Редакційна пошта / Щастя і біль патріота

04.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Щастя і біль патріота

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.

х х х

А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.

Тому про розуміння щастя Володимиром я дізнаюся із невимушеного спілкування.

Найщасливіша мить його теперішнього життя – це коли після довгої розлуки, після смертоносних боїв та після некомфортних, нелюдських умов виживання в окопах та бліндажах, побувати в колі рідної сім'ї. Відчути ніжні обійми і поцілунки коханої дружини Олени. Почути радісний, веселий щебет доньки Мілани та радість майбутнього воїна десятилітнього Іллі.

Вслухайтеся в сімейне потаємне: "Мамо… Мамуню, а коли татко повернеться? Що він робить на тій війні?", – перед сном запитує донька. – "Зовсім скоро доню. Спи вже…". І довірлива маленька квіточка, рідна кровиночка Міланочка, бере рученятами таткову світлину і кладе її під подушку. І мирно, тихо засинає. Їй сниться, що поруч рідний татко. Несе на руках, бавиться і навіть пісеньку співає.

А в цей час на далекій Луганщині строгий майор-артилерист Володимир Майданюк після тривожного дня і запеклого бою викреслює на календарі ще один день війни. Він наближає себе до тієї миті, коли, приїхавши додому, відчує сімейне щастя, почує, що ним цікавилися друзі і влада, громада шанує його, а соціальні служби сім'ї допомагали. І його мрія справедлива і високоморальна, адже він за мирне життя тут ставить на кон життя – там!

А дійсність жорстока…

В поїзді бойовий офіцер В. Майданюк просить провідницю, щоб та відчинила у вагоні другий туалет, адже тут солдати зі Сходу з війни повертаються. І раптом чує цинічну, байдужу відповідь: "А я вас туди не посилала". Цей бісівський викрик повторюється у черзі до лікаря.

Знайома така позиція окремих чиновників і ковельчанам. Слухаю і стає на душі прикро й гірко. Здається, що Україна перебуває у двох паралельних світах. Один – патріотичний, той, де гартуються дух, самопожертва в ім'я людей, той, що перемагає смерть і страх. Інший – що за межами війни: у мирних Ковелі, Луцьку, Львові, Києві, де немає відчуття війни, де не гуркотить смертельна канонада, де відсутня загроза окупації, а є оте гниле: "В Україні скрізь і всюди погано і не так". І як верх цинізму та байдужості – п'яні гульбища, ресторанні оргії малих і великих олігархів. Тут не почуєш Гімну України і патріотичного слова про наших воїнів.

Скажете, згущую фарби? Аж ніяк!

Та повернемося до розмови. Володимир Майданюк живе в жорстоких реальностях війни і свідчить:

– Наша армія зробила суттєвий крок вперед.

Одяг вояків, тобто білизна, куртки, берці, не зрівняти з тим, що були. Вся екіпіровка бійця – вітчизняного виробництва і відповідає стандартам НАТО. Харчування теж заслуговує позитивної оцінки. Хоч буває, що від тушонки голову відвертаєш. Одноманітність солдатського меню має свій негатив, але, як кажуть, жити можна, не голодні.

Зброя? Що гріха таїти: на тому боці – російська зброя нового покоління. Навіть, якщо моя гармата технологічно по всіх параметрах не поступається російській, то снаряди там якісніші, точніші і вразливіші.

Чи потрібна "натівська" зброя? Звичайно! Були б у нас самонавідні ракети, то й ворог нас більше боявся б. Така ракета летить низько над землею, оминає пагорби, а потому за мить піднімається і вражає ціль згори. Відомо, що броня танка там більше уразлива.

Вишкіл вояків? Проти нас воюють добре навчені російські підрозділи. Ми відчуваємо недоліки у підготовці сепаратистів.

Чому є втрати та поранені? Через необережність і психологічну втому. Треба зрозуміти, що ворог має досвідчених коригувальників і досконалу розвідку – тому і є попадання в бліндажі, окопи, приміщення, де перебувають бійці. Це ж війна!

Чи має місце вживання алкоголю? Не заперечую: є випадки, коли для зняття депресії та психологічних зривів окремі контрактники вдаються до оковитої. Але в переважній більшості командири присікають такі порушення режиму в умовах війни. Я до цих негативних проявів жалю не маю!

Подвиги? Кожен день перебування на передовій – це подвиг. Тут проявляється рішучість і з'являються нестандартні рішення. Так одного разу сталося, що на передовій у нашого танка була пошкоджена гармата, а у БТР – ходова. Хлопці підчепились до танка, й той на швидкості вийшов з поля бою, а БТР зі своєї справної гармати відстрілювався. Ціна рішення – життя кількох наших воїнів.

Психологічна реабілітація на передовій? Існує інститут капеланства. Прибувають священики і волонтери. Але ж у нас серед вояків є віруючі різних конфесій і вірувань, а є й атеїсти, і ефективність такої реабілітації не завжди достатня. Буває, священик ще й дня в дивізіоні не пробув, а вже довідку просить про своє перебування в зоні бойовий дій, і до нього довіра втрачається.

Рівень патріотизму? Звичайно, падає. По-перше, цьому "сприяє" затяжна війна. З іншого боку, окремі контрактники прибувають, щоб стати учасниками бойових дій та заробити якусь копійку для сім'ї. А ще на передовій паперової бюрократії побільшало.

Має місце й те, що в часі катастрофічно затягується ротація. Це також впливає на психологічний стан – і мій як командира, і рядового бійця.

Настрої місцевого населення? Є проукраїнські села, де вас готові обігріти та допомогти в біді. А є прояви агресивності. В одному селищі, наприклад, в їдальні завідуюча нам навіть чаю не подала, а неподалік продавчиня магазину не тільки чай приготувала, а ще й гостинці на дорогу подарувала. Ось і судіть самі.

В іншому місці на День Незалежності я бачив на лацканах синьо-жовті стрічки і символічні червоні троянди та українські прапори на будівлях. Серед цього українства – молодик з "колорадською" стрічкою розгулює. Я зробив зауваження – огризнувся. Не втримався, каюсь, зірвав ту стрічку із сорочки. У відповідь почув погрози – мовляв, ми вам ще покажемо.

Ми спілкуємося більше двох годин, а прощатись не хочеться. Знаю, що цей репортаж будуть читати друзі та знайомі, перечитуватиме вголос його ненаглядна красуня, чарівна Олена, слухатимуть Міланочка та Ілля.

І у всіх в кінцевому підсумку залишається найболючіше запитання: "Коли закінчиться війна?".

Олена, що ніби пташечка, до свого сокола Володі пригортається, розповідає обнадійливе:

– В поїзді якась пророчиця, – чи то вірменка, чи то грузинка, запевняла, що війна стихне до кінця 2017 року. Так хочеться, щоб передбачення збулося! Цього чекає вся Україна.

Вустами ворожки та й мед пити б українцям, але реалії політики, економічний занепад країни та байдужість суспільства викликають небезпідставні сумніви щодо швидкого закінчення того пекла. Послухаєш аналітиків, політиків, депутатів, урядовців і складається враження, що це – один піар, а коли виникає десь соціальна напруга, там вміло випускають "пар".

В політиків не видно того патріотизму, самопожертви, стратегічного державного мислення в розбудові України і творення блага для народу, які присутні у душі та серці командира артилерійського дивізіону Володимира Майданюка.

Вище ми торкнулися передбачень та прогнозів типу Ванги чи Джуни, тож до стратегічно мислячого офіцера нашого співрозмовника В. Майданюка важке запитання: "Чи може статися так, що пропутінські сили переможуть, і патріоти України будуть занесені до списків "ворогів народу?".

– Побійтеся Бога! Такий сценарій неможливий. Скажіть, а для чого я і мої побратими стоїмо під кулями на смерть, там, на передовій?

Невже ви забули, що в перші дні війни, коли армії фактично не було, добровольці зупинили ворога? Хіба ви не чуєте, як набатом б'є дзвін і скликає патріотів – вірних українців на захист своєї землі?

Хіба, читаючи історію України, не відчуваєте, що дух український непереможний? На місце загиблих воїнів встануть інші. Я бачив, як світяться очі учнів Дубівської школи. Як вони, затамувавши подих, слухають розповіді про рідний край, про Героїв АТО і Майдану. Вони готові, як студенти під Крутами або на Київському майдані у 2013 році, стати на захист своєї Вітчизни.

Все у нас буде добре!!!

Кажуть, що на передовій дитячі малюнки, вірші та іграшки втратили актуальність. Не вірю!

Маленька Міланка щодня відправляє на війну свої мрії, бажання:

Коли повернешся, мій

любий татку?

Я так заскучилась, а мама

плаче…

Твою під подушку ховаю

фотокартку:

Ти прийдеш в сон, і я тебе

побачу.

Проснуся, а тебе нема, і…

злюся.

Дорослі дяді, зупиніть війну

прокляту!

Я з мамою за вас до Бога

поклонюся.

Спиніть війну! І поверніть

додому тата!

Ти добра, Божа Матінко,

я знаю.

Спини війну – верни

дитячий сміх.

Верни нам мир! Прошу

Тебе, благаю.

Заради щастя мам і татусів

усіх.

Війна – це зло! Війна – це

кров!

Я вірю: переможе таткова

любов.

І ми помолимось: "Хай буде Сонце! Хай будуть діти! Хай буде мир!". Повертайся швидше живим і здоровим, Володю!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 895

Повідомлення в номер / Промінчик Воскресіння

28.04.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Промінчик Воскресіння

На Великодні свята, як вже повідомляли "Вісті Ковельщини", до нас завітали в гості дітки з Донеччини. Приїхали з краю, де щодня чути канонаду братовбивчої війни. Вони – звідти, де ефірний простір насичений проросійською брехнею і злобою проти України незалежної та українців, які про волю мріють.

Приїхали і опинились в обіймах небайдужих і доброзичливих ковельчан. 52 учні – це нібито й небагато, але кожен з них повезе свої враження про наш край рідним, близьким, друзям.

Зустрічаємося з керівниками групи. Їх супроводжує очільник ковельської міської освіти Віктор Бичковський.

Традиційні запитання і відповіді: "А як у вас, а як у нас". Гості заздрять нашому загальноосвітянському рівню в усіх його аспектах. Тобто у нас краще матеріальне забезпечення загальноосвітніх закладів. Високий рейтинговий щабель займає позашкілля. Все інше, з чим вони зустрілися у нашому місті, теж, на їх думку, заслуговує високої оцінки.

Наталія Проценко розповідає про стосунки тамтешніх освітян із владою, про те, що корупція, побори засмітили мозки деяких можновладців. Вона добре розмовляє українською, але із своїми колегами спілкується російською. З риторики керівників групи можна зробити висновок, що це досвідчені, високопрофесійні педагоги, які вболівають за освітянську галузь так само, як і наші, ковельські.

Їм імпонує те, що освітяни, які відповідальні за гостей, – відпочити не дають. Хочеться побачити все, а ось часу, скажімо для того, щоб відвідати замок Любарта, не вистачає.

На одному із культурно-духовних заходів слід зупинитися докладніше. Зразковий художній колектив "Дивослово" для гостей презентував дві одноактові п'єси: "Світлячок" (автор Ніна Вітковська) у виконанні середньої групи драматичного гуртка, і "Марійка" – старша група колективу. Юні аматори сцени продемонстрували високу майстерність. Зал у захопленні (на знімку).

Руслана Чарнюк повідомила, що вони тільки-но з Києва. Там на Всеукраїнському конкурсі колектив зайняв третє місце.

Скажіть, хіба не звучить гордо, що серед сотні колективів в трійку найкращих після Києва, Львова увійшов – Ковель? Своє захоплення присутні висловили оплесками і словом "Молодці!".

О, як славно дівчата і хлопці зіграли ролі! Вони донесли в гумористичному дусі житейську мудрість про те, що потрібно не цуратися ніякої роботи, вчитися і любити свій край, – прислухатися до мудрого материнського слова.

Описувати подробиці свята дружби важко. Це треба було бачити і чути. Я ж висловлю щиру подяку і артистам, і сім'ям, які прийняли на декілька днів до себе учнів із шкіл Нікольського району, що на Донеччині.

Такого ж пошанування заслуговує Олександр Борзовець (керівник ТзОВ "Хліб"), завдяки матеріальній підтримці якого юні артисти з "Дивослова" змогли показати себе і в Києві, і в Ковелі.

Ну й, звичайно, велике "спасибі”! – керівнику Руслані Чарнюк.

…На окремих зображеннях розп'яття Ісуса Христа іспанських та італійських митців присутні ледве видимі промені майбутнього Воскересіння. Не помилюсь, коли скажу: візит дружби та єднання дітей і дорослих з Донеччини та Ковельщини і є тим промінчиком Воскресіння нашого і України.

Діймо, вірмо, і збудеться все задумане!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКУ ліворуч: під час відвідання опалювального басейну у Ковелі.

Фото з архіву відділу внутрішньої політики, організаційної роботи та зв'язків з громадськістю міськвиконкому.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 643

Повідомлення в номер / Їх серця б'ються в унісон з Україною

08.10.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Їх серця б'ються

в унісон з Україною

Їх серця б'ються в унісон з Україною

Україна олігархічна сьогодні більш вразима, ніж будь-коли. Її "приватизують", ділять на сфери впливу і навіть продають. Святе, національне, українське залишається в багатьох випадках поза "кадром" становлення і розвитку.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 965

Повідомлення в номер / У медичному коледжі освячено каплицю

01.10.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

У медичному коледжі освячено каплицю

Духовність – це внутрішній стан людини, який визначає її ставлення до життя. Зрештою, саме духовна людина є зразком моральності й інтелекту. І тим більш прикро чути окремих людей, котрі заявляють, що у Ковелі багато церков, і більше не треба.

Від таких слів незатишно стає на душі. Адже кожне Боже слово, яке засіває нашу свідомість, – це і є зернинка любові, така необхідна у наш жорстокий час.

У світле свято Різдва Пресвятої Богородиці 21 вересня ц. р. у Ковельському медичному коледжі відбулася знакова подія – освячення православної каплиці в ім'я Святителя Луки. Найменування святині не випадкове. Святитель Лука, архієпископ Сімферопольський і Кримський, професор Войно-Ясенецький, крім пастирської діяльності, присвятив себе зціленню та лікуванню хворих.

Цей дивовижний шлях, наповнений стражданнями і діяльністю в ім'я людини, визначив Творець.

В юності він проявив хист художника. На цій мистецькій стезі міг прославитися, але провидіння його привело до Київського медичного університету. Закінчив його із "відзнакою", відмовився від наукової практики і пішов працювати земським лікарем. Це йому не завадило захистити унікальну докторську працю у 1916 році в Москві і стати лауреатом престижної премії Варшавського університету.

Так сталося, що Бог покликав його на священство. Він пройшов шлях від найнижчого чину священика до постригу в ченці та висвячення у єпископи.

Комуно-більшовицька влада силувала владику відректися від священства, але він відмовився. За непокору у 1923 році був заарештований і покараний на заслання. Заслання тривало аж до 1943 року. Тамбов, Архангельськ, Турханськ, Крайня Північ, Єнісейськ, Ташкент та інші поселення Сибіру – така широка географія заслання.

Всюди, куди б не закинула доля владику Луку, він лікував і служив Богу.

Дивно, але факт: у 1946 році за свою наукову і практичну медичну діяльність він був удостоєний Державної премії і нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р. р.".

І знову диво, яке можна пояснити провидінням Творця. Священний синод дорівняв лікування поранених і хворих до архієрейського служіння і підніс єпископа Луку у сан архієпископа.

У 1946 році Лука Войно-Ясенецький призначається архієпископом Сімферопольським і Кримським. Живе в Євпаторії і присвячує себе повністю служінню Богу. Тисячі вилікуваних і спасенних життів, вагомий вклад у наукову та практичну медицину і майже 2 тисячі проповідей вірним – такий вагомий слід на цій землі залишив лікар і владика, цілитель і святитель Лука Кримський.

Приниження, тортури, карцери в'язниць підірвали здоров'я святителя. Хворий, і вже незрячий відійшов на небеса 11 червня 1961 року.

Та повернемося на майдан коледжу. Зібралося багато студентів, а з ними – викладачі та очільники коледжу. Освячення каплиці провели о. Василь та о. Ігор, священнослужителі Св.-Благовіщенського собору УПЦ КП. Відтепер о. Ігор буде проводити молебні щопонеділка та щоп'ятниці. Щодня кожен, кому важко на душі, зможе зайти в капличку, помолитися і поставити свічку.

Слід відзначити, що до облаштування каплиці великих зусиль доклав директор закладу Ігор Холейко. До того ж, він подарував ікону святителя Луки та пожертвував кошти на облаштування престолу.

Настоятель Св.-Благовіщенського собору повідомив, що каплиця буде під їхньою опікою. Словом, така співпраця несе в собі велику користь духовного значення у формуванні світогляду майбутніх працівників медицини.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час освячення каплиці у Ковельському медичному коледжі.

Фото з архіву автора.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 925

Повідомлення в номер / Золоті струни Людмили Кобченко

27.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Золоті струни Людмили Кобченко

"Щасливий той, хто в серці має пісенні струни золоті. Щасливий той, у кого грає оркестр високих почуттів", – так колись я написав в одному з віршів.

Аналізуючи життя Людмили Кобченко, з впевненістю можу сказати, що її золоті струни виграють мелодію щастя. І ми слухаємо цю мелодію й щасливіємо самі.

Як би пафосно не звучали ці слова, вони мають під собою реальну основу. Погляньмо на особистість з висоти прожитих днів, вчинків та діянь. Немало людей бачить своє щастя із затьмареного клопотами вікна власної квартири.

Людмила Кобченко впевнено піднялася над буденною суєтою і несе людям духовне і вічне – музику.

Свій ювілей Людмила Іванівна зустріла на посаді директора школи мистецтв. Погодьтеся: "фірма". Навчальний заклад, колектив, як правило, завжди підіймаються або спускаються до рівня керівника. Начувані про проблеми у відсталих, занедбаних колективах.

Ковельська школа мистецтв – це заклад, який має неофіційний статус школи обласного рівня.

Посудіть самі: на базі закладу проходять обласні семінари професійних музикантів та директорів шкіл області.

Мистецький заклад і його колективи та сольних виконавців знають у багатьох країнах Європи. Мало хто може похвалитися такою популярністю і професіоналізмом. Хіба що обласна філармонія та Торчинський народний хор "Колос".

Прищеплена учням любов до музики і пісні має позитивні наслідки – багато випускників школи стали відомими професійними музикантами та співаками. Серед них – Заслужена артистка України Світлана Мирвода, скрипаль-віртуоз В. Супрунюк та багато інших.

А ви уявляєте ковельське культурне життя без професіоналів-музикантів школи мистецтв – без "Награшу", "Квінти", оркестрів духових і народних інструментів? Це, образно кажучи, з'єдналося з нашим життям, як повітря, їжа, вода!

Батьки будь-якою ціною намагаються віддати своїх дітей на науку в школу музики і пісні. І не даремно: школа учить не тільки нотної грамоти, а й закладає у душі своїх учнів основи добра, працелюбності та високих моральних якостей.

Всі ці здобутки та досягнення не з неба впали, а завойовані колективом і, в першу чергу, його керівником Людмилою Кобченко. Ефективність управління колективом безпосередньо залежить від того, наскільки керівник знає проблеми "низів". Пані Людмила володіє цими знаннями сповна, адже у свій час сама займалася педагогічною діяльністю (клас баяна).

Її учні не раз виходили переможцями обласних конкурсів.

Щоб відтворити повноформатний портрет ювілярки, іду в школу мистецтв.

– Яка вона, директор Людмила Іванівна Кобченко? – запитую у викладачів.

– Вона мудра. Її життєве кредо –допомагати іншим в роботі.

– Вона у нас, як мама – переживає і дбає про всіх і за всіх, прагне щоб усе було добре.

– Творча особистість і заряд творчості несе в колектив.

– Людмила Іванівна – добрий господарник. Погляньте: школа відремонтована, естетично виглядає, привабливо, не поступається європейським стандартам.

– Фахівець своєї справи. Має вагомий, професійний доробок у своїх учнях.

– Людяна, щира. Коли не звернешся, старається допомогти.

– Любить порядок, але при цьому доброзичлива у ставленні до кожного працівника колективу.

– Любить природу. Кохається в квітах. Вдома створила міні-парк з екзотичних рослин.

Що тут додати? Рідко де отримаєш таку характеристику на керівника.

Бачу: іде миловидна, русява пані. Зовнішність підказує, що вона – вся у роздумах і у "полоні" нагальних проблем.

– Людмило Іванівно, вітаю вас, – звертаюсь я.

І раптом диво – на мене сяйнуло Сонце. Доброзичлива усмішка випурхнула із її обличчя і поселилася у мою душу. За одну мить між нами виник тісний контакт довіри і толерантності. Розмовляти цікаво, а вирішувати нагальні проблеми легко.

Вона – дбайлива господиня, турботлива мама і вірна дружина. Безмежно любить свого сина Стаса і, як усі, переживає за його майбутнє. Переймається проблемами чоловіка Євгена, розділяє з ним успіхи і невдачі.

Сьогодні в ювілейний рік Людмили Іванівни багатоголосий та злагоджений інструментальний "хор" всієї школи мистецтв посилає в небеса молитву: "Дай, Боже, Людмилі, "Многії літа" в здоров'ї на нелегкій директорській посаді!".

Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Щасливий той, хто в серці має пісенні струни золоті. Щасливий той, у кого грає оркестр високих почуттів", – так колись я написав в одному з віршів. Аналізуючи життя Людмили Кобченко, з впевненістю можу сказати, що її золоті струни виграють мелодію щастя. І ми слухаємо цю мелодію й щасливіємо самі.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1008

Повідомлення в номер / Благодать Божа над тобою, Катрусю!

20.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Благодать Божа

над тобою, Катрусю!

Благодать Божа над тобою, Катрусю!

(Продовження).

Чим віддячити? Який найцінніший дарунок підготувати? І ми вирішили свою духовну, щиросердечну подяку скласти у далекому Меджугор'ї (Боснія-Герцоговина), де ось уже 34 роки являється вибраним Діва Марія...

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1520

Повідомлення в номер / Мойсей українського духу

11.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Мойсей українського духу

Про великих писати непросто. Золото мусить бути випробуване вогнем, який знищує домішки і робить його дорогоцінним. Довкола постаті Митрополита Андрея Шептицького нагромадилося багато "домішків", особливо в часи комуно-атеїстичної системи.

І ось тепер, очищений вогнем, постає Владика величною горою, схили якої вкриті вірою та правдою, милосердям та благочинністю, самопожертвою та благословенним блаженством. Вершиною цієї величної гори, тобто кінцевою метою життя особистості, є Царство Боже, яке не дає й хвилини перепочинку, допоки світ не стане справедливим, чесним і святим.

Народився майбутній Митрополит в селі Прилбичі, що на Львівщині, 29 липня 1865 року в багатій графській сім'ї.

Виростав Роман веселою і доброю дитиною, зацікавленою навколишнім світом. Для батьків графа Івана та графині Софії ця третя дитина була, наче сонячний промінчик у їхньому сімейному житті.

Батько налаштовував хлопця на армійську службу. А малий Роман проникався Божими істинами. Саме в дитинстві виявлявся його сильний і сміливий характер.

У восьмирічному віці склав обітницю Христу – назавжди відмовитися від брехні (!). Відмовився від цукерок, які дуже любив, вважаючи, що це – плата за його гріхи.

Якось хлопця посадили на необ'їждженого коня. Той, відчуваючи на собі малу дитину, встав на дибки і понісся з усієї сили, на другому повороті скинувши вершника. Роман впав на землю, якимось дивом піднявся і, не випускаючи вуздечки, знову скочив у сідло й приборкав коня.

Ці приклади – своєрідне дзеркало його подальших вчинків та долі.

Проте найголовнішим для Романа та батьків було здобути належну освіту та знання. До 10 років хлопця навчали приватно. Згодом юнак закінчив Краківську гімназію Св. Анни. Потому Роман Шептицький успішно навчався в університеті міста Бреслау (тоді Німеччина, а нині – Вроцлав, Польща).

Не до душі юнаку було приватне право, але він легко здобуває наукову ступінь доктора права. До вивчення мов мав величезний хист. Вільно володів німецькою, грецькою, єврейською, латинською, французькою, російською, англійською, італійською та іншими мовами. Попри всі таланти та успіхи, Роман не зрадив своїй дитячій мрії – віддати себе служінню Богу. Після закінчення університету батькові нічого іншого не лишилося, як дати згоду на цю високу жертовну місію.

Щоб розширити і поглибити свій культурний та духовний світогляд, він подорожує по церквах та монастирях Росії і східної України. За згодою батька вирушає до Вічного міста Рима і добивається аудієнції у папи Лева ХІІІ, від якого отримує благословення на чернецтво.

У 1888 році Роман Шептицький стає ченцем монастиря в Добромилі. Після року послушництва склав перші обітниці, отримав священство і нове ім'я "Андрей".

Тепер все його життя присвячене духу Святого Василія. Працює та навчається без перепочинку. Дотримуючись правил монастиря, їсть один раз в день, а вранці і ввечері випиває лише горнятко чаю.

У 1899 році о. Андрей стає професором Богослів'я. В 34 роки, ще молодий монах, висвячується в єпископи і призначається на Станіславську єпархію.

12 січня 1901 року Владика Адрей Шептицький стає архієпископом Львова і Митрополитом Галицьким. Не шкодуючи ні здоров'я, ні сил, всього себе віддає розбудові Церкви. Його молитви і проповіді, милосердні вчинки стають настільки досконалими та жертовними, що в народі його називають "новим Мойсеєм".

З метою зміцнення Церкви та єднання пастви Митрополит Андрей неодноразово виїжджає до США, Канади, Бразилії та Аргентини. Він шукає шляхи порозуміння з російською Церквою, та марно, хоч ці кроки схвалив навіть Папа Пій Х.

Чим більша активність священнослужителя, чим більше блаженств у його діяльності, тим більше мук і страждань випадає на його долю.

У 1914 році Митрополита Андрея звинувачують у антиросійській діяльності і запроторюють за грати. Безпідставне ув'язнення, яке відбувалось в Києві, Курську, Суздалі, продовжувалося аж до 1917 року. Проте і тут Владика не припиняє душпастирської діяльності і протестує своїми посланнями проти переслідувань Церкви.

Зміна кордонів Західної України не принесла бажаного полегшення. Польський уряд заарештовує митрополита Андрея і забороняє відправляти службу у Соборі Святого Юра.

Під тиском патріотичної громадськості його звільняють з-під арешту, але у 1924 році знову ув'язнюють. Тільки втручання Папи Пія ХІ дозволило Митрополиту повернутися до Львова.

Виснажлива праця, ув'язнення, перенесені важкі хвороби вплинули на стан здоров'я Андрея Шептицького, і він стає прикутим до візка інвалідом.

Проте хвороба і неміч не зменшують його ентузіазму, а ще більше зміцнюють дух.

Чи не найважчі випробування Главі Греко-Католицької Церкви принесла Друга світова війна. У1939 році енкевеесівці розстріляли його сім'ю і брата Лева у Прилбичах. Жахливі злочини сталінського режиму спонукають Андрея Шептицького до лояльного сприйняття німецьких окупантів. Та міраж швидко розвіявся, і він згодом характеризує нацизм, як "систему брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення ідей цивілізації".

Ризикуючи життям, він сам особисто рятує євреїв від геноциду фашистів. Відповідні вказівки на спасіння євреїв та їх дітей дає всім монастирям та церквам. Десятки дорослих, більше 300 дітей, приречених на смерть, були врятовані. Не випадково у 2008 році єврейська громада України визнала Андрея Шептицького "Праведником світу".

Впродовж усього життя Митрополит Андрей Шептицький займається доброчинством та благодійництвом. Все – за заповітами Ісуса Христа: віддай все своє багатство і йди за мною.

Він заснував Національний музей у Львові і придбав для нього чимало експонатів, єпархіальну бібліотеку у Станіславі, передав до неї більше 4 тисячі книг, Академічний дім, народну лікарню, декілька гімназій та інше.

На кошти Митрополита придбано будівлю для школи Олекси Новаківського, а також для майстерні Осипа Куриласа та Модеста Сосенка.

Щедро спонсорував українські культурні та просвітницькі вітчизняні товариства, сиротинці. Надавав стипендії молодим митцям.

Він був переконаний: одна лише є у світі Церква Христова – чи то православна, чи то католицька. Вона тепер розділена навпіл. Але не сама вона розділилася, а розділена насильно політикою. Тому Церква повинна знову з'єднатися – "повинна неодмінно, повинна обов'язково, повинна Христа ради, Бога істинного ради!

Почуйте, вірні Христові!

Його світла душа пішла на зустріч з Богом 1 листопада 1944 року, залишивши яскравий слід на Землі людям.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 984

Повідомлення в номер / Вертаюся до Лесі

06.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Вертаюся до Лесі

Вже скільки раз вертався я до Тебе,

Щоб звірити своє життя з Твоїм.

Всміхалася ясна зоря на небі,

Майнув, мов в казці, дивний

пілігрим.

То сон — не сон? Це було наяву:

Моє дитинство бігало без Бога.

Вбивав нас сталінський режим, а я

живу,

Шукаю до щасливого кінця дорогу.

О, Лесе-зоре, пробач: не думав я

писати

Оті вірші, ті образи — куди вже там мені?

З дровами на плечах моя старенька

мати

Та пісня лісова — зимою й навесні.

Життя, як мить, — мізерний перехід

Через ріку терпіння, боротьби,

емоцій.

Піраньї та акули. Добро, закуте в лід…

З чола знімаю попіл, сірий — не

пророчий.

Пророцтва не шукаю, бо що я там

знайду?

Майбутнє передбачувати — марная затія.

Минулим злегковажили — впустили

в дім біду.

Кривавий крук над нами — путінська

Росія.

Шукали гідності — негідників знайшли.

Корупцію долали — злочинство

розквітає.

Раби прикуті ланцюгами до землі,

Майбутнє — за туманом, серце болем

крає.

Так, Лесю, вінець Твій — мов ясная зоря,

Як вказівник від рабства до свободи.

На жаль, у "вольній" не коронована

стерня.

Народ ще не прозрів: іде і не шукає

броду.

Та треба йти і клято працювати,

І зуби зціпити. Шукати шлях в імлі.

Я вірю: зглянеться над нами Божа

Мати,

Й засяє Сонце на моїй Святій Землі!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Вже скільки раз вертався я до Тебе,

Щоб звірити своє життя з Твоїм.

Всміхалася ясна зоря на небі,

Майнув, мов в казці, дивний пілігрим.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 664

Репортаж / Два дні з Лесею Українкою

04.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Два дні з Лесею Українкою

"Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде," – написала пророчі слова Леся Українка у своїй невмирущій "Лісовій пісні".

І справді: якась таємнича сила притягує людей до Колодяжного, Ковеля, Нечимного.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1557

Повідомлення в номер / Волинське “коріння” Володимира Великого

28.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Волинське “коріння” Володимира Великого

Відзначаючи тисячоліття з дня упокоєння Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, маємо говорити про його життя та народження.

Уважний читач газети уже ознайомився із сторінками життя князя Володимира та хрещення Руси-України ("Вісті Ковельщини" від 14 липня ц. р.). Стаття Дмитра Корнелюка виважена, патріотично-наукова і, як кажуть, на часі.

Нещодавно світ побачила книга професора Львівської політехніки Юрія Диби під заголовком "Батьківщина Святого Володимира", в якій висловлюється гіпотеза про волинське походження Володимира Великого. Це майже сенсаційне відкриття для нас архіважливе.

Російські історики дотримуються версії, що буцімто князь народився під Псковом, бо княгиня Ольга у 948 році взяла Малушу і подалася на Північ, звідки сама родом, і там народився малий Володимир, батьком якого був князь Святослав. Чомусь горе-біографи не беруть до уваги той факт, що Святослав народився 942 року, і у 948 році батьком бути не міг. Є й інші суперечливі версії.

Спотворення історії мало місце при царях російських, вождях комуністичних. Сьогодні В. Путін, одягнувши мантію історика, вперто трубить на весь світ, що Володимир "наш", як і "Крим наш". Тому маємо шукати свою історичну правду.

За науковою гіпотезою Юрія Диби, князь Володимир народився в селі Будятичі Іваничівського району. Ця новина, яку було повідомлено на одній з історико-краєзнавчих конференцій у Національному Східно-Європейському університеті імені Лесі Українки в Луцьку, змусила мене перечитати десятки історичних праць.

Глибокий аналіз прочитаного і зроблених мною висновків на шпальтах газети неможливий, тому — фрагментарно та основне.

Кожному історику і навіть учню відомі подвиги княгині Ольги та її перемоги над древлянами, особливо взяття неприступного замку Коростеня та жорстоку помсту за страту чоловіка князя Ігоря. Чули про Добриню і сестру Малушу, ключницю-рабиню при дворі Ольги.

Всі ці історії, часом казкові, вписуються в таке собі географічне коло з центром в Києві, у яке входять міста Коростень, Малин, Любеч, Новгород, Псков та інші.

Професор Диба сміливо "руйнує" рамки цього кола і знаходить історичні свідчення про те, що поблизу Володимира-Волинського у с. Будятичах знаходився родовий маєток князя древлянського "Мала" — батька Добрині та Малуші. Про це свідчать народні перекази, а місцеві краєзнавці встановили місце, де був палац.

Маєток знаходився на пограниччі древлянської землі з дулібами. Тут проходили торгові шляхи з Болгар до Києва. Більше того, один з останніх нащадків "Мала" священик Варлаам, подорожуючи по святих місцях, з Константинополя повертався через Чехію в "страну свою", тобто до рідних батьківських місць. Так свідчить літопис.

Читач справедливо зауважить: "А який стосунок маєтка "Мала" до народження Володимира?".

Мусимо ще раз неупереджено поглянути на ті давні події, що відбувалися, і наблизитись до істини.

Після взяття Коростеня князь древлянський був відправлений "на заслання" в Любеч, а його діти Добриня та Малуша стали бранцями, згодом прислуговуючи при дворі княгині Ольги.

Цей "полон" тривав 7 чи 8 років. З великою ймовірністю можемо стверджувати, що ця неволя закінчилася, коли юному і хороброму Святославу приглянулася красуня "милостивиця" Малуша. Вона не була наложницею в числі тих багатьох простих рабинь, а бранкою князівського роду. Зважаючи на таку рівність, Святослав мав право і взяв собі за дружину любу Малку. Цей шлюб вирівнював князівські відносини. Саме цим пояснюється вояж княгині Ольги до Буга та Луги, де знаходився маєток князя "Мала".

У 962 році через хрещення Ольги і несприйняття цього акту Святославом виник конфлікт і небезпечне заворушення. З цих причин вагітна Малуша була відправлена в далекі Будятичі до своєї рідної мами. Зрештою, цього вимагала традиція — дитя доньки народжувалось і виколихувалося біля її матері. Ми й сьогодні знаємо, що невістка віддає пріоритет не свекрусі, а своїй матері.

З високою ймовірністю можемо припустити, що Володимир народився саме в Будятичах, волинському гарному селі у 962 році.

Любов до Малуші (Мали) та довіру Святослава до родини тестя Мала ми прослідковуємо і пізніше.

Коли князь Святослав ділив свої володіння між синами, то в Новгород десятирічного Володимира відправив з дядьком Добринею. І не просто як опікуна-наставника малого, а як правителя землі Новгородської, тим самим зрівнявши його із синами своїми. Пізніше Володимир так само відповідав Добрині своєю довірою.

Вищесказане пояснює зацікавленість Володимира Великого містом Ладомиром і перетворення його на Володимир та будівництво історичних церков у Володимирі і Зимненському монастирі.

Літописні свідчення, назви поселень, билини, історичні праці науковців російських та українських Юрій Диба зв'язує в один "ланцюг". Як стверджував колишній радянський розвідник Віктор Суворов, коли про одну і ту ж подію свідчать два факти, то це — система, а якщо свідчень десятки, то це стає історичною правдою.

Історичне дослідження Юрія Диби — ще один промінчик світла, який через сірі хмари постсовєтської та російської неправди висвітлює правдиву українську історію — основу нашого сьогодення і майбуття.

Анатолій СЕМЕНЮК,

краєзнавець, член НСКУ і НСЖУ.

Відзначаючи тисячоліття з дня упокоєння Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, маємо говорити про його життя та народження. Уважний читач газети уже ознайомився із сторінками життя князя Володимира та хрещення Руси-України ("Вісті Ковельщини" від 14 липня ц. р.). Стаття Дмитра Корнелюка виважена, патріотично-наукова і, як кажуть, на часі.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1403