Місто Ковель може слугувати прикладом  успішної реалізації стратегічного плану – «Угода  про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом». З перших років Незалежності міська влада, пересічні ковельчани плідно співпрацювали із містами Німеччини Вальсроде та Барзінгхаузен  в рамках  програми  «Допомога дітям Ковеля і України». Цей гуманітарний проект успішно діє й сьогодні.

«Поріднилися» міста Холм, Ленчна, Бжег Дольни, гміна Бабешово (Республіка Польща) та Ковель у культурологічній та спортивній співпраці. Є й інші напрацювання.

Сьогодні – нові проєкти і нові плани в рамках європейського співробітництва. Ковельчани позитивно ставляться до таких взаємокорисних ділових стосунків. Разом із тим хочуть більше знати про їх  ефективність, задуми на майбутнє. Про все це – наша розмова із заступником  міського голови  Михайлом Гетьманом.

l

– Михайле Олександровичу, ковельчани з великим інтересом дізналися із засобів масової інформації про реконструкцію нашого «історичного» спортивного комплексу – стадіону «Локомотив». Розкажіть про цей проєкт докладніше.

– Справді, стадіон «Локомотив» – знакова  історична споруда. З нею пов’язані блискучі перемоги ковельських футболістів минулих років. Та й не тільки. Тут відбувалися багатотисячні мітинги, які прискорювали здобуття Незалежності для нашої держави. На стадіоні лунали пісні у виконанні кращих професійних гуртів та естрадних «зірок» України. Це – частинка історії Ковеля.

Тому не випадково Волинською агенцією із залучення інвестицій та виконавчим комітетом міської ради був підготовлений, а згодом і виграний конкурс  на реалізацію проєкту у рамках Програми транскордонного співробітництва “Польща–Білорусь–Україна, 2014–2020 р. р.” під назвою «Створення транскордонного центру діалогу культур Польща–Білорусь–Україна» у місті Ковелі на базі колишнього стадіону «Локомотив».

– У моєму розумінні, мова йде про реконструкцію стадіону для спортивних змагань?

– Не зовсім так. Головне завдання полягає у зміцненні культурних зв’язків та презентація традиційного, звичаєвого, культурного багатства місцевих територій для широкої групи населення, включаючи мистецтво, фольклор, науку, літературу, живопис, театр, різноманітні ремесла. 

Разом з тим цим Проєктом передбачається реконструкція підтрибунних приміщень,  встановлення трибун для глядачів та благоустрій прилеглої території.

– Що й казати, проєкт масштабний і привабливий. А фінансовий бік як виглядає?

– Загальна вартість проєкту – 821 тисяча євро, з яких 10 відсотків фінансуватиме міський бюджет. Будуть залучатися інші джерела фінансування. Виконавчий комітет планує відновити футбольне поле та інші об’єкти спортивного напрямку.

– А де буде розташовано Центр діалогу культур (ЦДК)?

– Для розміщення транскордонного Центру проєктом передбачено (як уже згадувалося) реконструкцію підтрибунних приміщень стадіону.

– Час невмолимий. Будівлі стадіону напівзруйновані. На часі – відновлення енергопостачання. Як із цим?

– Демонтаж аварійних будівель, споруд і будівництво електромереж та електропідстанцій  заплановано іншим проєктом.  Це друга черга, вартість якої 35 млн. гривень. Цим проєктом  також заплановано водовідведення, водопостачання, каналізацію тощо. В кінцевому результаті передбачено дорожню розв’язку та іншу  інфраструктуру об’єкту.

– Які міста і райони беруть участь у реалізації проекту?

– Місто Ковель, муніципалітет Щучина (Республіка Польща) та Щучинський район (Республіка Білорусь).

– Переконаний, що для ковельчан – це гарний подарунок.  А які вигоди для міста Ви бачите в перспективі?

–Тут і говорити нічого. Підвищується привабливість регіону, що призведе, в свою чергу,  до збільшення кількості туристів, а разом з тим до соціально-економічного розвитку. І, нарешті, оновлений стадіон на 2 тисячі місць – хіба цього мало?

– А що планують мати від проєкту наші партнери?

– У польському Щучині буде споруджено водосховище на річці Вісса. Воно стане місцем відпочинку. І разом із тим ресурсом для утримання води з можливістю рекреаційних функцій та водозаборів з протипожежною метою. Другою частиною проєкту передбачено знесення старих будівель і будівництво ЦДК.

Білоруські  партнери планують на своєму об’єкті забезпечити опалення, вентиляцію, електропостачання, каналізацію, ремонт інтер’єру будівлі, оновлення парканів та озеленення, облаштування площі, прилеглої до будівлі, новою плиткою тощо.

– Чи існує кінцева дата реалізації проєкту?

– Початок – 2019 рік, а завершення –  вересень 2020 року.

– Адреси зарубіжних партнерів для широкого кола нашої громадськості не дуже відомі. Де вони розташовані?

– В Білорусі – це Гродненська область, в Польщі –Підляське воєводство.

– Що ж, Михайле Олександровичу, дякую за цікаву інформацію. Залишається побажати успішної співпраці в реалізації нашого європейського майбутнього і владі Ковеля, і владі зарубіжних міст-побратимів!

 Розмову вів

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S. Як стало відомо із інформації відділу внутрішньої політики, організаційної роботи та зв’язків з громадськістю міськвиконкому, тендер на виконання робіт виграла волинська філія «Луцьксантехмонтаж-536». Із запланованих коштів міською радою  підрядній організації виділено 2 мільйони гривень. Роботи ведуть  інтенсивно,  і є впевненість, що будуть завершені згідно з встановленими термінами.

                           А. С.

Місто Ковель може слугувати прикладом  успішної реалізації стратегічного плану – «Угода  про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом». З перших років Незалежності міська влада, пересічні ковельчани плідно співпрацювали із містами Німеччини Вальсроде та Барзінгхаузен  в рамках  програми  «Допомога дітям Ковеля і України». Цей гуманітарний проект успішно діє й сьогодні.

«Поріднилися» міста Холм, Ленчна, Бжег Дольни, гміна Бабешово (Республіка Польща) та Ковель у культурологічній та спортивній співпраці. Є й інші напрацювання.

Сьогодні – нові проєкти і нові плани в рамках європейського співробітництва. Ковельчани позитивно ставляться до таких взаємокорисних ділових стосунків. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 639

Вчителько моя,  

           зоре світова,

Де тебе питать,

Де тебе зустріти?

Мабуть, усім колишнім випускникам приємно на душі під час зустрічей різної давності.

Та, здається, що ця була найкраща. 1989 рік… За два роки до проголошення самостійності України. Жилось по-старому ще до розпаду СРСР. Хто живе на місці, тому і змін ніби немає суттєвих. Але 30 років – це багато. За цей час і в державі, і в житті кожного випускника  сталися великі зміни. Бо ніщо не стоїть на місці, а видозмінюється.

Кожен звив своє сімейне гніздечко, дехто з дівчат став бабусями. Обзавелись дітьми, невістками, зятями, онуками. Придбали власні будинки або квартири.

Після школи ще продовжували навчання, щоб здобути відповідну освіту для майбутньої професії. Дехто має 2, а то й 3, як Людмила Орисюк: бухгалтер, економіст, зоотехнік. Тож не перелічити, скільки  за покликанням є серед них представників різних професій: залізничники, вчителі, працівники обслуговуючої сфери, будівельники, підприємці, механізатори, електрики, медики, банкіри, бізнесмени, водії близьких і далеких рейсів, охоронці, майстри лісу. 

Таня Жучик – директор взуттєвої фабрики в Дніпрі. А  Таня Поліщук ще студентка університету, бо вчитися ніколи не пізно. Спочатку була фотографом, а коли через інтернет професія стала не дуже затребуваною, вирішила стати економістом. Є вже й пенсіонер В’ячеслав Шнайдер, бо він колишній шериф у Дубовому, а вони йдуть на заслужений відпочинок у 45 років. Ігор Тарасюк працює в «Укрвересі», Оксана Мороз  — у Головному управлінні Держгеокадастру у Волинській області. Оксана Бірюк – в Департаменті агропромислового розвитку у Волинській ОДА. 

Аж не хочеться писати слово «заробітчани», бо й  таких багато  кого закинула доля за кордон. Отож нашого цвіту – по всьому світу. І вони там працюють не за фахом, одержавши тут освіту, а простими робітниками, куди пошлють:  на завод, фабрику, в поле, на будівництво. Помагають розвивати економіку Чехії, Польщі, Росії, Італії, Казахстану, Австрії. Дехто не тільки заробляє, а  й залишився жити, створивши сім’ю або туди свою забрав. 

 Жанна Кропива  – в Австрії, Ірина Савицька – в Італії, Олександр Лук’янчук – у Комі, Сиктивкар (Росія), Леонід Іщук – в Чехії, Руслана Медвідь – в Казахстані, Людмила Орисюк – у Польщі. Так і хочеться сказати: «Повертайтесь, журавлі, додому. Вас чекає рідна сторона». Але це, мабуть, назавжди, бо людина шукає, де краще. А в Людмили Шави-Дангол чоловік з Непалу, йому дуже подобаються Голоби. «У кожного своя доля і свій шлях широкий», як писав Шевченко. Співчуваємо і Олені Неваді, яка опинилася в «гарячому» Криму. Є й такі, що підкорили столицю – Київ. А Наталія Трофимчук допомагає роботодавцю в Польщі.

Тож, на жаль, не всі зібрались через різні причини. В основному були відсутні ті, хто задіяний у виборах. Важливу вахту не покинеш, бо Закон не велить. Були з Луцька, Ковеля, Голоб, Рівненської області,  навколишніх сіл. Із Свидників прибула сімейна пара однокласників Юрія і Галини Матвійчуків. Вони шкільне кохання зберегли назавжди. Два Миколи Москалюк і Троцюк приїхали з Попович. Закохані  в рідну землю і  в село, яке знамените здавна хорошими людьми, історією, традиціями, живуть щасливо із сім’ями, житом-пшеницею засівають поля, а Москалюк ще й пісні дарує з батьками разом односельчанам –  співають у хорі.

Є й працівник Ковельського міськрайонного суду Наталія Іваніщук, до якої  в першу чергу голобчани звертаються при потребі. Звичайно, зібрати всіх не так просто. Але з трьох паралельних класів 24 захотіли хоч на мить зробити екскурс у минуле, повернутись в дитинство, зустрітись з друзями, вчителями, школою.

Підходили й під’їжджали до рідної альма-матер  з квітами для вчителів ще зовсім юні випускники 30-річної давності: високі, стрункі, красиві, змужнілі, солідні, щасливі, усміхнені і, звичайно, схвильовані. Обійми, поцілунки. Декого довго впізнавали, хто всі 30 років не показувався на попередніх зустрічах. Дівчата в модних сукнях, здавалося, зовсім не змінились, дехто зберіг фігуру шкільних років. Кажу до хлопців: «Не треба було далеко шукати своїх половинок, дивіться, які однокласниці хороші». «Треба ж було підказати», — обізвався один з них. Може, й упустили ми в цьому плані. Хай вибачать. Це, звичайно, жарт.

Дирекція Голобської школи (ми вдячні за це), посприяла нам для цієї події де в чому. Спочатку зайшли в історичний музей. Очі розбігались по стендах і експонатах. Тут, дійсно, пахло історією, минулим. На світлинах знайшли і  себе, раділи, як діти, такій знахідці.  До однієї із них прикипіли поглядом – де  закарбовані всі вчителі школи, які вчили їх. Згадали кожного поіменно, схилили голови в жалобі за тими, хто пішов уже у Вічність.

Згодом розійшлись по класах, де пройшло дитинство. Класні керівники провели урок життя, переплетений у спогадах і розповідях про себе, бо сіли за тими ж партами, що й колись. Та ні, бо тільки місце знайоме, а парти зовсім інші — красивіші, сучасні. І школа справила на всіх приємне враження: в коридорах квіти, на вікнах енергозберігаючих не штори, а жалюзі. На жаль, урок життя 10-В класу був не в  класі, а в класного керівника Валентини Михайлівни Артинюк вдома, бо вона за станом здоров’я не змогла прийти до школи.

Хотілося і в цей короткий  урок сказати нам —  класним керівникам 10-А   Миколі Яковичу Савлуку, і мені – 10-Б класу щось цінне, важливе, щоб пам’ятали і пригодилось в житті. Згадали всіх поіменно, хто, де і як живе. Вшанували пам’ять тих, хто вже за межею життя, хвилиною мовчання. Зобов’язали декого налагодити зв’язки з тими, кого не було, щоб через 5 років зустрітись знову в більшій кількості. 

«Ми ще прийдемо», – сказали школі на прощання, сфотографувавшись на її сходах.

А в кафе «Каскад» — святковий стіл з нагоди зустрічі  був накритий, як на весілля: від салатиків і до тортиків та фруктів. Почали молитвою, чого колись не було. Ведучий Григорій Тарасовський назвав поіменно із класу в клас тих, кого вже ніколи не побачимо, знову вшанувавши їх хвилиною мовчання.

Допізна лунали тут спогади, сміх, жарти, пісні, тости, музика й іскрометні танці. Ніби й не було їм по 47, а по 17. Дякували під час виступів школі, вчителям за науку, за путівку в життя, закликали один одного при будь-яких життєвих негараздах бути, в першу чергу, людьми, бо в житті, крім білих смуг, бувають і чорні. Тож коли буває тяжко, пам’ятати слова письменниці Ліни Костенко: «Комусь на світі гірше, як тобі». І зразу на душі стане світліше. А Оксана Бірюк сказала, що ці зустрічі дуже  ріднять, єднають, не дають забути про сокровенне.

Хочу окремо згадати виступ Оксани Басараби, вчительки математики з Поповичівської школи. Вона гарно писала твори з української літератури, була закохана в поезію, сама творить  вірші, один з яких  ми й почули на святі. Передаю дослівно. Це звернення до сильних:

Для поєднання ніжності та

 сили

Одного лиш бажання не

         хватило б.

Спасибі, що розсудливі та

  щирі,

Попри всі труднощі, живемо

       з вами в мирі,

Радіємо, що поруч сильні

  плечі.

Авторитет ви, однозначно,

       для малечі.

Волієм, щоб надалі так

  складалось,

Життєвих негараздів менш

  траплялось.

Нехай вам заздрять, що ви

      мужні і красиві,

Іще розважливі, сміливі і

  дбайливі.

Хто досі того не помітив, той

             не знає.

Коли життя заставить, то

 згадає.

Однак душею ми не будемо

  кривити:

Заради вас на світі хочем

 жити,

Бо ви усі, сини, батьки,

         кохані –

Коли прихильні, а коли і

  невблаганні.

І тільки в цьому з вами ми

  подібні,

Ми – золоті, ви – срібні.

А ведучий свята знав своє. Його ігри запропоновані, розваги всім сподобались, брали в них участь. Словом, було весело.

Досить зворушливою  до сліз була мить прощання з класними керівниками. Нас взяли всі в  коло, і під мелодію вічної пісні про вчительку на слова Андрія Малишка і музику Платона Майбороди обтанцьовували і перетанцьовували кожен по черзі. Ну, звичайно, з поцілунками. Таке ніколи не зітреться з пам’яті.

Всі вдячні за цю чудову зустріч її організаторам: Інні Лук’янчук, Людмилі Шаві, Оксані Басарабі, Тетяні Поліщук, Світлані Смаль, Наталії Іваніщук.

Хай щастить вам, діти! До наступної зустрічі!

Валентина ОСТАПЧУК, класний керівник 10-Б класу Голобської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

НА ФОТОСВІТЛИНІ – коллаж, виготовлений учасниками зустрічі випускників.

Мабуть, усім колишнім випускникам приємно на душі під час зустрічей різної давності.

Та, здається, що ця була найкраща. 1989 рік… За два роки до проголошення самостійності України. Жилось по-старому ще до розпаду СРСР. Хто живе на місці, тому і змін ніби немає суттєвих. Але 30 років – це багато. За цей час і в державі, і в житті кожного випускника  сталися великі зміни. Бо ніщо не стоїть на місці, а видозмінюється.

Кожен звив своє сімейне гніздечко, дехто з дівчат став бабусями. Обзавелись дітьми, невістками, зятями, онуками. Придбали власні будинки або квартири.

Після школи ще продовжували навчання, щоб здобути відповідну освіту для майбутньої професії. Дехто має 2, а то й 3, як Людмила Орисюк: бухгалтер, економіст, зоотехнік. Тож не перелічити, скільки  за покликанням є серед них представників різних професій: залізничники, вчителі, працівники обслуговуючої сфери, будівельники, підприємці, механізатори, електрики, медики, банкіри, бізнесмени, водії близьких і далеких рейсів, охоронці, майстри лісу. 

Таня Жучик – директор взуттєвої фабрики в Дніпрі. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1156

Доторкнися до мовчазної душі дерева.

Вслухайся… У ньому, як і в тобі, пульсує кров.

Його душа, як і твоя, шумить тривогами. Воно, як і ти, скрипить незадоволеннями та переживаннями.

Якби легенди українського народу зібрав на велике віче, то беззаперечно відкрив би інший світ, у якому існує переселення душ від людини до дерева і навпаки.

Давно це було. В часи, коли татари наших дівчат і жінок найгарніших в ясир брали. Якось старшина ворожого загону наказав полонянкам показати шлях до їхньої Татарії. Поклялися наші красуні: краще смерть, аніж неволя. І завели своїх насильників у болото непрохідне.  Розізлились гнобителі і порубали нашу цвіт-красу дівочу шаблями, але й самі загинули.

Та не загинув рід наш. Там, де краплі крові впали, – калина виростала. Возвеличили українці цей неопалимий кущ до священного дерева України. І донині пісні співають про калину. Згадує своє минуле наш народ, та чомусь неспокоєм серце б’ється.

В наші новітні часи з’являються губителі природи, які забули, що у дерева – душа людська. Заради євро та долара пускають під корінь національне безцінне надбання. На телеканалах мало не щодня бачимо, як ріжуть, рубають і вивозять за кордон добротний ліс. А ще більша біда – сміття навколо: і біля дуба, і біля сосни, і біля красуні-берези.

Страшно подумати, але факт: для декого символом країни стали гроші і… сміття. Буває, зайдеш у лісову гущавину, де хіба що дикий звір ходить, але й там бачиш пластикові пляшки, пакети, побутові відходи і т. д., і т. п.

Як результат, нині для очищення лісу неабиякі зусилля потрібні. А де вони візьмуться, коли душа засмічена?

Читаємо Святе письмо. Молимось. Шевченка цитуємо, але іноді забуваємо його невмируще: «Якби ми вчились так, як треба». На жаль, ця наука ні до лісу, ні з лісу не веде.

Багато  літ тому наша рідна й близька Леся Українка у «Лісовій пісні» застерігала людей від варварського ставлення до природи. А ми почули? Аж ніяк! Чергову річницю з дня написання твору відзначили, вірші послухали, картину сценічну про Мавку і Лукаша подивилися і розійшлися. Забули, що поезія –  це не рима в реченнях, а важлива сконцентрована настанова до дії. У  ній – згусток філософської та життєвої мудрості.

Перечитаймо «Лісову пісню» хоч десять разів, і кожного разу знайдемо там нові грані нашого реального буття.

Класика! Мимоволі проводимо паралелі між сьогоденням і далеким початком ХХ століття. А з тим приходить усвідомлення того, що головний герой поеми – це ліс. І не треба тут особливих доказів –  то аксіома.

Почуймо дядька Лева:

«Що лісове, то непогане,

  сестро,

Усі  скарби із ліса йдуть».

Справді, ліс –  основа нашого життя, як вода, повітря. Маємо пам’ятати, що нищити  без міри ці скарби лісові – то рубати гілку, на якій сидимо.

У Лесі дядько Лев є посланцем, розумною людиною, у якої присутній холодний розум, гаряче серце, наповнене любов’ю до природи.

Містичний володар лісу стверджує нам це:

Лісовик: «Люблю старого. То ж якби не він,

Давно б у нас не було

        старого дуба,

Що стільки бачив рад, і

 танців.

І лісових великих таємниць.

Вже німці   міряли його,

  навколо,

Втрьох поставали, обсягли

 руками

І ледве не стікло. Давали

 гроші.

Таляри  биті, людям дуже

 милі.

Та дядько Лев заклявся на

 життя,

Що дуба він не дасть

  зрубати…».

Перегортаєш  сторінки і мимоволі думаєш: «А де ж то наш сучасний, гідний лісу, дядько Лев?».

Леся Українка із розумінням вимог життя не є категоричною. Вона нагадує  про неписані закони, які регулюють і зберігають навколишню природу, не ущемляючи запитів людських.

Лісовик: «Ось тута мають  хижу будувати:

Я й не бороню, аби не брали сирого дерева».    

Ці правила не мають  ознак часу – вони діють сьогодні і так само були важливі колись. Так само мають застерігати нас і завтра.                                                                                                                                                                                                            

Та знову – сумна музика, мов би реквієм по майбутньому.

Дядько Лев, виголошуючи свій заповіт, не впевнений у завтрашньому  дні:

«… Як буду вмирати,

То прийду як звір до ліса, –

Отут під дубом хай і

 поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти

 стояти,

Як сива голова моя

  схитнеться?

Де, де! Ще й не такі були

  дуби,

То й тії постинали… Зеленій

 же

Хоч до морозу, кучерявий

 друже,

А там, чи дасть біг, ще весни

  діждати…».

І знову (вкотре!) оті сумні паралелі із сьогоденням. Бачимо ж бо, як чиясь хижа рука вже спрямовує потяги «сирої» деревини до того ж німця чи італійця, і на цьому  безмірно багатіє.

Леся у своїй мудрості неперевершена. Вона знає, переконана, що зло буде покаране і що існує невідворотна  помста природи:

Лукаш. – Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина. – Прийшли купці купили тай уже. Велике щастя – дуб! 

Та я б і цілий ліс продати рада».

Здавалося, що до рук Килини земне багатство  повернулося обличчям. Килина, мов сліпець, не бачить наслідків свого злого задуму.

І коли сокирою замахується на  вербу, та спалахує вогнем. Вогонь перекидається на хату. Все «добро» згорає до тла. На подвір’ї лишаються злидні і бідність.

Пророцтво? Однозначно так! Сьогодні, коли не  чуємо цих застережень і нищимо природу, то маємо жахливі наслідки: повені, зсуви на схилах гір, забруднену екологію, в болотах ознаки пустелі. Тут годі думати про рай земний.

Швидше ми прямуємо без зупинки на покаяння у чистилищі, до пекла. Якби ж то Бог відкрив ті пекельні краєвиди і показав, як спокутують вину губителі природи й лісу насамперед – може б, і прозріли від страху і навернулися до законів природних і Господніх.

…Злітають душі зрубаних дерев до неба, і їм немає куди повернутися. А якщо вселяться назад у людину, якою  вона буде? Скаліченою? Із зів’ялим листям? То ж, доки не пізно, готуймо шляхи, вимощуймо кожну  виямку до  добра і любові, а значить –  до життя.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Якби легенди українського народу зібрав на велике віче, то беззаперечно відкрив би інший світ, у якому існує переселення душ від людини до дерева і навпаки.

Давно це було. В часи, коли татари наших дівчат і жінок найгарніших в ясир брали. Якось старшина ворожого загону наказав полонянкам показати шлях до їхньої Татарії. Поклялися наші красуні: краще смерть, аніж неволя. І завели своїх насильників у болото непрохідне.  Розізлились гнобителі і порубали нашу цвіт-красу дівочу шаблями, але й самі загинули.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 770

Відкладення солей на шиї у народі називають «удовиним горбом». Він не тільки псує зовнішній вигляд, а й завдає дискомфорту, больових відчуттів. При цьому погіршується мозковий кровообіг, навіть може виникнути інсульт.

— Найчастіше  до цього захворювання схильні люди, які ведуть малорухомий спосіб життя, — пояснює завідувач другого неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні Олексій Васильович Попов. — Тож, аби запобігти утворенню «вдовиного горба», потрібно підтримувати гарну фізичну форму. Коли захворювання все ж розвинулося, позбутися його допоможе комплексне та кваліфіковане лікування. Існує кілька способів позбавлення відкладення солей на шиї. На ранній стадії захворювання основним методом є фізіотерапія, до якої входять електротерапія, ультразвук тощо. Надалі лікування може передбачати фармацевтичну терапію болю, лікування з допомогою ін’єкцій, лікувальну гімнастику. У крайньому разі як останній варіант застосовують хірургічне лікування. Зазвичай таке трапляється, якщо до відкладення солей додалися ще й міжхребцеві грижі.

Невролог запропонував кілька ефективних рецептів ї медицини, які допоможуть позбутися горба на шиї.

 Медово-сольовий компрес: змішати мед із сіллю (по столовій ложці). Приготовлену кашку викласти на бинт чи марлю, загорнути й прикласти до болісного місця. Щоб ділянка шиї добре прогрілася, зав’язати компрес вовняною хусткою. Курс — до поліпшення.

Квасолевий відвар: в 1 л води зварити п’ять столових ложок квасолі. Каструлю з відваром загорнути в ковдру, настояти ніч, зранку процідити. Відвар приймати по 400 мл на день до поліпшення стану.

Настоянка аспіринова: 250 мл горілки залити 10 розтовчених на порошок таблеток аспірину. Залишити в темному місці на дві доби. Вийде досить каламутна суміш, оскільки таблетки не повністю розчиняться. Після масажу проблемного місця його розтирають настоянкою чи роблять із нею компрес.

Настоянка з лаврового листя: 500 мл спирту залити суміш подрібненої кори верби та бузку (по дві столові ложки), лаврового листя (столова ложка). Додати 50 мг камфорного спирту й поставити в темне місце на три тижні. Щодня настоянку збовтувати. Готовий засіб процідити й кожного дня розтирати ділянку шиї.

 Мазь на свинячому салі: змішати несолоне свиняче сало, квітковий мед та «Трійний» одеколон (по 100 г). Додати чайну ложку 70-відсоткового оцту. Все добре перемішати й дати розчинитися твердим частинкам. Змащувати хворі місця маззю рекомендується двічі на день (уранці та ввечері). Мазь зберігати в холодильнику.

За словами Олексія Васильовича, гарну дію на «вдовиний горб» справляє рисове очищення. Для цього ретельно промити рис, залити його теплою водою й поставити в темне та холодне місце на ніч. Уранці воду злити, столову ложку рису відварити в чистій воді без солі протягом чотирьох хвилин. Готову кашу з’їсти натще. Рис, що залишився, знову залити водою й уранці процедуру повторити. Тибетські ченці вважали, що ці крупи вбирають у себе зайву сіль, тим самим виводячи її з організму.

Микола ЮРЧИШИН.

Відкладення солей на шиї у народі називають «удовиним горбом». Він не тільки псує зовнішній вигляд, а й завдає дискомфорту, больових відчуттів. При цьому погіршується мозковий кровообіг, навіть може виникнути інсульт.

— Найчастіше  до цього захворювання схильні люди, які ведуть малорухомий спосіб життя, — пояснює завідувач другого неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні Олексій Васильович Попов. — Тож, аби запобігти утворенню «вдовиного горба», потрібно підтримувати гарну фізичну форму. Коли захворювання все ж розвинулося, позбутися його допоможе комплексне та кваліфіковане лікування. Існує кілька способів позбавлення відкладення солей на шиї. На ранній стадії захворювання основним методом є фізіотерапія, до якої входять електротерапія, ультразвук тощо. Надалі лікування може передбачати фармацевтичну терапію болю, лікування з допомогою ін’єкцій, лікувальну гімнастику. У крайньому разі як останній варіант застосовують хірургічне лікування. Зазвичай таке трапляється, якщо до відкладення солей додалися ще й міжхребцеві грижі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 958

Відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення. Законність вимоги підтвердив Верховний Суд України 17 квітня 2019 року.

Управління освіти та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Ковельської міської ради неодноразово нагадували батькам про необхідність проходження медичного огляду дітьми з обов’язковим проведенням вакцинації. Адже незабаром початок нового навчального року.

 При цьому акцентувалась увага, що учні та дошкільнята без необхідних щеплень не будуть допускатися до відвідування дитячих колективів. Адже ряд інфекційних хвороб набувають загрозливого характеру. Особливо небезпечна недуга - дифтерія, від ускладнень якої рівень смертності сягає 50 відсотків, а рівень інвалідизації – до 40 відсотків.

Останнім часом знову зафіксовано спалах кору – надзвичайно заразного інфекційного захворювання, що передається повітряно-крапельним шляхом, тобто під час чхання, кашлю або розмови хворого. Вірус може жити в повітрі та на поверхнях до двох годин після того, як нездорова людина залишила приміщення. Дев’ять із десяти невакцинованих дітей, що контактують із хворим, будуть заражені.

Кір може мати тяжкий перебіг і призвести до серйозних ускладнень – пневмонії, вушної інфекції, запалення мозку (енцефаліту) тощо, а також до інвалідності та летальних випадків. Специфічного лікування від цієї недуги немає. Єдиний спосіб уникнути ускладнень та смерті – щеплення.

Тому так важливо вакцинувати дітей. Наявність щеплень за календарем - обов’язкова умова відвідування дошкільних закладів і шкіл. Законність цієї вимоги підтвердив Верховний Суд України у Постанові від 17 квітня 2019 року (справа №682/1692/17, провадження №61-8263св18). Взявши до уваги статті Конституції України, Закони України “Про освіту”, “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”,  “Про захист населення від інфекційних хвороб”,  “Про охорону дитинства”,  “Про дошкільну освіту”, Цивільно-процесуальний кодекс України, у Постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на освіту та інтереси інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставиться інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який, зокрема, забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій.

Отож,  згідно з діючими нормами Закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення.

Управління освіти та 

відділ охорони здоров’я міськвиконкому.

Відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення. Законність вимоги підтвердив Верховний Суд України 17 квітня 2019 року.

Управління освіти та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Ковельської міської ради неодноразово нагадували батькам про необхідність проходження медичного огляду дітьми з обов’язковим проведенням вакцинації. Адже незабаром початок нового навчального року.

 При цьому акцентувалась увага, що учні та дошкільнята без необхідних щеплень не будуть допускатися до відвідування дитячих колективів. Адже ряд інфекційних хвороб набувають загрозливого характеру. Особливо небезпечна недуга - дифтерія, від ускладнень якої рівень смертності сягає 50 відсотків, а рівень інвалідизації – до 40 відсотків.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 463

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 444

Гороскоп

з 19 по 25 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 484

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 465

Погода  в Ковелі 

8-14 серпня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 416

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. Книга видана українською та польською мовами, цікава і потрібна. 

Спираючись на дослідження Л. Крищенка, автор відтворив загальну історичну періодизацію костелу. Від початку будівництва до Другої світової війни опікувались святинею місцеві дідичі – Ярузельські, Вільги, Божидар-Подгороденські, Потоцькі, графи Ронікери, Подлевські, Мяновські. Всі ці роди і були власниками (в той чи інший період) Голоб.

До речі, останніми власниками Голоб та історичного маєтку був Леопольд Мяновський, котрий був одружений з Марією-Кароліною з графів Ронікерів. Про них пам’ятають старожили селища. Сам Леопольд добре знав аграрну справу, був умілим управителем своїх земель. Закінчив рільничу школу в Кракові, на своїх землях робив все на «рівні» науки, впроваджував новинки дослідних станцій. 

Саме через призму досліджень життя родин власників Голоб автору вдалось досить вдало відобразити й історію самого селища. Всі власники населеного пункту користувались своїми власними гербами і саме на них відображено той чи інший період історії селища. У пам’ять про їх благодійну опіку костел св.Михаїла до свята уперше прикрашений зображеннями восьми гербів згаданих родів.

Саме презентації цієї книги Є. Чернецького нещодавно були приурочені святкові урочистості в костелі, в яких взяли участь представники римо-католицької церкви – єпископ Луцький Віталій Скомаровський з єпархіальним кліром, українська греко-католицька церква (отець Євген Мерімерін), настоятель костелу св. Михаїла о. Тадеуш Фостаковський. На свято були запрошені священики селища о. Ніфонт та о. Андрій, місцева влада. Прибули на урочистість представники з Польщі, а також продовжувачі роду Ронікерів – праправнучка Алла Преображенська-Ронікер. Сама пані Алла проживає в Білій Церкві, неодноразово відвідувала селище, аби «пройтися історичними шляхами своїх пращурів, вклонитися їх пам’яті». Пані Алла – талановита художниця, свої роботи подарувала і костелу, і православній церкві св. Георгія Побідоносця, яка також є історичною пам’яткою селища і забудовником якої є Людвіг Вільга. Алла Преображенська-Ронікер була меценатом видання книги, зібрання місцевих спогадів, досліджень, які також увійшли до неї.

Історія костелу досить складна. Тільки в 1997 році він був повернутий своїм парафіянам. Тепер перебуває під духовною опікою франсцисканців.

Важливою подією, пов’язаною з відновленням римо-католицької парафії в селищі, стало повернення до костелу ікони Найсвятішої Діви Марії Ченстоховської, яку в часи Другої світової війни вдалося врятувати. Зберігалась вона у Великобританії. В костелі на сьогодні діє орган.

Книга «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» – цікава, змістовна, багата історичними дослідженнями, відкриттями. Своє видання автор Євген Чернецький адресує дослідникам і шанувальникам старовинних пам’яток Волині. 

Валентина СІЧКАР. 

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 595