О Україно, о люба ненько!
"Допоки Ви пам'ятатимете, які тернисті були наші стежки, як гірко було молодим квітучим, призначеним для любові й щастя, іти отим терням, які зранені душі ми винесли з того пекла. Шлях довгий і рани болючі, бо стільки, скільки пережили українці, не пережив жоден народ. Але є у нас Україна, є наші діти, є Господь Бог. Тож усе буде добре".
(Л. Романчук
"Лицарі любові і надії").
Зараз важкий час для України. Час, коли годі бути осторонь. Мусиш усвідомити, що коли в наше життя увірвалася війна, все стало інакше. Треба переоцінювати, змінювати мислення і найголовніше – треба боротися! Боротися з ненормальним, несправжнім, неправдивим.
Сам драматизм і масштаб теперішніх подій змушують замислитися: що буде з Україною? Що винесемо з цих тяжких випробувань? Та все ж будемо оптимістами. Щось нове, досі незнане увійшло в нашу дійсність. Якоїсь миті ми стали немов би іншими. А світ раптом зробився прозорим. І українці причетні до того просяяння. Фактично відбулося нове повернення в суспільне життя споконвічного українського духовно-світоглядного ідеалу добра, волі і правди, що його вкотре ствердила як найвищу цінність і жертовно засвітила на цілий світ велика українська душа в особистостях Героїв.
Щоправда, за весь час Незалежності і суспільство, і політикум все ще не явили потрібної волі в обороні життєво найдоступніших вартостей – Добра і Правди "в своїй хаті", на своєму полі буття. І чомусь саме засадничі, болючі питання суспільного життя – захист державної мови, культури, поваги до державних символів, українознавство, правдива історія – відсувались на узбіччя, подалі від стратегічних пріоритетів, як речі другорядні.
І ця недалекоглядність тих, хто бере на себе місію людей дії, надто дорого коштує Україні. Не може народ жити не своїм життям, нав'язаними штучними пріоритетами. Адже якби на Сході від початку Незалежності держава переймалась плеканням мови, культури, відновленням історичної пам'яті, люди б знали, хто вони є, з якого глибу віків ведуть свій рід, не було б місця для настроїв зневіри, національної самозневаги та самовідчуження, яничарству, холопству і манкурству. Тим паче, що насправді Донбас історично – то глибока Україна. Отже, ці різновиди хвороби самовідчуження – то втрата безлічі внутрішніх духовних зв'язків з рідним предковічним полем буття.
Ось тільки декілька прикладів прояву українофобства, які сприяли накопиченню негативу в суспільстві. Пригадаймо, як хоронили патріарха В. Романюка на Софійській площі, що там творилось! Фото з цієї події обійшло ледь не цілий світ. На ньому було видно, як наші правоохоронці топтали Державний прапор. А який шабаш регіонали влаштували в Сєверодонецьку з "наколотими апельсинами"! А як нахабно поводили себе комуністи у Верховній Раді, коли під час звучання Гімну демонстративно сиділи!
А як в Донецьку малювали В. Ющенка в есесівській уніформі! Згадаймо події не такого вже й далекого часу, коли регіонали і комуністи організовували марші проросійськи налаштованих людей і скандували: "Фашисти і бандерівці не пройдуть!".
Це що, як не дикунство, варварство чи, може, справжні злочини? Бо не покаране зло породжує подвійне або й потрійне зло і т. д.
Одним з болючих питань в Україні було й питання мови. Хоча багато твердили, що це не головне. Але чомусь Путін йшов в першу чергу захищати "русскоязычных". Нехтувати цим, звичайно, не можна. Адже наша родова мова – це оселя духу. Це – код нації. Це – духовна шкіра, без якої ми духовні трупи. Навіть Маркс сказав, що недержавною мовою говорять тільки "гості, наймити і окупанти". До речі, І. Драч пропонував зараз вже новій владі повивішувати це гасло скрізь, щоб кожен міг себе причислити до певної категорії.
Ну, звичайно, мова не є справжньою причиною агресії Росії проти України. Це тільки привід. Причина дуже глибока. Вона криється і в агресивно-амбітній особистості Путіна, і у всій історії Росії. Наведу кілька висловів про Росію і росіян самих російських класиків.
Алєксєй Толстой: "Московия – душа тайги, монгольская, дикая, звериная". Федір Достоєвський: "Народ, который блуждает по Европе и ищет что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения".
Максим Горький: "Наиважнейшею приметой удачи русского народа есть его садистская жестокость". Іван Аксаков (син Сергія Аксакова): "Ох, как тяжко жить в России, в этом смердючем центре физического и морального разврата, подлости, вранья и злодейства".
Іван Тургенєв: "Русский есть наибольший и наинаглейший лгун во всем свете".
Олександр Пушкін: "Народ, что не признает человеческое достоинство, что не признает ни свободного человека, ни свободной мысли".
Олександр Солженіцин: "Нет в мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. У его страны нет друзей – либо холуи, либо враги. Воистину: кацапы – звери. Лютые, кровожадные, но… смертные".
Висновки зрозумілі: чому росіяни так "люблять" українців.
А ось історія не така вже давня: зустріч Леоніда Брежнєва у Києві з Петром Шелестом. Брежнєв запитує: "Что у вас здесь нового, Петр Ефимович?". "Да вот отделяться думаем, Леонид Ильич". Брежнєв ураз зупинився, густо почервонів, підніс пальця догори і суворо сказав: " Вы мне это бросьте! Вы даже думать об этом не смейте!". Шелест, звичайно, стрепенувся, став пояснювати, що це жарт. Але Леонід Ілліч насуплено промимрив: "Знаю я вас, националистов". Через три місяці Шелеста зняли (з мемуарів Віталія Давидова, шифрувальника ЦК КПУ).
Всі російські царі, а потім і царі-вожді партійні боялися втратити Україну. Через це їм завжди й ввижалася в Києві "мазепівщина". Може, й не безпідставно. Як і те, що Союз без України неможливий. Зрештою, так воно й обернулося. Бо в душі кожного справжнього українця дрімає козак, опришок, бандерівець…
А Путін виявився дуже яскравим представником імперського клану Росії. І його зерна агресії впали на благодатний грунт на Сході України, де комуністи і регіонали щедро його зросили антиукраїнством. Адже більшість населення цього регіону йшли на референдум, вибори і репетували: "Рассея, Путин!". Досить поширена думка, що вони нещасні, затуркані, зазомбовані, позбавлені правдивої інформації.
Але багато з них і не хотіли (і ще не хочуть) знати правду, а вірять у будь-яку маячню. Дуже важко напоїти Осла тоді, коли він не відчуває спраги. Так що велика частка вини лежить на жителях цього регіону за останні події. На відміну від них, мешканці Заходу України, щоб зберегти свою ідентичність, все чуже, що їм нав'язували окупанти, до хати не впускали, а залишали біля порога. А в своїй хаті зберегли свою "правду" (мову, культуру, традиції і т. д.).
Дуже прикро, боляче і образливо, що ті, хто прикликали окупанта і йому допомагають, ще багато чим незадоволені, а захищають Україну най-най-найсвідоміші, мужні, патріотичні і платять величезною ціною: здоров'ям і життям.
Але всі ці Герої, які пройшли крізь пекло біди і болю, крізь береги смерті й воскресіння, вознесені терпінням понад усім сущим і вічним; зболені, змордовані, скривджені та незборимі, незламні, нескорені та незнищенні, ці радісні і горді голоси лицарства, звитяги, служіння вірі, надії і любові – вічно закарбуються в пам'яті українців.
Розправивши крила мутанта-орла,
Притулок придбавши в Москви
за неславу,
лакуза і зрадник імперії зла
продав, як Іуда, велику державу.
В закривавлене видиво Схід
упірнув,
з квітучого краю зробили руїну,
то диявол московський "русский
мир" нам приніс
На штиках в Україну.
А чи виграв нехрещений Авеля кат,
Що підняв свого брата на вила?
Дорога життя відплатила стократ,
Що пролилася кров безневинна.
І до Путіна судна година прийде,
Впадуть зорі кремлівські додолу,
Й кара Божа на нього впаде,
Спопелить, як Содом і Гоморру.
Антоніна ГЛАДУН,
член Ковельської філії
"Союзу Українок".
с. Радошин.
"Допоки Ви пам'ятатимете, які тернисті були наші стежки, як гірко було молодим квітучим, призначеним для любові й щастя, іти отим терням, які зранені душі ми винесли з того пекла. Шлях довгий і рани болючі, бо стільки, скільки пережили українці, не пережив жоден народ. Але є у нас Україна, є наші діти, є Господь Бог. Тож усе буде добре".
Антоніна ГЛАДУН.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 774
Їй із старістю не по дорозі
Життя саме все вирішить…
Закусочний пиріг з лаваша зі смаженими грибами і сиром
Гороскоп (з 2 по 8 лютого)
Коротко про важливе
Ковельщина – Новоайдарщина: Україна єдина!
Спільні дії потребують координації
У місто завітав Різдвяний дух
“Нас не роз’єднати!”