20.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович
Благодать Божа 
над тобою, Катрусю!

IMG_1558Благодать Божа над тобою, Катрусю!

(Продовження).

Чим віддячити? Який найцінніший дарунок підготувати? І ми вирішили свою духовну, щиросердечну подяку скласти у далекому Меджугор'ї (Боснія-Герцоговина), де ось уже 34 роки являється вибраним Діва Марія...

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1473
Читати далі
11.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

ШептицькийМойсей українського духу

Про великих писати непросто. Золото мусить бути випробуване вогнем, який знищує домішки і робить його дорогоцінним. Довкола постаті Митрополита Андрея Шептицького нагромадилося багато "домішків", особливо в часи комуно-атеїстичної системи.
І ось тепер, очищений вогнем, постає Владика величною горою, схили якої вкриті вірою та правдою, милосердям та благочинністю, самопожертвою та благословенним блаженством. Вершиною цієї величної гори, тобто кінцевою метою життя особистості, є Царство Боже, яке не дає й хвилини перепочинку, допоки світ не стане справедливим, чесним і святим.
l
Народився майбутній Митрополит в селі Прилбичі, що на Львівщині, 29 липня 1865 року в багатій графській сім'ї.
Виростав Роман веселою і доброю дитиною, зацікавленою навколишнім світом. Для батьків графа Івана та графині Софії ця третя дитина була, наче сонячний промінчик у їхньому сімейному житті.
Батько налаштовував хлопця на армійську службу. А малий Роман проникався Божими істинами. Саме в дитинстві виявлявся його сильний і сміливий характер.
У восьмирічному віці склав обітницю Христу – назавжди відмовитися від брехні (!). Відмовився від цукерок, які дуже любив, вважаючи, що це – плата за його гріхи.
Якось хлопця посадили на необ'їждженого коня. Той, відчуваючи на собі малу дитину, встав на дибки і понісся з усієї сили, на другому повороті скинувши вершника. Роман впав на землю, якимось дивом піднявся і, не випускаючи вуздечки, знову скочив у сідло й приборкав коня.
Ці приклади – своєрідне дзеркало його подальших вчинків та долі.
Проте найголовнішим для Романа та батьків було здобути належну освіту та знання. До 10 років хлопця навчали приватно. Згодом юнак закінчив Краківську гімназію Св. Анни. Потому Роман Шептицький успішно навчався в університеті міста Бреслау (тоді Німеччина, а нині – Вроцлав, Польща).
Не до душі юнаку було приватне право, але він легко здобуває наукову ступінь доктора права. До вивчення мов мав величезний хист. Вільно володів німецькою, грецькою, єврейською, латинською, французькою, російською, англійською, італійською та іншими мовами. Попри всі таланти та успіхи, Роман не зрадив своїй дитячій мрії – віддати себе служінню Богу. Після закінчення університету батькові нічого іншого не лишилося, як дати згоду на цю високу жертовну місію.
l
Щоб розширити і поглибити свій культурний та духовний світогляд, він подорожує по церквах та монастирях Росії і східної України. За згодою батька вирушає до Вічного міста Рима і добивається аудієнції у папи Лева ХІІІ, від якого отримує благословення на чернецтво.
У 1888 році Роман Шептицький стає ченцем монастиря в Добромилі. Після року послушництва склав перші обітниці, отримав священство і нове ім'я "Андрей".
Тепер все його життя присвячене духу Святого Василія. Працює та навчається без перепочинку. Дотримуючись правил монастиря, їсть один раз в день, а вранці і ввечері випиває лише горнятко чаю.
У 1899 році о. Андрей стає професором Богослів'я. В 34 роки, ще молодий монах, висвячується в єпископи і призначається на Станіславську єпархію.
12 січня 1901 року Владика Адрей Шептицький стає архієпископом Львова і Митрополитом Галицьким. Не шкодуючи ні здоров'я, ні сил, всього себе віддає розбудові Церкви. Його молитви і проповіді, милосердні вчинки стають настільки досконалими та жертовними, що в народі його називають "новим Мойсеєм".
З метою зміцнення Церкви та єднання пастви Митрополит Андрей неодноразово виїжджає до США, Канади, Бразилії та Аргентини. Він шукає шляхи порозуміння з російською Церквою, та марно, хоч ці кроки схвалив навіть Папа Пій Х.
l
Чим більша активність священнослужителя, чим більше блаженств у його діяльності, тим більше мук і страждань випадає на його долю.
У 1914 році Митрополита Андрея звинувачують у антиросійській діяльності і запроторюють за грати. Безпідставне ув'язнення, яке відбувалось в Києві, Курську, Суздалі, продовжувалося аж до 1917 року. Проте і тут Владика не припиняє душпастирської  діяльності і протестує своїми посланнями проти переслідувань Церкви. 
Зміна кордонів Західної України не принесла бажаного  полегшення. Польський уряд заарештовує митрополита Андрея і забороняє відправляти службу у Соборі Святого Юра.
Під тиском патріотичної громадськості його звільняють з-під арешту, але у 1924 році знову ув'язнюють. Тільки втручання Папи Пія ХІ дозволило Митрополиту повернутися до Львова.
Виснажлива праця, ув'язнення, перенесені важкі хвороби вплинули на стан здоров'я Андрея Шептицького, і він стає прикутим до візка інвалідом.
Проте хвороба і неміч не зменшують його ентузіазму, а ще більше зміцнюють дух.
Чи не найважчі випробування Главі Греко-Католицької Церкви принесла Друга світова війна. У1939 році енкевеесівці розстріляли його сім'ю і брата Лева у Прилбичах. Жахливі злочини сталінського режиму спонукають Андрея Шептицького до лояльного сприйняття німецьких окупантів. Та міраж швидко розвіявся, і він згодом характеризує нацизм, як "систему брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення ідей цивілізації".
Ризикуючи життям, він сам особисто рятує євреїв від геноциду фашистів. Відповідні вказівки на спасіння євреїв та їх дітей дає всім монастирям та церквам. Десятки дорослих, більше 300 дітей, приречених на смерть, були врятовані. Не випадково у 2008 році єврейська громада України визнала Андрея Шептицького "Праведником світу".
l
Впродовж усього життя Митрополит Андрей Шептицький займається доброчинством та благодійництвом. Все – за заповітами Ісуса Христа: віддай все своє багатство і йди за мною.
Він заснував Національний музей у Львові і придбав для нього чимало експонатів, єпархіальну бібліотеку у Станіславі, передав до неї більше 4 тисячі книг, Академічний дім, народну лікарню, декілька гімназій та інше.
На кошти Митрополита придбано будівлю для школи Олекси Новаківського, а також для майстерні Осипа Куриласа та Модеста Сосенка.
Щедро спонсорував українські культурні та просвітницькі вітчизняні товариства, сиротинці. Надавав стипендії молодим митцям.
Він був переконаний: одна лише є у світі Церква Христова – чи то православна, чи то католицька. Вона тепер розділена навпіл. Але не сама вона розділилася, а розділена насильно політикою. Тому Церква повинна знову з'єднатися – "повинна неодмінно, повинна обов'язково, повинна Христа ради, Бога істинного ради!
Почуйте, вірні Христові!
Його світла душа пішла на зустріч з Богом 1 листопада 1944 року, залишивши яскравий слід на Землі людям.
Анатолій СЕМЕНЮК.

Про великих писати непросто. Золото мусить бути випробуване вогнем, який знищує домішки і робить його дорогоцінним. Довкола постаті Митрополита Андрея Шептицького нагромадилося багато "домішків", особливо в часи комуно-атеїстичної системи.

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 919
Читати далі
06.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC02192Вертаюся до Лесі

Вже скільки раз вертався я до Тебе,
Щоб звірити своє життя з Твоїм.
Всміхалася ясна зоря на небі,
Майнув, мов в казці, дивний
пілігрим.
То сон  — не сон? Це було наяву:
Моє дитинство бігало без Бога.
Вбивав нас сталінський режим, а я
живу,
Шукаю до щасливого кінця дорогу.
О, Лесе-зоре, пробач: не думав я
писати
Оті вірші, ті образи  — куди вже там мені?
З дровами на плечах моя старенька
мати
Та пісня лісова — зимою й навесні.
Життя, як мить, — мізерний перехід
Через ріку терпіння, боротьби,
емоцій.
Піраньї та акули. Добро, закуте в лід…
З чола знімаю попіл, сірий — не
пророчий.
Пророцтва не шукаю, бо що я там
знайду?
Майбутнє передбачувати — марная затія.
Минулим злегковажили — впустили
в дім біду.
Кривавий крук над нами — путінська
Росія.
Шукали гідності — негідників знайшли.
Корупцію долали — злочинство
розквітає.
Раби прикуті ланцюгами до землі,
Майбутнє — за туманом, серце болем
крає.
Так, Лесю, вінець Твій — мов ясная зоря,
Як вказівник від рабства до свободи.
На жаль, у "вольній" не коронована
стерня.
Народ ще не прозрів: іде і не шукає
броду.
Та треба йти і клято працювати,
І зуби зціпити. Шукати шлях в імлі.
Я вірю: зглянеться над нами Божа
Мати,
Й засяє Сонце на моїй Святій Землі!
Анатолій СЕМЕНЮК.

Вже скільки раз вертався я до Тебе,

Щоб звірити своє життя з Твоїм.

Всміхалася ясна зоря на небі,

Майнув, мов в казці, дивний пілігрим.

Анатолій СЕМЕНЮК.


Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 618
Читати далі
04.08.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC02230 Два дні з Лесею Українкою

"Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде," – написала пророчі слова Леся Українка у своїй невмирущій "Лісовій пісні".

І справді: якась таємнича сила притягує людей до Колодяжного,  Ковеля, Нечимного.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1490
Читати далі
28.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

скачанные файлыВолинське “коріння” Володимира Великого

Відзначаючи тисячоліття з дня упокоєння Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, маємо говорити про його життя та народження.
Уважний читач газети уже ознайомився із сторінками життя князя Володимира та хрещення Руси-України ("Вісті Ковельщини" від 14 липня ц. р.). Стаття Дмитра Корнелюка виважена, патріотично-наукова і, як кажуть, на часі.
Нещодавно світ побачила книга професора Львівської політехніки Юрія Диби під заголовком "Батьківщина Святого Володимира", в якій висловлюється гіпотеза про волинське походження Володимира Великого. Це майже сенсаційне відкриття для нас архіважливе.
Російські історики дотримуються версії, що буцімто князь народився під Псковом, бо княгиня Ольга у 948 році взяла Малушу і подалася на Північ, звідки сама родом, і там народився малий Володимир, батьком якого був князь Святослав. Чомусь горе-біографи не беруть до уваги той факт, що Святослав народився 942 року, і у 948 році батьком бути не міг. Є й інші суперечливі версії.
Спотворення історії мало місце при царях російських, вождях комуністичних. Сьогодні В. Путін, одягнувши мантію історика, вперто трубить на весь світ, що Володимир "наш", як і "Крим наш". Тому маємо шукати свою історичну правду.
За науковою гіпотезою Юрія Диби, князь Володимир народився в селі Будятичі Іваничівського району. Ця новина, яку було повідомлено на одній з історико-краєзнавчих конференцій у Національному Східно-Європейському університеті імені Лесі Українки в Луцьку, змусила мене перечитати десятки історичних праць.
Глибокий аналіз прочитаного і зроблених мною висновків на шпальтах газети неможливий, тому — фрагментарно та основне.
Кожному історику і навіть учню відомі подвиги княгині Ольги та її перемоги над древлянами, особливо взяття неприступного замку Коростеня та жорстоку помсту за страту чоловіка князя Ігоря. Чули про Добриню і сестру Малушу, ключницю-рабиню при дворі Ольги.
Всі ці історії, часом казкові, вписуються в таке собі географічне коло з центром в Києві, у яке входять міста Коростень, Малин, Любеч, Новгород, Псков та інші.
Професор Диба сміливо "руйнує" рамки цього кола і знаходить історичні свідчення про те, що поблизу Володимира-Волинського у с. Будятичах знаходився родовий маєток князя древлянського "Мала" — батька Добрині та Малуші. Про це свідчать народні перекази, а місцеві краєзнавці встановили місце, де був палац.
Маєток знаходився на пограниччі древлянської землі з дулібами. Тут проходили торгові шляхи з Болгар до Києва. Більше того, один з останніх нащадків "Мала" священик Варлаам, подорожуючи по святих місцях, з Константинополя повертався через Чехію в "страну свою", тобто до рідних батьківських місць. Так свідчить літопис.
Читач справедливо зауважить: "А який стосунок маєтка "Мала"  до народження Володимира?".
Мусимо ще раз неупереджено поглянути на ті давні події, що відбувалися, і наблизитись до істини.
Після взяття Коростеня князь древлянський був відправлений "на заслання" в Любеч, а його діти Добриня та Малуша стали бранцями, згодом прислуговуючи при дворі княгині Ольги.
Цей "полон" тривав 7 чи 8 років. З великою ймовірністю можемо стверджувати, що ця неволя закінчилася, коли юному і хороброму Святославу приглянулася красуня "милостивиця" Малуша. Вона не була наложницею в числі тих багатьох простих рабинь, а бранкою князівського роду. Зважаючи на таку рівність, Святослав мав право і взяв собі за дружину любу Малку. Цей шлюб вирівнював князівські відносини. Саме цим пояснюється вояж княгині Ольги до Буга та Луги, де знаходився маєток князя "Мала".
У 962 році через хрещення Ольги і несприйняття цього акту Святославом виник конфлікт і небезпечне заворушення. З цих причин вагітна Малуша була відправлена в далекі Будятичі до своєї рідної мами. Зрештою, цього вимагала традиція — дитя доньки народжувалось і виколихувалося біля її матері.  Ми й сьогодні знаємо, що невістка віддає пріоритет не свекрусі, а своїй матері.
З високою ймовірністю можемо припустити, що Володимир народився саме в Будятичах, волинському гарному селі у 962 році.
Любов до Малуші (Мали) та довіру Святослава до родини тестя Мала ми прослідковуємо і пізніше.
Коли князь Святослав ділив свої володіння між синами, то в Новгород десятирічного Володимира відправив з дядьком Добринею. І не просто як опікуна-наставника малого, а як правителя землі Новгородської, тим самим зрівнявши його із синами своїми. Пізніше Володимир так само відповідав Добрині своєю довірою.
Вищесказане пояснює зацікавленість Володимира Великого містом Ладомиром і перетворення його на Володимир та будівництво історичних церков у Володимирі і Зимненському монастирі.
Літописні свідчення, назви поселень, билини, історичні праці науковців російських та українських Юрій Диба зв'язує в один "ланцюг". Як стверджував колишній радянський розвідник Віктор Суворов, коли про одну і ту ж подію свідчать два факти, то це — система, а якщо свідчень десятки, то це стає історичною правдою.
Історичне дослідження Юрія Диби — ще один промінчик світла, який через сірі хмари постсовєтської та російської неправди висвітлює правдиву українську історію — основу нашого сьогодення і майбуття.
Анатолій СЕМЕНЮК,
 краєзнавець, член НСКУ і НСЖУ.

Відзначаючи тисячоліття з дня упокоєння Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, маємо говорити про його життя та народження. Уважний читач газети уже ознайомився із сторінками життя князя Володимира та хрещення Руси-України ("Вісті Ковельщини" від 14 липня ц. р.). Стаття Дмитра Корнелюка виважена, патріотично-наукова і, як кажуть, на часі.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1331
Читати далі
23.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

4І засяють бані та хрести церкви Володимирової

Ця церква, на моє глибоке переконання, має стати «візитівкою» Ковеля. Будуть їхати гості із Західної Європи або зі Сходу України,  і кожен  зупинить свій погляд на красуні-святині, шедеврі сучасних волинських архітекторів і будівничих. Вже сьогодні недобудований храм, увібравшись в корону позолочених бань, виглядає напрочуд гарно, естетично і велично.
І все тут до ладу, адже храм носить ім’я Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, названого в народі з любов’ю «червоне сонечко», відомого як хреститель Руси-України.
Храм будується, можливо, не так швидко, як хотілося б,  зате на твердій основі Віри та Надії.
–Хоч би за життя побувати на Божественній літургії у новому храмі, –бідкаються старші віком парафіяни-будівничі.
–Помолитесь, і збудуться ваші мрії, бо святиня наша, як і Ісус Христос, живуть у вашому серці, – відповідає своїм прихожанам отець Віталій, настоятель храму.

Ця церква, на моє глибоке переконання, має стати «візитівкою» Ковеля. Будуть їхати гості із Західної Європи або зі Сходу України,  і кожен  зупинить свій погляд на красуні-святині, шедеврі сучасних волинських архітекторів і будівничих. Вже сьогодні недобудований храм, увібравшись в корону позолочених бань, виглядає напрочуд гарно, естетично і велично.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1002
Читати далі
23.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

4І засяють бані та хрести церкви Володимирової

Знайомтесь: 
отець Віталій Лехкобит
Він – наш, волинський. Народився в селі Мишеві Іваничівського району. Змалечку привчений до землі і плуга, коси й цілющої роси.
Була у їхньому селі церква. Дитиною вивчив дві колядки старослов’янською мовою. Пішов на Різдво колядувати по селу. Дід дав десять рублів – зрадів. Думав, що похвалить.
А дідусь онуку в докір: «Вітю, а ти знаєш, що співаєш?». Звичайно, що не знав. Отака була перша дідова наука: будь біля Бога і з Україною. І хоч прислужував Віталій кілька років у тій церкві, але дідова настанова стала дороговказом на все життя.
Це була не єдина наука. З двадцяти літ став працювати біля батька на комбайні. Світогляд формувався із настанов батька та діда. Він знав, що православну церкву у селі побудував поляк. Польський маєток виглядав багато. Палац, сад великий, річка, дбайливо доглянуте поле.
Прийшли «совєти»-комуняки: потрощили, поруйнували і будівлі, і сад. Хотіли й церкву – але селяни не дали. Якийсь комсомолець-атеїст престол осквернив. Ікони, Біблію, панікадило, чашу — все позабирали. Він знав, що весь рід осквернителя згинув – Бог покарав. Так навертався до Віри.
Ще до армії пробував вступити до духовної семінарії. Не прийняли. Довелося вчити не Святе письмо, а армійський статут.
Після армійської служби, добре підготувавшись, вступив до Київської духовної семінарії. Після закінчення став служити у Свято-Благовіщенському соборі м. Ковеля.
У кожної людини є внутрішня суть єства, яка  піднімає її до рівня особистості і патріота.
Виник Майдан… Отець Віталій три рази був у розбурханому революцією Києві.
Потрібна допомога воїнам АТО – він з громадою збирають речі, гроші і відправляють захисникам країни. Більше 20 тисяч гривень при будівництві храму і нашій бідності – це немала сума. Коли відбуваються міськрайонні віча, мітинги, хресні ходи, отець Віталій – «на передовій». Сьогодні він є організатором придбання автівок-позашляховиків і відправки їх на фронт.
Отець Віталій Лехкобит переконаний, що скрізь, у тому числі і в Ковелі, захищати Україну так само важливо, як і на Сході. І він це робить словом, молитвою та особистим прикладом. І громада любить свого духовного наставника.
Анатолій СЕМЕНЮК,
краєзнавець, член НСКУ, НСЖУ.
На знімках:  1 — пам’ятний камінь на місці майбутнього спорудження Свято-Володимирського храму освячує Владика Яків; 2 — так починалося будівництво; 3 — макет Свято-Володимирського храму; 4 — зовнішній вигляд храму сьогодні;
5 — міський голова Олег Кіндер на одному з Богослужінь; 
6 — Митрополит Михаїл разом із священнослужителями УПЦ КП  Ковельщини; 7-8 — настоятель Свято-Володимирського храму о. Віталій Лехкобит під час звершення церковних обрядів; 9 — приміщення, в якому відбуваються Богослужіння сьогодні.
Фото з архіву Свято-Володимирського 
храму УПЦ КП і автора. 

(Продовження)

Знайомтесь: отець Віталій Лехкобит

Він – наш, волинський. Народився в селі Мишеві Іваничівського району. Змалечку привчений до землі і плуга, коси й цілющої роси.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1064
Читати далі
21.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

images (2)Чи діждемося примирення?

Зібрання в кабінеті голови Ковельської райдержадміністрації цими днями було схоже на птаху, у якої одне крило простромлене війною, а здорове, втомлене політикою, не давало змогу набрати потрібну висоту.
Суть проблеми у тому, що пошуковий загін "Відродження" ДП "Волинські старожитності", який займається перепохованням останків солдатів минулої війни, звинуватили у неправомірних діях. Звинувачення лунають зі сторони окремих періодичних видань, інтернет-сайтів тощо.
Шукаючи можливі шляхи компромісу, голова РДА Віктор Козак запросив сторони конфлікту на мирне зібрання, щоб "розібратися в проблемі самим, знайти шляхи вирішення і, як кінцевий результат, узаконити кладовище в урочищі "Мар'їне" (біля Черкас), сформоване з перезахоронених останків солдатів Другої світової війни".
На зібрання прибув командир пошукового загону Вадим Дорофєєнко і його експерти-криміналісти, відповідальні працівники апарату райдержадміністрації, представники преси. На жаль, опоненти відмовились від зустрічі — мовляв, "нам немає там що робити". 
Прикро! Адже пам'ять — категорія всенародна, суспільна, а не політична. У цивілізованих країнах та суспільствах давно в цих питаннях досягнуто порозуміння. Німці, наприклад, перезахоронюють наших вояків і слідкують, щоб кладовища були благоустроєними. Знаємо про примирення політичних опонентів в Іспанії.
У нас  дехто сьогодні стверджує, що вояки червоної армії — "окупанти",  а справжні визволителі України — це вояки УПА. Подвигу УПА ніхто не заперечує, але як бути з українцями, котрі билися і гинули хоча б під Ковелем у ту страшну, не "їхню" війну?
Вадим Дорофєєнко  категорично емоційний:
— Мене звинувачують у неправомірності перепоховань в урочищі "Мар'їне". Ось військова карта шістдесятих років, на якій чорним по білому вказано, що на висоті з відміткою "260" є братське поховання солдатів, які полягли на полі бою у 1944 році при визволенні Ковеля.
Наш загін веде пошук останків всіх загиблих. Ми готові перезахоронювати і вояків УПА. Кості не повинні бути розкидані по полях та лісах. Перед Богом всі рівні.
Кожен акт перезахоронення фіксується протокольно, фотографується, описується. Перемішані кості розділяються, впорядковуються і вкладаються в саркофаги – по 2-3 в кожен.
Коли знаходимо документи, дані вояка в капсулах, ордени, погони, все це передаємо в Луцьк у відповідні служби. Віднайдені останки німецьких солдат передаємо німецькій пошуковій групі.
Окремі гарячі голови звинувачують мене у приналежності до "руського міра". Нісенітниця! Ось мої аргументи: вчора я отримав від Президента України Петра Порошенка бойовий орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Раніше був нагороджений орденом "За Україну, за її волю!". А від "руського міра" я отримав кілька поранень і в "дарунок" — ось ці смертельні осколки (показує їх, загорнуті в хустину, яку постійно носить біля серця) — А. С. Душі моїх кількох друзів давно відійшли на Небеса, а мені поки що щастить.
Мені закидають провину за встановлені  червоні тумбочки та зірки на могилах. А в який колір я мав їх фарбувати, коли кожен  сантиметр цієї землі зрошений червоною кров'ю?!
Ось така рішуча позиція, у якій є місце і для компромісу, і для конструктивної дискусії, і навіть для полеміки.
З розповіді бойового командира постає страшна картина битви за Ковель:
— "Проутюжена" і знищена ціла радянська дивізія фашистами в районі захоронення. На відстані 2-3-ох кілометрів поблизу села Клевецька в розкопаному окопі на полі віднайдено 16 решток солдатів і офіцерів.
В Гішині — шість солдатів, серед яких — офіцер, з простріленою потилицею в одній ямі. Вірогідно, це зникла група розвідників, про що писав відомий письменник Емануїл  Козакевич. Від Черкас до Дольська проходив суцільний окоп. А скільки таких окопів і захоронень! Чому солдати пішли вперед, а  їх побратимів не поховано? Це нагадує про бездушність тієї злочинної системи.
Начальник відділу культури РДА Тетяна Матяшук поінформувала, що відповідні документи, необхідні для узаконення кладовища в урочищі "Мар'їне", направили в Комітет культурної спадщини. Потрібен час, тому що дозвіл надає Кабінет Міністрів. Необхідно врахувати пропозиції всіх зацікавлених сторін і прийти до одного рішення, в основі якого мають бути порозуміння і злагода.
Звучала пропозиція про те, що до вирішення конфліктного питання має бути підключена громадськість. Дехто рекомендує розглянути дане питання на засіданні громадської ради при райдержадміністрації.
— Пам'ять — це головне. Ми не повинні забувати страшних днів війни. Віднайдені рештки солдатів повинні бути перезахоронені згідно із встановленими державою  законами, — підсумував Віктор Козак.
Як нещодавно повідомив у "Вістях Ковельщини" в добірці "Щоденник подій" виконавчий апарат районної ради, "за результатами більш як двогодинної роботи члени комісії (з питань духовності, освіти, науки, культури та туризму, релігій, ЗМІ, зв'язків з політичними партіями і громадськими організаціями райради — А.С.) рекомендували голові районної ради Ігорю Верчуку направити відповідні звернення в СБУ стосовно перевірки  незаконної діяльності на території району окремих громадських організацій".
Прочитавши інформацію, подумав: "А при чому тут СБУ? І чому члени комісії, навіть не діждавшись такої перевірки, вже зробили висновок про "незаконність діяльності на території району окремих громадських організацій"?
Чи не краще було б членам комісії, депутатам, активістам та очільникам районної ради посприяти в узаконенні пошукових загонів останків бійців УПА та Червоної армії і "примирити" їхні душі на одному кладовищі?
Як людина, котра багато пережила і бачила, як один із ініціаторів спорудження пам'ятника примирення у Ковелі в 1990-их р.р., як колишній очільник міської ради нарешті, вважаю, що завдання влади (і виконавчої, і представницької) — не нагнітати політичні пристрасті, використовуючи для цього події Другої світової війни у час, коли палахкотить вогнище нової, хоч і неоголошеної війни на Сході країни, а шукати шляхи до порозуміння й компромісу. Цього від нас  вимагають совість і пам'ять про полеглих на полях битв із фашизмом.
Анатолій СЕМЕНЮК.

Зібрання в кабінеті голови Ковельської райдержадміністрації цими днями було схоже на птаху, у якої одне крило простромлене війною, а здорове, втомлене політикою, не давало змогу набрати потрібну висоту.

Анатолій СЕМЕНЮК.


Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 648
Читати далі
21.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

5151204Ми – між минулим і майбутнім…

Стверджують: якщо ти посадив дерево, народив сина і побудував дім, – значить не марно прожив на цьому світі. Але ж і пташка гніздо майструє та пташенят висиджує…
Людина розумна як особистість має більш важливий обов’язок – зберегти ланку пам’яті і надбання минулого (в т. ч. свого) та передати дітям і онукам. Тобто підтримати отой вічний зв’язок між минулим і майбутнім. Без цього гинуть мова, нація, народ і рід наш.
l
Цивілізоване місто повинно мати свої символи, власну «біблію» – книгу історії і, звичайно, пам’ятники, які несуть у душі патріотизм, героїку, українську унікальність тощо. Влада і громада мають дбати про це.
І якось стає не по собі, коли на постсовєцьких пам’ятниках – російськомовні гасла, а борці за наші волю, незалежність належно не пошановані. 
Довгий час тривав конкурс на кращий проект пам’ятника цим борцям. Добре, що хоч і без «прив’язки» до місця його встановлення, але проект вже є.
Де він має постати? Пропозицій кілька. Це: 
– в парку культури і відпочинку Лесі Українки – поруч з готелем «Лісова пісня»;
– в парку імені Тараса Шевченка та біля пам’ятника йому на березі річки Турії;
– на центральному Майдані перед Будинком рад.
Єдине, в чому погоджуються і влада, і громада, – це те, що встановлення пам’ятника поблизу входу до кафе «Казка» недоречне. В цьому я ще раз переконався, проходячи тут у День міста.
Нещодавно творча конкурсна комісія, яка підбивала підсумки конкурсу на кращий логотип міста, висловила ще одну пропозицію. Місцем встановлення пам’ятника може бути територія на бульварі Лесі Українки (в парку), віддалена від кафе до центру. Причому слід не просто встановити пам’ятник, а створити меморіальний комплекс. 
Сюди гарно «впишеться» історичний флагшток з українським державним прапором, герб Тризуб і сама скульптура, яку варто розмістити в центрі композиції. А від «Казки» та інших розважальних місць територія легко відокремиться декоративними кущами, деревами, висадженими по периметру.
Тут, на мою думку, можна буде проводити загальноміські віча пам’яті. А коли масові зібрання проходять біля Будинку рад, то учасникам недалеко пройти шлях, щоб вклонитися пам’яті Героїв та поставити свічки.
Міськрайонна краєзнавча організація пропонує провести розширене засідання громадської ради при міському голові, яка зважить всі «за» і «проти» й  прийме відповідні рекомендації.
Час летить швидко. І місцева влада, і громадськість добре зробили б, якби до дня наступних виборів до рад підготували дарунок ковельчанам у вигляді пам’ятника або хоча б підготовленого благоустроєного майданчика для його встановлення.
Потрібно небагато – політична воля і єдність дій влади та громадськості.
Пам’ятаймо, що кожен з нас однією рукою тримається за основу минулого, а іншою – за ручку дитячого візка з новонародженим!
l
У День міста міські голови минулих скликань відвідали могилу Романа Герасімова, голови виконкому міської ради 1981–1988 років й поклали квіти до її підніжжя. Цим було віддано данину пам’яті непересічній особистості й колезі. Щоправда, прикро було, що могила «загубилася» серед тисяч хрестів, її було важко віднайти.
Хтось зауважив: «А чому Романа Едуардовича не поховали в алеї почесних захоронень?».
Відповіді немає. Дехто каже, що «вільного» місця не було.
Євген Поліщук як Почесний громадянин Ковеля висловив думку про те, що слід визначити місце на кладовищі для поховань людей, котрі зробили  великий вклад у розвиток рідного міста, уславили себе добрими справами на благо громади. Переконаний, що таке місце при бажанні комунальним службам можна знайти.
Не виключаю, що пролунає заперечення: мовляв, усі перед Богом і Вічністю рівні.
Може, й так. Але як би виглядало, коли б, скажімо, Лесю Українку або Івана Франка поховали десь у глухому кутку? Адже захоронення видатної особистості – це ще й виховний процес в ім’я любові до міста, свого краю. Зрештою, тут і патріотизм, і приклад для наслідування, і пошук відповіді на запитання, для чого живемо на цій Землі?
Знаю, що не всі читачі газети однозначно сприймуть мої думки. Але я маю право їх висловити як громадянин, патріот рідного міста. Зрештою, буду радий, коли хтось виявить бажання продовжити розмову.
З повагою –
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

Стверджують: якщо ти посадив дерево, народив сина і побудував дім, – значить не марно прожив на цьому світі. Але ж і пташка гніздо майструє та пташенят висиджує… Людина розумна як особистість має більш важливий обов’язок – зберегти ланку пам’яті і надбання минулого (в т. ч. свого) та передати дітям і онукам. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1021
Читати далі
14.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

image6Всеукраїнський вимір

Пізнання України, а, зрештою, і самого себе у всіх вимірах існування віддзеркалюється через видатні особистості. І хай із свідомості ще не вивітрилась ота клята меншовартість в образі "хохляндії", чим дехто виправдовує минулі та сучасні негаразди, існує вищий вимір українця. Це – індивідум, рівний серед рівних у світовій спільноті. Тобто мудрий, розумний, працьовитий і геніальний у своїх досягненнях в усіх сферах життя.
Цю місію значимості виконують музеї. Вони не тільки є хранителями світла геніїв пророків, героїв, отих дорогоцінних сапфірів нації, але й передають його до наших сердець.
l
Так сталося в Україні, що літературні музеї, маючи державний статус, існували самі по собі – як би відокремлено.
І ось Міністерство культури України, нарешті, "прозріло" і через два десятиліття організувало всеукраїнський семінар музейників-науковців на тему: "Форми та методи діяльності літературних музеїв".
З приємністю слід відзначити, що престижний навчальний форум відбувся на базі Волинського краєзнавчого музею (Анатолій Силюк), в якому світлою "зіркою" є Колодяжненський музей Лесі Українки (Віра Комзюк). Сюди в Колодяжне й прибули нещодавно науковці-музейники із Києва, Черкас, Полтави, Чернігова, Бережан, Луцька та інших міст. Вибір Міністерства не випадковий, адже музей Лесі Українки – один з кращих в Україні, а сама Леся Українка є генієм світового рівня.
Перший погляд визначальний. Гості придивляються, оцінюють, порівнюють.
– А в нашому музеї Івана Котляревського три стовбури кизилу, і їм сто літ, – чую голос полтавчанки.
– А нашому кизилу більше, як сто років. І наш музей кращий! – відповідаю я миловидній, світловолосій пані, усміхаючись.
Воно ж не дивно – кожен хвалить своє.
l
Як великий позитив, сприймається присутність Віктора Козака, голови Ковельської РДА та Ігоря Верчука, голови районної ради.
Зацікавленість влади проблемами культури тішить і дає надію на краще майбутнє галузі культури.
Прибули на семінар гості з Києва. Це – Світлана Шман, головний спеціаліст музейної справи Мінкультури України, та Ірина Маключенко, методист Інституту післядипломної освіти Міністерства культури. З Луцька приїхав Віталій Стрільчук, заступник начальника управління культури Волинської ОДА. Присутньою була Тетяна Матяшук, начальник відділу культури Ковельської РДА.
Пролунали щиросердечні напутні слова, і – до роботи.
Анатолій Силюк, директор Волинського обласного краєзнавчого музею як головний куратор навчального процесу познайомив присутніх з програмою і порядком роботи. Програма розрахована на 5 днів і насичена культурно-пізнавальними заходами.
Головне – передати передовий досвід і новітні підходи до розвитку музейної справи.
Буває, коли музей, як кажуть, "мертвий". Він схожий на  старе кухро (скриню) лінивої господині, яка наскладає туди дорогих речей, одежин і нікому не показує, а сама в старому ходить. Так: ні собі, ні людям, хіба що моль поживиться.
Колодяжненські музейники на чолі з Вірою Комзюк відкривають свою скарбницю для дітей і дорослих. Все найцінніше і найцікавіше – людям. Для зацікавленості екскурсіями проводять драматичні вистави, виставки прикладного мистецтва, концерти, презентують нові експонати.
Ось і сьогодні гостям представлено віднайдені при розкопках біля "білого" будиночка дитячий меч, срібну ложечку, підковку і навісний замочок. В музеї є світлина, де брат Лесі Українки Микола – з мечем. Зрештою, кому належать ці цінні реліквії, не так важливо – цінним є те, що вони розкривають дитячий світ юних Косачів.
Немає сенсу описувати наукову частину семінару. Скажу, що науковці відвідали Волинський краєзнавчий музей та його філії в Луцьку. Побували в Луцькому замку і музеї Лесі Українки Східноєвропейського національного університету та інших культурологічних закладах обласного центру Волині. Потому провели виїзне навчання у Маневицькому краєзнавчому музеї. Не оминули "семінаристи"  і нашого таємничого  Нечимного з його музеєм "Лісова пісня" (Ольга Бойко).
l
Невтомний Анатолій Силюк організував факсимільне видання "Лісової пісні" Лесі Українки (1914 р.) та книгу "Леся Українка в рецепціях”, де вміщено цікаві дослідження та довідкові матеріали, що стосуються безсмертного твору. Ковельська міська друкарня (Ірина Борейко) постаралася і відтворила все, як колись було: і якість паперу, і шрифт, і верстку. Береш у руки – серце завмирає, адже ти торкаєшся не просто минувшини, а нашого воістину рідного і святого.
А ще відбулася презентація дослідницької праці Ірини Щукіної, завідуючої музеєм Лесі Українки (м. Київ) "Серенада Шуберта" на слова Олени Пчілки українською мовою. І при цьому знову – подяка Анатолію Силюку, який в минулому році пообіцяв видати буклет, із словами та нотами. І ось – видання, яке ще пахне друкарською фарбою. Воно знову ж таки важливе для всієї української культури і її поширення в європейському просторі.
Зігріла душу присутніх народна артистка України Наталія Свириденко (м. Київ) грою на Лесиному фортепіано, яке сама не так давно (2007 р.) його відремонтувала і налаштувала.
Традиційно гостей звеселили "Білинські фольклорні барви", дитячий фольклорний гурт "Калинонька" та артисти-аматори районного будинку культури.
Чи вдався семінар? Які спогади повезуть науковці додому?
З підсумкових виступів чую, що семінар пройшов на високому науковому рівні і перетворився на свято, а додому гості їдуть з переконаннями, що на Волині і Ковельщині живуть "добрі люди".
Це і є найвища оцінка.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: факсимільне видання "Лісової пісні" (1914 р.). 

Пізнання України, а, зрештою, і самого себе у всіх вимірах існування віддзеркалюється через видатні особистості. І хай із свідомості ще не вивітрилась ота клята меншовартість в образі "хохляндії", чим дехто виправдовує минулі та сучасні негаразди, існує вищий вимір українця. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 841
Читати далі