Людина
Возвеличу малих отих рабів
німих!
Я на сторожі коло їх поставлю
слово.
Т. Шевченко.
Яку велику відповідальність накладає на нас величне слово ЛЮДИНА! І вчитися відповідати цьому званню ми маємо у таких особистостей, які залишили по собі у житті тисячі, мільйони добрих справ.
Прикладом для наслідування у труді, у житті, у побуті, у стосунках з іншими людьми є Пилип Соботович – копач колодязів. Скільки він викопав їх? Ніхто вже й не знає. У Дубечному, у всіх навколишніх селах він залишив пам'ятники – колодязі, викопані його працьовитими руками. І служитимуть вони людям довгі віки. Хто п'є воду із цих криниць, вклоніться пам'яті Пилипа Мироновича. Він недаремно прожив це життя. Він – Людина.
l
У далекому 1971 році мій дід Гнат дав батькові 600 карбованців і сказав: "Викопай, сину, за ці гроші у нашому дворі колодязь".
У Страсний четвер цього ж року діда поховали. І батько вирішив зразу ж виконати заповіт діда.
– А хто ж викопає колодязь?
Тітка Лєна, що жила тоді в Дубечному, порадила попросити діда Пилипа. Він – її односельчанин і копає людям колодязі.
Сказано – зроблено. Домовились.
Приїхав дід Пилип. Став у нас жити. Він мав окрему кімнату (літню, яка взимку не опалювалася). Там було велике вікно, одне ліжко. Три тижні жив з нами і працював копач Пилип. Згадаю, як це було.
Пам'ятаю, що був він дуже високого росту, рівний, як на його роки, то і ставної статури. Ходив повільно, ступав ногами впевнено, твердо. Не метушився. Говорив мало: до діла, до переконання. Руки у нього великі, мускулисті. Обличчя пооране зморшками. Вираз спокійний. Очі голубі, глибокі, добрі. Років йому було далеко за шістдесят. У руках маленька, з коротким черешком лопата.
Ходять з батьком по двору. Шукають місце, де копати.
– Отут, – каже впевнено дід, показуючи невеличкий світло-зеленої травички оазис. – Отут, більше ніде – у вас високе місце.
Справді, наша батьківщина знаходилася у Старій Вижівці на вул. Польовій, 25. Це на карті рельєфу одна із найвищих місцин у нашому селищі. Отож робота не на день і не на два. Надовго.
Прокидався дід рано. Ставав обличчям до Cонця, яке сходило із-за горизонту. Довго молився. Ми, малі, виховувалися в атеїстичні радянські часи. Тому з цікавістю спостерігали, як пристрасно молиться цей кремезний дід. Тоді я ще не розуміла, як це нелегко, небезпечно і відповідально братися за цю роботу. Уявіть собі: спускатися щоденно на дно все нижче й нижче і видавати нагору над своєю головою відро з мокрим піском, глиною, ґлеєм. Лебідкою піднімали це відро. А дід-копач сидів у вузькому колі під цим Дамокловим мечем, який, не дай, Боже, міг кожної миті зірватись на голову. Як страшно! Тисячі, тисячі таких підйомів.
l
Спочатку дід копав круглий отвір потрібного діаметра. Коли отвір був на менше половини висоти колодязного круга, ставили в нього цей круг. В міру того, як колодязь ставав глибшим, круг опускався повільно сам і на нього потихеньку ставили другий.
Рівненько, помаленьку, повагом, обережно піднімали нагору відро за відром. Глину відносили в дальній правий куток нашого двору. Батько накрив цю глину добротним дашком. Потім добрих 30 літ вижівські люди приходили до нас щороку по глину, щоб перед святами білити хати.
Не залишились осторонь і сусіди: помагали викручувати лебідкою викопану землю. Говорили мало, щоб не стрепенути, не сполохати тишу. Робота поважна, важлива, відповідальна. Лементу і метушні не любить.
Глибоко до води копав дід. Аж вісімнадцять кругів. Дев'ятнадцятий зверху. Добре, що у нас були довгі добротні драбини, які батько зробив, коли споруджував високий оборіг для сіна. Ці драбини були міцно зв'язані. По них і піднімався дід-копач нагору, на землю. Коли вже круги дісталися води, дід спустився на саме дно і, починаючи з найнижчого круга, стики з наступним заштукатурював міцним розчином цементу. І так поступово аж до останнього шва-стику.
Робота закінчена. Довга, копітка, витривала. Стала прибувати вода. За одну ніч було вже декілька кругів.
Треба сказати, що дід щоразу, опускаючись на дно чи піднімаючись, хрестився.
Коли він снідав, обідав чи вечеряв, нам не дозволяли батьки вештатись по кухні і підходити до столу – не прийнято: їдять старші.
Після вечері, перед сном, дід знову ставав перед вікном, відгороджувався від усього земного, від світу, причинивши двері і вів розмову з Богом – молився. Ми з сестрою через щілину дивилися і ніяк не могли збагнути силу віри і молитви діда Пилипа.
Справедливо розрахувавшись за таку важку роботу, батько попрощався з дідом, який залишив у нашому дворі достойний по собі пам'ятник – колодязь, який служить людям і донині.
l
Після написання цієї статті я вирішила знайти нащадків копача криниць. Знайшла.
Із розповідей Володимира Семеновича Соботовича, жителя села Дубечного.
– Дід Пилип був рідним братом мого діда Якова. Народився він у 1901 році. Помер у 1978-му. Прожив, як і його батько та брати, 77 років.
Нас називали на селі Гайдуками. Але скоро це прізвисько змінили. "Гамузом" (тобто разом), – кричав дід Пилип, даючи команду брати колоду. І це було дуже частою його командою до роботи. З того часу нас перестали звати Гайдуками. А казали: "Гамузи". Та й тепер у селі, хто їсть багато солі, любить солоне, то кажуть: "Ти такий, як Гамуз".
Народився Пилип Соботович у селянській сім'ї, в якій зростали троє братів та дві сестри. Із цих п'ятьох дітей уже немає нікого. Зосталися тільки їхні нащадки. Після війни було тяжкувато. Грошей не було. Кожна людина старалася щось десь заробити. Отож, Пилип пішки ходив аж у Брест: залізницю тоді прокладали. Так він заробляв дітям на хліб. Сім'я у нього була немалою. Він – батько п'ятьох синів та двох дочок. Дівчата ще в малому віці повмирали. Хворіли. Сини вижили.
Жили вони, як і всі у той час, бідно. Діда Пилипа всі вважали скупим: дуже дорожив кожною копійкою. Ходив часто до церкви. У колгоспі не працював. А все по інших роботах: на рампі вантажив і розвантажував вагони, взимку – на молочарні, довго працював у лісництві.
– А господарство? Поле?
– Було у нього тільки 15 соток поля.
– Мало, як на той час.
– Мало. Але так вони жили. І дід Пилип сам вручну щороку скопував ці п'ятнадцять сотих.
– Розкажіть про цікаві історії з його життя.
– Дід Пилип ніколи у житті не напився горілки і ні з ким. Спокійний був. А його брат уже міг і напитися, і побитися.
Треба сказати, що дуже любив Пилип Миронович сіль. Огірки їсть влітку – дай солі:
– Явдошко, сипони-но солі!
– Я ж насипала.
– Вже немає.
Товариші всі знали про дідову пристрасть до солі. І вирішили пожартувати.
Одного разу щось робили взимку в лісі. І наварили на багатті юшки. Досипали дідові у вже посолену страву багато-багато солі. Їдять. Всі спостерігають за дідом. А він все доїв із своєї миски і виду не подав: не озлобився, не бився. А зразу ж до води. Казали, що лопне від води. Зима. Мороз, хоч і невеликий. Ополонка. А він ліг на лід і п'є, п'є її, холодну, і ніяк не може напитися цієї цілющої води.
– То, може, з того часу і став копати людям криниці?
– Хто знає. Працьовитий був дуже. От і копав. Один раз попробував, другий. Кругів же тоді не було. Одного разу, на хуторі Підмороги, як виселяли всіх у село, люди, що могли, те забрали. А був коло хати колодязь, то зняли верхнього круга. А нижні – ні. От дід Пилип витягував ті круги. Усі викопав. До села з того місця вела канава довжиною десь з кілометр. От він ті круги цілий кілометр перекочував канавою. І докотив якось. Але один круг таки розбився аж в кінці канави, вже у селі. Шкода було такої важкої праці. Але що поробиш?
– А від кого він успадкував це бажання колодязі копати? Може, хто із його роду цим займався?
– Та ні. Просто працьовитим був дуже. І ця любов до праці і вивела його на дорогу копача.
– Володимире Семеновичу, а що Ви скажете про небезпеку? Чи вда-валося уникати нещасних випадків, будучи завжди під тяжким відром над головою?
– Небезпека була. Одного разу, коли дід копав колодязь, той, що знаходиться неподалік центральної аптеки у Старій Вижівці, дівчата, що витягували відро, не втримали його. А дід же на дні. Злякалися. Повтікали. Той, що керував від комунгоспу цією справою, стривожено кричав:
– Я вас позвільняю!
Думали, що діда вже нема живого. А він виліз. Слава Богу, живий. Тільки облитий глиною. Як молоком.
Крепкий був. Колоди носив додому на плечі.
Товщина – двадцять сантиметрів, довжина – п'ять метрів. Переріже та й несе. Дуже любив допомагати іншим людям.
Одна жінка питає його:
– Діду, куди йдете?
– А одній людині тополю тре зрізати.
А ввечері знов:
– А що? Зрізали тополю, діду?
– А що там її різати? Зрізав.
Поперечкою сам різав. Нема напарника на поперечку? Нічого. Прив'яже груз на протилежну ручку та й тягне – ріже сам.
– А як людина? Добрий він був чоловік?
– Спокійний, добрий і щирий. Якось до війни було сінокоси давали там, аж під Глухами. Коник у нього тоді був біленький, слабенький. Подивиться, пожаліє його – впряжеться у пару до коня та й тягнуть сіно до села Дубечного з Глух разом, аби тільки люди не бачили. Але люди таки все вибачать, видивляться. То ж село.
Та й дрова, як в лісгоспі давали ділянки, то три кілометри санками тягав додому. Отакий транспорт. Відомо: надія на себе самого. Людина!
Останні роки дід Пилип хворів. Ноги боліли. А люди на селі казали: "Колодязі далися взнаки".
Хто зна. Завжди благенько одягнений (не любив тепло одягатися: сковує рухи), в резинових калошах. Якісь там онучечки замотає. А в колодязі сиро, вогко… Ех… Життя…
Не мав він великих статків. Не став керівником якоїсь установи, не прагнув слави. Він був простим чоловіком.
l
Подивіться на на оці світлини. Ось він. Сенсом його життя була праця. Вона тримала його на цій землі. Бо були у нього отакі працьовиті, зболені руки, що творили і піднімали із глибин цілющі джерела для людей, для майбутнього. І хоч уже сорок років немає Пилипа Соботовича на цій землі, але його труд, його життя – істина, наука, як треба жити гідно, щоб виправдати високе звання – Людина.
Любов Євтушик.
Фото з архіву автора.
Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх поставлю слово.
Т. Шевченко.
Яку велику відповідальність накладає на нас величне слово ЛЮДИНА! І вчитися відповідати цьому званню ми маємо у таких особистостей, які залишили по собі у житті тисячі, мільйони добрих справ.
Прикладом для наслідування у труді, у житті, у побуті, у стосунках з іншими людьми є Пилип Соботович – копач колодязів. Скільки він викопав їх? Ніхто вже й не знає. У Дубечному, у всіх навколишніх селах він залишив пам'ятники – колодязі, викопані його працьовитими руками. І служитимуть вони людям довгі віки. Хто п'є воду із цих криниць, вклоніться пам'яті Пилипа Мироновича. Він недаремно прожив це життя. Він – Людина.
ххх
У далекому 1971 році мій дід Гнат дав батькові 600 карбованців і сказав: "Викопай, сину, за ці гроші у нашому дворі колодязь".
У Страсний четвер цього ж року діда поховали. І батько вирішив зразу ж виконати заповіт діда.
– А хто ж викопає колодязь?
Тітка Лєна, що жила тоді в Дубечному, порадила попросити діда Пилипа. Він – її односельчанин і копає людям колодязі.
Сказано – зроблено. Домовились.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 143
Нічого не буває даремно
НІ ХАО, КРОЛИКУ, або З КИТАЙСЬКИМ НОВИМ РОКОМ!
Людина
На часі!
Дякуємо за увгу і турботу!
Від четверга до Четверга
ГОРОСКОП з 6 по 12 лютого
Погода в Ковелі 26 січня–2 лютого
Ми не одні
Мистецький талант – на підтримку ЗСУ