Виїхали у Білорусь, а тепер ганьблять Україну
Починаючи з середини другої половини минулого століття, значна частина людей з Ратнівщини виїхала у Білорусь. Масово виїжджали із Самарівських хуторів та прикордонних сіл тодішнього Ратнівського району.
Людям у селах давали квартири, а працювали вони у колгоспах. Більшість з них живе у селах Кобринського району, а всіх приїжджих українців до цих пір називають «самарами», незалежно, з якої частини України вони приїхали. Лише із села Щитинська Воля у 70 – 80 роках таких «самарів» у Кобринський район виїхала третина села, що становить більше трьохсот чоловік.
Переселялись з ряду причин. От, скажімо, ця сама Щитинська Воля – найвіддаленіше село Ратнівщини. Бажання людей мати хоч якусь стабільність змушували їх шукати кращої долі. В ті роки більшість селян постійної роботи не мала. Людям вкрай важко давалась заготівля сіна на неугіддях. Сінокоси наділяли на болотах, і вони могли бути на відстані 7 – 8 кілометрів від села. Селянин долав цю віддаль по багнюці пішки, причому на собі ніс весь інвентар, щоб сіно зібрати і скласти у стіжок.
Восени всі стіжки обміряли. За тонну заготовленого сіна у 70-х роках селянину платили близько двадцяти карбованців. Він був змушений у радгоспі купувати своє ж сіно за ціною вже 45 карбованців за тонну. Половину заготовленого сіна забирали в радгосп. Якщо селянин утримував три корови, то сіна потрібно було заготовити аж на … шість. Тобто весь літній період вся сім’я працювала біля сіна.
Другим болючим питанням були дороги. В той час дорожнє покриття сягало з Ратного до Якушева, а далі було бездоріжжя. Дорогу у Щитинську Волю проклали лише в 1989 році. Країна вела пропаганду, що немає коштів. А сьогодні ми бачимо, що фінансування йшло на зброю, яка націлена на Україну. Ось так ми жили. У Ратне добирались через Велику Глушу, що в Любешівському районі. Туди долали пішки віддаль у 20 кілометрів, а далі через Камінь-Каширський автобусом доїжджали до райцентру. Щоб владнати якісь справи, витрачали цілих два дні. Ці та інші проблеми змушували людей змінювати місце проживання на краще.
На Ратнівщині українців, що виїхали у Білорусь, називають «нашими білорусами».
У той час виїжджали в основному молоді сім’ї. Там вони народжували і виховували дітей, які вже самі стали батьками. Таким чином можна вважати, що нове покоління тамтешніх українців переважає старе. А якщо разом взяти, то вийде значна чисельність населення, що має українське коріння.
Спілкуючись з ними, бачиш, що більшість з них не розуміє реалій війни, розпочатої росією проти України, та не підтримує свою Батьківщину і рідних. Мені довелось поспілкуватись із уродженкою села Межисить, журналісткою Людмилою Приймачук, яка нині мешкає в Луцьку і цікавиться своїми однокласниками, що проживають по той бік кордону:
– До Революції Гідності я часто бачила своїх «білоруських» однокласників. Приїжджали вони на могили родичів на Проводи, а на Трійцю традиційно організовували зустрічі у школі. Та після Революції Гідності білоруська пропаганда змінила світогляд однокласників відносно України. Одні говорять, що Україна продалась Америці, інші – що у нас воюють бандерівці.
Після Революції Гідності у село стали менше приїжджати чоловіки. Коли я поцікавилась, чому, то мені один із друзів сказав, що у Білорусі говорять ніби-то на кордоні українські прикордонники роздягають чоловіків і примушують співати Гімн України. А один мій однокласник сказав, що через нас, бандерівців, він не може приїхати у своє село. А коли б почалася війна, то пішов би на фронт, щоб позбутись в Україні бандерівців. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну ні з ким з «наших білорусів» не спілкуюсь, хоча в соцмережах вони мене по-різному критикують”.
З початком війни старше покоління українців у Білорусі дивиться місцеве телебачення, де мізки їм промивають наративами про страшних бандерівців і націоналістів. Тому від них можна почути докори на адресу українців такого штибу: «Україна хотіла напасти на Білорусь», «У вас воюють американці», «У вас бандерівці воюють між собою», «А чому ви не хотіли бути разом з нами?», «У нас президент, а у вас клоун» та інші.
По телефону з ними можна говорити про все, але не про війну. А коли зачепити цю болючу тему, то зразу ж вимикають телефон. Кажуть, що за такі розмови їх можуть викликати у КДБ і покарати. Від родичів та знайомих часто чую про те, що у них кращі дороги, порядок, вищі зарплати, пенсії, президент — господар. В Україні ж, мовляв, до влади прийшли коміки, далекі від управління державою. Таким чином, дехто з українців повидаляв із телефону своїх родичів з-за кордону з надією на кращі часи. А ті, що спілкуються, розмовляють на побутові та сімейні справи, бо бояться мати справу з правоохоронними органами.
А ось у молоді міркування інші. Молоде покоління користується Інтернетом, бачить реальний стан війни в Україні. Більшість з них не довіряє брехливим висловлюванням самопроголошеного президента лукашенка. Бо українці – вільні у своєму виборі, а білоруси такої можливості не мають. Окремі молоді люди дзвонять своїм родичам в Україну і співчувають їм, тому що дехто з їхніх рідних вже загинув на війні або ж воює, захищаючи свою Батьківщину.
У ратнівчан ненависті чи озлобленості до тих родичів чи знайомих, які зараз живуть по той бік кордону і не розуміють українців, немає. Але є велике бажання донести, що війну саме розпочала росія проти народу України і хоче знищити нашу незалежність. Білорусь дала для цього свою територію. Але зламати силу волі українців їм не вдасться. Як сказала жителька Щитинської Волі Тетяна Магдисюк, «українським білорусам» не слід бути такими наївними. У них політична обстановка вкрай складна. Можливо, настане такий час, що вони повертатимуться в Україну і проситимуть притулку у своїх близьких.
Микола Денисюк.
Починаючи з середини другої половини минулого століття, значна частина людей з Ратнівщини виїхала у Білорусь. Масово виїжджали із Самарівських хуторів та прикордонних сіл тодішнього Ратнівського району.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 202
На початку повномасштабної війни парламент майже повністю скасував акциз на пальне. До вторгнення він перебував на рівні 20%, у березні 2022 його знизили до 7%. 
Технології, які вже існують
Пам’ятаю, як мене, маленьку дівчинку, одного чудового дня мій старший братик вперше завів у бібліотеку. 
З 14 по 15 червня відбувся відкритий розіграш кубка Києва з боча-2023 серед осіб з ураженням опорно-рухового апарату, у якому взяли участь близько 40 спортсменів.
30 червня, п’ятниця
ОВЕН. Дружнє спiлкування пiде на користь i позбавить вiд поганих думок. У четвер не шкодуйте сил i часу, щоб пiдготуватися до вiдпустки i продумати маршрут поїздки.
Шановні земляки!
Четвер. Мінлива хмарність. Дощ, гроза. Температура: 25оС. Вітер південний помірний.
Всесвітня організація Екстракорпорального життєзабезпечення (ELSO) відзначила роботу нашого ЕКМО-центру та внесла його до Всесвітнього переліку центрів ELSO під назвою «Kovel-ECMOhospitaldistrict».