Культура. Патріотизм. Політика…

 Це – до того, що знаходяться політикани, псевдо патріоти, які готові книгу, бібліотеку, будинок культури зачинити  на замок – грошей нібито не вистачає.

Отакий собі синдром декамбрійського періоду  у ХХІ столітті. У тих «мисливців» в голові одне – як вполювати собі грошей з бюджету?

Та всупереч горе-реформаторам світлиця знань робить свою справу. Робить, попри фейсбуки,  сайти, соцмережі – і книга живе!

Ось і 30 листопада ц. р. завітали до Ковеля Олеся Ковальчук, а з нею Ніна Горик (наша гордість). Пішли вони, звичайно ж до бібліотеки. Тут на них радо чекали, ще й шанувальників поезії понаскликали повен зал.

Необізнаний читач запитає, а хто ця поважна особистість Олеся Ковальчук?

Скажу, що – шанована, творча, талановита ще й педагог від Бога!

Вона – свідок тих  шістдесятих, коли НКВС-КДБ за прихильність до українства таврувало кожного, а за активне слово відправляло на Соловки і навіть розстрілювало.

Леся ще студенткою пережила ті допити, вимоги покаятися (в чому?), а ще бути донощиком на своїх знайомих та друзів. Вистояла, не зламалась квітка-ружа – міцне стебло!

Олеся Григорівна представила на суд ковельчан збірку поезій «Барвінок у снігу».

Назва відкриває патріотичну сутність єства поетеси. Барвінок не в’яне, а зеленіє під снігом, чекає весни. Так і Україна довго була під чужинським снігом, що й до сьогодні не може вибратись на волю з-під того імперського тиску.

Пані Олеся промовляє:

– Сьогодні не просо презентація – це зустріч споріднених душ. Бачу, очі випромінюють прихильність, а це значить, що я потрібна у цьому світі. Жити не в ім’я ілюзорної слави, а задля справи – української справи. Наша зустріч потрібна, щоб нейтралізувати розчарування.

Адже кровоточить Україна молодою кров’ю оповита чорною смужкою і земля, і сино-жовтий прапор, і голова матері. Ми вічно сущі, на нашій Богом даній Землі покликані служити Україні…

Живе слово від чистого серця легко влітає у душу і селиться там.

І все ж погляньмо на поета-педагога, Олесю Ковальчук через призму поетичного слова.

Ось вона лірична:

Люблю у рідному селі

Іти лугами розімлілими

І відчувати рух землі

Під золотими сонцезливами.

Але ця лірична душа дитиною торкнулася страхіть комуністичного режиму. Могла й загинути. На Різдво ішла з Вертепом, і дорослі полишили її в якійсь хатині. А через деякий час кедебісти учасників вертепу розстріляли. Бог оберігав Лесю:

Я бачила, як ангел умирав,

у кров спливали золотисті хвилі.

–…–

Увесь вертеп розстріляний лежав –

Лиш смерть з косою плакала над ними.

Ось так формувалася лірична душа, де над селом і лугом – страшні «упирі». І вимушено:

Задвірками я йшла. Про полювання знала,

Пронизував єство тремтливий холодок…

І пам’яті гіркливої навала

Студила серце й стишувала крок.

Та, попри страх, безвихідь, відчай, слово Правди клалось на папір Слово гірке. Воно запитує, чому у нас не так:

У волинський лісах стільки крові і слави,

Що нам час раювать серед Божих щедрот.

Чому й досі немає такої держави,

Де б господарем чувся український народ?

І раптом – мов сяйво веселки:

Немає нашій мові берегів:

Вона розлита музикою в слові.

Впродовж далеких і близьких віків

Дніпром–Славутичем народної любові.

І все ж – найперше і найголовніше у її єстві є діти. У них – майбутнє наше, і Олеся Ковальчук із висоти мудрості заповідає:

Ви – юний цвіт  нової України,

У ваші очі дивиться народ.

Верстати шлях вам суджено єдиний –

Під прапорами Сонця й небосині.

Сягніть в житті омріяних висот.

Вищесказане – це тільки штрих до багатого патріотизмом, українством та педагогічним хистом портрету.

Зустріч була скрашена патріотичними піснями, кінофільмом, читанням поезій поетеси учнями шкіл м. Ковеля.

Мудрим і філософським був виступ нашої землячки, поетеси від Бога Ніни Горик.

Коротким штрихом – про життєвий шлях Олесі Григорівни Ковальчук.

Народилася в селі Томахів, що на Рівненщині. Закінчила Луцький державний педінститут ім.. Лесі Українки. Викладала українську мову та літературу у сільських школах Волині. Віршувати розпочала у юні роки під впливом повстанських пісень та героїки УПА.

Заслужений вчитель України, лауреат літературно-мистецьких премій  ім. Агатангела Кримського, ім. Бориса Грінченка та ім. Полікарпа Шафети. Удостоєна ордена княгині Ольги.

Мешкає і працює в селі Жидичин Ківерцівського району. Постійно друкується у всеукраїнських та обласних виданнях. Активна громадська діячка національно-патріотичного спрямування.

Згадувана нами Ніна Горик про пані Олесю сказала: «В Україні з’явилися професійні патріоти, які на цьому заробляють дивіденди. Леся Григорівна чує істину серця і знаходить формулу для застереження, бо переконана що патріотизм не слова, а діло в «ім’я України».

Що ж, творчих успіхів на многі літа шановна Олесю Григорівно!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Культура. Патріотизм. Політика…

 Це – до того, що знаходяться політикани, псевдо патріоти, які готові книгу, бібліотеку, будинок культури зачинити  на замок – грошей нібито не вистачає.

Отакий собі синдром декамбрійського періоду  у ХХІ столітті. У тих «мисливців» в голові одне – як вполювати собі грошей з бюджету?

Та всупереч горе-реформаторам світлиця знань робить свою справу. Робить, попри фейсбуки,  сайти, соцмережі – і книга живе!

Ось і 30 листопада ц. р. завітали до Ковеля Олеся Ковальчук, а з нею Ніна Горик (наша гордість). Пішли вони, звичайно ж до бібліотеки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 785

Нарешті! Посеред буденної сірості, хмурих осінніх днів, позначених тривогою війни, у соціально-політичному просторі Ковеля сяйнув промінчик Сонця. То – промінчик надії і гордості за наше юне покоління. Той промінчик – це конкурс "Юна українка".

Читача  заспокою: це не теле-шоу "Міс світу", де головною звабою виступає оголене тіло, а ролі визначають кількістю грошей. Наші юні конкурсантки презентували себе в тій площині, де висвітлюються грані таланту, інтелекту, ерудиції, знання української символіки, артистизму і, звичайно, наймилішої у світі української краси.

Переповнений глядацький зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка то тамував подих, затихаючи, то від душі сміявся, а то шаленів голосною підтримкою своїх "міс".

Признаюся, як член журі, що не раз був розгублений: як оцінити ту чи іншу конкурсантку, настільки виступи були підготовленими, цікавими, а імпровізація в тій чи інший сценці робила їх захоплюючими  та неповторними.

Не раз почуєш: "Наша школа не така".

Цей конкурс ще раз показав, що наша школа в головних аспектах не гірша хваленої європейської, а навіть краща. 

У кожної претендентки – неабиякий скарб перемог у Всеукраїнських та Міжнародних конкурсах, олімпіадах та різноманітних інтелектуальних змаганнях. Кожна захоплюється позашкільною справою: співом, музикою, танцем, спортом. Кожна невтомно поглиблює свої знання з предметів, які знадобляться для майбутньої професії.

Тішить і те, що у юнок живе у серці Україна. Вони обізнані в українських священних символах, знають, що несе у собі вишиванка, вінок, калина, верба, або хлібина.

Конкурсанти у свої відповіді-розповіді вміло вплітали давні легенди та перекази.

Наголошу, що боротьба за найкращу українку-ковельчанку не зводилась до теоретичних викладів, а підкріплювалась практичними завданнями. Ти українка? А чи вмієш заплести дівочу косу своїй подрузі?

На сцені відбулося диво: дівчата, яким зробили зачіски з косою,  сяйнули тією давньою, первозданою, незайманою красою.

Та найзахоплююче чекало попереду. Домашнє завдання передбачало відтворення сцен української класики. Як мовиться, знімаю шапку і схиляю голову в пошані перед конкурсантками, їхніми наставниками і аматорами із груп підтримки, задіяних у "другорядних" ролях.

Ожила, заіскрилась українством сцена. "Кайдашева сім'я", "Лісова пісня", "Наталка Полтавка", "За двома зайцями", "Баба Параска і баба Палажка", "Мартин Боруля" немов би  виринули із туману давнини і сяйнули своїми незбагненними колоритами, звичаями і традиціями. Імпровізуючи, конкурсантки вміло осучаснювали той чи інший сюжет. Гра на сцені ще раз підтвердила незаперечну істину: талант і праця крокують у переможній парі.

Три години, немов три хвилини, майнули перед очима. А це значить – високий клас.

Важко було визначити переможницю. Вінок королеви – "Юна українка" – виборола Вікторія Тітчук (НВК № 13-колегіум). Щиро вітаємо! Молодець! Так тримати!

Всього 0,5 бала поступилася переможниці Оля Бойчук (ЗОШ № 1), яка зайняла друге почесне місце.

Нелегко було визначити "бронзових" призерок. Тому на третю сходинку заслужено піднялись Софія Ліпич (міська гімназія) та Марійка Орел (ЗОШ №8). Почесними грамотами за участь в конкурсі нагороджені: Вікторія  Клокова (ЗОШ № 12), Ангеліна Місюра (ЗОШ № 5), Олександра Кравчик (ЗОШ № 9)  та Вікторія Кравчик (ЗОШ № 10).

До моральних нагород доречно долучилися подарункові "Сертифікати" від Сім'ї ресторанів "Класік", за що – загальноміське щиросердечне "спасибі"!

Слід щире слово подяки висловити відділу сім'ї, молоді та спорту міськвиконкому (Н. О. Шум) та методистам ПУМу (Т. В. Середюк) за високопрофесійну організацію змагань (точніше –свята).

Від душі привітала учасників конкурсу і переможців Віра Федосюк, секретар міської ради, голова журі. Приємно, що влада – із юними і красою!

І я не стримуюсь, і цим юним, зарядженим творчим вогнем, обдарованим божественною внутрішньою і зовнішньою красою, таким милим, висловлюю своє сивочоле напутнє слово:

Летіть, наші юні таланти,

Летіть переможно, високо!

Вам – Україну над світом 

підняти.

Лиш хай у душі не

 поселиться спокій!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Нарешті! Посеред буденної сірості, хмурих осінніх днів, позначених тривогою війни, у соціально-політичному просторі Ковеля сяйнув промінчик Сонця. То – промінчик надії і гордості за наше юне покоління. Той промінчик – це конкурс "Юна українка".

Читача  заспокою: це не теле-шоу "Міс світу", де головною звабою виступає оголене тіло, а ролі визначають кількістю грошей. Наші юні конкурсантки презентували себе в тій площині, де висвітлюються грані таланту, інтелекту, ерудиції, знання української символіки, артистизму і, звичайно, наймилішої у світі української краси.

Переповнений глядацький зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка то тамував подих, затихаючи, то від душі сміявся, а то шаленів голосною підтримкою своїх "міс".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 599

Іноді мені стає страшно. У що я перетворююся? Коли теленовини сповіщають про загиблих та поранених на Сході, я намагаюся перемкнути один канал  на інший. Що це? Самозахист від реалій війни? Чи  позиція страуса – голову в пісок? Чи я не хочу вірити новинам?

Та не все так просто. Тим повідомленням мене ніби переселяють в інший, агресивний і ворожий світ, в якому я бачу страшну безжалісну дійсність – як вибухом снаряда юному воїну відриває руку або ногу, як падає посічений осколками сивочолий солдат. А відкриті очі воїна, враженого смертельною кулею, блакитні, мов мирне, безхмарне небо, проводжають його душу у Царство Небесне.

А в рідному Ковелі я бачу, як ще зовсім юна вдова накладає чорну хустку на голову. І сльози!.. Гіркі росинки очищення скочуються по щоці і падають на землю. За що? Чому ми її зрошуємо слізьми? Кому і чим завинили? Чому Каїн, а не Авель?

Хіба це не наше право – жити, господарювати на своїй землі та захищати її?

Страшно. Невже безвихідь, безпросвітня темрява?

І тут, немов промінь світла ангельський, біля змученої, розтривоженої, зраненої душі  з’являється Він – Капелан! Посланець від Бога впевнено промовляє: «Я – цілитель душевних ран. Я прийшов не просто заспокоїти, а донести справедливого Бога до воїна і повернути, наблизити воїна до Господа.

Бо той, хто захищає рід свій, має бути із Всесильним Всевишнім і Ним благословенний.

Це – виклик Сатані і його поплічникам, ворогам нашим-каїнам. Перший воїн, архистратиг  Михаїл переміг змія в ім’я добра і любові та віри. Переможемо і ми, бо з нами Бог. І земля наша дарована  Творцем».

l

Зал районної центральної бібліотеки, де відбувається засідання «круглого столу» «Церква. Україна. Перемога!», переповнений. За головним столом – священики УПЦ КП у військовому камуфляжі з орденами і медалями на грудях. Вони – істинні ковалі духовного, патріотичного і морального духу солдата на фронті, де кулі ворожі смерть несуть, і тут, в тилу, де війна невидима, але не менше жорстока.

Зустріч капеланів  Ковельського осередку ГО «Військові капелани Волині» не випадкова. Потрібно серед хаосу подій, фактів і морального занепаду та навіть смертей поглянути на пройдений шлях, оцінити зроблене, поділитись досвідом і визначитись на майбутнє.

Скажу відверто: всі присутні у залі бібліотеки ловили кожне слово капеланів та волонтерів. Тут лунала оголена, пекуча правда про війну і нашу дійсність. Ще й ще раз було наголошено, що війна точиться не тільки на Сході країни, вона присутня у наших душах тут, на Ковельщині і Волині. І після перемоги (а вона буде!) ми приречені відчувати її вплив на наше життя десятки років і на кожному кроці.

Згадали виступаючі про жахливі картини війни в зоні бойових дій. Так само тривожиться серце, коли чуєш і розумієш, що чоловік до війни і воїн після – це зовсім інші люди. Ми обурюємось терактами в країні, але це наслідки війни. Потяг демобілізованого воїна до алкоголю, суїциду, руйнація сімейних стосунків – це теж війна. А скільки ми чуємо про цинізм і бездушність влади? Запитаймо себе: чому ми не  вітаємось (як в Америці): «Дякуємо що нас захистили». Чому суспільство   не створює культ національного героя-ветерана АТО?

Наголошувалось, що потрібна відповідна підготовка капеланів, адже на фронті воюють солдати різних конфесій та релігійних течій. А ще – школа. Має проходити і релігійно-патріотичне виховання, і разом з тим – військова підготовка.

Мали місце застереження, що капелан, як духівник, не повинен у себе впускати всі рани і жахіття війни – інакше й найміцніша гілка може  зламатися. Тому потрібно дивитися реально на речі і вміти самозахищатися. Разом з тим, капелан має бути обізнаним із азами першої медичної допомоги в умовах бойових дій (зробити укол, перев’язати, накласти шини тощо).

Виступи капеланів та волонтерів перепліталися із душевно-патріотичними піснями. Акордом фіналу став кінофільм про перебування капеланів та волонтерів в зоні АТО.

l

Маємо озвучити тих, хто взяв участь у духовно-патріотичному дійстві. Це – протоієрей Матвій Олійник (смт Люблинець), головний організатор і натхненник зустрічі і, як висловився волонтер Іван Буряк: «Йому – народна подяка, бо він стержень духовного життя громади, який зближує і об’єднує всіх»; прот. Роман Скірак (смт Шацьк); прот. Станіслав Безпалов (м. Ковель); прот. Олександр Добровольський (с. Кричевичі); Михайло Бучак (с. Княгининок), головний капелан Волині та інші.

На «круглому столі» слово мали декан Ковельського міського деканату УПЦ КП о. Анатолій Александрук та декан районного деканату  УПЦ КП о. Іоан Бонис. Приємно було бачити і чути представників районної влади – Андрія Броїла, голову районної ради та Романа Кульцмана, першого заступника голови райдержадміністрації. Своє бачення проблем  капеланства і волонтерства висловили о. Іван Оринчак, о. Сергій Лівончук, Ігор Верчук, голова волонтерської організації «Вбережу», Людмила Савіна (волонтер, ГО «Велика ідея»); Іван Буряк та Ігор Воробей (волонтери, Люблинець) та інші.

Слід добре слово сказати про працівників центральної районної бібліотеки, її директора Галину Божик, які надавали та організовували практичну допомогу фронту і разом з тим активно проводять патріотично-просвітницькі заходи. За цю корисну та плідну діяльність від громадської організації «Військові капелани Волині» – Почесна грамота. Заслужено!

Відбулося 40 ротацій капеланів Волині в зоні АТО. 25 грудня – новий вояж на Схід і капеланів, і волонтерів. Це ще один крок до Перемоги. До уваги читачів подаємо телефони організаторів поїздки:

о. Матвій – 0977684008;

о. Роман – 0673556043;

о. Станіслав – 0969975919.

Вони  просять усіх небайдужих долучитися щирою молитвою і добром до нової поїздки на Схід.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: учасники засідання «круглого столу» «Церква. Україна. Перемога!».

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Іноді мені стає страшно. У що я перетворююся? Коли теленовини сповіщають про загиблих та поранених на Сході, я намагаюся перемкнути один канал  на інший. Що це? Самозахист від реалій війни? Чи  позиція страуса – голову в пісок? Чи я не хочу вірити новинам?

Та не все так просто. Тим повідомленням мене ніби переселяють в інший, агресивний і ворожий світ, в якому я бачу страшну безжалісну дійсність – як вибухом снаряда юному воїну відриває руку або ногу, як падає посічений осколками сивочолий солдат. А відкриті очі воїна, враженого смертельною кулею, блакитні, мов мирне, безхмарне небо, проводжають його душу у Царство Небесне.

А в рідному Ковелі я бачу, як ще зовсім юна вдова накладає чорну хустку на голову. І сльози!.. Гіркі росинки очищення скочуються по щоці і падають на землю. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 832

і наслідки

Королева Бона  Сфорца д'Арагона добре розуміла, що основою зміцнення влади є економіка. Регулюючи  розміри податків та зборів, стабілізуючи основу економічних стосунків, вона дала змогу розвиватися ремісництву, торгівлі, що позитивно вплинуло на економіку королівства.

Зацікавленість доходами від господарки була не випадковою, адже доходи йшли не тільки до королівської казни, але й збагачували її саму. До того ж, Бона Сфорца успішно займалася торгівлею. Відомо, що у 1541 році (та й в інші роки), вона експортувала до Гданська (через Устилуг) збіжжя.

Особливо вагомий внесок Бони в проведенні земельної реформи. Королева запровадила новий порядок – вести строгий письмовий (!) облік засіяного і зібраного врожаю. Як зазначає дослідниця історії М. Богуцька: "Вона любила про все знати, все мати, заключене в реєстрах, рахунках – від зібраних врожаїв аж про кількість риби в належних їй ставках".

Всередині ХVІ ст. проведено "волочну реформу", якою регулювався розмір землі у селян і бояр, а разом з тим – плата за неї.  Повітові поборці перевіряли правдивість реєстрів, а довірені шляхтичі збирали податки з підданих за списками.

Королева Бона за час свого "царювання" виростила цілий штаб підприємливих діячів (менеджерів), що регулювали аграрне виробництво і вели жорсткий контроль за цим.

Реформа торкнулася не тільки аграрного сектора. Так, в середині XVI століття на Ковельщині виникає унікальна структура господарювання. Ремісники сіл об'єднувалися у війтівства. Таких об'єднань було 5 – Мощенське, Миляновицьке, Заріцьке, Вижовське та Поліське. До Мощенського входили ремісники сіл Мощеної, Дубового, Вербки, Гойшина, Облап, Довгоносів.

Проте "волочна реформа" реформа мала і свої недоліки. Наприклад, у селі Мощеній на час реформи було зареєстровано 50 волок землі, з яких збирали  чиншу 13 флоринів, 10 грошей за рік. На час люстрації 1663 року їх лишилося всього 8. Причина відома: непомірна плата за землю змушувала власників відмовлятися від неї.

У 1543 році королева Бона шляхом обміну із Василем Сангушком отримує маєток Ковельський. Вона призначає старостою міста Богдана Семашка, який мав дбати про порядок і про доходи. Регулюючи податки й збори, вона дає поштовх для активного розвитку економічних стосунків. Наприклад, королева відмінила мито на ввезення товару (мостове), тим самим заохочуючи розвиток торгівлі.

Разом з тим видала грамоту, яка захищала простих людей: "Коли тамошні  ремісники будуть робити, що-небудь на твої потреби і слуг потреби твоїх, щоб бись платив їм по справедливому…(!); коли різники ковельські будуть купувати худобу, вівці, кози на заріз, накажи, щоб десятники, війти ніякого мита не брали".

Старостам приписувалося "не чинити кривди і гніту міщанам" і не породжувати такими діями скарг до короля.

І ще цікаві нововведення королеви Бони. Бургомістр і єврейський равин звільнялися від податків. Стимулюючи ремісництво, євреї та міщани мали обов'язково відпрацьовувати на роботах з благоустрою міста – таких, як облаштування огорож, осушення, благоустрій вулиць і т. д., і т. п. Проте староста не мав права використовувати робочу силу для задоволення власних потреб безоплатно.

Як бачимо, королева Бона була успішним економістом та управлінцем-реформатором. Королева збагачувалась – місто розвивалось, а заодно покращувалося життя ковельчан.

Духовність – 

це теж політика

Ставлення королеви до духовності та віри в Бога має свою особливість. Польські історики наголошують, що Бона де Сфорца була прибічницею католицизму. Немає сенсу сперечатися, бо й насправді, будучи королевою Польщі, по-інакшому не могло й бути. Але відомо, що до неї приїжджали з Італії з різними місіями і лютерани, і протестанти. Важливо, що вона лояльно та із розумінням ставилася до православ'я і підтримувала його.

У 1551 році ковельському костелу надано привілей у вигляді матеріальної (грошової) допомоги. Ксьондзу призначили річну пенсію в розмірі 10 кіп литовських грошей. Костел отримав 2 поля і дозвіл на вільний помол борошна у міському млині.

У наказі королеви Бони від 1549 року знаходимо згадку про те, що на вільне місце священика Свято-Благовіщенської церкви призначається ієрей Михайло. Маємо відомості і про Свято-Воскресенський собор. Грамотою королеви Бони на основі клопотання старости ковельського Богдана Семашка настоятелем храму у тому ж 1549 році  призначається Олексій Трішниця.

Для запобігання національним та релігійним протистоянням євреї мали селитися окремо: "Заборонено жидам будуватися поміж християнами, а приписується жити на окремій вулиці" (М. Іванішев). Відомо, що така вулиця існувала в "старому" місті – район теперішньої сьомої школи. Іншим наказом королеви євреям дозволялося мати свій суд, але коли виникали спори, справи розглядалися у замковому суді, де в присутності представника єврейської громади приймали остаточне рішення.

Читачу, мабуть, цікаво знати, як виконувалися накази королеви? Показовим є приклад, який стався із кременецьким війтом. Той, ігноруючи накази, використовував казенні гроші не на потреби міста, а на власні.

Цей інцидент розглядала комісія уповноважених, призначена самою королевою. "Корупціонер" був жорстоко покараний і вигнаний із міста. Повчальна історія і для нас, теперішніх.

З таких мікрокрупинок історичних подій та фактів складалася наша минувшина, у якій Ковель ставав європейським демократичним містом.

Все можуть королеви?

Велика політика може увінчатися перемогою лише за умови, коли ті чи інші партії розігруються впливовими особистостями, і їхні вектори руху спрямовані в одному напрямку.

З народженням сина Августа амбітна королева розробляє план домогтися для нього польської корони (як відомо, другий син Ольбрахт помер дитиною). У тому нестабільному політичному просторі втілити в життя згаданий план було проблематично. На підставі тодішніх діючих законів король обирався сеймом, а коронація відбувалася на великокнязівському з'їзді.

Королева розуміла, що зміцнення династії та реалізація її проекту можливі за умов ослаблення державного і церковного союзу. Тому вона зміцнює своє ставлення до церковної політики – під одним дахом існувати католики і православні не можуть. Вона заохочує шляхту своїми економічними  наказами, приваблюючи її на свій бік. Вміло прихиляє до себе троцького воєводу Ольбрахта Гіштольда і добивається рішення, за яким у випадку смерті батька Август Жігмонт стає великим князем. 

Їй сприяє доля – помирає великий князь Мазовії Януш. Королева Бона, не задумуючись, стає на бік мазовецької шляхти, яка вимагала відокремлення провінції під управління Августа. І хоч сейм примусив приєднати Мазовію до Польщі, Августа Жигмонта проголошують у 1526 році великим князем Литовським.

Розділяй і владарюй – переможна політика королеви. У 1529 році Августа Жигмонта без перешкод обирають королем Польщі. Проте поспішність призвела до ігнорування закону, який передбачав коронацію на великокнязівському з'їзді, а не в сеймі. Шляхта запротестувала. Мали місце побоювання, що порушення одного Закону потягне за собою інші порушення, що стосується шляхти. Тому король і королева пішли на поступки, і повторна коронація відбулася згідно із встановленими правилами.

За цими політичними та великодержавними іграми Бона  Сфорца д'Арагона не забувала і про зміцнення та захист своїх володінь. Окремі історики стверджують, що вона бувала у Кременецькому маєтку (навколо цих візитів з'явилося багато "чорних" легенд, переповідати які немає сенсу). А реальність інша: вона вимагала укріплення замку. Для оборони від нашестя ворога надала 29 (!) гармат і навіть запровадила там нову осучаснену стратегію оборони. Знаємо, що королева цікавилася у старости Б. Семашка надійністю оборони ковельського замку.

l

Всьому є початок і всьому є кінець. "Золотий вік" королеви Бони майнув, залишивши яскравий слід зірки і разом з тим сірі плями на політичному широкому шляху.

За однією із версій, виїжджаючи у 1556 році до Італії, Бона прихопила із собою скарбницю у сумі 490 тисяч дукатів. Ці величезні кошти, в кінцевому результаті, після смерті Бони перейшли до неаполітанського короля Філіпа ІІ. Марно польський двір намагався їх повернути.

Відійшла у засвіти королева Бона Сфорца д'Арагона  19 листопада 1557 року. Існує версія що її отруїли, на тему чого відомий художник Ян Матейко написав картину. Похована (дуже скромно) у базиліці Св. Миколая в Барі.

Навколо особи королеви Бони навіть після її смерті з'явилося багато легенд, переказів, чуток. Нічого дивного у цьому немає, бо чим відоміша людина, тим більше про неї говорять і пишуть. Для нас важливий її внесок у розвиток місцевого самоврядування у Ковелі та інших містах нашого краю, зближення з культурою, традиціями європейського Заходу – все те, до чого ми прагнемо сьогодні.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.

Королева Бона  Сфорца д'Арагона добре розуміла, що основою зміцнення влади є економіка. Регулюючи  розміри податків та зборів, стабілізуючи основу економічних стосунків, вона дала змогу розвиватися ремісництву, торгівлі, що позитивно вплинуло на економіку королівства.

Зацікавленість доходами від господарки була не випадковою, адже доходи йшли не тільки до королівської казни, але й збагачували її саму. До того ж, Бона Сфорца успішно займалася торгівлею. Відомо, що у 1541 році (та й в інші роки), вона експортувала до Гданська (через Устилуг) збіжжя.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1640

"Все можуть королі…".

(З популярної пісні).

Епіграф до цього нарису невипадковий. Королева Бона відіграла  помітну сольну партію в бурхливій історичній симфонії міста Ковеля. Так само ці мелодійні звуки залишили слід на теренах Волині, Польщі та Литви.

У зв'язку з тим, що нещодавно минуло 460 років із дня смерті королеви, а також з нагоди 500-ліття Магдебурзького права, яке  наступного року відзначатимуть ковельчани, очевидно, варто проаналізувати життєвий шлях цієї непересічної особи, довкола якої до цих пір точаться спори і дискусії. Спробуємо розібратися, де правда, а де брехня. Перегорнемо ж сторінки історії.

Італія. Епоха  Відродження

Кінець ХV – початок ХVІ століття – це "золотий час" творчого, культурного, духовного та економічного піднесення країни. Бог посилає людству таких неперевершених геніїв, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буанаротті, Рембрант, Рафаель та інших.

Саме в такому мистецькому просторі 2 лютого 1494 року в Італії у родині міланського аристократа, герцога Сфорца, народилася майбутня королева Польщі.

Звідки витоки королівської "блакитної" крові, такого неймовірного успіху в майбутньому? Відповідь одна: у  вихованні та освіті. Вчителями і наставниками юної принцеси були такі відомі  корифеї науки, як Крістомо Колонна,  член Академії Понтана та Антоніо Галатео, великий італійський  гуманіст того часу.

Дівчина  штудіювала  праці Вергілія, Цицерона, отців Церкви Августина, Амвросія  Медіоланського та інших. Досконало оволоділа знаннями у галузі історії, права, геології, риторики, мистецтва управління. І, як кожна  принцеса, була цікавою в розмові, у витончених правилах поведінки, моди, танцю та верхової  їзди тощо.

Казкарі нам переповідають, як простий Іван, скупавшись в молоці, ставав згодом царевичем. Принцеса Бона купалась у такому  чудотворному "молоці" всі роки дитинства та юності.

Тільки один цікавий штрих до цієї теми. В той час знаменитий Леонардо да Вінчі переїжджає із Флоренції до Мілана. Тут він творить свої відомі шедеври: "Тайна вечеря", "Мадонна серед скель", "Поклоніння волхвів". Родина Сфорців запрошує Леонардо до себе, і він творить фамільний пам'ятник "Колос", "щоб увічнити пам'ять славного і знаменитого роду Сфорца" (А. М. Ефрос. "Майстри різних Епох").

Історики стверджують, що завдяки підтримці відомих і впливових у Європі Габсбургів вдалося укласти вигідний шлюб доньки Сфорців Бони із польським королем (вдівцем) Сигізмундом І. Так 24-літня принцеса опинилася на королівському троні і на вістрі європейської політики.

Віват, місто Ковель!

1518 рік для аристократки Бони і міста Ковеля став доленосним: юна принцеса стає королевою, а селище Ковлє отримує статус міста.

Про це свідчать відповідні історичні джерела і легенди, які дійшли до нашого часу. Спробуємо давню легенду максимально наблизити до реальної дійсності.

Ощасливлений король Сигізмунд І дарує своїй ненаглядній дружині в Литві та Польщі маєтки і землі, які мали давати неабиякий дохід королеві. Так, у володінні Бони опинився маєток і місто Кременець. Зацікавлена володарка мала побувати на тих закріплених за нею землях, оцінити методи правління і форми господарювання, взяти під свій особистий контроль сплату податків. Цілком ймовірно, що саме з цих мотивів королева вирушила невідомими і небезпечними шляхами-дорогами до Кременця. Цю подорож неможливо розповісти без ліричного відступу.

l

Отож, божественно-чарівний, в красу одягнений, багатством обдарований Волинський край. Он – поле золотим колоссям шелестить пісню про Полісся. Поряд - луг квітучий бджолиними струнами, мов на бандурі, срібні ноти розсипає. А там, за лугами та полями – ліс на спочинок зупинився і вслухається в звучні "ораторії" птахів співучих.

Посеред цієї панорами вічної краси і музики природи звивистим, нерівним трактом кортеж королівський рухається. Вишколені баскі коні то риссю витанцьовують  копитами стокатто об   землю, а то повільно, мов хвилею, пропливають.

Колишеться на вибоїнах королівська карета, а в ній – пані поважна, італійська аристократка і польська королева Бона де Сфорца.

Шлях далекий – в сотні кілометрів, то є час помріяти, поміркувати і природою дивною помилуватися. В Італії теж гарні краєвиди, а тут своя, первозданна, мов із раю, краса. І що не верства, то дивина. Там річка блакитною стрічкою землю оперізує. А он ліс березовий, в білосніжні  одежі вбраний, листям вітання королеві  шелестить.

Мрії і думки королеви раптом розбурхали якісь дивні звуки. Невідомо звідки, на королівський кортеж із голосним  ґвалтом  грабіжники, мов шуліки, напали. Накинулися на "здобич" – на шматки готові розірвати. Коней розпрягають, карету трощать, гроші від королеви вимагають. Відбивається, як тільки може, від нападників охорона, та сили нерівні…

Жах охопив юну аристократку. Але знаходилася королева під захистом ангелів-охоронців. Помолилася – і Бог почув. Неподалік на полях місцеві жителі працювали. Почувши передзвін шабель, зойки і крики, поспішили на допомогу. Хто з вилами, хто з косою, кинулися на розбійників і відбили їх напад.

Вийшла королева із карети й жахнулася: збруя кінська шаблями порубана, а карета на трьох колесах ледь купи тримається.

Та добрі люди в біді подорожніх не залишили. Доправили транспорт до кузні, а поважну гостю – до старости, князя Василя Сангушка. Доки високоповажна гостя із князем Сангушком розмовляли і місцевими смаколиками та напоями пригощалися, ковалі карету відремонтували – як новенька стала. Очам своїм не повірила Бона, за роботу гречно подякувала, ще й дукатами майстрам заплатила.

По приїзді до Варшави про свої пригоди королю розповіла і попросила особисто надати ковельчанам Магдебурзьке право, а селищу – статус міста. Король Сигізмунд, який  до нестями кохав свою ненаглядну італійку, негайно наказав писарю готувати відповідну королівську грамоту.

Так 24 грудня 1518 року, із легкої руки королеви Бони князь Василь Сангушко в Бересті отримав королівську грамоту, в якій значилося, що Ковлє стало містом. Віват, славне місто, квітка Волині, України!

Не будемо аналізувати, де історична правда у цій легенді, а де реальна дійсність, яка підтверджена архівними документами. Просто зазначимо: це було доленосне рішення, і  роль  королеви у ньому беззаперечна.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.

(Закінчення буде).

"Все можуть королі…".

(З популярної пісні).

Епіграф до цього нарису невипадковий. Королева Бона відіграла  помітну сольну партію в бурхливій історичній симфонії міста Ковеля. Так само ці мелодійні звуки залишили слід на теренах Волині, Польщі та Литви.

У зв'язку з тим, що нещодавно минуло 460 років із дня смерті королеви, а також з нагоди 500-ліття Магдебурзького права, яке  наступного року відзначатимуть ковельчани, очевидно, варто проаналізувати життєвий шлях цієї непересічної особи, довкола якої до цих пір точаться спори і дискусії. Спробуємо розібратися, де правда, а де брехня. Перегорнемо ж сторінки історії.

Кінець ХV – початок ХVІ століття – це "золотий час" творчого, культурного, духовного та економічного піднесення країни. Бог посилає людству таких неперевершених геніїв, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буанаротті, Рембрант, Рафаель та інших.

Саме в такому мистецькому просторі 2 лютого 1494 року в Італії у родині міланського аристократа, герцога Сфорца, народилася майбутня королева Польщі.

Звідки витоки королівської "блакитної" крові, такого неймовірного успіху в майбутньому? 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1484

Це був своєрідний собор душ, позначений Христовою вірою, історією та надією.

4 листопада ц. р. греко-католики нашого міста урочисто відзначили 90-літній ювілей священицької місії монахів-редемптористів. Шлях цей був не гладким і рівним, а наповненим супротивом офіційної влади, тортурами, засланнями до Сибіру, концтаборами. Ще у ХІХ столітті з'єднана Церква що несла слово Боже за східним обрядом і звичаєм, була знищена царатом. Імперські амбіції вимагали від Церкви служіння  владі.

Руйнувала церкви і знущалася над священнослужителями і комуно-атеїстична  система. Найбільше – над греко-католиками, які несли в душі проукраїнський  дух. І сьогодні володар всія Русі  Владімір Путін главу російського православ'я Кіріла вбачає трохи не своїм заступником й головним ідеологом.

На жаль,  ця "царська" політика поширюється і на сучасну Україну. Але Церква, яка живиться корінням від Володимира Великого, займаючи проукраїнську позицію, жертовно несе свій Хрест і є об'єднуючим фактором українців.

У далекому 1927 році апостоли єднання  Христової віри Миколай Чарнецький, Василь Величковський та інші багато зробили для відродження духовної обителі вірних УГКЦ в Ковелі, на Волині та Рівненщині. Цю священну естафету сьогодні несуть їхні послідовники. Погляньмо на місійні заходи, що відбулися  хоча б за останній тиждень.

Ігумен монастиря о. Михайло рухає християнську місію в Одесі. Отець Петро (ігумен монастиря в минулому)   служить на Сході в зоні бойових дій.  Ієромонах о. Євген розбудовує церкву у Вараші (Кузнєцовську). Ієромонах о. Леонід, відповідальний за здоров'я в екзархаті, супроводжує групу "атовців" до Меджугор'я, де  являється Божа матінка – важлива духовна підпора для воїнів. І де б не були місіонери-редемптористи, вони моляться  і за воїнів, і за переселенців, і за всіх ковельчан і за квітучу Україну в Христовій вірі.

l

Та повернемося до хмару Миколая Чарнецького. Піднесено звучить молитвами церковний хор. Із підвищеною зацікавленістю вслухаються вірні у слова владики Йосафата. Архиєрейська літургія  проходить з особливим піднесенням. І не дивно: в ній  беруть участь 18 священиків, які прибули із Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Луцька, Шацька, Червонограда.

По закінченню літургії на всіх присутніх у молитовному залі чекає культурна програма. Виспівує величальну хор діток. Гарний пісенний дарунок звучить від Наталки Максимук. А ось юні тернопільчани запропонували цікаву вікторину. Відповів на запитання – отримуй подарунок.

Тут вірні дізналися, що від початку заснування монастиря службу  несли 8 настоятелів і що  найстарший парафіянин – це Остап Цехончук, а наймолодший – охрещений новонароджений в день свята.

– А чи знаєте ви хоч один куплет пісні "Волинь моя"? – запитує ведуча.

І отець Євген заспівує, а весь зал підхоплює своєрідний Гімн Волині. Це було зворушливо, натхненно і мило. Сльозинки бриніли на очах у вірних. Приспів підхоплюють гості, а з ними співає і сам Владика Йосафат.  

Після – найцінніший дарунок для свята.  Він ніс у собі оту омріяну соборність України. А на пам'ять для історії – загальна фотосвітлина (на знімку).

Це був своєрідний собор душ, позначений Христовою вірою, історією та надією.

4 листопада ц. р. греко-католики нашого міста урочисто відзначили 90-літній ювілей священицької місії монахів-редемптористів. Шлях цей був не гладким і рівним, а наповненим супротивом офіційної влади, тортурами, засланнями до Сибіру, концтаборами. Ще у ХІХ столітті з'єднана Церква що несла слово Боже за східним обрядом і звичаєм, була знищена царатом. Імперські амбіції вимагали від Церкви служіння  владі.

Руйнувала церкви і знущалася над священнослужителями і комуно-атеїстична  система. Найбільше – над греко-католиками, які несли в душі проукраїнський  дух. І сьогодні володар всія Русі  Владімір Путін главу російського православ'я Кіріла вбачає трохи не своїм заступником й головним ідеологом.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 807

Професій в світі є чимало,

Важлива, безперечно

 кожна з них.

Моя професія дарує людям

 радість,

І назва їй – "культпрацівник".

(Олена Місюра).

"Виступає…"  – і зал зривається бурхливими оплесками. На сцену виходить миловидна, тендітна, із таємничою усмішкою Джоконди аматорка читацького жанру. Глядачі, мов за помахом чарівної палички, затихають і чекають на диво.

І воно з'являється. Тембр голосу хвилями полонить присутніх в залі. Я теж розчиняюся в милозвучному слові і ніжно-мелодійній мові й поринаю у душевне натхнення акторки. Те натхнення влітає у моє серце, гніздиться там і утверджує в думці, що магія української поезії існує, а мова наша – найспівучіша у світі.

Хто ж вона, підкорювачка душ людських?

l

Олена Федорівна Місюра народилася в м. Апостолово, що на Дніпропетровщині. Ще в дитячі  роки з батьками переїхала в село Доротище (до родинного обійстя батька). 

Навчалася в місцевій школі. Загальну середню освіту здобула в Тойкутській ЗОШ, а  спеціальну (з "відзнакою") – у Луцькому культосвітньому училищі. Сьогодні вона – директорка Доротищенського будинку культури і успішна аматорка сцени.

І ось пані Олена – моя співрозмовниця.

– Звідки таланти? – запитую.

– Складно сказати. В дитинстві любила слухати по радіо "Театр перед мікрофоном" (була колись така передача). Можливо, вона і посіяла зернини творчості. А ще мама і тато гарно співали.

– А перша спроба підкорити сцену коли відбулася?

– Ще в школі. О, скільки то хвилювань пройшло крізь душу!

– А сьогодні, коли Вас бачила сцена найвищого рівня,  переживання є? Разом з тим, скажіть, завдяки чому Ви досягаєте успіху та заворожуєте глядача?

– Ой, Анатолію Володимировичу, кожен виступ – це хвилювання, переживання та відповідальність. Повірте: не раз буває, що після виступу руки тремтять. А щоб слухач відчув читану тобою поезію, мусиш пропустити кожне слово через свою душу та співпереживати з ним.

– Ваш репертуар завжди глибоко душевний, заквітчаний у ліричні мотиви і викликає емоції, де сльозинка бринить на очах. Важко готуватися до виступу?

– Справді, я намагаюся дарувати людям поезію близьку їхній душі. Це і моя поезія. Такі поетичні рядки без особливих зусиль запам'ятовуються. А ось замовлені вірші вивчаю довше. Та, попри все, я ніколи не буваю повністю задоволеною.

– Творче незадоволення – це ключ до самовдосконалення. Ковельчани знають, що Ви самі пишете гарні поезії. Коли з'явилося натхнення?

– У мене ще в десятому класі був потаємний поетичний зошит. На жаль, він не зберігся.

Сьогодні у моєму поетичному доробку – більше 150 віршів. У них переважають теми ліричних, духовних почуттів, краси волинської природи.

– Модно розділяти поезію на жіночу і чоловічу…

– Даруйте, але різниця таки є. Чоловік не може передати всі грані інтимних, глибоких почуттів тонкої жіночої душі.

– Талант завжди багатогранний. Що у Вашій творчій скарбниці заховалося від людського ока?

– Воно не заховалося, а, навпаки, висвітлилося. Це – захоплення лялькою-мотанкою.  Мої вироби є в Італії, Ізраїлі, Білорусі, Польщі, Франції та в багатьох куточках України. Мрію про персональну виставку, де буде звучати й поезія.

– Знаю, що Ви любите Волинь і особливо своє квітуче, із мальовничим озером, Доротище.  Чому?

– Що сказати? Хіба таке:

Якщо стомились від

 міської суєти,

Коли душею хочете

 спочити,

У Доротищі Вас чекаєм

 ми,

Бо тут краса! Така краса

 нетлінна.

Що хоч спинись і з

 Богом говори.

– Як наставляє Святе письмо, талант не може бути закопаний у землю. Ви свій талант розділяєте з кимось, або передаєте послідовникам читацького жанру?

– Моя надія – це учениця Юлія Луцик. Вона гарно зарекомендувала себе на сцені і разом з тим пише вірші, серед яких – і болюча тема війни на Сході. У неї тато – "атовець", то ж її переживання щирі.

– Душа бажає насолоди. В чому вона?

– В красі природи. Найбільше – у квітах. Весною – це тюльпани, нарциси, а восени – хризантеми. Це Божественне диво, в якому присутня радість.

– Кожна жінка або дівчина – квітка. Ви хто?

– Я маленька, скромна маргаритка. Цвіте край шляху або в лузі, і кожен може наступити, зім'яти. Але вона сильна,  підіймається над травичкою і розквітає знову. Вона схожа на мою жіночу долю.

– Смутком війнуло. А в чому вбачаєте радість?

– Смуток – це миттєвість. Людина має радіти тому, що вона живе під цим теплим Сонцем, серед неповторної краси природи і пісень солов'їних.

Ось і вся філософія. Це політики спотворюють цю радість. Вони не відчувають магії квітів.

– Згадали політиків. На Вашу думку, Україна, її мова, культура відродяться, не розчиняться в "російському світі", а піднімуться над світом?

– Прикро, що у Верховній Раді більшість – російськомовна. Те ж саме бачимо у великих містах. А телебачення – це жах! До того ж, фінансування культури мізерне. Та, попри все, кожен істинний українець має докласти максимум зусиль, щоб в Україні українське процвітало. Принаймні, це стараюся робити тими засобами, які подарував мені Бог.

l

Ллється животворним струмком розмова. Мені легко розмовляти із цією тендітною квіткою-маргариткою, тому що душа неї добром та любов'ю світиться. У неї немає (за словами поета) "неправди за собою".

Над Україною і Ковельщиною – не завжди яскраве Сонце і блакитне небо. Іноді довкіл сіро і похмуро. Олена Місюра розвіює ту сірість. Вона впевнена, що праця і посланий Богом талант обов'язково приведуть до перемоги. Підтвердженням цьому – її цьогорічні творчі досягнення.

Нещодавно відбулися перший та другий етапи конкурсу "Мій край – моя Земля". Так ось, на етапі районних змагань, а також регіональних обласних пані Олена стала переможницею. Попереду – загальнообласний форум, де буде визначений кращий культпрацівник Волині.

Олено Федорівно! Переживаємо, вболіваємо й міцно стискаємо кулаки за Вашу і нашу перемогу!

НА ЗНІМКАХ: Олена МІСЮРА в будні і свята.

Фото з архіву відділу культури райдержадміністрації.

(Олена Місюра).

"Виступає…"  – і зал зривається бурхливими оплесками. На сцену виходить миловидна, тендітна, із таємничою усмішкою Джоконди аматорка читацького жанру. Глядачі, мов за помахом чарівної палички, затихають і чекають на диво.

І воно з'являється. Тембр голосу хвилями полонить присутніх в залі. Я теж розчиняюся в милозвучному слові і ніжно-мелодійній мові й поринаю у душевне натхнення акторки. Те натхнення влітає у моє серце, гніздиться там і утверджує в думці, що магія української поезії існує, а мова наша – найспівучіша у світі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 794

Є зірки великі і малі, і світять вони по-різному. Загальноосвітня школа № 6 за масштабами – зірка середньої величини, але її промені яскраво сяють на освітянському небосхилі міста і Волині. Сьогодні школі – 70! Тож погляньмо, що висвічує те сяйво.

Заспів

Слова, винесені в заголовок, є головним критерієм оцінки багатогранної діяльності школи. Вони лунали з вуст випускників, педагогів, батьків і гостей. Справді, у цьому жорстокому світі боротьби за виживання – це і є головним завданням вчителя, зрештою, української школи загалом.

Один із лауреатів Нобелівської премії приречено висловився (не дослівно, а за суттю): "Світ цей уже врятувати неможливо, але окрему людину навернути на шлях спасіння нам ще під силу".

І те, що учительський колектив ЗОШ № 6 вкладає серце і душу, свою любов до  учня, – це достойно вчителя, почесно й відповідально.

Про досягнення школи в конкурсах, олімпіадах, різного рівня змаганнях сказано немало. Знання і є основним "підмурівком" школи. А ось велику роботу, спрямовану на виховання людяності, моральності, які піднімають дитину на вищу сходинку, я відчув, образно кажучи, усім своїм єством, перебуваючи на уроці християнської етики. Це був відкритий  урок в присутності вчителів інших дисциплін.

Перенесемося, шановний читачу, хоч на мить у ту виховну ауру, позначену Богом.

…Таємниче, у напівтемній світлиці палахкотять свічі. Сакральна  і національна атрибутика (Біблія, ікони, вишивані рушники та ін.) привносять  у цей простір елемент святості. Діти душевно, з хвилюванням, мов на сповіді, читають молитви, поезії. Відчувається, що серця заповнені Ісусом Христом та вірою в Бога. Це так зворушливо. Здається: якби раптом сюди явився сам Господь, то Він усміхнувся б  і  благословив,  і учнів, і присутніх вчителів.

Саме з цієї любові до дитини починаються витоки людяності. Вони життєдайними  потічками вливаються в душу дитини – майбутнього громадянина країни і залишаються там назавжди.

Ці струмочки витікають із того далекого повоєнного 1947 року, де бере початок історія сучасної школи № 6.

Екскурс 

в історію

Історія загальноосвітнього навчального закладу – це своєрідна лебедина пісня педагогічного колективу, вчителів-ветеранів освіти на вірність своєму покликанню – творити Людину.

Вінок історії має початок, але не має кінця. У нього вплетені барвисті долі учнів та вчителів, а разом з тим і батьків – словом, всіх тих, хто причетний до священної  освітянської місії.

Будівля школи, яка зберегла свій первозданний вигляд (ймовірно побудована у ХІХ ст.) є історичною пам'яткою місцевого значення. Тут колись мешкав єврейський равін, функціонувала синагога, а в 20-30-ті роки ХХ століття діяла єврейська школа. Під час Другої світової війни приміщення використовувалися під військовий шпиталь. Є свідчення, що саме тут було встановлено прапор перемоги при визволенні Ковеля від фашистів.

Як уже згадувалося, у 1947 році школа-семирічка прийняла своїх перших учнів. То були "діти війни", чимало з яких – далеко не шкільного віку. Згодом вона здобула статус восьмирічної. Вже тоді сформувався міцний дієздатний педагогічний колектив.

Очолила школу Надія Скороход. Через рік до керма управління колективом стала Галина Кожем'якіна.

Перший випуск відбувся у 1953 році. Школа набирала "обертів" і ставала на міцну творчу основу у навчальному та виховному процесі.

Тільки один штрих. Учні досягали гарних результатів у спорті. На висоті була шкільна самодіяльність. Хор хлопчиків із 120 дітей навіть відкривав обласні конкурси. Відомими на всю Волинь стали танцюристи. У слюсарній справі була присутня інженерна думка. Чи не диво гуртківців – скласти модель діючого автобуса або тепловоза. Ці експонати експонували на Всеукраїнській виставці у Києві.

Привчити учня до праці – це обов'язок педагога. І навчали, і прищеплювали любов до матері-землі.  Виростав квітучий сад, дарувала розсаду та овочі шкільна теплиця. А ще були вулики, бджоли і мед.

Згадують із теплотою в серці ветерани своє славне минуле. Багато теплих, щирих, подячних слів лунало на адресу Ігнатія Ротченкова, директора закладу 1955-1971 років. Ця видатна особистість стала легендою в освітянському просторі міста. Саме при ньому в 1961 році був збудований другий  корпус школи, яка набула статусу середньої.

Пишу і згадка, мов пташка, прилітає. Мої друзі дитинства, клевецькі односельці, здобували тут середню освіту. Вони розказували про той неповторний психологічно-родинний клімат, який панував у школі. Школа прийняла у свої обійми учнів із Бахова, Городельця, Вербки, Зеленого, Клевецька та інших. Освітянський заклад став своєрідним містком у  вирівнюванні різниці між містом та селом. І цим школа має право теж гордитися.

Бо тогочасні юні мрійники, часом напівголодні та напіводягнені, стали льотчиками, інженерами, педагогами, науковцями. Щедрі обжинки! 

Вони – гордість школи

Заслужені слова подяки у той день лунали для директорів Георгія Катирєва, Сергія Філіпчука, Ігоря Кмеца. Особливого пошанування заслуговує творча, непосидюча, заряджена на успіх і разом з тим красуня з доброю душею Валентина Приступа.

Слава, успіх, перемоги – можливі тільки тоді, коли очільник, керівник стоїть на міцних плечах і колективу, і разом з тим – високоінтелектуальних, творчих учнів. Насмілюся окремих з них, без поділу на вчителів та випускників, поставити в один  почесний стрій. Цей стрій не повний і умовний, бо всіх "заслужених", в цілій газеті не помістиш.

Це – Віктор Падошик, Лідія Бордюг, Ілля Сидорський,  Софія Петренко, Устина Воробей, Софія Лефонт, Ганна Форманчук, Броніслава Позняк, Йосип Швайківський, Валентина Кривушенко та Василь Ілюшик, Лідія Оксененко, Парасковія Гутка,  Євгенія Пазина, Тамара Андрощук, Олена Карпук, Кіра Квятковська, Алла Полякова, Алла Перепелиця.

Горда школа життєвими здобутками Лілії Кулачинської, Наталії Гордіюк, Олександра Усатого, Ірини та Світлани Оніщук, Галини та Віталія Яцин, Ірини Бутмерчук, Руслана Хмелярського, Оксани, Марії та Ірини Семенюк, Ольги Матвійчук, Олесі Нагорної, Ольги Чабан, Тетяни Віндюк, Наталії Бойко, Інни Мазурчук, Анастасії Бегези, Тетяни Триндюк, Інни Ляшук, Богдана та Аліни Потапчуків та багатьох інших.

Час невгамовно летить. Хтось відійшов у засвіти. Їм вічна пам'ять! А живим тим сивочолим світочам освіти – здоров'я, миру і любові.

Школа 

має душу

А урочистості? Це не був традиційний, звичний для нас святковий вечір. В переповненому залі ПУМу відбувалася зустріч поколінь. В славну історію школи, яку озвучували ведучі та Валентина Приступа, влітали птахи-спомини ветеранів та випускників.

Словом, як влучно висловився очільник міського управління освіти Віктор Бичковський, то були "дружні, родинні посиденьки". Як і годиться, всі розповіді ветеранів скрашувалися душевною піснею, задиристим танцем і музикою у виконанні аматорів сцени. І душа завмирала, і серце тріпотіло!

Ювілярів щиросердечно привітали Віктор Бичковський та Ігор Сезьомін, голова освітянської профспілки.

"Школа особлива – вона має душу", – наголосила помічник народного депутата України Степана Івахіва Наталія Маленицька.

Від благодійного фонду "Патріоти Волині" вона вручила цінний подарунок. Побажання від батьків передала Вікторія Миронюк. Мав вітальне слово і автор цих рядків.

З вуст Валентини Приступи та Віктора Бичковського лунали подячні слова на адресу місцевої влади  за суттєву допомогу у розвитку міської освіти. Приємно чути, що пріоритетом влади є освітянська галузь, адже це – наше майбутнє.

Ювілейна зустріч поколінь, приурочена до 70-ліття школи, вдалася на славу. У педагогічного колективу та Валентини Петрівни Приступи на озброєнні девіз: "Віра, Надія, Любов".

Тож, шановний читачу, привітаймо і ми педагогів та учнів із ювілеєм. Побажаймо до столітнього ювілею принести ще більше творчих здобутків в ім'я Людини і України. Щасти тобі, школо № 6!

А в дарунок – поетичні рядки.

l

І що ж воно за диво – рідна

 школа:

Духовний храм, а чи

 світлиця знань?

Вертаюся до тебе, і знову 

й знову

Тріпоче серце, немов у клітці

 лань.

Чи склав би іспит я на мудре

 ЗНО,

Не осоромивши свою

 осінню сивину?

Комп'ютерні новації. 

Ці учні – "Ого-го!",

Мене вивчають, як історичну

 дивину.

Сьогодні в шостій – славний 

ювілей,

Красуня школа притулилася

 до ринку.

Шумить потік торгових,

 підприємливих людей.

Гей, людоньки! Спиніться

 хоч би на хвилинку.

Он дітки ваші спішать у

 класи світлі.

В них вищий клас – у них

 рожеві мрії.

Осінні квіти усміхаються

 привітно:

Крокує зміна юних – радість 

і надія.

А ринок? Хай шумить. 

В нього своє буття.

В нас свято! Тут серце

 вчителя пульсує.

Воно вистукує у дітях наше

 майбуття,

Святиться праця, яку сам

 Бог віншує!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час урочистостей з нагоди 70-річчя загальноосвітньої школи № 6 в Палаці учнівської молоді імені Івана Франка.

Фото з архіву школи.

Є зірки великі і малі, і світять вони по-різному. Загальноосвітня школа № 6 за масштабами – зірка середньої величини, але її промені яскраво сяють на освітянському небосхилі міста і Волині. Сьогодні школі – 70! Тож погляньмо, що висвічує те сяйво.

Слова, винесені в заголовок, є головним критерієм оцінки багатогранної діяльності школи. Вони лунали з вуст випускників, педагогів, батьків і гостей. Справді, у цьому жорстокому світі боротьби за виживання – це і є головним завданням вчителя, зрештою, української школи загалом.

Один із лауреатів Нобелівської премії приречено висловився (не дослівно, а за суттю): "Світ цей уже врятувати неможливо, але окрему людину навернути на шлях спасіння нам ще під силу".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 946

– Ой, Україно, моя Українонько!  Мати наша з талантом, красою й добротою! Де ж твої лицарі-витязі вірні? Хто ж їх покосив, немов  траву з росою? Хто ж їх розсіяв світами далекими?

– Впали голівоньки синів моїх, сильних духом, від меча злої держави. Інші за кордон виїхали, щоб зерна і коріння роду зберегти для нащадків.

Чуєш цю небесну розмову  і відчуваєш, як печаль огортає душу. Бо скільки втрачено історії славної та долі благодатної у минулому!

І ось відкривається "завіса". До центральної  районної бібліотеки прибули зарубіжні посланці,  щоб сповістити  нам: живе українство за  морями-океанами, відтворює нашу спільну історію.

Попри все, мушу відступити на хвильку, щоб тепле і добре слово сказати нашій світлиці знань – бібліотеці, її директору Галині Божик, а з нею – Ользі Бичковській і всім активісткам закладу. Вони не діють за принципом, що "гора має йти до Магомета", а  рухають книгу в маси. Шукають нові форми спілкування з читачем. Проводять зустрічі із знаменитостями, організовують творчі вечори, виставки, презентації тощо. 

По праву вони своєю працею возвели отой пам'ятник нерукотворний, який вказує шлях просвітництва. Так ось, мов теплий дощик у травні, новий дарунок ковельчанам – знайомство із цілою плеядою українців, які вже давно звили життєві кубельця на чужині, але живуть Україною. Прийшли до нас через… книги. І завдячуємо цій зустрічі нашій землячці із Лукова Іроїді Лебідь-Вінницькій, яка мешкає нині в Канаді.

Пані Іроїда – педагог, архівіст, провідний член Пласту. Вона засновниця і  директорка Рідної школи і курсів українознавства в Онтаріо, голова світової координаційної виховно-освітянської Ради при Світовому конгресі українців і ще…, і ще… Словом,  у свої 84  повна молодецьких сил і рухає українство. І як жест доброї волі – зібрала й передала унікальні видання, які в радянські часи були заборонені цензурою або взагалі не видавалися.

Ольга Кобилянська колись заповідала: "Згадайте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла і золотої нитки не згубіть…". Отією золотою ниткою прошита творчість пані Іраїди, де знаковим є спомин про батька Михайла Лебідя, січового стрільця, і маму, милу волиняночку Анастасію Ваврищук-Лебідь.

Проте я не виголошую хвалебних слів ні за книги, ні за громадську діяльність  в ім'я українства. Не виголошую ні їй, ні іншим світочам, тому що все те – сутність їхнього життя.

Торкнемося окремих особистостей із позначкою "патріот-українець", котрі прибули в "гості" до нас за посередництвом періодичних видань, збірок, науково-історичних альманахів тощо.

Петро ЯЦИК. Уродженець Львівщини. У роки Другої світової війни працював помічником машиніста, допомагав УПА. Вчився, виживав і стверджував гідність українця в Європі та Америці. Заснував підприємство з будівництва житлових комплексів, став (офіційно на той час) найбагатшою людиною в Канаді і найбільшим жертводавцем для реалізації культурно-просвітницьких та наукових проектів української діаспори.

Серед таких проектів – "Енциклопедія українознавства", "Український дослідний інститут при Гарвардському  університеті в США”, Центр дослідження історії України тощо. Саме він став засновником Міжнародного конкурсу знавців української мови, який є цінним дарунком і для української освіти. Вдумайтеся: сума пожертв перевищує 16 мільйонів доларів! (нашим би олігархам і бізнесменам цей приклад – та на озброєння).

Іван ТИКТОР. Видавець, редактор, організатор преси, просвітник та меценат і він же в минулому – січовий стрілець. За його сприяння у співпраці з Іваном Крип'якевичем побачили світ видання: "Велика історія України", "Історія української культури", "Історія українського війська", "Всесвітня історія". Він відомий як активний борець проти полонізації українців у 20-30-х роках ХХ століття.

В окупованому фашистами Рівному Іван Тиктор із Уласом Самчуком видавав газету "Волинь" та художню літературу.

Прибули до Ковеля і книги, видані "Клубом приятелів української книжки", засновником і керівником якого був пан І. Тиктор.

Це – лише штрихи до портрета істинного українця, який своїм рухом запалював вогонь свободи і в наших душах.

Іван ОГІЄНКО. Митрополит  Іларіон – особистість унікальна. Це – гордість української нації, творець нашої духовності, будівничий національної освіти.

І знову коротким штрихом: Міністр освіти та віросповідань УНР, професор та автор підручників з української мови, засновник, видавець та редактор журналів: "Слово істини", "Наша культура", "Віра і культура". Він – голова Українського товариства в Канаді, ректор Українського народного університету у Вінніпезі,  автор повного перекладу   українською   "Біблії" (40 років праці!) і багато іншої доброчинності. Це його заповіт: "Поки  житиме мова – житиме народ".

А почесний ряд імен тільки-но розпочинається. Ці особистості своїм неперевершеним талантом підкорювали світ, де панувала українська музика, слово і пісня.

Олександр КОШИЦЬ. Великий український "Боян", геніальний диригент Українського національного хору у 20-30-х роках ХХ ст. Йому аплодувала Європа, Північна та Південна Америка (із жалем: знову не Україна). Він був істинним знавцем і пропагандистом української пісні, музики та старовини.

Володимир КУБІЙОВИЧ. Географ, демограф, картограф, енциклопедист, організатор української науки в діаспорі, професор Празького та Мюнхенського університетів і доцент Ягеллонського університету. Це завдяки його старанням та організаційним зусиллям побачила світ 14-томна (!) "Енциклопедія українознавства".

Зіновій КНИШ. Дослідник національно-визвольної боротьби українців за волю та незалежність. Він – автор серії книг "Літопис УПА".

Василь ПРИЙМА (повстанець Микола Цап). Священик, вихователь молоді в національно-релігійному, патріотичному дусі. Це завдяки його старанням постав пам'ятник Тарасові Шевченку у м. Тулузі, а в Лурді одна з вулиць міста носить назву "Україна". А ще в Лурді церква стала центром національно-релігійного життя. Більше того – доживши до омріяного дня Незалежності, він збудував церкву у рідному селі, що на Львівщині.

Квітка ЦІСИК. Це – наше українське диво, зіронька світова. Співачка з чистим, як джерельна вода, голосом. По всьому світу слава, а у нас  її спів був заборонений. Але з серця рідної України не викинеш, і вона видала 2 пісенних альбоми: "Пісні з України" та "Два кольори", на що пожертвувала 200 тисяч доларів.

Слухаєш запис, і серце завмирає. Ти ніби підіймаєшся на крилах тієї пісні  до небес і ще, і ще раз переконуєшся, яке ми маємо багатство.

Ось так: не їм Україна щось мала дати, а вони їй дарують талант, знання та душу.

І це при тому, що ота Радянська Україна намагалася відторгнути своїх синів, зробити їх вигнанцями. Але патріоти довели, що це неможливо.

Поряд з  вищезгаданими особистостями мусимо назвати такі імена, як Улас Самчук, Докія Гуменна, Оксана Лятуринська (Волиненко), Віра Вовк, Іван Багряний, а також тих, хто поневірявся в таборах: В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Петро Григоренко, Микола Руденко. Через книгу і слово повертаються до нас ті, хто був закатований у Сандормосі (Карелія). В тім довгім списку – Василь Стус та інші. Всі вони, хто чим міг, старалися  прислужитися  Матері-Україні. Окремі пішли на вічну самопожертву. Не перебільшую: якби довелося поіменно озвучувати імена всіх, то сторінок газети не вистачило б. Це і їм лунає: "Слава Героям!".

l

Літературний вечір в бібліотеці перетворився на пісню українства (на знімках). Для того, щоб зал, затамувавши подих, слухав і роздумував, доклали великих зусиль ведучі Ольга Бичковська та Олена Місюра.

Цікаві розповіді про подаровані книги доповнювалися піснями й віршами авторів презентованих книг. Наша багата ковельська бібліотека стала ще багатшою.

Не маємо права забути і не пошанувати добрим словом викладача Києво-Могилянки  Тамару Марценюк. Це вона,   ковельчанка, посприяла, щоб ці книги потрапили і в рідне місто. Це теж патріотизм.

Тож хай святиться ім'я твоє, Україно!

Анатолій СЕМЕНЮК.

– Ой, Україно, моя Українонько!  Мати наша з талантом, красою й добротою! Де ж твої лицарі-витязі вірні? Хто ж їх покосив, немов  траву з росою? Хто ж їх розсіяв світами далекими?

– Впали голівоньки синів моїх, сильних духом, від меча злої держави. Інші за кордон виїхали, щоб зерна і коріння роду зберегти для нащадків.

Чуєш цю небесну розмову  і відчуваєш, як печаль огортає душу. Бо скільки втрачено історії славної та долі благодатної у минулому!

І ось відкривається "завіса". До центральної  районної бібліотеки прибули зарубіжні посланці,  щоб сповістити  нам: живе українство за  морями-океанами, відтворює нашу спільну історію.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 857

Хто з нас не спотикався і не падав? Здавалося: перетерпи, вставай і йди.

Але є такі, що після першого падіння не встають, а в багнюку  сповзають. А там, в болоті, і гадюччя сатанинське до себе пригортає підступно. Сатана шепоче: "Тут – твоя доля!".

Ось так спіткнувся Захар. Замість того, щоб покаятися, ступив на шлях агресії і помсти. При цьому своє зло зганяв на рідних і близьких. Гроші, які були в батьків, він вкрав. Матір став зневажати, брата жорстоко побив, сестру словесно обезчестив. Батько згаряча виніс жорстокий вирок: "Немає у мене сина".

І сталося те, що мало статися – Захар потрапив за грати… Відомо, що тих, хто виправляється, там мало.

Душа Захара рухалася, мов маятник.  З одного боку, "зеки" тягнули у свої обійми.  З іншого, розгорялася Божа іскра, яка заставляла каятися і переосмислювати своє життя.  Не раз і не два приходило просвітління, і тоді він згадував матір, бачив її образ і гіркі сльози. "А батько? В чому він винен? Адже так хотів, щоб син став достойною людиною. А я похоронив його надії”. 

Не раз ховався у якомусь куточку і плакав.  Молився: "Спаси мене, Господи! Простіть, мої рідні!". 

Сповідь і каяття все більше очищали і змінювали його єство.

"Брати" по в'язниці застерігали: "Ти вже приречений бути з нами. Повернення звідси не буває. На волі тебе ніхто не чекає. Кому потрібен той, хто весь у злочинному бруді? Ми – твої друзі і опора".

Але коли той душевний маятник повертався у своє початкове місце, Захар знову чув мамине слово: "Синку, як ти там?" Звідкілясь доносилось щебетання рідної  сестри і навіть прощення брата.

І ось нарешті – воля! Куди їхати? Додому? А чи приймуть?

Написав листа: "Мої мамо і тату, та всі рідні! Я покаявся. Їду додому. Не знаю, чи мене простили і чи пустите на поріг. Я все розумію. Але якщо простили, то прошу: на яблуньку, що край саду, пов'яжіть голубу хустину.  Я з вікна вагона буду бачити. А якщо на гілках яблуні не буде хустини, я проїду біля хати, вклонюся і попрямую світ за очі".

Всю  довгу  дорогу одна думка черв'яком точила серце: "Чи простили?". Чим ближче, тим більше калаталося серце. Здавалося, воно готове було вирватися і полетіти, щоб першому побачити яблуньку. 

І ось воно, рідне  село, батьківська хата і …о, Боже,  яблунька!.. Ота яблунька на краю саду, вся уквітчана синіми, червоними, білими, зеленими і жовтими хустинами.

"Простили!!!" – заплакав, не соромлячись ні себе, ні пасажирів. Це були сльози щастя…

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Хто з нас не спотикався і не падав? Здавалося: перетерпи, вставай і йди.

Але є такі, що після першого падіння не встають, а в багнюку  сповзають. А там, в болоті, і гадюччя сатанинське до себе пригортає підступно. Сатана шепоче: "Тут – твоя доля!".

Ось так спіткнувся Захар. Замість того, щоб покаятися, ступив на шлях агресії і помсти. При цьому своє зло зганяв на рідних і близьких. Гроші, які були в батьків, він вкрав. Матір став зневажати, брата жорстоко побив, сестру словесно обезчестив. Батько згаряча виніс жорстокий вирок: "Немає у мене сина".

І сталося те, що мало статися – Захар потрапив за грати… Відомо, що тих, хто виправляється, там мало.

Душа Захара рухалася, мов маятник.  З одного боку, "зеки" тягнули у свої обійми.  З іншого, розгорялася Божа іскра, яка заставляла каятися і переосмислювати своє життя.  Не раз і не два приходило просвітління, і тоді він згадував матір, бачив її образ і гіркі сльози. "А батько? В чому він винен? Адже так хотів, щоб син став достойною людиною. А я похоронив його надії”. 

Не раз ховався у якомусь куточку і плакав.  Молився: "Спаси мене, Господи! Простіть, мої рідні!". 

Сповідь і каяття все більше очищали і змінювали його єство.

"Брати" по в'язниці застерігали: "Ти вже приречений бути з нами. Повернення звідси не буває. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 477