татові. Ось як про це декілька років тому  писали «Вісті Ковельщини». «Сьогодні батьківську хліборобську справу продовжує син Олег, котрий став фермером. Разом із 19-річним сином господарюють на 120-гектарній площі. Цьогоріч врожайною видалася пшенична нива – гектар в середньому видав по  45 центнерів збіжжя, а в окремих місцях намолотили по 70 центнерів (!).

— Вправним хліборобом був і мій дід, – згадує Олег Вячеславович. – Він дуже любив поле, плекав його, як малу дитину, і вперше впорати його трактором довірив саме мені, хоч до того нікому цього не дозволяв.

Мить помовчавши, додав:

— Батько часто повторював: «Земля багата і пахуча». Може, саме завдяки йому я найбільше люблю запах свіжозораного поля. Це – запах, який неможливо описати словами».

l

Але повернімося до нашої розмови, про яку писав вище. Перш, ніж перейти до головної теми,  я  попросив коротко розповісти про свій життєвий шлях, адже знав, що 4 травня ц. р. у пана Олега ювілей – йому виповнюється 50 років.

— Народився я у селі Сереховичах, де у той час мешкали мої батьки. Тато – працював в колгоспі головним агрономом, мама – вчителькою. Потім навчався у школі с. Рудня Старовижівського району, де закінчив вісім класів. А далі з батьками переїхали до  Ковеля. 

Тут навчався у  школі № 3 імені Лесі Українки, яку закінчив 1991 року. Як завжди, постало питання: що далі? Батько порекомендував сільськогосподарський виш. Але який? Вирішили місцем навчання обрати Дніпропетровський державний аграрний університет. Навчався успішно. Отримав «путівку» в доросле життя у 1997 році, здобувши спеціальність “вчений агроном” з кваліфікацією магістра сільськогосподарських наук.

Спочатку працював у НВО «Трави», яким керував   батько. Посада ніби й відповідальна – науковий співробітник. Але відчував, що це не зовсім його. Тягнуло до землі, яка іноді навіть снилася ночами. Ген  хлібороба давався взнаки.

Отож, у 2000-му році організував фермерське господарство, в якому був і власником, і керівником. Став займатися насінництвом багаторічних трав, а згодом, за порадою однодумців і соратників, взявся за вирощування амаранту, про що ми вище сказали. Врожайність складала торік по тонні з гектара. Це немало.

Прошу пана Олега трохи детальніше розповісти про цю не зовсім звичну для нашої місцевості рослину. Він охоче погоджується.

– Амарант іноді називають «пшеницею ацтеків» та «хлібом інків» – ця рослина була основою їхнього харчування, – пояснює фермер. – Можна вживати або насіння, або листки. В першому випадку його подрібнюють, варять або смажать на пательні – воно «вибухає» так, як попкорн. В другому випадку листочки збирають протягом усього сезону дозрівання, заварюють  і п’ють чай. Це цілюща рослина.

– Як організована виробнича переробка її?

– Первинна ланка передбачає виробництво олії, виготовлення макаронів, кондитерських виробів, косметичних засобів, фармацевтичних препаратів.

Окрім того, в амаранті – високий вміст білка – 15-17 відсотків. Це чудовий корм для тварин, який не тільки поживний, а й корисний для здоров’я тварини, бо запобігає цілому комплексу захворювань. Позитивно впливає на репродуктивні функції. 

– Чи вигідно займатись вирощуванням амаранту?

– Судіть самі. У середньому ціна на ринку щороку зростає майже на 12 відсотків, а на рис, пшеницю, кукурудзу – максимум на 6. Отож, вигода очевидна.

– А які Ваші плани на 2024 рік?

– І далі займатися із соратниками-аграрниками вирощуванням амаранту. Маємо спільно довести його посів на Волині до тисячі гектарів. Є підтримка з боку надійних партнерів. Один із них – Олександр Дуда, разом із яким розвиваємо амарантовий хаб на моєму сільгосппідприємстві. Вже нині фермери регіону можуть отримати безпосередньо у мене посівний матеріал сортів «Харківський-1», «Ліра» та «Ультра». Восени є можливість скористатися послугами очистки та сушіння зерна. 

l

Як бачимо, Олег Щесюк, котрий наступної суботи відзначатиме свій 50-річний ювілей, – людина з когорти хліборобів, на яких тримається продовольча міць держави. 

В той час, як тисячі українських вояків зі зброєю в руках у російсько-українській війні захищають територіальну цілісність і державний суверенітет України, «бійці» аграрного фронту теж тримають оборону. Вони розуміють: буде хліб – буде Перемога. 

Тож привітаймо пана Олега, енергійного  й ініціативного трудівника поля, вірного нащадка своїх  славних попередників-хліборобів з днем народження, побажаймо успіхів і нових здобутків у нелегкій, але потрібній людям праці! Заодно подякуймо його сімейному «тилу» – мамі Людмилі Іванівні, дружині Ользі Миколаївні, сину Павлу, з яким  разом працюють, доньці-студентці Тетяні. 

Божого благословення Вам на кожен прийдешній день, щедрих і багатих урожаїв, родинної злагоди й  благополуччя!

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНІ: Олег ЩЕСЮК (вгорі у центрі) в колі рідних. Внизу другий праворуч – батько Вячеслав Федорович.

Фото з сімейного архіву.

Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним,  що чарували око  своїм багряно-червоним кольором.  Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням  розповісти про диво-культуру.

В ході невеличкого журналістського «розслідування» вдалося з’ясувати, що поле належить  фермеру Олегу Щесюку. Встановили ми  цей факт за його профілем у мережі «Фейсбук», де він розмістив світлину, на якій позує на фоні рослин, що  перевершують висотою самого господаря, який не такий вже й низенький (фото праворуч). Кольору вони просто-таки фантастичного.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 172

— Пане Ярославе, читачам газети «Вісті Ковельщини» в загальному  відомо про Вашу громадську організацію, бо в минулому деякі матеріали ми публікували. Але хотілося б дізнатися більше про неї.

— Громадська організація «Жест  допомоги» належить до організацій Громадянського суспільства, національна мережа яких досить  розгалужена. Працюємо ми вже 7 років. Головна мета нашої діяльності – благодійність і волонтерство.

— Але ж подібних об’єднань в Україні чимало. В чому особливість «Жесту допомоги»?

— Скажу коротко: ми унікальні тому, що з перших днів стали  займатися конкретною роботою з людьми, яких іноді в суспільстві називають «неповносправними». Не завжди вони в суспільстві оточені належною увагою, не завжди, як-то кажуть, у державних установах доходять до них “руки”.

Почали з того, що  поблизу Ковеля наші  активісти обладнали реабілітаційно-відпочинкову базу для осіб з інвалідністю, ветеранів праці. Починаючи з 2017 року, ми щорічно проводили тут кількатижневі зібрання під назвою «Єдність». У перший  рік заходи відвідали майже 150 чоловік, а вже у 2021 році цифра сягнула 212 осіб.

Із 2020  року ГО «Жест допомоги»  стала членом Всеукраїнської Асамблеї людей з інвалідністю, що дозволило отримувати фінансування від міжнародних організацій для матеріального забезпечення такої діяльності.

— Очевидно, з початком повномасштабної агресії росії напрями і зміст роботи дещо змінилися?

— Безсумнівно. Ми почали активно надавати допомогу людям, які стали жертвами російської агресії. 

— Яку саме?

— Організовували транспорт для їх евакуації до Ковеля. Тут забезпечували тимчасовим притулком або сприяли у від’їзді за кордон. Окрім того, із самого початку війни   наші волонтери  щотижня вивозили людей із найнебезпечніших регіонів  країни. Після звільнення цих територій стали доставляти туди продукти харчування, засоби особистої гігієни та медикаменти.

Активісти «Жесту допомоги» організували передачу гуманітарної допомоги населенню, що постраждало від російської  агресії в Охтирці, Лимані, а також в селах Черкаської  та Чернігівської областей.

— Чи  допомагаєте Збройним силам України?

— Ця допомога  сьогодні  — один з пріоритетів для нас. Зокрема, вдалося «закрити» потреби трьох військових частин та придбати для них автомобілі HyundaiTerracan,   LendRover та  HyundaiH1.

Члени ГО «Жест допомоги» організовують збір та передачу  продуктів харчування, засобів особистої гігієни, спецзасобів та одягу для військовослужбовців Збройних сил України та Національної гвардії України.

Так, майже 4 тонни продуктових наборів, засобів гігієни, спальних мішків та одягу зібрали й передали одній з військових частин НГУ. Допомогу громадських активістів відзначив і колишній Головнокомандувач  ЗСУ генерал Валерій Залужний, який нагородив колектив Грамотою.

— Із повідомлень засобів масової інформації знаємо, що не оминає увагою Ваших колег влада Волині.

— Так. З нагоди Міжнародного дня волонтерів, який відзначали 5 грудня 2023 року, нагороди нашим активістам вручив начальник Волинської обласної військової адміністрації Юрій Погуляйко. Подяки, зокрема, оголошено членам ГО «Жест допомоги» Катерині Михайлюк, Павлу Смалю, Лілії  Шумік.

Вітаючи їх, голова ОВА  щиро і тепло сказав: «Дякую Вам за Вашу повсякденну нелегку працю! Те, що Ви робите, є великим внеском у  Перемогу. Нехай Вас завжди оберігає Господь  та дає Вам  наснаги, сили та міцного здоров’я!».  Зворушливі слова, які зобов’язують нас працювати ще краще, ще ефективніше.

— У назві Вашої громадської організації є слово «жест».  В якому контексті воно вжито?

— Через повномасштабну війну,  розв’язану росією проти України, значно зросла кількість людей, які втратили слух та змушені в нових життєвих умовах   спілкуватися жестовою мовою, яку знає зовсім небагато осіб. 

Тож активісти ГО «Жест допомоги» вирішили створити Школу такої  мови, в рамках якої проводимо безкоштовні курси української жестової мови для ветеранів ЗСУ, працівників поліції та представників місцевого самоврядування. Курси вже успішно провели у Волинській, Рівненській та Львівській областях і отримали високу оцінку і від органів державної влади, і самих їх учасників. В травні плануємо відкрити  подібну школу на Івано-Франківщині. 

В цьому важливому напрямку активно працює мій перший заступник, директор Департаменту служіння людям з порушеннями слуху УЦХВЄ, Павло Олександрович Смаль. Подякою голови ОВА, про яку я згадав вище, його відзначено цілком заслужено.

— У мережі Фейсбук Ваша організація має свою сторінку. Нещодавно там повідомлено, що, окрім різних видів допомоги ЗСУ, про які Ви розповіли, Ваші активісти почали займатися ремонтом транспорту для військових.

— Наші волонтери вже успішно відремонтували джип для 3-ої окремої штурмової бригади та доставили його під Ізюм. Також ми розпочали лагодити «Фольксваген  Т5» для 95-ої окремої десантно-штурмової бригади.

Користуючись нагодою, хочу за посередництвом газети «Вісті Ковельщини» звернутися до тих, хто бажає   допомогти ЗСУ, долучитися до ремонту та доставки транспортних засобів воїнам, що захищають українську землю. Ви можете допомогти, зробивши донат на рахунок нашої організації UA 9630529900000260090 30800423.

Не можу не згадати про ще одну хорошу справу наших волонтерів. На прохання військової частини А 4005 активісти «Жесту допомоги» придбали 12 страйкбольних штурмових гвинтівок, 13 акумуляторів, 6 зарядних пристроїв, 12 балістичних акумуляторів, 12 захисних масок тощо. Це — важливий крок у  напрямку підтримки воїнів ЗСУ, і ми вдячні кожному, хто долучився до цієї ініціативи. Наші спільні і згуртовані дії демонструють велику силу людської спільноти та відданість священній  справі  боротьби за вільну і незалежну Україну.

— Цікаво було б почути, пане Ярославе, інформацію про найближчі ваші плани.

— Хочемо вже влітку «запустити» наш новий Центр для осіб з інвалідністю та ветеранів війни. Кожного дня, зранку до ночі, команда «Жесту допомоги» працює над облаштуванням кімнат, а також території, щоб забезпечити максимальний комфорт і зручності для тих, хто тут перебуватиме.

В липні плануємо провести традиційний захід «Єдність» саме у новому Центрі. Віримо, що в результаті поліпшення умов перебування тут відпочинок для наших підопічних стане більш приємним, насправді незабутнім. Знову ж таки закликаю  бажаючих приєднуватися до  нашої спільної справи, допомагати  спільно творити добро та робити цей світ кращим разом.

— Що ж, щиро вдячний Вам за цікаву і змістовну розмову! Скажу відверто:  я приємно вражений масштабом діяльності громадської організації «Жест допомоги», активністю їх учасників. Це має велике значення у час, коли Україна бореться за свою волю і незалежність, право на життя для кожного свого громадянина.

Божого  благословення Вам і команді волонтерів на кожен прийдешній день, нових звершень на  благо суспільства і особливо тих, хто найбільше потребує Вашої допомоги!

Розмову вів 

Микола ВЕЛЬМА.

l

НА СВІТЛИНАХ: так живуть і працюють волонтери ГО «Жест допомоги».

Фото з архіву громадської організації «Жест допомоги».

— Громадська організація «Жест  допомоги» належить до організацій Громадянського суспільства, національна мережа яких досить  розгалужена. Працюємо ми вже 7 років. Головна мета нашої діяльності – благодійність і волонтерство.

— Скажу коротко: ми унікальні тому, що з перших днів стали  займатися конкретною роботою з людьми, яких іноді в суспільстві називають «неповносправними». Не завжди вони в суспільстві оточені належною увагою, не завжди, як-то кажуть, у державних установах доходять до них “руки”.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 465