“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. Гетьмани ставилися до Московського царства як до одновірців і сподівалися отримати від нього військову допомогу у звільненні Русі та будівництві  незалежної держави,  очистити свою землю в чинних раніше кордонах. 

l

Гетьман Богдан Хмельницький під впливом розмов з митрополитом Сильвестром Косом, патріархом Єрусалимським Паїсієм та іншими священнослужителями зрозумів, що треба будувати  самостійну державу. Але сили були нерівні,  тому на Козацькій Раді   прийняли рішення звернутися за допомогою до московського царя з проханням надати військову допомогу. В ті часи військові союзи укладалися досить часто і, як правило, були короткими. Сьогодні козаки воюють з Польщею й укладають союз з Кримським ханством і Османською імперією, завтра воюють з Османською імперією й укладають союз з Польщею. 

Тому,  уклавши союз з московським царем,  козаки не підозрювали,  чим це все може обернутися. А цей тимчасовий військовий союз призвів до несподіваних наслідків: московський цар розмістив  свій військовий гарнізон в столиці козацтва — Батурині, щоб контролювати Гетьмана. Біля Січі побудував поселення також з військовими гарнізонами, щоб контролювати низових козаків. Але одновірцям і цього виявилося замало! Назву Русь  привласнюють, а на українців  повісили  ярлик — Малоросія.   

Московське царство  мало   багато племен, тому виникла потреба їх об’єднати. А для цього ці народи слід  було підвести під загальну героїчну історію, єдину релігію та культуру. Своєї ж немає! «Великій державі — велике минуле, великим правителям — великих попередників!» —  кинула клич  імператриця Катерина ІІ. Де це все взяти? Зрозуміло, що там, де воно «лежить»   та  не має «власника». 

Цю справу розпочав Петро І,  коли зібрав з монастирів  Русі всі літописи та й спалив їх у монастирській бібліотеці. Тепер історію Московського царства можна писати з чистого аркуша, як потрібно московським державникам. Вони й до цього часу продовжують  красти українську історію та видавати її за свою. За ці 28 років в Україні, на жаль,  не знайшлось, патріотів, які б зупинили цей процес й відстояли своє та повернули вкрадене.

l

Про трагедію  українського етносу під кінець ХVІІ століття Іван Мазепа  писав: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Найцікавіше, що в ті часи Правобережна Україна дивилася на Росію,  як на порятунок від поляків, а Лівобережна — на Польщу,  як порятунок від Москви. Зараз ці орієнтири помінялися.   

Значення нав’язування деморалізаційної ідеології ворогові добре розуміли німці. У Першу світову війну вони піддали активній обробці населення Великобританії. Але уряд швидко зрозумів задум німців і створив Британське бюро військової пропаганди, куди увійшли відомі англійські письменники того часу — Редьярд Кіплінг, Артур Конан Дойл, Джон Голсуорсі, Герберт Уелс та інші. Тому спроба розколоти суспільство не вдалася. 

Коли до розгрому Німеччини залишалися лічені місяці, переможний наступ Антанти на Берлін зупинився через зраду  російського тилу. Німецька пропаганда деморалізувала тил російської армії й в Російській імперії відбулася революція. Замість того, щоб йти в бій,  солдати почали мітингувати, фронт посипався в повному розумінні  цього слова. Російський тил зрадив свою армію через ефективну  німецьку пропаганду.

Ще в 1922 р. Ленін зрозумів, що таке кіно і сказав: «Ви повинні твердо пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно».  За  його допомогою можна нав’язувати народу будь-яку ідеологію. А тоді ще не було телебачення,  і кінопересувка не щодня в село приїжджала. Але вождь усвідомив, що за допомогою кіно можна об’єднати, згуртувати народ навколо ідеї. Й. Геббельс пішов далі: “Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней.”«Я не згоден з тим, що пропаганда є чимось низькопробним, адже ми сьогодні не сиділи б у міністерських кріслах, якщо б не були великими художниками пропаганди»,  –  це   його одкровення, які актуальні й сьогодні, коли  в кожному будинку стоїть телевізор і працює цілодобово. 

Відомо, що  телеканали знаходяться в руках олігархів. Яку ідеологію буде нав’язувати олігарх народу? Природно, ту, яка вигідна йому, а тут ще й кремлівська пропаганда намагається «допомогти». От і дивиться українець,  як телевізор розповідає йому, що він «тупий хохол», «не пам’ятає історії»,  «ні на що не здатний». Він “не має”  незалежної держави, власної  мови, а та, якою  розмовляє,  нав’язана Австро-Угорщиною з допомогою М. Грушевського.

 Зате телепропагандисти прославляють «російський патріотизм», «богообраний народ»,   «споконвічну російську землю», «російську доблесть», т. д., і т. п. Крим став для росіян  духовними скріпами, а при в’їзді в Кремль встановлюють пам’ятник київському князю Рівноапостольному Володимиру. Навіть Православ’я привласнили собі! 

l

Така активна  ідеологічна обробка народу призвела до того, що Україна втратила Крим, частину Донецької й Луганської областей, де  продовжують гинути кращі сини своєї Батьківщини. Тому напрошується висновок: доки на телебаченні не буде 2-3 незалежних громадських телеканалів з бюджетним фінансуванням для контрпропаганди, то й    України не буде. 

Країна —   як сім’я. Держапарат з усіма його атрибутами – “батько”, а народ — його “діти”. У сім’ї батьки турбуються про виховання дітей,  і для цього роблять все необхідне. Так є скрізь. Америка з великою кількістю мігрантів з інших країн ненав’язливо приводить їх до спільного знаменника — американського світогляду і способу життя. Для цієї мети Голлівуд щорічно випускає 800 кінофільмів, які пропагують американський патріотизм, велич Америки.

Щоб об’єднати суспільство,  необхідна національна ідея —духовна основа створення держави. Але для цього треба спершу підняти рівень національної  свідомості та ідентичності громадян. За минулі роки держава практично нічого не робила для цього. Деякі урядовці вирішили, що загальна територія і мова з цим завданням впораються, але виявилося, що територію відбирають, а мову забороняють. Про історію свого народу і не згадали. А даремно! 

Якщо громадянин не знає історії свого народу,  про яку самоідентифікацію може йти мова?  Саме вміння передати словом накопичені знання і досвід одним поколінням іншим  вивели людину з ряду тварин, які не можуть цього робити. А історія незаслужено забута, хоча могла б допомогти людям  не допускати помилок, які були здійснені попередніми поколіннями. Кращий спосіб в цій роботі — краєзнавчі музеї, художня література й кіно.

l

Першим кроком до національної ідентичності юного громадянина країни є  екскурсія в краєзнавчий музей. Тільки там він наочно бачить здобутки культури свого народу. В Україні було багато війн, тому артефактів майже не збереглось, архіви спалені. Працівники музеїв збирають, що де можна, і зберігають. Зараз створюють  ОТГ зі своїм невеликим бюджетом, і музеї потихенько починають закриватися. Щоб не втратити національні скарбниці, повинна бути державна програма їх підтримки.

У часи царського та радянського режимів  письменники вільного доступу до правдивої історичної інформації практично не мали, але з отриманням Незалежності це змінилося кардинальним чином. хоч і повільно, але впевнено на книжкових прилавках почали з’являтися книги на історичну тематику. З кіномистецтвом справи йдуть значно гірше, а це найбільш доступний вид пропаганди який охоплює багатомільйонну аудиторію. 

Одеська кіностудія не працює за безпосереднім призначенням,  і знімальні павільйони здає під склади, а реквізит разом з артистами — на прокат. У кіностудії ім. Довженка ледве тліє життя. Якщо в Голлівуд стороннім бізнесменам входу немає, бо  всі розуміють, який це вигідний бізнес, і чужих туди не пускають, то в Україні бізнес відвернувся від кіноіндустрії. А даремно! В даний час провідні кіностудії світу відчувають сценарний голод. Немає нових ідей і тем для фільмування. І тут Україна у виграші. Вона може своєю героїчною  історією  завоювати кіноринок, і українські козаки стануть світовим брендом. При чому це будуть не вигадані казки про ковбоїв, а сцени з реального життя держави Україна, та сама   масова пропаганда, яка об’єднає народ, перетворить його в націю. 

А як агітує кіно, показали останні президентські вибори. Народ подивився «Слугу народу»   і без особливої  агітації  проголосував за кіногероя. Тому державі й бізнесменам треба задуматися над  розвитком кінематографу в Україні, що дозволить розвиватися  державі.  

Я написав кіносценарій про зачинателів  козацького руху і поклав його на полицю покриватися пилом. Чекаю часу, поки в Україні не почнуть працювати кіностудії. Хоча його можна віддати на “Мосфільм” або полякам, але вони спотворять зміст і виставлять козаків незрозуміло ким. А цей фільм для українців зараз дуже актуальний, хоч  держава до цього ще не «доросла». Тому  зі спокійною душею я почав писати наступний сценарій, знаючи, що його чекає та ж доля. 

В історії американського кіно відомий рекорд, який встановив Кевін Костнер, коли сценарій пролежав на полиці 16 років й після цього пішов у виробництво. Хочеться сподіватися, що Україна не поб’є цей «рекорд»!

Петро  ОБ’ЄДКОВ.

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1239

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

В індивідуальних змаганнях ВС1/ВС2   2-е місце виборов Гелетуха Олег;  третє – Вакульський Олександр  (усі з міста Ковеля).

Участь в змаганнях також взяли Ринковська Катерина, Дудка Олександр, Сахарук Максим, Панчук Анастасія.

Переможці та призери змагань  нагороджені медалями, дипломами та сувенірами, а команда-переможець забрала з собою Кубок.

Після нагородження всі учасники посмакували  смачним обідом.

Гра “БОЧА” – це паралімпійський вид спорту для людей з інвалідністю, який стрімко розвивається та стає популярною і улюбленою грою для людей з важкими нозоологіями (ДЦП, міопатія, дистрофія,«шийники».

Хотілось би привернути увагу наших місцевих чиновників до цієї категорії людей, оскільки вони сподіваються на підтримку, адже  мають потребу в нових наборах БОЧА, які коштують дуже дорого для нас,  в підтримці  автотранспортом  для поїздок на змагання та приміщенні  для тренувань.

Дякуємо  нашим супроводжуючим  Лисюк Олені, Ринковській Світлані, Сахарук Людмилі, Дудкі Марії та нашому тренеру Кравчуку Володимиру.

Велике “спасибі” за допомогу у цій поїздці Рижку Дмитру, водієві Горбаню Сергію й усім небайдужим!

Ольга ЯРЕНЧУК,

прес-секретар громадської організації «АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ   «ДОБРОДІЯ В ДІЇ».

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 433

Підсумки  останніх парламентських виборів, на яких так звана «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа «За життя») під проводом кума Путіна Медведчука набрала майже 13 відсотків голосів виборців, засвідчила: прихильників «руського міра» в Україні  є немало. І хоч не стільки, як хотіли б у Кремлі, але цілком достатньо для того, щоб зрозуміти – «п’ята колона»  не дрімає і мріє про реванш проросійських сил, готуючи його з усією серйозністю.

Звичайно,  переконати прихильників Бойка–Рабіновича–Шуфрича у тому, що вони створили собі фальшивих кумирів і їх надії на реалізацію гасла «Путін,  пріді!» примарні, важко, а то й неможливо. Ці люди живуть у світі ілюзій, сповідують замшілі ідеї «єдиного народа, єдіной культури і єдиной історії» і навіть найталановитіші лектори, агітатори й пропагандисти не переконають їх у протилежному.

Зрештою, я й не збираюся цього робити. Я хочу запитати тих, хто не втратив  решток здорового глузду і  поваги до України: ви хотіли б жити у суспільстві, де панує культ однієї особи, де брехня зведена в абсолют, де встановлена жорстока цензура у ЗМІ, де права особи постійно зневажають, а вільнодумство прирівняли до кримінального злочину?

Не сумніваюсь, що багато  моїх земляків, особливо молодшого і середнього віку, котрі звикли їздити до Європи, як до себе додому, знають, що їх право голосу і віросповідання захищене Законом, що ніхто не може заборонити участь у мітингу чи  демонстрації, вільно висловити найрадикальнішу думку у пресі, на радіо й телебаченні, скажуть категорично: «Ні! Такий спосіб життя нам не підходить».

І вони матимуть рацію – за 28 років Незалежності, при всіх наших бідах і негараздах, ми звикли до свободи, демократії,  і в страшному сні не можемо уявити, що ще не так     давно нас могли  притягнути до суворої відповідальності за необережно мовлене чи написане слово, критику влади або участь у несанкціонованому мітингу, відмовити у прийомі на роботу з релігійних мотивів.

Але найголовніше наше право – це право вільного вибору. Ним сповна скористалися й 21 липня, коли  народними депутатами обрали тих, кому довіряємо. Як показати результати голосування, найбільша кількість виборців підтримала партію «Слуга народу». Мають своїх прихильників і «Європейська солідарність», і «Батьківщина», і «Голос». Всі вони сповідують європейські цінності, декларують  вірність ідеалам добра, миру, соціальної справедливості. Наскільки були щирими у своїх передвиборних обіцянках, побачимо дуже швидко – новий парламентський сезон не за горами.

l

Але чому  ж тоді електоральна  підтримка «ОПЗЖ» насторожує і викликає тривогу? Як на мене, не стільки тому, що люди проголосували за цю політичну силу, скільки за те, що повірили брехунам і демагогам, які обіцяють негайно встановити мир на Донбасі, налагодити «взаємовигідні» економічні й політичні стосунки з країною-агресором, забезпечити різке підвищення життєвого рівня народу.

Передвиборна і післявиборна риторика медведчуківців – це  мішура, грубий політичний розіграш в стилі нахабної російської пропаганди. Щоб переконатися у цьому, досить проаналізувати події, якими нині живе «руський мір» в реальності. Для цього багато не потрібно – варто лишень ознайомитися з новинами, які щоденно повідомляють нам ЗМІ – як друковані, так і електронні. Слухаючи їх, відчуваєш, як морозом пробирає тіло і терпне шкіра – ми наче поринаємо у морок сталінської диктатури і більшовицького терору.

Найяскравіший приклад цьому – брутальний розгін мирної демонстрації у Москві, яка відбулася нещодавно  й учасники якої вимагали вільних і прозорих виборів у столичну думу, реєстрації кандидатів від опозиційних сил, яким  нахабно відмовили у виборчих комісіях. Для нас  виглядає дико, що кандидатам у депутати відмовили у реєстрації  лише тому, що вони не з «тієї» партії. І не лише відмовили, а й заборонили протестувати з приводу цього.

Треба було бачити, як поліція, закута в чорні «скафандри», воювала з мирними  протестувальниками, серед яких було багато молоді, жінок. Вона оточила непокірних, яких вийшло на акцію не менше 10–15 тисяч чоловік, викручувала їм руки, била по ногах і тягнула в автозаки. Картина була схожа на побоїще – тільки не льодове, як на Чудському озері, а московське, недалеко  від Кремля. Площу «зачищали» декілька годин, до пізнього вечора. Затримали більше 1,5 тисячі чоловік, чимало з яких травмували та ще й оштрафували.

Прикметно, що у цей час Владімір Путін не знайшов кращого заняття, як виїхати з Москви і продемонструвати своїм прихильникам неперевершене вміння занурюватися у спеціально обладнаному батискафі на морське дно з рулоном …туалетного паперу за спиною (це   добре видно на фотосвітлинах). В соціальних мережах одразу з’явилися дошкульні коментарі, зміст яких можна звести до кількох слів: «Путін пробив дно!». Що ж, у почутті гумору інтернет-спільності не відмовиш.

Як завжди, в кращих традиціях «руського міра» зарекомендували себе путінські пропагандони. У випусках новин говорили про все, але й словом не згадали про один з наймасовіших протестів москвичів останнього часу. Лише Владімір  Соловйов крізь зуби процідив незручну для влади інформацію, за звичкою звинувативши у провокації «лібералів» і «американців», похваливши «витримку», «мужність», «стійкість» поліцейських.

l

Було б наївно чекати від російських ЗМІ об’єктивності у висвітленні найдраматичніших подій суспільно-політичного життя.  Як в поганої свекрухи, у всьому винна невістка, так і в путінської журналістської обслуги завжди винні у негараздах американці, європейці, українці – «бандерівці» та інші відверті і замасковані вороги Московії. Доходить до абсурду.  Нещодавно на головному першому  телеканалі ведучі взялися обговорювати «гарячу» тему – пожежі, які лютують у Сибіру і на Далекому Сході. Ними охоплено понад 3 мільйони гектарів лісових насаджень, тобто площу, яку можна порівняти з територією Бельгії.

Тема, дійсно, «гаряча», бо дим від пожарищ накрив не лише міста і села Росії, а й досяг США, Монголії, Китаю та інших країн, створивши гігантську зону екологічної небезпеки. Допомогу в приборканні вогню запропонував американський президент Дональд Трамп, від чого цар всія Русі відмахнувся. Мовляв, самі справимося, хоч кінця пожежам не видно.

Але як висвітлюють проблему московські телепропагандони?  На словах вони визнають, що  така проблема існує.  Однак ситуацію не треба драматизувати і політизувати, застерігають ведучі. Пожежники й  еменесники  все роблять правильно, заважати їм не потрібно. Той, хто їх  критикує, та ще й зачіпає владу, – трохи не вороги народу, наймити світової буржуазії, запроданці і негідники.

Що ж, у вмінні шукати ворогів росіянцям не відмовиш. Принцип: «Хто не з нами, то й проти нас!» тут діє ще з сталінських часів. В Московії не може бути нічого   погано. Тут все – найкраще, найсучасніше, найпередовіше, що й  намагаються втовкмачити в  голови довірливих українців члени «ОПЗЖ». І як бачимо, їм дехто вірить.

l

Звичайно, є за «поребриком» і чесні  журналісти й політики, які намагаються розбудити народ, донести до їх свідомості правду про  трагедію, яку переживає країна. Особливо активні вони в інтернет-виданнях типу «Грані» або «Каспаров», деяких інших. Та біда в тому, що їх не читають  ні путінські блюдолизи в Московії, ні прихильники «руського міра» в Україні.

А дарма. Факти – річ уперта,  і щоб в цьому  переконатися, треба їх брати до уваги. Нещодавно довелося прочитати нотатки відомого політика і журналіста В’ячеслава Костікова під  промовистим заголовком «Росія, ти де?». У статті автор аналізує причини падіння престижу своєї держави на міжнародній арені, висловлюючи при цьому досить «крамольні» думки. 

Дозволю собі деякі з них зацитувати: «Якщо кілька років тому про уповільнення розвитку чи ризики сповзання на світову периферію  говорили небагаточисельні «наклепники», то сьогодні про це відверто заговорила в близька до Кремля еліта. Передусім – економічна.

Росія з двома процентами світового валового виробництва (у США – 24%, у Китаю – 16%) залишається галасливим, але  небагатим сільським родичем на вишикуваному міському весіллі. Ці слова не з вуст опозиції, а зі шпальт шанованого  прокремлівського видання. Що стосується терміну «регіональна держава», то в середовищі наших економістів він став загальновживаним… Росії стало явно не вистачати ні засобів, ні сил, щоб вигідно  позиціонувати  себе у міжнародному просторі».

Що ж пропонує  автор для того, щоб Московія не застрягла, як він висловлюється, в « периферійному  просторі» і «державній самотності»? Перш за все, для прискорення економічного зростання звузити горизонт зовнішньополітичних амбіцій і зосередитися на внутрішніх проблемах. По-друге, наголошує В. Костіков, «слід не демонструвати свою винятковість, не протиставляти себе європейським цінностям, а повернутися в Європу. В таку, якою вона є. З усіма її перевагами і недоліками. Ставши її частиною, ми перестанемо бути периферією».

«Рецепт», здавалося би, простий і правильний. Однак біди в тому, що Путін у Європу не хоче: він мріє шантажем, погрозами, війною утвердити на  планеті Земля велетенський концентраційний табір під назвою «руський мір». Він плює, користуючись слабкістю західних країн, на  принципи і норми цивілізованого співіснування держав, вважаючи, що тільки сила – головний аргумент в міжнародній і внутрішній політиці.

Яскравим підтвердженнями цього є черговий розгін з використанням ОМОНу і Росгвардії мирної акції протестувальників, яка відбулася минулої суботи, 3 серпня, у Москві, з вимогою зареєструвати кандидатів від опозиції на виборах до столичної думи. Знову  пішли в хід палиці, викручування рук, арешти всіх тих, хто у той час знаходився на вулицях і площах, оточених «космонавтами». Видовище, яке транслювали незалежні московські інтернет-телеканали, по-справжньому жахало. Спостерігаючи за ним, так і хотілося вигукнути: «Люди, прокиньтеся! Фашистський звір  під назвою «руський мір» набирає сили! Якщо його не зупинити сьогодні, завтра може бути пізно!».

Хотілося б, аби це усвідомили передусім в Україні, яка може стати першою жертвою кривавого чудовиська. Нині чудовисько лютує на Сході, але немає ніякої гарантії, що не захоче йти далі – на Захід, куди його «запрошують» (свідомо чи несвідомо) члени  різноманітних «ОПЗЖ». То, може, час отямитися і дати відсіч тим, хто сіє ненависть і розбрат серед українців?

Ярема ГОЯН.

Підсумки  останніх парламентських виборів, на яких так звана «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа «За життя») під проводом кума Путіна Медведчука набрала майже 13 відсотків голосів виборців, засвідчила: прихильників «руського міра» в Україні  є немало. І хоч не стільки, як хотіли б у Кремлі, але цілком достатньо для того, щоб зрозуміти – «п’ята колона»  не дрімає і мріє про реванш проросійських сил, готуючи його з усією серйозністю.

Звичайно,  переконати прихильників Бойка–Рабіновича–Шуфрича у тому, що вони створили собі фальшивих кумирів і їх надії на реалізацію гасла «Путін,  пріді!» примарні, важко, а то й неможливо. Ці люди живуть у світі ілюзій, сповідують замшілі ідеї «єдиного народа, єдіной культури і єдиной історії» і навіть найталановитіші лектори, агітатори й пропагандисти не переконають їх у протилежному.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 491

За даними Пенсійного фонду, в Україні проживає 11,3 мільйонів пенсіонерів, з яких 2,5 мільйона отримують мінімальні виплати. З липня цього року мінімальна пенсія не може бути меншою за 2 тисячі гривень. Як відбувається їхній перерахунок,   коли чекати підвищення решті пенсіонерів, дізнавались експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Хто отримав надбавку?

Після старту пенсійної реформи у жовтні 2017 року уряд уже кілька разів проводив перерахунок пенсійних виплат. Восени 2017-го підвищення отримали10,5 млн пенсіонерів. У січні 2018 і 2019 років пенсійні нарахування зросли для  колишніх військових. А в березні цього року відбулася автоматична індексація пенсій.

Підвищення пенсій у липні цього року торкнулося тих пенсіонерів, які мають великий страховий стаж, але отримували невеликі зарплати і, відповідно,  мали  мінімальну пенсію 1564 гривні. Тепер вони отримуватимуть не менше 2 тисяч гривень. Йдеться про жінок зі стажем понад 30 років та чоловіків зі стажем понад 35 років.

 Крім того, з 1 липня зросли пенсії для 33 тисяч ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, а також для 43 тисяч осіб, які зазнали  інвалідності під час операції Об’єднаних сил на Донбасі.

За словами голови Пенсійного фонду Євгена Капінуса, додаткові 643 мільйони гривень на підвищення пенсій надійшли зі сплати єдиного соціального внеску (ЄСВ), що перевищив планові показники, а також розмитнення авто на єврономерах.

У Кабміні запевняють, що перерахунок виплат проведуть автоматично, без додаткового звертання до органів Пенсійного фонду.

Попри те, що підвищення мінімальної пенсії – це, безсумнівно, гарна новина для багатьох українців, частина експертів критикує уряд за підхід до пенсійного забезпечення.Адже середній розмір пенсії по країні станом на липень 2019 року  –  всього 3006 гривень.На думку керівника Інституту цивільних свобод Галини Третьякової, потрібно підвищувати всі пенсії і не дискримінувати окремі категорії пенсіонерів.

«Я не проти політичної тези: людина працювала багато, а отримувала мало, треба їй допомогти. Але не аргументований вибір критеріїв «багато» або «мало». Той, хто відпрацював 35 років, – це, на думку  Кабміну, багато, а 34 роки і 11 місяців – це мало. А нинішня формула розрахунку пенсій передбачає: чим людина більше працює, тим більше у неї пенсія», – пояснює експерт.

Коли наступне підвищення?

Наступна хвиля підвищення пенсій повинна відбутись 1 березня 2020 року. Як запевняють у Кабміні, перерахунок не буде залежати від складу нового уряду, адже відповідна норма зафіксована у Законі. 

«Щодо динаміки подальших збільшень мінімальної заробітної плати і пенсії, він буде вже зафіксований у наступному Державному бюджеті України на 2020 рік. Єдине, що я можу точно сказати:   згідно із законами України, зокрема пенсійної реформи, обов’язково відбудеться нове осучаснення і перерахунок пенсій з 1 березня 2020 року. Якщо нова влада не скасує цей перерахунок пенсій, не внесе зміни до відповідного Закону, то пенсіонери отримають нове осучаснення 1 березня 2020 року», – запевняє віце-прем’єр-міністр Павло Розенко.

Експерти і політики зауважують: оскільки процес формування бюджету на наступний рік відбувається вже зараз, є можливості закласти збільшення виплат. Так, лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко наполягає, що мінімальна пенсія повинна бути не нижче  3094 гривень, і пропонує врахувати це в бюджеті на наступний рік. Саме така сума встановлена  Міністерством соціальної політики як прожитковий мінімум для пенсіонерів незалежно від робочого стажу.

«Ми запропонували зробити так, щоб бюджет передбачив той мінімальний рівень, закладений Законом, і нижче якого не можна платити, навіть якщо людина має невеликий стаж роботи», – наполягає Тимошенко.

Фахівці погоджуються, бо дуже важливо, щоб пенсіонери не залежали від виборів або парламентських криз, і пенсійна система працювала відповідно до запущеної реформи. Існує стала формула перерахунку пенсій, яка враховує стаж і рівень заробітної плати, яку отримував пенсіонер. Якщо пенсійна реформа буде продовжуватись, то наступний важливий крок, який чекає українців,– це перехід до накопичувальної системи пенсій.

Оксана КОВАЛЬ.

За даними Пенсійного фонду, в Україні проживає 11,3 мільйонів пенсіонерів, з яких 2,5 мільйона отримують мінімальні виплати. З липня цього року мінімальна пенсія не може бути меншою за 2 тисячі гривень. Як відбувається їхній перерахунок,   коли чекати підвищення решті пенсіонерів, дізнавались експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Хто отримав надбавку?

Після старту пенсійної реформи у жовтні 2017 року уряд уже кілька разів проводив перерахунок пенсійних виплат. Восени 2017-го підвищення отримали10,5 млн пенсіонерів. У січні 2018 і 2019 років пенсійні нарахування зросли для  колишніх військових. А в березні цього року відбулася автоматична індексація пенсій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 357

Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь  в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що  ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі  історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.

А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.

На поштовій станції у Броварах відбулася зустріч із Шевченком, якого охороняли 2 жандарми. Згодом у циклі «В казематі» він напише поезію, присвячену Костомарову:

І я згадав своє село.

Кого я там, коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь  і твоя, мій брате,

 мати,

Чорніше чорної землі,

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

Дорогою Костомаров перебував у важкому психологічному стані. 5 днів  нічого не їв,  без сторонньої допомоги не міг обійтися. Але на допитах тримався гідно. Визнавав, що вів бесіди з друзями про слов’янство, але лише в межах учених, наукових інтересів щодо історії,  філософії, етнографії.

Ув’язнення у фортечних казематах дощенту зруйнувало академіку кар’єру історика. Річне ув’язнення в Олексіївському равеліні  виявилося страшним випробуванням для нього. Його камера наводила жах: грубе ліжко, стіл дубовий, стілець, на столі – олов’яна кружка для води. Віконця замазані білим, і тільки крізь верхнє скло пробивалося денне світло. Через рік – заслання в Саратов. 23 дні – із 30 травня по 23 червня – добирались до міста. Ямщик в дорозі не витримав і помер, бо в містах, через які вони їхали, вирувала холера. Губернське місто Саратов зустріло його високою температурою і страшною епідемією. Щодня помирало 600 жителів.

l

За сином прибула і мати, яка була одержима його долею до самого кінця. Та він  чекав хоч вісточку від нареченої. А її не було. Бо мати нареченої сприяла цьому.  Потай від неї Аліна писала до В’ятки, адже  спочатку туди його мали заслати. Друзі повідомили їй про Саратов. І через них же  налагодився зв’язок із коханим. Це було для нього великою підтримкою. 

На роботу його призначили помічником старшого секретаря губернського правління. Платні вистачало на прожиття з матір’ю і на квартиру. Тож жевріла надія побратися з Аліною. 

33 листи зберігав Микола до кінця свого життя. Але мати Аліни тиснула на доньку так, що тій був  світ немилий. В одному листі вона пише: «…багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи і робить усе на краще…». Її мати написала йому, щоб забув про Аліну. Все ж листи коханої зігрівали душу. І він повернувся до старих проектів, зокрема, монографії «Богдан Хмельницький». Бо життя не стоїть, а продовжується. І волі немає, а переїхати до іншого міста не дозволялося,щоб поїхати до Києва побачитись з Аліною –  так добилась її мати. А жити треба. І він забував іноді за читанням і писанням про сон, їжу та відпочинок. Та  ще й поліцейський нагляд постійно. Просився не раз звільнити хоч від цього. «Не на часі», – була відповідь. 

Аж 1855 р. добився цього і поїхав до Санкт-Петербурга, щоб поклопотатися за друкування своїх праць.  Дозволено було і в Стокгольмі попрацювати у Державному архіві. Довгий час йому все ж не дозволялось працювати « по ученой части». Та, зрештою, призначили на посаду професора Санкт-Петербурзького університету. Його лекції були найцікавішими, а в кінці студенти на руках виносили із зали. 

l

Наприкінці грудня 1861 р. Костомаров отримав срібну медаль на Олександрівській стрічці за недавню працю  на тему  звільнення селян у  Саратовській губернії. Настільки любив Костомаров героїв своїх творів, що іноді, розповідаючи про них, переходив на тон їхньої  мови і цитував сторінки польською, церковнослов’янською і навіть латиною.  Але найголовніше, що  вивів на авансцену минувшини масового, колективного героя – народ, націю.

У 1861 р. Костомаров став одним із ініціаторів заснування та видання журналу «Основа». Авторами його були сам історик-професор, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.

10 березня 1861 р. помер Т. Шевенко. Для Костомарова смерть поета була страшним ударом. Не вдалось, казав, навіть наговоритися з другом. Смерть Шевченка збіглася в часі з важливою подією в історії Російської імперії. Був підписаний і обнародуваний Маніфест про звільнення селян.

Старався будь-що Костомаров реалізувати проект із видання книг українською мовою. Але циркуляр міністра внутрішніх справ про заборону друкувати був ударом для нього. Він навіть зустрівся з міністром Валуєвим, щоб той відмінив цей указ, та все було марно. Великий науковий доробок давав можливість працювати в будь-якому університеті. Найбільше бажання було – в Україну. «Хотів був я перебратися на Україну, щоби провести решту днів у країні своїй… але сильні світу сього, котрі сидять на сідницях влади, з намови марнослівних наклепників не допустили мене. Я любив все життя Україну, її народ, її природу…», - писав він М. Максимовичу. Як і Шевченка,  боялися його впливу на маси.

Як член  Археографічної комісії згодом поїхав у відрядження до Києва і там зустрівся з вдовою Аліною та її трьома дітьми. Почуття не згасли, але докучали старість і хвороби. Вона тяжко хворіла, іноді з ліжка не могла встати. А в нього прогресували болі голови, яку простудив ще в тюрмі. Одне око напівсліпе було. Тож про одруження не було й мови. І він поїхав з її дочкою, аби допомогти вступити у столиці на навчання.

Долаючи недуги, працював і далі. Та хвороба виявилася сильніша. Одночасно з матір’ю захворіли на тиф. Вона померла, поховали друзі без нього, аби не травмувати.

l

Він теж був на грані. Дали знати Аліні. Вона приїхала і не відходила від Миколи Костомарова,  доки не видужав. 9 травня 1875 р. вони повінчалися. Дружина подарувала важко хворому й змученому історику 10 років життя та творчості, перебравши на себе всі обов’язки і клопоти.

На той час М. Костомаров мав міцне суспільне становище:  був одним з найвідоміших істориків, учених-гуманітаріїв. 1880 р. його нагороджено з нагоди 20-річної роботи в Археографічній комісії орденом Св.Станіслава І-го ступеня.

З-під пера тяжко хворого, втомленого, змученого життєвими негараздами вийшла ціла низка статей, присвячених українофільству. А в 1883 р. побачила світ його історична монографія «Мазепа».

У 1885 р. він ще поспілкувався із молодим колегою Д. Яворницьким, який згадував, що Костомаров  був схожий на  «розвалину» на присмерку своїх днів, але нагадував «помираючого лева». В цьому ж році його навіть лейб-медик  С. Боткін оглядав. Але стан вченого був безнадійним. Він відійшов у вічність 7 квітня 1885 р. у Санкт-Петербурзі. Поховали  на Волковому кладовищі. Навпроти була могила І. Тургенєва, з яким він приятелював. 

Громадськість масово відгукнулась для вшанування його пам’яті. Похоронна процесія розтягнулася на декілька верств, вражала величезна кількість                                                        вінків з Харкова, Одеси, Києва, Москви, Саратова, Казані та ін. В багатьох церквах служили панахиди. Некролог з’явився навіть за кордоном.

Дружина присвятила решту життя піклуванню про пам’ять і творчу спадщину чоловіка. Особисту бібліотеку історика (1425 друкованих видань і 29 рукописів) передала Київському  університету Св. Володимира. Його ім’я носила премія, дали другу (першої нікому) В. Грінченку за словник української мови у 1905 році. 

Після смерті Аліни Костомарової (1908 р.) справу продовжили її діти, які його любили і шанували.

          Валентина Остапчук.

Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь  в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що  ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі  історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.

А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 560

Спорожніли грядки  — пора взятися за лопату

Коли урожай ранніх овочів зібрано, грядки, що звільнилися, вимагають пильної уваги. Можна взятися за лопату, перекопати їх і залишити відпочивати, а можна подбати про збільшення родючості ґрунту і засіяти грядки травами сидератами. Якщо на Вашому городі пустують грядки - посійте на них люпин, гірчицю, ріпак. На початку серпня це ще можна зробити. Це відмінний спосіб поліпшити стан ґрунтів і відновити їх структуру на грядках, які тимчасово не використовуються для посадки овочів.

Що посіяти в серпні

Кінець літа не означає, що пора закінчувати посів овочевих культур. Це вдалий час для підготовки грядок під посів редису, цибулі на перо, зелені і салату. Ніжний редис достигає швидко, можна посіяти його двічі з тимчасовим розривом в тиждень.

Квітник – які турботи актуальні в серпні

Ті квітникарі, які посіяли дворічні культури (рожу, віолу, турецьку гвоздику, незабудку, маргаритки), можуть приступати до посадки розсади на постійне місце. Головне не затягувати цю процедуру до вересня, адже слабкі рослини повинні встигнути вкоренитися, щоб перезимувати без втрат.

Серпень — важливий місяць для пересадки і ділення півоній. В цей час відзначена найкраща приживлюваність розкішних квітів. Кущі півоній, що розрослися, ділять на кілька частин, кожен відрізок кореневища повинен мати 2-3 бруньки.

У серпні можна розсадити або посадити заново багаторічні айстри, флокси, ромен і дзвіночки. При необхідності проводять розподіл лілійників, купальниці і інших багаторічників.

На цьому роботи з розподілу багаторічників не закінчуються. Серпень – найбільш відповідний час для поділу і пересадки примул. Старі примули вимагають поділу на третій рік, адже рослини вже відросли, стали менше цвісти, та й розмір самих квітів набагато зменшився. Не затягуйте роботи по розсадженню примул, адже відділені пагони повинні встигнути прижитися на новому місці.

Триває догляд за квітниками – клумби періодично оглядають на наявність шкідників, видаляють засохлі квіти і листя, підгодовують фосфорно-калійними добривами. Уже можна приступати до збору насіння рослин, що їх зав’язали. Також це найкращий час для посадки лілій.

Особливу увагу потрібно приділити трояндам – спекотна погода може спровокувати загибель куща. Обов’язково вносьте під трояндові кущі добрива та на період спеки практикуйте глибинний полив до одного відра під кущ.

Можна приступати до обрізання живоплотів, а також бузку, жасмину, калини, приводячи рослини в належний вигляд. Живці можна прикопати в спеціально відведеній грядці і накрити плівкою - вони легко вкорінюються в кінці літнього сезону. Таким чином, можна вкорінювати зелені живці бузку, барбарису і клематисів, гортензії, форзиції, калини, спіреї, дейції та інших декоративних культур.

Садові клопоти

До кінця літа на садових плодових деревах дозріває урожай персиків, слив, яблук, груш та інших фруктів, які потрібно своєчасно зібрати, звільнивши гілки від важкого вантажу. Крім цього, в саду необхідно виконати ряд обов’язкових робіт:

n Окулірування або щеплення вічком – спосіб щеплення плодових і декоративних рослин одиночній ниркою (вічком – одна брунька з тонким шаром деревини), взятої від культурного сорту плодових дерев

n Догляд за плодово-ягідними культурами – внесення добрив і обробка від шкідників.

n Підготовка місць для зберігання зібраного врожаю – існуючі плодосховища необхідно обробити, підремонтувати, а якщо площі не вистачить, побудувати нові.

n Знищення порослі і бур’янів  — в пристовбурних кругах і міжряддях необхідно прибрати бур’янисту рослинність. Траву можна закласти в компостну яму або спалити.

Серпень –  дуже насичений місяць для робіт в саду. Варто задуматися про підготовку території під посадку нових дерев і кущів, які Ви плануєте посадити на ділянці. Саме час заглянути в  інтернет-магазин.  

Дерева та кущі

 На яблуневих деревах варто  обрізати вертикально зростаючі пагони. Вони відбирають світло, вологу і мікроелементи, необхідні для росту плодів. Якщо серпень видався посушливим – поливайте дерева і підгодовуйте їх фосфорно-калійними добривами, тоді вони успішно перезимують.

Саме в цей час починають інтенсивно рости нові корені. Ягідні чагарники (аґрус, смородина) огляньте, зріжте старі і хворі гілки, після чого внесіть підгодівлю, так само як і під дерева. Далі можна  мульчувати  грунт.

Город

У серпні продовжують доглядати за овочевими культурами. Займіться прополкою і підгодуйте рослини. Скоро збір першого врожаю: солодкий перець, томати і баклажани починають масово дозрівати. Якщо на початку місяця всі ці культури ще можна було підгодувати мінеральними добривами або органікою, то в другій половині – вже не варто цього робити.

Щоб грядка з огірками не засохла і продовжувала плодоносити – регулярно поливайте і підгодовуйте. Якщо у цибулі пожовкло і вилягло перо, виберіть її із землі і просушіть: при гарній погоді – можна на грядках, а якщо сиро – в добре провітрюваному, сухому місці. Часник теж викопайте відразу після того, як пожовтіє перо. Якщо сухо, морква, буряк, патисони, кабачки теж потрібно поливати і підгодовувати. 

Що стосується гарбуза, то його в серпні вже не потрібно підгодовувати. Просто треба обрізати кінці пагонів з квіточками і дрібної зав’яззю, тоді вже сформовані плоди будуть краще визрівати і набирати вагу. Пора копати ранні сорти картоплі, а на грядці, де посаджений пізня картопля, варто скосити бадилля - через два тижні після цього його теж можна прибрати. Щоб пізня білокачанна капуста більш активно набирала вагу і зав’язувала качани, підгодуйте її хоча б раз на місяць розчином мінеральних добрив або органіки.

Газони

Регулярно поливайте газони в саду, а якщо на вулиці сильна спека, то щодня. Краще це робити після обіду, коли сонце припікає не так сильно. Поливати потрібно до тих пір, поки земля не просочиться до глибини 10 - 15 сантиметрів. В посушливе літо викошуйте газон в саду не нижче, ніж на 5 сантиметрів, адже занадто низько скошена рослинність важко переносить спеку.

Підгодовувати грунт газону в кінці серпня вже не потрібно, а особливо азотними добривами, які стимулюють ріст рослин. Якщо газон старий, сильно ущільнений, буде корисно взяти вила і проколоти грунт на глибину 8-10 сантиметрів - це сприятиме провітрюванню грунту, поліпшить доступ води і кисню до коріння, і вони стануть краще рости.

Компост

Продовжуйте збирати органічні залишки й бур’яни. В ємності з компостом постійно повинна бути волога, але сильно заливати водою її не варто. Якщо ємність встановили ще навесні, і додали спеціальний препарат, що прискорює органічні процеси, то знизу можна потихеньку діставати вже готовий компост.

Підготувала 

Світлана КОЛОСОК.

Коли урожай ранніх овочів зібрано, грядки, що звільнилися, вимагають пильної уваги. Можна взятися за лопату, перекопати їх і залишити відпочивати, а можна подбати про збільшення родючості ґрунту і засіяти грядки травами сидератами. Якщо на Вашому городі пустують грядки - посійте на них люпин, гірчицю, ріпак. На початку серпня це ще можна зробити. Це відмінний спосіб поліпшити стан ґрунтів і відновити їх структуру на грядках, які тимчасово не використовуються для посадки овочів.

Кінець літа не означає, що пора закінчувати посів овочевих культур. Це вдалий час для підготовки грядок під посів редису, цибулі на перо, зелені і салату. Ніжний редис достигає швидко, можна посіяти його двічі з тимчасовим розривом в тиждень.

Ті квітникарі, які посіяли дворічні культури (рожу, віолу, турецьку гвоздику, незабудку, маргаритки), можуть приступати до посадки розсади на постійне місце.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 545

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Неспокоєм вирувала Ковельщина. Багато про подію писали, говорили. Пояснення були короткі – мовляв, так потрібно.

Виявилося, що не зовсім потрібно. Не побачили «реформатори» за тими новаціями головного: земляків (і не тільки) Лесі Українки, заради яких і замислювалося оте дійство.

Згадалася бувальщина. У потязі їдуть син і батько. «Тату, а що це?» – запитує малий. – «Корова». – «А це що їде, гуде?». – «Автомашина».

Молода пара не витримує цієї розмови й зауважує: «Добродію, вашому синові часом не потрібен лікар?». На що той відповів: «А ми їдемо від лікаря. Син був сліпий, і бачить цей світ вперше».

Майнула грішна думка (наперед прошу вибачити): а, може, таки потрібне прозріння, щоб побачити всіх із висоти Лесі й зрозуміти, що поетеса однаково рівнодотична і до видатних реформаторів, і до письменників, і до юних, і до мешканців найменшого села? 

Але це так, до слова. Біля Лесиного дуба цікавих багато. А той кучеряво шелестить листям – радіє, що не забули. На головному «майдані» все готове, і звучать народні, козацькі і  патріотичні пісні. Зворушливо!  Тут інший, дивний світ.

Скептик мені зауважує: «Формат треба міняти».

Знову кажу: «Прозрій! Глянь, скільки змін. Сьогодні урочисте дійство носить значущу назву – етнофестиваль «На гостину до Лесі!»  Хіба це не нове?».

Організатором свята обласного рівня виступила Колодяжненська об’єднана територіальна громада, яку очолює Віталій Кашик. Так, так: не районна державна адміністрація, а ОТГ, яка,  об’єднавшись, будує новий дім. Приємно і знаково, що той дім із вікнами, через які проникають промені духовності, культури та українства.

Почуймо Віталія Кашика: «Громада набрала  духовного, культурного, патріотичного напрямку. Кожне із сіл внесло краплю животворного еліксиру. В серцях людей карбується єдність людини, природи і країни».

І ще один важливий позитив: на свято прибули представники влади. Це – Олександр Киричук, виконуючий обов’язки голови обласної  держадміністрації; Юрій Поліщук, наш земляк, перший заступник голови обласної ради; Андрій Броїло, голова Ковельської районної ради; Роман Кульцман, перший заступник голови РДА та інші.

Узагальнюючи сказане ними,  зазначимо, що у вітальних словах йшлося про важливість заходу, про значимість Лесі Українки в сьогоденні і розбудові  країни, про її славу, яка підносить наш край на світовий рівень. А ще – про силу і волю до руху вперед, які пульсують животворно від Лесі Українки та Олени Пчілки.

Гарний  заспів етнофестивалю пролунав із вуст  зовсім юної (такої, як була колись мала Леся в Скулині) Анастасії Шпак із с. Доротища.

А за тим пішло і поїхало… Виступали гурти: «Намисто» (Народний дім «Просвіта», м. Ковель), «Брикса» (Цуманська ОТГ); «Джерело» (с. Скулин); «Нуйнівські співухи» (с. Нуйно  Камінь-Каширського району); «Народна криниця» (Турійський районний будинок культури); «Веретенце» (с. Уховецьк); «Родина» (с. Білин); «Діброва» (Забродівська ОТГ); «Калинонька» (Луцька ОТГ); «Горлиця» (с. Доротище).

Якби зібрав всі виступи в одне місце, вийшла б велика скарбниця народних пісень, звичаїв, які прилетіли до нас із сивої минувшини.

Зворушив глядачів спів дуету у складі Людмили Борисюк та Івана Філона із с. Білина. Мудре слово про Лесю Українку (наукового рівня) промовила Світлана Богдан, професор Східноєвропейського національного університету (м. Луцьк). Гарно клалися в душу поезії від о. Івана Оринчака, настоятеля Свято-Миколаївського храму с. Колодяжного, Ніни Шугніло, поетеси із с. Грив’яток, Ніни Горик, поетеси з Луцька (за словами Андрія Мигулі, «нашої Ніни»), Олени Місюри, читця поезій з Доротища. Мав слово і автор цих рядків.

Дійство справило чудове враження. Як сказала Ніна Горик, «Етнофестиваль– 2019 – це мікрокосмос мистецтва, один за два інших в минулому».

Підтвердженням  цьому –  гарячі оплески і гучне «Браво!» від багаточисельної (невипадкової) публіки.

Щоб описати все, потрібен великоформатний ліричний репортаж, на який, як завжди, у газеті місця бракує.

Ще одна новація – кожен  учасник сценічних виступів отримав Диплом учасника етнофестивалю від Колодяжненської ОТГ та її керівництва. Не забули організатори і про харчування. Шеф-кухарі пригощали смачною кашею. Таку хіба подають президентам на полюванні...

Маємо подякувати Тетяні Матяшук, начальнику відділу культури Ковельської РДА, яка доклала  немало сил та енергії, щоб свято вдалося.  Гарно виглядала сцена і майдан, заквітчані вижитими рушниками. В цьому – велика заслуга Галини Божик, Заслуженого працівника культури України.

Як завжди, на висоті були ведучі Андрій Мигуля та Лілія Осіпчук.

На закінчення Віталій Кашик щиросердечно подякував всім за участь і допомогу в організації фестивалю «На гостину до Лесі».

Символічно, що фінальну пісню «Україна, край наш рідний» слухали стоячи. Це значить, що українство, Леся в душі навічно.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S.  Не можу оминути хмарку смутку – озеро  Нечимне заросло повністю травою, очеретом та іншим зіллям. Немає ні човна, ні плеса хоча б з «копієчку». Заклики до відновлення озера, обіцянки попередніх керманичів Волині залишилися на папері. 

Боюся, що за сучасними політичними баталіями про цю біду далеко не місцевого значення ніхто вже й не почує…

                                      А. С.

На ФОТОСВІТЛИНАХ: під час етнофестивалю «На гостину до Лесі» в урочищі «Нечимне».

Фото 

Сергія ДАНИЛЮКА.

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 776

Того ранку  Галя повернулася із села  не в обідню пору, як зазвичай, а вранці — сусід їхав на  аторинок і її пізвіз. Удома на жінку чекав сюрприз: син додивлявся сни в обіймах якоїсь дівчини. І невідомо, кому тієї миті  було більше незручно: молодим людям чи їй, Галині.

— Мам, ти… той… Ну, ти ж розумієш, — Сергій миттєво накинув покривало на оголене тіло супутниці ночі й почав поспіхом одягатися. — Постався до цього спокійно. Ми з Лілею одружуємося…

На Галю наче хто окріп вилив, але в присутності незнайомки вирішила скандалу не зчиняти. Тільки після того, як за нею зачинилися вхідні двері, почала, як кажуть молоді, рвати і метати. Оте миршаве дівчисько, тонке, мов стеблина, та ще й зростом не вдалося — заледве дістає до синового плеча… Оце їхня невістка?!

 — Чи ти, парубче, зовсім здурів? — допитувалася Галина. — Подивися на неї і подивися на себе! Хіба вона пара тобі, дипломованому інженерові?!

 — Мамо, це не обговорюється, — мовив спокійно і пояснив: — Бо Ліля вагітна…

— О Господи! — Галина вхопилася за серце… До цієї миті вона ще сподівалася вплинути на синове рішення і не допустити одруження, а тут — такий поворот подій…

 — А без цього не можна було обійтися?! — знову зірвалася на крик. — І чим ви тільки думали обоє? Явно не головами! 

— Навіщо ти себе накручуєш? — спокійно продовжував Сергій. — Не хочеш приймати її в нашу сім’ю — не приймай. Ми розпишемось і підемо жити на квартиру, бо в цій однокімнатній «хрущівці» однаково місця нема.

Зазнавши повної поразки (бо що тут уже вдієш?), Галя почала помалу вистигати і поцікавилася, хто ця дівчина, звідки і ким працюють її батьки.

— Мамо, ти тільки не нервуйся і не кричи більше, бо зараз іще сусіди почнуть збігатися, — почав здалеку Сергій. — Ліля виросла в дитбудинку. Вона — кругла сирота.

На щастя, «швидку» викликати не довелося, але без заспокійливих препаратів того дня не обійшлось. Трохи оговтавшись, Галина зателефонувала чоловікові, котрий був на заробітках, й поставила його перед фактом. Павло повівся більш розсудливо, ніж дружина:

— Чого ти, Галю, робиш із цього трагедію? Йому з нею жити. Хоче женитися — хай жениться, не школяр уже. Що від нас належиться — дамо. Весілля справимо, щоби не гірше, ніж у людей. А там видно буде.

 …Весілля відгуляли восени. Доля молодятам підфортунила — їм пощастило винайняти квартиру двома поверхами вище від батьківської. І це добре, бо в молодої дружини був мізер знань щодо сімейного життя, побуту й ведення господарства. В інтернаті цього не навчали, тож довелося Галині ставати біля «керма» молодої сім’ї і давати невістці найрізноманітніші поради, починаючи із самих «азів».

 Допитлива Ліля хотіла все знати, все вміти, була наполегливою і набридала Галині запитаннями, як це чи інше зробити, чому так, а не інакше, а якщо зробити не так, то що буде? Проте свекруха не гнівалася на невістку. Навпаки — раділа, бо якщо невістка всім цікавиться, всього хоче навчитися, то буде з неї добра дружина.

 Ліля виявилася милою і добродушною дитиною. Оскільки нікому ніколи не говорила «мамо » і «тату», то тепер щебетала ці слова, що несуть у собі глибинний родинний зміст, без упину.

 Так поволі й притерлися, як то кажуть, свекруха з невісткою. А коли навесні Ліля народила маленьке диво — темноокого Тарасика, копію Сергія — Галина була від щастя на сьомому небі. Почувалася найщасливішою бабусею у світі. Колеги по роботі знали про її внука все до найменших дрібниць: коли «коней почав пасти», коли перший зубчик прорізався. Мало не про те, скільки разів на добу малому підгузки змінювали. Позаочі співробітниці навіть дратуватися почали. Мовляв, носиться Галька зі своїм Тарасиком, наче з писаною торбою, наче ніколи ні в кого внуків не було.

— Галю, внук внуком, а ти краще розкажи, як невістка, — поцікавилась якось колега. — Пам’ятаємо, що ти їй не вельми рада була.

— Ой, жіночки, — махнула рукою Галина, — що було, те минуло. Моя Ліля — гарна господиня, прекрасна мама. Кращої дружини своєму синові я не бажала б. Розкаююся, що не хотіла її за невістку. Неправа була.

…Аж тут білу смугу життя родини змінила чорна — несподівано Галину розбив інсульт. Ліля тримала свекруху за руку і зі слізьми лебеділа:

— Мамочко, матусю, я вас дуже прошу: живіть!

 Так, наче від Галини тієї миті залежало, житиме вона чи ні. Якби ж від таких прохань смерть насправді розчулювалася і відступала… Але в цьому разі вона таки відступила. Завдяки Лілиним молитвам і турботливому ставленню до свекрухи-мами.

Невістка допомогла Галині одужати і швидко реабілітуватися. А через рік подарувала їй внучку. І знову все закрутилося в цій родині колесом щастя.

Мирослава СЕРЕДЮК.

Того ранку  Галя повернулася із села  не в обідню пору, як зазвичай, а вранці — сусід їхав на  аторинок і її пізвіз. Удома на жінку чекав сюрприз: син додивлявся сни в обіймах якоїсь дівчини. І невідомо, кому тієї миті  було більше незручно: молодим людям чи їй, Галині.

— Мам, ти… той… Ну, ти ж розумієш, — Сергій миттєво накинув покривало на оголене тіло супутниці ночі й почав поспіхом одягатися. — Постався до цього спокійно. Ми з Лілею одружуємося…

На Галю наче хто окріп вилив, але в присутності незнайомки вирішила скандалу не зчиняти. Тільки після того, як за нею зачинилися вхідні двері, почала, як кажуть молоді, рвати і метати. Оте миршаве дівчисько, тонке, мов стеблина, та ще й зростом не вдалося — заледве дістає до синового плеча… Оце їхня невістка?!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 525

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Якось під час прогулянки біля озера Матвій, дивлячись їй у вічі, сказав:

— Я так хочу, щоб ти була щасливою…

Тоді Віра не дуже звернула увагу на його слова… Поруч стояв красивий русяво-кучерявий юнак — і їй здавалося, що так буде вічно. Ходили у широкий степ, жартували, завжди знаходили тему для розмови. Час минав швидко. Матвій прокидався на світанку і поспішав на озеро ловити рибу. Сушив на сонці тараньку й приносив Вірі. Вона не любила тараньки, але не хотіла його образити, то ж чемно брала, дякувала й віддавала рибу подругам.

Літо промайнуло… Готувалися до від’їзду. На останньому побаченні Матвій хотів щось сказати Вірі, але так і не сказав… А потім були листи… Як він писав! Читаючи їх, вона ніби занурювалась у любовний роман, головною героїнею якого була сама… А з яким захопленням читала: «Як шкода, що я не художник чи поет, бо написав би портрет прекрасної, ніжної, чистої дівчини зі світлою душею…»

Віра перечитувала листа по кілька разів, милувалася світлиною Матвія, на звороті якої було написано: «Коханій — найкрасивішій, найдорожчій дівчині на світі». Пригадуючи, вона на мить задумалася… Тільки тепер зрозуміла, що це були найкращі хвилини в її житті…

Потім він приїхав до неї після першого семестру. Зустрілися… Довго розмовляли, але розмова вже не клеїлась, як колись. Віра зустрічалася з іншим, з Романом, і Матвій, напевно, це відчув. Над її ліжком висіло фото якогось юнака, але він, навіть не запитав, хто це. Гуляли містом, говорили про навчання. Вона була неуважна і думала, щоби скоріше піти. Пропонував, аби наступного разу приїхала до нього познайомитися з мамою. Віра чомусь мовчала… Була вже пізня година, і вона повернулася в гуртожиток, а він — у готель. Наступного дня Матвій поїхав.

Через тиждень отримала листа від нього. Він написав те, що боявся сказати віч-на-віч: «Між нами пробігла чорна кішка. Я не розумію, чому, але хочу, щоб ти знала: я тебе люблю…»

Що відписала — вже не пам’ятає, але листів більше не було. Чому їхні дороги розійшлися? Важко відповісти. Віра ловила себе на думці, що у всьому винна сама, але шукала виправдання… Сотні кілометрів, що розділяли їх, стали бар’єром між ними. Роман поступово займав місце у її серці. Вони вчилися на одному курсі, мали спільні інтереси. Віра відчувала підтримку, розуміння й повагу.

 Чому Матвій не боровся за неї, а мовчки відійшов? Відстань між ними стала перешкодою, і переміг той, який був тоді поруч. Але хіба для люблячих сердець є перепони? А чи кохала вона? На всі ці запитання Віра ніколи не отримає відповіді. Насправді ж Матвій так її кохав, що відійшов, аби їй було добре. Така думка ніколи не спадала їй на гадку.

Віра стояла і чекала на свій потяг. Уперше їй захотілося побачити, обійняти й поцілувати Матвія. Хотілося повернути ті щасливі миті, коли гуляли вечорами до пізньої ночі, а слова лились із уст, немов струмочок.

«Де він зараз? Чи щасливий?» — запитувала себе. Сльоза мимоволі скотилася по щоці. Життя промайнуло транзитом, залишивши спогади юності. Чомусь пригадала слова пісні: варто один раз помилитись — і щастя піде назавжди. А що таке щастя? Хіба знайшли величину, якою можна його виміряти?

У Віри є чоловік, двоє синів, внуки, робота, яку вона обрала за покликом душі. Що ще треба? Ніби все є, але… Щастя у кожного своє, та слова, що Матвій сказав біля озера, зігрівають її душу донині.

Раптом до неї підійшла дівчина з рюкзаком за плечима і, дивлячись голубими, як небо, очима, сказала несміливо:

— Ви така подібна на дівчину, світлину якої мій батько береже багато років.

Пробувала завести розмову, але Віра стояла, як укопана, і не могла промовити ні слова. Оголосили посадку, й дівчина, оглядаючись, повільно попрямувала до потяга, напевно думаючи, що помилилася. Вірі відняло дар мови… Вона не могла зізнатися, що і є тією, зі світлини. Що це вона колись образила її батька, котрий щиро та вірно кохав…

Серце стікало кров’ю… Мучили докори сумління… Він говорив, що у неї чиста і світла душа, а вона так підло розтоптала його любов. Напевно мучився, страждав, тримаючи все у собі, а вона… Цього пробачити не можна… Як треба любити, щоби стільки років берегти пам’ять про неї!

 Умить згадала, що навіть не знає, де його світлина, на якій були написані такі прекрасні слова. Стояла спустошена… «У нього все добре», — тихо шепотіли її вуста. Така молода дочка. Напевно, пізно одружився. Але це вже не мало значення. Головне, що вона побачила голубі, як небо, очі, й що у нього все гаразд… А може, Бог змилосердиться, і вони ще зустрінуться на перехресті долі. Вона молитиме у нього прощення. Можливо, й пробачить. Хто знає…

Стояла, відчуваючи погляд голубих, як небо, очей…

Василина ВОВЧАНСЬКА.

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 369

Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?

Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, від якого віє старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється «за бортом» улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, паралізував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…

Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:

— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!

Донька підвела на матір здивований погляд:

— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…

— То й добре. Він виріс, невдовзі поїде з дому, а в нас буде маленька радість, — і таким благальним поглядом припала до дочки, що та відвела очі вбік.

— Лікарі не дають гарантії, — нагадала. — Це серйозно і…

— Що ті лікарі знають? — перебила доньку. — Тільки Бог усе знає. Тільки Він дає людям дітей. Треба покладатися на Нього, молитися, вірити — і все буде добре. Хіба ти не хочеш донечки? Кожній жінці для повноти материнського щастя добре мати доньку. От що б я робила, якби не мала тебе?

Ірині ця тема боліла. Клубок підступив до горла. Щоб не розплакатися, зиркнула на годинник і, вигадавши собі якусь термінову справу, вибігла з кухні. А Ольга Степанівна, задивившись крізь шибку на окрайчик небесної блакиті, що заплутався в кронах столітніх лип, уявляла собі рожеві щічки, обрамлені біленькими кучериками, допитливі оченята, пухкенькі ручки, що так тепло змикаються довкола шиї. Як же їй потрібна ця дитинка! Як вона хоче взяти її на руки, притулити до грудей…

…Відколи Ольга Степанівна перестала працювати, вона, як зазвичай, готувала щоранку сніданок та обід для рідних і, щоби не впасти в депресію, швидко виходила з дому. Поспішала спершу до храму, а після літургії або йшла на цвинтар до могил чоловіка й батьків, або їхала на дачу, або бродила магазинами чи між рядами ринку, де продавали вживаний одяг та інші речі, що вже комусь відслужили.

Одного такого дня вихопила поглядом із купи іграшок маленьку сукню для ляльки. Вона була завбільшки з долоню — біленька, гаптована білим, вся у філігранних шлярочках. Лежала на купі хутряних і плюшевих ведмедів та зайців, наче потрапила сюди з іншої казки. Ольга Степанівна взяла її в руки, покрутила, погладила пальцем гудзичок-перлинку. Краса та й годі! Це ж яку майстерність треба мати, щоби пошити таку мініатюрну сукеночку!

— П’ять гривень — і ваша лялька йде на бал, — усміхнувся продавець.

— У мене немає ляльки, — знизала плечима Ольга Степанівна.

— Буде! — впевнено сказав чоловік.

Додому жінка йшла з таким відчуттям, наче придбала щось дуже цінне. Випрала сукеночку, накрохмалила, ретельно випрасувала і… сховала, щоб діти не взяли на кпини. А наступного дня пішла шукати ляльку. Не знайшла, проте купила ще кілька крихітних нарядів. Приводила їх до ладу й уявляла, як одягатиме ляльок на прогулянку дівчинка з білявими кучериками.

Щоранку Ольга Степанівна молилася в храмі до Господа, щоби благословив її внучкою. Розповідала Всевишньому, якою вона має бути, детально описувала колір волоссячка, риси обличчя, характеру… А потім укотре йшла на ринок уживаних речей і шукала там ляльки й одяг для них. Незадовго наскладала цілу валізу дівчачого «приданого». Яких тільки ляльок і одяганок там не було! Пізно ввечері, коли діти вкладалися спати, виймала з-під ліжка свої скарби і милувалася. Одягала лялечок, розчісувала їх, заплітала, говорила з ними і… молилася. З глибокою вірою, розмовляючи з Богом своїми словами.

Якось Ірина крізь шпарину в дверях до маминої кімнати підглянула за цим дивним ритуалом. Лячно стало. Може, в мами якийсь душевний розлад? Покликала чоловіка. Обоє, затамувавши дихання, дивилися, як Ольга Степанівна наряджає ляльок, пошепки говорить із ними…

Так минали дні, місяці… І одного ранку до кухні, де матір саме готувала сніданок, увійшла схвильована Іра:

— Мам, я… вагітна.

— Дякую Тобі, Боже! — перехрестилася Ольга Степанівна й обняла дочку.

— Що робити, мамо? — в голосі Ірини прозвучали панічні нотки. — Не знаю, як це могло трапитися…

— На все воля Божа, — всміхнулася матір. — Він дає нам діток. Тож покладися на Нього, доню.

…Протягом вагітності Ірина постійно консультувалася з медиками. Вони попереджали її про ризики — і з кожним місяцем жінці ставало все тривожніше. Переживав і чоловік. Тільки Ольга Степанівна випромінювала впевненість у тому, що все буде добре. Коли натрапила в газеті на статтю про фітотерапевта, який лікує різні жіночі хвороби, зателефонувала і розповіла про діагноз дочки та її вагітність. Надіславши йому результати аналізів Іри, отримала автобусом пакунки з травами і приписи.

На прийом Ірина не їздила, але сумлінно дотримувалася рекомендацій травника й лікарів. І в призначений час на світ з’явилася здорова дівчинка. Радості родини не було меж іще й від того, що її мама стала цілком здоровою. Вагітність і пологи не тільки не зашкодили їй, а й сприятливо вплинули на організм жінки, зціливши її.

Щойно Богданку привезли додому, все в ньому закрутилося довкола неї. Ольга Степанівна літала, мов на крилах. Помолоділа, пожвавішала. Більшу частину клопотів узяла на свої плечі й отримувала від цього величезне задоволення. Бо коли її діти були маленькими, то мусила залишати їх на матір і бігти на роботу. Остапом теж ніколи було займатися. А тепер вона  могла сповна віддатися внучці.

Це крихітне диво наче зійшло з її уяви. І очка, і щічки, і кучерики — все в дівчинки було таке, як вимріяла бабуся Оля. З народженням внучки її життя набуло нового змісту, нових барв. А ось від валізи з ляльками і їхнім гардеробом Ольгу Степанівну мовби відвернуло. Поки внучка ще маленька, знайшла їй місце на горищі. Це «придане» свою головну роль уже відіграло. Недарма мудрі люди кажуть, що мрії  і думки матеріалізуються  — тоді вони неодмінно здійсняться.

Тепер Ольга Степанівна вже й забула, як бігла  вранці на роботу, як заплановані справи не вміщалися на сторінку щоденника, як їй виносили мозок прискіпливі клієнти, а виробничим проблемам не було кінця-краю. Тепер вона щаслива по-справжньому. Старший внук став студентом, а в хаті підростає маленьке щастячко: бабусина мрія, татова улюблениця, мамина рятівниця — Богом дана Богдана.

Ольга Степанова.

Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?

Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, від якого віє старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється «за бортом» улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, паралізував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…

Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:

— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!

Донька підвела на матір здивований погляд:

— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 443