Деякий час тому до редакції звернувся Заслужений працівник культури України, постійний дописувач газети Іван Сидорук, який постійно перебуває у творчому пошуку й частенько пропонує цікаві теми для висвітлення.
Цього разу він приніс ксерокопію статті Дмитра Степовика під назвою "Як був створений пам'ятник Шевченкові для Вашингтона". Передаючи матеріали, пан Іван зауважив: "Незабаром мине 60 років, як було відкрито пам'ятники Тарасу Шевченку у Вашингтоні та Москві.
Зважаючи на сьогоднішню ситуацію в американсько-українських та російсько-українських стосунках, пропоную ознайомитися із оцінкою подій 60-их років минулого століття видатним українським мистецтвознавцем, істориком і філософом, який, до речі, закінчив середню школу в Камінь-Каширському. Ті події засвідчують про те, що суть великодержавного шовінізму – тоді радянського, тепер – російського нітрохи не змінилася. Навпаки: той шовінізм переріс у нацизм, який лежить в основі теперішньої війни з московією".
Правду кажучи, раніше я особливо не цікавився питанням відкриття згаданих пам'ятників. Однак, коли почав опрацьовувати наявну інформацію (і не тільки у статті Дмитра Степовика), дійшов висновку, що головна причина напружених міжнародних стосунків і тоді, і нині – у зухвалій, нахабній, агресивній політиці московських правителів. Вони вважають, шо завжди і в усьому мають бути "першими", "креативнішими", "вищими", хоча насправді такими не є і ніколи не були.
Про це, зокрема, розповідає у своїй статті Дмитро Степовик, якому 1989 року вдалося у Канаді зустрітися із авторами пам'ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні – скульптором Леонідом Молодожанином та архітектором Радославом Жуком. Автор детально описує історію їх творчої роботи, непрості проблеми які доводилося розв'язувати.
Ось що, зокрема, згадав Леонід Молодожанин, або, як його називали в англомовному середовищі канадської мистецтвознавчої еліти, Лео Мол:
"З наближенням дати відкриття пам'ятника зріло переконання, що ця подія опиниться в центрі Шевченківських урочистостей на Заході. Про це подбали засоби масової інформації. Адже у цей час споруджувався пам'ятник Шевченкові у Москві. Його мав відкривати сам тодішній прем'єр Микита Хрущов. Кореспонденти передавали з Москви репортажі про гарячкові приготування з цієї нагоди, про те, що відкриття мало відбутися "за усяку ціну" раніше, ніж у Вашингтоні. Журнал "News week" іронічно писав, що "холодна війна" весною і влітку 1964 року набула форми війни статуй”.
Історичні факти підтверджують слова Дмитра Степовика. Про це можна довідатися також із розлогої статті відомого українського журналіста і письменника Олександра Горобця із промовистими заголовком і підзаголовком: "Чому пам'ятник Тарасу Шевченку у Москві вищий, аніж у Вашингтоні? Історія, котру має знати кожен свідомий українець…" (стаття розміщена в інтернеті, де кожен бажаючий може із нею ознайомитися). Я ж процитую лише найголовніше.
l
"У суботу, 23 червня 1956 року, щоденна україномовна газета США "Свобода", на своїй другій шпальті розмістила листа заокеанського гостя Америки Івана Дубровського, озаглавленого "За пам'ятник Т. Г. Шевченку у Вашингтоні".
Лист цей став зачином до великої справи. Через деякий час ідею підхопив Український народний союз (УНС), організація, до якої входили сотні тисяч наших громадян, які опинилися у вимушеній еміграції в США, а за тим – і в Канаді. Її головний уряд, до складу якого входило 28 найбільш авторитетних осіб, видав постанову про організацію підготовчих робіт зі спорудження у Вашингтоні пам'ятника Тарасові Григоровичу Шевченку.
До благородної справи підключився Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Очільник його професор Лев Добрянський, здавалося, цим тільки і займався. Зранку й до пізньої ночі він жив образом Тараса Шевченка на американському континенті. В необхідності такого пам'ятника переконував конгресменів і сенаторів, незалежно від того, до яких партій і віросповідань вони належали.
А в лютому 1959-го американський сенатор від штату Нью-Йорк Джекоб Джевітс запропонував Сенатові США ухвалити Закон у справі вшанування пам'яті Тараса Шевченка. Подібний проєкт зареєстрував у Палаті репрезентантів США конгресмен Алвін Бентлі. Роком пізніше Пала-та репрезентантів і Сенат США схвалили згадані резолюції, а 13 вересня 1960 року (не забуваймо ж цю дату, пані й панове!) схвалив і тодішній 34-ий президент США Дуайт Айзенгауер (1890-1969).
l
Буквально на крилах піднесення українська діаспора за океаном утворює Комітет зі створення пам'ятника Тарасові Шевченку (КПШ). Очолив його професор Р. Смаль-Стоцький. Співголовами цього Комітету стали також президент Української вільної академії наук, письменник, славіст, історик української літератури Юрій Шевельов та все той же одержимий професор Лев Добрянський. Серед членів Комітету був і український письменник Улас Самчук. Загалом до КПШ входило одинадцять осіб, шість із котрих – українці. Комітет зумів на користь створення пам'ятника головному Бояну українського народу прихилити думку чотирьох (!) ще живих тоді президентів США.
За місце Тарасові Шевченку, українському мудрецю, патріарху нашої словесності під сонцем Америки боровся Гаррі Трумен (1884-1972) – 33-ій президент США (1945-1953), котрий, до речі, став почесним головою Комітету зі спорудження пам'ятника українському Кобзарю. Однозначно висловлювався повсюдно за увіковічнення пам'яті співцю народові, який був гнаний і переслідуваний московитськими шовіністами.
Ще один екс-президент США Дуайт Айзенгауер публічно відкидав усі кремлівські фантасмагорії щодо ворожості Шевченка до інших націй і народностей. А знаменитий Джон Фітцджеральд Кеннеді (1917-1963) встиг, за два місяці до трагічної загибелі, сказати своє вагоме слово на підтримку створення місця поклоніння українському Пророку у Вашингтоні.
Ви ж тепер, напевне, запитаєте мене: а хто ж був тим четвертим президентом США, хто благословляв появу у головній столиці американського континенту бронзового образу мудрого українського Батька, символу нашої національної ідентичності? Це – Ліндон Бейнз Джонсон (1908-1973) – 36-ий президент США. Ось як він мудро висловився про нашого поетичного натхненника:
"Він був більше, ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поетом – він був безстрашним борцем за права й волю людей".
l
Проти цього люто виступала Москва. Як же ж могло бути інакше? У білокам'яній та зореносній вважали, що Україна – це її вотчина, українці споконвічні раби московії, тому ніхто з тієї землі немає права бути виділений увагою без дозволу метрополії. Кремль навіть перейшов до нахабних і безапеляційних нот протесту від імені посольства СРСР у Вашингтоні, скеровуючи їх до Державного департаменту США...
У цій чорній грі проти наших патріотів чи не першу скрипку вело тодішнє Представництво Української РСР при ООН. Воно договорилося навіть до того, що, начебто, американські українці спорудженням пам'ятника Тарасові Григоровичу Шевченку бажають не просто возвеличити свого народного співця на заокеанській землі, а посилити і якнайбільше роз'ятрити холодну війну поміж СРСР і США”.
Далі Олександр Горобець пише: "Чому потрібно було заблокувати дозвіл на спорудження пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні? На якій підставі? У США знову спалахнула гостра дискусія. Усі безпорадні просторікування майстерно розвінчувалися українцями діаспори, їхніми друзями на високих щаблях вашингтонської владної верхівки.
Професор Добрянський, який тоді водночас працював над розробкою ідеї щорічного проведення у США "тижня поневолених народів", українського в тому числі, котрі, до речі, незабаром були узаконені і Сенатом, і Конгресом США, проводяться і по нині, трудився учений і над демаскуванням "міфу про український традиційний антисемітизм", був дуже добре посвячений у тему імперського шовінізму в срср, і тому буквально знищував на льоту подібні ноти посольства, буквально публічно розтоптував фальшиву позицію москви.
Загалом, ідея українців Америки була непереможною, позаяк базувалася на ряді важливих, серйозних аргументів. За всю тоді вже восьмидесятилітню історію перебування на американському континенті етнічна група українців за тисячі кілометрів від рідної сторони збереглася, утвердилася, як монолітне ядро, як єдина національна сила насамперед завдяки ідейному духові Пророка Шевченка.
Не дивно, що українці забажали мати пам'ятник Т. Шевченку саме у Вашингтоні, позаяк на початок шістдесятих років минулого століття це місто стало своєрідною політичною столицею вільних народів світу. Як у минулі століття і тисячоліття всі дороги вели до Риму, так вони п'ятдесят з лишком літ тому всі уже простягалися до американської столиці. Не зважаючи на те, що кремлівські вожді всяко надували щоки, Вашингтон однозначно став центром Вселеної. Спорудивши монумент своєму Бояну в заокеанській наймогутнішій столиці світу, представники нашої славної діаспори мали на меті звеличити не лише Тараса Шевченка, а й саму неньку-Україну, її унікальний і трудовий народ.
l
Тут ми з вами, друзі, підходимо до вияснення вельми важливого питання всієї оказії в заокеанській історії – хто має споруджувати пам'ятник Кобзарю, як він має виглядати?
У відкритому, публічному конкурсі переміг проєкт Леоніда Молодожанина (1915-2009), творчий псевдонім якого Лео Мол, член Королівської академії наук Канади із Вінніпеґа. Студіював своє скульптурне мистецтво у Відні, Берліні і закінчив Академію Мистецтв у голландській Гаазі. Вигнанець з України, родом походив із Полонного, нині Хмельницької області. Великий майстер своєї справи. Автор багатьох уже знаменитих скульптурних робіт, які були відомі у світі.
Після подолання цього бар'єру, постав інший: а як має виглядати наш геній? У якому віці його варто зобразити – молодим, з вусами чи без вус, у шапці чи простоволосим, коли сидить чи у повен зріст? Лео Мол вирішив зобразити Кобзаря… молодим. Не в традиційній каракулевій московській шапці, як це було повсякчас, не в набридливому вже кожусі. Ніяк не мудрим дідом, бо ж який він був старий, якщо помер у 47 чоловічих літ?! Не спохмурнілий, а справжній з вигляду бунтар.
Комітет зі спорудження пам'ятника оголосив, що орієнтовна вартість монумента складе приблизно четверть мільйона доларів США. Зрозуміло ж, у цінах початку шістдесятих років минулого століття. За дуже короткий строк на рахунку КПШ виявилося понад… 350 тисяч. Українці з усього світу переказували й переказували кошти на увіковічнення пам'яті свого національного Бояна і Батька.
Грандіозне дійство відбулося 27 червня 1964 року. За деякими даними, в церемонії відкриття пам'ятника Кобзарю у Вашингтоні взяло участь понад сто тисяч українців (!), які з'їхалися до столиці США з усіх куточків планети, куди розбрелися представники нашої нації, гонимі вихорами війни і комуністичних переслідувань.
Виступаючи на святі з нагоди відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні, 34-ий президент США Дуайт Айзенгауер, зазначив: "Щоб змогти з успіхом принести світові мир з волею і справедливістю, ми мусимо збільшити наші спільні зусилля, щоб люди по всьому світі краще усвідомлювали, що тільки у волі можна знайти правильний шлях до людського поступу, щастя й самовиявлення. Шевченко жив цією правдою і її навчав.
Відкриваючи цей пам'ятник Великому Українському Поетові XIX століття, ми заохочуємо сьогоднішніх поетів в Україні, у Східній Європі і в усьому світі включати в їхні поезії прагнення людства до волі, до самовияву, до національної незалежності та до волі для всіх людей…".
l
На постаменті Кобзарю у світовій столиці демократії і свободи українці написали: "Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його "новим і праведним законом", було відкрито 27 червня 1964 р."
"Зроблено величезний крок до єднання всіх українців світу. Це був символічний відрив українця Тараса Шевченка від Москви. Очільники Кремля зі шкури лізли геть, намагаючись і випередити відкриття подібного постаменту Кобзарю у своїй зореносній столиці, і зробили його дещо вищим за американський", – резюмував у статті Олександр Горобець.
А в московії у той самий час із "благословення" Микити Хрущова розгорнули справжню "спеціальну операцію" – тільки не військову, як нині проводить володимир путін, а пропагандистську. Кремлівський вождь, використав всі можливі форми і засоби свого впливу, наказав за всяку ціну випередити українську діаспору у США і відкрити пам'ятник Великому Кобзарю раніше. Щоб і в цьому випадку "втерти" носа американцям. Аякже: росіяни попереду планети всієї. Мовляв, знай наших…
Метод бурі і натиску дав свій результат: пам'ятник у москві відкрили 10 червня 1964 року. Його автори – скульптор М. Я. Грицюк, Ю. П. Синькевич, А. С. Фуженко та архітектори А. П. Сницарєв і Ю. А. Чеханюк. Пам'ятник мав висоту 5,6 метра й був встановлений на пласкому (з підвищенням), гранітному постаменті. Всі роботи проводили в авральному порядку, як було заведено в срср.
Однак не всім був до вподоби "московський" Шевченко. Його образ у шинелі-крилатці, як того забажав особисто Хрущов, не сприйняли представники української інтелігенції – зокрема Максим Рильський, Павло Тичина та інші, які заявляли, що подібного одягу Великий Кобзар ніколи не носив. Та кого в кремлі цікавила думка українців? Найголовніше, що комуністи здобули “перемогу” над капіталістами – відкрили пам'ятник на пів місяця раніше, аніж американці.
Незважаючи на це, вся увага журналістської спільноти світу була прикута до Вашингтона, а не до москви. Американські газети, радіо, телебачення із захопленням відзначали, що молодь, яка прийшла і приїхала на урочистість, не кажучи вже про людей старшого віку, одягнена у вишиванки, спілкувалася винятково "слов'янською" (українською) мовою.
Вони підкреслювали, що подібного велелюддя, захоплення і радості величезної кількості людей не було у США від часу відкриття Монументу Вашингтону – 4 липня 1848 року. І тому символічно й знаково, що марш десятків і десятків тисяч українців зі всього світу 27 червня 1964 року розпочався саме від Національної алеї столиці США, де увіковічено майже 170-метровим обеліском пам'ять Джорджа Вашингтона, якого возвеличував свого часу наш Кобзар, до пам'ятника Тарасу Шевченку.
Все це стало яскравою демонстрацією сили духу українства, яку наші Герої сьогодні демонструють на фронтах збройного протистояння з московією. Протистояння, яке завжди було є і буде між українськими патріотами й російськими великодержавними шовіністами.
Бо український народ – не "штучноє образованіє", як твердить кремлівський карлик, а спільнота вільних людей, які свою волю виборюють ціною життя. Цього не зрозуміти путіну, як не зрозуміли ані Сталін, ані Хрущов, ані Брєжнєв.
Михайло КУЗЬМУК.
Деякий час тому до редакції звернувся Заслужений працівник культури України, постійний дописувач газети Іван Сидорук, який постійно перебуває у творчому пошуку й частенько пропонує цікаві теми для висвітлення.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 248
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 28оС. Вітер східний помірно сильний.
Деякий час тому до редакції звернувся Заслужений працівник культури України, постійний дописувач газети Іван Сидорук, який постійно перебуває у творчому пошуку й частенько пропонує цікаві теми для висвітлення. 
Ветеранська пісня… Вона тужить і радіє, плаче і сміється, відлунює болем і тривогою, наповнює наше єство життєдайною силою. Звичайно, сьогодні в країні складна ситуація – війна. І нема такої людини, в якої не болить серце за долю держави, рідної землі, людей, і за тих, хто там, на Сході, захищає мир.
Із священником Анатолієм Яцківим мене декілька років тому познайомила колега-журналістка. Приводом стала підготовлена до друку отцем Анатолієм добірка поезій.
ОВЕН. На початку тижня на вас може напасти безпричинна туга i бажання нiчого не робити. Можливо, просто пора у вiдпустку? 
Поклепав червень коси
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 23оС. Вітер західний помірно сильний.
Доля офіцера Василя Петрова навіть для того буремного часу була унікальною. Народися в с. Дмитрівка Приазовського району Запорізької області 22 червня 1922 року. Мати померла, коли ще був маленьким, батька відправили на будівництво “Біломорканалу”, молодший брат помер під час Голодомору 1933-го. У 1939-му Василь закінчив школу і вступив до Сумського артилерійського училища. 
Сьогодні – чергова розповідь про РЖКП №1 та його людей, адже робота одного з найбільших комунальних підприємств Ковеля в сучасних умовах заслуговує поваги. Незважаючи на виклики сьогодення, підприємство розвивається, а завдяки взаєморозумінню та злагодженій співпраці колективу з міською владою та мешканцями міста вдається реалізовувати нові проєкти на благо громади.
В “єдино правдивих новинах” не раз почуєш про братів наших менших. По праву чотирилапі на передовій мають сенс на існування. По-перше, собачки і котики є своєрідними реабілітологами наших воїнів. А ще вони мають гостре відчуття небезпеки, і бували випадки, коли тварини попереджали про вороже бомбардування, рятуючи немало життів у зоні бойових дій.