Уражені атмосфера, вода та земля: збитки для довкілля і далі зростають

Спалені ліси, поля, знищені рослини, загиблі тварини та всіяні мінами ґрунти – тему шкоди для довкілля ще від початку повномасштабної російської агресії активно підіймають екологи України та світу. 

Нещодавно Міністр захисту довкілля та природних ресурсів Руслан Стрілець повідомив, що  за рік сума збитків довкіллю зросла у 5 разів. Якщо у серпні 2022  йшлось про 395 млрд. гривень, у грудні 2022 – майже 1,5 трлн. гривень, то вже  у серпні 2023 – збитки довкіллю сягнули 2 трлн. гривень. Повна ж сума завданих збитків  буде відома лише після деокупації всієї території. Детальніше про підрахунки екологів – матеріалі Центру громадського моніторингу та контролю.

Навмисно підпалюють 

мінні поля

Держекоінспекція підраховує збитки, які спричиняє вторгнення РФ атмосфері, воді та землі. Так, наприклад, понад 65 тисяч гектарів були охоплені лісовими пожежами з початку повномасштабної війни. Для порівняння  –  це більше за площу Праги або Варшави. Окрім цього, у мережі нещодавно з'явилась інформація, що окупанти навмисно підалюють ліси, щоби виявити позиції наших захисників. А ще іноземні ЗМІ повідомляють, що російські військові, аби зупинити контрнаступ, підпалюють мінні поля. 

Втім охоплені вогнем ліси та степи – далеко не все, що впливає на екологію.  За підрахунками експертів, внаслідок російських обстрілів нафтобаз та АЗС згоріло понад 710 тисяч тонн нафтопродуктів, а це спричинило забруднення повітря небезпечними речовинами. Крім того, горіння нафтопродуктів принесло Україні збитків на 51 млрд. гривень.  

Міни у морі та ґрунті 

На початку літа росіяни підірвали Каховську ГЕС. За даними Міндовкілля, Україна втратила 18 мільярдів кубічних метрів води. А такого обсягу води було б достатньо, щоб 2 дні поїти все населення Землі. 

Через терористичні дії ворога у Чорному морі загинули близько 1000 дельфінів. А один із найстаріших заповідників України – Чорноморський біосферний заповідник – забруднили пальне та уламки ракет.  Але у морі є ще один вид смертельної небезпеки, який загрожує тваринам і людям. За даними начальниці пресцентру Сил оборони Півдня Наталії Гуменюк, з початку 2023 року в акваторії Чорного моря Одеської та Миколаївської областей зафіксували детонування 32 мін. 

Що ж до землі, то нині 30% території України заміновано, а це прирівнюють до площі двох Австрій.  Вибухонебезпечні предмети, залишки зруйнованих будівель вкривають український ґрунт, а  отруйні речовини проникають в нього. 

Росія відповідатиме за злочини 

В Україні активно документують злочини росіян проти природи, аби ворог відповів за скоєне. Нещодавно в Офісі Президента заявили, що уже зафіксовано майже 2,5 тисячі випадків завдання шкоди довкіллю.

Оксана КОВАЛЬ.

Спалені ліси, поля, знищені рослини, загиблі тварини та всіяні мінами ґрунти – тему шкоди для довкілля ще від початку повномасштабної російської агресії активно підіймають екологи України та світу. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 323

Війна завжди  була надзвичайно великим горем, незагойним болем для всіх, хто її пережив. Дуже і дуже шкода, що знову наша прекрасна українська земля здригається від вибухів ракет і снарядів, вмивається  вдовиними сльозами, солдатською кров'ю. 

Моя сьогоднішня розповідь – про Богдана Невірка, колишнього жителя Голоб. Як важко писати "колишнього", адже його життя забрала війна, яка розпочалася 24 лютого   2022 року. А вже 27 лютого Богдан був у військовій частині м. Володимира. 25 березня свій день народження відзначив там, на Сході, під "акомпанемент" гарматних пострілів і вибухів снарядів. 

13 жовтня Богдана зупинила ворожа куля. Повернувся до рідної домівки на "щиті". Його першого під час повномасштабної війни зустрічали голобчани  на колінах зі сльозами на очах. Світ потьмянів для рідних, адже не стало сина, батька, брата, сусіда. Його струни життя обірвала війна під Куп'янськом у віці 41 рік.

Я слухала розповідь  матері Наталії Сергіївни   про свою кровинку, свою дитину, котрої враз не стало. І думала: а де взяти слова, аби хоч на трішки вгамувати материнський біль, розпач і відчай? З думкою про це почала нашу розмову.

Сім'я Невірків мешкала в селищі давно. Добрі, працьовиті господарі. Обоє трудилися в колгоспі: Наталія Сергіївна – обліковцем, Василь Іванович – водієм. Господарство велике, роботи вистачало, тож дітей привчали до сільської праці змалку. 

– Добрий, працьовитий був господар, мали діти у кого вчитись, – згадує із сумом Наталія Сергіївна. – Правда, рано пішов він із життя.

В сім'ї – троє дітей: дві донечки і син Богдан. Дуже любили і шанували маму. Від неї набиралися сили й мудрості. Знали: лише вона дасть розумну пораду, допомогу, не дозволить впасти на крутих поворотах життя. Однак і ненька іноді безсила, адже від смерті врятувати, на жаль, не змогла. 

Переглядаємо з мамою світлини синового життя: то садок, а то школа, випуск, а то – технікум. Сльозами зрошує фотознімки Наталія Сергіївна, мовлячи стиха:

– Після загибелі Богдана я ночами не сплю, все згадую, коли ті роки пробігли. Думки наздоганяють одна одну. Богданчик міг би не йти на війну, а скористатись своїм правом як батько багатодітної сім'ї. В нього підростали троє синів, яким треба опіка, любов тата. Назару – 13, Васильку – 10, Любомиру – 9. 

Але така, видно, його доля. Богдан зробив свій вибір сам. Він щиро хотів захистити нашу землю, життя дітей від клятого ворога. Але війна вбила сімейне щастя, вбила молоде життя, наповнивши вічним болем материнське серце.

– Богдан був доброю дитиною, вчився на “відмінно”, – крізь сльози говорить мати, перекладаючи грамоти, подяки та інші синовні шкільні нагороди. – Ось атестат про закінчення школи, одні відмінні оцінки, а ось диплом про закінчення Ковельського машинобудівного технікуму (нині коледж). Теж усе – "відмінно".

До розмови долучилась сестра Тетяна: "Богдана завжди цікавила математика, комп'ютери, вмів складати різні програми, тому працював у технікумі програмістом. Разом з тим вступив до Львівського вишу, але на шляху стала армія. І Богдан не залишив навчання, поєднуючи і навчання, і службу. Диплом вишу одержав після звільнення в запас”.

Перша вчителька Богдана Світлана Дмитрівна Бондарук  доповнює розповідь:

– Це був мій перший клас. Таке не забувається. Після знайомства з дітьми якось зразу впав в око хлопчина. Для мене він завжди був Богданчиком. Пізніше, після школи, ніяк не змінився. Дуже світла, щира, добра, вихована дитина, та ще й талановита. Завжди безвідмовний, щирий і дуже чемний. Навчався на "відмінно", все схоплював на льоту. Навчальні предмети йому давалися легко. Виконає завдання сам – допоможе іншим. Добре серце, щира усмішка, світлий чубчик. Останнім часом, правда, мав сумні й задумливі очі. Таким я його пам'ятаю і буду пам'ятати. 

Іноді думаю: чому війна забирає найкращих?.. Світла і вічна йому пам'ять! А мамі – велика подяка за чудового, мужнього сина. Богдан назавжди вписав золотими літерами своє ім'я в історію Голоб.

Класний керівник Богдана Галина Михайлівна Шалапай каже: 

– Дуже важко про своїх учнів говорити в минулому часі. До болю їх шкода. Неможливо підібрати слова, щоб притупити біль матері, родини, особливо синів. Богдан був особливим учнем, навчання давалось йому легко, вмів логічно мислити, самостійно опрацьовувати матеріал, робити правильні висновки і узагальнювати. Комунікабельний, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував. Дитина надзвичайно вихована, ввічлива. Я завжди була вдячна батькам за чудового сина, ставила в приклад іншим.

Активний учасник всіх заходів, які проводились у школі. Виступав на олімпіадах, виборював призові місця, особливо з математики, фізики, не оминав спортивних змагань. Ми, вчителі, покладали на Богдана великі надії. Як класний керівник, я завжди цікавилась подальшою долею свого учня, котрим гордилась, ставила в приклад іншим. 

У нього мало бути чудове майбутнє. Але доля розпорядилася по-іншому. Гарний, добрий був сім'янин: син і батько своїх синів. Часто бачила їх разом. Пам'ятаю, коли Богдан старшого привів у перший клас, то дуже хвилювався, переживав, а чи буде слухняним чи справиться з навчанням?

Серце кров'ю обливається, коли думаєш про те, що такі чудові діти ідуть з життя. Боляче, дуже боляче! Наш Богданчик, звісно, – Герой, але краще було б, якби такого зразкового, хорошого, люблячого батька сини, а мама – сина, на  якого покладала великі надії, бачили живим.

Так, Богдан, де б не був, завжди вражав своєю порядністю, патріотизмом. Ніколи ні на мить не пошкодував, з діда-прадіда хлібороб, що став у стрій захисників України. І навіть постійні переїзди, спекотні літні дні, неспокійні ночі, іноді не надто приязне ставлення місцевого люду, нестача харчування та питної води не лякали його. Ніколи не обмовився, що важко, твердо знав, що це – його обов'язок, якому він не зрадить. 

Там, на Сході, Богдан для багатьох став другом, братом, порадником. Його поважали за мужність, сміливість, знання.

Розказує його побратим: 

– "Був випадок, коли попали ми в оточення, нас було більше 30 чоловік. Убили командира. Ми, молоді, не навчені військовій справі, без досвіду, розгубилися, не знали, що далі робити. Адже кругом гуркіт, стрілянина. Думали, кінець. Аж тут встає Богдан і каже: "Все, без паніки, зберігати спокій і світлий розум! Буду керувати я, всім слухати мої команди". І ми всі, без втрат вийшли з оточення. І таких випадків було багато. Це треба було пережити. Богдан був для нас і надалі командиром, взірцем. Ми всі завдячуємо йому своїм життям. Таке не забувається.

Сміливого воїна знайшла нагорода 20 квітня. Наталія Сергіївна тремтячими руками взяла медаль "За мужність". Підпис на посвідченні: Валерій Залужний. Це – пам'ять про сина.

Сестра Тетяна згадує, що  їй часто телефонував Богдан:

– 13 червня він був поранений, лікувався в Краматорську (мамі заборонив казати). З якихось обставин йому не зробили операції, куля в правому плечі залишилася назавжди. З нею і воював, ніколи не казав, що важко. 8 жовтня говорив по телефону останній раз.  Розмова була надто короткою: "Я вас усіх дуже люблю". І все…

Сестра розповідає, що і нині надзвонюють друзі Богдана. Іноді заїжджають на кладовище. Везуть квіти поваги, вдячності від тих, з ким ділили важкі випробування. Ось і нещодавно на могилі з'явився вінок з написом: "Побратиму від Миколи".

Про Богдана з теплотою згадують сусіди, друзі, які розділяють материнський біль. 

Наталія Сергіївна з вдячністю згадує священика Свято-Георгіївського храму селища о. Ніфонта за конкретну допомогу. Це було в перші дні війни. Із селища хлопців йшло п'ятеро. Отець Ніфонт усім дав розтяжки, рукавиці, пізніше ще була допомога. "Спасибі о. Ніфонту за пам'ять, церква постійно молиться, згадує тих, хто загинув, проводить богослужіння за мир, – розповідають рідні. – Коли Богдан поїхав до військкомату, треба було рюкзак та ще багато чого, а в нас немає нічого. Не знали, де взяти. І тоді жінки з "Червоного Хреста" дали рюкзак і поклали все, що було необхідно солдату. Спасибі всім!".

l

Свій обов'язок Богдан Невірко виконав з честю. Сердечним болем, гарячею сльозою не повернути того, що не підлягає поверненню. Не стихає материнський біль, бо син любив життя, хотів жити, ростити синів: "Богдан був моєю гордістю, опорою, підтримкою. Клята війна перекреслила його життя", – плаче мама.

Низький уклін односельчанину, патріоту за самовіддану любов, виконання священного обов'язку – захисту своєї землі.

Світла і вічна пам'ять!

Валентина СІЧКАР.

На світлинах:  Богдан Невірко серед друзів та рідних; під час військової служби.

Фото з домашнього архіву.

Війна завжди  була надзвичайно великим горем, незагойним болем для всіх, хто її пережив. Дуже і дуже шкода, що знову наша прекрасна українська земля здригається від вибухів ракет і снарядів, вмивається  вдовиними сльозами, солдатською кров'ю. 

Моя сьогоднішня розповідь – про Богдана Невірка, колишнього жителя Голоб. Як важко писати "колишнього", адже його життя забрала війна, яка розпочалася 24 лютого   2022 року. А вже 27 лютого Богдан був у військовій частині м. Володимира. 25 березня свій день народження відзначив там, на Сході, під "акомпанемент" гарматних пострілів і вибухів снарядів. 

13 жовтня Богдана зупинила ворожа куля. Повернувся до рідної домівки на "щиті". Його першого під час повномасштабної війни зустрічали голобчани  на колінах зі сльозами на очах.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 664

Різні шляхи, різну зброю обирають борці за волю і  свободу. В їх рядах до останнього подиху перебував наш земляк, 30-річний Володимир Павлович Сахарук, який загинув 9 вересня 1944 року в м. Кросно  під час Дуклянської битви. І хоч минуло з тих пір чимало літ, ковельчанка Світлана Кондратович, онука воїна, відшукала могилу свого дідуся. А нещодавно його донька  Таїсія Ліщук  (дівоче – Сахарук), незважаючи на  війну і свій поважний вік, побувала на могилі батька. Таїсія Володимирівна здолала не одну сотню кілометрів, перетнула кордон, аби вшанувати світлу пам'ять рідної людини. Але про це – трохи згодом.

l

За повідомленням польського Червоного Хреста, пам'ять Сахарука В. П. увічнена, його прізвище внесено до списків воїнів, похованих на військовому кладовищі  в м. Дукля, могила № 40, воєводство Подкарпатське, Республіка Польща.

Хочемо нагадати читачам, що, Карпатсько-Дуклянська операція – одна з двох складових частин стратегічної Східно-Карпатської наступальної операції.

Її метою було  відкинути німецькі війська за відроги Карпат та створити передумови для успішного наступу на території Чехії та Словаччини.

Основне завдання покладалося на 38-му армію, яка розпочала наступ 8 вересня з району Кросно на Пряшів, що був найкоротшим шляхом у Словаччину. Зростаючий опір противника змусив радянське командування ввести в дію 25-й танковий, 1-й гвардійський  кавалерійський та Чехословацький армійський корпуси й резервні 4-1 гвардійський  і 31-й танкові корпуси. Після тижневих боїв ці сили подолали дві смуги укріплень і вийшли на лінію Важиці, на північ від Дуклі, Івонич. 

Контрнаступ німецьких сил дав їм змогу оточити угрупування.  В результаті втрати червоної армії в ході операції перевищили 2 мільйони убитими, в основному щойно мобілізованих на Західній Україні. 

l

Історія цієї родини, з якої розпочали розповідь, сягає в далекі  роки. І, мабуть, в одній публікації не осягнути  того, що довелося пережити нашим землякам, адже всі події відбувалися не десь в далекій країні, а тут, у нашій  Україні.

Із Світланою Кондратович (дівоче – Ліщук) ми зустрілись в редакції. Пані Світлана розповіла нам про свого дідуся Володимира Павловича Сахарука, який покоїться на одному з польських кладовищ. 

– Моя бабуся родом з с. Перевісся колишнього Турійського району, –  розпочала розповідь жінка. – Відверто кажучи, не знаю, з якого села дідусь Володимир, але точно не з Перевісся. В Товаристві Червоного  Хреста, у "Книзі пам'яті", де увіковічнені імена загиблих воїнів, знайшла дуже скупі відомості про нього. 

Зі слів його дружини (моєї бабусі), відомо, що в його родині було три брата. Мій прадід на початку ХХ століття виїхав в Америку. Він мав намір забрати родину в США. Однак моя прабабця  побоялася переїжджати. Мабуть, через недостатню освіченість,їй здавалося, що для того, аби  потрапити за океан,  "потрібно йти по якійсь небезпечній кладці", як часто казала. Вона залишилася з трьома синами в Україні. 

Володимир Павлович (мій дідусь),  найменший  із трьох братів, був  талановитою людиною: дуже гарно малював, грав на музичних інструментах, мав напрочуд красивий голос. Співочий дар від свого батька успадкувала моя мама Таїсія Володимирівна.  Донька Таїсія, на жаль, не пам'ятає свого тата. Навесні 1944 року Володимира  мобілізували. Як відомо, 8 вересня розпочалась Дуклянська битва. В червону армію тоді мобілізували в основному хлопців із Заходу України. Дружина Марія  отримала від Володимира  всього один лист, а після того довгий час про нього  не було ніяких відомостей. Марія Микитівна звернулася  до військкомату, де їй повідомили про загибель чоловіка. 

– Війна, голод, поневіряння, – продовжує оповідати Світлана Кондратович. – В 1944 році бабуня Марія втратила не тільки чоловіка, а й  рідного брата, застреленого в потилицю, тіло якого знайшли в лісі після того, як розтанув сніг. Невдовзі померла і  племінниця (донька брата). Свого батька теж втратила рано, коли їй було 13 років.

Через деякий час бабуся вийшла заміж вдруге. Її чоловіком став  Іван Приймак. Дідусь Іван разом зі своїм батьком мурували печі у селі. Іван Семенович, родом з Гути Камінь-Каширського району, був  кавалером ордена Слави ІІІ ступеня. У війну був сапером, дійшов аж до Праги. Дідусь Іван став справжнім батьком моїй мамі, був дуже хорошою людиною.

Пригадується, як бабуся розповідала про один цікавий випадок. Мама Таїсія ще була маленькою, коли Іван прийшов свататися до її неньки. Дівчинка підслухала розмову, коли бабуся Марія розповідала своїй мамі про парубка, який запропонував їй заміжжя. Тоді прабабця жартома сказала: "Мені будь-якого зятя, аби тільки не рудого". А дідусь Іван мав рудий колір волосся. Тож, коли прийшов свататися, мала, не довго думаючи,  мовила: 

– Дядьку, я  вам хочу щось сказати.

– Що саме? – питає Іван.

– А я вам не скажу.

– Я  тобі цукерку дам, тільки скажи.

– Казала баба, щоб мама брала чоловіка, але тільки не рудого...

Одружилися. У подружжя народилося ще двоє синів – це були мої дядьки.

Якщо говорити про  "прийомного" дідуся Івана, то у 1945 році він дійшов до Праги. І ось  зустрілася на його шляху циганка. Підходить до нього і каже: "В тебе буде все добре. Ти одружишся, в тебе будуть діти. Але доглядати  тебе будуть чужі люди".

Збулося недобре пророцтво. Ще зовсім маленьким від недуги помер молодший син Анатолій (1953 р.). Того ж дня перестало битися серце і моєї прабабусі. Минув час і, на превеликий жаль, у віці 42 років раптово помер ще один син Федір. І знову збулося пророцтво.

l

Ми ж продовжуємо розмову. Я запитую:

– Пані Світлано, розкажіть трішки про себе і своїх батьків.

– Маю прекрасну маму Таїсію Володимирівну, в червні їй виповнилося 80 років. Незважаючи на вік, вона активна, жвава, завжди нас  усіх підбадьорює і додає снаги до життя. Присвятила себе медицині. Працювала медичною сестрою  в онкодиспансері, травматологічному відділені,  старшою медсестрою реанімаційного відділення Ковельської центральної районної лікарні.

Тато  Борис Ліщук  помер у 1999 році, був військовим. В тому ж році, через декілька днів після смерті батька, не стало мого чоловіка. Маю молодшу сестру Олену, яка також мешкає з родиною у Ковелі. За спеціальністю я – кондитер, працювала в закладах громадського харчування  Ковеля.

Маю двох синів Олександра і Володимира. Володимир, якого названо на честь  прадідуся  Володимира, мешкає в Данії ще з 2011 року. Народився син у 1988 році – у рік тисячолітньої річниці  Хрещення Київської Русі, теж пов'язаної з іменем князя Володимира.

Все життя моїй мамі боліло серце за те, що не пам'ятає свого тата, навіть не знає, де він похований. Ми довго не могли розшукати його могилу. Після того, як звернулися у Червоний Хрест, нам надали інформацію про те, де похований дідусь. Це ще було у 2004 році. Однак в силу різних життєвих обставин мама не могла поїхати до Польщі.

Лише в  цьому році перетнула кордон і відвідала могилу батька. Ми вирішили, незважаючи на непростий час, зробити нашій мамі і бабусі подарунок на 80-річний ювілей. У Кракові її зустрів онук Володимир. І знову – щасливий збіг обставин. Бабуся Таїсія відвідала могилу батька  28 липня – у день хрещення Київської Русі. Кладовище у м. Дукля, де знаходяться поховання радянських воїнів, впорядковане, кругом чистота і затишок.

Таїсія Володимирівна побувала в Данії, дочекалася зустрічі із своїми онуками та правнуками. Тішиться  бабуся, а поїздка досі додає сил мріяти, жити, долати труднощі і  вірити в Перемогу.

Мама і зараз їздить на велосипеді, ми разом висаджуємо гарні квіти на клумбах, доглядаємо котиків і собачок, які бігають по вулиці. Хочеться зробити хоч щось хороше і корисне.

Мріємо і сподіваємося, що світло переможе темряву, і ми дочекаємося Перемоги! Нехай ніколи не буде війни, а наші діти живуть під мирним українським небом і  мають гідне майбутнє.

Світлана ТРОЦЮК.

НА СВІТЛИНАХ: донька на могилі батька; Володимир Павлович САХАРУК, український воїн, який загинув під час Дуклянської битви  у 1944 році; Таїсія ЛІЩУК в роки роботи у Ковельській ЦРЛ; прабабуся з правнуками у Копенгагені;  Володимир КОНДРАТОВИЧ, правнук Володимира САХАРУКА, разом із своєю дружиною.

Фото з домашнього архіву.

Різні шляхи, різну зброю обирають борці за волю і  свободу. В їх рядах до останнього подиху перебував наш земляк, 30-річний Володимир Павлович Сахарук, який загинув 9 вересня 1944 року в м. Кросно  під час Дуклянської битви. І хоч минуло з тих пір чимало літ, ковельчанка Світлана Кондратович, онука воїна, відшукала могилу свого дідуся. А нещодавно його донька  Таїсія Ліщук  (дівоче – Сахарук), незважаючи на  війну і свій поважний вік, побувала на могилі батька. Таїсія Володимирівна здолала не одну сотню кілометрів, перетнула кордон, аби вшанувати світлу пам'ять рідної людини. Але про це – трохи згодом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 363

В черговий раз у Ковельському МТМО успішно виконали складну лапароскопічну операцію – радикальну простатектомію.

У процесі онкоскринінгу 69-річному пацієнту діагностували рак простати, який підтвердився результатами ПСА-тестів та біопсії. Врятувати життя чоловіку могла лише операція з видалення передміхурової залози, ураженої злоякісною пухлиною. 

Команда лікарів у складі фахівців Ковельського МТМО: Миколи Дем'янчука, Євгена Цьопуха та Олега Кубая успішно виконала операцію, яка тривала 3,5 години.

Подібні малоінвазивніоперативні втручання є доволі складними, оскільки потребують неабиякого досвіду та спеціального сучасного інструментарію й обладнання. Через що є унікальними й досить рідкісними для нашого регіону. 

Уже за кілька днів хворий повернувся до звичного життя, хоча повний процес відновлення ще триватиме. Пацієнт відвідуватиме лікаря для контролю стану здоров'я.

Зростаємо професійно, вдосконалюємо майстерність заради порятунку життя та здоров'я людей! 

Адміністрація Ковельського МТМО.

В черговий раз у Ковельському МТМО успішно виконали складну лапароскопічну операцію – радикальну простатектомію.

У процесі онкоскринінгу 69-річному пацієнту діагностували рак простати, який підтвердився результатами ПСА-тестів та біопсії. Врятувати життя чоловіку могла лише операція з видалення передміхурової залози, ураженої злоякісною пухлиною. 

Команда лікарів у складі фахівців Ковельського МТМО: Миколи Дем'янчука, Євгена Цьопуха та Олега Кубая успішно виконала операцію, яка тривала 3,5 години.

Подібні малоінвазивніоперативні втручання є доволі складними, оскільки потребують неабиякого досвіду та спеціального сучасного інструментарію й обладнання. Через що є унікальними й досить рідкісними для нашого регіону. 

Уже за кілька днів хворий повернувся до звичного життя, хоча повний процес відновлення ще триватиме. Пацієнт відвідуватиме лікаря для контролю стану здоров'я.

Зростаємо професійно, вдосконалюємо майстерність заради порятунку життя та здоров'я людей! 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 209

П'ятий, тож можна вже сказати ювілейний Етнофестиваль "На гостини до Лесі", зібрав на  Колодяжненській землі  щирих поціновувачів творчості геніальної Лесі Українки, її багатогранного таланту та видатної особистості. В умовах війни така культурно-мистецька подія об'єднала всіх іще однією спільною метою – збором коштів на підтримку Збройних Сил України, тож цьогоріч Етнофестиваль – благодійний.

Леся Українка була світочем української духовності й культури, її слово – дороговказ для української нації понині, особливо – у час боротьби із російським агресором, коли ми довели всьому світу, що українці – європейська нація. Лариса Косач-Квітка іще тоді, більше століття тому, засвідчувала свою європейськість масштабом своїх знань, своїми прогресивними поглядами та ідеями, великим творчим доробком, в тому числі, на перекладацькій ниві.

Літературний шедевр письменниці – драма-феєрія "Лісова пісня" – символ Етнофестивалю, адже свого часу туга за волинськими лісами, проведеним у них дитинством  спонукала Лесю Українку до написання  п'єси… А цей безсмертний твір, як і вся творчість поетеси, ось уже з року в рік надихає організаторів та спільноту Волині до проведення згаданого етнофестивалю, який просякнутий духом Лесиної творчості, багатих народних традицій і буквально – свіжим повітрям скулинського лісу.

l

Захід розпочався з Колодяжного, де його учасників гостинно зустріли у Центрі культури, дозвілля та спорту сільської ради. Згодом відбулось покладання квітів до погруддя Лесі Українки біля Центру, до пам'ятника на території Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки у Колодяжному. Потому на гостей чекав літературний екскурс "Літературний та життєвий шлях Лесі Українки в Колодяжному".

На свято прибули почесні гості: перший заступник голови обласної ради Юрій Поліщук,  перший заступник голови Ковельської райдержадміністрації Галина Коляда, заступник директора Обласного науково-методичного центру культури облдержадміністрації Віталій Клімчук, представники творчої інтелігенції, освітяни та інші.

Найбільш хвилюючою частиною зустрічі був захід в урочищі “Нечимне”. Традиційно була проведена оглядова екскурсія "Стежками Лесі Українки". Гості свята мали нагоду побувати у музеї "Лісова пісня", побачити чарівний ліс, Лесин дуб, місце, де стояла хатинка дядька Лева, і озеро, яке, на жаль, уже заросло різнотрав'ям, але яке колись поетеса побачила таким, як описала у драмі-феєрії.

По закінченню екскурсії розпочалася благодійна літературно-мистецька композиція "До тебе, Україно, моя бездольная мати", у рамках якої відбулося представлення старостинськими округами нашої громади традицій, звичаїв, елементів побуту, одягу, народних частувань, пісенної творчості, а також –  благодійний ярмарок.

Потому всі зібралися біля лісової сцени, адже тут розпочалися виступи місцевих артистів, а також запрошених колективів з різних куточків області.

Хвилиною  мовчання присутні вшанували пам'ять полеглих на війні захисників,  поіменно назвавши загиблих Героїв з Колодяжненської громади.

Цього дня неодноразово у своїх виступах, віршах, пісенних композиціях висловлювалася вдячність і шана нашим захисникам і загалом була присутня тема війни, адже це нині – наша реальність.

Щиро і натхненно лунало авторське поетичне слово: свою поезію зачитали члени Літературно-мистецького товариства "Творчий світ" Ірина Ярмолюк, Ніна Шугніло, Олена Прадійчук, Микола Курилюк, Федір Савлук, Марія Богданович, Галина Зубарєва, Олена Коваль, Роман Марковський.

Чудові пісенні композиції представили Людмила Козачок, директор будинку культури с. Кричевичі,  тріо "Горличка" (с. Дроздні),  Руслана та Оксана Савчук (с. Уховецьк), дитячий вокальний гурт "Веретенце" (с. Уховецьк).

Талановитим виконанням вразили публіку запрошені колективи: дует "Горлиця" (Марія Зарубіч та Ольга Лампіка) із с. Смідина Смідинської ТГ, вокальна жіноча група народного аматорського колективу "Рідні люди" із с. Копачівки Копачівської ТГ, вокальний ансамбль БК з Білина Ковельської ТГ, дует "Перевесло" з с. Білина Ковельської ТГ, Марія Дятел, Любов Гураль.

Завершальним акордом мистецького дійства стало спільне виконання Гімну громади.  Сільський голова Віталій Кашик подякував всім учасникам і гостям благодійного заходу та висловив сподівання, що після нашої Перемоги, яка неодмінно настане, етнофестиваль "На гостини до Лесі" набере обертів і перевершить довоєнні масштаби. 

Нині ж, хоч людей зібралося відносно небагато, на підтримку ЗСУ вдалося зібрати понад 17 тисяч гривень. 

Зустрінемось наступного року!

Вл. інф.

НА СВІТЛИНАХ: під час Етнофестивалю.

Фото з архіву Колодяжненської 

сільської ради.

 П'ятий, тож можна вже сказати ювілейний Етнофестиваль "На гостини до Лесі", зібрав на  Колодяжненській землі  щирих поціновувачів творчості геніальної Лесі Українки, її багатогранного таланту та видатної особистості. В умовах війни така культурно-мистецька подія об'єднала всіх іще однією спільною метою – збором коштів на підтримку Збройних Сил України, тож цьогоріч Етнофестиваль – благодійний.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 314

9 вересня ц. р. моєму шкільному другу і товаришу Шишуку В'ячеславу Сергійовичу минуло б 75 років. Минуло б, якби він був живим.

На жаль, передчасна смерть-злодійка обірвала його життя на злеті творчих сил і можливостей. У небуття пішов батько, чоловік, дідусь із дружної родини Шишуків, яку знає і шанує багато ковельчан. 

Ми, "діти" повоєнного часу, належимо до того покоління, на очах якого відбудовувався зруйнований Другою світовою Ковель, яке згодом брало участь у становленні його економіки, розвитку культури, соціальної сфери в ті непрості й не надто ситні роки. Ми знали, що маємо працювати для того, щоб міцнішала держава, щоб наші сім'ї мали хліб і до хліба, щоб завтра було краще, аніж сьогодні.

По-різному склалися наші долі. Десь життєві шляхи перетиналися, десь "розбігалися" в різні боки, але ми ніколи не забували, що земляки-ковельчани, що у нас більше спільного, аніж різного. Особливо це стало зрозумілим в останні роки життя В'ячеслава Сергійовича. Ми регулярно зустрічалися під час засідань створеного нами своєрідного чоловічого "клубу", організованого з ініціативи нині теж покійного однокласника В'ячеслава Вікторовича Ліневича, на яких бували й Анатолій Семенюк, і Євген Кобченко, і Богдан Бачук, і Євген Поліщук (Царство Небесне!) і багато, багато інших щирих та відвертих людей.

Такі зустрічі зігрівали наші душі теплом невимушеного, відвертого спілкування, вільного обміну думками, де не існувало "заборонених" тем – ані про владу (місцеву і київську), ані про міжнародне становище, ані про останні ковельські новини, ані про інші цікаві для нас речі. Звичайно, не обходилося без жартів, гумору.  Час від часу свої нові вірші читав Анатолій Семенюк, а огляд політичних подій робив Євген Кобченко.

На жаль, в житті не завжди буває так, як хочеш. Ось і наш "клуб" спіткала біда – спочатку у засвіти пішов В'ячеслав Ліневич, трохи згодом В'ячеслав Шишук. Отож, наш чоловічий "клуб" припинив своє існування. Але дружба не пішла в небуття. З тими, хто живий, ми спілкуємося, ділимося новинами, хвилюваннями і переживаннями. Кожному з нас не вистачає обох В'ячеславів, задушевних розмов із ними.

Сьогодні подібні "клуби" не в моді. Молодь віддає перевагу смартфонам і айфонам, їх батьки – соціальним мережам. Там простіше: "лайкнув" комусь із знайомих – і будь здоровий. Надіслав картинку в день народження – тішся, що тебе не забули. Правда, ще є об'єднання "за інтересами" –  купити, продати, обміняти. Нічого дивного – все тече, все змінюється. Змінилися й цінності, пріоритети, традиції.

Все це я розумію. І все ж не можу відкараскатися від думки про те, що життя – скороминуще, що всі ми – тимчасові гості на цьому білому світі. Отож, цінуймо кожен день, подарований Богом для спілкування з рідними, друзями, знайомими, говорімо їм добрі слова за життя.

А В'ячеславу Сергійовичу Шишуку і В'ячеславу Вікторовичу Ліневичу – вічна і світла пам'ять, як, зрештою, усім, кого я знав, шанував і любив.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНІ: В’ячеслав ШИШУК (другий праворуч) серед колег із “Ковельсільмашу”.

Фото з домашнього архіву.

9 вересня ц. р. моєму шкільному другу і товаришу Шишуку В'ячеславу Сергійовичу минуло б 75 років. Минуло б, якби він був живим.

На жаль, передчасна смерть-злодійка обірвала його життя на злеті творчих сил і можливостей. У небуття пішов батько, чоловік, дідусь із дружної родини Шишуків, яку знає і шанує багато ковельчан. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 354

Непомітно пролетіло літо – непомітно для нас, але ой як важко для воїнів, переселенців, волонтерів…

– Пане Сашо, ми завжди розпочинали розмову з погоди на три місяці, а сьогодні пропоную поговорити про війну з рашизмом. Ви як в воду дивилися, коли передбачили потрясіння у вищих ешелонах влади на “болотах”, про смерті провідних "форпостів" росії (заколот "Вагнера", вбивство Пригожина  та всієї верхівки ПВК, включаючи Уткіна, перетворення на “овоч” Суровікіна).

Дідусь, лукаво посміхаючись, каже:

– Це тільки початок. Восени нас чекають чергові серії з даної “опери”. Не буду стверджувати, що так швидко впаде режим Пуйла, проте всередині рашистської "еліти" назріватиме та підсилюватиметься невдоволення білоруським фюрером, будуть готуватися чергові заколоти, проте вони не досягнуть кінцевої мети цієї осені. Потрібно буде ще трохи почекати.

– А що з окупованими територіями?

– Їх площа зменшиться, – відповідає поважно дід Саша. – Особливо помітними будуть успіхи ЗСУ на Півдні. Вже найближчим часом буде прорвано основну лінію оборони мордору на Запорізькому напрямку, розшириться український клин в районі Роботиного, проте на осінь чекати вихід ЗСУ до Азовського моря ще зарано. 

Я прогнозую що поділ і початок визволення Криму ближче до весни 2024 року, коли ми отримаємо F-16 і не тільки, коли почнуть валитися глиняні ноги болотяного колоса. На Сході восени будуть тяжкі бої, хоча і тут ми матимемо певні успіхи в районі Бахмута, поламає свої зуби північний ведмідь на Луганському напрямку в районі Ізюма і Куп'янська…

– А тепер кілька нотаток про те, якою чекати краянам осінь? Чи застане нас зненацька зима?

– Мої поріздвяні спостереження показують, що у вересні ще буде літо. Майже весь місяць денні температури коливатимуться близько +200С, інколи, особливо в першій та другій декаді, повертатиметься понад +250С спеки вдень. 

Перша десятиденка першого місяця осені буде досить погожою. Суттєво не зміниться погода і в другій декаді. А ось у третій декаді вдень ще буде +150С-+200С комфортного тепла, а в нічні години, на день-два, місцями на поверхні грунту можливі незначні заморозки.

Подібна погода перейде і в жовтень. Числа 10 до нас прийде друге "бабине літо" з +200С та без опадів. І протримається воно до 15 жовтня, після чого помітно похолодає та розпочнуться невеликі, проте інколи затяжні, дощі з середньою температурою повітря +10…+150С. Так буде тривати майже до кінця жовтня. 

В останні дні третьої декади другого місяця осені прийде ще одне "бабине літо" з температурою близько +150С та сонячними, майже безвітряними днями. Така погода буде тривати до 6-8 листопада. А після цього в наш край прийде справжня осінь. Задощить, стовпчик термометра опуститься до +50-+90С, сонечко буде рідко виглядати із-за хмар, і природа буде готуватись до приходу зими. 

В останній декаді листопада на Волинь в нічні години на кілька днів прийде зимова погода, з невеликими мінусами. Щоправда, ще не зима. 29 листопада до нас повернеться осінь з рвучкими вітрами та неприємним дощем. Подібним буде і початок грудня.

– Дуже дякую, пане Сашо, за детальну розмову про погоду, про оптимістичні прогнози стосовно ситуації в українсько-російській війні.

l

Доки ми розмовляли, за вікном вже сутеніло, а на подвір'ї діда зібралось близько десятка людей, які прийшли сюди за порадою, за допомогою, за надією…

Бесіду вів 

Ігор Вижовець.

Непомітно пролетіло літо – непомітно для нас, але ой як важко для воїнів, переселенців, волонтерів…

– Пане Сашо, ми завжди розпочинали розмову з погоди на три місяці, а сьогодні пропоную поговорити про війну з рашизмом. Ви як в воду дивилися, коли передбачили потрясіння у вищих ешелонах влади на “болотах”, про смерті провідних "форпостів" росії (заколот "Вагнера", вбивство Пригожина  та всієї верхівки ПВК, включаючи Уткіна, перетворення на “овоч” Суровікіна).

Дідусь, лукаво посміхаючись, каже:

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 273

“Укрпошта” вже чимало років доставляє пенсії й соціальні виплати, що є її відповідальністю перед країною та українцями. Нині з компанією — 2,3 млн. пенсіонерів зі всієї України. 

Акція для пенсіонерів, 

що на Волині

Волиняни, які до 30 жовтня 2023 року оформлять видачу пенсії через “Укрпошту”, відразу ж отримають подарунковий продуктовий кошик, а пенсію готівкою — вже через місяць. 

Які ще переваги доступні клієнтам “Укрпошти”? 

П% оплата комунальних та інших послуг з мінімальною комісією; 

П% отримання переказів готівкою від близьких;

П% отримання замовлень з аптек та інтернет-магазинів з безкоштовною доставкою;

П% оформлення передплати на газети й журнали тощо.

Є змога вибрати, де отримувати пенсію, – у поштовому відділенні або з доставкою додому, що максимально комфортно, бо клієнти заощаджують кошти й час на пошуки банкомата чи відділення банку та не сплачують комісію за зняття коштів.

Переказ пенсій та соціальних виплат тим, хто знайшов прихисток за кордоном

Щоб українці, які через війну були змушені покинути домівки, отримували нараховані кошти, “Укрпошта”, Пенсійний Фонд України та Мінреінтеграції запустили новий проєкт. Так, з серпня 2023 року пенсіонери, що знайшли прихисток за межами України й раніше отримували пенсії та соціальні виплати в “Укрпошті”, можуть забирати кошти за місцем тимчасового перебування. Їх буде надіслано міжнародним поштовим переказом. Наразі проєкт охоплює тих пенсіонерів, що у Польщі, але згодом розшириться й на інші країни. 

Для отримання коштів за кордоном необхідно подати заяву онлайн на сайті “Укрпошти” або заповнити її у паперовому вигляді та з приміткою «пенсія переказом» надіслати на адресу: АТ «Укрпошта», вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001, Україна (JSC “Ukrposhta”, str. Khreshchatyk, 22, Kyiv, 01001, Ukraine). Деталі — на сайті “Укрпошти”.

Про “Укрпошту”

“Укрпошта” має найбільшу мережу, що покриває 100% населених пунктів України (крім тимчасово окупованих). Надає можливість кожному мешканцю, чи то в мегаполісі, чи то у невеликому селі, отримувати сучасні поштові, логістичні та фінансові послуги. 

Компанія заходить на звільнені території відразу ж після ЗСУ, забезпечуючи видачу пенсій та фінансової допомоги від благодійних організацій й відновлюючи доставку. 

“Укрпошта” вже чимало років доставляє пенсії й соціальні виплати, що є її відповідальністю перед країною та українцями. Нині з компанією — 2,3 млн. пенсіонерів зі всієї України. 

Волиняни, які до 30 жовтня 2023 року оформлять видачу пенсії через “Укрпошту”, відразу ж отримають подарунковий продуктовий кошик, а пенсію готівкою — вже через місяць. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 246

Вересень  – це найбільш вдалий період для висаджування полуниці. Погодні умови дозволять рослині швидко адаптуватися до місцевості та підготуватися до перших заморозків. 

Вважають, що при осінній посадці саджанці приживаються навіть краще, ніж при весняній. Крім того, посаджена на зиму полуниця вже наступної весни дасть урожай.

Обирайте сонячну ділянку, яка влітку не буде в тіні. Полуниця добре росте на поживному ґрунті з нейтральною кислотністю. Якщо ви не впевнені у якості вибраного місця, то можна самостійно його підготувати.

Для цього перекопайте необхідну ділянку на глибину 25-30 см та внесіть добрива. Це може бути  компост, перегній або попіл з мінеральних добрив можна внести 40 грамів на один квадратний метр землі суперфосфат.

Садити полуницю необхідно в ямки розміром 30-40 см в глибину та ширину. Занадто заглиблювати полуницю не рекомендується, але якщо вона буде “сидіти” високо — замерзне взимку. Найбільш правильний варіант посадки — той, при якому точка росту (місце, звідки відходять нижні листочки) розташовується на рівні ґрунту. 

Деякі садівники розміщають в одній лунці відразу дві рослини: на випадок, якщо одна не приживеться. А якщо ж виживуть обидві, то і врожай буде вдвічі більшим.

Щоб зберегти вологу в землі та захистити коріння від морозу, замульчуйте. Для цього використайте солому, перегній, тирсу або придбайте спеціальний покривний матеріал.

Поливайте, якщо погода буде сухою, але й уникайте надмірного зволоження ґрунту.

Підготувала Аліна РОМАНЮК. 

Вересень  – це найбільш вдалий період для висаджування полуниці. Погодні умови дозволять рослині швидко адаптуватися до місцевості та підготуватися до перших заморозків. 

Вважають, що при осінній посадці саджанці приживаються навіть краще, ніж при весняній. Крім того, посаджена на зиму полуниця вже наступної весни дасть урожай.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 219

Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається  в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…

Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався  бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося. 

Побралися. Потекла ріка сімейного буття в омріяне щасливе море. Завжди спішив додому, допомагав по господарству і в закоханих обіймах шепотів: «Ти моє сонечко, квіточка,  найгарніша в світі!». «Сонечко-квіточка»  відповідала взаємністю.

Не раз, бувало, потрапляв під перехресний «обстріл» жінок  і звабниць. Не звертав уваги на їх компліменти, стосунки, погляди, оголені стрункі ніжки. Степан Васильович був закоханий, як йому здавалося, раз і назавжди.

Але неждано-негадано захворіла Олена. Як сніг на голову серед літа: хвороба важка — прикутість до ліжка. Старався розрадити біду посиленою увагою, вишукував найдієвіші ліки – все марно.

Чималий проміжок часу пролетів у космічнім просторі. Все частіше задумувався про виклик долі. Чому цю гірку чашу він має випити до дна?  За які гріхи? Все більше давав знати потяг до інтимної близькості. Тепер на спокусливі погляди став дивитись по-іншому. 

Леся, давня знайома Степана Васильовича, впала в  око. То бісики звабні пустить, то слово миле проспіває, ненароком руки торкнеться. Ці стріли Амура впевнено заповнювали вільні комірки серця. З’явилася нав’язлива думка, яка все більше свердлила мозок: «Дружина хвора – це так. Шкода її. Але ж я маю право на хвилини чоловічого щастя…».

l

Це сталося випадково.

—Степане Васильовичу, не підкинете додому? Так треба, так треба! Вік вдячна буду, — прощебетала Леся одного дня  під вечір.

—Чому б і  ні? Це ж по дорозі, і мені веселіше.

—Я чула, що ваша дружина хвора?

—Куди від цього дінешся? Таку долю Бог послав.

—Не знаю, чи Бог, але всі маємо пройти тернистими шляхами, перетерпіти болі і надіятись  на сонячно-радісні дні. Мабуть, не буває людини, в якої не було б тих чи інших проблем.

—Ви праві, Лесю. Так недосконало влаштоване наше буття-життя.

Ось і  приїхали…

—Не  знаю, чим вам і  віддячити?

Степан Васильович не зчувся, як на щоці метеликом затріпотів ніжний дотик губ Лесі. Серце затремтіло, як пташка, що потрапила в сільце. Вночі майже не спав. Перед ним  стояв усміхнений образ щебетухи Лесі. Її голос розсипався веселими дзвіночками.

І знову ота нав’язлива думка: «Я ж маю право на щастя».

Ні, він не забув про Олену. Вважав святим обов’язком доглядати її. Його душа була заповнена християнським милосердям. 

Тому зовні все було, як завжди. Але не секрет, що  кожна жінка —тонка психологиня, яка завжди відчуває зміни в поведінці тих, хто навколо неї.

—Степане, ти останнім часом став якийсь холодніший, погляд відводиш.  У тебе хтось є? Ти не соромся, я пробачу. Це ж я винна, що не даю тобі того, що ти хотів, — якось мовила дружина. 

Степан Васильович мовчав. Що тут скажеш? Тим часом красуня Леся оволоділа  всім його єством. Тепер він шукав зустрічей з нею. І знаходив.

l

Якось сталася оказія, з якої  знайомі посміялися, але яка засвідчила палку закоханість Лесі. Степана запросили на корпоратив на віддалену від міста дачу, щоб менше невсипуще око бачило. Він попередив Олену, але Лесю чомусь ні. Святкове дійство вдалося  — збуджуючі напої, смачні наїдки, танці, гумор у спілкуванні – чого ще хотіти? Словом, вечірка на всі сто. І раптом…

В  приміщення, де веселилась компанія,  влетіла орлиця Леся. Збуджена до краю, не зважаючи  на мирне  застілля, вона розгримілася блискавками слів  із української фольклорної скарбниці.

— Ах ти, харцизяко нещасний, звабнику бісів, гультяю безсоромний! Я вдома переживаю. Місця не знаходжу, а він, бачте, насолоджується з чужими. Брехун  собачий, ще й слухавку не бере. Думав, я не знайду? Та я тебе з-під землі дістану!

Всі завмерли, стих і голос Лесі. В просторі святкового дійства  почулось тихе:

— Степане, я ж тебе кохаю. Пішли зі мною.

Відомо, що сучасні жінки – це нащадки  представниць древнього матріархату. Але тут стояла войовнича «амазонка», яка випускала слова стріли і ранила присутніх, а найперше – Степана Васильовича. Як вона знайшла свого ненаглядного серед хаосу дачних вуличок, одному Богу відомо. 

Потрохи публіка оговталась, і  всі стали вмовляти Лесю залишитись. «Амазонка»  була непохитною.

—Поїхали! Таксі чекає! – владно наказала вона, взявши розгубленого Степана за руку і повела, немов приреченого до страти, на «ешафот».

Вам, мабуть, цікаво, яка кара чекала Степана Васильовича? Леся запросила його на каву. Після келишка коньяку грозові хмари розвіялися, буря стихла. Місяць, який безсоромно зазирав  у вікно, бачив, як Леся виціловувала коханого, примовляючи: «Степанчику, любий, пробач мені. Я ж так напереживалась, місця не знаходила. Я тебе кохаю безмежно і навіки”.

l

Епілог цієї мелодрами щасливий і…сумний. Невдовзі Олена відійшла у засвіти. Зазначимо, що Степан  доглядав її до останнього подиху. Леся  не була осторонь. Через рік вони побралися. Як ви здогадалися, в новій сім’ї панує матріархат. «Амазонка» Леся не випускає з рук свого списа кохання. Але це й  на краще…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається  в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…

Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався  бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 267