За Україну готова віддати життя
У моїй пам'яті закарбувалося 21 листопада 2013 року, коли Янукович не підписав угоду з Євросоюзом. Того ж дня студенти у Києві вийшли на акцію протесту. Приємно було спостерігати по телевізору за дружньою та бадьорою молоддю, котра відстоює свої права.
30 листопада – криваве побиття студентів. Побачивши про це по телевізору, ми відразу ж із мамою почали телефонувати братові. Ярослав довго не піднімав слухавку. Оскільки він також студент, ми за нього дуже хвилювалися.
На щастя, згодом він передзвонив і нас заспокоїв. На моє запитання, чи був він у ту прокляту ніч на Майдані, відповів, що ні. Відповідь прозвучала не дуже впевнено, і я зрозуміла, що Ярослав так сказав, аби не хвилювати маму.
Ми продовжували далі слідкувати за новинами. Було дуже жаль побитих студентів. Чимало людей зібралося на Майдані, аби їх підтримати. Стало якось соромно сидіти вдома перед телевізором із гарячим чаєм у руках в той час, коли хтось виборює мої права та права моїх майбутніх дітей там, на Майдані.
Поїхати у Київ я не могла, адже навчалася у 10 класі. Ми з мамою відклали поїздку до зимових канікул, однак довго сидіти так просто і чекати не змогли. Вирішили їхати 13 грудня.
Спочатку було трохи лячно, адже навіть не здогадувалась, що ми там будемо робити. Про нашу поїздку ніхто не знав, навіть найрідніші нам люди.
У Києві все було неповторно красиво. Ялинка, обклеєна плакатами, бадьорий спів Руслани, легенький морозець. Поряд – змучені люди, однак про це вони нікому не говорять. Це була моя перша акція протесту.
25 грудня ми знову поїхали на Майдан, але цього разу я вже була впевнена, що люди, які мерзнуть у серці столиці, стоять не за гроші, а за ідею. Поселилися у Жовтневому палаці, де поруч із нами жили добрі та привітні люди. У їхніх очах читалися надія та патріотизм.
Наступного дня я вже була волонтером з реєстрації новоприбулих на поселення у Жовтневий палац. Також слідкувала за тим, аби сюди не пройшли провокатори, зустрічала автобуси із новоприбулими людьми. Тож Новий рік я зустріла на Майдані з усією Україною. Мені подобалося бути поруч із людьми, які так же сильно, як і я, прагнули справедливості. Вони стояли за Україну, за ідею. Акції протесту продовжувалися, щогодини звучав Державний гімн і усі чекали відставки Януковича.
10 січня відбулося побиття людей, які вимагали визволення незаконно заарештованих, проти яких була сфальсифікована справа за правління Януковича. Моя мама теж брала участь у цій акції, тож мені прийшлося добряче похвилюватися за неї. Багатьох людей біля суду того дня важко поранили та отруїли газом.
10 лютого мені довелося поїхати додому. Мама ж вирішила залишатися на Майдані до тих пір, доки зміни на краще в Україні не стануть відчутними. Я поверталася додому, сповнена патріотизму і віри в те, що незабаром все буде добре. Я точно знала: якщо колись мої діти запитають у мене, де я була під час Революції Гідності у Києві, я з гордістю відповім: "Із народом – на Майдані!". Я відчула, що за цей час стала значно дорослішою, розсудливішою.
18 лютого розпочалася “зачистка” Майдану. Я розуміла: це – кінець. Але навіть не могла собі уявити, що буде стільки жертв кривавого протистояння. Вдень мама подзвонила і сказала, що Жовтневий палац захопили “беркутівці”.
Згодом мама повернулася додому, але через трохи знову зібралася їхати до Києва. Я стала також проситися поїхати. Спочатку мама не хотіла мене брати із собою, адже розуміла, яка небезпека на нас там чатує. Однак я зуміла її вмовити.
Приїхавши до Києва, я не впізнала центру міста. Все довкола чорне, згоріле, розбите, довкола живі квіти, покладені в пам'ять про загиблих. Сльози котилися з очей самі собою.
Підійшовши до Жовтневого палацу, побачила згорілі машини, вінки, розбиті вікна та двері, все навколо чорного кольору. Зайшовши всередину, зустріла знайомих і стала плакати. Це дивне відчуття, коли не знаєш, чи живі решта знайомих. А це ж не просто знайомі. Під час Майдану всі були, як рідні.
Було дуже страшно і відчувався запах крові. Мій знайомий був комендантом Палацу. Йому потрібна була допомога, і він запропонував мені стати його заступником. Я погодилася. Бо ж довірити чужим людям документи і всі таємниці було неможливо, адже після штурму було чимало провокаторів.
Під час захоплення Жовтневого палацу “беркутівцями” загинули люди. Троє були закатовані у підвалі Палацу. У них, напевно, щось намагалися випитати, адже були відрубані пальці на руках, зашиті роти і рани по тілі. Одного із хлопців взагалі підірвали на петардах, і частини його тіла розлетілися по стінах. Одну дівчину, жорстоко зґвалтовану і вбиту, знайшли на поверсі. Ще двадцять одну людину вбили на інших поверхах. Всього – 25 трупів. Люди бачили, як до Жовтневого палацу під'їжджали великі машини, у них вантажили речі “беркутівців” і трупи. Значить, мертвих людей було в рази більше.
У новинах нічого подібного не показували. До сьогоднішнього дня мовчать про вбитих у Палаці. Користуючись правом, як заступник командира, я вирішила походити по підвалі та горищі Палацу. З собою взяла хлопців із охорони. Спускаючись сходами, всюди бачили людську кров. Можна відразу ж уявити, що цих людей тягли у підвал, а вони опиралися. Багато крові було у підвалі. Ми дійшли до місця катування, і я на власні очі переконалася, що катування дійсно мало місце. Усюди було море крові.
На горищі також залишилися якісь сліди. Можливо, навіть від снайпера, бо з цього місця було видно Майдан, як на долоні. Все майно, яке було у Палаці, “Беркут” знищив. Навкруги калюжі крові, усюди бруд – все це залишили за собою ті нелюди. Пізніше було запрошено священика для освячення приміщення. Усе виглядало жахливо. Після побаченого багато людей змушені були звертатися за допомогою до психологів. Однак ми не здавалися, адже розуміли: дороги назад уже не буде. В цьому й полягає сила нашої нації – не опускати голову, а боротися до кінця, боротися до Перемоги.
Ця перемога далась нам дорогою ціною –смертю сотні безневинних українців. Вони віддали за нашу свободу і рідну неньку-Україну найдорожче – власне життя. І ми не маємо права це забути. Адже Небесна Сотня ніколи нам цього не пробачить.
У цей важкий для країни час вороги ділять її на Схід і Захід, Північ і Південь. Цей штучний поділ послаблює країну щодня, робить нас слабшими. Тільки разом ми зможемо зробити Україну успішною. Лише слід її любити, плекати і оберігати як власну сім'ю. Україна – це сила, це єдність. Це – одне серце на мільйони! Разом ми – сила! Вогонь, який палає в серцях українців, здатен запалити весь світ. Слава Україні!
Лідія ЦЕРКОВНІКОВА.
У моїй пам'яті закарбувалося 21 листопада 2013 року, коли Янукович не підписав угоду з Євросоюзом. Того ж дня студенти у Києві вийшли на акцію протесту. Приємно було спостерігати по телевізору за дружньою та бадьорою молоддю, котра відстоює свої права.
Лідія ЦЕРКОВНІКОВА.
Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1011
За Україну готова віддати життя
Про учасників АТО турбуватися не на словах, а на ділі
Трибуна депутата
Подія
Ярмарки у Ковелі
Школа ВИЖИВАННЯ
Школа ВИЖИВАННЯ
Від четверга до четверга