Ти – слава моя голосна і прадавня, Світязь!

Ти – гордість моя невмируща, висока, Світязь!

Тобі на крило півнеба лягло,

О, поліська легендо, Світязь!

Приспів:

Чайки злітають над хвилями,

Чайки вітають нас крилами,

Крилами білими, білими – Світязь.

Нашими днями чудесними,

Нашими щедрими веснами

В далеч омріяну сплескує, Світязь.

Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Світязь,

Віками для тебе сія в небі сонце, Світязь.

Кленове весло на хвилю лягло,

О, волинська ти пісне, Світязь!

Приспів.

Зійшла над тобою зоря світанкова, Світязь.

Краса неповторна, краса неозора – Світязь.

Тобі на чоло роздолля лягло,

Українська ти думо – Світязь!

Приспів.

Нашими днями чудесними,

Нашими щедрими веснами

В далеч омріяну сплескує, Світязь.

Світязь...

Йосип Струцюк.

Ти – слава моя голосна і прадавня, Світязь!

Ти – гордість моя невмируща, висока, Світязь!

Тобі на крило півнеба лягло,

О, поліська легендо, Світязь!

Чайки злітають над хвилями,

Чайки вітають нас крилами,

Крилами білими, білими – Світязь.

Нашими днями чудесними,

Нашими щедрими веснами

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 382

Івана Купала – це день літнього сонцевороту, що тепер співпадає з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, який відзначаємо 7-го липня. Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями. У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі.

У XVII столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: "Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бесовскою омраченіи благодараніе и жертву въ начале жнивъ приношаху".

Польський ботанік Мартин, який описує собутки (так поляки називали свято Івана Купала) в кінці XVI століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей “диявольський день”, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, що в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радості дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. 

У день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: іванів цвіт (святоянське зілля), лопух, богородська трава (чебрець) і ведмеже вухо. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей чи тварин напували хворих настоєм із зілля тих вінків. Цей запис Мартина закінчується словами: "Такий звичай був і в Червоній Русі", тобто в Галичині. 

l

З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Вранці до сходу Cонця вмиваються "іванівською" росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом із пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови. 

Подібні звичаї існували або існують ще й тепер і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять із соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді або розривають на шматки і розкидають навколо. 

Німецькі парубки в Баварії роблять "Pfingstl" – це теж солом'яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.

В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив'язують його до колеса, запалюють і пускають з гори. 

Роблять солом'яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.

Щодо купальських вогнів, то у свій час горіли вони по всій Європі. У великих європейських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов'янських народів. 

Так, білоруси в ніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині кидають на вогнище березові гілки й примовляють: "Кабы мой ленъ былъ также великъ, какъ ета березка!". 

В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров'ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній купі.

Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи в повітрі, в ніч напередодні Івана Купала. 

l

У словах пісні "Купало! Грало сонечко на Івана" висловлюється стародавнє вірування нашого народу в те, що в день Івана Купала Сонце "грає".

Болгарська легенда розповідає про те, як у день Івана Купала Сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.

Польські дівчата (в Силезії) на цей день печуть печиво, що зветься "slonczeta", виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: "Graj, slonce, graj, tutaj sa twoi slonczeta".  

Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що "на ньего сунце на небу трипут од страха  стане". 

У нас дівчата свої купальські вінки зберігали на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вони, має цілющу силу. 

Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і обкурюють ними хворих. Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах як захист від злих духів.

Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце "корма", ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього. 

В Англії ввечері на святого Івана (St. John's Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клечанням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут відігравала визначальну роль у святоіванівських віруваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою.

Підготував  

Ігор  ВИЖОВЕЦЬ.

Івана Купала – це день літнього сонцевороту, що тепер співпадає з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, який відзначаємо 7-го липня. Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями. У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі.

У XVII столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: "Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бесовскою омраченіи благодараніе и жертву въ начале жнивъ приношаху".

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 277

Слова, які винесені у заголовок цих нотаток, як правило, вимовляють люди, котрі не знають, як пояснити суть тієї чи іншої події, того чи іншого факту.

Як на мене, винен тут не стільки Господь, скільки ми, люди. Бо те, що часом робимо і говоримо, грубо кажучи, ні в які ворота не лізе. Як наголошено у Святому письмі, самі не відаємо, що творимо.

І аби переконатися у цьому, не потрібно бути великим аналітиком або вченим-мудрагелем. Достатньо послухати виступи деяких урядовців чи навіть глави держави або прем'єр-міністра. ЗМІ – і електронні, і друковані – оперативно доносять їх "умовиводи" до широких мас.

Ось тільки дещо з останніх новин. Як відомо, з 14 червня Україна увійшла в "зелену зону" за критеріями ЄС, адже показники захворюваності у нас найнижчі за останній рік.

У зв'язку з цим Кабмін дозволив "проводити масові заходи за умови наявності в усіх учасників та організаторів заходу негативного результату тестування на COVID-19 методом ПЛР або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-Cov-2, яке проведене не більше, як за 72 години до здійснення заходу, або документа, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації".

На перший погляд, написано все правильно. Обережність не завадить. Але постає запитання: а як забезпечити виконання заходів, передбачених урядом пана Шмигаля організаторам будь-якого масового заходу – концерту, фестивалю, мітингу і т. д., і т. п.? Пів біди, якщо цей захід проводитимуть у закритому приміщенні (хоч тут теж є свої ризики). А якщо на свіжому повітрі? Де взяти стільки контролерів, щоб у кожного учасника акції (а їх може бути кілька тисяч) перевірити наявність антитіл або довідки про вакцинацію?

В той же день засоби масової інформації повідомили, що Президент України Володимир Зеленський заявив в інтерв'ю цілому ряду зарубіжних пресових агентств, що "Україна ОБОВ'ЯЗКОВО зробить те, що пообіцяла, і може отримати транш від МВФ, але у разі його відсутності глобальної проблеми НЕ БУДЕ".

Знову виникає крамольна думка: якщо проблеми НЕ БУДЕ, то для чого ОБОВ'ЯЗКОВО виконувати всі вимоги МВФ? Тут, на мій хлопський розум, потрібно чітко визначитися молодим реформаторам, чи потрібен Україні новий транш кредиту, чи можемо обійтися без цього? Але в тверезомислячих людей є великий сумнів в тому, що наша країна виживе без іноземних запозичень. Надто непевна ситуація в економіці, прискорилась інфляція, скаженими темпами ростуть комунальні тарифи тощо.

Так, іноземна валюта в силу сприятливих і незалежних від уряду обставин "тупцює" на місці або навіть "відкочується" назад. Але так не буде завжди! Зрештою, долари чи євро мало цікавлять пересічного українця, котрий розраховується на ринках і в супермаркетах не валютою, а гривнями, які не можуть наздогнати ціни на товари першої необхідності, що зростають не по днях, а по годинах. Зрештою, й "комуналку" ми оплачуємо все тими ж гривнями.

А, може, пан Президент повірив пану Коломойському, котрий якось сказав, що дефолт – це не страшно, це навіть добре, бо в разі його оголошення будь-якій країні списують всі борги? Правителям країни, можливо, дефолт не страшний, враховуючи їх золото-валютні запаси в зарубіжних банках, а от Івану Васильовичу з Ковеля чи Марії Іванівні з Голоб, котрі не живуть, а виживають, він не тільки не страшний, а смертельно небезпечний. Але кого у Києві хвилює їх доля? 

Гортаю стрічку новин далі. Про мільярд дерев, які мають бути посаджені протягом найближчих років в Україні, нецікаво. Навіть не тому, що це нереально, а тому, що стільки вільної землі у нас незабаром не стане – її просто скуплять ті, у кого є великі гроші. Та й набагато цікавіше було б, якби в країні прийняли закон, згідно із яким той мільярд мали б посадити негідники, котрі вирубали наші ліси, а деревину вивезли за кордон. Грошей у них вистачить не на один мільярд саджанців, бо заробили на експорті лісу трильйони. Тільки хто такий закон прийме, коли чимало нардепів "у долі"?

А от ідея про будівництво президентського вишу вже цікавіша. Будемо мати свою Сорбонну або Кембрідж, закінчити який вважатиметься престижно і кльово. Це ж не Київський чи Львівський університети, який ми з вами закінчували, а ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ. Не можу уявити, хто там навчатиметься і яка у студентів буде стипендія, але вже знаю, що, судячи з повідомлень преси, заробітна плата у викладачів починатиметься з 4-ох тисяч доларів(!). Саме стільки обіцяють на Банковій.

Але ж обіцяли і вчителям… Та хіба порівняєш простого сільського вчителя – якогось Голобородька із професором європейського штибу паном Коцьким? Звичайно, що ні. Як кажуть, Богові боже, а кесарю – кесареве.

"Вишенькою на торті" останніми днями стало, звичайно, повідомлення про намір пані Зеленської створити офіс першої леді (!) при ОПі. Чудово! Тільки цього нам для повного щастя не вистачало. Як кажуть, леді є, а офісу немає. Куди це годиться? Правда, не знаю, в які краї пані президентші за досвідом податися, бо, наскільки мені відомо, подібних офісів немає ні в Парижі, ні у Варшаві. Але то таке – головне захотіти і сміливо йти до поставленої мети. Чого хоче жінка, того хоче Бог.

Отакі-то в нас діла у вищому товаристві. І це тільки невеличка їх часточка. А скільки всього цікавого попереду! І боротьба за місце під сонцем НАТО та ЄС, і зустріч Зеленського з Путіним, і продовження засідань РНБО, і судовий процес над п'ятим президентом, який виявився бандитом, гіршим за Карабаса-Барабаса. 

Словом, нудьгувати не доведеться. Аби тільки не заплакати. Від щастя і гордості за наших проводирів нації. Але то вже, як Бог дасть…

Охрім СВИТКА.

На підтримку Охріма Свитки

До слова не пришиєш дії,

Що, може, й хоче влади

 ера?

Свитки Охрімові надії

Тонуть в балачках із етера.

Кварталу літнього сюжети,

У титрах – цвіль

 політиканства.

Продюсери олігархату –

У прислужниках гаранта.

Корупції вітрина

 зрозуміла,

У зРаді – рука руку миє.

Загни памфлет, козаче, 

у ріжок,

Луна у буквах трьох народ!

Армія, мова і віра –

Пута для "руського міра".

Щоб з'їсти теляті вовка,

Треба приспати Вовку.

В колеса не ставте 

дроту –

Йдемо ми у Європу!

"Зелень" хоче багато:

Крим і Донбас – для НАТО!

Іван ЯРОШИК.

Слова, які винесені у заголовок цих нотаток, як правило, вимовляють люди, котрі не знають, як пояснити суть тієї чи іншої події, того чи іншого факту.

Як на мене, винен тут не стільки Господь, скільки ми, люди. Бо те, що часом робимо і говоримо, грубо кажучи, ні в які ворота не лізе. Як наголошено у Святому письмі, самі не відаємо, що творимо.

І аби переконатися у цьому, не потрібно бути великим аналітиком або вченим-мудрагелем. Достатньо послухати виступи деяких урядовців чи навіть глави держави або прем'єр-міністра. ЗМІ – і електронні, і друковані – оперативно доносять їх "умовиводи" до широких мас.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 220

Яскравий феєрверк вечірніх вбрань, щасливі посмішки випускників, їх батьків, вчителів осяяли центр міста минулої п’ятниці – ковельські школярі урочисто відзначили випускний вечір. 

Їх шкільна пора уже стала історією, але попереду юних чекають не менш цікаві, насичені сторінки життя. Тож нехай перший крок у доросле життя буде щасливим, успішним та позитивним, хай чистим і світлим буде їх подальший життєвий шлях, освітлений променями любові, правди та добра!

НА ЗНІМКАХ: випускники ліцею № 3 імені Лесі Українки (11-Б клас).

Яскравий феєрверк вечірніх вбрань, щасливі посмішки випускників, їх батьків, вчителів осяяли центр міста минулої п’ятниці – ковельські школярі урочисто відзначили випускний вечір. 

Їх шкільна пора уже стала історією, але попереду юних чекають не менш цікаві, насичені сторінки життя. Тож нехай перший крок у доросле життя буде щасливим, успішним та позитивним, хай чистим і світлим буде їх подальший життєвий шлях, освітлений променями любові, правди та добра!

НА ЗНІМКАХ: випускники ліцею № 3 імені Лесі Українки (11-Б клас).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 238

З 14 по 19 червня 2021 року на тенісному корті, що знаходиться по вул. Кияна, 40, відбувся турнір на кубок "Інтарсіо" з тенісу серед чоловіків. 19 учасників змагалися у  4 групах по круговій системі. Додаткової інтриги до змагань додала участь у турнірі тенісистів з м. Нововолинська та м. Луцька. Крім того, у змаганнях брав участь перший заступник міського голови Тарас Яковлев. 

Учасники, які посіли перше та другі місця у групах, змагалися у чвертьфіналах. У першій грі чвертьфіналу Сергій Григоренко з  рахунком 7 : 5 переміг Віталія Дем'янкова, у другій — Василь Войтович поступився  з рахунком 1 : 6 Роману Багінському,  у третій —  Ігор Приступа з рахунком 6 : 1 здолав Валентина Деменюка, а у четвертій — Валентин Січкар поступився Ігорю Балабанову з рахунком 0 : 6. У півфінальних поєдинках Ігор Приступа з рахунком 6 : 1 переміг Сергія Григоренка, а Ігор Балабанов — Романа Багінського з рахунком 6 : 2. 

У грі за ІІІ місце Роман Багінський виборов перемогу у Сергія Григоренка — 6 : 3, а у фіналі  зустрілись Ігор Приступа та Ігор Балабанов. З рахунком 6 : 4 переміг Ігор Приступа,  ставши переможцем змагань.

У змаганнях пар брали участь 5 команд, які змагалися по круговій системі. Найсильнішими виявилися спортсмени з м. Нововолинська Ігор Балабанов та Віталій Дем'янков, друге місце здобула пара Павло Супрунюк та Анатолій Матвеєв, а третє — Валентин Деменюк та Василь Климовець.

На урочистому закритті змагань начальник відділу у справах молоді, фізичної культури та спорту міськвиконкому Ігор Семенюк нагородив переможців і призерів  в особистій першості та у парних змаганнях медалями і грамотами.

Відділ у справах молоді, фізичної культури та спорту управління культури, молоді та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради щиро вдячний Юрію Рахлінському (на знімку) за безоплатне надання тенісного корту для проведення змагань, Валентину Січкарю та суддям змагань — за допомогу в організації та проведенні видовищних змагань. 

Дмитро РИЖКО,

головний спеціаліст відділу у справах молоді, фізичної культури та спорту міськвиконкому.

З 14 по 19 червня 2021 року на тенісному корті, що знаходиться по вул. Кияна, 40, відбувся турнір на кубок "Інтарсіо" з тенісу серед чоловіків. 19 учасників змагалися у  4 групах по круговій системі. Додаткової інтриги до змагань додала участь у турнірі тенісистів з м. Нововолинська та м. Луцька. Крім того, у змаганнях брав участь перший заступник міського голови Тарас Яковлев. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 258

Завжди уважні до юних пацієнтів, вміють вислухати, надати кваліфіковану допомогу лікарі-педіатри та медсестри амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 5 Ковельського МТМО  (завідувач – Тетяна Клімчук), яких ви бачите на світлині. Напередодні професійного свята надсилаємо їм найсердечніше вітання і бажаємо завжди бути життєрадісними, здоровими, шанованими своїми  маленькими пацієнтами та їх батьками.

Нехай сповняться всі Ваші плани і задуми, а милосердний Господь дарує Своє благословення на кожен прийдешній день!

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Завжди уважні до юних пацієнтів, вміють вислухати, надати кваліфіковану допомогу лікарі-педіатри та медсестри амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 5 Ковельського МТМО  (завідувач – Тетяна Клімчук), яких ви бачите на світлині. Напередодні професійного свята надсилаємо їм найсердечніше вітання і бажаємо завжди бути життєрадісними, здоровими, шанованими своїми  маленькими пацієнтами та їх батьками.

Нехай сповняться всі Ваші плани і задуми, а милосердний Господь дарує Своє благословення на кожен прийдешній день!

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 426

Соціальні мережі, сторінки деяких інтернет-видань переповнені повідомленнями про конфліктну ситуацію, яка склалася в Голобській об'єднаній громаді, а точніше – в Радошинському старостинському окрузі. 

Причина конфлікту – інформація про намір розташувати в Радошинському піщаному кар'єрі регіональне звалище для твердих побутових відходів і заводу для їх переробки. І хоча такого рішення офіційно ще не прийнято, люди обурюються тим, що подібні наміри оголошені без врахування думки місцевої громади. 

З приводу цього листа під заголовком "Бути чи не бути?" надіслала до редакції "Вістей Ковельщини" за дорученням громади вчителька з Радошина Валентина Петрівна Міщук. Вона, зокрема, пише:

"Як можна позитивно вирішувати це питання, не розібравшись в ситуації? Зробити там сміттєзвалище – це порушити всі санітарно-гігієнічні норми.

По-перше, кар'єр знаходиться в безпосередній близькості від села. По-друге, поблизу кар'єру знаходиться заказник. По-третє, підземні води розташовані дуже близько до поверхні. А це означає, що воду в колодязях і, можливо,  в свердловинах пити буде неможливо. Крім того, сюди на "тихе полювання" їдуть не тільки з Ковеля і району, а й із Луцька. Бо ліс щедро дарує всім маслята й зеленички, бабки й підберезники, білі гриби".

Далі пані Валентина висловлює своє обурення з приводу позиції місцевої влади, особисто очільника Голобської об'єднаної  громади С. В. Гарбарука, який вчасно не звернув уваги на серйозність проблеми, що назрівала. Не на "висоті" виявилися його заступник, працівники земельного відділу, які повинні були займатися цим питанням. Адже відповідний лист з екологічної служби Волинської області про намір будувати сміттєзвалище надійшов у Голобську селищну раду ще в листопаді 2020 року!

Однак реакції на цей лист не було ніякої, то у Луцьку вирішили: мовчання – знак згоди. І закрутилися "коліщатка" чиновницької машини, в результаті якої виник скандал, якому можна було запобігти. Критиці Валентина Міщук піддала й Радошинського сільського старосту Дмитра Ковгана, який безвідповідально поставився до справи, яка схвилювала виборців. 

На закінчення автор листа зазначила, що “обуренню радошинців та мешканців довколишніх сіл не було меж, а тому вони буквально заставили Ковгана Д. Д. і Гарбарука С. В. провести збори, на які зібралися майже 200  чоловік. Свої вимоги закріпили протоколом, де поставили вимогу не допустити відкриття сміттєзвалища в діючому кар'єрі села Радошина і зобов'язали Гарбарука С. В. провести позачергову сесію Голобської селищної ради, де розглянути дане питання".

У своєму зверненні Валентина Міщук висловила багато інших цікавих думок про відповідальність влади перед людьми, які в подальшому редакція постарається використати на шпальтах газети, чого не може зробити зараз за браком вільної площі. В будь-якому випадку ми дякуємо їй та односельцям за чітку громадянську позицію і сподіваємося, що голос виборців почують у Голобській селищній раді.

Михайло КУЗЬМУК.

Соціальні мережі, сторінки деяких інтернет-видань переповнені повідомленнями про конфліктну ситуацію, яка склалася в Голобській об'єднаній громаді, а точніше – в Радошинському старостинському окрузі. 

Причина конфлікту – інформація про намір розташувати в Радошинському піщаному кар'єрі регіональне звалище для твердих побутових відходів і заводу для їх переробки. І хоча такого рішення офіційно ще не прийнято, люди обурюються тим, що подібні наміри оголошені без врахування думки місцевої громади. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 279

80 років тому, 22 червня 1941 року, розпочалася війна між двома кривавими монстрами – фашистською Німеччиною і комуністичним Радянським Союзом. 

І хоч ще зовсім недавно Гітлер і Сталін та їх поплічники клялися у довічній дружбі, підписавши у серпні 1939 року пакт Молотова-Ріббентропа про ненапад, Берлін вирішив  випередити Москву у намаганні заволодіти Європою й почав стрімкий переможний наступ на більшовицьку імперію. 

Першими під вогняний смерч потрапили мешканці Західної України, в тому числі Волині і Ковельщини. Вже 22 червня німці бомбардували наше місто. Десятки мирних громадян були вбиті. Червоноармійці в паніці відступали, залишаючи напризволяще місцеве населення, амуніцію, озброєння. Мета була одна: швидше на схід, щоб не потрапити в оточення.

А ще зовсім недавно "визволителі" в червонозоряних кашкетах почувалися господарями на теренах Волині, Львівщини, Рівненщини та інших областей, які захопили у вересні 1939-го на підставі згаданого вище пакту і фактично разом із гітлерівцями розпочавши Другу світову війну.

Для жителів західних областей України кривава трагедія тих днів поглиблювалася репресіями сталінського режиму, який 22-23 червня 1941 року у в'язницях Ковеля, Луцька, Володимира-Волинського по-бандитському розстріляв сотні людей, котрі постраждали через свої ідейні переконання або взагалі ні в чому не були винні. Про ту трагедію нині нагадує меморіальна стела пам'яті жертв більшовицького терору, встановлена у сквері на вулиці Міцкевича.

Сьогодні точиться багато дискусій з приводу того, як ставитися до подій нашого минулого, що було причиною початку Другої світової війни тощо. Облишмо дослідження подібних фактів історикам, краєзнавцям, науковцям. Ми повинні пам'ятати одне: хто б і чому не починав війни, першими їх жертвами стають люди. Вони гинуть на полях битв, у в'язницях і концтаборах, під обстрілами ворожих одна одній армій. Саме про них ми й повинні завжди пам'ятати, вшановувати відомих і невідомих мешканців планети, яких правителі світу використовують як гарматне м'ясо. 

Саме тому  22 червня в Україні є Днем пам'яті і скорботи. Але таким днем має бути і 23 червня, коли у 1941 році більшовицька влада знищила представників української інтелігенції, учасників ОУН-УПА, мирних ковельчан і жителів довколишніх сіл. В моїй родині від куль бузувірів загинули дядько Микола, мамин перший чоловік Валентин та ще десятки їх земляків-турійчан, яких розстріляли у ковельській в'язниці. Розстріляли по-звірячому, без суду і слідства.

Згадаймо 22-23 червня жертв війни і політичних репресій. Згадаймо для того, щоб вшанувати їх світлу пам'ять і застерегти сильних світу цього від повторення подібних злочинів.

Микола ВЕЛЬМА.

80 років тому, 22 червня 1941 року, розпочалася війна між двома кривавими монстрами – фашистською Німеччиною і комуністичним Радянським Союзом. 

І хоч ще зовсім недавно Гітлер і Сталін та їх поплічники клялися у довічній дружбі, підписавши у серпні 1939 року пакт Молотова-Ріббентропа про ненапад, Берлін вирішив  випередити Москву у намаганні заволодіти Європою й почав стрімкий переможний наступ на більшовицьку імперію. 

Першими під вогняний смерч потрапили мешканці Західної України, в тому числі Волині і Ковельщини. Вже 22 червня німці бомбардували наше місто. Десятки мирних громадян були вбиті. Червоноармійці в паніці відступали, залишаючи напризволяще місцеве населення, амуніцію, озброєння. Мета була одна: швидше на схід, щоб не потрапити в оточення.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 305

Напередодні Дня журналіста підбито підсумки творчих конкурсів, які щорічно проводить обласна організація НСЖУ. Переможцями визнано:

У номінації "Журналістська зрілість":

– Світлану ЛЯШУК, заступника редактора газети "Вісті Ковельщини", голову первинної журналістської організації;

– Тамару ТРОФИМЧУК – відповідального секретаря газети "Волинь-нова":

– Лесю ВЛАШИНЕЦЬ – заступника редактора газети "Горохівський вісник";

У номінації "Творче довголіття":

– Євгенію СОМОВУ – завідувачку відділу  редакції газети "Волинь-нова";

– Валентину ПЕТРОЩУК – завідувачку відділу Нововолинської газети "Наше місто";

У номінації "Журналістська надія"  імені Григора Мацерука:

– Романа КОЛЮХОВА – журналіста Інтернет-видання "Волинь. Правда";

У номінації "Журналістська сміливість":

– Святослава ЛЕСЮКА – головного редактора сайту Громадського інтерактивного телебачення;

У номінації "Читацькі  симпатії":

– обласний тижневик "Твій вибір" (головний редактор Тарас ХОТИМЧУК);

– Камінь-Каширську районну  газету "Полісся" (редактор Петро ТРОФИМУК);

У номінації "Краща первинна журналістська організація"

– серед обласних  видань  – первинну спілчанську організацію "Волинської газети" (голова Сергій ЦЮРИЦЬ);

– серед місцевих видань – первинну спілчанську організацію Володимир-Волинської міськрайонної газети "Слово правди" (голова Антоніна МИХАЛЬЧУК);

У номінації "Подія року":

– книгу Заслуженого журналіста України, голови комісії з журналістської етики обласної організації НСЖУ Василя ФЕДЧУКА "Волинське радіо у наших долях" (до 80-річчя облтелерадіокомітету):

– вихід у світ книги уродженця села Піща Ковельського району Семена КОВАЛЬЧУКА "Віддайте мене мені", підготовленої до друку і виданої коштом сина Олексія КОВАЛЬЧУКА – голови Дніпропетровської обласної організації НСЖУ;

Премію імені Феодосія Мандзюка за краще висвітлення краєзнавчої тематики присуджено  власному кореспонденту парламентської газети "Голос України"  Миколі ЯКИМЕНКУ.

Михайло САВЧАК,

голова Волинської обласної організації Національної спілки журналістів України.

Напередодні Дня журналіста підбито підсумки творчих конкурсів, які щорічно проводить обласна організація НСЖУ. Переможцями визнано:

У номінації "Журналістська зрілість":

– Світлану ЛЯШУК, заступника редактора газети "Вісті Ковельщини", голову первинної журналістської організації;

– Тамару ТРОФИМЧУК – відповідального секретаря газети "Волинь-нова":

– Лесю ВЛАШИНЕЦЬ – заступника редактора газети "Горохівський вісник";

У номінації "Творче довголіття":

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 386

Банально говорити, що цьогорічний День журналіста зустрічали за непростих умов. І не лише через зрозумілий відбиток, який наклали на наше життя війна та пандемія з карантинами. А й тому, що усвідомлюємо, що навряд чи настане час, однозначно сприятливий для журналістської діяльності. Але варто прагнути змін та усвідомлювати важливість нашої професії.

Епідемія COVID-19 навчила багатьох українців цінувати елементарне – повітря, яким дихаємо. Тому що в певний момент виявляється: його може критично не вистачати. Саме таким життєдайним повітрям для демократичного суспільства є й повноцінне функціонування засобів масової інформації, можливість журналістам вільно, безперешкодно здійснювати свою діяльність.

Якщо журналіст не поставить запитання Президентові, що приїхав до Луцька з робочим візитом, – це історія не про ущемлені амбіції самого журналіста чи редакційного колективу, а про обмежену можливість комунікації "виборці – влада". Адже саме голосом своєї громади і виступають представники мас-медіа.

Якщо районна газета на Луганщині, яка видається за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, не потрапить до передплатників - це історія не про зрив виходу чергового номера і навіть не про порожній заклик діджиталізуватися на території без мобільного інтернету, а про загрозу інформаційній безпеці держави. Тому що за законами ринкового суспільства, в якому ми всі живемо, вакууму на ринку бути не може – на місце голосу, який замовк, прийде інший голос. Ось тільки далеко не факт, що голос той буде прихильним до української держави…

Якщо журналіст у Запоріжжі чи Житомирі, який віддав не один десяток років служінню своїм глядачам і слухачам, опиниться на вулиці через псевдореформи високооплачуваних грантових "експертів", які "зацементували" своє панування на Суспільному мовнику ще на 5 років, – це історія не про безробіття, а про профанацію прогресивної ідеї суспільного мовлення. Ідеї, яка в Україні на практиці стала годівничкою для широко відомої у вузьких колах тусовки "соросят" (При всій повазі до багатьох достойних громадських організацій та фонду "Відкрите суспільство", але окремі медійні ГО – здебільшого професійно паразитують на проблемах українських медіа, а не допомагають їх вирішувати!). І радикальне скорочення обсягів регіонального мовлення на тому самому Суспільному знецінює саму ідею єдиного національного інформаційного простору.

Тому, що з Києва всього не видно. Україна – це не лише Печерські пагорби, де ухвалюються закони, й затишні конференц-зали п'ятизіркових готелів, де одні й ті самі експерти з погодинними гонорарами, які дорівнюють місячній зарплаті редактора районної газети з 30-річним стажем, дискутують про "міжнародні стандарти" і про "правильну" журналістику.

Україна – це Черкащина і Запоріжжя, Галичина і Полісся, прифронтовий Донбас і безкраї степи Херсонщини… Це маленькі містечка, що втратили статус райцентрів, це загублені в лісах селища, куди з обласного центру - чотири години їзди маршруткою раз на добу. І де живуть мільйони "маленьких українців", голосом яких є журналісти. Журналісти, які щодня ходять на роботу, щоб розповідати людям новини й допомагати краще орієнтуватися в такому нестабільному навколишньому світі. Журналісти, яким так само потрібно годувати свої сім'ї та відчувати, що їхня праця потрібна й цінується, а право на професію й саме життя – гарантоване законом і захищене державою.

Багато цих журналістів працюють у редакціях, де всього колективу – дві-три людини. І їм щодня болить голова не про редакційні статути, єдині прес-карти чи створення наглядових рад, про що роками дискутують завсідники Страсбургів і Брюсселів. У них – прозаїчніші турботи. Чи не виселять місцеві можновладці з приміщення, на яке редакція має право за Законом про роздержавлення. (Цілком можливо, що принаймні намагатимуться виселити). Чи вчасно доставить “Укрпошта” передплатний тираж. (Швидше за все, ні). Чи укладе районна влада угоду на висвітлення діяльності, яка не лише допоможе місцевій громаді краще розуміти, що відбувається навколо неї, а й бодай трохи дозволить газеті звести кінці з кінцями за умов украй бідного регіонального рекламного ринку. І зрештою, чи буде наприкінці місяця чим сплатити податки державі й зарплату своїм працівникам.

І якщо редактор такої газети здасться під натиском столичного рекламного агентства й під страхом залишити колектив голодним, поставить у номер без плашки про рекламу чергове інтерв'ю Юлії Тимошенко або Олега Ляшка про те, як їхні партії борються з продажем землі, чи варто кидати в нього каміння як у найбільше джерело бід на вітчизняному медіаринку? Так, джинса підлягає засудженню, але що зробили законодавці та експерти для забезпечення сталої економічної незалежності локальних ЗМІ? Що зробили політики та медійна тусовка, аби національні канали не були збитковими? Де та економічна  незалежність медіа-ринку, яка унеможливила б джинсучі олігархічні дотації як ганебне явище?

Буваючи в регіонах, я вживу спілкуюся з колегами, які сьогодні, в 2021-му, отримують на руки 4-5 тисяч щомісяця. Гривень, не доларів (спеціально уточнюю для членів наглядових рад та інших грантових діячів, яким більш звичний саме такий порядок цифр).

Можна, звісно, говорити з таким колегою про стандарти й обговорювати результати "моніторингів джинси". Можна навіть запросити його на тренінг про висвітлення проблем певної спільноти та інші "суперактуальні" теми, щоб колега бодай побачив готель, на проживання в якому він ніколи не заробить журналістською працею. Можна подарувати ручку і блокнот з логотипом міжнародного донора. Можна…

…Але коли журналіст повернеться до свого регіону, він і надалі щодня долатиме проблеми, про які за великим рахунком ніхто з тих, хто при владі й при грошах, не чув і чути не хоче. Максимум - висловить "глибоку стурбованість" на черговому "експертному обговоренні", щедро оплаченому європейськими чи заокеанськими донорами.

А "експерти" тим часом запропонують Главі держави ще й відмовитись від присудження медійникам звання Заслуженого журналіста України – мовляв, це пережиток СРСР. Не реформувати нагородну державну політику, а саме викинути одну професію із 42 існуючих почесних державних звань.

"Експерти" поглузують із сотень журналістів у регіонах та столиці, які десятиліттями чесної праці заробили бодай таке визнання від держави. Образять своїм зверхнім ставленням, наприклад, достойного журналіста зі Сміли Олександра Вівчарика, якому Президент Володимир Зеленський присвоїв звання у серпні 2019 року. Олександр Ілліч "заробив" у професії кілька інфарктів та доплату до пенсії за звання у розмірі аж… 300 гривень (або 10 доларів!). Чому пан Вівчарик має соромитися державної нагороди за багаторічну професійну журналістику, зокрема, за написання автобіографічної публіцистичної книги "Подорож у каторжні місця" (Олександр Ілліч -  син українських політв'язнів, які відбували заслання в російській Республіці Комі)?

На дорадчій Раді на Банковій чомусь не говорять про потребу реформування всієї нагородної системи України. Про звання в інших галузях, які купувались і купуються. Про те, що вже за президентства Володимира Зеленського 9 медійників отримали звання "заслужених" – це що, їм тепер назад "кірочки" здавати? 

А головне – мовчать про те, чи справді почесні звання - проблема номер один для медіа, а не беззахисність перед загрозою економічної кризи і пандемії.

З яким би задоволенням ці модні "медіареформатори", які навчились хвацько вимовляти "проєкт" і послуговуватись фемінітивами, списали б на звалище як такий самий пережиток Союзу мільйони своїх співвітчизників – таких "немодних", "неправильних", "несвідомих"… Як у них заведено говорити - "токсичних" і "неформатних".

З якою радістю вони знищили б Національну спілку журналістів України, яка об'єднує понад 19 тисяч ось таких не зручних для будь-якої влади реальних живих журналістів із своїми такими земними проблемами…

І такі спроби робляться. Від 2014-го року й донині не міліє потік активістів, які воліють отримати на Банковій добро на розкол НСЖУ. Або пишуть багатомільйонні грантові заявки до донорів на створення ідеальної організації "правильних" журналістів. Або прописують у законопроєктах створення державою нової асоціації журналістів (така ініціатива була передбачена у реально токсичному законопроекті пана міністра культури Бородянського, який також лобіював запровадження кримінальної відповідальності для журналістів). І активісти вже потайки ділять між собою посади й бюджети у ще не створеній структурі, такому собі "детекторі" над журналістами чи "міністерстві правди"…

А незручні журналісти все не здаються. Все вештаються під ногами. Все прагнуть гідно і спокійно жити і працювати, несучи людям просте і правдиве своє слово.

За кілометр відчуваючи фальшивість турботи про себе з боку подібних новоспечених захисників.

Вони живуть і працюють там, де не тягне ніякий інтернет G - ні три, ні чотири…

Де, після знищення проводового радіо районна газета раз на тиждень залишилась єдиним джерелом новин.

Де поштарку виглядають, як світло у вікні.

Де місцеве медіа – це можливість і гроші на лікування тяжкохворого зібрати, і вирощений врожай продати, і про земляка-героя, що віддав життя на війні з російським агресором, усій громаді розповісти…

Де свіжий випуск української газети – це і є та ниточка, що зв'язує з матір'ю-Україною навіть там, де зовсім поряд досі чути постріли...

"Маленькі медіа". "Маленькі люди". У малих містечках.

День у день творять велику історію.

І всього-то їм потрібно – не заважати. Дати спокійно жити і працювати. А бажано – ще й трохи допомогти.

Так, як робить це цивілізована Європа, Сполучені Штати й весь світ.

Як це роблять там, де наші чиновники люблять їздити звітувати про чергові успіхи на європейському шляху й просити нову порцію грошей, ефект від яких навряд чи колись побачать у Корюківці чи Крижополі. А пригодовані ними експерти – підтакувати, провітрювати сукні й костюми та вести довгі політкоректні розмови на фоні синього прапора з багатьма жовтими зірочками.

Напевно, Україна незабаром залишиться єдиною країною Європи, де не було ухвалено державної програми підтримки медіа в умовах пандемії. Хоча НСЖУ, залучивши широке експертне коло (справжніх журналістів із регіонів, які щодня працюють "у полі", а не диванних аналітиків із ГО), ще рік тому напрацювала пакет відповідних пропозицій і передала до уряду.

Все не до того. Зате лякати законом про медіа, на кількарічне обговорення якого вже, певно, витратили не один грантовий мільйон євродонорів, – тут нашій владі та її підспівувачам немає рівних. Робити спробу загнати всі медіа в стійло жорсткого регулювання недореформованої Нацради – це турбота номер один. Попри обгрунтовані застереження тих самих європейських експертів щодо недоцільності регулювання друкованих і онлайнових ЗМІ в однаковому форматі з радіо і ТБ. Попри протести сотень авторитетних медійників, яких згуртувала на своєму дискусійному майданчику Національна спілка журналістів.

Здавалося б, усім очевидно – драконівський Закон про медіа абсолютно не є тим захистом, який потрібен сьогодні українським журналістам. Він вдарить не по російських пропагандистах, а саме по вітчизняних медійниках. 

Невже саме це сьогодні найбільше потрібно державі в умовах інформаційної (і не лише інформаційної) війни?..

Але поки що владі байдуже. 

Епідемія байдужості. Ось як можна назвати явище, яке з головою накрило нині  українську журналістику. 

Якщо раніше це була епідемія ворожнечі – з розподілом на "своїх" і "чужих", на "патріотів" і "п'яту колону", з цькуванням опонентів фейсбучними ботофермами, то нині ненависть змінилась байдужістю. За якою проглядається погано замаскована зневага.

Мовляв, "традиційні журналісти" – вчорашній день. Немає чого з ними панькатись. У нас усе буде "діджитал"!

А хто не встиг, не зміг, не зумів зручно вмоститися у новомодних форматах – нехай звинувачує лише себе. Блогери все і напишуть, і покажуть.

Картинка перемагає правду, імітація – важливий зміст.

Сьогодні ми маємо справу з імітацією реформ.

Метою реформ у сфері медіа повинно бути забезпечення сталого існування незалежних приватних ЗМІ в умовах свободи слова і вільного ринку.

А не проста зміна вивісок чи створення закритого "клубу реформаторів", як це здебільшого відбувається у нас. Тим самим перетворюючи реформи на імітацію.

Епідемія байдужості. Вона, подібно ковіду, перекриває кисень журналістиці.

Такі вони, реалії українського медіапростору в пандемічному 2021-му.

Чи є надія?

Пригадаю слова Ліни Костенко: "Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!" Так і "епоха для журналістів" – навряд чи можлива. Напевно, мої слова підтвердив би багаторічний голова Національної спілки журналістів Ігор Федорович Лубченко, якого справедливо називали "адвокатом журналістів" і на якого рівняємося досі. Журналісти привели політиків до влади, а потім політики про них забули – так казав свого часу наш світлої пам'яті наставник. Так, за кожної влади сфера медіа мала свої труднощі. Бодай тому, що в самій нашій діяльності – якщо говорити саме про журналістику, а не про піар і рекламу – закладена неможливість однозначного її сприйняття і заохочення будь-якою владою. 

Тих, хто відкриває очі суспільству, не люблять в усі часи. Але цей безперервний конфлікт, як і будь-який конфлікт, – це й закладена в ньому можливість. Можливість руху вперед, подолання обмежень і виходу на нові щаблі розвитку. Це є той кисень демократичного суспільства, який народжується в муках його становлення. І відвойовувати кожен кубометр цього цілющого кисню – це наша спільна справа. Справа всіх, хто усвідомлює, що журналісти – важливі.

Сергій ТОМІЛЕНКО,

голова Національної спілки журналістів України,

член Виконкому Європейської федерації журналістів.

Банально говорити, що цьогорічний День журналіста зустрічали за непростих умов. І не лише через зрозумілий відбиток, який наклали на наше життя війна та пандемія з карантинами. А й тому, що усвідомлюємо, що навряд чи настане час, однозначно сприятливий для журналістської діяльності. Але варто прагнути змін та усвідомлювати важливість нашої професії.

Епідемія COVID-19 навчила багатьох українців цінувати елементарне – повітря, яким дихаємо. Тому що в певний момент виявляється: його може критично не вистачати. Саме таким життєдайним повітрям для демократичного суспільства є й повноцінне функціонування засобів масової інформації, можливість журналістам вільно, безперешкодно здійснювати свою діяльність.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 294