29 червня  відбулося урочисте вручення дипломів студентам Ковельського фахового медичного коледжу спеціальностей 223 “Медсестринство” (освітньо-професійні програми  “Лікувальна справа”, “Сестринська справа”) та 226 “Фармація, промислова фармація” (освітньо-професійна програма “Фармація”).

Бажаємо Вам, дорогі випускники, світлої долі під мирним небом, професійного становлення і постійного самовдосконалення, любові до ближніх та поваги від людей! Пам’ятайте, що медицина – це найпрекрасніше з мистецтв. Будьте вдячні своїм викладачам, які дали Вам знання, батькам, які Вас підтримували, одногрупникам за студентську дружбу та Збройним силам України, завдяки яким Ваша мрія стала реальністю!

Несіть з гідністю звання випускника Ковельського фахового медичного коледжу! 

Олена ГРИГОЛА, 

директор медичного  коледжу.

29 червня  відбулося урочисте вручення дипломів студентам Ковельського фахового медичного коледжу спеціальностей 223 “Медсестринство” (освітньо-професійні програми  “Лікувальна справа”, “Сестринська справа”) та 226 “Фармація, промислова фармація” (освітньо-професійна програма “Фармація”).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 530

Нещодавно Зразковий аматорський ансамбль  народного танцю “Дзвіночок” взяв  участь у   Міжнародному  фестивалі-конкурсі  танцю народів світу «Веселкова Терпсихора».

На конкурсі було  29  хореографічних колективів з Житомирської, Волинської, Харківської, Полтавської, Львівської, Івано –Франківської, Київської областей  та м. Києва.  Волиняни  достойно презентували  два творчі номери  та з неймовірним хвилюванням чекали результатів виступу. Та,  врешті,  рішення журі викликало бурхливу радість «дзвіночків»,  які стали  лауреатами  другої  премії. 

 Діти із задоволенням переглядали конкурсні  номери, знайомились з учасниками інших колективів,  а вільний час проводили чудово  в місті, відвідали історичні  пам’ятки.

Фестиваль-конкурс відбувся  за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики   України, Департаменту культури КМДА, місцевого творчого осередку  НХСУ в місті Києві, Київського обласного творчого осередку НХСУ та Центру національних культур.

Мета фестивалю – збереження і розвиток народних традицій та національного фольклору,   сприяння творчій активності,  розвиток та пропаганда національної культури  і  народних традицій народів,  що мешкають в Україні та світі.

Поважне журі фестивалю-конкурсу  очолив  Мирослав Михайлович Вантух – Герой України,  народний артист України, лауреат національної премії  імені Тараса Шевченка, професор, академік Національної академії мистецтв України, завідувач кафедри хореографії факультету мистецтв Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри хореографії Національного педагогічного університету імені    М. Драгоманова, генеральний директор – художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, голова  Національної хореографічної  спілки України. 

Дякуємо Ковельському  управлінню  культури, молоді,  спорту та туризму, який надав транспорт для  поїздки! Велике «дякуємо» –   батькам,  що в такий нелегкий  для всіх нас час відпустили діток, а  також  нашим  Збройним Силам України, всім захисникам і захисницям за можливість продовжувати культурне життя нашої країни!

Інна ТЕМРУК,

художній керівник Зразкового аматорського ансамблю народного 

танцю «Дзвіночок».

Нещодавно Зразковий аматорський ансамбль  народного танцю “Дзвіночок” взяв  участь у   Міжнародному  фестивалі-конкурсі  танцю народів світу «Веселкова Терпсихора».

На конкурсі було  29  хореографічних колективів з Житомирської, Волинської, Харківської, Полтавської, Львівської, Івано –Франківської, Київської областей  та м. Києва.  Волиняни  достойно презентували  два творчі номери  та з неймовірним хвилюванням чекали результатів виступу.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 464

Пасажирське вагонне депо Ковель, яке очолює Олександр Стречен, було засноване в 1993 році і відтоді стало одним із провідних в «Укрзалізниці», адже забезпечує високу культуру обслуговування подорожуючих, успішно впроваджує передові технології ремонту та відновлення рухомого складу. А його працівники робили і роблять все настільки сумлінно та професійно, що не лишається жодних сумнівів: всі вони – від керівника до фахівця первинної ланки — на своєму місці.

Про те, як працюють наші залізничники під час війни, чим допомагають нашій країні та про головні пріоритети в роботі, розповів начальник пасажирського вагонного депо Ковель Олександр СТРЕЧЕН.

— Війна не могла не вплинути на роботу пасажирського вагонного депо Ковель, але, незважаючи на це,   колектив робить все, щоб виконувати свої обов’язки безперебійно, — наголосив  Олександр Іванович. – Якщо взяти планові цифри з ремонту та експлуатації вагонів, то вони сьогодні перевиконуються.

— Як це виглядає в реальності?

— Якщо взяти до прикладу пункт перестановки вагонів  у Ягодині, то за травень там переставлено вагонів на 170 відсотків більше запланованої норми. Це пов’язано з тим, що зараз все ще залишається значним потік наших співвітчизників, які бажають виїхати за кордон. 

Наразі відремонтували візки європейського стандарту 1435 мм на 30 вагонів. А це — два состави по 15 пасажирських купейних вагонів “Аммендорф” габариту 1-ВМ, які є зручнішими для пасажирів і завдяки яким зможемо перевозити більшу кількість людей. Сьогодні чекаємо дозволу на пропуск цих вагонів від польських колег.

Коли  говорити про капітальний ремонт пасажирських вагонів, то за цим показником завдання перевиконано на 158 відсотків. А це великий «плюс», адже таким чином даємо більше вагонів для перевезення пасажирів та спецконтингенту.

— Які сьогодні в умовах воєнного стану окреслено головні пріоритети в роботі працівників очолюваного Вами залізничного підприємства?

—Безумовним пріоритетом   є роботи, що пов’язані з пришвидшенням Перемоги. Працівники депо виконують всі види ремонту: деповський, капітальний ремонт 1-го та 2-го об’єму, капітально-відновлювальний ремонт вагонів. В цехах депо ми своїми силами виготовляємо понад 500 найменувань деталей та запчастин, необхідних вагонникам у роботі. 

Зокрема, більше сотні пластмасових виробів, у подальшому використанні яких є значні переваги: пластмаса м’якша, не скрипить, вона довговічна. І навіть якщо пластмасова втулка виходить з ладу, то її пускають на переробку.

— Ваш колектив – один з кращих в «Укрзалізниці». Нагадайте нашим читачам про найвагоміші здобутки.

— Ми займаємо лідируючі позиції невипадково. І хоч у нас найстаріший парк в «Укрзалізниці», ми робимо те, що в інших депо зробити не можуть. Пасажирське вагонне депо Ковель – одне з найбільших підприємств не тільки місцевого залізничного вузла, а й області, яке цього року відзначило свій 30-річний ювілей. І хоч цей ювілей порівняно невеликий, але за нашим досвідом пішли «старожили»: і Синельникове, і Бахмач, і Гребінка. 

Якщо вже згадувати основні   здобутки, то у є у нашій колективній біографії визначні дати. Ось лише деякі з них: у 2000 році організували перший випуск вагонів після капітального відновлювального ремонту, у 2001 році започаткували співпрацю з Польщею, у 2004 році на рейки поставили вагони-автомобілевози для швидкісних поїздів. До речі, останній досвід жодне депо не спромоглося повторити. У 2009 році вперше в Україні розпочали капремонт купейних вагонів. 

— А в чому секрет успіху очолюваного Вами підприємства?

— У великій самовідданості та любові до обраної справи. Мій колишній заступник Микола Панченко (на жаль, уже покійний) якось жартома сказав: «Обкопати канавою, залити водою, обгородити колючим дротом – а ми все-одно будемо працювати».

Сприяє успішній роботі й те, що ми – самі собі господарі і ні від кого не залежимо. Маємо власні маневрову бригаду і локомотиви, своїх складачів поїздів та машиністів. Окрім того, багато деталей для ремонту вагонів виготовляємо власними силами.

— Через важливість залізничних об’єктів багато хто вважає, що в цій галузі працювати у воєнний час небезпечно. Чи відчувається на підприємстві сьогодні кадровий «голод»?

— Проблема в кадрах є. Це стосується, в першу чергу, спеціальності «залізничник». До прикладу, з числа випускників Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, серед яких – оглядачі, слюсарі, фрезерувальники та інші спеціалісти, до нас мало хто потрапляє на роботу. На цей процес значною мірою впливає й рівень заробітної плати, яка сьогодні на залізниці має бути значно вищою. 

Водночас ми робимо все можливе для заохочення наших працівників. Зокрема, встановили гнучкий графік роботи, який дає можливість нашим працівникам, особливо зараз у літню пору, встигати поратись по господарству, а комусь десь і підзаробити.

Мені, як керівнику підприємства, важливо, щоб на підприємстві залишалися працівники з великим досвідом роботи, які досягли пенсійного віку.

Ситуація, пов’язана з війною, на мою думку, не вплинула на бажання чи небажання в нас працювати. Звісно, наші поїзні бригади їздять на Схід країни, і тут є певні ризики, але наші состави, Божою милістю, жодного разу не потрапляли під ворожі обстріли. Ми віримо в те, що все лихе й в подальшому нас омине.

Багато наших колег нині служать у Збройних Силах України. Серед них, на жаль, вже є захисники, які вважаються безвісти зниклими.

— А чи долучається колектив пасажирського вагонного депо Ковель до волонтерського руху?

— У перші місяці після широкомасштабного вторгнення росії в Україну нашими вагонами перевезено не одну тисячу тонн гуманітарної допомоги у різних напрямках   країни. Один з двох автомобілів, які нещодавно були привезені з Німеччини, відремонтували працівники   депо, і зараз він разом з іншим, якого довели до ладу спеціалісти ПТМ «Ковельтепло», слугує нашим бійцям на передовій.

— Які проєкти можуть бути втілені найближчими роками?

— Основний акцент ми робимо на зв’язки з Європою: перевезення вантажних і пасажирських вагонів. В процесі – будівництво вузької євроколії у напрямку з Любомля до станції Мацеїв. 

У планах – реалізувати пропозицію польських колег стосовно запуску потягу від Варшави до Ковеля. З’явились перспективи   прокладання вузької колії до Львова.  

Головне – участь у наближенні Перемоги. Тому,  скільки є ще сил спільно, разом з іншими колективами працюватимемо задля того, щоб кожен українець якнайшвидше дочекався цього дня.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: начальник пасажирського вагонного депо Ковель Олександр СТРЕЧЕН; трудові будні вагонників.

Фото автора. 

  

Пасажирське вагонне депо Ковель, яке очолює Олександр Стречен, було засноване в 1993 році і відтоді стало одним із провідних в «Укрзалізниці», адже забезпечує високу культуру обслуговування подорожуючих, успішно впроваджує передові технології ремонту та відновлення рухомого складу. А його працівники робили і роблять все настільки сумлінно та професійно, що не лишається жодних сумнівів: всі вони – від керівника до фахівця первинної ланки — на своєму місці.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 981

Наше село під окупацією не було. Зате жителі сусіднього, як і наші родичі, відчули на собі всі її наслідки. Наслухалися виття снарядів, насиділися в погребах без хліба. Надивилися на тих ворожих нелюдів, які нишпорили по хатах, виносячи цінні речі.

Окупанти відступали з боями, залишаючи після себа вирви й згарища. Все це постало перед нами, коли приїхали до родичів. Племінниця з двома дітьми, хрещениця з близнюками тулилися у нетопленій хаті з проваленим дахом. Поки збирали вцілілі дитячі речі, аби забрати усіх до себе, зайшли дві сусідки, житло яких теж було пошкоджено. 

Свого часу ці молодиці, взявши дітей на руки, втекли з Донбасу від війни, а їхні чоловіки пішли на фронт. Тепер ось знову стали біженцями, які потребували прихистку. Розгублені, вони мовчки спостерігали за нами. А ми довго не роздумували, покликали їх із собою: «Будинок маємо просторий, наші чоловіки теж воюють, тож діждемося їх разом».

Так і зібралося шестеро дітей дошкільного віку. Притихлі, вони сиділи, притулившись до дорослих. Не на повну силу раділи навіть іграшкам, якими ми намагалися їх відволікти. Найстарша з них, Поля, по-дорослому сказала: «Ненавиджу війну!». Як могли, пояснили дитині, що війну всі проклинають, але ж вона не вічна. Це лихо потрібно просто пережити. Набратися сил, терпіння — і пережити. Зовсім скоро наша армія переможе, тато повернеться додому, і знову всі заживемо радісно й щасливо.

Як повернути дітей, нажаханих війною, у дитинство? Допоміг день народження Славка. Подарунки, смаколики, різноманітні ігри... І дитячі личка ожили, заблищали оченята. Звеселіли й ми, дорослі. Дитяча радість зайвий раз додала впевненості: клятий ворог відступить. Біда-війна загартовує нас.

І надалі гуртом святкували дні народження, водили дітей на прогулянки — зустрічали прихід літа, осені. Було і свято книжки — словом, використовували будь-який привід для того, аби звеселити малечу, чогось навчити.

Всі ці клопоти однаково бажані й для нас, дорослих. Вони не дозволяють опускати руки у ці тривожні дні. Ворог намагається і заморозити нас, і без світла лишити, та ми все це пережили. Стоїмо й далі! Виростимо наших дітей, і вони відновлять, напишуть справжню історію нашої України.

Оксана ПРИХОДЬКО.

Наше село під окупацією не було. Зате жителі сусіднього, як і наші родичі, відчули на собі всі її наслідки. Наслухалися виття снарядів, насиділися в погребах без хліба. Надивилися на тих ворожих нелюдів, які нишпорили по хатах, виносячи цінні речі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 222

Невістку Галина Василівна незлюбила одразу. Славко, закінчуючи останній курс університету, приїхав з міста із дівчиною. Він друзів і раніше запрошував погостювати, а тут чутливе серце матері підказало: будь пильною, ця білявка не просто однокурсниця. А вони й не крились — обнімалися, змовницьки переглядались, щасливі очі виказували нестримні молоді почуття.

Мати мовчала, а всередині кипіло, нуртувало: ось так, вивчила, викохала єдиного синочка й візьми віддай невідомо якій дівулі. Нишком старалась вивідати у Славка, хто вона, хто батьки, чи мають статки. Тема грошей була болючою. Галина Василівна мала незаможних батьків, іще двох сестер, її дівоцтво минуло в доношуванні одягу старшої, а весільний посаг був такий мізерний, що краще не згадувати. Коли вийшла заміж, твердо вирішила — її діти не знатимуть злиднів, у них буде все найкраще. Жодного дня не працюючи, всі сили спрямувала на кар’єру чоловіка — влаштовувала обіди із впливовими людьми, товаришувала з їхніми дружинами.

І недарма. Зрештою тихий і покладливий Павло Олексійович із простого інженера будівельної організації став головним, а за відсутності директора виконував і його обов’язки. Ноша для слабкого чоловікового серця виявилась не під силу, помер після другого інфаркту просто на будівництві. На той час родина мала вже, стараннями господині, ошатний двоповерховий дім із прибудовами, машину і гараж, звісно, й заощадження. Тому дорослому єдиному синові вистачало й на навчання, й світила перспектива примноження статків. Звісно, при розумній хазяйновитій дружині з відповідним їхньому «статусом». Поки мала відшукатися «статусна», юнак, який звик ні в чому собі не відмовляти, розважався на повну. І з гарненькими дівчатами теж.

А у заїжджої гості, вочевидь, такого «статусу» не було. Одягнена благенько — кілька джинсів, вилинялі футболки, зношені кросівки. Як удома, так і в гості до Славкових друзів. Його це не бентежило, заговорив про весілля, яке мають справити наче восени, перед тим як братися до роботи. І щоб жодних застіль, лише родина. Командувала сином ця вертихвістка. «Лара сказала, Лара так радить…» Хіба так Галина Василівна мріяла женити єдиного сина?! Та вона вже бачила на їхньому дворі не менше двохсот гостей, увесь цвіт райцентру. А он як вийшло!

— Твоїх рідних скільки буде? — запитала Лару якогось вечора.

— Бабуся і кілька подружок, — одказала.

«Сирота, виходить, — зайшлося серце Галини Василівни. — Я так і думала, злидня на нашу голову». Але зі Славком сперечатися не стала, все одно не послухає.

Весілля таким і було, тихим, скромним. Молодята на тиждень майнули в Карпати, а там і до роботи час ставати, обоє юристи. Привезли «посаг» молодої дружини — комп’ютер, багато книжок.

Невістка швидко влаштувалась в адвокатську фірму в їхньому райцентрі. Невдовзі стала заступницею директора, а через два роки його повноправним партнером. У шафі з’явилися вишукані речі, дороге взуття — Лариса вела справи місцевого «бомонду», її часто запрошували на офіційні заходи, банкети. Хоча у повсякденному житті залишалась тією ж худенькою білявкою у джинсах.

Дітей молоді не мали, так спливали рік за роком, невістка була вся в роботі, ставала дедалі успішнішою, а син, який не надто налягав свого часу на навчання, працювати за фахом не зміг, нудився і знайшов собі відраду — місцеву красуню із супермаркету. Що там у них було, Галина Василівна не знає, але якось, повернувшись від куми, ні невістки, ні її речей вдома не застала. Від Славка дізнатися подробиці було марно.

Відтоді ні в серці жінки, ні в домі, так дбайливо вибудованому для добробуту, спокою не стало. Славко, як мовиться, пустився берега. А потім і взагалі подався кудись із «королевою супермаркету». Матері сказав: «На заробітки».

Відтоді минув рік. Син телефонував двічі — просив грошей. Галина Василівна не плакала, вона вміла давати собі раду, проте збій підкосив, здавалося б, сталевий організм. Вона дедалі частіше хворіла. Дні минали тягучі, липкі, мов цукерки «іриски» в дитинстві. Їй згадувалось, як відмивала від них малого Славка. І раптом прийшло розуміння, що так мало радості було в їхньому красивому домі, лише гонитва за посадами для чоловіка, за диванами й килимами. І навіть світлу дівчинку в пошарпаних джинсах, яка могла б стати красивою долею їхньому синові, відштовхнула відвертою неприязню, мовляв, не їхнього поля ягода. Таки ж не їхнього, а на голову вища як особистість за незугарно вихованого, самозакоханого Славка.

Їй страшенно захотілося побачити Ларису. Вчепитись за тонку павутинку, яка іще бринить, пов’язує з минулим. І майже безнадійно обіцяє майбутнє. Ось він, телефон…

Ганна БОЙЧУК.

Невістку Галина Василівна незлюбила одразу. Славко, закінчуючи останній курс університету, приїхав з міста із дівчиною. Він друзів і раніше запрошував погостювати, а тут чутливе серце матері підказало: будь пильною, ця білявка не просто однокурсниця. А вони й не крились — обнімалися, змовницьки переглядались, щасливі очі виказували нестримні молоді почуття.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 214

Чисте весняне небо чарувало  насиченою блакиттю. Легкий вітерець грайливо ворушив  тонкі гілочки дерев. Віктор повертався додому рейсовим автобусом з райцентру. Тут йому у військкоматі вручили повістку на службу в армію. Час був такий, що хлопці із задоволенням йшли служити. Бо з тих, кого не брали в армію, у селі сміялись. За таких дівчата навіть заміж не хотіли виходити. 

Вийшовши з автобуса, хлопець гонорово крокував вулицею села, вдихаючи повітря, насичене пахощами бузку, час від часу дивився на землю, заквітчану жовтогарячими килимами кульбаб. Обдумував проводи в армію, в пам’яті перебирав сільських хлопців та дівчат, яких буде запрошувати на урочистість.

Через тиждень Віктора урочисто провели і посадили в рейсовий автобус. З ним поїхав до військкомату батько та близькі друзі. Тут вони дізнались, що хлопець буде служити в «учебці» у Бердичеві. Віктора полюбили у військовій частині товариші по службі та начальство, тому солдату час від часу дозволяли  кількагодинні прогулянки по місту. Гуляючи містом, в одному з магазинів познайомився з дівчиною-продавчинею Валентиною. Привітністю з покупцями, ввічливим і спокійним спілкуванням вона враз сподобалася Віктору. 

Дівчина була худорлява, мала русяве волосся, світлі очі, а личком така гарна, що він не міг відвести очей від неї. А вже пізніше вільний час Віктор проводив з Валентиною. Прослуживши пів року у Бердичеві та закінчивши «учебку», Віктор поїхав дослужувати в іншу область ще півтора року. Та зв’язків з коханою хлопець не втрачав, спілкуючись листами. А коли їхав додому у відпустку та повертався з неї, то заїжджав до Валентини додому. Коханій обіцяв, що після служби поєднають свої долі, а батьки зроблять велике весілля молодятам.

Наступний відрізок служби видався Віктору дуже довгим. Він чекав того моменту, коли закінчить службу і побачить свою Валю. Повертаючись додому, заїхав до неї. Говорили про весілля, майбутнє спільне життя обрали у Бердичеві. Провідавши батьків, Віктор через трохи часу обіцяв коханій показати своїх рідних, завезти  її на кілька днів у своє село. А ще він довірив Валі документи і попросив прописати у себе на постійне місце проживання. Та невдовзі Віктор отримав документи у себе на пошті. У листі дівчина написала, що їй відмовили його прописати, але причин не вказала. Так і розійшлося їхнє кохання….

Віктор довго переживав невдачу. Друзі йшли до сільського клубу у кіно і на танці, а він, зажурений, вільний час проводив  вдома. Вже під осінь на одне із церковних свят друзі витягли Вітю з дому, зібравшись з дівчатами на лоні природи з випивкою та закускою. Було порівну хлопців і дівчат. Гуляли до пізнього вечора. Повертались у село вночі кожний хлопець з дівчиною, а Віктору залишили Зою. Від цього часу Віктор і Зоя почали дружити. Через певний час він признався дівчині у коханні. 

…Була пізня осінь. Похмурі сірі хмари повільно пливли по небу. Інколи через  них просочувались ласкаві промінчики Сонця. Віктор та Зоя стояли в актовому залі сільської ради. Їх тут благословляли на щасливий шлюб, дарували букети квітів. Звідси почалася їхня життєва дорога. В своєму рідному селі молода сім’я побудувала будинок – звісно, не без допомоги родичів. 

Жили у дружбі та злагоді, мали роботу, народили і виховали трьох діток, яким дали путівку у життя. Діти створили свої сім’ї і жили у містах. На старість тільки радуватись життю. Але, вийшовши на пенсію, занедужала Зоя. Тяжка хвороба щодня відбирала у жінки сили, а в недовзі її не стало. Важко переносив душевний біль Віктор. Ходив на могилу до дружини, плакав, але залишився доживати віку сам у своїй хаті.  

Та, як кажуть, у житті є щось непередбачуване. Якось сусідка Віктора Марія лежала у Ковелі в лікарні. В палаті з нею перебувала ще одна жінка. Розговорились. Виявилось, що ця жінка родом із Бердичева, а заміж вийшла у Ковель. Звати її Валя. Розпитавши Марію, звідки родом та, з’ясувалось, що вона з того самого села, з якого був Віктор і мала вийти за нього заміж. Але доля так склалась, що не судилось. Валя з чоловіком дали путівку у життя двом дітям, які вже мають свої сім’ї і живуть окремо. Чоловік кілька років тому помер, а вона живе у своїй квартирі самотня. Марія взяла номер телефона Валі і по приїзду додому занесла його Віктору, розповівши все про Валю. 

Незабаром Віктор передзвонив Валі, говорили довго про життя-буття. Тим часом вона запропонувала Віті приїхати до неї у гості в Ковель. Вже наступного дня чоловік був у Валі. Пригостившись після довготривалого побачення, Віктор заночував у колишньої коханої. А на кожні наступні вихідні їздив до неї. І якось сказав: «Валю! Вже надокучило  їздити до тебе. А, може, ми, якщо  не поєднали свої долі колись, то поєднаємо зараз?». Валя із задоволенням прийняла пропозицію  Віктора і вийшла за нього заміж.

Кохання загубилось, але знову воно повернулось трішки більше, ніж через сорок років. В народі говорять, що гора з горою не сходяться, а людина з людиною може зійтися. Так сталось і в цьому випадку.

Подружня пара повінчалась у церкві, і вже рік   щасливі перебувають разом.

Микола Денисюк.

Чисте весняне небо чарувало  насиченою блакиттю. Легкий вітерець грайливо ворушив  тонкі гілочки дерев. Віктор повертався додому рейсовим автобусом з райцентру. Тут йому у військкоматі вручили повістку на службу в армію. Час був такий, що хлопці із задоволенням йшли служити. Бо з тих, кого не брали в армію, у селі сміялись. За таких дівчата навіть заміж не хотіли виходити. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 238

Сьогодні більшість населення планети перебуває далеко не в кращих умовах існування. Безліч людей зазнають нестатків, обмежень, відсоток тих, хто існує за межею бідності,  стрімко зростає. 

Голод, хвороби, проблеми з питною водою, війни, розруха, кліматичні біженці, смертність через низький рівень медицини, покинуті нікому не потрібні діти, постійна праця на важких роботах з мізерною оплатою або, навпаки, відсутність можливості працевлаштування як способу вижити  і при цьому величезні податки на все, що надано у користування, — все це повсюдно відбувається у нашому «цивілізованому» ХХІ  столітті, у столітті високих технологій і наукових відкриттів. Причина тому — споживацький формат взаємин, коли в нелюдській гонитві за наживою і постійним збагаченням меншості життя мільярдів людей знецінюється, а їхні права зневажаються.

В більшості країн світу закони про права і свободи існують. А в дійсності поняття про цінність життя людини залишилося на рівні теорії. У практиці будь-якої держави організація громадського порядку, медицина, освіта тощо націлені на забезпечення існування одиниць, економіку, орієнтовану на добробут цих одиниць, та інші чинники, а не на задоволення благ кожного громадянина. Покращення життя населення, на жаль, не є головною метою.

Більшість жителів нашої планети продовжують перебувати в мріях про доступність якісної медицини, про  про задоволення базових потреб для свого існування і своїх нащадків. Та реальність повертає їх до біганини в пошуку прожитку для своєї сім’ї, задовольняючи лише мріями про кращі умови. У сучасному світі людина залишена напризволяще. 

Якщо подивитися на потреби переважаючого населення, фактично, воно не просить нічого зайвого, захмарного, неможливого. Люди бажають того, що і так має належати їм за правом. Люди хочуть миру в усьому світі, рівних прав і можливостей, достатнього матеріального добробуту для задоволення базових потреб.

Криза останніх років остаточно оголила проблеми споживацького суспільства. Зараз кожен розуміє, що так далі тривати не може і треба щось змінювати. Багато хто знаходиться у пошуку нового формату мислення і ціннісних орієнтирів.

Ознайомившись з ідеями Благотворчого суспільства, приходить розуміння в глобальному масштабі про всю важливість реалізації нового формату людських взаємин. Основоположними опорами в його побудові є 8 основ Благотворчого суспільства. У цій статті хочеться обговорити важливість першої основи — Життя Людини.

Перша основа Благотворчого суспільства: Життя Людини.

Якщо глибоко вникнути в суті цього питання, приходить розуміння, що при такому стані речей будь-який розвиток, будь-який напрям, будь-яка діяльність, що б ми не взяли, у суспільстві все буде націлене насамперед на покращення життя кожної людини. Лише в такому суспільстві з опорою на цінність життя людини всі інші орієнтири будуть діяти відповідно. Тобто не буде бідних, голодних, покинутих і хворих. Життя кожного — понад усе, з гарантованим забезпеченням його потреб, з високою оплатою праці, і однаково високим і доступним для всіх рівнем медицини. Також не буде прецедентів для будь-яких конфліктів, насильства і тим паче для будь-якого виду війни.

Зараз людство проходить низку випробувань різними обмеженнями і кризами, але насправді це одне випробовування — на рівень нашої людяності, на нашу готовність до згуртування і об’єднання. 

Суспільство самостійно повинно вирішити, чи здатне воно об’єднатися і консолідуватися у правильному напрямку. Настав етап дорослішання людства, коли багато хто вже прокидається, бачить картину цього світу і знаходиться у пошуку, як змінити його. Прецеденти в реалізації побудови Благотворчого суспільства вже є. Ми знаходимося на порозі великих змін нашої цивілізації.

І тут нам всім належить усвідомити, що основоположною складовою суспільства незмінно є саме Людина, кожна людина, всі ми. Ми ж і створюємо це суспільство, задаємо вектор його розвитку. Нам не потрібно уникати відповідальності за наш спільний дім, за нашу єдину сім’ю — людство. Нам не слід чекати, коли настануть кращі умови, ми можемо починати створювати їх вже сьогодні.

Саме тому запрошуємо приєднатися усіх до інформаційного етапу: розповідати знайомим, родичам, друзям, поширювати цю інформацію у соціальних мережах. Благотворче суспільство — це гарантія того, що всі люди народжені рівними, і що життя в таких умовах рівноправності і свободи абсолютно можливе. Це – єдиний спосіб зберегти життя тих, хто живе нині, а в майбутньому подарувати щасливе життя мільярдам наших нащадків. 

Велика місія випадає на долю сучасного покоління — побудова суспільства для Людини. Тож будьмо гідні звання Людини і Людства. 

https://creativesociety. com/uk

Автори: волонтери міжнародного глобального руху «Благотворче суспільство».

Сьогодні більшість населення планети перебуває далеко не в кращих умовах існування. Безліч людей зазнають нестатків, обмежень, відсоток тих, хто існує за межею бідності,  стрімко зростає. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 428

З 1 липня медичні препарати за програмою “Доступні ліки”  видають лише за електронним рецептом. Винятки  роблять тільки для мешканців прифронтових та тимчасово окупованих територій. Що зміниться для пацієнтів та як отримати електронний рецепт, розбирався Центр громадського моніторингу та контролю.

Можливість продовжувати рецепт без візиту 

до лікаря

Як пояснюють у Кабінеті Міністрів, українці користуються електронними рецептами за програмою “Доступні ліки” ще з 2019 року. Проте раніше поряд із е-рецептами існували ще й паперові аналоги. Але вже з 1 липня цього року все перейшло  в онлайн. 

Серед плюсів електронних рецептів у Кабміні називають можливість продовжувати призначення препаратів без візиту до лікаря.  “Якщо пацієнт потребує тривалого лікування, повторний е-рецепт на цю групу ліків можна буде отримати дистанційно”, — йдеться на сайті  Уряду.

Електронний рецепт дозволить ефективніше розподіляти бюджетні кошти

У свою чергу, в Міністерстві охорони здоров’я пояснюють: впровадження електронних інструментів дозволяє краще керувати програмою “Доступні ліки”, розуміти запити та потреби, і відповідно — більш ефективно розподіляти бюджетні кошти. У МОЗ додають, якщо пацієнтові незручно користуватися електронним рецептом, лікар може додатково роздрукувати інформаційну довідку, в якій міститиметься інформація про рецепт.

14 мільйонів електронних рецептів від початку повномасштабного вторгнення

У Міністерстві запевняють, українці вже масово переходять на використання е-рецептів. За їхніми даними, лише за останні 30 днів понад 50 тисяч пацієнтів вперше отримали електронний рецепт за програмою «Доступні ліки». А з початку 2023 року «Доступні ліки» за е-рецептом виписали вже понад 1,5 мільйонам українців — це пацієнти, які потребують амбулаторного лікування серцево-судинних захворювань, цукрового діабету, бронхіальної астми, розладів психіки та епілепсії. 

Якщо ж брати період повномасштабної війни, то було погашено 14 мільйонів електронних рецептів за програмою «Доступні ліки».

Пошукати на карті або “Спитати Гриця”

«Доступні ліки» забезпечують повну або часткову оплату вартості деяких лікарських засобів з бюджетних коштів. До програми входять  486 лікарських засобів. Щоб отримати препарати за програмою необхідно зробити кілька кроків. 

Спершу звернутися до лікаря, декларація з ним під час воєнного стану — необов’язкова. Далі треба отримати рецепт та пошукати аптеку, яка випускає ліки за програмою. Їх можна знайти на електронній карті або зателефонувавши до контакт-центру НСЗУ за номером 16-77. Також інформацію про те, які аптеки входять до програми, можна отримати через чат-бот у telegram «Спитай Гриця».

Оксана Коваль.

З 1 липня медичні препарати за програмою “Доступні ліки”  видають лише за електронним рецептом. Винятки  роблять тільки для мешканців прифронтових та тимчасово окупованих територій. Що зміниться для пацієнтів та як отримати електронний рецепт, розбирався Центр громадського моніторингу та контролю.

Можливість продовжувати рецепт без візиту 

до лікаря

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 186

У моїх руках – книга про відому на Ковельщині людину, яка залишила  глибокий слід  в душі кожного, хто з нею співпрацював чи був особисто знайомий або родом з одного села, де жили її батьки. Це — Галина Божик. 

Хочеться підкреслити, що спогади про неї, зокрема, Андрія Мигулі і Тетяни Матяшук, на мою думку, обов’язково треба у «Вістях Ковельщини» надрукувати. Читачі газети глибше вникли б в той культурний процес, який діяв на теренах нашого району при її житті. «Вона любила людей, а люди її», —згадує Микола Вельма. І віддала себе повністю улюбленій справі.

Книга «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну» (спогади, розповіді, публікації) цього року видання – не тільки про неї, а про багатьох людей, що оточували її, з ким перетинались життєві шляхи. Від початку і до кінця – цікава.

А ще доповнюють світлини, які гармонують зі змістом. Отож,  маю приємність про все згадати із вищеназваної книги, яку взяла в нашій публічній бібліотеці. Теж знала Галину Михайлівну, зустрічала її в Голобах і в Ковельській районній бібліотеці на різних заходах. То й зацікавилась.

Зрештою, з нашої бібліотеки  не вийдеш ніколи без книги в руках  — і то цікавої, і то сучасної, ще іноді “теплої” після друку 2023 року.

А здавала я в бібліотеку твори  Наталії Дурунди «За брамою пекла» і «Під клеймом ОСТ» – про остарбайтерів, про те, що діялось  в 40-х роках минулого століття. Цей двотомник подарувала авторка нашій бібліотеці.  

Голобські  бібліотекарі  — Валентина Мельничук і Надія Журавська – невтомні книголюби, відповідають своїй професії, дбають про постійне  поповнення скарбів людського розуму. Тож голобські читачі першими, мабуть, знайомляться з новинками. А ще Валентина Ярмолаївна і Надія Макарівна – «фейсбукові»  друзі із авторами унікальних найновіших книг із різних областей України і за її межами. 

Серед них – Наталія Лапіна і Світлана Горбань з Черкас, Людмила Когут  із Львова, яка  нині в США живе, Любов  Василів-Базюк із Канади  та ін. Вони дарують в наш книжковий арсенал свої книги. А ще бібліотекарі за свій рахунок купують такі, які ще тільки в інтернеті презентують, і яких більше ніде не знайдеш. Бо як приношу додому, то діти мої, які приїжджають, дивуються, що наша бібліотека така багата.

Коли звертаються до своїх книгосховищ, де вони живуть  — в Луцьку і Любомльському районі,  то виявляється, що там таких немає. І тоді читають з нашої,  і є заочними читачами. Бо як же, щоб я читала, а вони – ні? А ще я стараюся, щоб мої колеги Галина Шалапай, Галина Грицюк, Лідія Гарлінська теж прочитали ці книги, і їм доставляю їх.

Особливо всі ми любимо про історію України читати. Бо раніше вона трактувалась по-іншому, а тепер справедлива. І хочеться ту правду знати. Для нас, старшого покоління, — це два різні світи.

Мені, здається, якби книги Ніни Фіалко «Коли брати стають ворогами» і «Обірвана струна» прочитали росіяни, вони жахнулися б від жорстокості їхньої влади і, може б, тоді не розпочали цю страшну трагедію нині, в якій гинуть кращі люди нашої країни. Бо ворожа інформація страшніша за бомби, вона руйнує мізки в людських головах, впливає не тільки на думки, а й здоров’я людей. Тому й спотворює тих, хто потім стають зрадниками, служать не рідній країні, а чужій. «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», — писав Василь Симоненко. Та не всі, на жаль, це розуміють.

Наша бібліотека і в цей тяжкий час для всіх нас не перестає бути вогнищем культури. Сюди йдуть і йдуть читачі від найменших, хто лиш навчився читати, або ті, що читають їм батьки й бабусі з дідусями, і ті, кому вже за 80. А щочетверга не лише за книгою, а й за пресою, яка «приходить»  цього дня,   поспішають, щоб дізнатись найсвіжіші новини. І всі милуються виставками дитячої творчості, які періодично тут організовують. Цього разу  експонують доробок художниці-портретистки, учениці 6 класу, майбутньої представниці високого таланту Евеліни Чалайдюк (на світлині).

Тут часто відбуваються  різні заходи цікаві, де чути не тільки слово, а й  пісню за участю учнів і вчителів музшколи. Бо пісня, як казав один мудрець, — то душа народу. Раз народ співає – значить, він дихає, а раз дихає – значить, живе. І чим більше народ співає,тим більше він дихає. А чим більше дихає, тим довше живе.

Ось так, як не зупиниш дихання, так і не зупиниш  волю, прагнення народу до Перемоги, бо всі нею одержимі сьогодні. Це стало основою життя. Всі цього хочуть. Бо ніякі дорогі діаманти не замінять широкої вільної душі, доброго серця, світлого розуму. Хай світло переможе темряву!

Валентина ОСТАПЧУК. 

У моїх руках – книга про відому на Ковельщині людину, яка залишила  глибокий слід  в душі кожного, хто з нею співпрацював чи був особисто знайомий або родом з одного села, де жили її батьки. Це — Галина Божик. 

Хочеться підкреслити, що спогади про неї, зокрема, Андрія Мигулі і Тетяни Матяшук, на мою думку, обов’язково треба у «Вістях Ковельщини» надрукувати. Читачі газети глибше вникли б в той культурний процес, який діяв на теренах нашого району при її житті. «Вона любила людей, а люди її», —згадує Микола Вельма. І віддала себе повністю улюбленій справі.

Книга «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну» (спогади, розповіді, публікації) цього року видання – не тільки про неї, а про багатьох людей, що оточували її, з ким перетинались життєві шляхи. Від початку і до кінця – цікава.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 187

Щоб деруни 

були смачними

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 221