Повідомлення в номер / Чи є у нас патріотична українська еліта

02.02.2017

Чи є у нас патріотична українська еліта?

Тепер досить часто нам доводиться чути слово "еліта". Воно, як і багато інших, – іншомовного походження. На превеликий жаль, справжню суть далеко не всі знають і розуміють. При цьому, не тільки прості, як-то кажуть смертні, але й ті, хто про це говорить.

Cловник іншомовних слів (К., 1975 р.) зазначає, що це слово походить від французького "elite" (краще, добірне), від латинського "eligo" (вибираю). Далі йде пояснення: 1. Гурток людей з пануючих верств буржуазного суспільства – вибраних, найкращих. 2. Найкращі рослини, відібрані для виведення нових сортів; найдоброякісніше сортове насіння, найкращі за продуктивністю тварини в стаді даної породи. 3. Переносно – вибране, добірне військо, фахівці тощо.

Майже аналогічне визначення подибуємо в "Кратком словаре иностранных слов" (М., 1988 р.), "Словаре русского языка" (М.,1990 р.). Порівняно недавно виданий "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (К., 2003 р.) до еліти відносить людей, що відрізняються з-поміж інших своїм суспільним становищем, розумом, здібностями і т. ін.

Я не пригадую, щоб за радянських часів вживалося це слово для характеристики людей. В 4-томному словнику Даля його ще немає. Про елітні рослини, тварини говорилося. Чи це тому, що в той час у нас суспільство не було буржуазним? Чи, може, все населення було елітою, чи просто її взагалі не було серед населення? Наскільки мені вдалося зрозуміти, тепер у нас називають елітою тих людей, яким різними методами і способами (переважно не найдостойнішими), вдалося збагатитися. Але коли послухаєш радіо, подивишся телевізор, почитаєш про ту "еліту" в пресі, то чомусь не знаходиш тих якостей, які вкладаються в поняття "ЕЛІТА".

Що це за еліта, яка, живучи в державі від народження і до глибокої старості, не спромоглася засвоїти державну мову, вести себе по-елітному? А представники її керують державою, приймають закони, постанови, рішення, за якими людям доводиться жити. І це керівництво іноді доходить до абсурду.

Візьмемо такий факт. В Конституції – Основному Законі України чітко написано, що в державі існує одна мова – українська, а наша " еліта" (окремі народні депутати України) приймають присягу мовою сусідньої країни, не кажучи вже про те, що чужою мовою послуговуються, виступаючи з трибуни парламенту. Вони ж прийняли закон про "ліміт" на мовлення в Україні українською мовою (аж 25 % - здається, зараз так). Не на мовлення іноземними мовами, а українською! Хіба " ЕЛІТА" могла б прийняти такий закон, якби вона була справжньою?

Як видно з теперішніх е-декларацій, осіб, які стали багатіями і яких чомусь називають "елітою", у нас їх мабуть буде 10 %. Як стало відомо із різних ЗМІ, увесь світ був цим шокований. Пригадується, що при "Союзі" писали, що в капіталістичних країнах налічували один відсоток населення, який займає найвищі щаблі влади і є найбагатшим, нещадно експлуатуючи всіх "нещасних". Як пишуть аналітики, судячи з декларацій, наша країна –найбагатша у світі, тільки чомусь прості люди, в яких на шиї "ярмо", живуть надзвичайно бідно. З України щорічно виїжджає мільйон людей за кордон на заробітки, щоб якось допомогти вижити тим 90%.

Продовжуючи тему мови, нагадаю, що 3 липня 2012 року був прийнятий так званий Закон "Ківалова -Колісніченка", який фактично сприяє продовженню русифікації нашої ніби незалежної держави. То де наша еліта, яка, нарешті, сама почне розмовляти українською і поведе за собою населення країни? Доходить до абсурду.

Нещодавно посміялися в інтернет-мережі з того, що іноземний посол при зустрічі з нашим міністром розмовляв українською, а той – чужою мовою, якщо не сказати просто мовою нашого агресора, страшного ворога. Це ще одна з характерних ознак нашої "еліти".

Нас, українців, хто тільки не ґвалтував з питання мови. Але найбільшої шкоди завдала Російська імперія. Багато з нашого люду вже й не пам'ятають, коли вони втратили свою мову. Адже русифікація проводилася фактично з ХVІ сторіччя. А в перші роки радянської влади, як відомо з історичних джерел, багато людей, щоб вижити, мусили приймати російське громадянство і змінювати прізвище на "ов".

Після Першої світової війни майже все населення Чехії було теж зґвалтоване сусідньою імперією і розмовляло німецькою. Але коли Чехія стала самостійною державою, там проявила себе ЕЛІТА. Вона повністю перейшла на мову рідної країни. І на це не потрібно було чверть чи більше століття.

Державна Дума сусідньої держави, мовою якої розмовляє переважна більшість української "еліти", висловилася за те, що влада має право захищати російськомовне населення в інших країнах. А давно всім відомо, що Кремль має право на все, тільки не на виконання якихось своїх зобов'язань перед іншими. Це видно навіть по Будапештському меморандуму, згідно з яким забрали нашу атомну зброю і зобов'язались захищати Україну від економічних, військових та інших негараздів. Путінці вже "захистили" нас від Криму і продовжують це робити на Сході України. А що коїться з нашими економічною, освітньою й іншими сферами життя? Цього не знає хіба що "еліта". То ж закликаю "еліту": покажіть, що Ви у нас теж є, і проявіть свою елітну сторону.

Незважаючи на те, що ще за царської Росії українську мову нищили, забороняли нею розмовляти, друкувати книги, вивчати в школах, у ВНЗ, переконували, що такої мови немає, не було і бути не може, наша калинова була, є і усім світом визнана, як одна із кращих мов. І доти, доки нею розмовляє народ, доти буде Україна. Але це не означає, що в Україні не може бути людей іншомовних. Вони, як і в інших державах, мають право на свої школи, інші інституції, але державну мову повинні знати всі й нею користуватися в усіх суспільних установах. Доки у нас цього не буде, доти толку марно чекати. Бо мова і релігія – це два цементуючі стовпи, на яких тримається держава.

Сьогодні багато дискусій в Україні щодо ролі та значення Церкви. Є люди, котрі називають Українську Православну Церкву Київського патріархату "неканонічною", "розкольницькою". В Євангелії ж чітко записано, що Ісус Христос говорить: "Де двоє-троє зібралось заради мене, там Я серед них". Ніде ні про які канони не написано, але наших людей звикли дурити і продовжують це робити різними методами й досі. В усіх країнах є своя Помісна Церква. Така повинна бути в кожній державі й має бути підпорядкована лише Богові. Про це говориться навіть в молитві, в якій йдеться, що "Вірую в Єдиного Бога Отця Вседержителя" і т. д., а під кінець – "в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву". А ця молитва почала використовуватися у Церкві ще з 300 років, а вже на одному з Вселенських соборів в 325 році почали її офіційно впроваджувати, як Символ Віри. То де тут йдеться про якийсь канон?

Ми повинні зрозуміти, що Бог є один. Хоч релігії різні, але майже всі люди теперішнього часу вірять в Єдиного Бога Вседержителя. Перестаньмо ненавидіти один одного, обнімімось і попросімо прощення у Бога й один у одного, полюбімо братів своїх. Бо тільки тоді станемо жити так, як нам Бог заповів, поселивши нас у найкращому, можна сказати, куточку планети, якщо в державі будуть чесні елітні правителі, якщо ми не будемо цуратися своєї солов'їної мови, якщо ми будемо молитися своєю мовою за свій народ, свою державу.

Відомо, що багато наших земляків відвідують храми Української Православної Церкви, які підпорядковані Московському патріархату. Як віруючих людей, котрі вірні традиціям своїх батьків і дідів, їх можна зрозуміти. Однак не можна зрозуміти деякі слова і вчинки очільника цієї Церкви митрополита Київського і всієї України Онуфрія, котрі при всьому нашому бажанні не можна назвати патріотичними і проукраїнськими.

Деякий час тому, висловлюючи свою позицію щодо величезної трагедії нашого народу – Голодомору, він заявив буквально таке: (цитую мовою оригіналу за повідомленнями інтернет-видань): "Голодомор – это было врозумление, усмирение со стороны Господа нашей гордыни, которая восстала против себя самой, против бытия человека. Есть такое украинское выражение, немного вульгарное – катюзі по заслузі. Мы получили то, чото заслужили".

Не хочу навіть коментувати ці слова – хай митрополиту Онуфрію суддею буде Бог. Скажу лишень, що, очевидно, невипадково у рідному селі його (Коритне Чернівецької області) місцеві жителі, незважаючи на існування Свято-Миколаївського храму УПЦ (МП), спільними зусиллями звели споруду церкви, громада якої влилася у лави прихильників УПЦ Київського патріархату. Влітку 2015 року храм Святого Володимира Великого освятив митрополит УПЦ КП Данило.

Ми часто говоримо: "Україна – понад усе!". Аби сталося саме так, потрібно, щоб це гасло ми не тільки проголошували, а й наполегливо втілювали в життя. І приклад у цьому якраз і має демонструвати наша еліта – кращі представники українського народу.

Нині у Верховній Раді, наскільки мені відомо, зареєстровано декілька проектів, які фактично відмінюють Закон "Ківалова-Колісніченка", розширюють сферу вживання української мови як єдиної державної. Дай, Боже, щоб такий Закон швидше прийняли народні депутати, бо цього вимагає час, вимагає більшість українського суспільства.

Любов КАРАСОВСЬКА,

лікар-ветеран охорони здоров'я Ковельщини,

кандидат медичних наук.

Любов КАРАСОВСЬКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 773

Повідомлення в номер / Садово-городні роботи у лютому

02.02.2017 Романюк Аліна Петрівна

Садово-городні роботи у лютому

Зима – не привід сидіти, склавши руки, адже останній місяць зими – це перший місяць садово-городніх робіт. І хоч все вкрито снігом, земля вже готується до весни. В цей час на господарів чекають в основному підготовчі роботи.

Ремонтуймо реманент

Необхідно оновити і полагодити садовий інвентар, здійснити ремонт інструментів, машин, сходів, ящиків. Слід нагострити секатори, ножі, пилки, лопати, мотики, коси. Змастити все технічним маслом, відремонтувати рами.

Для посіву приготувати торфоперегнійні горщики, поживні кубики. Закупити отрутохімікати. Краще це зробити саме в лютому, поки є відносно багато часу.

У сховищі

У сховищах перевіряють плоди та овочі, при виявленні захворювань встановлюють додаткові перегородки (щоб відокремити продукцію, провітрювання, очищення, дезінфекцію.

У приміщеннях для зберігання плодів і овочів необхідно підтримувати потрібні температуру (0 - 4°С) і вологість повітря (85 - 95%).

У цей час слід перебрати все насіння, перевірити терміни його придатності. Так, насіння томатів, огірків, кабачків, буряків зберігають схожість протягом 10-ти років, насіння редиски, капусти, редьки, базиліка – до 5-ти років; насіння моркви, петрушки, кропу, перцю, баклажанів, цибулі – до 4-ох років. Непридатне для посіву краще викинути.

У саду

Тривають роботи із снігозатримання в саду, адже морози ще не закінчилися. Слід регулярно перевіряти товщину снігового покриву, струшувати сніг з гілок, підгортати пристовбурні кола і ущільнювати навколо дерев і кущів сніг.

Якщо лютий малосніжний, необхідно провести накриття багаторічних рослин соломою, ялиновим гіллям або іншими підручними матеріалами. Перевіряти варто і захист кори від гризунів, і наявність корму в пташиних годівницях.

Бажано уважно оглянути всі дерева і видалити знайдені на гілках гнізда шкідників і хворі плоди (джерела інфекції). Гнізда комах зазвичай розташовуються в листочках, що залишилися на зиму, дрібних гілочках і плодах. Зняті гнізда шкідників необхідно спалити разом з обрізаними гілками, листям і плодами.

У лютневі теплі дні добре б зрізати черешки для щеплення дерев, інакше в березні можна не встигнути зробити це. При сприятливій температурі повітря до розпускання бруньок можна обприскувати рослини від шкідників, обрізати дерева.

Якщо відбувається активне танення снігу, слід зробити на ділянці весняний стік, щоб при подальших можливих заморозках на ґрунті не утворилася крижана кірка, яка згубна для багаторічних рослин. Також при тривалих відлигах необхідно прибирати укриття з рослин: хмиз, солому, старе листя (щоб рослини не зіпріли).

У цей час потрібно обрізати старі, відплодоношені й слабкі пагони і гілки у ягідних кущів (малина, смородина, агрус), вирізати непотрібні кореневі порослі, підготувати до посадки нові саджанці, очистити і побілити кору на стовбурах.

В кінці місяця можна приступити до відгинання й підв'язки галузей молодих дерев для додання їм горизонтального напрямку.

У квітнику

Лютий – дуже вдалий час для висівання насіння квітів на розсаду в закритому ґрунті та посадки пророщеного насіння. Саме цей підготовчий період важливий для створення ідеального квітника влітку на відкритому ґрунті.

Слід заздалегідь подбати про купівлю необхідного насіння, склавши список тих декоративних рослин, яким саме місце в планованому квітнику.

При цьому варто пам'ятати про характеристики тих чи інших рослин, які важливі при створенні декоративної композиції: форма листя, висота рослини, ставлення до вологи і світла, вимоги до ґрунту і час цвітіння.

У цьому місяці вже можна починати пророщування бульб жоржин і деяких інших видів рослин в легкому ґрунті. При цьому необхідно дотримуватися температурного і світлового режиму, а також інструкції щодо пророщування (якщо рослина куплена без упаковки, дізнайтеся про її особливості у продавця або в довіднику садівника).

Посів таких однорічних рослин, як сальвія, пеларгонія, однорічні жоржини також можна проводити в лютому. Насіння попередньо замочують, а після набрякання викладають або висипають в легкий розпушений грунт (одинично або борозенками). Після проростання насіння необхідне проріджування квіткової розсади.

Вирощування розсади та посів насіння

Цей місяць вдалий для підготовки розсади не тільки квітів, а й іншої городини. Для цього вибирають місце, де багато світла і тепла, це як правило, великі підвіконня.

На початку місяця висаджують кореневу селеру для розсади. Пізніше – насіння перців і баклажанів. З середини і до кінця місяця висаджують високо- і середньорослі насіння томатів для розсади в добре облаштованих теплицях. Весь місяць підходить для сіяння огірків і висаджування цибулі-ріпки в ящики для зелені. В останніх числах лютого проводять посадку насіння петрушки, базиліка на зелень, селери для вирощування на підвіконні.

Ну, а якщо після святкового січня "висовувати ніс" за двері ще не хочеться – займіться кімнатними рослинами. А ще – посадіть город в хаті. І вже згодом отримаєте вітамінну зелень до столу прямо зі свого підвіконня.

Підготувала

Аліна РОМАНЮК.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1573

Повідомлення в номер / Живемо чи виживаємо

02.02.2017 Мороз Оксана Леонідівна

Живемо чи виживаємо?

"Реве" (і то лишень мовчки) хіба що тільки згорьований від бідності народ, на нелегку долю якого щодня випадають якісь нові "сюрпризи".

Зціпивши міцно зуби, ті, хто вже навчився призвичаюватись до будь-яких ситуацій, смиренно несуть по життю свою нелегку ношу. Але таке життя, без усілякого перебільшення, можна назвати хіба що існуванням.

Виходить, що в переважній більшості ми існуємо… Навіть часто-густо, б'ючи себе в груди, говоримо, що наш терпець увірвався. Але це – всього лиш слова.

Чи можна прожити без грошей?

Фінансове питання цікавило і, напевно, буде цікавити багатьох завжди і в усі часи. Але трапляється так, що необхідно прожити без грошей якийсь час, наприклад – тиждень. Та як же це зробити? І взагалі, хіба таке можливо?

Проте, як не дивно, досвід деяких людей показує, що таке трапляється. Правда, сидіти, нічого не робити і жити без грошей – не вийде, а "ворушитися" все-таки доведеться.

Практично кожна сучасна людина на запитання: "Чи можна прожити без грошей?", посміхнеться і подумає, що коли б це було можливо, то кожен третій кинув би свою роботу. Але, виявляється, існує цілий рух "Світ без грошей".

Його натхненницею є Хайдемарі Швермер. Жінка роздала гроші з банківського рахунка і пішла з дому, прихопивши із собою лише декілька речей і 200 доларів (до речі, вони лежать донині в її сумці).

Замислившись над тим, як прожити без грошей один рік, Хайдемарі настільки захопилася процесом, що ось два десятки років не користується ними, розплачуючись за їжу, дах над головою, одяг своєю роботою. Вона вигулює собак, прибирає в супермаркетах, виконуючи домашню роботу і т. д.

Досвід зарубіжних ентузіастів "Світу без грошей" показовий, але все ж не варто забувати про вітчизняну специфіку. Так, у нас теж існують сайти, де прихильники натурального обміну пропонують віддати одяг, їжу за послуги, кличуть пожити до себе тощо.

Але до нас ця новизна прийшла лишень через 10 років після своєї появи. Та й менталітет у нас трохи не той: власники кафе і магазинів часто-густо просто не вірять, що за їжу людина потім розплатиться роботою.

Але варіанти, як прожити без грошей тиждень і більше, трохи інші, але все ж вони існують. Правда, вони більш підходять для безпритульників чи безхатченків.

Ось кілька прикладів:

n У нас багато людей є власниками такого "щастя", як дача, воліючи використовувати її не тільки для відпочинку, але й для вирощування овочів та фруктів.

Причому, приділяють цьому процесу чимало сил та часу, придумують масу пристосувань типу "теплих грядок". Та в результаті повертаються з вихідних з характерною "поперековою" засмагою і болями в тій же ділянці тіла. Якщо у вас є такі знайомі або родичі, то спробуйте запропонувати їм свою допомогу в обмін на їжу.

n Джерелом житла можуть стати ті ж самі дачі: на них часто потрібні сторож, якому надається дачний будиночок для житла та ще й гроші платять (правда, невеликі).

n Широко відомий метод придбання даху над головою – догляд за самотніми людьми похилого віку.

А що робити тим, в кого дає над головою є, а немає грошей?

n Їжу можна отримати, влаштувавшись нянечкою в дитячий садочок, кухарем – у їдальню, в службу доставки їжі додому і т. д.

n З транспортом і одягом справа вже дещо складніша. Але їх можна спробувати виміняти на роботу по господарству, догляд за дітьми, допомогу з ремонтом і т. д.

Звичайно, у цьому випадку в якості транспорту ми розглядаємо велосипед, а під одягом розуміємо речі не "від кутюр".

Як бачимо, незважаючи на успіхи руху "Світ без грошей", прожити зовсім без фінансів не вийде, та й ніхто б нам цього не дозволив – економіка країни не на натуральному обміні будується.

Можливо, декого врятує часткова економія:

1. При оплаті витрат шукайте найбільш вигідні пропозиції. Наприклад, купуючи їжу, акцентуйте увагу на виборі магазину, а так само на товарах з низькою вартістю.

2. Постарайтеся знизити витрати, які не є обов'язковими.

3. Робіть все самі для того, щоб не платити гроші іншим. У деяких випадках, краще пройтися пішки або приготувати їжу самостійно, ніж платити за чужу працю.

Жити без грошей неможливо, тому вчіться їх добувати, як стародавні люди добували різні ресурси. Пам'ятайте: якщо ви будете активно заробляти, грамотно розподіляти фінанси і економити, то шанс появи скрутних ситуацій буде мінімальним.

А тепер – більше практики. Пересічному українському жителю, в якого має бути мінімальна зарплата аж 3200 гривень, на ці кошти треба прожити цілий місяць. Якщо конкретизувати, то, в основному, гроші за цей час потрібні на:

– оплату комунальних послуг (однокімнатна квартира приблизно "потягне" на 1000 гривень, а то й більше);

– харчі;

– одяг і взуття;

– проїзд;

– ліки;

– інше.

Якщо детальніше, то за найнеобхідніші медикаменти доведеться віддати не одну купюру із зображенням великого патріота української нації Тараса Шевченка. Для прикладу, якщо купувати чоботи чи зимовий светр – це теж, принаймні, потягне за тисячу з лишком.

На продукти, за статистикою, витрачається теж немало щодня. А днів таких в календарному місяці чимало.

А що робити, коли в сім'ї – троє, четверо і більше? Тож, виходить що й далі ростимуть борги за несплачені послуги, люди хворітимуть довше, старі поношені речі знову ставатимуть "новими". Крім цього, доведеться економити на маршрутних автобусах, овочах (не говорячи вже про фрукти).

Про витрати на дозвілля мова не йде взагалі, адже про розваги деякі українці вже забули давно.

Звідси висновок – економити немає на чому, та й немає, власне, за що…

Насамкінець можна сказати лише одне: жити ми по-новому не будемо, тож будемо виживати по-старому.

Підготувала

Орися ФІЛІПЧУК.

"Мовчать лише ті, в кого кишені… повні", – саме так звучала б дещо перефразована відповідь на назву роману з народного життя Івана Нечуя-Левицького "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" в сучасних реаліях. "Реве" (і то лишень мовчки) хіба що тільки згорьований від бідності народ, на нелегку долю якого щодня випадають якісь нові "сюрпризи".

Підготувала Орися ФІЛІПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 813

Повідомлення в номер / "Курчат" і в січні рахують

02.02.2017

"Курчат" і в січні рахують...

В народі кажуть: "Курчат восени рахують", маючи на увазі, що осінь – найсприятливіша пора для підбиття підсумків зробленого впродовж року.

Однак з цього правила є виняток, який стосується преси: підсумок журналісти, як правило, підбивають в січні. Саме тоді поштовики повідомляють результати передплати і кількість "курчат", яких вдалося отримати. Тобто, рівень передплачених примірників того чи іншого видання і кількість його читачів.

У зв'язку з цим працівники редакції "Вістей Ковельщини" можуть бути задоволеними: читачів у них не поменшало, а порівняно з другим півріччям 2016-го – навіть побільшало. Це означає, що праця ковельських журналістів по-належному оцінена і загалом задовольняє мешканців міста і району, хоч, звичайно, потребує вдосконалення та осучаснення.

Безперечно, в досягнутому результаті – величезна заслуга колективу ковельських поштових зв'язківців, яких очолює Лариса Філіпчук. Більшість із них попрацювала на совість, розуміючи свою відповідальність перед земляками. Про це ми широко інформували читачів, пишучи про Дні передплатника в населених пунктах району, а одночасно знайомлячи людей з висококласними фахівцями своєї справи.

До них по праву належать працівники відділень зв'язку сіл Козлинич, Поворська, Уховецька, Дубового, Кричевич, Любитова, Брухович, Радошина, Колодяжного, Нового Мосира, Велицька, Арсенович, де не тільки зберегли минулорічний рівень передплати на "Вісті Ковельщини", а й "наростили" його – де більше, де менше, але крок вперед зробили. Це стосується й міських відділень зв'язку "Ковель-1", "Ковель-5", "Ковель-6", "Ковель-7".

З "плюсом" проти другого півріччя минулого року попрацювали в Облапах, Городищі, Старих Кошарах, Люблинці, Скулині, Білашеві, Сільці, у ВЗ “Ковель-8". За це хочемо щиро подякувати і листоношам, і начальникам відділень зв'язку, які розуміють важливість і велике значення друкованого слова для людей у непростих сьогоднішніх економічних й політичних умовах.

Велике "спасибі" – всім, хто допомагав зв'язківцям у їх нелегкій роботі – сільським і селищним головам, керівникам підприємств, установ, організацій, комерційних структур.

Щоправда, "курчат"-газет могло б бути більше, якби скрізь ставилися до роботи відповідально і з розумінням. На жаль, у відділеннях зв'язку "Ковель-2", "Ковель-4", Заріччя, Доротища, Голоб, Білина та деяких інших якщо й не пустили справу на самоплив, то, напевно, не надто нею переймалися. Бо як зрозуміти той факт, що в Голобах, про які "Вісті Ковельщини" пишуть чи не в кожному номері, зменшилась кількість передплатників "міськрайонки"? Люблять друкуватися на газетних шпальтах білинці, але в передплатній кампанії взяли не надто активну участь і трохи "змінусували" проти минулорічного рівня.

Сьогодні місцева преса в Україні переживає важкі часи. Так зване роздержавлення, яке їй нав'язали київські можновладці на догоду єврочиновникам, котрих хвилює найбільше власне благополуччя, а не доля української свободи слова, залишило засоби масової інформації без державної підтримки. Зайве говорити про те, що у час фінансової, економічної і політичної криз в країні, без такої підтримки більшість міських, міськрайонних і районних видань просто збанкрутують і припинять своє існування. Бо бути прибутковим підприємством, до чого закликають наші горе-реформатори редакції газет, в українських реаліях просто неможливо. Ринок реклами катастрофічно скоротився, інфляція не зменшується, ціни на послуги поліграфії і кошти зростають, то де вже тут говорити про якісь "рентабельність" і "окупність"?

Тому вся надія – на Вас, дорогі читачі й ділові партнери журналістів. Будемо разом – збережемо єдину на Ковельщині громадсько-політичну газету, вистоїмо у період нестабільності й непередбачуваності. На це й сподіваємося.

З повагою –

редакція газети

"Вісті Ковельщини".

НА ЗНІМКУ: директор Новомосирського будинку культури, читачка газети "Вісті Ковельщини" Валентина Штик. Вона активно сприяє сільським зв'язківцям у передплаті "міськрайонки", в якій часто друкуються матеріали про її земляків.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

В народі кажуть: "Курчат восени рахують", маючи на увазі, що осінь – найсприятливіша пора для підбиття підсумків зробленого впродовж року. Однак з цього правила є виняток, який стосується преси: підсумок журналісти, як правило, підбивають в січні. Саме тоді поштовики повідомляють результати передплати і кількість "курчат", яких вдалося отримати. Тобто, рівень передплачених примірників того чи іншого видання і кількість його читачів.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1594

Повідомлення в номер / Ветеран Яків Чуль – герой майбутньої телепередачі

02.02.2017

Ветеран Яків Чуль – герой майбутньої телепередачі

Звістка про те, що у село приїжджає бригада телеканалу "Інтер" блискавично облетіла село Ворону. То ж, коли приїхала машина знімальної групи до сільського клубу, місцеві жителі – і старші, і діти – оточили київських журналістів тісним колом.

Виявилося, що телевізійники завітали до Якова Потаповича Чуля, учасника Другої світової війни. Хоч сам ветеран повідомлення, що їдуть журналісти із столиці до нього, зустрів спокійно, а коли гості познайомились із ним, то навіть зауважив: "Навіщо стільки клопоту людям? І машину з Києва гнали. Я б і сам зміг би заїхати до телецентру – знати б тільки, куди".

Ось так біля сільського, щойно відкритого клубу, тележурналісти зі столиці розпочали свою роботу. Знайомились з жителями села, їхніми проблемами. Навіть старші дякували Якову Потаповичу за те, що в селі пожвавилось культурно-мистецьке життя.

Коли в радянські часи клуб збудували, багато років приміщення служило людям. Молодь збиралась на співанки і танці, ще й вистави ставили. На збори було куди зійтися. Але згодом замкнули клуб, приміщення довго дивилось на село вибитими вікнами, заростало бур'янами.

Так сталось і з приміщенням сільського магазину. І нині колись гарна добротна будівля стоїть забута в чагарниках. Ось і болить душа ветерана за змарновану людську працю. Не може зрозуміти, чому все валиться, чому лісом заростають колись родючі поля. Їздить до влади усіх рівнів, пише заяви з проханням допомогти відродити село. В Якова Чуля – ціла папка (том) різних листувань, відписок.

"Ось і добре, – говорить ветеран, – клуб в селі працює. Він мені не треба уже, а молодь хай має де відпочити".

І дійсно: приємно в клубі. Тепло, затишно, а головне – люди задоволені.

Війна не має строку давності, бо переможці завжди залишаються героями. І навіть коли їм сьогодні багато років, вони завжди поважні й красиві у свої зрілі літа. Так я думала, коли колишній солдат сидів перед мікрофоном і ділився спогадами. Хоч багато років пройшло з тих пір, але Яків Потапович чітко називає імена фронтових побратимів, пам'ятає кожну деталь. Згадує бойові дороги Білорусі, Латвії, Литви, Східної Прусії.

Гірка фронтова доля. Скільки людей загинуло, скількох побратимів поховав, сам не раз був поранений, але після госпіталю знову повертався у стрій. Себе ніколи не шкодував, бо твердо знав: треба. Боліли недоліковані рани, але більше боліло серце солдата за потоптану фашистами землю, за зруйновані міста і села.

Уважно слухали посивілого ветерана столичні журналісти, дивуючись блискучій пам'яті. Ми ніби ще раз пройшли і пережили миті його життя. Хоч це була не зовсім розповідь, а ніби хвилюючі епізоди цікавого фільму про війну, участь у ній Якова Потаповича. Його багаточисельні нагороди самі говорили про себе й ніби підтверджували сказане.

…В далекому 1944 році кілька місяців тривали бої за Ковель. Польовий військкомат покликав сільських хлопців на фронт, а з ними – і Якова Чуля. Правда, зразу на фронт не потрапив – довелося "скуштувати" смаку жорстокого життя Татіщевських таборів. У них не тільки було погане харчування (якщо його можна назвати так), але й постійне приниження. Далі був фронт – жорстокий, важкий, смертельний. Все пережив солдат, але вижив.

Повернувся додому, а тут…

"Довелося жити в землянці, тричі будувався, – згадує Яків Потапович. – Тяжко працювали. Але виживали якось. Рік за роком ставало краще. Відбудували село, побудували школу, клуб, магазин. Молоді були, здорові, не відчували втоми, бо знали: все – для нас, дітей наших, онуків".

З плином часу рідшають ряди ветеранів, давно пішли у Вічність бойові побратими фронтовика. Ніби й непогано живе Яків Потапович: затишно й тепло в його хатині, не забувають діти, онуки. Але не такий характер ветерана, щоб жити спокійно: "воює" і нині з безвідповідальними чиновниками.

Болять колишньому солдату теперішні негаразди. Не раз задумується над тим, чому, коли пройшло стільки років по війні, життя сталов дечому гіршим? Чому немає безкоштовного медичного лікування, чому молодий хлопчина-шофер відмовляє ветерану в безплатному проїзді, чому стоїть занедбаний магазин, а для того, щоб купити необхідне, треба йти до якоїсь хати або їхати до Ковеля?

Навіть у ту хвилину, коли ми були в хаті Якова Потаповича, йому подзвонила односельчанка і попросила, щоб хтось привіз в село електролампочки.

Але чи не найбільше хвилюють колишнього солдата події на Сході.

"Україна зазнала, – говорить Яків Потапович, – чи не найбільших втрат у Другій світовій війні, то чому сьогодні гинуть наші солдати? Кому потрібна війна?"

Журналісти "Інтера" були дуже задоволені зустріччю з Яковом Потаповичем, приємно вражені його енергією, неспокоєм. Впродовж усієї зустрічі він не скаржився на своє життя, не казав, що йому було важко, не вимагав до себе надзвичайної уваги.

Гості із столиці приязно спілкувалися із жителями села, та й саме село сподобалось їм. Журналісти пообіцяли створити документальний фільм про, як вони сказали, "Героя війни".

Так, життєва доля подарувала Якову Чулю багато випробувань. Але він, пройшовши все, зберіг найвищі якості людини – чесність, справедливість, доброту і віру. Віру в те, що його почують і зроблять усе, аби в селі життя стало кращим.

А мені хочеться подякувати Якову Потаповичу за прожиті роки, за мужність і мудрість, за віру, з якою він іде життєвим шляхом.

Хай Бог боронить ветерана від усього поганого, додає здоров'я, продовжує роки життя!

Валентина СІЧКАР,

голова районної ветеранської організації.

НА ЗНІМКУ: ветеран війни і праці Яків Потапович ЧУЛЬ із села Ворони.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Валентина СІЧКАР.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1017

Повідомлення в номер / Свято в школі мистецтв

02.02.2017

Свято в школі мистецтв

Ось і залишились за порогом Новорічні та Різдвяні свята, весело відколядувавши та викупавшись у йорданській купелі. Вони подарували людям надію на краще майбутнє і віру у процвітання нашої країни. А ще – хороші і теплі спогади.

Для гостей Люблинецької школи мистецтв таким гарним спогадом буде святковий концерт "Різдвяні наспіви", що відбувся напередодні свята Водохреща. Глядачів вітали з Новим роком та Різдвом Христовим учні й викладачі школи. Це і ансамбль юних бандуристів під керівництвом Ольги Денисюк, і окремі виконавці: Яна Буряк, Катерина Ткачук, Арсен Мельник, Дарина Михнюк, Дмитро Ганюк, сестри Анастасія та Олена Ягнюк.

Долучились до концерту і колишні учні школи – дует бандуристів у складі Ірини Грицюк та Дарії Кісляк. Музичні композиції у їх виконанні занурили всіх присутніх у атмосферу зимової казки.

Гарний настрій і святкові побажання дарували глядачам юні колядники та щедрувальники. Приємною несподіванкою стало виконання вокальним гуртом старовинної поліської колядки. Ще більше підняло гостям настрій і додало веселощів народне обрядове дійство "водіння кози", яке з успіхом розіграли перед глядачами Вікторія Чуль, Борис Грицюк та Софія Осійчук (керівники Людмила Грицюк та Наталія Шум). Апофеозом свята стало виконання шкільним хором під керівництвом Наталії Никитюк відомої композиції "Щедрик" М. Леонтовича.

Глядачі щирими оплесками вітали всіх учасників концерту.

Слід відзначити, що на святі були присутні представники місцевої влади на чолі з головою територіальної об'єднаної громади Наталією Сіховською, а також гості з Добропільського району Донецької області. Вони були задоволені й подякували за подаровані хвилини радості та душевну атмосферу українських традицій. А додому, до Святогірська, повезли теплі спогади про перебування на Ковельщині.

Людмила Грицюк,

викладач Люблинецької школи мистецтв.

НА ЗНІМКАХ: під час святкового концерту “Різдвяні наспіви” у Люблинці.

Фото Миколи Білецького.

Людмила Грицюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 956

Повідомлення в номер / "Чарівник" із Нового Мосира

02.02.2017

"Чарівник"

із Нового Мосира

"Чарівник" із Нового Мосира

В старовину людей, котрі вирізнялися з-посеред інших якимись особливими рисами характеру, оригінальним світоглядом і не зовсім традиційним сприйняттям довколишньої дійсності, називали "чарівниками", "знахарями" і навіть "чаклунами" в кращому розумінні цього слова. До таких непересічних особистостей йшли за порадою, допомогою у лікуванні тих чи інших хвороб або просто на щиру, відверту розмову. Бо відомо, що й слово лікує.

Микола ВЕЛЬМА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1130

Повідомлення в номер / Блаженні чисті серцем

02.02.2017

Блаженні чисті серцем

А поруч – третій: жорстокий, з горем і болями, з вадами тіла й обмеженими можливостями руху. І дивна закономірність являється нам – ці люди наполегливо розганяють хмари, випромінюють життєдайні іскринки з очей, розпалюють навколо себе багаття цікавих, доброчинних і корисних справ. Вони наповнюють навколишній життєвий простір Христовою любов'ю і є прикладом для нас, здорових.

Прелюдія перед сповідальнею

Здавалося, моя зустріч з Даніеллою Кіраль була випадковою. А, може, й ні. Як писав Булгаков, у цьому світі ніщо не відбувається просто так.

Ти спіткнувся і впав, порізав палець чи потрапив у стихію якихось негараздів – знай: це знак, що попереджає тебе і спонукає до позитивного навернення. Зупини свій хаотичний рух, пороздумуй, і ти побачиш, скільки накопичила твоя нікчемна душа гріховних вчинків, серед яких – осуд, гординя, марнославство, образи на ближніх, зло, обман, зрада тощо.

Ось так Хтось невидимий з Небес нагадує нам про навернення до Бога.

Даніелла – тоненька соломинка, з іскринками в очах, із граціозною поставою сидіння на стільці й з безтурботним веселим сміхом нагадує казкову принцесу. У ній не побачиш психологічного зламу, ознак хворості та відчуття болю, який присутній в тілі. А в неї – ДЦП, І група (!) інвалідності з дня народження, який ускладнений психічними та тілесними травмами на шляху земного життя.

Вона живе під покровом Господа і, розуміючи свою земну місію, виконує Його настанови.

Її сповідь – як чиста джерельна вода, як промінь весняного Сонця, котрий проникає у душу. В цій невимушеній розмові ви не почуєте образи, осуду чи ознак помсти.

Вслухаймося у сповідальну мелодію зраненої душі Даніелли.

Випробування перше: Господня ласка

Господь подарував мене моїм батькам у велике свято – на Успіння Пречистої Богородиці Діви, але коли тато дізнався, що я народилася хворою, залишив нашу родину. Боже Провидіння завжди супроводжувало мене, і я мріяла, щоб і в мене був тато, як і у всіх дітей. Моїм вихованням займалися бабця й мама.

Дитячу мою мрію Ісус сповнив. В нашу родину прийшла людина добра і співчутлива, котра прийняла мене як рідну доньку і без жодного вагання попросила руки на благословення у моєї бабці, щоб одружитися з мамою. Я його називаю "татом". До школи, в перший клас, мене привели батьки, і я була дуже щаслива.

Наступний дарунок від Ісуса – це моя сестра Стелла, зірочка нашої родини, і бабця Ольга, яка стільки любові й старання вклала у моє духовне формування.

Випробування друге: перемога Божої справедливості

2005 року після важкої хвороби (пухлина мозку) померла моя бабця. Це для мене був шок і перший стрес. Бабця в нашій родині була "всім і вся" – добротою, смиренням, любов'ю, жертовністю. І в один момент наш будинок перетворився на пекло, бо дідусь Кароль, повна протилежність бабці, хотів керувати всіма на свій спосіб.

Щоденні сварки з моїм татом Сергієм, виклики міліції щоби дискредитувати вітчима різними брудними кляузами, суди… Мені здавалося, що це ніколи не закінчиться. Коли приходив вечір, я тихо серцем молилася, а моє немічне тіло від страхів і криків завмирало. Таке було відчуття, ніби мене розчавлювали.

Рідний дідусь (я його не засуджую) для того, щоб відсудити частину будинку в моїх батьків, відправив мене до Львова в психлікарню, на медико-психіатричну експертизу, з мотивацією, що я "ненормальна" і треба мене відправити в спецзаклад. Це також вплинуло, певною мірою, на мій психоемоційний стан. Але Божа справедливість перемогла. Дідусь переїхав в інше помешкання на квартиру, а я молю Господа про його навернення.

Існуючий у русі земний світ можна сприймати по-різному. В когось він сірий, захмарений, без Сонця і радощів. В іншого – світлий, позначений удачею, заповнений творчим діянням. А поруч – третій: жорстокий, з горем і болями, з вадами тіла й обмеженими можливостями руху. І дивна закономірність являється нам – ці люди наполегливо розганяють хмари, випромінюють життєдайні іскринки з очей, розпалюють навколо себе багаття цікавих, доброчинних і корисних справ. Вони наповнюють навколишній життєвий простір Христовою любов'ю і є прикладом для нас, здорових.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 857

Повідомлення в номер / Береженого Бог береже

02.02.2017

Береженого Бог береже

Слова, винесені у заголовок цих нотаток, древні, як світ. Бо кожного з дитинства вчили бути завжди і в усьому обережним, не робити зайвих рухів і надмірно не ризикувати.

"Поспішиш – людей насмішиш", "Якби кізка не скакала, то й ніжки цілі мала", "Не скачи поперед батька в пекло", "Не спитавши броду, не лізь у воду", "Тихше їдеш – далі будеш" і т. д., і т. п. – кому не відомі ці приказки?

Дехто скаже: "А для чого повторювати автору оті прописні істини, які знає кожен школяр?".

А справа в тому, любі читачі, що знати, може, й знає, та не дуже поспішає виконувати оті мудрі настанови.

Щоб переконатися у цьому, не треба далеко ходити. Варто у вихідні дні прогулятися набережною міського водосховища й подивитися, що там коїться. А коїться таке, що думаєш, а чи не голод настав нині у Ковелі? Адже лід, який вкритий снігом, що замаскував ополонки й промоїни, густо переповнений десятками, якщо не сотнями людей. Всі вони намагаються зловити рибку – велику й маленьку.

Не знаю, наскільки їм це вдається, але іноді складається враження, що оті рибалки навмисне ризикують і піддають загрозі свої життя. Деякі з них ніби спеціально ходять краєм льодоставу, наближаються до самої води. Дивлячись на них, відчуваєш, як у самого холоне душа і частіше б'ється серце.

На щастя, як повідомляють служби МНС, у січні ніхто не провалився і не втопився (Господи, відведи і порятуй). Але хочу нагадати любителям гострих відчуттів, що з кожним днем наближення весни буде відчуватися все більше, а крига поступово танутиме. То, можливо, не варто так ризикувати, і за карасиком, щучкою чи окунцем світу Божого не бачити?..

Це ж саме хочу порадити "крутим" водіям, котрі на іномарках з номерами країн Євросоюзу ганяють шляхами і дорогами, ніби навіжені. Я розумію їх радість з приводу придбання автомобіля за доступною ціною, але прошу зрозуміти, що зараз – зима, ожеледиця, сніг і мороз, а тому до біди – рукою подати.

Зрештою, ви не на автодромі та не на ралі “Париж-Дакар”. Довкола вас – люди: старі й малі, здорові й хворі. Їм іноді важко зреагувати на ваші викрутаси, вчасно перейти вулицю навіть у спеціально визначених місцях. На мить подумайте, що може статися, коли вашого сталевого коня "занесе" на повороті або коли ви не зумієте загальмувати на дорозі, яка часто-густо нагадує ковзанку.

До речі, про ковзанку. Так сталося, що цьогорічна зима у Ковелі стала, мабуть, найслизькішою. Якщо проїжджа частина міських вулиць майже очищена від снігу (постаралися, хоч із запізненням, комунальники, допомогла тепла погода), то тротуари, пішохідні доріжки, майданчики, прибудинкові території нагадують суцільний каток. Незважаючи на те, що двірники намагаються розбити льодяний покрив, посипають його піском і сіллю, ситуація дуже складна й небезпечна.

Той, хто в ці дні буває в центральній райлікарні, не може не помітити великого скупчення людей біля травмпункту. Сюди везуть і ведуть потерпілих. В одного травмована голова, в другого – рука, в третього – нога.

Мабуть, було б неправильно стверджувати, що у всьому винні комунальні служби, хоч їх очільникам варто було б оперативніше реагувати на надзвичайні ситуації, які виникають у зв'язку з примхами погоди. Та й нашим медикам не завадило б посилити профілактичну роботу серед ковельчан, як це бувало в минулі роки. Адже газета "Вісті Ковельщини" – завжди до послуг тих, хто дбає про здоров'я земляків і готовий дати їм кваліфіковані поради.

Нерідко винні й самі пішоходи, бо коли слизько, варто рідше бувати без потреби на вулиці, одягати більш безпечне взуття. І вже геть незрозуміло, коли, незважаючи на ожеледицю, любителі екстріму роз'їжджають на велосипедах (!). Погано дбають про очищення прибудинкових територій власники деяких домоволодінь.

От і маємо, як-то кажуть, те, що маємо. А щоб не мати – турбуймося про себе і своїх рідних та близьких, не ризикуймо і не поспішаймо. Бо не завжди ті, що ризикують, п'ють лише шампанське…

Охрім СВИТКА.

Слова, винесені у заголовок цих нотаток, древні, як світ. Бо кожного з дитинства вчили бути завжди і в усьому обережним, не робити зайвих рухів і надмірно не ризикувати. "Поспішиш – людей насмішиш", "Якби кізка не скакала, то й ніжки цілі мала", "Не скачи поперед батька в пекло", "Не спитавши броду, не лізь у воду", "Тихше їдеш – далі будеш" і т. д., і т. п. – кому не відомі ці приказки?

Охрім СВИТКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 784

Повідомлення в номер / 29 січня – День пам’яті Героїв Крут

26.01.2017

29 січня – День пам’яті Героїв Крут

Вчора, 25 січня, в Україні був День студентів. Символічно, що це свято молодь відзначила напередодні Дня пам'яті Героїв Крут, коли 99 років тому на захист Української Народної Республіки виступило студентство. Його представники мужньо стали на захист рідної землі, вступивши у нерівний бій з більшовицькими загонами Муравйова. Вони майже всі загинули, але довели світові: українська нація нескорена.

Цю нескореність сьогодні демонструють воїни в зоні АТО. На прикладі їх мужності і відваги, як і на прикладі подвигу Героїв Крут, вчиться молоде покоління нашої країни, в тому числі й Ковельщини. Воно розуміє: волю і незалежність держави треба вміти захищати.

НА ЗНІМКУ: випускники четвертого курсу спеціальності "Лікувальна справа" групи "Б" Ковельського медичного коледжу Станіслав ГОРДІЄНКО, Катерина ПЛАХУТІНА, Станіслав АБРАМЧУК в світлиці навчального закладу, де постійно відбуваються заходи національно-патріотичного змісту.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Дорогі ковельчани! Шановні земляки!

29 січня українці вшановують події кінця січня 1918 року, коли юні захисники Української Народної Республіки власною кров'ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху – бій за майбутнє...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 897