(Продовження.
Початок в номері
від 8 серпня ц. р.).
У Бахові, на відміну від Вербки, постраждали від репресій багато селян, бо чимало з них перебували в Українській повстанській армії, тому радянська влада притягувала до кримінальної відповідальності не лише вояків УПА, а й членів їхніх сімей, а також тих, хто хоч чимось їм допоміг: шматком хліба чи одежиною.
Судили і тих юнаків, котрі певний час перебували в повстанцях, а потім, з приходом Червоної армії, стали її солдатами. Така доля спіткала Євтуха Дорофійовича Столярчука, селянина-бідняка з села Бахова, солдата Червоної армії. "Смерш" таки винюхав, що юнак був в УПА, і це стало причиною ув'язнення. Арештував волинянина і притягнув до кримінальної відповідальності відділ контррозвідки НКВС "Смерш" Харківського фільтраційного табору № 258.
Кілька днів його водили на допити, задаючи безліч запитань: чи служив у Червоній армії, скільки часу провів на окупованій території, чи відправляли його німці в Німеччину, чи арештовувала окупаційна влада чи служив у поліції, чи служив у німецькій армії і т. д. Зрештою, при яких обставинах потрапив в УПА, чим займалася його група, які ще повстанські групи йому відомі, що в них було на озброєнні, чим він займався особисто, яка була форма одягу і т. д.
Юнак пояснював, що в червні сорок третього до нього додому прийшли два чи три невідомих, представилися, що вони з УПА, і запропонували хлопцеві теж вступити в їхню армію. Він зібрався, і вони подалися в Скулинський ліс. Він охороняв об'єкт, в якому знаходилася повстанська група "Рій", від можливого нападу партизанів, проходив стройову підготовку, вивчав матеріальну базу, більше ніяких обов'язків не виконував, був рядовим, мав кличку "Листок", ніяких злочинів не скоював, нікого не вбивав, проти радянської влади не виступав, пробув недовго, два місяці, захворів і повернувся додому, а коли село визволили від фашистських загарбників, пішов у Червону армію.
Провели обшук в оселі батьків юнака – Дорофія Гнатовича і Пелагії Федорівни – в присутності молодших сестер Марфи і Євдокії, вилучили лише свідоцтво Євтихія про закінчення трьох класів сільської школи.
Арештований знаходився під вартою у Воркутинському таборі НКВС, і військовий прокурор 29 квітня 1945 року просив справу волинянина Є. Д. Столярчука направити на розгляд особливої наради при НКВС та визначити йому міру покарання – 8 років таборів. Однак особлива нарада від 15 вересня 1945 року прийняла дещо м'якше рішення: за участь в антирадянській повстанській армії Є. Д. Столярчуку присуди п'ять років виправно-трудових таборів.
Реабілітували Євтихія Дорофійовича вже в період незалежності України. Останню крапку в його справі за №457, яка знаходиться в державному архіві Волинської області, поставили 26 грудня 1991 року. Справедливісті, як кажуть, у таких випадках, восторжествувала.
l
Однак не всі, кого радянська репресивна ма-шина підім'яла під себе, вижили. Не дочекався свого батька М. М. Ризванюк.
Зі спогадів Миколи Марковича РИЗВАНЮКА. 1935 р.н. (с. Вербка):
– Я народився в Бахові, а жили ми на хуторі. Батько мій Марко Савич Ризванюк служив у церкві, а голова сільської ради, мабуть, записав його як сільського старосту, бо інакше за що батька арештували? Коли ми в сорок четвертому втікали з Бахова і перейшли річку до руських, нас у скулинському лісі, як тільки ми туди зайшли, вже "зустрічали".
Прибігли солдати, спи-тали, куди йдемо, забрали чоловіків: батька, батькового брата Івана, Дорофія Сто-лярчука. Батьків брат Іван мав двох синів, один з яких був повстанцем, то мати думала, що, можливо, переплутали, їздила, добивалася, просила, казала, що в неї тільки один син, та й то ще малий. Але ніхто її слухати не захотів – забрали, засудили і відправили на Колиму. Батько хорошим чоловіком був, багато трудився, тримав пасіку. Вулик-колоду сам зробив, пам'ять від нього залишилася. Листів від батька ми так і не дочекалися (хоча він, знаємо, писав), до нас вони не доходили, бо на пошті їх знищували. Так розпорядився голова сільсь-кої ради. А те, що ми слали, батько одержував. Там, на чужині, він у 1947 році помер. Нам про це його товариш повідомив.
А ще написав, під яким номером на тюремному кладовищі його поховали. Поїхати на батькову могилу ми не мали за що. Потім Калістрат, який був тоді у нас головою сільської ради, казав мені, що дарма мій батько пропав. Знаю, що ще забирали Івана Савича Ризванюка і Дорофія Столярчука, потім їх відпустили, а тоді забрали знову – вже "з кінцями".
У зв'язках з УПА звинуватили Семена Назаровича Олексюка, бахівського селянина, позапартійного, солдата Червоної армії. Його заарештували 16 вересня 1944 року і того ж дня засудили за статтями 54-1а і 54-11 КК УРСР на п'ять років виправно-трудових таборів. Які репресивні заходи застосовувалися до родини, даних немає. А 6 вересня 1991 року Семен Олексюк був реабілітований.
Арештували Никитюка Павла Єрмолайовича, 1924 року народження, уродженця с. Бахова, котрий з листопада 1943 року був кущовим пропагандистом юнацької ланки ОУН (псевдо "Сірко"). Сталося це 7 травня 1944 року. Арештував його відділ контррозвідки "СМЕРШ" 260-ї стрілецької дивізії, а 19 серпня того ж року військовий трибунал військ НКВС Волинської області засудив юнака на 15 років виправно-трудових таборів з позбавленням прав на 5 років. Покарання відбував у місті Тайшеті Іркутської області, де й помер у 1945 році. Реабілітований 25 жовтня 1993 року.
Військова контррозвідка «СМЕРШ» 260-ї стрілецької дивізії 23 травня 1944 року арештувала ще одного бахівчанина – Ризванюка Степана Мефодійовича (псевдо «Льотчик»), 1927 року народження. З грудня 1942 року він був станичним юнацької ланки ОУН, а з літа 1943-го – кущовим пропаган-дистом ОУН. 19 серпня 1944 року військовий трибунал військ НКВС Волинської області засудив Степана до 20 років виправно-трудових таборів з поразкою прав на 5 років. Покарання бахівчанин відбував у Тайшеті Іркутської області, а після смерті Сталіна, 9 серпня 1955 року, звільнений з місць позбавлення волі.
l
Старожили Бахова пам’ятають, як вивозили їхніх односельців на Сибір. Зі спогадів Ганни Трифонівни СТОЛЯРЧУК, 1931 р. н.:
— Батька мого Трифона забрали в армію в сорок четвертому, але на фронті він не був, мабуть, в тилу. Вернувся вже після війни. Потім його засудили. А за що? Їсти давав, а тоді ж ходили різні: і повстанці, і червоні – не знаєш, хто прийшов. Але їсти попросять і давали, бо ж то люди. Безневинно батька мого засудили, сім років відсидів на Сибірі.
Зі спогадів Єви Іванівни ОЛЕКСЮК (Герасимчук), 1932 р. н.:
– Мою хрещену матір Любу Семенівну Столярчук вивезли. Любкою її усі називали. Вона ще казала, щоб хліба їм на дорогу винесли, бо ж їхала з дітьми – сином і дочкою. І ми їм виносили. Вона сиротою зосталася, вийшла заміж за Матвія, жили на хуторі під Колонією. Матвій Павлович був у бульбашах – за те Любу з дітьми й вивезли. Люба в Бахів уже не вернулася, там жила, а в село тільки приїжджала в гості.
За словами Миколи Самійловича Олексюка після того, як Любку – Любов Семенівну Столярчук, вивезли з дітьми Самійлом і Федорою «на Сибір», їхню хату, яка стояла на бахівському хуторі неподалік річки, розібрали і перевезли в село Вербку.
(Далі буде).
НА СВІТЛИНІ: Хрест пам’яті жертв більшовицьких репресій у Ковелі.
Фото з архіву редакції.
(Продовження. Початок в номері від 8 серпня ц. р.).
У Бахові, на відміну від Вербки, постраждали від репресій багато селян, бо чимало з них перебували в Українській повстанській армії, тому радянська влада притягувала до кримінальної відповідальності не лише вояків УПА, а й членів їхніх сімей, а також тих, хто хоч чимось їм допоміг: шматком хліба чи одежиною.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 186
І радість, й сум, і біль, і свято.
(Продовження. Початок в номері від 8 серпня ц. р.).
ОВЕН. На вашi плечi ляже мiсiя миротворця: на роботi, серед близьких i друзiв. У понедiлок прислухайтеся до голосу iнтуїцiї, можливо, вона пiдкаже, як дiяти далi. 
Четвер. Мінлива хмарність. Температура 260С. Вітер південно-західний помірний.
Дорога редакціє газети “Вісті Ковельщини”!
Цими днями ковельчанка, колишня працівниця редакції газети «Вісті Ковельщини» Світлана Троцюк отримала листа такого змісту:
У щастя людського два рівні є крила:
Ходить доля по широкому життєвому полю. Колоситься надіями і мріями. Зліва за руку її веде удача і радість, справа – благодать Господня, а позаду горе і біда смикають за поли. Як з цим жити? Кожному – своє. Один впевнено прямує тією нивою, а сонце і зорі осявають його шлях.
Війна. Таке коротке слово, а скільки в ньому болю, горя, сліз. Чому саме на нашій прекрасній землі гримлять вибухи? Чому ми, такі миролюбиві, плачемо на могилах воїнів, мирних жителів?
Нещодавно мені довелося спілкуватися із жінкою, молодшою від мене. Говорили на різні теми. Зайшла мова і про минувшину. Я з гіркотою відзначив той факт, що комуністична репресивна система зламала долі сотень і тисяч українців.