Мальовничу красу,  багатство і щедрість природи, прадавні народні  традиції плекає село Білин Ковельського району. Тут живуть привітні, роботящі й дуже  талановиті люди, які трепетно бережуть скарби української  духовності та культури. 

В атмосфері  мелодійної  української пісні виховувалася й Валентина Повх з Білина. Вона змалку була активною та енергійною, любила декламувати вірші,  у школі її відзначали як здібного організатора масових заходів. Тож недаремно тодішній завідуючий сільським клубом запросив творчу юнку на роботу. 

Свого часу вона закінчила Луцьке училище культури, Рівненський інститут культури. У Будинку культури рідного села жінка працювала п'ятдесят років, 33 з них – директором закладу. За  значний особистий внесок у розвиток національної культури, вагомі творчі здобутки і високий професіоналізм у 2009 році  Валентині Повх присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України".

Народний фольклорний колектив з Білина "Родина" відомий на всю країну. Біля витоків його створення стояла і Валентина Повх, яка була режисером-постановником в колективі. Весільні обряди, автентичні пісні запали в серця слухачів і Ковельщини, й Волині, неодноразово підкорювали артисти столичну сцену, виступали в Польщі, Білорусі. А ще співучі білинці були гостями  передачі "Фольк-music", брали участь в районних, обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях.

Гідно продовжує співочі традиції односельчан талановита молодь. Особливою гордістю Валентини Повх є засновані нею дитячі фольклорні гурти "Калинонька" і "Журавлик". Юні виконавці беруть активну участь у заходах, що проводяться у селі і за його межами, неодноразово відзначені нагородами у музичній сфері. Зокрема, гурт "Калинонька" брав участь в гала-концерті Всеукраїнського фестивалю "Червона рута", що проходив у Києві. В 2011 році став лауреатом цього фестивалю.

Нині  пані Валентина – на заслуженому відпочинку, і під час нашої розмови вона тепло згадує роки своєї роботи:

– Скільки масових заходів, концертів проведено в сільському Будинку культури! Я  пишаюся своїми талановитими односельчанами, які залюбки відвідували культурну установу. З ними ми разом організовували дозвілля у рідному селі і щиро тішилися, коли у залі був аншлаг.  

Надійною підтримкою та опорою пані Валентини є чоловік Василь Адамович. Разом вони співають у "Родині", господарюють, виховали трьох дітей, мають восьмеро онуків, двоє правнуків. Василь Адамович – учасник бойових дій, голова ветеранської організації Білинської сільської  ради, заступник голови районної ветеранської організації. 

Підтримує чоловік дружину в реалізації ще одного проєкту – домашнього музею. 

– Ідея створити музей старожитностей в мене назрівала давно. Я дуже люблю все автентичне, українське, маю чимало старовинних предметів побуту. Хотілося  впорядкувати все, гарно оформити експозицію. Віднедавна  на власному подвір'ї маємо невеличку кімнату-музей, куди радо запрошуємо   бажаючих, – розповідає господиня.

У музеї Валентини Повх уже побували рідні, односельчани, гості з Ковеля. Серед експонатів – родинні реліквії, які дуже дорогі серцю пані Валентини. Якось два старовинні рушники, успадковані від матері чоловіка, хотіли купити в Києві, але Валентина Мефодіївна відмовилася від такої угоди.  

На чільному місці – вишитий мамою весільний рушничок, на якому вінчалися Валентина та Василь. Деякі рушники мають уже по сто літ, а древня ступа належала ще прадіду Василя Адамовича. В експозиції також – ікони, вишиті картини та скатертини, ткані рядна, дитяча колиска, ступка з товкачиком, колишня праска, старий серп, ціп, плетені кошики, статуетки. Пам'ятним для подружжя є портрет Тараса Шевченка, який молодятам подарували на весілля. Кожна річ огорнута серпанком спогадів, минулого дружної родини. А в невтомної жінки вже з'явилися нові плани та ідеї по розширенню та розвитку свого музею. 

"Без минулого немає майбутнього" – ця давня істина є основою світогляду героїні нашої публікації. Пані Валентина є справжньою берегинею  українського слова, пише чудові вірші, дуже любить співати. 

– Гарно співала моя мама, Уляна Федорівна. А пісні у виконанні бабусі Ольги Никифорівни навіть приїздили записувати з Луцька. І сьогодні  в Рівненському інституті культури зберігаються записи пісень моєї бабусі.

Валентина Мефодіївна зустріла нас в національному вбранні, майстерно вигаптуваному власноруч. Сорочки вишила собі, чоловікові, дітям, онукам та правнукам. Також власноруч виготовила костюми для дитячо-юнацького фольклорного гурту “Калинонька”.

– Мабуть, від бабусі у мене хист до вишивання. Досі зберігається в родині її вишита сорочка і фартушок, які вона колись мені подарувала, – розповідає жінка. 

 Ще довго линула наша розмова в затишній оселі Валетини Повх. Ми переглядали сімейні фото, говорили про її дитячі роки, прожите і пережите, про моменти спілкування з народною артисткою України Оксаною Пекун під час підготовки та зйомок передачі "Фольк-music", про квіти, в яких влітку потопає оселя Повхів. 

l

Вчора, 29 січня, Заслужений працівник культури України Валентина Повх з Білина відзначила 70-річний ювілей.

– Я – щаслива жінка, бо маю велику дружну родину, повагу і любов від чоловіка, дітей, онуків та правнуків, односельчан, а професійне життя присвятила улюбленій роботі, – зазначила ювілярка і продовжила: 

– Моя мама, мудра сільська жінка, не раз мені казала: "Завжди роби людям добро, дитино". Ці мамині слова є дороговказом усього мого життя і завжди допомагають обирати вірний шлях.

l

Колектив редакції газети "Вісті Ковельщини" щиро вітає Вас, Валентино Мефодіївно, з ювілеєм! Нехай Господь дарує Вам довгі,  щасливі, натхненні роки життя, міцне здоров'я, радість, родинний затишок, здійснення всіх планів та мрій! Хай Ваші високий професіоналізм, організаторські здібності, людяність і доброта, творчість і талант й надалі сприяють культурному розвитку рідного краю!

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКАХ: Заслужений працівник культури України Валентина ПОВХ разом з чоловіком Василем Адамовичем; у домашньому музеї; експонати, дбайливо зібрані Валентиною Повх; ювіляр дає інтерв’ю журналістам.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Мальовничу красу,  багатство і щедрість природи, прадавні народні  традиції плекає село Білин Ковельського району. Тут живуть привітні, роботящі й дуже  талановиті люди, які трепетно бережуть скарби української  духовності та культури. 

В атмосфері  мелодійної  української пісні виховувалася й Валентина Повх з Білина. Вона змалку була активною та енергійною, любила декламувати вірші,  у школі її відзначали як здібного організатора масових заходів. Тож недаремно тодішній завідуючий сільським клубом запросив творчу юнку на роботу. 

Свого часу вона закінчила Луцьке училище культури, Рівненський інститут культури. У Будинку культури рідного села жінка працювала п'ятдесят років, 33 з них – директором закладу. За  значний особистий внесок у розвиток національної культури, вагомі творчі здобутки і високий професіоналізм у 2009 році  Валентині Повх присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України".

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1017

Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.

Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.

І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій  іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.

Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".

Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".

Моє перше знайомство з ним відбулось на “барикадах” господарських негараздів у 90-их роках ХХ століття. В одному із колгоспів району від електроструму загинуло кілька корів. Так іноді трапляється внаслідок недбалості і безвідповідальності.

– Ти поєдь, разбєрісь і доложи мнє, – із білоруським акцентом наголосив В. Бокач. Ослухатися голови комітету народного контролю я, звичайно, не міг. Його посада авторитетна і серйозна. На неї випадкових людей не призначали – там мали бути присутні розсудливість, мудрість та безкомпромісність. Словом, кремінь і доброта.

Будучи начальником району електромереж, я й сам переживав за наслідки надзвичайної події. Заспокоювало мене те, що обійшлося без людських жертв.

Причина аварії була, як-то кажуть, на виду. На ввідному електрощитку корівника окислився контакт нульового дроту. Стався так званий перекіс фаз, і в результаті металеві труби та доїльні агрегати опинилися під напругою.

Зважаючи, що аварію спричинила технічна несправність, а не людський фактор, відповідальні за безпеку обійшлися легким переляком.

Про свою людську позицію при вирішенні таких неординарних питань Володимир Бокач пише:

"Особливо виваженого підходу вимагали питання покарання посадових осіб. Адже за кожним конкретним випадком стояла доля не тільки окремої людини, але  і його сім'ї, дітей, близьких".

Бувало, керівника карали по лінії народного контролю, але тоді він не отримував покарання від прокуратури.

Вищесказане – це вагомі штрихи до портрету високопосадовця, в яких переважає людяність. Бачити людину – то позиція мудрого керівника. Теперішнім державним службовцям перейняти б цей досвід! "Я намагався завжди до посадових обов'язків підходити творчо, шукати нестандартні рішення для залагодження конфліктних питань", – пише автор.

Це ще один приклад позитивної діяльності керівника. Розгляньмо, як це виглядає на практиці. Володимир Бокач отримує відповідальне завдання – бути куратором будівництва нового приміщення музею Лесі Українки  у селі Колодяжному.

Він негайно занурюється в проблеми будівництва. Вивчає всі "за" і "проти" реалізації цього проєкту. Радиться із головою райвиконкому Віталієм Балюком, вивчає можливості будівельних організацій, адже об'єкт – під знаком "Народної будови". Проводить зібрання керівників підприємств міста та району – кожен отримує посильне завдання і кожен має внести свою дещицю у загальну справу: хто має забезпечити будівельні матеріали, хто – робітників і т. д., і п. т.

В. Бокач організовує інформаційну кампанію про хід будівництва у міськрайонній газеті "Прапор Леніна", на радіо і телебаченні. Зверніть увагу: запроваджують "Золоту книгу", куди вносять прізвища всіх, хто допомагає в будівництві. При цьому налагоджують посильний контроль за ходом будівництва.

"Відкриття музею проходило урочисто", – скромно підсумовує В. Бокач виконану роботу.

В наш час окремі керівники взяли за практику обіцяти щось й не виконувати обіцяне. Ось, шановний читачу, ще один позитивний штрих.

Під майданчик для будівельних матеріалів було задіяно город  колодяжненця Ф. Й. Рибачука. Звичайно, заперечень не було. Але про цю поступку ветерана праці не забув Володимир Бокач. Восени він   компенсував йому втрачений урожай картоплі.

Без підтримки найбільш високопоставлений керівник "один у полі не воїн". В. Бокач теплим, щирим словом згадує тих, хто ішов з ним поруч. Це Микола Нагайчук, Василь Борисюк, Володимир Блаженчук, Григорій Гаврилюк, Олександр Сенюк, Ігор Павлюк, Микола Вельма, Валентин Черняк, Віталій Кривцун та багато інших.

Особливе місце в книзі відведено спогадам про спілкування і стосунки із Георгієм Остапюком, Василем Діордійчуком, В'ячеславом Шевчуком,  і знову оте слово  – "та інших".

Його організаторські здібності, професіоналізм і загальнолюдська позиція не залишилися поза увагою у рідній Білорусі. Через деякий час Володимира Йосиповича  призначають на високий пост радника посольства Білорусі в Україні з питань політики, науки та культури. Вклад в розвиток дружби і співробітництва між дружними народами вагомий, але це – ще одна ненаписана повість.

Буває, і не раз, коли береш в руки книгу, яка розповідає про чийсь рід, і, не дочитавши до кінця, відкладаєш її вбік. Книга В. Бокача "Мій рід: коріння і гілки" не залишає вибору – ти мусиш її дочитати до останньої сторінки. Вона позитивна і повчальна, особливо  у наш суперечливий час. Тут не тільки опис тих чи інших подій, а погляд на життя того часу, його "плюси" і "мінуси". На те життя, яке багато хто "люстрував", піддаючи анафемі  праведне, корисне і грішне водночас. В книзі присутній нарис про життя Антона Магура, неординарну, талановиту особистість.

Ось що пише автор: "Якщо вдивлятися в життя Антона Федоровича з висоти років, що промайнули, то він як би узаконював свої постулати на людське щастя: "Щоб жити пристойно, потрібно ставитися до справи добросовісно, бути працелюбним і терпеливим, наполегливим і сміливим. Потрібно обов'язково вірити в себе, в людей, в завтрашній день. Якщо людині здається, що вона все пізнала, це означає, що вона не зрозуміла і нічого не пізнала в цьому житті. Ніколи не перебільшуй свої знання, завжди навчайся в інших. За право бути господарем на своїй землі потрібно боротися, і, звичайно, вірити в успіх".

Ось такий своєрідний кодекс для особистості і для кожної небайдужої людини. Цей кодекс випробуваний життям і діяльністю Володимира Йосиповича Бокача. 

Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.

Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.

І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій  іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.

Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".

Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 701

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

l

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

Тут кожен шукає рецепт зцілення. Найбільше – сивочолих, поважних віком. Вони трохи засмучені і приходять з надією на «дивіденди» здоров’я від медиків. Кожен ніби просить:  “Рятуйте, лікарю!”. Надія, як відомо, вмирає останньою.

l

– А ви чому тут? – запитує мене родич Леонід.

– Тому, що й ти. Еліксир здоров’я шукаю, – відповідаю, намагаючись жартувати.

– А я мушу. 5 років таблетки вживаю. Знаєте, скільки побічних ефектів може бути? На УЗД записався, нехай перевірять. Ото якось ішов по східцях, і ногу “заклинило”. Думав, мікроінфаркт. Знайомий доктор каже:  правильно роблю, що перевіряюсь.

Я мовчу. Даю Леоніду виговоритися. А той бомбардує моє вухо і не зупиняється.  «Він наче сповідається. А найбільша його хворість – це страх за здоров’я – звідси й залежність від пігулок», – думаю я.

У мене свої проблеми  з організмом і своя філософія лікування пігулками. Організм – саморегулююча, самодіагностуюча, самолікуюча система. Тому пігулка за першого нетривкого болю – це не панацея від лиха, а ще більше зло. Але це так, до слова.

l

Лікар Василь Ярославович Курило, до якого випало щастя  потрапити для обстеження, – фахівець своєї справи. Він діагностує мене прискіпливо і кваліфіковано, дотримуючись принципів Гіппократа: «Не відмов!» і «Не зашкодь!». А з мого особистого погляду ще й: «Підійми занепалий дух хворого!».

Я не містик, але зорі на час мого лікування збігаються в позитив. Посудіть самі. 14 січня – день святого Василя. То ж ангели, які вітають мого цілителя, своїм крилом торкнуться і мене. Це заспокоює і налаштовує оптимістично. Тим більше, що Василь Ярославович, судячи з усього, перебуває під цілковитим впливом свого ангела.

Майже фізично відчуваю, як від нього проміниться доброта. Вона – в словах, усмішці, погляді. У спокійних, виважених діях і рухах –  високий професіоналізм. Анатомію і фізіологію людського організму знає, як своїх п’ять пальців.

Діагностує мою хворість не однобоко, а творчо, враховуючи досягнення традиційної медицини і разом з тим – народної, набутої тисячолітнім досвідом. І ще один «плюс»: захворювання аналізує не із наслідків, а з пошуку причин, які призвели до порушення  в організмі.

У Василя Ярославовича є ще один «коник», на якому він успішно «їде» – це раціональне харчування. Він може годинами розповідати про те, як потрібно правильно пити, їсти, яким продуктам віддавати перевагу, а які оминати, як-то кажуть, десятою дорогою. Принаймні я отримую прості і доступні рецепти для лікування й рекомендації щодо харчування.

l

Не раз і не два почуєш нарікання на сучасну вітчизняну  медицину: мовляв, все у нас «не так». Мушу заперечити: «Без довіри до лікаря ви ніколи не вилікуєтесь. Переважна більшість медиків у нас працює на достатньо високому професійному рівні».

Ось нещодавно мав місце такий випадок. Ковельчанку направили із обласного центру в нашу лікарню для підготовки до оперативного втручання з діагнозом: «рак». Нетрадиційний і творчий підхід до лікування із застосуванням всіх можливих засобів оздоровлення зробили, здавалось, би, неможливе: повторний аналіз у клініках Луцька та Львова показав: пацієнтка здорова!

Не знаю, чи у нас в Україні ведеться статистика, скільки хворих вилікувано, оздоровлено, поставлено на ноги у наших «не таких» лікувальних закладах. Впевнений: це була б не армія,  а багатотисячні «здорові» сили України.

l

Запевняю, що корисним біля пам’ятника «Відродження», що споруджений навпроти центрального входу до Ковельської лікарні, було б встановлення, з великими літерами гасло: «Українська медицина найкраща!». Ковельський заклад охорони має право уже сьогодні отримати символічний «Знак якості», яким підтверджує європейський рівень лікування.

Не хочу бути голослівним, а тому наведу кілька цитат, запозичених із статті. «І це районна лікарня?», надрукованій у номері газети «Експрес» від 16-23 січня ц. р.:

«У листопаді в районній лікарні у Ковелі, що на Волині, пересадили нирку. А в грудні серце загиблого волинянина тут  трансплантували жителеві столиці». 

І далі. 

«Ліцензійний  відділ (Міністерства) перевірив відповідність  усіх пунктів – наявність кваліфікованих кадрів, оснащення. Нині маємо все для трансплантації серця і нирок.

У майбутньому плануємо пересаджувати печінку, легені й комплекс легені-серце»  (Юліан Голик).

Не хочу втомлювати читачів переліком діагностичних та лікувальних апаратів і можливостей закладу. Скажу (а це факт), що такого обладнання, яке працює в Ковельській лікарні, є тільки два відсотки в медичних закладах (різного рівня) в Україні. Сьогодні оновлений персонал достатньо кваліфікований – це медпрацівники віком до 40 років. Отже, перспектива є.

Ковелю і Волині пощастило, що біля керма такої складної високотехнологічної установи, як МТМО, стоїть молодий, кваліфікований ентузіаст Олег Олегович Самчук. З висоти  своїх сивих літ вдивляюся сьогодні у цю непересічну, ще юну особистість, і тішуся: наше майбутнє – в надійних руках.

Мені імпонує, коли лікарі говорять: «Він молодець. На пульсі всіх подій».

Звичайна санітарка на моє запитання про її оцінку роботи адміністрації лікарні лаконічно відповіла:

– А що можна сказати? Господарі!

Неозброєним оком видно естетичні, привабливі територію, будівлі, коридори, палати, кабінети. А ще – позитивний психологічний мікроклімат у лікарні, що багато значить.

Не втримаюсь і подаю пропозицію міському голові Олегу Кіндеру та членам виконкому: при визначенні «Людини року - 2019»  проголосувати за кандидатуру Олега Олеговича. Він того вартий.

І ще один штрих – про позитивну зміну керівника згадує кореспондентка «Експресу». Є такий неписаний закон, що майбутні боги стають на плечі титанів і звідти підіймаються до неба.

Олег Олегович став на міцну основу, сформовану і зцементовану батьком Олегом Максимовичем. Я згадую, в якій боротьбі втілювався новий пілотний проєкт під назвою «МТМО». Багато інших добрих справ було зроблено попередником. Батько сказав: «Іди» – і син пішов й переміг! Гордіться, Олеже Максимовичу, і здоровійте! Воістину Ваш син – гідний приклад для наслідування.

l

Тривожний  і непокійний настрій хворих у лікарні час від часу пожвавлюється кумедними випадками. І, попри мої смуток і переживання, я включаюсь у цей психологічно-реабілітаційний процес оздоровлення. Ось кілька замальовок.

l

– Як настрій? – запитує перед операцією лікар.

– За вас переживаю. Це ж ви будете моє живе тіло різати. Не дай, Боже, у вас настрій поганий.

Лікар усміхається – хворий готовий до операційних “екзекуцій”.

l

– Лікарю, чому сьогодні інші таблетки ви мені прописали? – доскіпується пацієнт.

– Та ні, все, як вчора…

– Неправда. Коли я вчора  викинув пігулки в унітаз, вони тонули, а сьогодні плавають.

l

Операція. Промовляю «Отче наш». Мене на каталці везуть  чотири молоді красуні. В операційній роздягають. Феї щебечуть довкола мене, а  я думаю: може, це чергова спокуса від лихого? Соромлюся. Терплю. Хай щебечуть – так веселіше лягати під ніж.

l

Рентгеноскопія. Принцеса в кабінеті з іскристими очима командує: «Роздягайтеся до пояса! Ближче до апарата! Обійміть його руками і дихайте!».

– А він холодний!

– Всі ви, чоловіки, однакові. Обіймаєте апарат, а думаєте про жінку.

Веселішаю, а принцеса добрішає.

l

Закінчити свій репортаж із палати № 21 хочу поетичними рядками, присвяченими і Олегу Олеговичу Самчуку, і Василю Ярославовичу Курилу, і лікарям та медсестрам хірургічного відділення, і всім медикам Ковельського МТМО, до створення якого мав безпосередній стосунок як колишній міський голова:

«Лікар». «Цілитель».

 «Спаситель» –

В тій мові і святість, і совість.

Він серця й душі

 повелитель,

Із кредом Христовим

 любові.

Хірургія. Хірургія. 

Хірургія –

Це пісня крізь болі до свята.

І хай залишаються шрами

 на тілі,

Гей, лікарю, сестро, ідем

 танцювати!

Пошануймо. Низенько

 вклонімося

За працю, даровану людям.

Я Богу молюся, щоб Сонцем

 світилася

Ваша нелегка життєва

  дорога!

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

ххх

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 809

Завітавши наприкінці минулого року в Уховецьк на традиційний День передплатника, ми не могли не звернути увагу на нове будівництво  у центрі села.

– Це споруджується амбулаторія загальної практики сімейної медицини, – повідомив виконуючий обов'язки сільського старости Володимир Демидюк. – Вона  надзвичайно потрібна мешканцям Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, тому й розпочали реалізацію цього інвестиційного проєкту. 

– А звідки кошти для будівництва? – цікавимося.

– За рахунок субвенції з Державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів, спрямованих на розвиток системи охорони здоров'я у сільській місцевості. 10 відсотків вартості має співфінансувати бюджет Колодяжненської сільської ради.

– Що передбачено проєктом?

– Спорудження двоповерхової мансардної будівлі без підвалу. Перший поверх призначений для влаштування амбулаторії, на мансардному поверсі передбачається житло для лікаря. Загальна площа будівлі – 345 квадратних метрів.

– Хто веде будівництво?

– Товариство з обмеженою відповідальністю "Луцьккомунбуд".

– Коли заплановано завершити будівництво?

– В нинішньому році. Станом на 1 січня ц. р. виконано 17 відсотків запланованих робіт. Так що будівельникам належить добряче попрацювати, щоб вкластися у намічені строки.

Отримавши необхідну інформацію, ми завітали на будівельний майданчик. Робота тут ішла повним ходом. Будівельники, з якими поспілкувалися, налаштовані оптимістично.

– Якщо не трапиться нічого непередбачуваного, то у визначені строки вкладемося, – запевнили вони.

Їх слова підтвердив голова Колодяжненської ОТГ Віталій Кашик:

– Проблем з будівництвом немає ніяких. Думаю, об'єкт цьогоріч введемо в експлуатацію.

Що ж, нехай спориться робота у будівельників і швидше настане день новосілля. Амбулаторія дуже потрібна людям.

Тамара ШЕВЧУК.

НА ЗНІМКАХ: загальний вигляд будівництва; будівельники, які зайняті на спорудженні амбулаторії.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Завітавши наприкінці минулого року в Уховецьк на традиційний День передплатника, ми не могли не звернути увагу на нове будівництво  у центрі села.

– Це споруджується амбулаторія загальної практики сімейної медицини, – повідомив виконуючий обов'язки сільського старости Володимир Демидюк. – Вона  надзвичайно потрібна мешканцям Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, тому й розпочали реалізацію цього інвестиційного проєкту. 

– А звідки кошти для будівництва? – цікавимося.

– За рахунок субвенції з Державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів, спрямованих на розвиток системи охорони здоров'я у сільській місцевості. 10 відсотків вартості має співфінансувати бюджет Колодяжненської сільської ради.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 546

З початку епідемічного сезону (жовтень 2019 — січень 2020 р.р.) в Україні на гострі респіраторні захворювання (далі ГРЗ) та грип захворіло 6,2% населення. Офіційно зареєстровано 11 випадків смерті від ускладнень грипу. За прогнозами МОЗ України, пік захворюванності припаде на кінець січня та лютий поточного року.

Симптоми, які характерні для грипу (на відміну від ГРЗ):

- різкий підйом температури до 39-40°С (за кілька годин);

- лихоманка;

- виражена інтоксикація, слабкість;

-  біль у м'язах ( особливо стегнових та литкових, інколи болі такі, що хворий не може стати на ноги), очних яблуках, дифузний головний біль;

- біль та першіння за грудиною, сухий болючий кашель;

- можлива блювота.

Для кого найбільше небезпечний грип:

- діти до 5 років (особливо — діти до 2 років);

- вагітні жінки;

- люди віком від 65 років;

- люди з надмірною вагою;

- хворі на діабет;

- хворі на хронічні захворювання легень (хронічні бронхіти, бронхіальна астма);

- люди, що перебувають на імуно-супресивній терапії;

- хворі з імунодефіцитним станом (ВІЛ-інфіковані, інші імунодефіцитні стани).

Що робити, якщо ви 

захворіли на грип?

Слід залишатися вдома і дотримуватися постільного режиму протягом усього температурного періоду.

Пити більше рідини, щоб вимити токсичні продукти обміну, які утворюються під час інфекційного захворювання. 

Звернутися до сімейного лікаря, педіатра. Саме він повинен призначити необхідне лікування з урахуванням вашого стану здоров'я і віку.

Слід терміново викликати сімейного лікаря, педіатра або бригаду швидкої допомоги:

- температура 40оС та вища;

- розлади або втрата свідомості;

- поява судом;

- повторна блювота;

- кровохаркання (при кашлі виділення мокроти з кров'ю);

- задишка (відчуття нестачі повітря). 

Як захистити 

себе від грипу?

Основним заходом специфічної профілактики є щеплення проти грипу. Воно здійснюється протигрипозною вакциною, що відповідає ведучому штаму і містить зазвичай антигени зразу трьох штамів вірусу, які відбираються на основі рекомендацій ВООЗ.

Профілактика:

- уникати відвідування місць великого скупчення людей;

- уникати тісних контактів з людьми, які мають симптоми грипу;

- не торкатися руками очей, рота і носа;

- регулярно ретельно мити руки з милом;

- здійснювати вологе прибирання, провітрювання і зволоження повітря в приміщенні.

Лікуючись від грипу, НЕ МОЖНА:

- вживати аспірин (ацетилсаліцилова кислота) — збільшується ризик ускладнень;

-  алкогольні напої— тимчасово покращують самопочуття, хоча насправді знижують імунітет і збільшують ризик ускладнень;

- самовільно вживати антибіотики.

Борис БЕГАЛЬ,

завідувач інфекційного відділення центральної райлікарні 

Ковельського МТМО.

З початку епідемічного сезону (жовтень 2019 — січень 2020 р.р.) в Україні на гострі респіраторні захворювання (далі ГРЗ) та грип захворіло 6,2% населення. Офіційно зареєстровано 11 випадків смерті від ускладнень грипу. За прогнозами МОЗ України, пік захворюванності припаде на кінець січня та лютий поточного року.

Симптоми, які характерні для грипу (на відміну від ГРЗ):

- різкий підйом температури до 39-40°С (за кілька годин);

- лихоманка;

- виражена інтоксикація, слабкість;

-  біль у м'язах ( особливо стегнових та литкових, інколи болі такі, що хворий не може стати на ноги), очних яблуках, дифузний головний біль;

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 406

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 406

Того святкового і найкращого для молодих дівчат та хлопців дня дві подружки — Оленка та Іринка — були такі щасливі! Ще б пак — випускний бал. Здавалося, має статися щось чарівне, як у казці про Попелюшку. 

Танцювали, не відчуваючи втоми. Коли вийшли на таке роками знайоме та просторе шкільне подвір’я подихати свіжим повітрям, до них підбігла однокласниця Лариска:

— Чули? Твій, Оленко, Степан Кузьменко в село у відпустку з аpмії приїхав. Такий гарний, змужнілий, у моряцькій формі. Та ще й товариша з собою привіз. 

— Чого це мій? — обурилась Олена.

Так, справді, він освідчився їй перед тим, як ішов служити на флот, просив дочекатися його повернення. Але вона нічого не обіцяла. Степан хороший, добрий, та не з її казки.

Оленка помітила двох юнаків, що прямували до клубу. Коли підійшли, впізнала Степана.

— Привіт, дівчата! Знайомтесь — мій товариш Микола.

Олена подивилася новому знайомому в очі й… пoтoнула в тому оксамиті. Він щось говорив, але вона нічого не чула. Схаменулася лише тоді, коли Ірина потягла її до залу. 

Ось залунала мелодія повільного танцю. Микола взяв Оленку за руку, і вони попливли в ритмі музики. Хлопець шепотів їй ніжні слова про кохaння з першого погляду, про те, яка вона чарівна… Уже давно стихла музика, а вони все ще тримали один одного за руки.

Ох ця ніч! Було в ній щось магiчне. Оленка, така розсyдлива й прагматична, втрaтила контроль над почуттями. Застереження Степана ніби й не чула.

— Оленко, не вір йому… Хоч Колька і товариш мій, не хочу, щоб тебе обpазив… Він — бабiй…

Та хіба є сила, здатна зупинити гарячу і бурхливу кpoв, що в дівочому сеpці? Пішла, куди кликав Микола…

Здоpoвий глузд повернувся до Олени лиш під ранок. Чари розсіялися разом із нічним мороком, було гірко і соpoмно. Микола і Степан, не попрощавшись, поїхали до частини. «Забудь ці очі! — казала собі дівчина. — Все минуло. Так, остyпилась. Але зроби висновок зі своїх помилок і живи далі…».

Та доля виплітає свої візерунки. Оленчина зустріч із красенем Миколою нагадала про себе. Настав час розповісти про це батькам. Мати не знала, чи плaкати, чи кpичати. Її донечка — розумниця, відмінниця… А як же інститут? 

Коли пpистpасті трохи вщухли, а батьки виговорились, Олена тихо мовила:

— Мамо, тату, я вас дуже люблю. Пробачте, що розчарувала. Та що сталося — назад не повернеш. Хто батько дитини — не питайте, не скажу.

Проте Оленчина мати не намірялася так просто здaтися: вирішила будь-що розшукати негiдника, котрий підступно задypив голову її доньці. Тож пішла до подруги Ірини. Не витpимавши натиску, дівчина зронила: «Можливо, коли Степан приїздив у відпустку, в них із Оленою щось і було».

У військову частину полетів гнівний лист від Олениних батьків. Степан одразу збагнув, хто батько. Сказав про це Миколі. Той байдуже відповів:

— То й що? Сама винна. Батьківство в мої плани не входить. І взагалі, у моряка в кожному порту по дружині. Це ж не означає, що я з кожною маю весілля справляти. Хай робить aбopт.

Степан прийняв рішення миттєво. Написав Олені короткого листа: «Ти знаєш, що я давно тебе кохаю. Виходь за мене заміж, це буде наша дитина».

Олена поважала Степана і не хотіла псувати йому життя. Втім, уявляла, як невдовзі всі тuцятuмуть у неї пальцем, а новонаpoджене маля обзиватимуть бaйстpюком. Рідний чи ні, а все ж тато. А згодом, як захоче, нехай подає на розлучення. Розсyдливість узяла гору над почуттями.

Відгуляли весілля. Наpoдилася донечка, молодий татусь оточив своїх дівчат справжніми любов’ю і турботою. Вмовив Олену вступати до інституту. А сам улаштувався в нічну зміну, щоб удень няньчити Світланку.

І як вода камінь точить, так і щире палке сеpце чоловіка розтопило кригу в Олениній душі. Не було між ними шаленої пpиcтpaсті, але були довіра, нiжність і гармонія. Жодного скaндалу чи звинувачення. Про такі стосунки лише мріють. І дитина, яка виховується в такій родині, як правило, виростає добра і порядна.

Саме такою стала Світланка. Справжня красуня: висока, струнка, з довгим золотавим і хвилястим, мов море, волоссям. У школі була перша. Затим завдяки своїй наполегливості здобула вищу економічну освіту і невдовзі стала головним бухгалтером, а потім генеральним директором представництва відомої корпорації, переїхала жити до столиці. Батькам телефонувала щодня, аби почути рідні голоси, дізнатися, що все гаразд.

Та коли лuхо настигне, не спекаєшся його. Дізналася Світлана, що мамі поставлено невтішний дiaгнoз. Кuнула всі свої справи і полетіла до рідних. Дуже хотіла полегшити матусині стpaждання. Та бiль Олени був не лише фізичний, а й душевний. Що не давало їй спокою? Степан усе розумів і наважився на розмову з донькою…

Світлана вислухала його, не зронивши й слова. А потім мовила:

— То й що? Не той батько, хто наpoдив, а той, хто вклав душу і сеpце. Хіба не так, тату?

Степан oбняв за плечі доньку, а вона міцно стиcнула мамину руку. І в душі в Олени оселився спокій. Вічний спокій…

Минув рік. Думка про те, що десь живе її кpевний батько і, може, брати чи сестри, все ж не давала Світлані спокою. З її зв’язками знайти Миколу Миколайовича Петюхіна було нескладно. І ось перед нею на робочому столі аркуш, на ньому — номер телефона, київська адреса. 

«Зателефонувати чи ні? А що сказати?» — вагалася Світлана. Врешті наважилась:

— Доброго дня. Це Микола Миколайович?

— Саме так. А з ким маю честь? — почувся приємний голос. — Що молода пані хоче?

— Вас турбує Світлана. Скажіть, ви знаєте Герасименко Олену? Я її донька. І… ваша теж…

Мовчання. А потім — розгублене й нерозбірливе:

— А що ти хочеш від мене?

— Що хочу?! Важко відповісти. Зустрітися… Поговорити…

Цієї зустрічі вона чекала з трeпетом, неначе першого побачення. Чому — сама не знала. Просто їй треба було подивитися цій людині в очі.

Ось і він. Трохи огрядний, але статурний, гарне сиве волосся. Шкіряна куртка, начищене до блиску фірмове взуття, на шиї — золотий ланцюжок, завтовшки, як палець. Все свідчило про те, що чоловік понад усе любить себе і достаток.

— Привіт, Світлано! Я тебе відразу впізнав. Дуже схожа на свою матір. Визнаю, моя донька… Хто не був молодий, той не робив дуpниць. Однак… я людина ділова, тож давай до справи. Розумію ж, що мати прислала тебе до мене не просто так. Я не з бiдних, але в мене дружина і двоє дівок на виданні. Тож давай домовимось: я даю тобі кілька тисяч гривень, і ми забуваємо одне одного, — торохтів підтоптаний красень.

Світлана дивилася на нього мовчки, навіть не намагаючись щось заперечити. Вона шукала в його очах бодай щось рідне, живе, за що можна зачепитися. Ні, одна порожнеча.

Згадалися батькові слова: «Чим менше слів, тим вони вагоміші». Спокійно підвелася, дістала візитівку.

— Дякую, що відмовились від мене і не доклали жодних зуcиль до мого виховання. Передайте візитівку сестрам. Якщо матимуть бажання поспілкуватися — рада буду їх бачити.

Чоловік очікував будь-якої реакції, тільки не такої. Він побачив, як дівчина вийшла, сіла в дороге авто, дверцята якого відкрив водій, і зрозумів, який нікчемний і безглуздий вигляд мав. А це що за відчуття? Соpoм? Ні, ні, мине…

У Світлани на душі було легко і світло. «Валеро, давай не в офіс, а до тата в село, — сказала водієві. — Навіть додому заїжджати не будемо». Їй на очі набігли сльoзи щастя і благодаті. А сеpце наче вистукувало: «Не той батько…».

Наталія ПІДГОРА.

Того святкового і найкращого для молодих дівчат та хлопців дня дві подружки — Оленка та Іринка — були такі щасливі! Ще б пак — випускний бал. Здавалося, має статися щось чарівне, як у казці про Попелюшку. 

Танцювали, не відчуваючи втоми. Коли вийшли на таке роками знайоме та просторе шкільне подвір’я подихати свіжим повітрям, до них підбігла однокласниця Лариска:

— Чули? Твій, Оленко, Степан Кузьменко в село у відпустку з аpмії приїхав. Такий гарний, змужнілий, у моряцькій формі. Та ще й товариша з собою привіз. 

— Чого це мій? — обурилась Олена.

Так, справді, він освідчився їй перед тим, як ішов служити на флот, просив дочекатися його повернення. Але вона нічого не обіцяла. Степан хороший, добрий, та не з її казки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 423

Гороскоп

з 3 по 9 лютого

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 480

Ковельський промислово-економічний коледж Луцького національного університету – один з найпрестижніших навчальних закладів не тільки Волині, а й України. Тут працюють педагоги високої кваліфікації, які у навчанні студентів використовують найсучасніші методики, озброюють молодь міцними знаннями. Директор коледжу Тетяна Василівна Селівончик, очолювана нею команда фахівців створили у колективі атмосферу творчого пошуку, відповідальності за доручену справу, вміння працювати на перспективу.

А ще тут багато уваги приділяють виховній роботі, формуванню у молоді рис  переконаних патріотів України, продовжувачів кращих традицій старших поколінь. Цій меті служать цікаві масові заходи, глибоке вивчення історії українського народу, його досягнень у галузі культури і мистецтва, науки і техніки. І надійною опорою педагогам у цьому є діяльність Студентської ради коледжу, яка виступає ініціатором багатьох корисних починань, вміло згуртовує юнаків і дівчат на досягнення гарних результатів у навчанні, громадській роботі.

На фотосвітлині ви бачите директора промислово-економічного коледжу, кандидата технічних наук Тетяну Василівну СЕЛІВОНЧИК з активістами Студентської ради Ярославом  КОЛЕСНИКОМ, Назарієм КОНДРАТЮКОМ, Анастасією СУХОРСЬКОЮ, Владиславом САВЕНЮКОМ. 

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.Ковельський промислово-економічний коледж Луцького національного університету – один з найпрестижніших навчальних закладів не тільки Волині, а й України. Тут працюють педагоги високої кваліфікації, які у навчанні студентів використовують найсучасніші методики, озброюють молодь міцними знаннями. Директор коледжу Тетяна Василівна Селівончик, очолювана нею команда фахівців створили у колективі атмосферу творчого пошуку, відповідальності за доручену справу, вміння працювати на перспективу.

А ще тут багато уваги приділяють виховній роботі, формуванню у молоді рис  переконаних патріотів України, продовжувачів кращих традицій старших поколінь. Цій меті служать цікаві масові заходи, глибоке вивчення історії українського народу, його досягнень у галузі культури і мистецтва, науки і техніки. І надійною опорою педагогам у цьому є діяльність Студентської ради коледжу, яка виступає ініціатором багатьох корисних починань, вміло згуртовує юнаків і дівчат на досягнення гарних результатів у навчанні, громадській роботі.

На фотосвітлині ви бачите директора промислово-економічного коледжу, кандидата технічних наук Тетяну Василівну СЕЛІВОНЧИК з активістами Студентської ради Ярославом  КОЛЕСНИКОМ, Назарієм КОНДРАТЮКОМ, Анастасією СУХОРСЬКОЮ, Владиславом САВЕНЮКОМ. 

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 441

Погода в Ковелі 

23–29 січня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 502