Війна завжди була надзвичайно великим горем, незагойним болем для всіх, хто її пережив. Дуже і дуже шкода, що знову наша прекрасна українська земля здригається від вибухів ракет і снарядів, вмивається вдовиними сльозами, солдатською кров'ю.
Моя сьогоднішня розповідь – про Богдана Невірка, колишнього жителя Голоб. Як важко писати "колишнього", адже його життя забрала війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. А вже 27 лютого Богдан був у військовій частині м. Володимира. 25 березня свій день народження відзначив там, на Сході, під "акомпанемент" гарматних пострілів і вибухів снарядів.
13 жовтня Богдана зупинила ворожа куля. Повернувся до рідної домівки на "щиті". Його першого під час повномасштабної війни зустрічали голобчани на колінах зі сльозами на очах. Світ потьмянів для рідних, адже не стало сина, батька, брата, сусіда. Його струни життя обірвала війна під Куп'янськом у віці 41 рік.
Я слухала розповідь матері Наталії Сергіївни про свою кровинку, свою дитину, котрої враз не стало. І думала: а де взяти слова, аби хоч на трішки вгамувати материнський біль, розпач і відчай? З думкою про це почала нашу розмову.
Сім'я Невірків мешкала в селищі давно. Добрі, працьовиті господарі. Обоє трудилися в колгоспі: Наталія Сергіївна – обліковцем, Василь Іванович – водієм. Господарство велике, роботи вистачало, тож дітей привчали до сільської праці змалку.
– Добрий, працьовитий був господар, мали діти у кого вчитись, – згадує із сумом Наталія Сергіївна. – Правда, рано пішов він із життя.
В сім'ї – троє дітей: дві донечки і син Богдан. Дуже любили і шанували маму. Від неї набиралися сили й мудрості. Знали: лише вона дасть розумну пораду, допомогу, не дозволить впасти на крутих поворотах життя. Однак і ненька іноді безсила, адже від смерті врятувати, на жаль, не змогла.
Переглядаємо з мамою світлини синового життя: то садок, а то школа, випуск, а то – технікум. Сльозами зрошує фотознімки Наталія Сергіївна, мовлячи стиха:
– Після загибелі Богдана я ночами не сплю, все згадую, коли ті роки пробігли. Думки наздоганяють одна одну. Богданчик міг би не йти на війну, а скористатись своїм правом як батько багатодітної сім'ї. В нього підростали троє синів, яким треба опіка, любов тата. Назару – 13, Васильку – 10, Любомиру – 9.
Але така, видно, його доля. Богдан зробив свій вибір сам. Він щиро хотів захистити нашу землю, життя дітей від клятого ворога. Але війна вбила сімейне щастя, вбила молоде життя, наповнивши вічним болем материнське серце.
– Богдан був доброю дитиною, вчився на “відмінно”, – крізь сльози говорить мати, перекладаючи грамоти, подяки та інші синовні шкільні нагороди. – Ось атестат про закінчення школи, одні відмінні оцінки, а ось диплом про закінчення Ковельського машинобудівного технікуму (нині коледж). Теж усе – "відмінно".
До розмови долучилась сестра Тетяна: "Богдана завжди цікавила математика, комп'ютери, вмів складати різні програми, тому працював у технікумі програмістом. Разом з тим вступив до Львівського вишу, але на шляху стала армія. І Богдан не залишив навчання, поєднуючи і навчання, і службу. Диплом вишу одержав після звільнення в запас”.
Перша вчителька Богдана Світлана Дмитрівна Бондарук доповнює розповідь:
– Це був мій перший клас. Таке не забувається. Після знайомства з дітьми якось зразу впав в око хлопчина. Для мене він завжди був Богданчиком. Пізніше, після школи, ніяк не змінився. Дуже світла, щира, добра, вихована дитина, та ще й талановита. Завжди безвідмовний, щирий і дуже чемний. Навчався на "відмінно", все схоплював на льоту. Навчальні предмети йому давалися легко. Виконає завдання сам – допоможе іншим. Добре серце, щира усмішка, світлий чубчик. Останнім часом, правда, мав сумні й задумливі очі. Таким я його пам'ятаю і буду пам'ятати.
Іноді думаю: чому війна забирає найкращих?.. Світла і вічна йому пам'ять! А мамі – велика подяка за чудового, мужнього сина. Богдан назавжди вписав золотими літерами своє ім'я в історію Голоб.
Класний керівник Богдана Галина Михайлівна Шалапай каже:
– Дуже важко про своїх учнів говорити в минулому часі. До болю їх шкода. Неможливо підібрати слова, щоб притупити біль матері, родини, особливо синів. Богдан був особливим учнем, навчання давалось йому легко, вмів логічно мислити, самостійно опрацьовувати матеріал, робити правильні висновки і узагальнювати. Комунікабельний, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував. Дитина надзвичайно вихована, ввічлива. Я завжди була вдячна батькам за чудового сина, ставила в приклад іншим.
Активний учасник всіх заходів, які проводились у школі. Виступав на олімпіадах, виборював призові місця, особливо з математики, фізики, не оминав спортивних змагань. Ми, вчителі, покладали на Богдана великі надії. Як класний керівник, я завжди цікавилась подальшою долею свого учня, котрим гордилась, ставила в приклад іншим.
У нього мало бути чудове майбутнє. Але доля розпорядилася по-іншому. Гарний, добрий був сім'янин: син і батько своїх синів. Часто бачила їх разом. Пам'ятаю, коли Богдан старшого привів у перший клас, то дуже хвилювався, переживав, а чи буде слухняним чи справиться з навчанням?
Серце кров'ю обливається, коли думаєш про те, що такі чудові діти ідуть з життя. Боляче, дуже боляче! Наш Богданчик, звісно, – Герой, але краще було б, якби такого зразкового, хорошого, люблячого батька сини, а мама – сина, на якого покладала великі надії, бачили живим.
Так, Богдан, де б не був, завжди вражав своєю порядністю, патріотизмом. Ніколи ні на мить не пошкодував, з діда-прадіда хлібороб, що став у стрій захисників України. І навіть постійні переїзди, спекотні літні дні, неспокійні ночі, іноді не надто приязне ставлення місцевого люду, нестача харчування та питної води не лякали його. Ніколи не обмовився, що важко, твердо знав, що це – його обов'язок, якому він не зрадить.
Там, на Сході, Богдан для багатьох став другом, братом, порадником. Його поважали за мужність, сміливість, знання.
Розказує його побратим:
– "Був випадок, коли попали ми в оточення, нас було більше 30 чоловік. Убили командира. Ми, молоді, не навчені військовій справі, без досвіду, розгубилися, не знали, що далі робити. Адже кругом гуркіт, стрілянина. Думали, кінець. Аж тут встає Богдан і каже: "Все, без паніки, зберігати спокій і світлий розум! Буду керувати я, всім слухати мої команди". І ми всі, без втрат вийшли з оточення. І таких випадків було багато. Це треба було пережити. Богдан був для нас і надалі командиром, взірцем. Ми всі завдячуємо йому своїм життям. Таке не забувається.
Сміливого воїна знайшла нагорода 20 квітня. Наталія Сергіївна тремтячими руками взяла медаль "За мужність". Підпис на посвідченні: Валерій Залужний. Це – пам'ять про сина.
Сестра Тетяна згадує, що їй часто телефонував Богдан:
– 13 червня він був поранений, лікувався в Краматорську (мамі заборонив казати). З якихось обставин йому не зробили операції, куля в правому плечі залишилася назавжди. З нею і воював, ніколи не казав, що важко. 8 жовтня говорив по телефону останній раз. Розмова була надто короткою: "Я вас усіх дуже люблю". І все…
Сестра розповідає, що і нині надзвонюють друзі Богдана. Іноді заїжджають на кладовище. Везуть квіти поваги, вдячності від тих, з ким ділили важкі випробування. Ось і нещодавно на могилі з'явився вінок з написом: "Побратиму від Миколи".
Про Богдана з теплотою згадують сусіди, друзі, які розділяють материнський біль.
Наталія Сергіївна з вдячністю згадує священика Свято-Георгіївського храму селища о. Ніфонта за конкретну допомогу. Це було в перші дні війни. Із селища хлопців йшло п'ятеро. Отець Ніфонт усім дав розтяжки, рукавиці, пізніше ще була допомога. "Спасибі о. Ніфонту за пам'ять, церква постійно молиться, згадує тих, хто загинув, проводить богослужіння за мир, – розповідають рідні. – Коли Богдан поїхав до військкомату, треба було рюкзак та ще багато чого, а в нас немає нічого. Не знали, де взяти. І тоді жінки з "Червоного Хреста" дали рюкзак і поклали все, що було необхідно солдату. Спасибі всім!".
l
Свій обов'язок Богдан Невірко виконав з честю. Сердечним болем, гарячею сльозою не повернути того, що не підлягає поверненню. Не стихає материнський біль, бо син любив життя, хотів жити, ростити синів: "Богдан був моєю гордістю, опорою, підтримкою. Клята війна перекреслила його життя", – плаче мама.
Низький уклін односельчанину, патріоту за самовіддану любов, виконання священного обов'язку – захисту своєї землі.
Світла і вічна пам'ять!
Валентина СІЧКАР.
На світлинах: Богдан Невірко серед друзів та рідних; під час військової служби.
Фото з домашнього архіву.
Війна завжди була надзвичайно великим горем, незагойним болем для всіх, хто її пережив. Дуже і дуже шкода, що знову наша прекрасна українська земля здригається від вибухів ракет і снарядів, вмивається вдовиними сльозами, солдатською кров'ю.
Моя сьогоднішня розповідь – про Богдана Невірка, колишнього жителя Голоб. Як важко писати "колишнього", адже його життя забрала війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. А вже 27 лютого Богдан був у військовій частині м. Володимира. 25 березня свій день народження відзначив там, на Сході, під "акомпанемент" гарматних пострілів і вибухів снарядів.
13 жовтня Богдана зупинила ворожа куля. Повернувся до рідної домівки на "щиті". Його першого під час повномасштабної війни зустрічали голобчани на колінах зі сльозами на очах.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 590
Лазерна літотрипсія – сучасна процедура, яка не передбачає хірургічного втручання. Малоінвазивне контактне дроблення триває в середньому 1-2 години, а відновлювальний період становить 1-2 дні.
ОВЕН. Придiлiть бiльше часу роботi. Але вихiднi днi присвятiть собi. Дiловi амбiцiї в другiй половинi тижня не принесуть бажаних результатiв.
22 вересня, п’ятниця
Четвер. Мінлива хмарність, можливий невеликий дощ. Температура: 23оС. Вітер північно-західний помірний.
Ось і прийшла до нас осінь. Як правило, раніше ми завжди її називали "чарівницею". Бо приносила нам пригорщі радості і втіхи: барвисті квіти, достаток смачних овочів і фруктів, "тихе" полювання у лісах, багатих на гриби...
Уражені атмосфера, вода та земля: збитки для довкілля і далі зростають
Війна завжди була надзвичайно великим горем, незагойним болем для всіх, хто її пережив. Дуже і дуже шкода, що знову наша прекрасна українська земля здригається від вибухів ракет і снарядів, вмивається вдовиними сльозами, солдатською кров'ю. 
Різні шляхи, різну зброю обирають борці за волю і свободу. В їх рядах до останнього подиху перебував наш земляк, 30-річний Володимир Павлович Сахарук, який загинув 9 вересня 1944 року в м. Кросно під час Дуклянської битви. І хоч минуло з тих пір чимало літ, ковельчанка Світлана Кондратович, онука воїна, відшукала могилу свого дідуся. А нещодавно його донька Таїсія Ліщук (дівоче – Сахарук), незважаючи на війну і свій поважний вік, побувала на могилі батька. Таїсія Володимирівна здолала не одну сотню кілометрів, перетнула кордон, аби вшанувати світлу пам'ять рідної людини. Але про це – трохи згодом.
В черговий раз у Ковельському МТМО успішно виконали складну лапароскопічну операцію – радикальну простатектомію.
П'ятий, тож можна вже сказати ювілейний Етнофестиваль "На гостини до Лесі", зібрав на Колодяжненській землі щирих поціновувачів творчості геніальної Лесі Українки, її багатогранного таланту та видатної особистості. В умовах війни така культурно-мистецька подія об'єднала всіх іще однією спільною метою – збором коштів на підтримку Збройних Сил України, тож цьогоріч Етнофестиваль – благодійний.