Репортаж / Люди звитяжної праці

28.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Лютують грози, шаленіє вітер, січе дощ чи сніг, замерзають від холоду руки, а на лазах між дротами на високій опорі, мов птах, – електромонтер.

Працює, незважаючи на небезпеку, жертвуючи своїм здоров'ям. Працює заради нас: щоб працював холодильник і комп'ютер, щоб учень і вчитель готували уроки, щоб випікався хліб і працював металообробний станок.

Сьогодні електроенергію можна дорівняти до повітря – без неї мертвіє життя.

День енергетика – це пора року, коли найбільше темної ночі і найменше сонячного світла. Саме у цей день кожен із нас споживає найбільше електроенергії. Без перебільшення, коли є світло – це є свято.

Незмінно стоять на посту люди звитяжної праці, професіонали-спеціалісти Ковельської філії ПРАТ "Волиньенерго", яку очолює Андрій Герасимчук. Сьогодні – це високотехнічне і автоматизоване підприємство. Тут успішно функціонують дільниці з експлуатації електромереж, трансформаторних підстанцій та кабельних ліній, електротехнічна група, електротехнічна лабораторія, група транспорту, оперативно-диспетчерська група, серце енергетики, енергозбут та інші структури.

Майже 160 фахівців забезпечують надійну роботу електромереж. Географія обслуговування розлога: від далекого Світлого до Старих Кошар, від Борщівки до Тойкута.

В країні тривають реформи, вирують політичні пристрасті, а завдання залишаються ті самі, що й 50-60 літ тому: надійне електропостачання – споживачам енергії життя.

Автор цих рядків причетний до витоків становлення ковельської енергетики. 55 років тому (ювілей!) вісімнадцятирічним юнаком я ступив на територію теперішньої філії, щоб будувати лінію електропередач напругою 110 тисяч вольт Володимир-Волинський – Ковель. Це була перша лінія, яка приєднувала Ковель до державної енергосистеми.

Потому моє енергетичне "хрещення" проходило у виробничих дільницях міських та сільських електромереж. Згодом доля подарувала можливість брати участь у першій хвилі електрифікації Волині на посаді інженера електролабораторії. Я мав щастя бачити радісні обличчя, коли у сільських домівках Ковельського, Турійського, Любомльського, Старовижівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів спалахувало електричне сяйво. Після гасової тьмяної лампи це було дивом. Господнє провидіння випробовувало мене на різних енергетичних посадах: електромонтажника-висотника, електромонтера, майстра, інженера виробничої групи, диспетчера, заступника начальника і начальника району електромереж у Камені-Каширському, Любешові та Нововолинську.

У 1985 році я отримав відповідальне завдання – реорганізувати енергетичну базу Ковельщини. Тобто сільські та міські електромережі об'єднати в одне підприємство. Я щасливий, що тут зустрів професіоналів своєї справи. Завдяки цим працьовитим людям у Ковелі збудовано сучасну виробничу базу – одну з кращих в області.

Мої вірні друзі та колеги, ветерани енергетики! У моїй душі завжди з'являється тепло, коли зустрічаю або згадую вас. Сумую за тими, хто відійшов у засвіти. Це – ангели наші, які й сьогодні оберігають молодих у їхній небезпечній праці. Схиляю голову в пошані перед тими, хто сьогодні на заслуженому відпочинку. Разом з тим заспокоюю свої душевні емоції, коли нині в урочистому залі бачу молоді і натхненні обличчя.

Світліє душа, бо разом із тими мужніми легенями присутня, мов квітуча алея – жіноча команда красунь-амазонок. Так хочеться проспівати: "Енергетика – ти душа моя, ти любов моя".

Та повернемося до урочистостей, які відбулися 22 грудня ц. р. В оновлене, естетично із європейським смаком оздоблене адміністративне приміщення завітали керівники районної та міської влади. Це Віктор Козак, голова райдержадміністрації, Олександр Пасеновський, заступник голови районної ради, Михайло Гетьман, перший заступник міського голови та автор цих рядків.

Директор філії Андрій Герасимчук та очільники міської та районної влади привітали колектив із святом, подякували за нелегку працю в ім'я благополуччя мешканців Ковельщини і щиросердно побажали здоров'я, миру і сімейного затишку.

– Будемо виводити ковельську енергетику на вищий рівень в усіх аспектах діяльності: і в питаннях надійності постачання, і експлуатації ліній та модернізації підстанцій. Наше завдання – працювати так, щоб почути добре слово від споживача, – сказав Андрій Герасимчук.

Пошанування кращих працівників філії проходило не тільки у словесній формі. Почесною грамотою та знаком Міністерства енергетики України нагороджено Віталія Левчука, диспетчера ОДГ. Почесними грамотами підприємства за плідну працю відзначено Ірину Баховець, Петра Якимчука, Ольгу Бобиляк, Володимира Домнюка, Сергія Гладишука, Сергія Ромашука, Івана Онопчука та Сергія Мося.

Районною владою пошановано Ігоря Хоменчука, Андрія Мар'юсика та Віктора Тарасюка. Почесних грамот міського голови удостоїлись Оксана Кузенко, Ольга Кузьмук та директор філії Андрій Герасимчук.

І ще один позитивний штрих до портрету працівника енергетичної служби.

В той час, як проходило нагородження найкращих, аварійно вимкнулася потужна високовольтна ЛЕП Поворської зони. Вищезгаданий Віталій Левчук, який здійснював оперативні дії з ліквідації аварійної ситуації, відмовлявся (!) покидати робоче місце і йти отримувати нагороду, адже було вкрай важливе завдання – відновити подачу електроенергії споживачам. Це і є ступінь найвищої відповідальності.

Дорогі та шановні колеги! Дозвольте і мені долучитись до вітання поетичним словом:

Енергетику, мій дорогий,

Ти – нащадок земний Прометея.

Вступаєш з природою в бій

Ради світла у кожній оселі.

Нехай дощ та мете заметіль,

Хай холодний пронизує вітер.

Не почую сумних голосінь,

Бо ти – Бог благодатного світла.

Твоє серце гаряче й тверде,

Воно б'ється у такт із країною.

Будь здоровий! Хай доля веде

Благодатною, в мирі,

стежиною!

Мов лелеки, летять звідусіль

Слова вдячності з міста і сіл.

Анатолій СЕМЕНЮК,

ветеран електроенергетичної галузі Волині.

Люди звитяжної праці

Анатолій СЕМЕНЮК,

ветеран електроенергетичної галузі Волині.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 759

Повідомлення в номер / Добрі люди у Майдані

21.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Добрі люди у Майдані

Дні передплатника, які практикує редакція «Вістей Ковельщини», – це не просто агітаційно-пропагандистська акція, яка має на меті схилити сільського читача до видання. Найперше – то пізнання журналістами сучасного реального життя села. Пізнання його, так би мовити, із середини, із єства української життєвої реальності.

Невеликий журналістський «десант» газети на чолі із редактором Миколою Вельмою, в складі завідуючої відділом Ольги Стеблевець, фотокореспондента Мирослава Данилюка й автора цих рядків побував нещодавно у віддаленому селі Майдані.

Пронизливий холодний вітер позаганяв селян у домівки, і вулиці майже безлюдні. Погляд «спотикається» об хати-пустки, осиротілі обійстя та поруйновані паркани, яких по дорозі бачимо чимало.

Мимоволі народжується експромт:

Ой, село, ти село,

Бур’яном поросло,

Хати похилилися –

Чим же ти завинило?

Справді, чому селянин опинився сьогодні у безвиході, перед дилемою – бути і далі мучеником системи, чи втікати у світ за очі, на чужину заради виживання? Особливо прикро від того, що наші люди у переважній своїй більшості – добрі, відповідальні та довірливі.

Місцеві жителі зустрічають нас із відкритою душею. Начальник відділення зв’язку Світлана Лісовець каже «Чекаємо на вас. Передплата проходить важко на всі видання. Звичайно, що пріоритетною для нас є «міськрайонка». Для багатьох – то єдине джерело інформації про місцеве життя, дії влади, наших працьовитих людей та героїв-патріотів.

Сьогодні сільське життя не мед. Тут присутні і бідність, і відсутність нормального автобусного сполучення з містом. До того ж, порушений режим ритмічної роботи відділення поштового зв’язку. Триває скорочення працівників, мізерною є їх зарплатня. Посудіть самі: у нашому селі в одній особі з 1 січня 2018 року буде на 0,45 ставки об’єднано обов’язки начальника відділення, продавця товарів, бухгалтера та листоноші».

Та, попри оцей зимовий і моральний холод, песимізм із нами охоче розмовляють Марія Гоголюк, Лілія Савонюк, Євгенія Хом’як, Галина Редькович, Ганна Гринь, Надія Юхимук, Любов Артинюк та інші.

Ці гарні й привітні люди із задоволенням передплачують «Вісті Ковельщини» й отримують невеликі сувеніри. Не біда, що дарунки досить скромні – приємно гріє душу увага і сердечність. І раптом стаємо свідками дива: сірий, песимістичний настрій вивітрюється, а залишається тепле і довірливе спілкування. Воно поселяється у наших серцях із життєдайною усмішкою майданців.

Завідуюча бібліотекою Наталія Гоголюк знайомить нас із музейними експонатами місцевого значення і книжковими новинками.

– Читають люди, тягнуться до світла просвітництва. Он наш сусід – ветеран Володимир Янко – своєрідний рекордсмен у селі з передплати: одержує 13 видань. А найактивніші читачі бібліотеки – це учні місцевої школи. На жаль, їх всього 10.

Наталія Іванівна ще довго розповідає про життя-буття односельців, з гордістю називає прізвище свого земляка Віктора Козака, який нині очолює Ковельську районну державну адміністрацію, є депутатом Волинської обласної ради. Нещодавно за його сприяння заасфальтовано центральну вулицю села.

До речі, згадуваний вище Володимир Янко – це рідний дядько Віктора Теодосійовича, котрий нещодавно відзначив 90-річчя від дня народження. В якості подарунка редакція «Вістей Ковельщини» презентувала йому як активному читачу безкоштовну передплату на весь 2018 рік. Передплатну квитанцію вручив особисто редактор газети Микола Вельма.

А чим можемо ще зігріти цих добрих і милих людей ми, журналісти?

Найперше – добрим і щирим словом у газеті. Маємо писати про проблеми, котрі хвилюють невтомних трудівників села і, в міру можливості, допомагати їх розв’язувати. Разом з тим тішити добрими новинами, розповідями про уславлених земляків, нашу молодь, яка зі зброєю в руках воює на Сході України.

Нарешті, нагадувати вищестоящій владі і політикам, що рух до Європи повинен бути не тільки заради матеріального достатку, а в ім’я торжества людської гідності, моралі і духовності.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час Дня передплатника у Майдані.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Мимоволі народжується експромт:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 839

Повідомлення в номер / Божа Мати у моїй оселі

21.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Божа Мати у моїй оселі

Безбожник твердить: «Бога немає, а чудеса Господні – вигадка. Гроші – головний Бог. Вони, кайф, влада – то і є твоє щастя».

Немало таких, хто потрапляє на гачок спокуси. Не встиг озирнутися, як лихий осідлав людське єство і поганяє до пекла.

Тож я тобі, шановний читачу, від щирого серця кажу: «Чудеса Господні крокують з тобою в ногу по життю. Я відчував їх у багатьох випадках, коли Божий ангел-охоронець врятував мене від смерті та непоправної біди.

Сьогодні, в похмурий осінній день, повідаю тобі про світле і радісне диво».

У 2000 році я написав вірш-

молитву:

Свята, велична Божа Мати,

Благословенна у віках,

Зайшла з Дитям Своїм до

хати –

З Ісусом-Сином на руках.

Уся земна, і погляд чистий,

На ньому – святості печать.

У ньому – шлях Її тернистий

І світла Божа Благодать.

І Богосин – Дитя чудесне,

Краплина чистої води.

Перстом і поглядом небесним

Оберігає від біди.

О, Богородице святая,

У хаті образ Твій сія.

Нехай лютує доля злая,

Ти – Матір Божа і моя!

Так ось, немов у дивному сні, як дарунок небес, на свято Введення і дня мученика Анатолія до моєї оселі завітала шанована людьми церковна ікона Божої Матері Неустанної Помочі. Вирушають паломники до далеких монастирів, щоб вклонитися і помолитися чудотворному образу. А тут, у Ковелі, ікона, яка служить у храмі Миколая Чарнецького, ось уже кілька місяців «приходить» до домівок вірян.

У моїй хаті своєю присутністю вона ніби промовляє:

– моя любов до Вас – це невичерпна криниця цілющої віри. Пийте з неї всі, втамовуйте духовну спрагу;

– я неустанно молюся за зцілення Вашої душі і тіла від немочей, хворостей та гріховних вчинків;

– я не втомлююся допомагати у вирішенні Ваших проблем і буденних клопотів.

Я, найперший грішник серед усіх грішних, запитую себе і Богородицю: «За що мені така ласка, що тут, у мене в гостях Божа Мати?». Можливо, мені привиділося, але Пречиста сяйнула таємничою усмішкою і нічого не сказала…

Та в мене є цілющих три дні молитися і пізнавати мою і всього людського роду Покровительницю. В роздумах осіняє думка, що це не просто ікона, а диво-молитва до Господа за зцілення та відкуплення гріхів земних.

Ікона «Та, що вказує шлях» древня (від Луки) і шанована у християнському світі.

Пороздумуймо біля святого лику.

Погляд. Він променить до нас. У ньому – смуток, біль і тривога. Вдивіться в ці очі. Це – очі всіх стражденних матерів. Ви їх зустрінете біля домовини воїна-сина. Ви їх пізнаєте біля горя і тривог наших земних. Та разом із тим у Її погляді бачимо рішучість. Богоматір готова захистити Сина і підтримати, коли Він спіткнувся і впав з хрестом, дійти до Голгофи і витерпіти жах болючого розп’яття.

Вона дивиться і знає цей шлях. Праворуч на золотому фоні – архангел Гавриїл пророкує цей шлях. Він тримає символи: хрест та чотири цвяхи біля його підніжжя. Зліва – архангел Михаїл із списом у руках вказує на боротьбу та перемогу в ім’я Бога любові і життя.

А маленький Ісус? Він такий милий і земний. Його погляд, повернутий до неба і Батька-Отця, світлий та чистий. Він ще дитина і горнеться до Матері, до Її непорочного серця. Руки Ісуса ніжно тримають правицю Матері. Окремі дослідники твердять, що у Нього – страх перед майбутнім. Не погоджуюсь (прости мене, Господи), бо я бачу інше.

Богосин, знаючи про боротьбу і страждання, хоче відчути Материнське тепло. Оте тепло, яке пульсує у непорочному серці. Він набирається нового розуміння світу, який будується на підмурівках любові, добра та милосердя.

І не страх знаходжу я у цьому вічному погляді, а твердість, стійкість і вірність в ім’я утвердження свого вчення. Він готовий його відстоювати аж до смерті.

А що в моїй оселі? Я майже фізично відчуваю присутність Пресвятої Богородиці. Посвітліло у темних закутках обійстя. Розвіялася сірість і сімейна хмурість. Ми родинно промовляємо молитви. В спогади і роздуми про життя приходить моя земна мати. Вона своє життя присвятила мені, страждала, а серце її обливалось кров’ю, коли мені було погано. Плакали гіркими сльозами її очі, коли не могла відвернути гріхи мої. Молилася день і ніч, щоб дорога моя була рівною, а мої життєві кроки були успішними і вдалими.

І сьогодні, коли Божа Матір у мене в «гостях», я молюсь: «Пресвятая Богородице, передай моїй неньці (а я знаю, що вона у Царстві Небесному), що розкаююся у своїх гріхах, в тому, що не раз спричиняв їй біль і зло, що не цінував її слова мудрого і святого».

Прости… Помилуй… І спаси…

Опонент дорікне: «А де ж чудо зцілення?».

Не шукайте без віри ні зцілення, ні благодаті. Тисячі вірних, які торкнулися ікони Божої Матері Неустанної Помочі і помолилися біля неї, уже зцілилися. Їхнє серце наповнилося духовними Божими істинами, і звідти витіснилися брудні, гріховні частинки Люцифера. А це і є велике чудо нашого очищення.

На голові у Марії зображено дві зірки. Восьмикутна, велика, що в центрі, – це Ранкова Зоря, яка освітлює дорогу Ісусові. А менша, так звана Морська зірка, у формі хреста – це та, що рятує грішників у бурхливому морі життя. То ж і я долучуся молитовно словом:

Сіяй, Зоре, пречистим дивним

світлом.

Возславсь заступництвом

і серцем Материнським!

Царице миру. Богоматір світу,

Хвала тобі від вірних українців!

І разом з тим, Маріє Діво ясна, благослови і благодать пошли настоятелю храму Миколая Чарнецького о. Михайлу Іваняку і його сподвижникам-ієромонахам, які організували подорож ікони Божої Матері Неустанної Помочі в домівки парафіян!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Сьогодні, в похмурий осінній день, повідаю тобі про світле і радісне диво».

ххх

У 2000 році я написав вірш- молитву:

Свята, велична Божа Мати,

Благословенна у віках,...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 4395

Повідомлення в номер / Запорука успіху – єдність дій

14.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Запорука успіху – єдність дій

Не зовсім традиційно відзначили День місцевого самоврядування і Міжнародний день волонтера у Ковелі. З цієї нагоди у Палаці учнівської молоді імені Івана Франка відбулася урочистість, в якій взяли участь міський голова Олег Кіндер, секретар міської ради Віра Федосюк та її колеги-депутати, заступник голови Ігор Прокопів, працівники апарату міськвиконкому, ветерани місцевого самоврядування, в тому числі колишні голови ради Микола Вельма та Анатолій Семенюк.

Були вручені Подяки і Почесні грамоти активним учасникам волонтерського руху. Нагородами і бібліотечками відзначені члени депутатських фракцій міської ради. Винуватцям свята подарували пісенні, музичні і танцювальні номери аматори сцени.

Своїми думками з приводу урочистості ділиться колишній голова міської ради та її виконкому, Почесний громадянин Ковеля Анатолій Семенюк.

П'ятсот літ тому князь ковельський Василь Сангушко намагався зробити все можливе, щоб селище Ковлє було комфортним для проживання його мешканців і разом з тим захищене від ворогів.

Він зміцнював замок, ремонтував вулиці, мости, прокладав мережі водовідведення. Пріоритетним у житті мешканців селища була духовність. Будували нові православні святині. На засадах демократії розвивалися стосунки влади, громади та місцевих ремісничих структур.

У 1518 році Ковель став містом на основі Магдебурзького права. Словом, за ці здобутки та досягнення історія поставила позитивну оцінку і князю В. Сангушку, і громаді Ковеля.

І ось я вслухаюся в урочисті слова, мовлені на зібранні з нагоди Дня місцевого самоврядування, які відбулися у Палаці учнівської молоді цими днями. Мені цікаво знати, як почувається в теперішніх реаліях нинішній "князь ковельський", тобто міський голова Олег Кіндер та його команда. Зрештою, не обов'язково фіксувати кожне слово доповідача. Краще уявою піднятися над містом і об'єктивним поглядом оцінити зроблене за роки останньої каденції очільників міста.

Ми побачимо десятки заасфальтованих вулиць. У центрі міста вкладають екологічно безпечну (порівняно з асфальтобетоном) бруківку. Милують око новітні покрівлі на діючих школах. Прихорошилася і модернізувалася лікарня, яку дехто порівнює із славнозвісною "Феофанією". Суттєво зменшилася територія підтоплених кварталів. Ремонтують мости і вулиці. Інтенсивно ведуть реконструкцію і автоматизацію систем тепло,-водо- та електропостачання. Кілька років поспіль наше місто виборювало звання найкращого в Україні з питань благоустрою та правопорядку. Зросли фінансові можливості громади.

Перелік здобутків доброчинних справ можна продовжувати, але й цього достатньо, щоб сказати: влада не спить, а діє, і громада бере активну участь у цьому життєдайному дійстві.

Повертаючись до згадуваних історичних паралелей, зазначимо, що успіх влади і громади – результат цивілізованої співпраці. Як відомо, вагомий внесок у становлення демократії і в королівстві, у нашому краї колись зробила королева Бона. Цілком свідомо, упускаючи історію демократичних стосунків у ХVІ столітті, поглянемо зацікавленим поглядом, як діють в умовах Незалежності "королева" ковельської демократії, секретар міської ради Віра Федосюк та її колеги-депутати.

Я аж ніяк не перебільшую, назвавши Віру Іванівну "королевою", адже ці слова не тільки за жіночність та красу, а найперше – за вагомий внесок у розвиток демократичних засад в діяльності міської громади.

Депутатський корпус, який вона очолює, – це кілька політичних фракцій, серед яких і є опозиційні до міської виконавчої влади. Зважаючи на багатовекторність поглядів, всі доленосні для міста рішення обговорюють з громадою, просвітлюють "рентгеном" депутатських комісій і приймають більшістю голосів. В цьому і є головна суть самоврядування.

Звідси виникає закономірне питання: "А як змінився соціально-політичний рівень громади Ковеля за останні роки?".

Майдан – став перевіркою на зрілість. Ковельчани були і є активними, а цей рух очолюють Михайло Гетьман, перший заступник міського голови, та Віра Федосюк. Допомога майданівцям не припинялася ні вдень, ні вночі. Навчальні заклади, церковні громади, бізнесові та громадські організації і мешканці міста масово включилися в гуманітарну допомогу майданівцям столиці, пізніше – фронту та потерпілим від війни та Сході.

Окремі ковельчани стояли і стоять на барикадах у полум'ї боротьби і під смертельними кулями. Ковельчани – добровольці АТО, ковельчани – волонтери, ковельчани – капелани. Всі вони – це приклад патріотизму та самопожертви і подвигу в ім'я гідності, волі та незалежності. Високий обов'язок і не менш висока ціна.

Це і є новий рівень, вища сходинка самоорганізації, у якій почесним стало захищати нас та Україну. Вагомі зміни відбулися і в ставленні до внутрішніх проблем.

Виникла загроза екологічній безпеці внаслідок злочинних дій керівництва ветсанзаводу, і активісти громади, депутати та очільники влади міста стали стіною на захист і природи, і чистоти води, і здоров'я мешканців – в першу чергу, Ковеля-2.

Вищесказане засвідчує, що громада міста, а з нею самоврядний орган давно виросли із "штанців" авторитарної системи й піднялись на вищу сходинку європейської демократії.

На урочистостях слово мав голова ради лідерів старшоласників міста, учень закладу загальної середньої освіти №7 Максим Ризванюк. Тішить, що росте гідна зміна. Пісні і танці на концерті засвідчили, що є в нас таланти Всеукраїнського рівня. Що ж, працюймо далі, у здоров'ї, шановні працівники самоврядування. Щасти Вам!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 604

Духовність / Його життя – боротьба і молитва

14.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Його життя – боротьба і молитва

Мій добрий друже-читачу! Поміркуймо з тобою над тим, в чому суть наших вчинків, яке маємо розуміння любові, добра і зла, чи відчуваємо в собі присутність лихого? Словом, погляньмо на сенс нашого існування. І поміж тим подумаймо, чи розраховував Господь на нас, рятуючи від загибелі в бурхливих хвилях життя, і чи відповідаємо ми взаємністю?

Вкотре я слухаю сповідь пана Василя, прикутого кайданами важкої недуги до ліжка. Газета писала про його сприйняття цього світу через призму чесності, офіцерської честі та моральності.

Сьогодні я бачу нашого героя у нових духовних одежах, які срібляться світлом Божих істин. Промінчики розсипаються і вилітають з його одиночки-кімнати до нас, здорових, за межі Ковеля і Волині. Це – світло прозріння. Послухаймо цю сповідь.

–Господь перевіряє мене: чи я через страждання, неміч, болі не відвернувся від Нього.

Ні! Засвідчую: я до кінця із Творцем. Він залишив мені здоровий розум, руки, серце.

Скільки разів у фатальних випадках Він давав мені можливість жити і вірити. Для якої місії? Можливо, показати іншим, що і в безвиході маємо бути з Богом.

Це було давно. Ми летіли із Баку до Львова. Раптом я відчув, що в салоні з’явився запах горілого. Стривожився. А коли побачив через ілюмінатор, що один двигун зупинився, то дуже злякався. Майнула думка: невже впадемо у море і станемо поживою для акул? Командир авіалайнера нас заспокоював, але марно. Страх нав’язливо заполонив розум. Якимось чином ми приземлилися на найближчому аеродромі – чи то в Новоросійську, чи то в Сочі.

Нас пересадили в інший літак, і політ продовжився. Та раптом Львів повідомив, що нас не приймає через туман. Куди летіти? До Києва палива не вистачить. Літак кружляв над містом Лева у безпомочі. Та Господь допоміг – диспетчери якимось чином отримали дозвіл приземлитися на військовому аеродромі у м. Коломиї. Посадку здійснили досвідчені пілоти з третього разу!

Провидіння Боже вело нас стежкою життя.

А спомини птахами вилітають із клітки підсвідомості, щоб засвідчити нові факти див Божих.

Це сталося в далекому Сургуті. Тоді віяли романтичні вітри студентських будзагонів. Я мав доставити на будову запчастини літаком АН-12. Молоді пілоти та робітники швиденько завантажили ящики із продуктами та великі бочки із дизпаливом. Летимо! Та раптом літак зробив різкий крен у перевантажений бік. Здавалося, катастрофа неминуча. З’ясувавши причини падіння, я із другим пілотом стали переміщати бочки. Літак вирівнявся біля самої землі, і ми змогли продовжити політ.

На місці призначення будівельники дивувалися, як ми удвох змогли перемістити бочки, коли це ледве під силу трьом чоловікам? А дива не було – нам Господь дав сили і вміння, для нашого спасіння. Він зберіг нам життя. Слава тобі, Господи!

Інший чудодійний випадок стався у далекому читинському краї біля кордонів Китаю. Літаком ми подолали сотні кілометрів. Раптом по курсу літака наштовхнулися на грозову хмару. Оминути загрозу не було можливості через брак палива. Пілоти прийняли єдине можливе рішення: пробиватися крізь хмару. Ризик надзвичайно великий. Видимість нульова. Град розміром з яйце, барабанив по обшивці літака, випробовуючи його на міцність.

Блискавки, немов злі гадюки, металися довкола, готові пронизати літак наскрізь. Гуркіт грому у тисячі децибел ледве не розривав барабанні перетинки вух. Це було справжнє пекло. Здавалося, все – кінець.

Та Господь думав по-іншому. Літак не загорівся, не розлетівся на шматки – за грізною хмарою ми побачили Сонце.

Дякую тобі, Боже, за наше спасіння. Тепер я знаю: Ти оберігав мене, і я це свідчу людям.

Буває, що якісь знакові події виринають із підсвідомості неждано-негадано. Вони мов би нагадують, що з нами завжди Пресвятая Богородиця та Бог.

Чорнобиль!.. Його не забути і не обійти. Чорнобиль не проходить безслідно повз нас – це ми намагаємось його забути, викреслити той біль і горе.

А дарма. Зоря «Полинь» при нашому ігноруванні може повернутися новою бідою для всього людства.

Вдумаймося у свідчення пана Василя:

–Чорнобильська аварія невипадкова. Вона була запланована для винищення українців. Так думаю не тільки я, а й багато людей. Бо чим поясниш, що напередодні катастрофи на четвертому блоці проводила експерименти комісія «експертів» із Москви? Вони нібито хотіли визначити можливість додаткових навантажень на енергоблок. А де ви бачили, щоб хтось проводив експерименти на діючому обладнанні з підвищеною небезпекою?

Хіба забули, як замовчували трагедію? На Хрещатику Першотравневу демонстрацію проводили, а на голови людей «сипалася» смертельна радіація! І це відбувалося із дозволу В. Щербицького.

Я в той час працював при штабі цивільної оборони. За наказом «згори» зібрав дозиметричні прилади. Виявилося, що жоден із них не працював! Доповів по інстанціях.

«Воно тобі треба?» – відповіли мені. Ось і судіть, чи випадково це, чи ні. Було й нерозуміння небезпеки. Дозволялося їхати на екскурсію в Чорнобиль, коли полум’я палахкотіло над реактором.

Пам’ятаю, як ковельчани поверталися із чорнобильського відрядження. Їх одяг світився радіацією.

На один клубок причин і наслідків намотувались халатність, злочинна безпечність, нерозуміння невидимого вбивці – радіації. Але разом з тим – заплановане нищення мільйонів людей. Існує ще страшніша версія – знищення всієї ЧАЕС!

Роздумуючи, співставляючи і молячись, я приходжу до висновку, що від глобальної катастрофи нас захистила Пресвята Богородиця і сам Всевишній.

Духовним та моральним станом хворого пана Василя опікується (постійно) отець Леонід Григоренко. Вслухаймося в слова священика:

–Те, що свідчить пан Василь, є надзвичайно актуальним. Сьогодні точиться смертельна запланована війна на Донбасі. Скажіть, а хто нами найбільше опікується, як не Божа Матір?

Згадайте, як перед чорнобильською катастрофою Пресвята Богородиця являлась людям над невеликою церковкою у с. Грушів. Вона попереджала про небезпеку і навертала на молитву. Багато людей бачили це. Тисячі їхали з усієї України, йшли пішки на прощу до своєї Покровительниці. Молилися… Справді, це вона відвернула страшний Апокаліпсис від людства.

Силу молитви неможливо переоцінити. Саме молитва, а не політики здатна змінювати курс історії, відвертати лихо, повертати смерть на життя, зло – на добро. У ній – запорука миру і нашої перемоги. Не випадково ж Божу Матінку називають Царицею Миру.

Пан Василь постійно перебуває у молитві, і це його рятує. Його життя – молитва і боротьба. Молитовним словом, доброчинною думкою, зболеною душею він лине туди, де є людське страждання. Молиться за здоров’я та навернення до Божих істин «атовців», рідних і всіх людей.

Він, як ніхто, розуміє, що мир і благо саме по собі із неба не впадуть. Необхідна життєдайна участь та дія людини. Молитвою він допомагає Богородиці зцілювати недугу, відвертати людські пороки та наближати мир.

Так, пан Василь не може вільно рухатися, як ми. Але у нього є руки, голова, якими він вказує шлях істини для нас, здорових. Ця людина нагадує нам, що багатство земне – це не особисті яхта, літак або «Мерседес». Вони не роблять людину щасливою. Його щастя – бачити Сонце, чути спів пташок, відчувати піклування і любов дружини, дітей, онуків.

Пан Василь засвідчує, що справжню Людину формує і творить духовність. То велике мистецтво – посеред немочі і болю жити у любові, радості і свободі.

Таке життя можливе для людей із чистим серцем, де присутній Господь і Пресвята Богородиця.

Що ж, слова справедливі і повчальні. Від песимістів не раз почуєш, що скільки не роби добро, перемагає зло.

Але хто, скажіть, крім нас самих, має боротися із злом та його проявами? Важко? Небезпечно? Немає винагороди за перемогу? Так! Але Ісус Христос прийшов на Землю, щоб врятувати світ не боротьбою за правилом «око за око», «зуб за зуб», а любов’ю, добром та самопожертвою.

Маємо наслідувати Господа нашого Ісуса Христа заради спасіння самих себе.

Так старається робити пан Василь, і за це йому від нас – низькоуклінне й щиросердечне «спасибі»!

Анатолій СЕМЕНЮК.

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 831

Редакційна пошта / У її очі дивиться народ…

08.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

У її очі дивиться народ…

Культура. Патріотизм. Політика…

Це – до того, що знаходяться політикани, псевдо патріоти, які готові книгу, бібліотеку, будинок культури зачинити на замок – грошей нібито не вистачає.

Отакий собі синдром декамбрійського періоду у ХХІ столітті. У тих «мисливців» в голові одне – як вполювати собі грошей з бюджету?

Та всупереч горе-реформаторам світлиця знань робить свою справу. Робить, попри фейсбуки, сайти, соцмережі – і книга живе!

Ось і 30 листопада ц. р. завітали до Ковеля Олеся Ковальчук, а з нею Ніна Горик (наша гордість). Пішли вони, звичайно ж до бібліотеки. Тут на них радо чекали, ще й шанувальників поезії понаскликали повен зал.

Необізнаний читач запитає, а хто ця поважна особистість Олеся Ковальчук?

Скажу, що – шанована, творча, талановита ще й педагог від Бога!

Вона – свідок тих шістдесятих, коли НКВС-КДБ за прихильність до українства таврувало кожного, а за активне слово відправляло на Соловки і навіть розстрілювало.

Леся ще студенткою пережила ті допити, вимоги покаятися (в чому?), а ще бути донощиком на своїх знайомих та друзів. Вистояла, не зламалась квітка-ружа – міцне стебло!

Олеся Григорівна представила на суд ковельчан збірку поезій «Барвінок у снігу».

Назва відкриває патріотичну сутність єства поетеси. Барвінок не в’яне, а зеленіє під снігом, чекає весни. Так і Україна довго була під чужинським снігом, що й до сьогодні не може вибратись на волю з-під того імперського тиску.

Пані Олеся промовляє:

– Сьогодні не просо презентація – це зустріч споріднених душ. Бачу, очі випромінюють прихильність, а це значить, що я потрібна у цьому світі. Жити не в ім’я ілюзорної слави, а задля справи – української справи. Наша зустріч потрібна, щоб нейтралізувати розчарування.

Адже кровоточить Україна молодою кров’ю оповита чорною смужкою і земля, і сино-жовтий прапор, і голова матері. Ми вічно сущі, на нашій Богом даній Землі покликані служити Україні…

Живе слово від чистого серця легко влітає у душу і селиться там.

І все ж погляньмо на поета-педагога, Олесю Ковальчук через призму поетичного слова.

Ось вона лірична:

Люблю у рідному селі

Іти лугами розімлілими

І відчувати рух землі

Під золотими сонцезливами.

Але ця лірична душа дитиною торкнулася страхіть комуністичного режиму. Могла й загинути. На Різдво ішла з Вертепом, і дорослі полишили її в якійсь хатині. А через деякий час кедебісти учасників вертепу розстріляли. Бог оберігав Лесю:

Я бачила, як ангел умирав,

у кров спливали золотисті хвилі.

–…–

Увесь вертеп розстріляний лежав –

Лиш смерть з косою плакала над ними.

Ось так формувалася лірична душа, де над селом і лугом – страшні «упирі». І вимушено:

Задвірками я йшла. Про полювання знала,

Пронизував єство тремтливий холодок…

І пам’яті гіркливої навала

Студила серце й стишувала крок.

Та, попри страх, безвихідь, відчай, слово Правди клалось на папір Слово гірке. Воно запитує, чому у нас не так:

У волинський лісах стільки крові і слави,

Що нам час раювать серед Божих щедрот.

Чому й досі немає такої держави,

Де б господарем чувся український народ?

І раптом – мов сяйво веселки:

Немає нашій мові берегів:

Вона розлита музикою в слові.

Впродовж далеких і близьких віків

Дніпром–Славутичем народної любові.

І все ж – найперше і найголовніше у її єстві є діти. У них – майбутнє наше, і Олеся Ковальчук із висоти мудрості заповідає:

Ви – юний цвіт нової України,

У ваші очі дивиться народ.

Верстати шлях вам суджено єдиний –

Під прапорами Сонця й небосині.

Сягніть в житті омріяних висот.

Вищесказане – це тільки штрих до багатого патріотизмом, українством та педагогічним хистом портрету.

Зустріч була скрашена патріотичними піснями, кінофільмом, читанням поезій поетеси учнями шкіл м. Ковеля.

Мудрим і філософським був виступ нашої землячки, поетеси від Бога Ніни Горик.

Коротким штрихом – про життєвий шлях Олесі Григорівни Ковальчук.

Народилася в селі Томахів, що на Рівненщині. Закінчила Луцький державний педінститут ім.. Лесі Українки. Викладала українську мову та літературу у сільських школах Волині. Віршувати розпочала у юні роки під впливом повстанських пісень та героїки УПА.

Заслужений вчитель України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Агатангела Кримського, ім. Бориса Грінченка та ім. Полікарпа Шафети. Удостоєна ордена княгині Ольги.

Мешкає і працює в селі Жидичин Ківерцівського району. Постійно друкується у всеукраїнських та обласних виданнях. Активна громадська діячка національно-патріотичного спрямування.

Згадувана нами Ніна Горик про пані Олесю сказала: «В Україні з’явилися професійні патріоти, які на цьому заробляють дивіденди. Леся Григорівна чує істину серця і знаходить формулу для застереження, бо переконана що патріотизм не слова, а діло в «ім’я України».

Що ж, творчих успіхів на многі літа шановна Олесю Григорівно!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Культура. Патріотизм. Політика…

Ось і 30 листопада ц. р. завітали до Ковеля Олеся Ковальчук, а з нею Ніна Горик (наша гордість). Пішли вони, звичайно ж до бібліотеки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 872

Повідомлення в номер / Летіть переможно, високо!

07.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Летіть переможно, високо!

Нарешті! Посеред буденної сірості, хмурих осінніх днів, позначених тривогою війни, у соціально-політичному просторі Ковеля сяйнув промінчик Сонця. То – промінчик надії і гордості за наше юне покоління. Той промінчик – це конкурс "Юна українка".

Читача заспокою: це не теле-шоу "Міс світу", де головною звабою виступає оголене тіло, а ролі визначають кількістю грошей. Наші юні конкурсантки презентували себе в тій площині, де висвітлюються грані таланту, інтелекту, ерудиції, знання української символіки, артистизму і, звичайно, наймилішої у світі української краси.

Переповнений глядацький зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка то тамував подих, затихаючи, то від душі сміявся, а то шаленів голосною підтримкою своїх "міс".

Признаюся, як член журі, що не раз був розгублений: як оцінити ту чи іншу конкурсантку, настільки виступи були підготовленими, цікавими, а імпровізація в тій чи інший сценці робила їх захоплюючими та неповторними.

Не раз почуєш: "Наша школа не така".

Цей конкурс ще раз показав, що наша школа в головних аспектах не гірша хваленої європейської, а навіть краща.

У кожної претендентки – неабиякий скарб перемог у Всеукраїнських та Міжнародних конкурсах, олімпіадах та різноманітних інтелектуальних змаганнях. Кожна захоплюється позашкільною справою: співом, музикою, танцем, спортом. Кожна невтомно поглиблює свої знання з предметів, які знадобляться для майбутньої професії.

Тішить і те, що у юнок живе у серці Україна. Вони обізнані в українських священних символах, знають, що несе у собі вишиванка, вінок, калина, верба, або хлібина.

Конкурсанти у свої відповіді-розповіді вміло вплітали давні легенди та перекази.

Наголошу, що боротьба за найкращу українку-ковельчанку не зводилась до теоретичних викладів, а підкріплювалась практичними завданнями. Ти українка? А чи вмієш заплести дівочу косу своїй подрузі?

На сцені відбулося диво: дівчата, яким зробили зачіски з косою, сяйнули тією давньою, первозданою, незайманою красою.

Та найзахоплююче чекало попереду. Домашнє завдання передбачало відтворення сцен української класики. Як мовиться, знімаю шапку і схиляю голову в пошані перед конкурсантками, їхніми наставниками і аматорами із груп підтримки, задіяних у "другорядних" ролях.

Ожила, заіскрилась українством сцена. "Кайдашева сім'я", "Лісова пісня", "Наталка Полтавка", "За двома зайцями", "Баба Параска і баба Палажка", "Мартин Боруля" немов би виринули із туману давнини і сяйнули своїми незбагненними колоритами, звичаями і традиціями. Імпровізуючи, конкурсантки вміло осучаснювали той чи інший сюжет. Гра на сцені ще раз підтвердила незаперечну істину: талант і праця крокують у переможній парі.

Три години, немов три хвилини, майнули перед очима. А це значить – високий клас.

Важко було визначити переможницю. Вінок королеви – "Юна українка" – виборола Вікторія Тітчук (НВК № 13-колегіум). Щиро вітаємо! Молодець! Так тримати!

Всього 0,5 бала поступилася переможниці Оля Бойчук (ЗОШ № 1), яка зайняла друге почесне місце.

Нелегко було визначити "бронзових" призерок. Тому на третю сходинку заслужено піднялись Софія Ліпич (міська гімназія) та Марійка Орел (ЗОШ №8). Почесними грамотами за участь в конкурсі нагороджені: Вікторія Клокова (ЗОШ № 12), Ангеліна Місюра (ЗОШ № 5), Олександра Кравчик (ЗОШ № 9) та Вікторія Кравчик (ЗОШ № 10).

До моральних нагород доречно долучилися подарункові "Сертифікати" від Сім'ї ресторанів "Класік", за що – загальноміське щиросердечне "спасибі"!

Слід щире слово подяки висловити відділу сім'ї, молоді та спорту міськвиконкому (Н. О. Шум) та методистам ПУМу (Т. В. Середюк) за високопрофесійну організацію змагань (точніше –свята).

Від душі привітала учасників конкурсу і переможців Віра Федосюк, секретар міської ради, голова журі. Приємно, що влада – із юними і красою!

І я не стримуюсь, і цим юним, зарядженим творчим вогнем, обдарованим божественною внутрішньою і зовнішньою красою, таким милим, висловлюю своє сивочоле напутнє слово:

Летіть, наші юні таланти,

Летіть переможно, високо!

Вам – Україну над світом

підняти.

Лиш хай у душі не

поселиться спокій!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 688

Повідомлення в номер / Капелани – цілителі душевних ран

30.11.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Капелани – цілителі душевних ран

Іноді мені стає страшно. У що я перетворююся? Коли теленовини сповіщають про загиблих та поранених на Сході, я намагаюся перемкнути один канал на інший. Що це? Самозахист від реалій війни? Чи позиція страуса – голову в пісок? Чи я не хочу вірити новинам?

Та не все так просто. Тим повідомленням мене ніби переселяють в інший, агресивний і ворожий світ, в якому я бачу страшну безжалісну дійсність – як вибухом снаряда юному воїну відриває руку або ногу, як падає посічений осколками сивочолий солдат. А відкриті очі воїна, враженого смертельною кулею, блакитні, мов мирне, безхмарне небо, проводжають його душу у Царство Небесне.

А в рідному Ковелі я бачу, як ще зовсім юна вдова накладає чорну хустку на голову. І сльози!.. Гіркі росинки очищення скочуються по щоці і падають на землю. За що? Чому ми її зрошуємо слізьми? Кому і чим завинили? Чому Каїн, а не Авель?

Хіба це не наше право – жити, господарювати на своїй землі та захищати її?

Страшно. Невже безвихідь, безпросвітня темрява?

І тут, немов промінь світла ангельський, біля змученої, розтривоженої, зраненої душі з’являється Він – Капелан! Посланець від Бога впевнено промовляє: «Я – цілитель душевних ран. Я прийшов не просто заспокоїти, а донести справедливого Бога до воїна і повернути, наблизити воїна до Господа.

Бо той, хто захищає рід свій, має бути із Всесильним Всевишнім і Ним благословенний.

Це – виклик Сатані і його поплічникам, ворогам нашим-каїнам. Перший воїн, архистратиг Михаїл переміг змія в ім’я добра і любові та віри. Переможемо і ми, бо з нами Бог. І земля наша дарована Творцем».

Зал районної центральної бібліотеки, де відбувається засідання «круглого столу» «Церква. Україна. Перемога!», переповнений. За головним столом – священики УПЦ КП у військовому камуфляжі з орденами і медалями на грудях. Вони – істинні ковалі духовного, патріотичного і морального духу солдата на фронті, де кулі ворожі смерть несуть, і тут, в тилу, де війна невидима, але не менше жорстока.

Зустріч капеланів Ковельського осередку ГО «Військові капелани Волині» не випадкова. Потрібно серед хаосу подій, фактів і морального занепаду та навіть смертей поглянути на пройдений шлях, оцінити зроблене, поділитись досвідом і визначитись на майбутнє.

Скажу відверто: всі присутні у залі бібліотеки ловили кожне слово капеланів та волонтерів. Тут лунала оголена, пекуча правда про війну і нашу дійсність. Ще й ще раз було наголошено, що війна точиться не тільки на Сході країни, вона присутня у наших душах тут, на Ковельщині і Волині. І після перемоги (а вона буде!) ми приречені відчувати її вплив на наше життя десятки років і на кожному кроці.

Згадали виступаючі про жахливі картини війни в зоні бойових дій. Так само тривожиться серце, коли чуєш і розумієш, що чоловік до війни і воїн після – це зовсім інші люди. Ми обурюємось терактами в країні, але це наслідки війни. Потяг демобілізованого воїна до алкоголю, суїциду, руйнація сімейних стосунків – це теж війна. А скільки ми чуємо про цинізм і бездушність влади? Запитаймо себе: чому ми не вітаємось (як в Америці): «Дякуємо що нас захистили». Чому суспільство не створює культ національного героя-ветерана АТО?

Наголошувалось, що потрібна відповідна підготовка капеланів, адже на фронті воюють солдати різних конфесій та релігійних течій. А ще – школа. Має проходити і релігійно-патріотичне виховання, і разом з тим – військова підготовка.

Мали місце застереження, що капелан, як духівник, не повинен у себе впускати всі рани і жахіття війни – інакше й найміцніша гілка може зламатися. Тому потрібно дивитися реально на речі і вміти самозахищатися. Разом з тим, капелан має бути обізнаним із азами першої медичної допомоги в умовах бойових дій (зробити укол, перев’язати, накласти шини тощо).

Виступи капеланів та волонтерів перепліталися із душевно-патріотичними піснями. Акордом фіналу став кінофільм про перебування капеланів та волонтерів в зоні АТО.

Маємо озвучити тих, хто взяв участь у духовно-патріотичному дійстві. Це – протоієрей Матвій Олійник (смт Люблинець), головний організатор і натхненник зустрічі і, як висловився волонтер Іван Буряк: «Йому – народна подяка, бо він стержень духовного життя громади, який зближує і об’єднує всіх»; прот. Роман Скірак (смт Шацьк); прот. Станіслав Безпалов (м. Ковель); прот. Олександр Добровольський (с. Кричевичі); Михайло Бучак (с. Княгининок), головний капелан Волині та інші.

На «круглому столі» слово мали декан Ковельського міського деканату УПЦ КП о. Анатолій Александрук та декан районного деканату УПЦ КП о. Іоан Бонис. Приємно було бачити і чути представників районної влади – Андрія Броїла, голову районної ради та Романа Кульцмана, першого заступника голови райдержадміністрації. Своє бачення проблем капеланства і волонтерства висловили о. Іван Оринчак, о. Сергій Лівончук, Ігор Верчук, голова волонтерської організації «Вбережу», Людмила Савіна (волонтер, ГО «Велика ідея»); Іван Буряк та Ігор Воробей (волонтери, Люблинець) та інші.

Слід добре слово сказати про працівників центральної районної бібліотеки, її директора Галину Божик, які надавали та організовували практичну допомогу фронту і разом з тим активно проводять патріотично-просвітницькі заходи. За цю корисну та плідну діяльність від громадської організації «Військові капелани Волині» – Почесна грамота. Заслужено!

Відбулося 40 ротацій капеланів Волині в зоні АТО. 25 грудня – новий вояж на Схід і капеланів, і волонтерів. Це ще один крок до Перемоги. До уваги читачів подаємо телефони організаторів поїздки:

о. Матвій – 0977684008;

о. Роман – 0673556043;

о. Станіслав – 0969975919.

Вони просять усіх небайдужих долучитися щирою молитвою і добром до нової поїздки на Схід.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: учасники засідання «круглого столу» «Церква. Україна. Перемога!».

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

А в рідному Ковелі я бачу, як ще зовсім юна вдова накладає чорну хустку на голову. І сльози!.. Гіркі росинки очищення скочуються по щоці і падають на землю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 894

Повідомлення в номер / Королева Бона в історії Ковеля

30.11.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Королева Бона в історії Ковеля

До 500-річчя надання Магдебурзького права

(Закінчення. Поч. в номері від 23 листопада ц. р.).

Господарка: реформи

і наслідки

Королева Бона Сфорца д'Арагона добре розуміла, що основою зміцнення влади є економіка. Регулюючи розміри податків та зборів, стабілізуючи основу економічних стосунків, вона дала змогу розвиватися ремісництву, торгівлі, що позитивно вплинуло на економіку королівства.

Зацікавленість доходами від господарки була не випадковою, адже доходи йшли не тільки до королівської казни, але й збагачували її саму. До того ж, Бона Сфорца успішно займалася торгівлею. Відомо, що у 1541 році (та й в інші роки), вона експортувала до Гданська (через Устилуг) збіжжя.

Особливо вагомий внесок Бони в проведенні земельної реформи. Королева запровадила новий порядок – вести строгий письмовий (!) облік засіяного і зібраного врожаю. Як зазначає дослідниця історії М. Богуцька: "Вона любила про все знати, все мати, заключене в реєстрах, рахунках – від зібраних врожаїв аж про кількість риби в належних їй ставках".

Всередині ХVІ ст. проведено "волочну реформу", якою регулювався розмір землі у селян і бояр, а разом з тим – плата за неї. Повітові поборці перевіряли правдивість реєстрів, а довірені шляхтичі збирали податки з підданих за списками.

Королева Бона за час свого "царювання" виростила цілий штаб підприємливих діячів (менеджерів), що регулювали аграрне виробництво і вели жорсткий контроль за цим.

Реформа торкнулася не тільки аграрного сектора. Так, в середині XVI століття на Ковельщині виникає унікальна структура господарювання. Ремісники сіл об'єднувалися у війтівства. Таких об'єднань було 5 – Мощенське, Миляновицьке, Заріцьке, Вижовське та Поліське. До Мощенського входили ремісники сіл Мощеної, Дубового, Вербки, Гойшина, Облап, Довгоносів.

Проте "волочна реформа" реформа мала і свої недоліки. Наприклад, у селі Мощеній на час реформи було зареєстровано 50 волок землі, з яких збирали чиншу 13 флоринів, 10 грошей за рік. На час люстрації 1663 року їх лишилося всього 8. Причина відома: непомірна плата за землю змушувала власників відмовлятися від неї.

У 1543 році королева Бона шляхом обміну із Василем Сангушком отримує маєток Ковельський. Вона призначає старостою міста Богдана Семашка, який мав дбати про порядок і про доходи. Регулюючи податки й збори, вона дає поштовх для активного розвитку економічних стосунків. Наприклад, королева відмінила мито на ввезення товару (мостове), тим самим заохочуючи розвиток торгівлі.

Разом з тим видала грамоту, яка захищала простих людей: "Коли тамошні ремісники будуть робити, що-небудь на твої потреби і слуг потреби твоїх, щоб бись платив їм по справедливому…(!); коли різники ковельські будуть купувати худобу, вівці, кози на заріз, накажи, щоб десятники, війти ніякого мита не брали".

Старостам приписувалося "не чинити кривди і гніту міщанам" і не породжувати такими діями скарг до короля.

І ще цікаві нововведення королеви Бони. Бургомістр і єврейський равин звільнялися від податків. Стимулюючи ремісництво, євреї та міщани мали обов'язково відпрацьовувати на роботах з благоустрою міста – таких, як облаштування огорож, осушення, благоустрій вулиць і т. д., і т. п. Проте староста не мав права використовувати робочу силу для задоволення власних потреб безоплатно.

Як бачимо, королева Бона була успішним економістом та управлінцем-реформатором. Королева збагачувалась – місто розвивалось, а заодно покращувалося життя ковельчан.

Духовність –

це теж політика

Ставлення королеви до духовності та віри в Бога має свою особливість. Польські історики наголошують, що Бона де Сфорца була прибічницею католицизму. Немає сенсу сперечатися, бо й насправді, будучи королевою Польщі, по-інакшому не могло й бути. Але відомо, що до неї приїжджали з Італії з різними місіями і лютерани, і протестанти. Важливо, що вона лояльно та із розумінням ставилася до православ'я і підтримувала його.

У 1551 році ковельському костелу надано привілей у вигляді матеріальної (грошової) допомоги. Ксьондзу призначили річну пенсію в розмірі 10 кіп литовських грошей. Костел отримав 2 поля і дозвіл на вільний помол борошна у міському млині.

У наказі королеви Бони від 1549 року знаходимо згадку про те, що на вільне місце священика Свято-Благовіщенської церкви призначається ієрей Михайло. Маємо відомості і про Свято-Воскресенський собор. Грамотою королеви Бони на основі клопотання старости ковельського Богдана Семашка настоятелем храму у тому ж 1549 році призначається Олексій Трішниця.

Для запобігання національним та релігійним протистоянням євреї мали селитися окремо: "Заборонено жидам будуватися поміж християнами, а приписується жити на окремій вулиці" (М. Іванішев). Відомо, що така вулиця існувала в "старому" місті – район теперішньої сьомої школи. Іншим наказом королеви євреям дозволялося мати свій суд, але коли виникали спори, справи розглядалися у замковому суді, де в присутності представника єврейської громади приймали остаточне рішення.

Читачу, мабуть, цікаво знати, як виконувалися накази королеви? Показовим є приклад, який стався із кременецьким війтом. Той, ігноруючи накази, використовував казенні гроші не на потреби міста, а на власні.

Цей інцидент розглядала комісія уповноважених, призначена самою королевою. "Корупціонер" був жорстоко покараний і вигнаний із міста. Повчальна історія і для нас, теперішніх.

З таких мікрокрупинок історичних подій та фактів складалася наша минувшина, у якій Ковель ставав європейським демократичним містом.

Все можуть королеви?

Велика політика може увінчатися перемогою лише за умови, коли ті чи інші партії розігруються впливовими особистостями, і їхні вектори руху спрямовані в одному напрямку.

З народженням сина Августа амбітна королева розробляє план домогтися для нього польської корони (як відомо, другий син Ольбрахт помер дитиною). У тому нестабільному політичному просторі втілити в життя згаданий план було проблематично. На підставі тодішніх діючих законів король обирався сеймом, а коронація відбувалася на великокнязівському з'їзді.

Королева розуміла, що зміцнення династії та реалізація її проекту можливі за умов ослаблення державного і церковного союзу. Тому вона зміцнює своє ставлення до церковної політики – під одним дахом існувати католики і православні не можуть. Вона заохочує шляхту своїми економічними наказами, приваблюючи її на свій бік. Вміло прихиляє до себе троцького воєводу Ольбрахта Гіштольда і добивається рішення, за яким у випадку смерті батька Август Жігмонт стає великим князем.

Їй сприяє доля – помирає великий князь Мазовії Януш. Королева Бона, не задумуючись, стає на бік мазовецької шляхти, яка вимагала відокремлення провінції під управління Августа. І хоч сейм примусив приєднати Мазовію до Польщі, Августа Жигмонта проголошують у 1526 році великим князем Литовським.

Розділяй і владарюй – переможна політика королеви. У 1529 році Августа Жигмонта без перешкод обирають королем Польщі. Проте поспішність призвела до ігнорування закону, який передбачав коронацію на великокнязівському з'їзді, а не в сеймі. Шляхта запротестувала. Мали місце побоювання, що порушення одного Закону потягне за собою інші порушення, що стосується шляхти. Тому король і королева пішли на поступки, і повторна коронація відбулася згідно із встановленими правилами.

За цими політичними та великодержавними іграми Бона Сфорца д'Арагона не забувала і про зміцнення та захист своїх володінь. Окремі історики стверджують, що вона бувала у Кременецькому маєтку (навколо цих візитів з'явилося багато "чорних" легенд, переповідати які немає сенсу). А реальність інша: вона вимагала укріплення замку. Для оборони від нашестя ворога надала 29 (!) гармат і навіть запровадила там нову осучаснену стратегію оборони. Знаємо, що королева цікавилася у старости Б. Семашка надійністю оборони ковельського замку.

Всьому є початок і всьому є кінець. "Золотий вік" королеви Бони майнув, залишивши яскравий слід зірки і разом з тим сірі плями на політичному широкому шляху.

За однією із версій, виїжджаючи у 1556 році до Італії, Бона прихопила із собою скарбницю у сумі 490 тисяч дукатів. Ці величезні кошти, в кінцевому результаті, після смерті Бони перейшли до неаполітанського короля Філіпа ІІ. Марно польський двір намагався їх повернути.

Відійшла у засвіти королева Бона Сфорца д'Арагона 19 листопада 1557 року. Існує версія що її отруїли, на тему чого відомий художник Ян Матейко написав картину. Похована (дуже скромно) у базиліці Св. Миколая в Барі.

Навколо особи королеви Бони навіть після її смерті з'явилося багато легенд, переказів, чуток. Нічого дивного у цьому немає, бо чим відоміша людина, тим більше про неї говорять і пишуть. Для нас важливий її внесок у розвиток місцевого самоврядування у Ковелі та інших містах нашого краю, зближення з культурою, традиціями європейського Заходу – все те, до чого ми прагнемо сьогодні.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.

Господарка: реформи і наслідки

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1757

Повідомлення в номер / Королева Бона в історії Ковеля

24.11.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Королева Бона в історії Ковеля

До 500-річчя надання Магдебурзького права

"Все можуть королі…".

(З популярної пісні).

Епіграф до цього нарису невипадковий. Королева Бона відіграла помітну сольну партію в бурхливій історичній симфонії міста Ковеля. Так само ці мелодійні звуки залишили слід на теренах Волині, Польщі та Литви.

У зв'язку з тим, що нещодавно минуло 460 років із дня смерті королеви, а також з нагоди 500-ліття Магдебурзького права, яке наступного року відзначатимуть ковельчани, очевидно, варто проаналізувати життєвий шлях цієї непересічної особи, довкола якої до цих пір точаться спори і дискусії. Спробуємо розібратися, де правда, а де брехня. Перегорнемо ж сторінки історії.

Італія. Епоха Відродження

Кінець ХV – початок ХVІ століття – це "золотий час" творчого, культурного, духовного та економічного піднесення країни. Бог посилає людству таких неперевершених геніїв, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буанаротті, Рембрант, Рафаель та інших.

Саме в такому мистецькому просторі 2 лютого 1494 року в Італії у родині міланського аристократа, герцога Сфорца, народилася майбутня королева Польщі.

Звідки витоки королівської "блакитної" крові, такого неймовірного успіху в майбутньому? Відповідь одна: у вихованні та освіті. Вчителями і наставниками юної принцеси були такі відомі корифеї науки, як Крістомо Колонна, член Академії Понтана та Антоніо Галатео, великий італійський гуманіст того часу.

Дівчина штудіювала праці Вергілія, Цицерона, отців Церкви Августина, Амвросія Медіоланського та інших. Досконало оволоділа знаннями у галузі історії, права, геології, риторики, мистецтва управління. І, як кожна принцеса, була цікавою в розмові, у витончених правилах поведінки, моди, танцю та верхової їзди тощо.

Казкарі нам переповідають, як простий Іван, скупавшись в молоці, ставав згодом царевичем. Принцеса Бона купалась у такому чудотворному "молоці" всі роки дитинства та юності.

Тільки один цікавий штрих до цієї теми. В той час знаменитий Леонардо да Вінчі переїжджає із Флоренції до Мілана. Тут він творить свої відомі шедеври: "Тайна вечеря", "Мадонна серед скель", "Поклоніння волхвів". Родина Сфорців запрошує Леонардо до себе, і він творить фамільний пам'ятник "Колос", "щоб увічнити пам'ять славного і знаменитого роду Сфорца" (А. М. Ефрос. "Майстри різних Епох").

Історики стверджують, що завдяки підтримці відомих і впливових у Європі Габсбургів вдалося укласти вигідний шлюб доньки Сфорців Бони із польським королем (вдівцем) Сигізмундом І. Так 24-літня принцеса опинилася на королівському троні і на вістрі європейської політики.

Віват, місто Ковель!

1518 рік для аристократки Бони і міста Ковеля став доленосним: юна принцеса стає королевою, а селище Ковлє отримує статус міста.

Про це свідчать відповідні історичні джерела і легенди, які дійшли до нашого часу. Спробуємо давню легенду максимально наблизити до реальної дійсності.

Ощасливлений король Сигізмунд І дарує своїй ненаглядній дружині в Литві та Польщі маєтки і землі, які мали давати неабиякий дохід королеві. Так, у володінні Бони опинився маєток і місто Кременець. Зацікавлена володарка мала побувати на тих закріплених за нею землях, оцінити методи правління і форми господарювання, взяти під свій особистий контроль сплату податків. Цілком ймовірно, що саме з цих мотивів королева вирушила невідомими і небезпечними шляхами-дорогами до Кременця. Цю подорож неможливо розповісти без ліричного відступу.

Отож, божественно-чарівний, в красу одягнений, багатством обдарований Волинський край. Он – поле золотим колоссям шелестить пісню про Полісся. Поряд - луг квітучий бджолиними струнами, мов на бандурі, срібні ноти розсипає. А там, за лугами та полями – ліс на спочинок зупинився і вслухається в звучні "ораторії" птахів співучих.

Посеред цієї панорами вічної краси і музики природи звивистим, нерівним трактом кортеж королівський рухається. Вишколені баскі коні то риссю витанцьовують копитами стокатто об землю, а то повільно, мов хвилею, пропливають.

Колишеться на вибоїнах королівська карета, а в ній – пані поважна, італійська аристократка і польська королева Бона де Сфорца.

Шлях далекий – в сотні кілометрів, то є час помріяти, поміркувати і природою дивною помилуватися. В Італії теж гарні краєвиди, а тут своя, первозданна, мов із раю, краса. І що не верства, то дивина. Там річка блакитною стрічкою землю оперізує. А он ліс березовий, в білосніжні одежі вбраний, листям вітання королеві шелестить.

Мрії і думки королеви раптом розбурхали якісь дивні звуки. Невідомо звідки, на королівський кортеж із голосним ґвалтом грабіжники, мов шуліки, напали. Накинулися на "здобич" – на шматки готові розірвати. Коней розпрягають, карету трощать, гроші від королеви вимагають. Відбивається, як тільки може, від нападників охорона, та сили нерівні…

Жах охопив юну аристократку. Але знаходилася королева під захистом ангелів-охоронців. Помолилася – і Бог почув. Неподалік на полях місцеві жителі працювали. Почувши передзвін шабель, зойки і крики, поспішили на допомогу. Хто з вилами, хто з косою, кинулися на розбійників і відбили їх напад.

Вийшла королева із карети й жахнулася: збруя кінська шаблями порубана, а карета на трьох колесах ледь купи тримається.

Та добрі люди в біді подорожніх не залишили. Доправили транспорт до кузні, а поважну гостю – до старости, князя Василя Сангушка. Доки високоповажна гостя із князем Сангушком розмовляли і місцевими смаколиками та напоями пригощалися, ковалі карету відремонтували – як новенька стала. Очам своїм не повірила Бона, за роботу гречно подякувала, ще й дукатами майстрам заплатила.

По приїзді до Варшави про свої пригоди королю розповіла і попросила особисто надати ковельчанам Магдебурзьке право, а селищу – статус міста. Король Сигізмунд, який до нестями кохав свою ненаглядну італійку, негайно наказав писарю готувати відповідну королівську грамоту.

Так 24 грудня 1518 року, із легкої руки королеви Бони князь Василь Сангушко в Бересті отримав королівську грамоту, в якій значилося, що Ковлє стало містом. Віват, славне місто, квітка Волині, України!

Не будемо аналізувати, де історична правда у цій легенді, а де реальна дійсність, яка підтверджена архівними документами. Просто зазначимо: це було доленосне рішення, і роль королеви у ньому беззаперечна.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.

(Закінчення буде).

"Все можуть королі…".

(З популярної пісні).

Італія. Епоха Відродження

Звідки витоки королівської "блакитної" крові, такого неймовірного успіху в майбутньому?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1576