Повідомлення в номер / Хай багатіє господарська комора

02.08.2016

Хай багатіє господарська комора!

На Ковельщині триває збирання зернових культур. Перед аграріями району непросте завдання – встигнути в хорошу сонячну погоду зібрати увесь урожай.

Щоб побачити, як проходять жнива у районі, голова райдержадміністрації Віктор Козак та начальник управління агропромислового розвитку Ковельської РДА Леонід Грицюк днями відвідали декілька господарств, серед яких – і фермерське господарство Леоніда Самчука в с. Облапах.

784 гектарів – стільки орендує землі пан Леонід. У дбайливого господаря росте соя, ріпак, кукурудза, горох, інші культури.

Усміхаючись, Леонід Самчук каже, що цьогоріч з одного гектара було зібрано: ріпаку – 25-26 центнерів (ріпак експортують за кордон та виготовляють біопаливо), ячменю – 35-40 центнерів, гороху – 28 центнерів з гектара. Дозрівають також кукурудза, площа посіву якої становить 200 гектарів, та соя.

"Вродило не дуже щедро, – каже Леонід Самчук. – Порівнюючи минулий рік і цей, – бачу, що торік врожай був значно кращий. Щоправда, коли погода буде сприятливою, то постараємося все зібрати до колоска, до зернини".

Варто відзначити, що господар обробляє усе власною технікою, якої придбав чимало. Нові сучасні комбайни задіяні на жнивах. Три роки тому було побудовано сушку. У ній очищають зернові культури, провіюють їх, а згодом висушують при температурі приблизно 10000С. Зараз будують склади для зберігання зерна.

Прощаючись, Віктор Козак побажав власнику сил і наснаги до роботи, щоб і погода була сприятлива, і щоб урожай зібрав чималий. У відповідь пан Леонід запевнив: намагатиметься завершити жнива вчасно, запасти надійну основу під урожай наступного року.

Тетяна БЕРЕГА.

На Ковельщині триває збирання зернових культур. Перед аграріями району непросте завдання – встигнути в хорошу сонячну погоду зібрати увесь урожай. Щоб побачити, як проходять жнива у районі, голова райдержадміністрації Віктор Козак та начальник управління агропромислового розвитку Ковельської РДА Леонід Грицюк днями відвідали декілька господарств, серед яких – і фермерське господарство Леоніда Самчука в с. Облапах.

Тетяна БЕРЕГА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 699

Повідомлення в номер / Відзначили кращих працівників торгівлі

02.08.2016

Відзначили кращих працівників торгівлі

В Ковельському районі функціонує 209 закладів роздрібної торгівлі, 27 закладів ресторанного господарства (кафе, закусочні, ресторани) та ринок ТзОВ "ВКП "Каскад" в Голобах. Враховуючи неодноразові звернення мешканців, в червні поточного року відкрито новий торговельний кіоск у військовій частині “Черкаси” підприємцем Олександром Чируком, де здійснюється роздрібна торгівля продовольчими товарами.

Більшість закладів роздрібної торгівлі та ресторанного господарства зосереджено на території Голобської (16 відсотків) та Люблинецької (9 відсотків) селищних рад, Поворської та Любитівської (6 відсотків), Дубівської та Тойкутської (7 відсотків) сільських рад.

Із загального обсягу роздрібного товарообороту підприємствами району реалізовано продовольчих товарів у торговій мережі на суму 6,6 млн. грн. та непродовольчих товарів – на суму 27,5 млн. грн.

Кращих працівників торгівлі Ковельщини напередодні професійного свята запросили до залу засідань райдержадміністрації на урочистості.

Голова райдержадміністрації Віктор Козак, вручаючи нагороди, сказав: "Дякую від себе особисто, жителів району за Вашу непросту та нелегку працю. Від професіоналізму, тактовності і чуйності продавців, організованої та ефективної роботи підприємств торгівлі залежить розвиток споживчого ринку і наша економіка. Тому щиро, від душі бажаю Вам миру, здоров'я, успіхів у праці. Зі святом Вас!".

З привітальним словом до присутніх звернувся голова районної ради Андрій Броїло.

За вагомий внесок у розвиток інфраструктури Ковельщини та високий рівень торговельного обслуговування населення нагороджено: Тетяну Коваль – завідуючу магазином с. Битня Голобського споживчого товариства, Тетяну Миронюк – підприємця, торговий кіоск "Каштан" с. Облап, Артема Мушку – підприємця, магазин с. Кричевич, Тетяну Денисюк – продавця магазину с. Гішина Дубівського споживчого товариства, Тетяну Простопчук – завідуючу відділом "Кафе" Торгового Дому "Каскад" із Голоб, Василя Гуславського – голову правління Поворського споживчого товариства, Інну Вовчик – продавця непродовольчих товарів магазину "Візит" с. Любитова, Людмилу Новосад – продавця продовольчих товарів магазину "ТПП №2" с. Дроздні.

Відділ інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 720

Повідомлення в номер / Зворушлива зустріч з воїном АТО

02.08.2016

Зворушлива зустріч з воїном АТО

У зв'язку з подіями в нашій державі, всі ми усвідомили, що стали іншими. Кожен із нас намагається чимось допомогти людям, особливо воїнам АТО, приділити їм увагу, вислухати, підтримати. Малесенький внесок кожної людини робить велику справу.

Днями у Мощенській сільській раді відбулася зустріч за "круглим" столом з воїном АТО –Леонідом Нечипоруком, який добровольцем пішов захищати рідну землю.

Прибув уже вдруге у відпустку, тож з'явилася нагода запросити його на відверту розмову. Підтримати Леоніда прийшла рідна сестра Любов Ліщук. Вона, прихилившись до братового плеча, постійно тримала його за руку.

Сільський голова Анатолій Ліщук щиро подякував воїну за непросте рішення – піти добровольцем, а найголовніше за те, що той живим і здоровим повернувся додому. Побажав міцного здоров'я, сили, витримки, та щасливої дороги, адже згодом Леонід знову поїде на Схід. Тож нехай Ангел-охоронець оберігає його від ворожої кулі.

Чоловік вже більше року – в зоні АТО. Під час зустрічі розповів, що майже весь час знаходився в населеному пункті Костянтинівка Донецької області. Багато побачив біди, відчував біль і страх за себе й кожного з побратимів. А служать там хлопці з різних куточків України – усі підтримують один одного у важкі години.

"Спали одягнуті зі зброєю в руках", – згадує Леонід… І враз покотилися сльози. Видно було: щось не договорює, обережно вимовляє кожне слово. І продовжує: "Харчували добре. Там кожен боєць усвідомив суть життя, відповідальність перед країною, сім'єю, яка тебе чекає живим, кожен дзвінок від рідних дорогий".

“Сімейне життя трохи дало "тріщини". Росте син Андрій, якому потрібна батьківська допомога. Змінився, зрозумів, виправив свої помилки", – сказав відверто чоловік.

В розмові пригадалися і добрі часи, коли працював комбайнером у рідному господарстві, був передовиком у намолоті зернових. Було з кого приклад брати, бо батько Віктор Нечипорук теж був передовим комбайнером господарства. Зараз ветеран праці має поважний вік і потребує догляду.

Цікавило Леоніда питання надання земельної ділянки. Анатолій Ліщук повідомив, що її виділено біля саду по вул. Козацькій.

На зустрічі був присутній настоятель місцевого храму о. Василь Старевич, який побажав здоров'я, мудрості, Божої благодаті й подарував ікону Ангела-охоронця, щоб завжди оберігав у скрутну хвилину, захищав скрізь і всюди.

За кошти благодійного фонду, який діє при церковній громаді, вручили воїну подарунок.

Працівники культури приєдналися до щирих привітань і подарували кілька музичних вітань: "Вишивала мати над колискою", "Виростеш ти, сину", "Моє дитинство", "Многії літа".

Леонід Нечипорук був задоволений зустріччю і щиро всім подякував за можливість поспілкуватися й зустрітися у такому колі небайдужих людей. А ми всі хочемо миру і спокою в нашій державі.

Ольга Ліщук,

бібліотекар. с. Мощеної.

На знімкУ: під час зустрічі з учасником АТО в приміщенні Мощенської сільської ради.

Фото з архіву автора.

Ольга Ліщук.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1095

Повідомлення в номер / Пам’ятаю, як сьогодні

02.08.2016

Пам’ятаю, як сьогодні

Поляки і українці жили вперемішку. Пам'ятаю поляків на прізвища Кардас, Гімза, Козак, пані Соколовська (мішаний шлюб, чоловік – Костюк). Мешкали українці – дядько Антін, мамин брат, Денис, Пуніха, Король. Пізніше довідався, що жили Олійники і Коники.

Якихось публічних сварок на етнічному грунті серед дорослих не пам'ятаю. Почалися вони за часів фашистської окупації (як казали місцеві, "при німцях"). Одного разу ввечері хтось постукав у двері. Мати відчинила. Батька уже не було – він помер. У хату нахабно ввалилася група, члени якої розмовляли польською, були озброєні.

Вони почали запитувати матір: "Де ваш син?". Мати відповіла, що у Ковелі, в дядька Івана. Запитали точну адресу. Мати повідомила назву вулиці, а номер будинку не знала. Отже, поляки дізналися адресу брата Миколи, який був майже повнолітнім. Він з Ковеля після переокупації московської пішов на фронт, звідки повернувся кавалером ордена "Красной звезды".

Поляки також шукали зброю. Коли один із них почав грубо розмовляти з мамою, я став голосно плакати. Навідмаш хтось дав мені ляпаса по обличчю.

Мама заспокоювала мене: "Не плач!" . І я, заляканий, замовк. Далі вони звернулись до брата Олексія. Запитали, скільки йому років. Той відповів: "Чотирнадцять", хоч говорив уже легким баском. Поляки пішли.

На ранок пронеслась звістка, що в поселенні замордували Олійника, Коника, Дениса. Відрізали язики, а одному, що був прокомуністичної орієнтації, вирізали на лобі зірку.

Все це я почув із розмов дорослих. Картина була для мене вражаюча – маю на увазі нічний прихід поляків і ляпас. Пам'ятаю все, як сьогодні. Моя розповідь, спогад малолітньої дитини, напевне, не може бути свідченням. Але, коли (уже, напевне, в незалежні часи) це питання "спалахнуло" в Польщі, я допоміг працівниці Ковельського історичного музею зустрітись з дочкою замордованого Дениса (це його прізвище) Настею. Матеріали мають бути в музеї, і є офіційним доказом мордувань українців.

До речі, згадане поселення фактично зникло з карти району в післявоєння.

Нові окупанти розрубали польсько-український вузол десь в 1946 році. Поляків виселили в Польщу, а українці переселилися в Ковель. Найдовше там жили Дениси (Славко) і Пуніха (це її вуличне прізвисько). У неї був син, але він рано помер від хвороби.

Пізніше люди розповідали, що у той вечір приходила польська боївка з с. Ружина.

У зв'язку з прийняттям польським Сеймом резолюції про визнання трагічних подій 1942-1943 р. р. "геноцидом польського народу", хочу висловити такі міркування.

1. Не можу "розкласти" згадані події строго по політичних "поличках" як в тодішньому світлі, так і в сьогоденні.

2. Не можу дати строге визначення цих подій в юридичному плані.

3. Більше, ніж певен, що Жириновський і Ко "попрацювали" у Польщі продуктивно.

4. Ми шануємо на Волині і Міцкевича, і Костюшка, якого російська влада вважала розбійником.

5. Нам своє робити: розбудовувати незалежну демократичну державу з повагою до народів, які нас поважають.

6. Українська влада повинна дати виважену, але без самопринижень оцінку і відповідь на дії польських україноненависників.

7. Я допоміг працівнику Ковельського музею зустрітись з дочкою замордованого жителя колонії "Люблінець", яка в ті роки була уже дорослою. Отже, цей матеріал може бути свідченням. Моя розповідь – враження 4-5-річної дитини не може бути свідченням.

8. В той час точилася боротьба за незалежність корінної української нації з поселенцями-колонізаторами.

9. Хто зробив перший постріл, не знаю. Можна було вирішити питання цивілізовано, як це зробили чехи і словаки.

10. Польща не повинна вказувати нам, як і що називати. Цілком природно, що ми не маємо подібного вказувати полякам.

11. Степан Бандера, Роман Шухевич і ще низка керівників УПА сприймаються сьогодні українцями як символи волі, боротьби за націю. Боротьби, в основному, з московськими завойовниками, а не з поляками, хоч вони теж були нашими завойовниками.

12. Повстання Костюшка придушували російські солдати під проводом Суворова, то що – його іменем не називати вулиці і пам'ятки в Росії?

13. Так складалося, що сусідні народи мали між собою конфлікти, і ті самі особи для одних – герої, а для інших – недруги.

14. Можна знайти у Польщі об'єкти, що названі іменами кривдників українців.

15. Вважаю, що для підготовки цієї резолюції потрудились не тільки жириновські, а й українські "опозиціонери", януковичівці за вказівками, звісно, з Москви.

16. Я розповів лише про дії поляків в нашій хаті і в колонії "Люблінець". Подібне було і в селі Зеленому, і в інших населених пунктах Волині.

І на завершення. З ким-ким, а з Польщею у нас історичних порахунків предостатньо. Але розумна частина людства розвивається, і ми, його нове покоління, повинні на грунті позитивного і негативного історичного досвіду будувати стосунки на взаємоповазі і толерантності.

Яків ЛАВРЕНКО.

Наша сім'я мешкала в колонії "Люблінець" недалеко від села Люблинець (сьогодні Ковельського району), майже біля траси на Володимир-Волинський. В поселенні було, як пригадую, десь близько десятка обійсть. Поляки і українці жили вперемішку. Пам'ятаю поляків на прізвища Кардас, Гімза, Козак, пані Соколовська (мішаний шлюб, чоловік – Костюк). Мешкали українці – дядько Антін, мамин брат, Денис, Пуніха, Король. Пізніше довідався, що жили Олійники і Коники.

Яків ЛАВРЕНКО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1241

Повідомлення в номер / Родинного благополуччя, щастя та здоров'я!

02.08.2016

Родинного благополуччя, щастя та здоров'я!

У прекрасну літню пору шість десятиліть тому засвітилась зірка долі Самчука Олега Максимовича – Заслуженого лікаря України, колишнього головного лікаря Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання, який за 28 років керівника охорони здоров'я Ковельщини завдяки наполегливій, послідовній праці та високому професіоналізму забезпечив належну матеріально-технічну базу лікувально-профілактичних закладів об'єднання, доступність отримання громадянами кваліфікованої медичної допомоги, впровадження нових сучасних передових технологій в діагностиці та лікуванні.

Після закінчення в 1979 році Чернівецького державного медичного інституту та в 1980 році – інтернатури за спеціальністю лікаря-хірурга, до 1984 року Олег Максимович працював хірургом в Ковельській центральній райлікарні.

Протягом трьох років (1984-1987р.р.) він – директор Ковельського медичного училища, в якому завдяки його активним і цілеспрямованим діям та наполегливій роботі, воістину вулканічній енергії зумів здобути авторитет та успіх в колективі.

У жовтні 1987 року його було призначено головним лікарем Ковельської центральної районної лікарні.

В січні 1993 року з ініціативи головного лікаря на базі всіх лікувально-профілактичних закладів міста та району створене Ковельське міськрайонне територіальне медичне об'єднання, що дало можливість ефективно керувати лікувальним процесом, економно та цілеспрямовано використовувати кошти, поліпшити якість надання медичної допомоги населенню.

З цього ж року Самчук О. М. очолив міськрайонне територіальне медичне об'єднання, а в березні 2015 року, в зв'язку зі станом здоров'я, своє кермо він передав представнику молодого покоління медиків.

Як ініціативний і по-справжньому талановитий керівник, він був і залишається взірцем самовідданого та чесного служіння інтересам своїх земляків. Життєвим кредо його стали праця, добро, щоденна турбота про кращий завтрашній день працівників колективу. "Не можна зупинятись і тішитись досягнутим, оскільки завтра тебе обійдуть активніші", – стверджував головний лікар.

Самчук Олег Максимович постійно, з перших днів організації медичного об'єднання, працював над зміцненням матеріально-технічної бази лікувальних закладів.

Під його керівництвом і за його безпосередньої участі реконструйовано патологоанатомічне відділення, діагностичне відділення, відкрита бактеріологічна лабораторія, регіональне відділення інтенсивної терапії новонароджених при пологовому будинку, цілодобовий травматологічний пункт центральної райлікарні, оснащено сучасною апаратурою ряд лікувально-профілактичних закладів району. В умовах фінансової скрути побудовано та здано в експлуатацію приміщення харчоблоку центральної райлікарні.

В 2007 році він організував відкриття власними силами відділення амбулаторного діалізу центральної райлікарні, оснащеного новим і сучасним обладнанням та системою водоочищення.

Проведено також реконструкцію частини приміщення пологового будинку під стаціонарне відділення дитячої лікарні, а приміщення дитячої лікарні реконструйоване під поліклініку центральної райлікарні.

З ініціативи та за активної участі Самчука О.М. в травні 2009 року введено в дію кабінет магніто-резонансної томографії, що дало можливість своєчасно проводити діагностику багатьох захворювань мешканцям не лише Ковельщини, але й прилеглих регіонів області.

З листопада 2010 року в центральній районній лікарні діє центр мікрохірургії ока, де проводяться операції по видаленню катаракти з імплантацією штучних кришталиків та антиглаукомматозні операції. В травматологічному відділенні центральної районної лікарні проводять операції по ендопротезуванню кульшових суглобів. В хірургічному відділенні центральної районної лікарні проводяться лапароскопічні операції.

У відділенні анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії успішно функціонує центр тромболізисної терапії для хворих з інфарктом міокарда. В урологічному відділенні центральної райлікарні встановлено сучасний дистанційний ударно-хвильовий літотриптор. Для лікування дерматовенерологічних хворих введена нова методика лікування шкірних хвороб шляхом опромінення ультрафіолетовими променями.

Завдяки принциповій позиції і високим організаторським здібностям Самчука О. М., в складний для держави і медицини період наприкінці 90-х років в Ковельському районі не лише було збережено сільську мережу закладів охорони здоров'я та кадровий потенціал, а й з 1999 року відкриті нові лікарські амбулаторії, зміцнена матеріальна база сільських закладів охорони здоров'я.

За його безпосередньою участю досягнуто стабілізації та поліпшення основних показників роботи лікувальних закладів медичного об'єднання, яке акредитовано на вищу кваліфікаційну категорію та сертифіковано Міжнародним органом сертифікації систем управління ТОМ "Глобал Сертифікат".

За вагомий внесок у розвиток охорони здоров'я нашої країни медичне об'єднання нагороджене Дипломом лауреата загальнонаціонального проекту "Флагмани сучасної медицини України".

Надихаючи усіх своєю неймовірною працездатністю, новаторським підходом до вирішення сьогоденних проблем, здатністю продукувати нові ідеї, Олег Максимович вміло та успішно їх реалізував. Завжди був відповідальний у слові і ділі, чутливий до людських проблем і бід.

Як висококваліфікований фахівець та організатор охорони здоров'я, очолював асоціацію головних лікарів лікувально-профілактичних закладів області, також був головою Волинської обласної організації роботодавців галузі охорони здоров'я, а в 2005 році – обраний членом ради Всеукраїнського об'єднання організацій роботодавців галузі охорони здоров'я.

Самчук Олег Максимович спрямовував свою роботу також на організацію та підтримку міжнародних зв'язків. Окремі лікарі центральної районної лікарні проходили стажування в клініках Федеративної Республіки Німеччини, а німецькі спеціалісти проводили показові операції в травматологічному відділенні центральної райлікарні. Започаткована Олегом Максимовичем співпраця з Мальтійською Службою Допомоги м. Шверте і надалі залишається плідною з питань надання допомоги медичним закладам Ковельщини та організації стажування фахівців центральної районної лікарні в лікувальних закладах Федеративної Республіки Німеччини.

Згідно з українсько – американською програмою "Здоров'я матері і дитини" працює Ковельський пологовий будинок.

Сумлінною і плідною працею, високим професіоналізмом Олег Максимович давно завоював повагу та вдячність колег, друзів, керівництва і громадськості нашого міста та району.

Займаючи активну позицію в громадському житті, неодноразово обирався депутатом міської, районної та обласної рад, в 2010 році був обраний членом виконкому Ковельської міської ради.

За активне впровадження нових методів діагностики та лікування, вагомий особистий внесок у розвиток охорони здоров'я, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм Олег Максимович нагороджений Почесними грамотами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров'я України, грамотами управління охорони здоров'я облдержадміністрації.

В 1994 році йому присвоєно Почесне звання "Заслужений лікар України".

Впевнені, що Ви, Олеже Максимовичу, здобули і щастя, й успіх у праці керівника, в яку Ви щоденно вкладали скарби серця й душі, завдяки тому, що в думках мали добрі наміри, а в справах – вмілі руки.

У Вашій особі ми мали не просто вимогливого керівника, але й чуйного і мудрого порадника з багатим життєвим досвідом. І цим Ви ділились з нами щиро і щедро.

Спасибі Вам за це!

Шановний Олеже Максимовичу!

Вітаючи Вас з ювілеєм, ми, Ваші колишні підлеглі та однодумці, від душі зичимо Вам міцного здоров'я, родинного затишку, благополуччя, радісних і щасливих років життя, любові, підтримки і поваги від найдорожчих людей!

Хай усе хороше, зроблене з душею та натхненням, повертається до Вас сторицею, а тепло і затишок родинної оселі надійно захищають Вас від негараздів!

Нехай кожна мить життя радує Вас своєю неповторністю!

Щастя Вам і добра!

З повагою –

колеги – медичні працівники.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1034

Повідомлення в номер / Модест Левицький – яскрава постать в історії України і Волині

02.08.2016

Модест Левицький – яскрава постать в історії України і Волині

25 липня 2016 р. минуло 150 років від дня народження лікаря, письменника, педагога, просвітянина, музиканта Модеста Пилиповича Левицького (на знімку він – разом із дружиною Зінаїдою), діяльність якого тісно пов’язана з Ковелем, Ковельщиною, Луцьком.

Любов Мержвинська.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1608

Повідомлення в номер / Вітаємо з Днем працівника торгівлі

28.07.2016

Вітаємо з Днем працівника торгівлі

Наполегливість, майстерність, професіоналізм кожного працівника торгівлі – від продавця, менеджера до генерального директора – є невід'ємною складовою успішного розвитку не тільки приватного бізнесу, але й держави в цілому.

3 нагоди професійного свята прийміть найщиріші вітання усі, хто причетний до торговельних відносин: від виробників і тих людей, хто стоїть за прилавком, до покупців, бо саме ми, всі разом, створюємо необхідний ринок попиту та пропозицій.

У цей святковий день дозвольте Вам побажати впевненості у кращому майбутньому, здоров'я і життєвої наснаги, благополуччя і достатку, родинного тепла і щирих посмішок.

Партнерам бажаємо подальшого розвитку Вашого бізнесу, стабільності, вдячних покупців. Нехай досягнення Вас окрилюють, невдачі змінюють нові перемоги, всі угоди будуть мегаприбутковими, а клієнти завжди в гарному настрої! Хай людська повага й пошана щодня супроводжують Вас у професійній діяльності.

Щастя Вам і Вашим родинам і, найголовніше – мирного неба над головою!

З найкращими побажаннями –

група компаній «Юкон».

НА ЗНІМКУ: працівники компанії “Юкон” Людмила МАТВІЙЧУК, Михайло ЗІНЧУК, Олена СТОЛЯРЧУК, Людмила ВЕГЕРИЧ, Вікторія Шевчук, Анатолій Ковальчук, Сергій Вдов’як, Наталія Вдов’як.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Торговельна справа – одна з найдревніших в історії людства. З давніх часів її величність Торгівля стала сполучною ланкою у взаємодії різних країн і куточків всього світу, яка допомагає здійснювати не тільки купівлю-продаж товарів, але, перш за все, є засобом спілкування людей один з одним. Наполегливість, майстерність, професіоналізм кожного працівника торгівлі – від продавця, менеджера до генерального директора – є невід'ємною складовою успішного розвитку не тільки приватного бізнесу, але й держави в цілому.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1645

Повідомлення в номер / Протистояння: як це було

28.07.2016

Протистояння: як це було?

Нове загострення польсько-українських стосунків, викликане різними оцінками протистояння у 1942-1943 р.р., пробуджує у душах людей неспокій і тривогу. Коли в Україні точиться братовбивча війна на Сході, ортодоксальні політики за Бугом підіймають на щит питання "геноциду" поляків.

Так, парламентарі сусідньої країни офіційно встановили 11 липня “Національним днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої”. За резолюцію проголосували 442 депутати, 10 – утрималися.

Напрошується суб'єктивна думка: чи не провокує цю ворожнечу хтось із войовничих імперських кабінетів у Москві? З історії знаємо, як Сталін і Гітлер ділили Польщу і чим це закінчилося. Сьогодні російські імперіалісти сплять і бачать незалежну Україну "своєю". З іншого боку, шовіністично налаштовані польські політики мріють про відновлення Речі Посполитої, де Ковель і Волинь будуть у їхньому складі.

Українці ж хочуть миру!

Але, попри все, уроків історії забувати не можна, і слова правди мають знімати штучно створену напругу і проростати взаєморозумінням. Простий люд помсти не бажає, однак повинен знати, як це було.

У своїх писемних особистих архівах я натрапив на розповіді бабці Маньки (на жаль, уже покійної). Її розповіді – це світло і тіні трагічного протистояння в розумінні простої української селянки.

– Ти ж не знаєш своєї історії, – дорікнула якось мені бабця Манька. – Хата ваша стояла в селі на малому кутку між Галієм і Чорним Іваном. Потім її розібрали і перевезли на хутір в урочище "Збище". Там – земля твоїх предків. Хутірська хата була гарна, як лялька – бляхою зеленою покрита, вікна різьблені і сад яблуневий пишний. Ту хату спалили поляки у 1943 році, як і церкву Петра і Павла, що на кладовищі стояла.

– А за що поляки з нас познущалися? Ворогували між собою чи сварилися? – запитую.

– Та ні. Навпаки, до війни мирно уживалися і допомагали один одному. Було, в село поляк Кац приїхав – бідний, босий і голий. То йому кузню допомогли облаштувати. Корови їхні на нашому пасовиську паслися. І він відповідав добром. З бідного навіть плати не брав. Старався. Як облаштує воза, то всі задивлялися. Помічником у нього була дружина. Та пані брала молота і кувала вправно розпечене залізо. Працювали багато і швидко розжилися. Землі прикупили на "Марасінах" біля Ружина. Людяні були і доброзичливі.

Коли стали воювати поляки з українцями, то вони нас попереджали про біду, тим і спасали. Та поляки, як і всі, – не однакові. Один такий войовничий довгий, як глист, і худий, погрожував: "Всіх поб'ємо. Око за око. Лоб за лоб". Таких боялися.

– А стріляти один в одного з якої причини розпочали?

– А хто його знає? Кажуть, наші в Ружині закрили поляка у підвалі, де той помер. Так і розгорілося полум'я ненависті і помсти.

З колонії "Троскоти" люті осадники польські прийшли і клевечан Василя й Петра спіймали, підвели до клуні й вистрелили в потилиці. Кулі розривні були, то аж мізки на стіну полетіли. Страшно!

– А жінок теж вбивали?

– А то ти не знаєш? Вашу бабцю Любку поляк, сусід з "Троскіт" Адолєк Лєсніцький, стріляв під вухо. Все потрощив. Як лишилася жива, знає хіба що Бог. Її в Довгоноси відвезли, і якось виходили. Ваша бабця казала: "Адолєку, невже ти у мене будеш стріляти? Ми ж сусіди, жили з вами добре". Але той тільки вилаявся і вистрелив. Помста засліпила розум. Люди ховалися, де могли.

– А ви як залишилися живі?

– В Адама нашого кінь був. То ми швиденько запрягли, сіли на віз і до Старих Кошар втекли. Туди поляки не потикалися, бо там самооборона повстанців стояла, а в Миляновичах штаб їхній був. Так вийшло, що наше село було не захищене, то й постраждали невинні.

А за п'ять верстов від Милянович у селі Торговищах партизани хазяйнували. Вони вночі напали на село з усіх боків. Ішли до центру, а повстанці відійшли. То партизани зброю у місцевих позабирали і пішли. А ми, налякані, з Кошар поїхали на хутір до знайомих, що біля Торговищ. Нас шість душ голодних. А господарі теж не ситі. Не встигли поселитись, як раптом партизани йдуть. Хліб і самогонку в снопи заховали.

Один шістнадцятилітній молодик з автоматом до нас: "Свиню давай, а то постріляю всіх".

Ми в плач. Командира просимо. А той в шкіряній куртці, із червоною стрічкою на шапці, з пістолетом таки вислухав нас. І наказав: "Отстань от них. Видишь, последнее отбираем, что с этих женщин возьмешь? Поехали".

А їм що? Не взяли у нас – відберуть в інших. Це ж війна. Так було: приходять червоні – беруть, за ними повстанці – теж давай.

Через деякий час, коли все більш-менш стихло, до села повернулися, а у нашій хаті снаряд на печі, як підсвинок, лежить. Не розірвався. Наступ на Ковель розпочався. Тоді людей було побито багато, і в Турії скільки втопилося. Стріляють. Вимушені були втікати. Опинилися в Теремному за Луцьком. Ой, які ж то добрі люди приютили нас! Там і тебе, малого доглядали, і молочком парним поїли. Шкода, прізвища забулися. Все одно подяка їм. Може, через Бога передасться.

Повернулися назад – війна пішла, а жити немає де. Поселились в бункерах у лісі. Потім з хліва, що лишився, хату зліпили. А страху набачилися! На полях вбиті, як снопи, лежали. Наказали трупи звозити. То ми на вози тіла, як дрова, клали. Окремих, які почали розкладатися, вилками вантажили. Всіх у братську могилу штабелювали. Та могила була біля клубу. Пізніше останки (а там і німці, і росіяни, і поляки) перезахоронили в Турійську.

Спогади стікають у одну ріку пізнання. Свідчить краєзнавець і дослідник історії села Арсен Матвіюк: "Влітку 1943 року під час жнив на полі був убитий Василь Давидюк - староста села Клевецька (ймовірно, поляками).

Перед Покровою 1943 року група вояків УПА підійшла зі сторони урочища "Горбаха" до польської колонії "Троскоти" і почала стріляти по польських хатах. Було вбито А. Мусялка. Через декілька днів поляки напали на село і почали вбивати, кого тільки бачили.

Під час набігів поляки убили: Федоруків – Миколу, Олександра, Мартошку, Василя; Галіїв – Степаниду, Панікарку; Давидюків – Олександра, Гапку, Анну; Баран Олександру; Юхимуків – Тита та Євтуха; Клімука Кіндрата. (Арсен Матвіюк. "Клевецьк – моє село").

Свідчення з близьких душі місць моторошні і лещатами стискають серце. Але це – тільки краплина в морі жорстокості.

В Ковельському районі під час тих трагічних подій було вбито

українців:

– поляками з пляцувок – 346 осіб;

– поляками-шуцманами – 43;

– гітлерівцями – 265;

– упівцями за зраду – 13;

– червоними партизанами – 19.

Поляків:

– упівцями і кущовими загонами самооборони – 265;

– гітлерівцями – 18;

– червоними партизанами – 7.

Загалом, за даними Івана Пущука, наведеними в книзі "Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 р.р. Ковельський район", на території Волині загинуло: українців – 8724 чол., поляків – 6484 осіб.

Звичайно, ці цифри не співпадають із польськими даними, особливо з тими, які наведені у працях відомих українофобів Семашків. Але вони побудовані на свідченнях очевидців.

…Ляскають голосним посвистом, мов кулі, слова зверхності і помсти, брязкають затвори автоматів. ХХІ століття шукає нової війни. Господи, зглянься, і примири грішні душі поляків, українців, німців і росіян! Наверни до покаяння і всепрощення!

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної

спілки краєзнавців України.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 713

Повідомлення в номер / Про що свідчать факти

28.07.2016

Про що свідчать факти

Тема протистояння на Волині 1943-1944 років, попри значні зусилля попередньої влади України та Польщі у питаннях примирення, залишається однією з найбільш чутливих та дискусійних в історії двосторонніх стосунків. Значна частина небайдужих до цієї теми громадян, неурядових організацій по обидва боки кордону залишається при своїй оцінці причин та перебігу тих подій.

У польській історіографії волинські події досить часто трактують лише як антипольську акцію Української повстанської армії, в українській – наголошують на мотивах, що спонукали УПА до проведення такої акції, а також приділяють значну увагу "діям у відповідь", у тому числі й проти цивільного українського населення, загонів Армії Крайової (АК). А про що свідчать факти?

На момент початку Другої світової війни й нападу гітлерівської Німеччини на Польщу українське населення перебувало в пригнобленому стані. Шовіністична політика міжвоєнної Другої Речі Посполитої була спрямована на культурну, соціальну, економічну та релігійну дискримінацію українців і нагадувала апартеїд у Південній Африці. Тому під час німецько-польської війни українці не виявляли великої лояльності до Польської держави.

Попри те, що в лавах Війська Польського проти нацистів сумлінно воювало близько 120 тис. мобілізованих українських солдатів, Західну Україну охопили повстанські виступи, організовані ОУН. Майже 8 тис. членів ОУН за підтримки тисяч селян-симпатиків взяли участь у виступах у 183 населених пунктах. Тоді вперше в Другій світовій війні було проведено каральні акції проти українських сіл польськими військовими.

Після того, як Німеччина окупувала Україну, нацистська адміністрація проводила політику "поділяй і пануй". На жаль, це їй дуже часто вдавалося. У кожній окупаційній зоні загарбники по-своєму ставилися до різних етносів, які населяли ті землі. Так, на Волині, яка увійшла до складу райхскомісаріату "Україна", німці протегували полякам. Усе це лише сприяло взаємним підозрам і звинуваченням у "зраді" та "праці на ворогів".

Конфлікт почав набирати обертів на теренах Надсяння й Підляшшя (Генеральне губернаторство) восени 1942 року. У листопаді 1942 – лютому 1943 років нацисти виселили поляків із низки сіл, заселивши на їхні місця українців. Загони Армії Крайової розцінили це як "співпрацю українців з німцями проти поляків" і в березні 1943 року розпочали акції помсти, які вилилися масовим убивством українців.

Внаслідок кривавих розправ тисячі українців змушені були рятуватися втечею на Волинь. Так відомості про знищення поляками українців дісталися до райхскомісаріату "Україна".

Керівник місцевої окупаційної адміністрації Еріх Кох був відомий своєю українофобією і здійснював надзвичайно жорстоку окупаційну політику. "Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, і щоб українець, побачивши поляка теж горів бажанням його вбити", – так висловив формулу своєї політики райхскомісар.

У райхскомісаріаті "Україна" на Волині чимало поляків служило в окупаційній адміністрації. Поряд із цим нацисти перекинули з Генерального губернаторства близько 6 тис. бійців поліцейських батальйонів, укомплектованих поляками. Саме на Волині навесні 1943 року відбулася ескалація міжетнічного конфлікту.

Польська поліція брала участь у німецьких каральних акціях проти українців (наприклад село Дермань, 30 травня 1943 року), польське підпілля АК готувало плани відновлення довоєнної польської влади в Західній Україні, а щойно створена Українська повстанська армія розпочала антинацистське повстання. Роз'ятрені чутками про антиукраїнські погроми на Холмщині й Підляшші, українські повстанці ліквідовували найактивніших колабораціоністів з числа поляків. Часто при цьому страждали їхні родини.

У квітні–травні 1943 року поляки стали створювати укріплені "самооборонні" бази (Пшебраже, Малинське, Верба, Купичів, Порицьк тощо), яким постачали зброю і матеріально підтримували німці. Ці загони (наприклад Людвіка Малиновського) дуже часто займалися не самообороною, а нападами на довколишні українські села. Крім того, частина польської меншини співпрацювала з радянськими партизанами, проти яких УПА також вела боротьбу.

Провід ОУН декілька разів ініціював перемовини з польським підпіллям про припинення боротьби, але кожного разу на заваді ставало небажання поляків зректися українських земель.

Багато українських істориків вважають, що значною мірою саме така позиція поляків, а не радикальний націоналізм ОУН(б) та керованої нею УПА, стала головною причиною проведення повстанцями збройних акцій проти польських колоній та сіл у 1943-1944 роках. Адже етнічні чистки поляків раніше не планувалися оунівцями, а стали прямим наслідком розвитку подій уже під час німецько-радянської війни.

Таке припущення підтверджує, зокрема, відсутність фактів масового знищення поляків у Кам'янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській областях, де у 1943-1944 роках загони УПА були доволі активними. Однак, як стверджується, у цьому регіоні поляки не становили загрози державницьким прагненням українців, оскільки не претендували на включення зазначених земель до складу повоєнної Польщі.

Поступово акції українських повстанців на Волині поширилися на польських селян, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення. Із лютого 1943 року антипольські акції охопили східні повіти Волині (за тогочасним адміністративно-теріторіальним поділом) – Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. В червні вбивства поляків поширилися на Дубнівський, Кременецький та Луцький повіти, в липні – на Горохівський, Володимир-Волинський та Ковельський, а наприкінці серпня – на останній волинський повіт – Любомльський.

11-13 липня 1943 року відбувся генеральний виступ проти місцевих поляків. Загони УПА майже одночасно атакували понад 100 польських поселень.

Після цього командування АК Волинського обшару (округу), щоб протидіяти загонам УПА, направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази самооборони.

Переважна більшість осередків польського опору не витримали натиску загонів УПА й були знищені. Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тим польським базам самооборони, які були чисельними (по кілька тисяч осіб) та отримали солідну матеріальну підтримку з боку командування АК у вигляді зброї, амуніції й добре вишколених військових, а також тим, яким допомагали радянські партизани (переважно у лісистих східних та північних районах Волині).

Від середини літа й особливо восени 1943 року польські бази самооборони організовували напади на осередки й боївки УПА, а також походи на українські села задля поповнення свого продовольчого забезпечення. Зрозуміло, що від подібних дій страждало українське цивільне населення.

З початку 1944 року польсько-український конфлікт поширюється спершу у прикордонні з Волинню райони Галичини, а згодом і далі на південь. З наближенням німецько-радянського фронту підпілля АК активно готувалося до повстання з метою відновлення контролю над українськими землями, що входили до складу Польщі до війни (акція "Буря").

Це суперечило планам командування УПА, тому взаємна боротьба продовжилася з новою силою. Припинив польсько-українське протистояння в Західній Україні лише прихід радянських військ. Однак конфлікт продовжувався на т.зв. Закерзонні – Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині, українських етнічних землях у складі соціалістичної Польщі. За домовленостями між Польщею і УРСР з вересня 1944 року відбувався обмін населенням. Поляків із Західної України переселяли в Польщу, а українців із Польщі – в Україну. Щоб прискорити репатріацію українців, які робили це неохоче, з кінця 1945 року польський комуністичний уряд вдався до примусової депортації із застосуванням війська. Тепер загони УПА стали в обороні українських сіл від виселення.

28 квітня – 28 липня 1947 року польська комуністична влада провела операцію "Вісла". Було виселено вглиб Польщі понад 140 тис. українців, які ще залишалися на своїх корінних землях. Оскільки тепер українська територія Закерзоння була знелюднена, то подальша боротьба УПА втрачала сенс.

Акція "Вісла" поставила крапку в українсько-польському збройному протистоянні 1942–1947 роках. Крім депортованих в ході акції "Вісла", у 1945-1947 років польські комуністи примусово переселили в УРСР півмільйона українців, ще 10-12 тис. цивільних загинуло. У боях із польськими військами і їхніми чехословацькими союзниками полягло 2-3 тис. українських повстанців і членів ОУН.

За матеріалами

офіційних джерел підготував

Ярема Гоян.

За матеріалами офіційних джерел підготував

Ярема Гоян.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 707

Повідомлення в номер / Забуттю не підлягає

28.07.2016

Забуттю не підлягає

Ще Друга світова війна не дає про себе забути, а вже АТО забирає мужніх молодих захисників країни. А як же прикро, що колись проти фашистських загарбників росіяни і українці, а також представники інших національностей стояли разом і завдяки цьому перемогли. А тепер ворогами стали побратими і покликали найманців, щоб нажилися на чужому горі. Знову смерть, сльози, каліцтво, сироти, вдови, згорьовані матері і батьки.

…Лев Кириченко народився в Богульші (біля Самари, Росія), за національністю – росіянин. 18-річним призвали в армію. Рік був воєнний, бої вже йшли в Україні. Ворога гнали назад, тому він був не менш жорстокий, адже бачив свою близьку поразку. Захищав Україну і росіянин Лев Кириченко, воював мужньо. В липні 1943 року здійснив подвиг, про що свідчать документ і медаль "За відвагу". Він був сержант і командир обслуги бойової гармати із 4 солдатів.

Селу Ялцівка Малинського району Житомирської області найбільше довелося зазнати горя. Фашисти ніяк не хотіли поступатися ні на крок. Деякі села по сусідству і не бачили ворога. А тут, як у пеклі, йшли жорстокі бої. І село те переходило кілька разів з рук у руки. У тій запеклій боротьбі за кожну грудочку землі 9 грудня 1943 року і загинув Лев Кириченко, а разом з ним і його побратими склали тут голови. Добрий чоловік захоронив у тимчасовій могилі, бо земля була мерзла. А як фронт пішов далі на Захід, перезахоронили всім селом у Братській могилі.

Коли рідні одержали похоронку, сестра Олена, (а вони були близнюки), пішла добровольцем на війну, закінчивши курси радисток, щоб відомстити ворогові за брата. Їх було шестеро сміливих дівчат. Йшли слідом за фронтом. Дорога була важка, спали на ходу та ще й рацію на собі несли.

До Берліна залишилось 70 кілометрів, як скінчилась для неї війна. Олену послали на курси підвищення кваліфікації. І це її врятувало, бо коли їхали через міст, а в ньому була закладена міна, всі загинули, підірвавшись. Ось така була доля дівчат і Олени.

Після Перемоги, закінчивши навчання, потрапили за розподілом на Волинь в Камінь-Каширський. Там і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Миколою Лук'янчуком. Згодом переїхали в Голоби, де працювала начальником радіовузла. Народились в них дві доньки. Дівчата після школи і вузів роз'їхалися. Валентина працювала і вийшла заміж аж в Сибіру, Антоніна лишилась у Голобах. Доглядала батьків. Мати рано пішла із життя – напевно, війна дала про себе знати, а батько прожив до 90 з лишком літ.

Ще як була жива Олена Федорівна, кілька разів прагнула через військкомат дізнатись, де загинув брат, щоб поїхати відвідати могилу. У відповідь повідомляли, що загинув смертю хоробрих і все. Мабуть, багатьом приходили такі повідомлення, бо героїв було мільйони, то хто там кого шукав і повідомляв рідним? І, помираючи, сестра просила дітей, щоб знайшли могилу брата.

Тож Антоніна не могла заспокоїтись. Коли комп'ютер став служити людині, вирішила виконати пошукову роботу за його допомогою. В інтернеті вона "знайшла" місце, де похований її дядько Лев Федорович.

Таким же шляхом зв'язалися з тамтешньою владою. Звідти прийшло запрошення відвідати Братську могилу.

Антоніна Миколаївна Байда з сином, невісткою і внучкою вирушили в дорогу. З собою взяли живі квіти із корінням і землею, щоб посадити на могилі. Зустріч була зворушлива. Віктор Григорович Мельник, сільський голова Любович, куди входить і Ялцівка, Алла Михайлівна Музика – завідуюча клубом села Ялцівка, Ольга Сергіївна Андрійчук і Олександр Сергійович Гончаренко – очевидці (були дітьми у воєнний час) та з іншими жителями хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустріли гостей.

Волиняни зразу знайшли на Братській могилі прізвище "Лев Федорович Кириченко" і вклонились всім, хто загинув за село в Україні. Посадили квіти з волинською землею, а звідти житомирську привезли і вдома поклали на мамину могилу.

Так “обмінялись” брат із сестрою землею, ніби завітали одне до одного в гості, тільки вже в іншому світі.

Теплий прийом і спілкування з жителями Ялцівки назавжди збережуться в пам'яті рідних. Бо хіба можна таке забути? А з Сибіру збирається друга племінниця в подорож до дорогої могили.

Валентина ОСТАПЧУК.

НА ЗНІМКАХ: під час відвідин вічного місця спочинку своїх рідних.

Фото з домашнього архіву.

Валентина ОСТАПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1139