За багато років своєї журналістської праці мені не доводилося писати про людей, яких знаю з їх дитинства. Тетяна Селівончик є винятком із моєї практики. При чому – винятком приємним, бо належить до тих особистостей Волинського краю, які приваблюють не лише фізичною вродою, а й красою душі, розуму і серця. Водночас – твердим характером і вмінням тримати удари долі.
Пам'ятаю її разом з сестрою Наталкою дівчатками-дошкільнятами, пізніше – школярками й студентками. Добре знаю родину Стасюків, звідки сестри походять. Дідусь – Олександр Кирилович – учасник партизанського руху в роки Другої світової війни, багаторічний очільник колгоспу імені Мартинюка в Поповичах.
В молодості я не раз добирався до Попович пішки від луцької траси. Любив це село, його щирих і привітних людей. Таким був сам Олександр Кирилович, який зустрічав журналістів приязно, охоче відповідав на їх запитання – іноді дошкульні, "колючі", бо без критики "районка" не обходилася. Діставалося час від часу і Стасюку, і його підлеглим. Але ніколи не ображалися, бо заступник Володимир Кубатко, брат якого Іван Федорович брав участь у боях за Ковель в липні 1944 року, розумів: раз газета виступила, відповідь має бути.
До речі, шанобливе ставлення Олександра Стасюка до журналістів можна пояснити ще й тим, що його небіж (племінник) Василь Простопчук – знаний на Волині письменник, поет, журналіст, який тривалий час очолював газету "Віче". Вони разом із "Волинню" Полікарпа Шафети, теж нашого земляка, очолювали у 90-их роках минулого століття рух волинських журналістів до свободи слова, демократії і гласності. В тому русі помітне місце займали і ковельські газетярі.
Колективне господарство, яке очолював Олександр Кирилович Стасюк, відоме високими урожаями зернових культур, цукрових буряків, найвищими надоями молока Жмудчівської тваринницької ферми. Пристойні заробітки мали механізатори, тваринники, рільники, що дозволяло предметно займатися соціально-культурним, як його називали, будівництвом. О. К. Стасюк виховав надійну когорту фахівців сільського господарства.
Справжнім оберегом родини Стасюків була дружина Олександра Кириловича Галина Григорівна. Вона доклала багато сил і вміння до виховання доньки Лілії, онучок Тетяни і Наталки. До самої смерті у поважному віці мати і бабуся лишалася суворою і вимогливою вихователькою й наставницею для молодших продовжувачів роду.
l
Я так детально зупинився на деяких моментах життя Тетяни Василівни, щоб ви зрозуміли, у якій атмосфері працьовитості, взаємної поваги і скромності виховували тут онуків. Тому маю всі підстави сказати: найкращими рисами характеру вони завдячують дідусеві і бабусі, як, зрештою, мамі й татові.
До речі, батько Василь Васильович Щесюк – один із фундаторів підготовки фахівців середньої ланки у нашому місті. Справа в тому, що він спільно з Євгеном Олександровичем Кішманом був у числі тих, хто організовував навчальний процес у Ковельському машинобудівному технікумі з вечірньою формою навчання.
Відкриттю технікуму посприяло будівництво у нашому місті машинобудівного заводу, який гостро потребував спеціалістів середньої ланки. Готувати їх і був покликаний технікум, директором якого призначили Євгена Кішмана, а заступником з навчальної частини – Василя Щесюка. Мені, до слова кажучи, пощастило бути на офіційному відкритті навчального закладу, який розміщувався в одному з приміщень адміністративно-побутового корпусу "Ковельсільмашу". Це був 1978 рік.
Пізніше розпочали будівництво приміщення для стаціонарного навчання. Завершилося воно у 1985 році. Нелегко доводилося і директору, і його заступнику, адже одночасно із будівельними роботами забезпечували організацію навчального процесу на вечірньому відділенні. Згодом на денній формі навчання стаціонарного стали теж готувати фахівців. Із студентами працювали 60 інженерно-педагогічних працівників, які мали відповідну теоретичну та практичну підготовку.
Зі стін Ковельського машинобудівного технікуму отримали путівку в життя сотні випускників, які згодом стали класними фахівцями, зайнявши відповідальні посади на підприємствах машинобудівної галузі України. Звичайно, в першу чергу їх гостинно приймав "Ковельсільмаш", який був своєрідною матеріально-технічною "базою" навчального процесу у технікумі.
l
А що ж робила у ті часи героїня нашої розповіді? В 1976 році Тетяна пішла в перший клас середньої школи № 1, а в 1983 році батьки її перевели у СШ № 11, яку збудували теж завдяки "Ковельсільмашу". Його керівництво за підтримки влади вело широке і масштабне будівництво об'єктів соціальної сфери. Позитивні наслідки цього ковельчани відчувають й нині.
Після закінчення школи юна Тетяна вступила на математично-механічний факультет одного з вишів. Не зовсім звичайний вибір як для дівчини, але такі реалії життя – мала потяг до точних наук. Як результат, здобула фах викладача математики.
Отримавши диплом, з вересня 1991 по жовтень 1996 років працювала на посаді викладача вищої математики Луцького індустріального інституту, який очолював легенда волинської науки, наш земляк Віктор Божидарник. Від нього молодий викладач вчилася умінню працювати з людьми, мистецтву спілкування з ними, поваги у ставленні до колег по роботі.
Доля, звичайно, не встеляла життєвий шлях Тетяни Василівни тільки трояндами. Були і невдачі, і клопоти, і поразки. Турбот додалося, коли вийшла заміж, народила дітей – синів Євгенія та Олександра. А ще ж треба було клопотатися про бабусю Галину Григорівну і дідуся Олександра Кириловича, батьків Лілію Олександрівну і Василя Васильовича. Великим ударом стала смерть дідуся, а згодом – батька.
Випробування чекали жінку і на посадах, які вона тоді займала. Довелося працювати і в Ковельському районному фінансовому відділі, і в медичному училищі штатним викладачем, і в санаторії "Турія" директором. Було і непросто, і нелегко.
Труднощів додавали люди, яких вважала друзями, але які, у важку хвилину, не приходили на допомогу, а навіть, образно кажучи, встромляли "ножа у спину". В такі хвилини Тетяна Василівна згадувала слова бабусі, яка навчала: "Ніколи не тримай зла на ворогів. Пройде час, і все буде добре. Вір у Бога і сподівайся на його допомогу".
Від себе додам: у ті роки не раз зустрічався з Тетяною Василівною, знав про її проблеми, в міру своїх сил намагався допомогти, порадити, заспокоїти, хоча підсвідомо відчував: вона з усім справиться, труднощі переможе, бо такий вже бійцівський характер має. Іноді дивувався силі волі жінки, ще недавно дівчини, яка знає, чого хоче і як цього досягти.
Блискучою перемогою пані Тетяни став захист кандидатської дисертації у 2007 році. Я поцікавився, яку ж тему вона розробляла? А ось яку: "Акустико-емісійна оцінка воднево-корозійного розтріскування сталей" (?!). Ви щось зрозуміли? Я ні. А вона не тільки дослідила проблему, а й успішно здобула звання кандидата технічних наук. Погодьтеся: для жінки не зовсім звично. Так і проситься порівняння: "Сталь і ніжність".
l
У технікум, який будували її два "батьки" – хрещений Євген Олександрович і рідний Василь Васильович, пані Тетяна прийшла у 2005 році, коли навчальний заклад очолював вже Степан Федорович Бабарика. Директор створив Тетяні Василівні нормальні умови для праці, а з педагогічним колективом спільну мову вона знайшла швидко, адже технікум, як-то кажуть, був її другою домівкою.
У 2012 році завершився термін керівництва Степана Бабарики, а тому згідно із законодавством належало провести вибори директора. Запропонувала свою кандидатуру і Тетяна Василівна. Хвилювалася, переживала, бо розуміла, який відповідальний крок робить. Випробування виборами пройшла успішно – переважна більшість працівників технікуму виявили їй довіру, за що сердечно подякувала. І заявила:
– Робитиму все, що в моїх силах, аби кращі традиції колективу не тільки зберегти, а й примножити.
Мить помовчавши, додала:
– Сподіваюся, що в цій боротьбі за наше спільне майбутнє будемо разом. Дякую вам за довіру!
l
В газетній публікації, звичайно, важко розповісти про всі добрі справи, які вдалося разом із колегами здійснити Тетяні Селівончик за час перебування на відповідальній посаді (до речі, після перших виборів відбулося ще двоє, в яких вона теж виходила переможцем). Зрештою, у такій розповіді, мабуть, немає потреби. Адже "Вісті Ковельщини" регулярно інформують про стан справ у промислово-економічному коледжі (так він тепер називається) на своїх шпальтах.
Завдяки тісній співпраці з адміністрацією, викладачами навчального закладу люди мають змогу отримувати широку інформацію про навчально-виховний процес, події, які відбуваються, ініціативи педагогів і студентів. В цьому допомагають особисто директорка коледжу, її заступниця з виховної роботи Олена Шульган, викладачі окремих дисциплін, завідуюча бібліотекою Неля Телючик, члени студентської ради. Дякуємо їм усім!
Окрім того, ВСП "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національно-технічного університету" має свій офіційний сайт, сторінку в мережі Фейсбук, звідки теж можна довідатися багато цікавого. Що я вважаю найголовнішим?
По-перше, високий рівень не тільки навчального процесу, а й виховної роботи. З урахуванням російсько-української війни в коледжі виняткову увагу приділяють формуванню у студентів рис переконаних патріотів України, готовності зі зброєю в руках захищати її незалежність і територіальну цілісність. Підтвердженням цієї готовності є подвиг студента 3-го курсу Володимира Шевка, який нещодавно загинув у боях з російськими окупантами. Віддав своє життя за Україну випускник коледжу Дмитро Романовський. Їх пам'ять свято бережуть коледжівці.
По-друге, належний рівень волонтерської роботи, в якій беруть участь і викладачі, і студенти. Для допомоги воїнам використовують різні форми й засоби: збір коштів на придбання безпілотників, масові тематичні заходи, благодійні ярмарки, вистави студентського театру, спортивні змагання тощо.
По-третє, захоплюють цікаві заходи, які можна назвати "ексклюзивними" серед навчальних закладів Волині. Один із них – вручення нагород за підсумками кожного навчального року. Так, нещодавно більше 100 здобувачів освіти отримали грамоти, подяки, дипломи про участь у предметних конкурсах, заходах різних рівнів, активне волонтерство, успіхи у навчанні, реалізацію цільових проектів, науково-дослідницьку діяльність.
Розповідь про Тетяну Селівончик була б неповною, якби я не згадав про турботу, яку виявляє буквально про кожного члена трудового колективу, починаючи від прибиральниці і закінчуючи заступниками директора. Вона знає про всі події у житті своїх підлеглих, розділяє їх і радості, і болі, допомагає і словом, і ділом. Особливо вдячні їй ветерани праці. Жодного з них вона не скоротила з посади, пам'ятаючи знову ж таки настанову своєї бабусі: "Стався до людей так, як ти б хотіла, щоб вони ставилися до тебе".
Вимогливій і прискіпливій й водночас чуйній і добрій, їй вдалося сформувати згуртовану команду однодумців. Серед них – Ігор Миколайович Ілюшик, Тетяна Георгіївна Вегера, Олена Олександрівна Гончаренко, Світлана Володимирівна Зейко, Олександр Петрович Симонік, Людмила Петрівна Чайка, Олена Віталіївна Шульган…
Зрештою, хіба всіх перелічиш? Адже у колективі КПЕКу – 61 педагогічний працівник, в т. ч. один доктор технічних наук, двоє – економічних, один – біологічних і один – кандидат філологічних наук, 46 викладачів вищої категорії. Вражає, чи не так?
Сама Тетяна Селівончик – Відмінник освіти і Заслужений працівник освіти України, кандидат технічних наук, доцент, викладач вищої математики, викладач вищої кваліфікаційної категорії, викладач-методист. В розмові Ольга Василівна Ваць, котра працює у промислово-економічному коледжі вже не один рік викладачем, якось сказала:
– Люблю і шаную нашу директорку як матір, як сестру, як вірну подругу й порадницю. Таких людей мало на Землі. Дай їй, Боже, здоров'я і довгих років життя!
l
Не розкрию великої таємниці, коли скажу, що у Тетяни Селівончик є свій (відкритий) профіль в мережі Фейсбук. Вона часто публікує там пости, передруки, думки вголос. У них відчувається вболівання за долю України, віра в Перемогу над ворогом, біль за загиблими і пораненими. А ще переживання за синів – Євгенія і Олександра. Вони вже дорослі, обрали самостійний шлях у житті. Але мама не була б мамою, якби постійно не думала про них, не бажала їм щасливої долі, не завжди розповідаючи про це стороннім.
З особливим трепетом, любов'ю і повагою ставиться до рідної матері, яка для неї є, без перебільшення, найголовнішою Людиною на Землі. Лілія Олександрівна багато літ віддала роботі хірургічної медсестри у колишній залізничній лікарні, була і є прикладом для наслідування, взірцем працелюбності, скромності, вимогливості до людей і себе. Вона може гордитися красунею донькою, в яку вкладала всю свою материнську мудрість, ніжність, щирість душі. Многая літа вам, мамо!
Іноді пані Тетяна перепощує дописи людей, яких вона шанує і з думкою яких рахується. Ось деякі з них: "Головне вірити. Якщо віриш, то все обов'язково буде добре – навіть краще, ніж ти думаєш”, "Якщо ти українка, що незалежно від часу і віку в тебе є характер", "В моєї країни обов'язково буде світле та неймовірне майбутнє! А головне – мирне небо", "У суєті буднів не забувайте помічати прекрасне, милуватися красивим, ділитися добрим".
l
На превеликий сором, я не знаю, чи Тетяна Василівна писала чи пише вірші, але точно знаю, що поезію любить, навіть якщо вона "у прозі" (дивись вище). І ще знаю, що дуже шанує і цінує ковельських поетів – Анатолія Семенюка, Віталія Лихобицького, Ігоря Вижовця. З радістю і задоволенням завжди зустрічає їх у коледжі. Тому з чистою совістю стверджую: ювілярка характер має бійцівський, а душу поетичну.
Закінчити свої нотатки, якими, сподіваюсь, не надто втомив читача, хочу ще одним перепостом із фейсбучного профілю Тетяни Селівончик: "Зараз від кожного з нас вимагається лише одне – йти вперед і не зупинятися, бо зупинка – це крок у депресію та апатію, це крок назустріч смерті. Витягуймо себе за волосся та йдемо жити! Тому що життя буде і кохання буде!”.
Мудрі й актуальні слова, які коментарів не потребують.
Микола ВЕЛЬМА.
l
НА СВІТЛИНІ: Тетяна Селівончик (в центрі) з колегами по роботі.
Фото
з архіву коледжу.
За багато років своєї журналістської праці мені не доводилося писати про людей, яких знаю з їх дитинства. Тетяна Селівончик є винятком із моєї практики. При чому – винятком приємним, бо належить до тих особистостей Волинського краю, які приваблюють не лише фізичною вродою, а й красою душі, розуму і серця. Водночас – твердим характером і вмінням тримати удари долі.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 215
У щастя людського два рівні є крила:
Ходить доля по широкому життєвому полю. Колоситься надіями і мріями. Зліва за руку її веде удача і радість, справа – благодать Господня, а позаду горе і біда смикають за поли. Як з цим жити? Кожному – своє. Один впевнено прямує тією нивою, а сонце і зорі осявають його шлях.
Війна. Таке коротке слово, а скільки в ньому болю, горя, сліз. Чому саме на нашій прекрасній землі гримлять вибухи? Чому ми, такі миролюбиві, плачемо на могилах воїнів, мирних жителів?
Нещодавно мені довелося спілкуватися із жінкою, молодшою від мене. Говорили на різні теми. Зайшла мова і про минувшину. Я з гіркотою відзначив той факт, що комуністична репресивна система зламала долі сотень і тисяч українців.
ОВЕН. Зараз не час для демонстрацiї амбiцiй. Самовпевненiсть теж може виявитися зайвою. Постарайтеся зрозумiти близьких i їх запити. Нині не варто нічого обiцяти.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура 270С. Вітер південно-західний помірний.
Непомітно спекотне літо повернуло на осінь. Вже котрий рік для українців воно не є безтурботним. Постійні тривоги та обстріли мирного населення, загострення ситуації на фронті, перебої з електропостачанням – все це змушує з острахом думати: "А що ж далі?". Якщо жити зі світлом "за графіком" ми звикаємо, то зиму без тепла в домівках уявити важко. 
Якось, переглядаючи поетичні твори власної бібліотеки, натрапив на життєпис Михайла Слабошпицького "Обов'язок сповнила до кінця" про Олену Телігу, поетесу. Захопився читанням цікавого сюжетного матеріалу. Виявляється, поетеса народилася 21 липня 1906 року. Ніби не ювілей. Але з погляду на нашу сучасну дійсність нарис, як ніколи, актуальний сьогодні.
– Володимире Івановичу, сьогодні немало чути заяв про те, що наступна зима буде найскладнішою в історії незалежної України. Ви згодні з цим та чи готові до нових випробувань холодом? 
За багато років своєї журналістської праці мені не доводилося писати про людей, яких знаю з їх дитинства. Тетяна Селівончик є винятком із моєї практики. При чому – винятком приємним, бо належить до тих особистостей Волинського краю, які приваблюють не лише фізичною вродою, а й красою душі, розуму і серця. Водночас – твердим характером і вмінням тримати удари долі.