У недалекому минулому для того, щоб стати державним службовцем, потрібно було багато знати і вміти, володіти хоча б основами політології, економіки, психології.

Ситуація на гірше почала змінюватися в останні роки, коли на зміну усталеній і перевіреній життям практиці добору, підготовки і розстановки кадрів прийшов так званий «квотний» принцип. Він передбачав призначення на відповідальні державні посади представників політичних сил, які здобули владу і утворили  коаліцію чи щось схоже на неї.

В результаті чиновниками ставали не завжди ті, що мали глибокі знання і відповідну професійну підготовку, а висуванці партій і рухів. Крісла і портфелі ділили за принципом Попандопуло – героєм кінофільму «Весілля в Малиновці»: «Це – мені, це – теж мені, а це тобі і знову мені!».

На такі сумні роздуми наштовхнули мене публіцистичні нотатки відповідального секретаря «Газети Волинь» Тамари  Трофимчук у номері від 30 липня ц. р. під заголовком «Вибираєте виш? Збирайте одразу 300–400 доларів… на дипломну». І хоча пані Тамара головним чином пише про, грубо кажучи, неуків, які після здобуття вищої освіти не вміють чи не хочуть написати дипломну роботу, проблему я бачу ширше. Вона полягає у загальній неосвіченості  значної частини суспільства, в тому числі і державних чиновників.

Не хочу когось ображати чи називати якісь прізвища, але мені, людині, котрій змалечку і батьки, і вчителі прищеплювали любов до мови, літератури, повагу до норм культури спілкування, службової етики гірко й прикро бачити, як нівелюються почуття чесності й моралі, нехтуються елементарні правила українського правопису, а натомість приходить безкультур’я, невігластво, хамство. Не рідкість факти, коли з найвищих київських інстанцій надходять на місця директиви й укази, написані з грубими граматичними, орфографічними і стилістичними помилками, які пізніше  підіймають на сміх інтернет-користувачі.

В цій трагікомічній ситуації, зрештою, немає нічого дивного. Нова українська  «еліта», так-сяк закінчивши виш і «захистивши» за допомогою добрих людей дипломи, книг, газет, журналів, як правило,  не читає, над собою не працює, бо вважає, що «схопила  Бога за бороду». Схожі на неї й деякі горе-журналісти, опуси яких соромно читати на популярних інтернет-сайтах. Там, що не речення, то помилка – як граматична, так і фактологічна; що не приклад на підтвердження думки, то як не відверта брехня, то напівправда.

...Нещодавно, переглядаючи запитання тесту з мови в інтернеті, що люблю робити час від часу, і успішно його пройшовши, пригадав коментар однієї із учасниць тестування: «Тест я пройшла.  Але що з того? Кому сьогодні потрібна моя освіченість?».

Гірко було це читати. То, може, правильно зробила ЗЕ-команда, що влаштувала у  Трускавці лікнеп для новообраних нардепів? Хоча, чесно кажучи, «трускавців» для всіх чинуш-незнайків в Україні не вистачить…

Михайло КУЗЬМУК.

У недалекому минулому для того, щоб стати державним службовцем, потрібно було багато знати і вміти, володіти хоча б основами політології, економіки, психології.

Ситуація на гірше почала змінюватися в останні роки, коли на зміну усталеній і перевіреній життям практиці добору, підготовки і розстановки кадрів прийшов так званий «квотний» принцип. Він передбачав призначення на відповідальні державні посади представників політичних сил, які здобули владу і утворили  коаліцію чи щось схоже на неї.

В результаті чиновниками ставали не завжди ті, що мали глибокі знання і відповідну професійну підготовку, а висуванці партій і рухів. Крісла і портфелі ділили за принципом Попандопуло – героєм кінофільму «Весілля в Малиновці»: «Це – мені, це – теж мені, а це тобі і знову мені!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 398

Музеї – не привілеї і не

  свято.

Музеї – це історія, слава і

 доля.

Музеї – це в минулому себе

 пізнати.

Музеї – це свідки борні за

      гідність і волю.

l

До свого 30-літнього ювілею Ковельський  історичних музей готувався заздалегідь. І не випадково. Адже місія відповідальна: це – своєрідний звіт про свій доробок перед ковельчанами, владою і гостями. До того ж, ювілей присвячений Дню Незалежності. Разом з тим необхідно озвучити плани на майбутнє і оприлюднити нагальні проблеми, які впливають на розвиток музейної справи.

Заглядаючи за «куліси» історії, маємо визнати, що музейно-краєзнавча справа у Ковелі функціонувала ще у 30-их роках ХХ століття. При гімназії Ю. Словацького діяв краєзнавчий музей «Землі Ковельської». Там зберігалися експонати ХVІІ–ХVІІІ століть. Буревії війни та політичні катаклізми знищили це безцінне надбання.

В повоєнній історії бачимо музей В. Леніна, який скоріше був пропагандистом комунізму. У 1963 році з ініціативи Анастасії Парфенюк були намагання створити краєзнавчий музей. Але тогочасна система не була зацікавлена у пізнанні рідної історії українцями. Спроба виявилася невдалою.

Нарешті, у 1989 році крига скресла. Дві молоді креативні ентузіастки Маргарита Матвійчук та Мирослава Мороз, підтримані активістами Народного руху, стали відроджувати музейну справу, як кажуть, з «нуля».

Сказати, що було нелегко, – це нічого не сказати. Пошук експонатів вимагав титанічних зусиль. Тільки один приклад: молодим музейницям заради здобутих цінних меморіальних речей доводилося їхати в Скулин і навіть вести розкопки у повстанському лісі. А скільки таких випадків було – не злічити. Справді, це і є той непідкупний, несценічний, а справжній патріотизм, який став вагомою піщинкою у фундаменті становлення Незалежності.

l

В переддень Дня Незалежності музей виглядав по-особливому привітно. Для зацікавлених – не тільки нові експозиції, але й «живі» свідки історії. Тут королева Бона, вояки різних епох, рукодільниці ХІХ століття, образи яких створили молоді ковельчани.  Кожен зал перенасичений експонатами, меморіальними речами. Роздивляєшся і ніби чуєш, як ці свідки історії промовляють: «Нам тут тісно. Дайте нам необхідний життєвий простір». Справді, розбудова музею – це найнагальніше і найпріоритетніше   завдання для міської влади та ковельчан.

На цьому наголошувала у своєму розлогому вітально-звітному виступі Маргарита Матвійчук, завідувачка закладу. Із виступів відчувалося, що цю проблему потрібно вирішувати найближчим  часом. Присутній на святі міський голова Олег Кіндер заспокоїв: «Шукаємо вихід із ситуації. Триває пошук приміщення, придатного для музею».

В кулуарах хтось оприлюднив думку,  що таким приміщенням могла б бути історична споруда колишнього ЗАГСу по вул. Степана Бандери. Тішить те, що є зацікавленість ковельчан і влади у розбудові історичного музею. 

 Гостей на свято прибуло багато. Серед них – секретар міськради Віра Федосюк та заступник міського голови Ігор Прокопів. Особливо приємно було бачити «десант» науковців Волинського краєзнавчого музею. Вітання – вони завжди солодкі. Але найбільше нас цікавить оцінка роботи наших музейників. Фахівці із Луцька винесли позитивний «вердикт»: «Чудові науковці – прекрасна співпраця». І на підтвердження цієї оцінки – Подяка від дирекції обласного краєзнавчого музею.

Не  поскупилася на нагородження кращих і влада. Почесну грамоту міського голови вручили Маргариті Матвійчук. Вітаємо!

Подяки відділу культури міськвиконкому отримали: Мирослава Мороз, Валентина Столярчук, Тетяна Яцина, Тетяна Степанюк, Надія Котищук, Валентина Фаловська, Ірина Подвиг.

Щирі вітання, підкріплені подарунками, лунали від філії «Союзу Українок»; Олени Цьомик, директора художньої школи ім. А. Лазарчука; Павла Самолюка, директора благодійного фонду  народного депутата України Степана Івахіва “Патріоти Волині” та інших. Мав вітальне слово і автор цих рядків.

Потому присутні із задоволенням переглянули короткометражний фільм про діяльність та історію музею.

Юні дослідники історії взяли участь у квест-вікторині «Пізнання історії мовою експонатів». Вийшло цікаво, змістовно і розважально.

Не можна оминути плідну співпрацю науковців музею із газетою «Вісті Ковельщини». Тішить, що інтерес до краєзнавства, особливо ковелезнавства, не згасає. Ковельчани з особливим інтересом читають нариси про історію рідного краю і разом з тим про діяльність історичного музею.

Не помилюсь, коли скажу, що музей є культурологічним, краєзнавчим та просвітницьким закладом, який по праву давно став (де факто) народним.

l

Позитивним рішенням міської влади у свій час стало об’єднання музею із мистецькою галереєю. Це значно розширило  можливості в розвитку туризму та міжнародної співпраці.

Підтвердженням тому і родзинкою свята стала виставка художніх робіт Оксани Онищенко, до якої долучились Тетяна Степанюк, Віра Журба (Холодова) та відомий художник Володимира-Волинського Микола Черняк.

Відкриваючи виставку під значущою назвою «Палітра рідного краю», Маргарита Матвійчук промовила крилатість: «Краса – це постріл у невідомість».

Насмілюсь доповнити: «Краса – це постріл митця у моє серце, після чого воно духовно розквітає».

Бо як пройдеш без переживань біля філософської роботи «Іуда», без зачарування красою «Мальв», «Чорнобривців», «Кульбабки», «Світла» та інших творів, яких більше тридцяти?

Дивує і надихає своїм позитивом і майстерністю Тетяна Степанюк. У її весняній «Повені» хочеться скупатися і очиститися від гріхів. До реальності буття повертає творча робота «Після дощу» Віри Журби. Про пастелі Миколи Черняка особливе слово – вони випромінюють дивне тепло і навіюють у розтривожену душу спокій.

Мій шановний читачу! Це – тільки  частиночка моїх відчуттів. Завітай на виставку, і ти побуваєш в чарівній, цілющій аурі. А ще ти переконаєшся, що наш рідний Ковель – місто мистецьке, творче. Має неабиякі таланти, які кличуть і тебе до співпраці у якомусь жанрі.

Як і годиться, подяка за творчу (безцінну) працю  і квіти митцям – від Вікторії Савлук, очільниці відділу культури. Зворушило пісенне вітання від Андрія Мигулі, директора школи мистецтв. Своє захоплення баченим висловили депутат міської ради Сергій Кошарук, Олена Цьомик, самодіяльний художник із Білина Микола Конопацький та інші. Духовною окрасою свята стали пісенні та музичні подарунки  від школи мистецтв.

Засвідчимо: 30-літній ювілей музею – це  вже історія. Попереду нові творчі історично-краєзнавчі обрії. Вони бачаться плідними та світлими, як схід Сонця.

Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України. 

ххх

До свого 30-літнього ювілею Ковельський  історичних музей готувався заздалегідь. І не випадково. Адже місія відповідальна: це – своєрідний звіт про свій доробок перед ковельчанами, владою і гостями. До того ж, ювілей присвячений Дню Незалежності. Разом з тим необхідно озвучити плани на майбутнє і оприлюднити нагальні проблеми, які впливають на розвиток музейної справи.

Заглядаючи за «куліси» історії, маємо визнати, що музейно-краєзнавча справа у Ковелі функціонувала ще у 30-их роках ХХ століття. При гімназії Ю. Словацького діяв краєзнавчий музей «Землі Ковельської». Там зберігалися експонати ХVІІ–ХVІІІ століть. Буревії війни та політичні катаклізми знищили це безцінне надбання.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 511

 …Вони їхали далеко в гості до близьких рідних. Колеса автівки монотонно намотували кілометри. Івана хилило на сон. Дружина Віра захвилювалася і вирішила чимось забавити чоловіка – не дай, Боже, засне.

– Слухай-но, Іване, ти  мене коли-небудь зраджував? – зненацька кинула провокаційне запитання.

– Ой, Віро, дурна твоя мова. Ну хто про таке розповідає? – збудився Іван.

– Ага, таки зраджував… Розказуй, як то було.

– Та що там було? Хіба випадково кілька разів. І згадувати немає чого. Ти ж у мене найкраща. А  ти свята? Вмієш принаджувати мужиків, бісики очима пускаєш.

Віру чоловікові слова зачепили за живе.

– Всякого бувало, – мовила вона. – Теж грішила колись. Хіба я рахувала? Може, два десятки разів.

Тепер занервував Іван. Насупився. Мову відібрало: «Бач, яка моя Віра. Двадцять разів цілувалася і зраджувала. Ось і вір тим спокусницям».

– Іванку, не дурій. Я ж пожартувала, які там мужики? Хіба могла я проміняти тебе на когось іншого?

І спробувала пригорнутись для заспокоєння.

– Не заважай кермувати. Бач, скільки машин, – буркнув сердито, не лишаючи надії на примирення.

Та раптом сталося несподіване: автівка «чихнула» кілька разів, здригнулася і затихла.

– Іване, що сталося?

– Що сталося, що сталося… За твоїми теревенями бензину не залив у бак. То все твої бісівські штучки, – дорікнув невдоволено Іван.

Злий і на Віру, і на себе вийшов з автівки і став зупиняти зустрічні та попутні машини. Та на нього ніхто не звертав уваги.

Дружина, просидівши у салоні майже годину, зрозуміла, що потрібно ситуацію брати в свої руки.

– Іване, а дай-но я спробую, – лагідно проспівала.

– Роби що хочеш. З мене досить, – буркнув той.

Віра вийшла з машини. Струнка, у модному літньому платтячку, яке відкривало коліна, виглядала досить спокусливо. А ще коли стала махати руками, аби привернути увагу водіїв, сталося справжнє диво: заскрипіли гальма, зупинилася якась автівка. А звідти два мачо до Віри поважно підійшли.

– Що сталося, пані? – гречно запитали.

– Не знаю. Їхала машина і заглохла.

– Можна поглянути?

– Звичайно.

Попорпались  «рятівники» під капотом і діагноз встановили:

– У вас пальне закінчилось, шановна. Якщо для буксирування трос є, то до автозаправки дотягнемо, але романтична вечеря за вами.

Тут Іван не витримав і, немов привид, з’явився з темряви.

– Звичайно, трос є, зараз дістану, – почав відкривати багажник.

– Іване, це ти? – раптом почув за плечима.

Оглянувся і отеретів: перед ним стояли його давні знайомі Петро і Степан. Обійнялися. Віра, невинно усміхаючись, стояла збоку. Іван на радощах забув і про образи, і про зради, і про бензин. Погодився й на каву.

Кав’ярня пахла примиренням. Рікою полилась розмова про минуле і теперішнє.

– Петре, а звідки ти мою дружину знаєш? – запитав Іван.

– Ех, друже! Та ще студентами знайомі були. Я навіть симпатизував їй. Але вона нікого до себе не підпускала. То я собі й думаю: а як ти зумів підкорити її неприступне серце?

Від такого зізнання Івану на душі полегшало. Правда, стало трохи соромно за незаслужену образу дружини. Але та, судячи з усього, не сердилася. Лише таємниче усміхалася і лукаво поглядала на чоловіка. Відчувалося, що його пробачила.

Колеса автівки тим часом прудко накручували останні кілометри до домівки рідних…

Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ.

 …Вони їхали далеко в гості до близьких рідних. Колеса автівки монотонно намотували кілометри. Івана хилило на сон. Дружина Віра захвилювалася і вирішила чимось забавити чоловіка – не дай, Боже, засне.

– Слухай-но, Іване, ти  мене коли-небудь зраджував? – зненацька кинула провокаційне запитання.

– Ой, Віро, дурна твоя мова. Ну хто про таке розповідає? – збудився Іван.

– Ага, таки зраджував… Розказуй, як то було.

– Та що там було? Хіба випадково кілька разів. І згадувати немає чого. Ти ж у мене найкраща. А  ти свята? Вмієш принаджувати мужиків, бісики очима пускаєш.

Віру чоловікові слова зачепили за живе.

– Всякого бувало, – мовила вона. – Теж грішила колись. Хіба я рахувала? Може, два десятки разів.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 442

Ганнуся народилася не такою, як усі. Ні, вона не була інвалідом, розумово відсталою чи  якоюсь потворою. Вчилась у школі задовільно, любила читати, ще й самостійно навчилася грати на баяні. Дуже любила квіти, за якими доглядала, наче за маленькими дітками.

Щоправда, не любила спілкуватися ані з рідними, ані знайомими. Воліла годинами просиджувати у кімнаті,  спостерігати за тим, що діялося надворі. Для неї не було поганої погоди. Тішилася, коли йшов дощ, раділа, коли світило Сонечко. Часто виходила на подвір’я, спостерігала за хмарами. Її уява малювала то високі гори, то безкраї поля, то бурхливі ріки на небі.

Домашньої роботи не цуралася, але й не була її фанаткою. Скажуть батьки – зробить, ні – не дуже наполягатиме. Це її старша сестра намагалася прислужитися мамі й татові, чимдуж  бігла чи то на город, чи то в магазин, чи то в ліс за грибами. Через те у сім’ї Ганнусю недолюблювали, а сестру постійно хвалили. От і відчувала меншенька якийсь дискомфорт на  душі й незрозумілу тривогу.

Після закінчення школи сестра  вийшла заміж і з чоловіком виїхала до Росії, звідки він був родом. Ганнуся залишилася з батьками. До інституту не вступила,  бо бракувало коштів, тож перебивалася випадковими заробітками, а ще торгувала газетами на місцевому ринку.

Невдовзі захворіла мати, а там  і померла. У трикімнатній квартирі залишилися донька і батько. Той, здавалося, ще дужче зненавидів Ганнусю. Називав її калікою, не сповна розуму, дебілкою та іншими гидкими словами. Все терпіла бідолаха, сподівалася,  що тато заспокоїться, і мир повернеться в дім.

Але не так сталося, як гадалося. На свою біду Ганнуся закохалася у сусідського хлопчину. Теж трохи дивакуватого, відлюдькуватого, але прихильного до дівчини. Стали зустрічатися. Здебільшого розмовляли. Про природу, побачені телефільми, життя-буття і свою, як вони вважали, нещасливу долю.

– А що, коли нам одружитися? – одного вечора запропонувала Ганнуся.

Сусід не дуже опирався. Тільки й сказав:

– Тобі ж батько не дозволить.

– Дозволить. Куди йому діватися? – мовила дівчина, якій дуже хотілося заміж, щоб народити дитинку.

Коли донька повідомила татові про майбутнє одруження, той її трохи не розірвав. І лаявся, і обзивав, і проклинав, як найлютішого ворога на світі.

–Куди тобі, каліко, заміж?! – кричав і  пінився. –Ще одного дебіла родити?! Не буде цього: щоб я тебе із тим шмаркачем більше не бачив!

Ганнуся зіщулилася і заховалася в сусідній кімнаті. А батько все репетував і репетував.

З тих пір він контролював кожен крок доньки, тримав її, як-то кажуть, на короткому повідку, наче собаку. Довелося побачення припинити. А згодом сусід захворів, і батьки його повезли лікуватися в далекі краї. З тих пір вони більше не бачилися.

Захворів і батько Ганнусі. Забувши всі образи, вона його доглядала, аж доки той не відійшов у засвіти. Залишилася дівчина одна в трикімнатній квартирі. Заробітків, щоб оплатити комуналку, не вистачало. Вирішила додзвонитися до сестри, адже батько половину квартири ніби записав на неї. Але та навіть слухати про допомогу не хотіла.

– Викручуйся, як хочеш, – сказала по телефону, наче відрізала.

І довелося Ганнусі викручуватися. То газетами торгувала, то ще десь підробляла. Всі її шкодували, намагалися підтримувати, але від  того легше не ставало. Найбільше дошкуляло те, що сестра не телефонувала, не цікавилася її життям-буттям. Єдина потіха для Ганнусі були квіти, які вона сумлінно доглядала, а ще… баян.  Коли ставало дуже важко, брала його до рук, грала і співала. Найчастіше – пісню, де були такі слова: «Я жити хочу, я люблю, мамцю, не лай доню свою…».

Через деякий час відчула, що всередині у неї – наче камінь. Ще й боліти стало. Звернулася до лікарів. Ті негайно направили в онкодиспансер на операцію. Повернулася звідти змарнілою, але духом не падала.

– Лікарі сказали, що видужаю, – розповідала сусідам. – Одне погано: сил не маю на баяні грати…

Баян вона так до рук і не взяла. Медики порекомендували їй лягти в хоспіс, трохи підлікуватися. Звідти вона вже не вийшла…

На похорон зійшлося небагато людей. Але провели Ганнусю в останню путь, як і годиться: із священиком, півчими. Сестра не приїхала, хоч про смерть найближчої їй людини знала. Завітала сюди лише після сороковин, щоб оформити спадщину. Виявилося, що за життя батько оформив на неї дарчу,то як вона могла втратити право на житло?

Оформивши всі папери і, можливо, продавши квартиру, знову подалася до Росії. Правда, сусіди казали, що виглядає дуже погано. Скаржилася, що постійно хворіє.

Але їй ніхто не співчував. Адже кожен в житті має те, на що заслуговує…

Михайло КУЗЬМУК. 

Ганнуся народилася не такою, як усі. Ні, вона не була інвалідом, розумово відсталою чи  якоюсь потворою. Вчилась у школі задовільно, любила читати, ще й самостійно навчилася грати на баяні. Дуже любила квіти, за якими доглядала, наче за маленькими дітками.

Щоправда, не любила спілкуватися ані з рідними, ані знайомими. Воліла годинами просиджувати у кімнаті,  спостерігати за тим, що діялося надворі. Для неї не було поганої погоди. Тішилася, коли йшов дощ, раділа, коли світило Сонечко. Часто виходила на подвір’я, спостерігала за хмарами. Її уява малювала то високі гори, то безкраї поля, то бурхливі ріки на небі.

Домашньої роботи не цуралася, але й не була її фанаткою. Скажуть батьки – зробить, ні – не дуже наполягатиме. Це її старша сестра намагалася прислужитися мамі й татові, чимдуж  бігла чи то на город, чи то в магазин, чи то в ліс за грибами. Через те у сім’ї Ганнусю недолюблювали, а сестру постійно хвалили. От і відчувала меншенька якийсь дискомфорт на  душі й незрозумілу тривогу.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 413

Консервовані баклажани на зиму – пікантний і оригінальний вид закруток. Консервація баклажанів стає актуальною саме на схилі  літа. Ці овочі смачні і корисні, а головне – дешеві і прості у приготуванні. 

Печені баклажани 

на зиму

Інгредієнти:

- Баклажани – 1 кг.

- Морква – 1 шт.

- Олія – 1 склянка

- Сіль

- Чорний перець горошком

- Оцет столовий – 1 ст. л.

Рецепт приготування печених баклажанів:

1. Баклажани і моркву миєму, обсушуємо і нарізаємо дуже тонкими скибочками, а моркву – тонкими смужками.

2. Деко змащуємо олією, викладаємо скибочки баклажанів і моркви, солимо, скроплюємо олією, закриваємо фольгою і ставимо в розігріту до 2000С духовку.

3. Коли овочі стануть м’якими, фольгу потрібно зняти, щоб вони зарум’янилися

4. У каструлі змішуємо олію й оцет, кладемо солі та перцю за смаком, добре прогріваємо. Готові овочі щільно розкладаємо по підготовлених банках, заливаємо маслом з оцтом.

5. Закачуємо банки кришками, перевертаємо і ставимо в темне місце охолоджуватися. 

Баклажани 

з часником

Інгредієнти:

- Баклажани – 5 кг

- Часник – 300 г

- Кріп – 350 г

- Олія – 300 мл

- Вода – 3 л

 - Сіль – 4 ст. л.

- Оцет 9% – 250 мл

Рецепт приготування баклажанів з часником:

1. Нарізати баклажани. У каструлю налити воду, додати сіль і оцет, довести до кипіння. Варити баклажани порціями, по 3 хвилини з моменту закипання. Подрібнити часник. Порубати кріп. Змішати баклажани, кріп, часник, рослинну олію.

2. Залити кришки окропом. Розкласти щільно по стерильних банках, накрити кришками. Стерилізувати по 15-20 хвилин з моменту закипання. Закатати кришками і поставити під теплу ковдру до повного охолодження. 

Баклажанна ікра

Інгредієнти:

- Баклажани – 2 кг

- Помідори – 2 кг

- Перець солодкий червоного кольору – 1 кг

- Морква – 600 г

- Цибуля ріпчаста – 400 г

- Часник – 1 головка

- Зелень – 1 пучок

- Сіль – 3-4 ст. ложки

- Перець мелений (за бажанням)

- Олія соняшникова – 300 г

Рецепт приготування баклажанної ікри:

1. Промиту і очищену цибулю дрібно нарізають і підсмажують. Вогонь залишають середнім, тому що цибуля має набути золотистого відтінку.

2. Спочатку промиту моркву нарізають так, щоб вона комфортно проходила в отвір м’ясорубки. Оскільки всі продукти подрібнюють один за другим, важливо процес не зупиняти, вогонь не збавляти, постійно перемішуючи вміст.

3. Баклажани, очищені і нарізані уздовж на довгі шматки, пропускають через м’ясорубку, з’єднують відразу з цибулею і морквою, перемішують. Очищений солодкий перець червоного кольору і помідори ріжуть на шматочки і пропускають через м’ясорубку. Потім кладуть половину (1-2 столові ложки) порції солі і, вливши в казанок перемелені помідори і перець, добре все перемішують.

4. Як тільки ікра закипить, засікайте час: все буде готове хвилин через 50-60. Часник і зелень дрібно шаткують і відправляють в казанок хвилин за 10 до готовності ікри. Ікру розкладають в гарячому вигляді в чисті і сухі банки, стерилізують їх. 

Смажені баклажани 

на зиму

Інгредієнти:

- Баклажани – 1,2 кг

- Помідори – 1,5 кг

- Перець солодкий – 300 г

- Перець гострий – 1 шт.

- Цибуля ріпчаста – 200 г

- Часник – 5 зубчиків

- Сіль – 1 ст. л.

- Цукор – 5 ст. л.

- Оцет – 1 ст. л.

- Перець запашний горошком – 6 шт.

- Перець чорний горошком – 10 шт.

- Сіль за смаком

- Олія

Рецепт приготування смажених баклажанів на зиму:

1. Баклажани ріжемо на шматочки, посипаємо сіллю і залишаємо, щоб виділився сік. Перекручуємо помідори, два види перцю, цибулю і часник. Ставимо на плиту, додаємо сіль, цукор і перець горошком. Варимо 30 хвилин.

2. Баклажани промиваємо від солі, віджимаємо і обсмажуємо до золотистого кольору. Додаємо до помідорів і варимо 15 хвилин. За 5 хвилин до готовності вливаємо оцет. Закатуємо смажені баклажани з перцем і помідорами в стерильні банки. 

Квашені фаршировані баклажани

Інгредієнти:

- Баклажани – 1 кг

- Капуста – 200 г

- Морква – 100 г

- Петрушка – 1 шт.

- Перець болгарський – 1 шт.

- Часник – 3-4 зубки

- Перець гіркий – 1-2 стручки

- Селера – 20-30 г

- Кріп – 0,5 пучка

- Сіль – 3 ст. ложки

- Вода – 2 л

Рецепт приготування баклажанів фаршированих квашених:

1. Вимити баклажани, зрізати хвостики. Баклажани відварити 3-5 хвилин. Капусту дрібно нашаткувати. Моркву очистити, вимити і нарізати тонкою соломкою. Перець вимити, очистити від насіння, тонко нарізати. Зелень дрібно нашаткувати. Часник очистити і нарізати. Все змішати і перетерти з сіллю.

2. Гострий перець, петрушку і селеру очистити і крупно нарізати. Приготувати розсол. Для цього воду довести до кипіння, додати сіль, розмішати. Потім розсол охолодити.

3. Коли варені баклажани охолонуть, дати стекти воді, а баклажани розрізати уздовж, але не повністю – так, щоб у зав’язі вони залишалися цілими. Овочевою сумішшю начинити баклажани. Можна обв’язати фаршировані баклажани нитками.

4. Потім щільно укласти баклажани фаршировані в банку або каструлю. Укладати можна горизонтально або вертикально, надрізами догори. Залити розсолом. Потримати баклажани фаршировані кілька днів (3-4 дні) в теплі, а потім перенести   в холодне місце. 

Лечо з перцю 

з баклажанами

Інгредієнти: 

- Помідори – 1 кг

- Перець солодкий – 0,5 кг

- Баклажани – 0,5 кг

- Перець гіркий – 1 шт.

- Оцет 9% – 1 ст. л.

- Олія – 1 ст. л.

- Цукор – 1 ст. л.

- Сіль – 1 ст. л.

Рецепт приготування лечо з перцю з баклажанами:

1. Помідори і гострий перець перекрутити через м’ясорубку. Солодкий перець очистити від насіння і перегородок і нарізати невеликими шматочками. Баклажани нарізати кружечками.

2. У подрібнені помідори додати сіль, цукор, рослинну олію і оцет. Поставити каструлю на вогонь і довести до кипіння.

3. Висипати баклажани і солодкий перець в каструлю. Перемішати і накрити кришкою. Лечо з солодкого перцю з баклажанами варити 10 хвилин.

4. Заповнити стерилізовані гарячі банки овочевим салатом, накрити кришками і закатати.

 

Баклажани 

по-корейськи

Інгредієнти:

- Баклажани – 2 кг

- Морква – 1 кг

- Перець солодкий – 1 кг

- Цукор – 200 г

- Оцет – 200 г

- Олія – 200 г

- Часник – 1 головка

- Сіль – 1 ст. л.

- Перець чорний мелений – 1 ч. л.

- Приправа для корейської моркви – 25 г

Рецепт приготування баклажанів по-корейськи:

1. Баклажани нарізати соломкою. Посолити, перемішати і залишити на 30 хвилин. Потім баклажани помістити на друшляк, щоб стекла рідина. Моркву натерти на тертці для корейської моркви (або на крупній тертці).

2. Перець нарізати соломкою. Баклажани обсмажити на олії. Всі овочі з’єднати, додати подрібнений часник, приправу по-корейськи, сіль, мелений перець, цукор, оцет, олію. Ретельно перемішати і залишити на 4 години. Якщо не будете консервувати, то зберігати салат слід в холодильнику.

3. Для консервування розкласти салат в підготовлені банки. Закриті банки з баклажанами по-корейськи накрити пледом і залишити на добу, а потім винести на зберігання. 

Смачного! 

Підготувала 

Наталія РОМАНОВСЬКА.

Консервовані баклажани на зиму – пікантний і оригінальний вид закруток. Консервація баклажанів стає актуальною саме на схилі  літа. Ці овочі смачні і корисні, а головне – дешеві і прості у приготуванні. 

Інгредієнти:

- Баклажани – 1 кг.

- Морква – 1 шт.

- Олія – 1 склянка

- Сіль

- Чорний перець горошком

- Оцет столовий – 1 ст. л.

Рецепт приготування печених баклажанів:

1. Баклажани і моркву миєму, обсушуємо і нарізаємо дуже тонкими скибочками, а моркву – тонкими смужками.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1181

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 364

Гороскоп

з 2 по 8 вересня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 339

Погода  

в Ковелі 

22-28 серпня 

Погода   в Ковелі  22-28 серпня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 429

Від сивої минувшини до сучасності

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 631

Колись мене, сільського

 малюка,

«Дитя війни», що ріс без

 батька,

Навчали любити Сталіна. Як

 віслюка

Навчали. І до комунії йти без

 оглядки.

А до села із вирію вертавсь

  лелека.

Він Україну полюбив – її

           болото й ліс.

До Сталіна йому було

  далеко,

Тож українцем щирим та

        затятим ріс.

Ходив за орачами влітку в

  полі,

На хаті майстрував своє

  гніздечко,

Вчив малюків  літати – його

  доля:

Природна, батьківська,

 доречна.

Не сотні – тисячі років

  тривали

Ті звичаї пташині і закони,

А люди війнами шляхи

   кривавили,

Колючий дріт –

  комуноперегони.

Лелека-українець знав, що

  щастя

Не в комунії і не в Московії

  росте.

Воно близьке, і лиш

 тому воздасться,

Хто усвідомить

 пророцтво золоте.

Що зернини щастя – у

      твоєму серці,

У власнім домі, у

  батьківській родині.

На своїй, а не чужій землі. У  тім озерці,

Що так багато в нас від віку  і донині.

Що щастя дихати

    Україною щодня,

І пісню солов’я веселого

  сприймати,

І знати, що найясніша

  світанковая зоря

Благословить  тебе, як

    благословляє мати.

l

А я, малюк, «дитя війни»

  триклятої,

Плакав за «батьком»

  Сталіним, бо свого не було.

Носив на шиї галстук, і

   вважав це святом,

Не розумів, чом бідністю

       життя цвіло.

Не міг второпати, хто

   «вороги народу»?

За грати їх! А, значить, так і

 треба.

Осушим болота, підкоримо

           природу –

І плакала зоря… І голосило

 небо.

Дітям лелечим нікуди

 подітись.

Як виживати в осушеній

 пустелі?

І я в тих болотах зростав…

          Ех, діти, діти!..

Думки тривожать гіркі,

  невеселі.

l

Роки майнули – крила

  виростали,

А тут в забутому селі немає

  свята.

Я бачив маму, вона  ішла з

  дровами

За плечима… Спішила, аби

        дійти до хати.

Щоб запалити грубку-пічку

            і зігріти

Не себе, а мене, півсироту,

      «війни дитину».

Райське  благо уявлялося у

  місті.

«Іди! Навчайся!» –

  благословила сина.

І я пішов. До касти

    «обраних» вступив.

Після поневірянь – прийняв

  «народ радянський».

Знав добре, що фальшивий

        цей заспів,

Та ради матері  служив

  жерцям поганським.

Мізерне владне мені

       довірили кермо.

Свої – своїм! Радій, а в серці

         щось не те.

Не знайдеш у фарисействі

      золоте руно –

Лиш там, де нація і воля, –

    там душа цвіте.

Пройдуть віки, тисячоліття,

        та знов і знов 

Ген племені пробудиться, і

    доля поведе

У вир боротьби. Туди, де

  справжня є любов,

Де своя правда. Рідне все й

  святе!

l

Проснулась Україна в

  буремних дев’яностих.

Завирувала повінь. Весна!

  Пробудження!

Лелеченьку, лети мерщій –

           не в гості

До рідних обріїв. Гряде

  Відродження.

Жерці лякали. Винуватили

          у зрадництві.

Та як же можна зрадити не

  зраджене?

І хто розсудить, хто правий

  в порадництві,

Крім Бога? У Нього правда

  непоранена.

Куди іти, як попереду прірва

  чорна?

Зупиніться, коні! Рідна

   доленько, прости!

Старе відмерло. Відспівали

       піонерські горни,

Нові  будуєм до

  Незалежності мости.

Гряде нова держава – ще

  незбагненний час.

Ех, запануєм  – розквітай,

  калино!

«Нехай буде воля Твоя»,

  Ісусе, Отче наш!

Благослови для України

     світлу днину.

l

І погуляли козаченьки.

      Впала на коліна

Держава-сила.  Серце в

     розпачі болить.

Чому й навіщо над Дніпром і

      Ковелем руїна?

Молюся! Каюсь! Мучусь!

       Волаю: зупиніть

Той хаос, що прижився на

  дорозі.

Лелеченько, а як там мій

     Клевецьк – село?

Вже скоро осінь. Як малята?

        Вони  у змозі

До країв далеких долетіти?

       Усякого було.

Бо ж понад краєм  хижий

     птах ширяє –

Дві голови. Чатує і чекає,

  коли знесилимось.

Та  не діждеться!

 Лелеченько, він добре знає,

Що в характерників

  всепереможна сила. 

l

Не тільки цим тривожусь я

       з тобою.

Тестую у думках народ на

     волю й гідність,

На вірність Україні. Багато

     хто юрбою

Побігли за «тарифами», мов

  зникне бідність.

Наївна думка, що ключі від

     раю

В глави держави. Треба

  клято працювати!

Мій рай, лелеко, – твоє

  гніздо над краєм,

Змайстроване у мирі над

     моєю хатою.

Бо ж президенти не царі і

       не месії,

І депутат не маг, біль твій не

 почує.

Лиш хто зерном добірним

       землю цю засіє,

Господь благословить і

      врожаєм  віншує. 

l

Молюсь до народу:

Сій поле – хай родить.

Хай батьківська хата

В праці буде багата.

Нелегка дорога

До щастя і долі.

З тобою, мій Боже,

Ми вийдем з неволі.

Мої українці,

Горя спито по вінця,

Пора нам, пора

Проснутись і встати –

Ще буде в нас свято…

Ми обрані Богом.

Нелегка дорога,

Та віща сіяє над нами зоря…

l

Виходжу я в поле широке,

  пожнивне.

Тополя шумить, розмовля з

  небесами.

Он дітки лелечі шукають

       поживи –

Цей світ повен див, живе

 чудесами.

Сьогодні онуки торують

  дорогу,

Ідуть без комунії. Вони ідуть

       з Богом.

Куди  ви, орлята? І все ж, не

  спиняйтесь,

Україну любіть, над світом її

  піднімайте.

І пам’ятайте: не благайте від

      неї достатку –

Це ви для Вкраїни творіть

             долі свято!.

l

Колись мене малого, мов

  віслюка,

Навчали любити Сталіна.

Іти у стаді до комуни.

Та дух мій не зітлів.

  Господняя рука

Вела до Незалежності.

Лунають величальні луни.

Чують лелеки. У них

     обжинки, свято,

Вони збираються летіти у

  далекий вирій,

Щоб повернутися. Код роду

  не зламати:

Блаженні  ті, хто любить

   Україну й вірить…

l

Я грішний і каюсь,

До Бога звертаюсь:

«Прости за провини,

Що я тобі кинув,

Прости і помилуй,

О, Господи, милий!

Я вірю і знаю:

Ти мене прощаєш,

І серце любов’ю

Моє наповняєш.

Молюся за сина,

Молюсь за Вкраїну.

Лелеченько рідний,

Молитва долине

До самого Бога.

Святиться дорога!

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Колись мене, сільського малюка,

«Дитя війни», що ріс без  батька,

Навчали любити Сталіна. Як віслюка

Навчали. І до комунії йти без оглядки.

А до села із вирію вертавсь  лелека.

Він Україну полюбив – її болото й ліс.

До Сталіна йому було далеко,

Тож українцем щирим та затятим ріс.

Ходив за орачами влітку в  п  гніздечко,

Вчив малюків  літати – його доля:

Природна, батьківська, доречна.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 591