Дядька Колю пам’ятаю з дитинства. Десь у 1961-1962 роках, коли почали прокладати бетонну дорогу Київ – Варшава через Ягодин, він працював водієм самоскида на цьому об’єкті. Ввечері повертався додому в Мизове. Якось я впросив маму, щоб дозволила поїздити з ним один день. Той день відклався у пам’яті назавжди. Вранці ми виїхали через Журавлине, Паридуби на Любомль, де був бетонний завод. Тут виготовляли бетон, яким заливали дорогу, що швидше нагадувала злітно-посадкову смугу для літаків. Самоскид навантажували бетоном, і дядько Микола віз його на об’єкт.
День у кабіні самоскида мені видавався надзвичайною пригодою. Скільки всього цікавого і нового пізнав поруч із цим незвичайним чоловіком, справжнім професіоналом своєї справи. А як смакувала їжа, яку мама дала з собою в дорогу!
Про Миколу Федоровича добрим словом завжди відгукувалися односельчани, бо ніколи не відмовлявся привезти сіно чи дрова, солому з поля, пісок чи будівельні блоки. Попри нелегке життя, він до глибокої старості зберігав гарну пам’ять. Упродовж 2010-2011 років я часто спілкувався з ним і записав його спогади про життя в Мизовому до окупації, участь у боях Другої світової війни, у повоєнний час аж до виходу на заслужений відпочинок. Мене вражало, як майже до дрібниць, із хронологічною точністю він пригадував факти і події не тільки свого життя, а й сусідів, односельчан, товаришів по зброї.
Напевне, ще замолоду цей простий селянський хлопець мав справжній талант до техніки, адже з неймовірною легкістю опановував не тільки вітчизняні автівки, а й, як тепер сказали б, іномарки. Але про це згодом…
Під владою окупантів
Війна увірвалася у його життя червневого дня 1941-го, коли над рідним Мизовим з’явилися хрестаті літаки.
«З полів і сінокосів люди почали тікати в ліси та багна, – ділився спогадами дядько Микола. – Один із літаків став кружляти над залізничною станцією, а згодом кинув кілька бомб. Вибухом зруйнувало дах хати. Днів через 12-14 з Ковеля в село приїхали на мотоциклах німці, провели збори і призначили Михайла Фалька старостою управи, а секретарем Петра Поліщука».
У 1942-1943 роках Миколу Кичку разом із односельчанами – молодими хлопцями нова влада направила на роботу в Ковель на залізничні склади: рубали і різали дрова, вантажили і розвантажували вагони. Працювали увесь тиждень і тільки в суботу поверталися додому, щоб узяти якоїсь їжі.
Пізньої осені 1943-го залізничну станцію почала бомбардувати авіація червоної армії. Мизівчани втекли зі станції і більше туди не повернулися, хоча окупанти й розшукували їх. Із того тривожного часу в пам’яті Миколи Федоровича зберігся світлий спогад про зустріч із шанованим земляком – владикою Никанором Абрамовичем, на той час архієпископом Київським і Чигиринським, а згодом митрополитом УАПЦ у діаспорі.
«Тоді ми з хлопцями різали і рубали дрова на складі Ковельської заготконтори, аж раптом почули, як дзвонять дзвони у соборі, кинули все і побігли туди. Якраз саме владика Никанор йшов на літургію. Людей було дуже багато, приїхали й наші, мизівчани. Моя Дуня (майбутня дружина – авт.) змогла протиснутися в собор, а я – ні. Після служби владика поїхав у Мизове, відвідав нашу церкву і вирушив у Київ. Після нього у нашому сільському храмі служив його брат Павло, якого у травні 1945-го розстріляли переодягнені кадебісти з Мацейова», – розповів Микола Федорович.
У лютому 1944-го радянські війська почали наступати на Луцьк та Ковель, і для мешканців Мизового настали страшні часи, бо окупанти особливо лютували. Першого березня вони спалили село, уціліло лише з десяток хат. Родина Кичків вирушила спершу в Сереховичі, а потім далі на Камінь-Каширщину. Але доїхати вдалося тільки до Заріччя. Тут їх перепинив радянський офіцер і всім молодим хлопцям сказав: «Пора воювати». Так і почалися фронтові дорогі Миколи Кички.
Вишкіл молодого бійця
Уховецьк, Рожище, Сарни, Рівне, Олевськ, Київ – таким маршрутом везли волинських новобранців. Далі були Брянськ, Курськ, Орел і Москва. Дорогою вони бачили страшні наслідки війни: зруйновані вщент будинки, останки загиблих людей, розкидані вибухами їхні речі та одяг, розбита військова техніка і звичайні селянські вози.
Із московського вокзалу хлопців повели на Красну площу, де упродовж 30 хвилин виступав Сталін. Очевидно, промова вождя мала компенсувати молодим солдатам ті злигодні, яких вони зазнали дорогою, коли недоїдали, перебивалися яким-небудь харчем. Напівголодним був Микола Кичка і тоді, коли його направили у снайперський полк. Це вже було аж в Марійській АРСР, де він вивчав автомат, гвинтівку, ГРД, гранати.
«Через місяць стали нас перевіряти офіцери. Мене запитали, чи знаю табличку множення, чи вмію читати і писати. Я все це знав і вмів, тому мене й відібрали в автороту», – так Микола Кичка подружився з професією водія.
Далі його перекинули в Чернігів. Тут в автошколі опановували ЗІС-5 (полуторку), ЗІС-6 (емку). Потім ще було навчання у Підмосков’ї, де вивчали іноземні автомобілі: студебекери, вілліси, доджі, шевроле. Невдовзі Микола Кичка отримав нового студебекера, який став тягачем для артилерійських гаубиць. Його зворотний шлях зі сходу на захід проліг через Луцьк. Ще дорогою на Чернігів на вокзалі Воронежа він купив газету, з якої дізнався, що від окупантів звільнено його рідне село. Втрапивши до Луцька, відправив листа додому – подав рідним звістку, що живий-здоровий. А попереду в нього був гарячий Сандомирський плацдарм.
Поранений
у палаючому автомобілі
«На Сандомирському плацдармі готували прорив на 12-14 січня. Артобстріл почався вночі. Чотири години била артилерія, стволи розжарювалися до червона, лише гільзи відлітали. Згодом гармати відтягли для переїзду через переправу на Віслі. Річка була вкрита товстою кригою. Дивно, але коли рушили через неї, заграв духовий оркестр. Де він узявся там – невідомо», – Микола Федорович із хвилюванням переповідав цей епізод фронтового життя.
Далі фронт покотився на Бреслау. Не вистачало снарядів, а фашисти били прицільним вогнем. Було багато поранених і вбитих. Не вистачало пального, щоб заправити автомобілі, тоді замість бензину заливали спирт. Перед дальшим наступом поповнили боєприпаси і рушили на Одер, звідки вже й до Берліна недалеко.
Під час одного з обстрілів снаряд потрапив у машину Миколи Кички. Автівка загорілася, а його самого поранило. Під ворожими кулями якось вдалося вибратися з кабіни і добігти до лісу. Далі ні йти, ні бігти вже не міг.
«Лише через півтори-дві години почув, що лісовою дорогою поверталися наші солдати. Вони йшли з лопатами – мене хоронити. Так потрапив я в медсанбат, а звідти – у госпіталь, де мене прооперували. Витягли один осколок завдовжки 5 сантиметрів і штук 10-15 менших. А ще з вісім так і залишилося в мені. Через кілька днів перевезли в інший госпіталь. Тут і зустрів я випадково односельчанина, який теж був поранений», – пам’ять фронтовика назавжди зберегла моменти, коли смерть ходила поруч.
Перемогу Микола Кичка зустрів у госпіталі Ченстохова. Тут лікувався ще три місяці. А далі, хоч війна й скінчилася, його відправили в авіацію – обслуговувати американські літаки Б-25. На щастя, його водійське посвідчення вціліло під час поранення, бо завжди тримав його у кишені гімнастерки. До кінця 1945-го їздив на полуторці, потім отримав ЗІС. Колесив дорогами Словаччини, Австрії, Польщі.
Лише в травні 1946-го повернувся в Україну. Останнім місцем його служби стала Вінниччина: тут пробув до весни 1948 року, кермував “полуторкою”, яка обслуговувала санчастину.
За кермом
у мирні будні
Запам’яталося Миколі Федоровичу, як його відрядили заготовляти ліс на Львівщину. Коли підбили підсумки, то виявилося, що у нього найкращі результати. Демобілізували мизівського солдата лише у травні 1948 року – загалом відслужив він чотири роки.
Недовго відпочивав фронтовик – влаштувався на нижній склад Ковельського ліспромгоспу. Тут орендувала розробку деревини організація «Укрбочкотара». Автомобілем ЗІС-5 дядько Микола вивозив дуб із Сьомаків, Лісняків, Рудні до станції Мизове, де заготовляли клепку, колоту дубину, тару для бочок і вагонами відправляли на Київ. Коли освоїли весь обсяг роботи, ЗІС довелося йому відігнати у Київ.
У трудовій книжці Миколи Кички були записи про роботу водієм Буцинської МТС, маслозаводу, а останній – в Ковельському вантажному автопарку. Тут допрацював до пенсії.
«На роботу мене приймав директор вантажного автомобільного парку Юрій Криндельов. Він розпитав мене, де працював, де буду жити, звелів написати заяву на прийом на роботу. А наступного дня вранці ми з ним поїхали одержувати нові ГАЗ-51. Тут по всій Волині доводилося возити різні вантажі: дрова, зерно, картоплю, пісок, бетон, ліс», – так фронтовик перейшов на мирні дороги.
Уже майже десять років, як не стало невтомного мизівського трудівника Миколи Федоровича Кички. Односельчани і досі тепло згадують його, адже ніколи нікому не відмовлявся допомогти. Можливо, не забули його і ті, хто колись працював із ним у Ковельському вантажному автопарку. Бо добрі справи добрих людей забувати не маємо права.
Микола Шаясюк, краєзнавець.
Смт Стара Вижівка.
На СВІТЛИНАХ: Микола Кичка під час роботи в Ковельському вантажному автопарку; під час лікування у госпіталі (крайній праворуч); Микола Кичка, 1945 рік.
Дядька Колю пам’ятаю з дитинства. Десь у 1961-1962 роках, коли почали прокладати бетонну дорогу Київ – Варшава через Ягодин, він працював водієм самоскида на цьому об’єкті. Ввечері повертався додому в Мизове. Якось я впросив маму, щоб дозволила поїздити з ним один день. Той день відклався у пам’яті назавжди. Вранці ми виїхали через Журавлине, Паридуби на Любомль, де був бетонний завод. Тут виготовляли бетон, яким заливали дорогу, що швидше нагадувала злітно-посадкову смугу для літаків. Самоскид навантажували бетоном, і дядько Микола віз його на об’єкт.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 143
Нещодавно в актовій залі Купичівського ліцею Турійської громади відбулося вшанування творчості української поетеси й громадського діяча Ліни Костенко з нагоди її 94-річчя від дня народження. 
Дядька Колю пам’ятаю з дитинства. Десь у 1961-1962 роках, коли почали прокладати бетонну дорогу Київ – Варшава через Ягодин, він працював водієм самоскида на цьому об’єкті. Ввечері повертався додому в Мизове. Якось я впросив маму, щоб дозволила поїздити з ним один день. Той день відклався у пам’яті назавжди. Вранці ми виїхали через Журавлине, Паридуби на Любомль, де був бетонний завод. Тут виготовляли бетон, яким заливали дорогу, що швидше нагадувала злітно-посадкову смугу для літаків. Самоскид навантажували бетоном, і дядько Микола віз його на об’єкт. 
Кліщі є справжньою проблемою для тих, хто буває “поряд” із природою в сезон з середини весни до середини осені.
12 квітня, п’ятниця
ОВЕН. Не зупиняйтеся на досягнутому, смiливо підкорюйте чергову вершину. У понедiлок хтось поряд з вами може вийти з рiвноваги – не давайте йому підстав. 
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер західний помірний.
5 травня православні християни і греко-католики України відзначатимуть одне з найвеличніших свят – Воскресіння Христове, або, як у народі кажуть, Великдень.
Багато ковельчан добре знають Дарію Яківну Тимощук, колишню працівницю органів державного страхування. Її відзначають активна громадянська позиція, любов до України, діяльна участь у волонтерському русі.
Затримання — дуже складний механізм і процес, адже під час нього правомірно порушується свобода людини на пересування, тому дуже важливо, щоб в ході затримання не були порушені інші права та свободи громадян.