Михайло Волошук – Янгол Маріуполя
У когось була дитина, тепер немає…
У когось був чоловік, а тепер медалі…
І в цьому лякає те, що життя триває…
Померлій душі у тілі – жити далі…
Б. КАЗАНЖИ.
Ось і завершився період Різдвяних свят. Цьогоріч він особливо був сповнений тривог та печалі. Хтось зустрів його у сімейному колі, а хтось не знаходив собі місця в рідному домі, раніше затишних стінах. У когось ці дні були наповнені щасливими митями і радістю від зустрічей з найріднішими, а в когось – оповиті сумом і тривогою від розпачу та самотності, адже з війни так і не дочекались найрідніших. Спорожнів дім, спустошена душа… Велика війна з російським агресором забрала найцінніше – життя. Тисячі життів мирних українців.
Громада Ковельщини в ці дні знову в жалобі зустрічала захисників на площі Героїв Майдану та з почестями провела їх в останню путь. А хтось, на жаль, і досі не може гідно попрощатися із своїм Героєм.
Це історія про шлях військового – юного, проте надзвичайно сильного та мужнього 20-річного "азовця" з Ковеля Михайла Волошука, який загинув під час оборони Маріуполя у 2022 році.
Ми називаємо Героями наших захисників, та повірте: ті, хто чекає їх вдома, хто вірить та підтримує, – теж герої. Це рідні наших військових: мами, бабусі, дружини, діти, друзі. Їх місію під час війни не треба недооцінювати. Їх віра та молитва – рушійна сила для воїнів. А горе втрати неможливо описати словами. Як неможливо підібрати слів, щоб підтримати та розрадити.
l
Ми зустрілись з мамою Світланою Волошук на виставці світлин полеглих "азовців", де на нас з посмішками дивились очі Героїв. І серце розривалось на шматки, хоч тут було тихо і спокійно. Час від часу ми поглядаємо на стенд зі знімком Михайла і відчуваємо, що він ніби тут, з нами.
Перед початком повномасштабної війни, в грудні 2021 року, у нас була спроба з ним поспілкуватись. Михайло був у місячній відпустці, яка переносилась декілька разів. Ми хотіли з перших уст почути про славнозвісний "Азов" і як приклад для інших юнаків розповісти про самостійний відважний вибір 18-річного ковельчанина – стати на захист рідної України. Та через свою скромність юнак відмовився від інтерв'ю.
Я з хвилюванням згадую цей момент і тішуся, що мені вдалось побачити його тоді особисто. Шкода лиш, що вдома, окрім нього не було нікого, хто б, можливо, вплинув на його рішення. Я залишила свій номер телефону, але так і не отримала від нього дзвінка...
l
Хоч мамине серце завжди в переживаннях за свої дітей, та все ж до такого нас ніхто не готував. Світлана Олександрівна запевняє, що її серце за Михайла завжди було спокійне: "Це син, який прийшов у цей світ просто янголом. Він не завдавав мені ніякого клопоту. Я ніколи за нього не хвилювалася. Він не мав ніяких шкідливих звичок, ніколи ніде не затримувався".
Попри біль втрати, мама Світлана не опускає руки, вона ніби випромінює, як і її ім'я, світло, добро та милосердя. Мудрість та витримка викликають не лише повагу, а й захоплення. У її погляді, деталях одягу та особистих речах прослідковуються позитивні настрої. "Я й сама не люблю чорних речей. Не любив їх і Михайло. Тому навіть тоді, коли загинув, я намагалась нести щось світле у життя. Так, це горе. Горе родини і насамперед – моя особиста трагедія, але ми зобов'язані нести в світ лише світлу пам'ять про нього. І я розповідаю його історію, а не свою, не про те, як мені погано і як я буду жити без нього", – каже пані Світлана.
Коли важко на душі, то жінка завжди спішить до Божого храму, а коли вже нестерпно боляче, читає Молитву українського націоналіста "Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого…". Каже, що коли в розмові з Богом не має розради, то в цьому патріотичному тексті-молитві (слова були написані на стіні в'язниці кров'ю одного з лідерів ОУН Осипа Мащака) знаходить відповіді на всі болючі питання. Саме ця Молитва і гартує дух "азовців", незважаючи на те, що всі вони різних віросповідань.
l
У сім’ї Волошуків – двоє дітей: 24-річна Яна та назавжди 20-річний Михайло. І хоч Світлана їх завжди виховувала і любила однаково, із сином у них був особливий зв'язок. Мешкали вони разом з турботливими батьками чоловіка, тож з дитинства у сина був чудовий друг – дідусь Петро.
"Він був дуже хорошою людиною. Слава Богу, що не дожив до цього моменту, адже це було б дуже важко для нього. Мої діти завжди згадували дідуся з радістю та світлом. Він мав чудове почуття гумору, з легкістю йшов по життю – це й передав моїм дітям.
Дуже важко нині нашій бабусі, адже дім спорожнів. Вона з великою любов'ю піклувалася про нас. Відколи встановили пам'ятний банер, Олена Євгеніївна зажди приносить туди свіжі квіти, а от перед святами сплела різдвяний віночок", – зі сльозами на очах розповідає жінка.
У когось була дитина, тепер немає…
У когось був чоловік, а тепер медалі…
І в цьому лякає те, що життя триває…
Померлій душі у тілі – жити далі…
Б. КАЗАНЖИ.
Ось і завершився період Різдвяних свят. Цьогоріч він особливо був сповнений тривог та печалі. Хтось зустрів його у сімейному колі, а хтось не знаходив собі місця в рідному домі, раніше затишних стінах. У когось ці дні були наповнені щасливими митями і радістю від зустрічей з найріднішими, а в когось – оповиті сумом і тривогою від розпачу та самотності, адже з війни так і не дочекались найрідніших. Спорожнів дім, спустошена душа…
Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 1015