Cвекруха
– Гарну невістку привіз твій Вітя, – казали сусідки Тетяні. – І з виду красива, і привітна до всіх, і не лінива. Он як швидко вправляється на городі. Повезло вам із нею.
– Та... – копилила губи Тетяна. – Мій Вітя міг і кращу взяти. Один він у мене — звик до хорошого. Ніколи нічого для нього не шкодувала, дарма, що наш батько рано помер. А ця... Ні роду, ні племені... Сирота з дитбудинку, що з неї взяти?
Говорила голосно, не боячись, що їх почує і Люба. Вона й дивилася на невістку суворо, слова зайвого жалкувала. Люба відчувала свекрушину неприязнь, та все ж посміла назвати її мамою.
– Я мама синові своєму, а не тобі, – почула у відповідь.
Люба тихенько поплакала, але чоловікові не поскаржилася. Звикла все вирішувати самостійно. Життя в дитбудинку навчило розраховувати тільки на себе. Та Віктор і сам бачив материнську неприязнь до Люби.
– За що ти її не любиш? – запитав одного разу. – Нічого поганого вона не зробила ні тобі, ні мені. Навпаки – в усьому старається догодити.
– Ой, не питай краще, – відмахнулася Тетяна.
Вітя більше не питав: «Хто цих жінок зрозуміє?»
Минав час... Люба народила Павлуся. Маля поліпшило стосунки у сім’ї, хоча й не зріднило. Тетяна любила онука, охоче з ним няньчилася. Люба мимоволі ставала головною господинею в домі, перебравши всю роботу на себе. Віктор тим часом улаштувався далекобійником, їздив у Польщу, Болгарію. Привозив непогані гроші. Якось Люба сказала:
– Ремонт ми зробили добрячий, вставили вікна, двері. Є дещо і в гаманці. Шукай роботу ближче до сім’ї. Господарство велике, син он підростає, увага йому потрібна...
– Ще не час, – заперечував Віктор.
Одного ранку Тетяна не підвелася з ліжка. Лікарі констатували: інсульт. Ліки та Люба, яка була поруч і вдень, і вночі, зробили свою справу. Тетяна почала потихеньку ходити, оживала й паралізована рука.
– Тепер ти залишишся вдома? – звернулася Люба з надією до Віктора, який саме повернувся з відрядження.
– У мене краща пропозиція, – сказав він. – Є можливість нам утрьох переїхати до Києва. Житло пропонують і зарплату пристойну. Винаймемо квартиру, почнемо відкладати на власну.
– А маму із собою візьмемо?
– Я думав над цим. Куди її в орендовану квартиру? Нам же маленька потрібна, щоб була дешевша. Вона ж уже нічого, оклигала. Поживе й без нас. Ми влаштуємо її в будинок для людей похилого віку. Там доглянуть. А ти вже відпрацювала своє на неї.
– Як ти можеш так із рідною матір’ю? – Люба зірвалася на крик, заплакала. До її плачу доєдналися схлипування із сусідньої кімнати. Після того, як Тетяна захворіла, двері до її кімнати не закривали, тож вона чула всю розмову.
Люба кинулася до неї.
– Мамо, – вихопилося в Люби, – не плачте. Нікуди я вас не віддам, і нікуди без вас ми з Павлусем не поїдемо!
– Рідні мої, найрідніші, –шепотіла Тетяна крізь сльози, обіймаючи невістку й онука...
Марія ШЕСТАК.
– Гарну невістку привіз твій Вітя, – казали сусідки Тетяні. – І з виду красива, і привітна до всіх, і не лінива. Он як швидко вправляється на городі. Повезло вам із нею.
– Та... – копилила губи Тетяна. – Мій Вітя міг і кращу взяти. Один він у мене — звик до хорошого. Ніколи нічого для нього не шкодувала, дарма, що наш батько рано помер. А ця... Ні роду, ні племені... Сирота з дитбудинку, що з неї взяти?
Говорила голосно, не боячись, що їх почує і Люба. Вона й дивилася на невістку суворо, слова зайвого жалкувала. Люба відчувала свекрушину неприязнь, та все ж посміла назвати її мамою.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 132
Cвекруха
Весна тихенько стукає у двері...
Миті століття Якова
На сторожі здоров’я друзів наших менших
Від четверга до четверга
ГОРОСКОП з 20 по 26 лютого
Погода в Ковелі 9 – 15 лютого
Газета потрібна людям
Михайло Тлумак і сьогодні з нами
Її поезія – як оголений нерв