Закарпатський волинянин Іван Чопей
Щоразу, заходячи у вестибюль спортивної школи, звертаю увагу на чималий гурт людей, котрий юрмиться біля стоматологічного кабінету, який розміщений на першому поверсі. Бачу тут людей різного віку, серед них – чимало молоді.
Підходжу ближче, запитую: "Ви звідки?".
– З Любешівського району, – відповідає юнак.
– Я – з Ратного, – долучається до розмови жінка.
– А я приїхав із Старовижівщини, – зізнається дідусь. – Мені цей лікар зробив протез. Сказав приїхати через 10 років. Ото я й приїхав. Можливо, треба дещо прилаштувати. Але мені комфортно. Зуби – як свої. Горіхи кусаю.
Дивлюсь на годинник – 16 година 30 хвилин.
– Ви не хвилюйтеся – лікар прийме усіх, – заспокоюють мене. – Адже прийом пацієнтів він веде за попереднім записом.
Поряд зі мною – бабуся, що стоїть з чоловіком років 45-50. Запитую: "А ви з якого краю?".
– З Білорусі. Ми ваші сусіди з Бреста – чую у відповідь. – Чекаю, доки покличуть.
Мить помовчавши, додає:
– Хороший лікар. Десять років тому Іван Васильович зробив мені протез. Не нарадуюсь. Сьогодні із сином приїхали.
– В нас у Бресті так і кажуть: "Шукай у Ковелі Івана Чопея. Не пошкодуєш. Зуби матимеш на десятиліття", – продовжує розмову бабуся.
Робити здоровими, красивими, а, значить, і щасливими всіх пацієнтів стало справою життя приватного лікаря-стоматолога Івана Чопея.
Сьогодні ортопед-стоматолог Іван Васильович – гість нашої газети.
l
– Серед багатьох медичних спеціалістів професія стоматолога посідає особливе місце. Прикметою рисою цього фаху є те, що здорові зуби - окраса кожної людини, – наголошує Іван Чопей.
Він знаний не лише в Ковелі, а й в усій окрузі. Лікар-стоматолог вищої категорії, з 35-річним стажем роботи. Адже він в протезуванні зубів – неперевершений майстер.
Народився пан Іван 21 жовтня 1960 року на Закарпатті у багатодітній сім'ї колгоспників – Василя Івановича і Олени Василівни. В 1976 році у своєму рідному селі закінчив з похвальною грамотою восьмирічну школу. Того ж року вступив до Коломийського медичного училища, яке закінчив в 1980 році. Згодом – служба в армії. Вищу освіту здобув у Івано-Франківському медичному інституті. З 1988 по 1989 р.р. проходив інтернатуру у Ковельській центральній районній лікарні зі спеціальності "ортопедична стоматологія". Його вчителями і наставниками були Петро Іванович Антошко та Світлана Олексіївна Рудь.
Перше своє трудове "хрещення" отримав 1 серпня 1989 року в Ковельській стоматологічній поліклініці. Працював і вчився. Набував досвіду. І не тільки з питань протезування, але й хірургії. Нині це – один із ведучих стоматологів регіону.
В Івана Васильовича – досить милосердна і добра душа, яка формувалась із раннього дитинства під впливом простих сільських трудівників – батьків. Людяність, порядність, співчуття і милосердя Івана Васильовича добре відомі пацієнтам. Тому й звертаються до нього люди звідусіль.
l
Під час зустрічі Іван Чопей люб'язно відповів на декілька наших запитань.
– Іване Васильовичу, чому обрали непростий шлях лікаря? Адже у Вашій сім'ї, навіть у родині лікарів не було.
– Ваша правда. Моя мрія стати лікарем з'явилася за дещо незвичайних обставин, спонтанно. В четвертому класі виникла потреба видалити зуб. Мама повела до стоматолога. Зуб лікар мені все-таки видалив, але намучив так, що я цю "зустріч" пам'ятаю й донині. Отож, пройшовши твердо, вирішив: "Стану стоматологом і лікуватиму зуби безболісно".
Тому професія лікаря стала для мене абсолютно свідомим вибором. Мій намір підтримали і в сім'ї, особливо дядько Юрій Янюк. Стоматологія – це моє покликання, моє життя.
– Скажіть, що потрібно, перш за все, для спеціаліста Вашої професії?
– Хочеш бути успішним лікарем – стань сильним і впевнено йди до своєї мети.
І ще – кожен лікар повинне вірити в Бога та усвідомлювати, що сам ти нічого не робиш, а лише виконуєш волю Всевишнього.
Для лікаря моєї професії дуже важливим є рішучість, швидкість мислення, здатність до концентрації уваги, холоднокровність. Обов'язково не можна бути байдужим до чужого болю.
Багато залежить і від совісті лікаря.
– Ви приватний стоматолог. Як прийшли до цього?
– Після інтернатури (1988-1989 р.р.) мене залишили працювати в Ковельській стоматполіклініці. Працював ортопедом і хірургом на 0,5 ставки. Думаю, що я не осоромив своїх наставників Світлану Олексіївну Рудь та Петра Івановича Антошка. Це лікарі з вищою категорією, "чародії" своєї справи.
Працюючи чотири роки в стоматполіклініці, мріяв про власну справу. А спонукали до цього – мізерна заробітна плата та економічна скрута в країні. Отож, в 1992 році я створив власний стоматологічний кабінет.
– Ваш кабінет був одним із перших приватних кабінетів у Ковелі. Як почувались у перший рік в ролі приватного лікаря?
– Звісно, все було непросто. Та й хвилювання, звичайно, були. Не все вдавалось. Потрібно було докласти чимало зусиль, уміння, терпіння. Одним словом, показати "клас", щоб повірили люди і до тебе прийшли. А запас такої "міцності" я надбав, працюючи в Ковельській стоматполіклініці: до мене люди там йшли, мені довіряли. Отож, надія була лише на себе. Пів дня працював в поліклініці, а пів дня – приватно.
Часто трудився допізна. Навіть не заради грошей, а заради довіри пацієнтів. Згодом став записувати на чергу, бо не встигав усіх приймати.
Так було до 2018 року, аж допоки не скоротили посади лікарів у поліклініці. Нині я повністю займаюсь власною справою. Скажу чесно, "голоду" не відчуваю. Затим пацієнтів веду наперед – за місяць до прийому.
– Чи вважаєте себе щасливим?
– Щасливий, якщо можу допомогти людям.
– Ви родом із села. Які спогади дитинства береже Ваша пам'ять?
– Дійсно, я народився й виріс на Закарпатті в хліборобській сім'ї. В нашій дружній сім'ї було п'ятеро дітей, я найстарший. Мої батьки – прості люди, колгоспники. З дитинства ми, сільські діти, трудились, допомагали батькам і вдома, і в полі. В цьому немає нічого дивного – в селі всі так живуть.
Предметом гордості для дітей було те, що вони вміють працювати не гірше за дорослих. Сільська праця змушувала мене навіть школу пропускати. Але це не завадило восьмирічку закінчити на "відмінно".
А ще Волинь славиться своїми неперевершеними мальовничими краєвидами: річками, озерами, лісами. "Де ще знайти таку красу, Як в казці намальовану", – як співається у пісні Степана Кривенького "Волинь моя".
Ця пісня стала для мене, моєї сім'ї гімном. На всіх святах після молитви "Отче наш" звучить пісня "Волинь моя". Це – наша сімейна традиція.
– Ваше улюблене заняття.
– Спорт. Я чемпіон України в естафетній гонці з біатлону (1987 р.), кандидат у майстри спорту. Своє захоплення спортом я не закинув донині. Думаю, я непоганий грибник і рибалка.
– Як сприймаєте і оцінюєте свою долю в іпостасі сина, чоловіка, батька?
– Сином я був слухняним. Сподіваюся, виправдав надії батьків, бо з глухого села вибився, як-то кажуть, у "люди". Як чоловік, стараюсь, щоби дружина мене не сварила (посміхається – автор). А взагалі між нами сварок не буває. Суперечки – так. Однодумці – тільки на цвинтарі. А коли між нами виникають проблеми непорозумінь, докладаю максимум зусиль, щоб подолати почуття образи. Я не соромлюсь попросити вибачення, якщо когось образив. Адже моя мета – виправити ситуацію, а не перемогти у суперечці. В Біблії є такі слова: "Хто відповідає злом на зло – не відступить лихо з дому твого".
Як батько, намагаюся бути з синами щирим і відвертим, в міру добрим і в міру строгим. Чим можу, допомагаю, поважаю їхню думку і вибір, часом щось підказую. Самому себе об'єктивно оцінити важко.
– Чого Ви б не пробачили своїм дітям?
– Такого не існує в природі. Адже діти – то наше віддзеркалення. Чого ми (батьки) їх навчили, як виховали – такими вони і є. Я намагаюся в дітях найперше бачити позитивні риси, а не їх слабкості. По-друге, прощення – це найважливіша християнська чеснота.
– Батьківська порада, яку досі пам'ятаєте?
– Ніколи не сперечайся з дурним, бо важко буде в кінці зрозуміти, хто дурніший.
– Як давно Ви перебуваєте у шлюбі? Якою є Ваша сім'я?
– Моя дружина Тамара Георгіївна – також лікар, терапевт, родом із Торчина, працює у Ковельському військовому ліцеї. А познайомились ми, навчаючись в медінституті. Вона була неперевершеною красунею. Завжди зібрана, зі смаком вбрана, з елегантною зачіскою. А її посмішка завжди торкалась найпотаємніших струн моєї душі. Отож, саме тоді (1985 р.) я раз і назавжди закохався в неї – цю Берегиню своєї долі. З тієї миті багато чого змінилося у моєму житті, окрім дружини.
В ній щасливо поєдналися талант лікаря і мудрість Берегині сімейного щастя.
Через роки нам вдалось зберегти взаєморозуміння, довіру і почуття.
…Минали роки, як роса на Сонці. Не минула, не погасла лиш любов цієї щасливої пари. І сьогодні подружжя –таке ж молоде і щасливе, як і 35 років тому.
Господь подарував батькам двох прекрасних синів – Віталія, який закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка (іноземні мови) та Андрія, який закінчив Волинський університет ім. Лесі Українки (міжнародні відносини). Обоє вони – щирі українці і працюють на благо України.
Я слухав Івана Васильовича і дивувався його цілеспрямованості, тій енергії, з якою він розповідав про себе, про сім'ю, про Україну. Відчувалося, як болить його душа за державу, за народ.
Ось такий він, закарпатський волинянин Іван Чопей – звичайний сільський хлопець, який всього у житті досяг самостійно.
Дмитро КОРНЕЛЮК.
Щоразу, заходячи у вестибюль спортивної школи, звертаю увагу на чималий гурт людей, котрий юрмиться біля стоматологічного кабінету, який розміщений на першому поверсі. Бачу тут людей різного віку, серед них – чимало молоді.
Підходжу ближче, запитую: "Ви звідки?".
– З Любешівського району, – відповідає юнак.
– Я – з Ратного, – долучається до розмови жінка.
– А я приїхав із Старовижівщини, – зізнається дідусь. – Мені цей лікар зробив протез. Сказав приїхати через 10 років. Ото я й приїхав. Можливо, треба дещо прилаштувати. Але мені комфортно. Зуби – як свої. Горіхи кусаю.
Дивлюсь на годинник – 16 година 30 хвилин.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 532