Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля.
Він з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно став на захист спочатку рідного міста, далі виконував свій військовий обов'язок у складі 100-ої ОБр ТрО на білоруському кордоні, а тепер з побратимами оберігають нас на Донецькому напрямку, який є одним з найгарячіших на фронті.
Військовий – це не просто воїн. За кожним – цікава та багатогранна біографія, особлива історія, яка розділилась на до та після. Наш герой не виняток. 48-річний Олександр Головницький – знаний в Україні та світі майстер спорту міжнародного класу з бігу, володар кубка світу, багаторазовий чемпіон України, срібний призер чемпіонату Європи. Більше 20-ти років був у складі збірної України. Він неодноразово входив в 10-ку найкращих ультрамарафонців світу. А в 2006 році виграв Кубок світу в дистанції на сто кілометрів, учасниками якого було лише дев'ять найсильніших команд планети.
– Олександре, Ваші досягнення вражають та надихають. Розкажіть, хто привів Вас у спорт, з чого розпочалась спортивна кар'єра та як вдалось досягти світового визнання?
– Спорт завжди був не лише моїм хобі, а й способом життя. Це невід'ємна частина мене. І те, ким я є сьогодні, – результат щоденної праці над собою, яка тримає в формі, дисциплінує тіло, загартовує дух.
Гарним прикладом для мене стали батьки, яких поєднав спорт. Тато Юрій Захарович і мама Євгенія Федорівна працювали на пошті (правда, в різних відділеннях), і саме на змаганнях між колективами познайомились й почали зустрічатись.
Це сучасне покоління занурене в гаджети, а наше дитинство пройшло в русі. Влітку "ганяли" м'яча зранку до вечора, а взимку "пропадали" на ковзанці, часто з батьками катались на лижах.
Пам'ятаю, як мені було 9 років… Я чудово грав у футбол, а біг на довгі дистанції був моїм "козирем". Мені дуже хотілось розвивати себе у цьому напрямку. Але у бажаних секціях з футболу не було місць, тож пішов на легку атлетику у спорткомплекс "Спартак".
Це й стало початком мого спортивного шляху. Велике бажання та регулярні тренування дали хороший результат, і вже згодом я виступав на чемпіонатах України, де показував гарні результати спочатку в юнацьких та юніорських змаганнях, а з часом і в дорослих.
– Як вдавалось успішно переходити з міських, обласних та всеукраїнських на змагання світового рівня?
– Це захоплююче і водночас дуже хвилююче, відчуття, ніби серце з грудей "вискакує". Часто в цьому стані спортсмен може "перегоріти" ще до змагань. Таке траплялось і зі мною. Тож змагання – це не просто спортивна підготовка, а й психологічна витримка, що гартує дух. Такі навики дуже важливі в умовах сьогодення.
– Що дав Вам спорт?
– Впевненість в собі, дисциплінованість, вміння досягати поставлених цілей, а головне фізичний гарт і здоровий дух. Та попри все, я зрозумів одне: не важливо, чим людина займається, головне, щоб це приносило задоволення. Часто обираючи заняття не по душі, людина "згасає". Тож моя порада – займайтесь улюбленою справою, і неодмінно будете щасливі.
Я й сам довгий час шукав "своє", наполегливо працюючи у різних напрямках. Служив у поліції, де став майором. Працював у військовому ліцеї. Бувало, що і в Польщу на роботу їздив, де важко працював на заводі.
Але спорт не залишав за будь-яких обставин. Наприклад, ще лейтенантом міліції брав участь на чемпіонаті Європи серед поліцейських, що проходив у Празі, де зайняв друге місце. А перебуваючи в Польщі, я прокидався о 4-5-й годині ранку, аби потренуватись, а потім йшов на зміну, яка тривала 10-12 год. Було важко, але саме спорт допомагав завжди рухатись вперед, тримав у формі та підготував до непередбачуваних поворотів долі.
– Ви маєте на увазі війну? Як вона змінила Ваше життя?
– Так, попри те, що ми до кінця не вірили в повномасштабне вторгнення, воно відбулося. З перших днів війни думка "треба щось робити" переросла в дії, і ми з друзями патрулювали місто вночі.
А вже 26 лютого товариш з силових структур повідомив, що бажаючих стати до оборони збирають на призовному пункті й розподіляють по різних напрямках. Тож я, не вагаючись, прийшов. Приємно, що там зустрів чимало знайомих, серед яких і спортсмени. Об'єднавшись тоді, ми з ними й продовжили свій шлях. Спочатку стояли в обороні біля білоруського кордону в складі 100-ї ОБр ТрО, а з багатьма й зараз на Донецькому напрямку.
– Як на такі рішучі дії відреагували рідні та близькі? Чи підтримали Ваше рішення?
– Звісно, усі хвилюються за дорогих серцю людей. Кожен хоче уникнути небезпеки. Але у моїх питань не виникало, та й сказав про своє рішення, коли вже записався. Мої рідні в цьому плані молодці, адже від них я маю повне розуміння і підтримку. А це дуже важливо для кожного військового, особливо, коли ти далеко від дому.
Пощастило мені й із побратимами, адже за майже 2 роки служби, спільного побуту, пережитих моментів ми стали один одному другою сім'єю. Знаємо характери, вподобання, настрої, розуміємо, коли треба поговорити й підтримати, а коли просто помовчати. Всі виснажені, бо про ротацію й мови немає, тож психологічно стає дедалі важче.
Від емоційного навантаження та після бойових завдань рятуємось побутовими справами та спортом. Зокрема, у мене, жоден день війни не минув без тренування. У вільний час завжди займаюсь спортом.
У цьому плані нас дуже підтримав СК "Апперкот", забезпечивши наш підрозділ необхідним інвентарем. До речі, цей спортклуб від початку ворожого вторгнення і по теперішній час нам дуже допомагає, за що їм – велика вдячність.
– Розкажіть, на якому напрямку зараз перебуваєте, як облаштували побут, за що відповідаєте на службі?
– З 1 квітня для виконання бойових завдань ми прибули на схід України, зараз на Лиманському напрямку. Наше головне завдання – аеророзвідка.
Селище, де ми розмістилися, було під окупацією ворога. На жаль, і тоді, й тепер у ньому залишаються місцеві жителі. Здебільшого це літні, одинокі люди, які не мають, куди і до кого виїхати. Ми живемо у залишених будинках, де до нас "господарювали" окупанти. Нелюди все потрощили, розгромили. Ми ж, що змогли, відремонтували, навели лад у будинках та на подвір'ях.
Як все трішки стихло, люди почали вертатись додому, але не жити, а щоб лиш поглянути, що з їхніми домівками. З радістю і великим подивом зустрічали нас, коли бачили порядок і затишок, дякували за господарські роботи і чистоту.
Готуємо їсти ми самі. Продуктами забезпечують повністю. Їх вистачає, щоб поділитись з місцевими мешканцями. А ще приємно, що за час нашого перебування російськомовні перейшли на українську, адже ми з ними спілкуємось державною мовою, рідною, звичною для нас. Тож ось такі позитивні зміни.
– Як справи з матеріальним, медичним та технічним забезпеченням? Як реагують на ваші запити та потреби?
– Щодо харчування та одягу, то тут повне забезпечення. Часто й відмовляємося від волонтерської допомоги, бо знаємо, що є ті, кому потрібніше.
Зв'язок є, що найважливіше в нашій роботі. Генератори та все необхідне волонтери теж привезли, як тільки ми зайняли позиції.
Машини повністю ремонтуємо за свій рахунок. У нас є свій, так би мовити, фонд, який щомісяця поповнюємо (по 5 тис. з людини), а потрібні деталі замовляємо через "Нову пошту".
Проблемним залишається придбання квадрокоптерів. Коштують вони дорого, але у боротьбі та розвідці є розхідним матеріалом. От нещодавно розпочали чергування, випустили в небо "250 тисяч", працюємо хвилин 20 і все – апарат розстріляли. А це ж наші "очі", саме завдяки їм ми добуваємо точну інформацію про кожен рух противника і вже тоді можемо попередити його наступ та завдати нищівного удару.
Трохи образливо, що за час війни не налагодили виробництво таких необхідних на фронті речей, хоча в країні агресора все перейшло на військові "рейки".
Всі сподівання – на хлопців, які дістають необхідне, людей, які відгукуються на збори. Нам, аеророзвідникам Ковельського батальйону Волинської бригади тероборони "Волинські Соколи" для ефективної роботи дуже потрібні "Мавіки", запасні батареї до них, активна виносна антена, система РЕБ. На все – 600000 грн. Це просто колосальна сума для нас. Але для нашого міста, наприклад, достатньо, аби кожен четвертий його мешканець задонатив лише 50 гривень.
Ми вдячні усім, хто нас підтримує, а це прості люди, церковні громади, підприємці та організації, навчальні заклади. Вірю, що спільними зусиллями нам вдасться зупинити ворога.
– Зараз Ви перебуваєте у відпустці. Як вона проходить?
– Повертаючись додому, ніби потрапляєш в інший світ: трішки передсвяткової метушні, яка заряджає, казкова природа Волинського краю, яка заспокоює. Відбувається повне перезавантаження та переоцінка цінностей. Наприклад, завести дитину в школу за руку - це вже не просто обов'язок і потреба, а величезна радість. Тож цінуйте кожну, навіть, здавалося б, буденну мить життя, зустрічі з рідними, тепло і затишок дому.
Але час з рідними швидко проходить, і повертаєшся до побратимів уже з новими силами й чітким розумінням: іншого шляху немає, якщо ворога не зупинити там, то він добереться і сюди. Так, близькі дуже хвилюються за нас. Та ми впораємося, поборемо навалу і повернемось! А зараз нам потрібно знати, що вдома люблять, підтримують і чекають.
l
Вдома на Олександра чекають батьки, дружина Ольга, дітки Олександра і Маркіян. Дуже важко цю розлуку переносить донечка, яка веде спеціальний календар, закреслюючи в ньому дні до зустрічі.
– Ми повинні підтримувати своїх захисників, як би важко не було. Їх титанічні зусилля на фронті додають впевненості у Перемозі. Кожен з них своєю мужністю і витривалістю заслуговує на нашу повагу, відданість і вдячність, - наголосила у нашій розмові дружина Ольга.
У її словах стільки спокою, тепла та мудрості! Каже, що не впадає у відчай (як і більшість із нас) завдяки роботі, домашнім обов'язкам та турботі про дітей. З неймовірними емоціями вона розповіла про Олександра, його досягнення, яких він досяг завдяки наполегливості й витримці. Та найбільше пишається тим, що, незважаючи на жахіття сьогодення, чоловік не втрачає оптимізму, залишається добрим, чуйним та турботливим.
На завершення розмови Олександр сказав, що певний час ми були в ейфорії й вірили, що все швидко закінчиться, але з кожним днем бачимо, як затягується процес, що несе із собою непоправні втрати. Хоч і реально ситуація непроста, є багато проблемних питань, все ж потрібно вірити, не здаватися та боротися за мирне життя наших дітей.
Розмовляла Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ під час служби на сході України; з дружиною, дітьми та батьками; на спортивних змаганнях.
Фото з сімейного архіву.
Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля.
Розмовляла Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ під час служби на сході України; з дружиною, дітьми та батьками; на спортивних змаганнях.
Фото з сімейного архіву.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 290
4 січня 2024 року у спортивній залі ВСП «КПЕФК ЛНТУ» відбувся «Зимовий відкритий кубок коледжу-2024» з волейболу серед працівників закладів освіти міста.
У цей важкий та тривожний для усіх нас час дуже важливо, аби українські діти продовжували вірити у казку та диво, адже це неодмінний атрибут щасливого дитинства.
Перш, ніж писати статтю, пригадала слова: «Не кажіть про любов, докажіть, що ви любите тих, хто страждає, добрі справи нужденним робіть, цього наше життя вимагає».
Четвер. Хмарно, сніг з дощем. Температура: -2оС. Вітер західний помірно сильний.
"Ді Капріо" – 34-річний боєць Ковельського батальйону 100-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Такий позивний йому дав командир взводу через візуальну схожість воїна зі знаменитою американською кінозіркою.
Якщо поставити таке запитання в Україні, кожен упевнено дасть відповідь: «Настав 2024-й». Хоча… Насправді календарна дата є досить умовним визначенням. Адже й донині у світі використовується чимало календарів – григоріанський, мусульманський, індуїстський, єврейський, китайський, перський, буддистський… Всі вони ведуть лік дням і рокам за різними принципами, отож і літочислення у народів, які ними користуються, зовсім інше.
Війна безжальна. Вона руйнує все суще, вбиває живе і пригнічує дух людський.
Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля. 
Для садівника й городника зимова пора є школою навчання й пошуку нових знань. 