Є  ще  порох 

в  порохівницях!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1001

Якщо рай, а разом з тим і пекло ми в уяві вималювали, то із чистилищем складніше. Одні стверджують, що випробування грішника в чистилищі перед воротами раю важкі, нестерпні та жорстокі. Є версія, що чистилище – це семиярусна гора, піднімаючись якою кожен проходить свою неземну реабілітацію.

Так ось, шановний читачу, не суди мене строго: на одному із ярусів я розміщую… лікарню (!).

Не секрет, що до раю людина повинна прийти здоровою, очищеною від всіляких вірусів та хвороб. Це тільки «антилікар» Люцифер хоче мати немічних клієнтів у пеклі.

Ви ж не заперечите, що саме лікарня з Божими янголами в білих халатах розташована перед одним із вищих ярусів духовного очищення.

l

Передчуття смерті з’являються несподівано. Серед білого дня раптом з’являється біль голови. Температура різко скаче до 39 градусів. Тіло хтось ніби затискує у лещата, й воно стає ватним і холодним. Невидима сила кладе тебе в ліжко.

Щось схоже сталося  і зі мною. На щастя, мені пощастило, бо поруч знаходилася моя дружина Марія (медсестра в минулому). Коли пізнім вечором вона стомлювалася і йшла до іншої кімнати, до мене приходив кіт Принц. Як тільки-но я починаю ворушитися, він чимдуж біжить до господині і будить її. Та одразу ж приходить. Словом, повний контроль і «комфорт».

Не знаю, з ким «спілкуються» інші хворі вночі, а до мене, мов надокучливі  мухи, з’являлися видіння із табору «лихого». Я промовляв: «Отче наш», хрестився, і вони зникали.

Так тривало 4 дні та 4 ночі. І раптом температура різко впала. Стало холодно, а все тіло, руки і ноги пронизав жахливий біль. Я зрозумів: без лікарні нікуди! Отож – в «чистилище»…

Тамара Янів, мій рятівник і моя надія, направляє  мене на аналізи. Добре, що у віддаленому відділенні по вул. Грушевського можна зробити все на місці: і рентген, і кров, і кардіограму тощо (позитивна оцінка для молодого головного лікаря Олега Самчука заслужена).

За той час, доки ми здавали аналізи, проходили рентген, робили кардіограму, біля прийомного кабінету виникла добре знайома нам, українцям, черга.

l

О, черга – унікальне явище. Це майданчик політичних суперечок, критики і звинувачень влади й водночас рейтингова оцінка місцевих чиновників.

Моя провідниця вирішує зайти і запитати лікарку, що робити далі. Черга обурено загула.

– Я тільки запитати, – намагалася пояснити жінка, відчиняючи двері кабінету.

– Бач, яка нахаба! Їй треба запитати. А я що сюди на посиденьки прийшла? – сердито озвалася сусідка по черзі.

– Та куди не кинься, скрізь безлад! Нагорі що твориться: крадуть, брешуть і не зупиняються, – додала інша. – А ця зайшла і не виходить. Що вона там запитує? Загляну.

Відкривши двері і зазирнувши, продовжує:

– Дивися: всілася біля лікарки, як копиця, і не рухається. Запитує вона!

– А мені в школу потрібно на уроки, – подала несердитий голос третя пацієнтка.

– Ви чули, пенсію для інвалідів дитинства підвищують на  89 гривень? По телевізору міністр соціальної політики казала. Налікуєшся, наживешся і наїсишся, коли ціни, як гриби після дощу ростуть, – підтримує розмову друга пацієнтка.

– А  із субсидіями що?  У половини людей забрали. Піднімуть пенсію і назад заберуть. Ні вгорі, ні внизу немає порядку. В домівках холод, а кого це цікавить? Один начальник вирішив, що тепло треба подавати 15 жовтня, і хоч гопки скачи.

– Дивись, а та нахаба ще й досі не виходить, – знову озивається перша пацієнтка.

Раптом двері кабінету відчинилися, медсестра запрошує мене на прийом.

О, яку бурю протестів та агресії викликав цей необачний крок!

– Не сваріться. У вас  же тиск підніметься, серце  стресу може не витримати, – стараюся їх заспокоїти. – Хай заходить жіночка, якій в школу потрібно.

Молода пацієнтка зраділо зникає в кабінеті лікаря.

– Я більше нікого не пропущу, хіба через мій труп! – знову погрожує перша пацієнтка.

– Та не сердіться, зайдете, і той, хто за вами, теж, – знову намагаюся заспокоїти чергу.

Виходить медсестра і пояснює, що та жіночка має право на позачерговість, як ветеран медицини, а з нею – і я.

Жіночки допитливо дивляться на мене:

– То ви теж ветеран медицини?

Раптом її «осінює»:

– Ой, почекайте! То ви ж Семенюк… Анатолій Володимирович. Я навіть знаю, де ви живете, – виплескує вже потеплілу  «воду» перша.

Впізнає мене і друга «сусідка» по черзі. Здається, пік агресії минув, і я пояснюю, що ми були вже в лікарки. Потрібно лише проконсультуватися (повторно), як діяти далі.

Мене знову запрошують до лікарки. Я пропоную, щоб заходила перша пацієнтка. На диво, вона відмовляється і вже майже з усмішкою поступається чергою, змінюючи недавній гнів  на милість.

– Даю вам півгодини, – люб’язно дозволяє, усміхаючись.

l

Тамара Степанівна Янів, красуня, квітка-айстра і лікарка від Бога, вносить у моє сіре існування промінчик Сонця. Вона уважно розпитує про самопочуття, вивчає результати аналізів. Нарешті, виписує за даними цієї діагностики ліки, уколи, призначає «капання».

«Будемо жити!» – згадую я відомий кінофільм «У  бій  ідуть лише старики».

Надія на видужання з’являється ще більше після чудотворного «укольчика», приписаного лікаркою.

Мій прийом тривав п’ятнадцять хвилин. Це ще більше заспокоїло моїх «візаві» у черзі. Ми залишаємо їх з подякою, бажаємо добра і міцного здоров’я. Здається, постільна «кома» проходить, і я навіть їду на годинну оздоровчу процедуру до лісу.

На другий день цілий ранок мною знову опікується мила Тамара Степанівна. Вона перепитує, як діють ліки, уколи і чи є покращення?

Я кажу, що про політ на Місяць думати зарано, але фізичні процедури мені під силу.

Як би там не було, але Тамарі Янів та тим ніжним квіточкам-медсестрам я щиро дякую!

Моя реабілітація перед раєм продовжиться ще на кілька днів, але зі своєї немочі  я виніс  та пізнав багато цікавого – переважно позитивного, що теж лікує й очищує.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Якщо рай, а разом з тим і пекло ми в уяві вималювали, то із чистилищем складніше. Одні стверджують, що випробування грішника в чистилищі перед воротами раю важкі, нестерпні та жорстокі. Є версія, що чистилище – це семиярусна гора, піднімаючись якою кожен проходить свою неземну реабілітацію.

Так ось, шановний читачу, не суди мене строго: на одному із ярусів я розміщую… лікарню (!).

Не секрет, що до раю людина повинна прийти здоровою, очищеною від всіляких вірусів та хвороб. Це тільки «антилікар» Люцифер хоче мати немічних клієнтів у пеклі.

Ви ж не заперечите, що саме лікарня з Божими янголами в білих халатах розташована перед одним із вищих ярусів духовного очищення.

ххх

Передчуття смерті з’являються несподівано. Серед білого дня раптом з’являється біль голови. Температура різко скаче до 39 градусів. Тіло хтось ніби затискує у лещата, й воно стає ватним і холодним. Невидима сила кладе тебе в ліжко.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1120

Воронки й окопи давно

 заросли полинами, 

А в мене ще й досі не гоїться

 болю клубок…

Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.

Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.

l

Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.

Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.

До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.

Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.

Як відмовити? Хоч добре знала, що за переховування євреїв – розстріл. Як це в нас  іноді буває, хтось із сусідів повідомив у поліцію. Реакція була блискавичною – дім оточили.  В помешканні на ту хвилину ще був дев'ятилітній прийомний син (колись молода дівуля, не наважуюсь сказати мати, підкинула під двері хлопчика, а сім'я й  усиновила).

Та біда не ходить одна. Саме в цей час, нічого не підозрюючи, до тітки Євгенії приїхала п'ятнадцятирічна племінниця Марійка (сестра Надії Свігун). Побачила біду і попросила поліцая, щоб її впустили до тітки.  Той дозволив, хоч знав, що прирікає дівчину на вірну смерть. Тітка Євгенія просила відпустити дітей, та марно.

Ув'язнених  протримали три дні голодними у якомусь льоху і потім разом з іншими розстріляли. Очевидці бачили, як за кладовище  (вул. Володимирська в районі палацу ім. Тараса Шевченка) під'їхало  три вантажівки.  Фургони були повні людей, яких згодом розстріляли. Потому всіх повкидали у три великі ями і засипали землею. Так примирилися в одній братській могилі євреї і українці.

Пані Надія повідала продовження цієї історії, яка межує з містикою. Батькові прийшов уночі сон чи то видіння, що його Марійка переодягається і в білосніжній сорочці летить на небо. Не на місці душа. Щось сталося?

Запряг коней – і до Ковеля. Застав тільки свіжовириті і засипані могили. Стояв на колінах і молився, хоч і не знав, у якій ямі його рідні поховані. 

Так сталося, що і його Друга світова забрала – в останній день війни пан Дем'ян загинув в Угорщині. Його свідчення залишилися в пам'яті доньки Надії.  Ця подія також відтворена у книзі Н. Свігун "Гріє душу село" (на знімку).

– Може, не доживу, але якщо будуть ставити пам'ятний знак, то внесіть туди і наших невинно убієнних,– із сльозами на очах попросила при зустрічі Надія Дем'янівна.

Як бачимо, Голокост вогнем обпік не лише євреїв, але й українців.  В ті часи нацисти розстріляли багато й наших земляків. Це я знаю з особистого досвіду.  Мій дядько Семенюк Вікентій, батько Віктора Семенюка – начальника дільниці водоканалізації (у цьому році відійшов у засвіти), був розстріляний німцями у 1942 році і десь захоронений – ймовірно, разом із євреями.  Де – на Бахівській горі чи в районі вул. Володимирської – досі невідомо.  Так чи інакше ковельчани і разом із тим влада мають на рівні із єврейськими общинами подбати про відродження пам'яті.

Місце розстрілу євреїв та українців встановлене – у березовому гайку поблизу Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ.  Це місце потребує не тільки оновлення, але й повної реконструкції – словом, надання йому нового символічного звучання, яке випливає із вищевказаного.  Мають бути прокладені доріжки, посаджені кущі, дерева, проведений благоустрій.  Так у свій час  зробив  теперішній начальник "Ковельводоканалу" Юрій Рибачок на території управління газового господарства, де також поховані жертви терору.

"Людина живе доти, доки її пам'ятають!" – часто кажемо ми. Тож наш священний обов'язок перед Богом і власною совістю – зробити так, щоб це були не лише слова, а й конкретні справи.

Анатолій СЕМЕНЮК, голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України. 

Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.

Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.

ххх

Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.

Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.

До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.

Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 937

"Вчителько моя, зоре світова…" Вдумайтеся в ці поетичні і надзвичайно душевні слова. В них – сяйво світлих променів людства. В них – символ, який розкриває сутність життя на Землі, котре й існує завдяки тим, хто несе моральні цінності, знання і світло просвітництва.

Запитай себе, вчителю і мій шановний читачу: що має бути наріжним каменем душі педагога, наставника, вихователя? Відповідаю із твердою переконаністю: присутність святості. Це терпіння, шлях крізь терни, випробування, клята праця, самопожертва в ім'я дитини і вміння вести інших за собою.

Спомин стукає у серце… Святість жила у серці моєї першої вчительки Поліни Іванівни. Вона була присутня у мого директора-наставника Олексія Петренка, коли я навчався у третій міській школі. Він для мене був, як батько. Бувало, що за мої витівки і відставання у навчанні на моєму майбутньому можна було ставити великий "хрест". Але Олексій Пилипович терпляче моїй мамі (чим її заспокоював і підтримував) казав: "Ваш син має можливості вчитись добре, але його потрібно спрямувати у правильне русло. З нього будуть люди".

І тепер, із висоти пройдених доріг і років, я стверджую, що поклик педагога як світоча знань і внутрішній світ його не змінився. У його єстві присутнє ота вічна зернина святості з любов'ю до дитини і своєї праці, а разом з тим жертовна відповідальність.

Можливо, знайдуться і такі опоненти, що скажуть: сьогодні освіта "не та" і вчителі "не ті", бо іноді схильні до матеріального. А я відповім: "Неправда". За відносно невелику зарплатню вони весь свій час, енергію віддають учням та школі. Я б не сказав, що в очільника "Укрзалізниці" навантаження більше із його зарплатою понад мільйон гривень. Педагоги ж наполегливо тягнуть "плуга" знань, не скаржачись на труднощі (є такий плуг, який ще в доісторичні часи впав із небес на Землю), і потому засівають цю зорану ниву золотим зерном. І сходить посіяне.

Оглянься, вчителю: он твій учень інженером став, інший дипломатом, вченим. Підійми голову – це ж твій учень Космос осягає.

А є ще вища сходинка – твій учень піднявся до чину патріота і захищає тебе й нас в АТО. На жаль, окремі з них із Меморіальної дошки на тебе поглядають і промовляють: "Пробачте, моя вчителько, зоре наша – не вберіг себе . Але я свій обов'язок – захищати Вас і Вітчизну – виконав. Я любив школу, своє місто і Україну тією любов'ю, якої навчали мене педагоги-наставники".

Пишу оці слова, а в моїх сивих скронях переживання клубочаться. Все думаю: чи ж виправдав я надії Олексія Петренка і Поліни Іванівни?".

Судити не мені – судити людям.

l

Спинися, мить: сьогодні свято! Гомінливе, гучне і урочисто-світле.

– Що найцінніше даруєте Ви цьому святу? – запитую я в очільника міської освіти Віктора Бичковського.

– Одним словом не скажеш і не оціниш. Мабуть, найголовніший дарунок – успішні результати ЗНО. Ми вийшли на рівень обласного центру і "ділимо" перші місця. Сім загальноосвітніх шкіл увійшли в число найкращих на Волині, а міська гімназія імені Олени Пчілки за підсумками досягнень у математиці, фізиці та англійській мові піднялась на 48 почесне місце в Україні (!).

А ще 96 відсотків дошкільнят міста маємо можливість утримувати і виховувати у дитячих садочках. Тільки вдумайтесь: за останні кілька років, коли повсюди в країні занепад, ми відкрили 27 додаткових груп!

На належному рівні знаходиться і наше позашкілля. Невипадково у цьому році на базі станції юних туристів відбувся Всеукраїнський семінар.

– Секрет успіхів в чому?

– У нас тісна співпраця і взаєморозуміння із міською владою всіх рівнів. Міський голова Олег Кіндер, його заступники, депутати  (спасибі їм!) стараються допомогти нам. Це важливо, що освіта є пріоритетом влади.

Слід згадати добрим словом благодійний фонд Степана Івахіва "Патріоти Волині". Завдяки старанням народного депутата і його фонду у нас замінено вікна в школах на термозберігаючі. Окремі школи утеплили  власними силами. Взагалі, наша співпраця є зразком того, як повинен діяти народний депутат. У Степана Івахіва не політика піару, а реальні, корисні справи.

В цьому контексті слід подякувати і батькам, які є співтворцями наших успіхів у освітянському процесі та в покращенні умов навчання.

Але я був би несправедливим, коли б не подякував головним винуватцям свята –  вчителям-педагогам, вихователям, керівникам шкіл, а разом з ними – допоміжному персоналу. В пошані з подякою схиляю голову перед Вами, мої шановні колеги і друзі-вчителі!

Коли ми закінчили розмову із Віктором Васильовичем, до нас підійшов представник благодійного фонду Степана Івахіва Павло Самолюк.

– Як Ви оцінюєте рівень ковельської міської освіти і які пріоритети Вашого фонду? – цікавлюся.

– Позитивно. Ви ж знаєте: хто працює, тому ми й допомагаємо. Освітянська галузь і в Степана Петровича, і в команди фонду на чільному, якщо не на найголовнішому, місці. Ми й далі працюватимемо разом.

l

Урочистості, приурочені до Дня працівників освіти, відбувалися в затишному залі Палацу учнівської молоді імені Івана Франка. Приємно, що в переповненому залі виділені почесні місця для ветеранів освіти.

Із щирим привітанням виступив Ігор Прокопів, заступник міського голови:

– Вчителі віддають серце і душу заради того, щоб діти були щасливі. Вони засівають зернини знань, які формують успішних людей і тим самим роблять успішну країну. Приємно, що завдяки Вам ковельська освіта є однією з кращих на Волині і в Україні. Сьогодні вперше в історії міста завдяки – розумінню депутатів прийнято рішення: "Про підтримку кращих педагогів і вчителів міста!". Ті, хто переміг у конкурсі, удостоєні Сертифіката успішності та матеріального заохочення в сумі 14 тисяч гривень.

Ігор Прокопів вручив Почесні грамоти і Сертифікати, які були підтримані бурхливими оплесками залу. Від імені нагороджених подяку владі і керівництву управління висловила Олена Вальчук, директор міської гімназії ім. Олени Пчілки.

Із привітанням та подячними словами за плідну працю виступили Віктор Бичковський та Ігор Сезьомін, очільник освітньої профспілки.

Кращим освітянам вручив Подяки від народного депутата Степана Івахіва Павло Самолюк. Він у вітальному слові наголосив, що це свято для нього особливе. Адже його мама 25 років віддала вчительській праці. Гордиться своєю матір'ю і Степан Івахів, у якого вона теж вчителька. Виступаючий запевнив, що співпраця із освітою Ковеля буде продовжуватися і надалі.

Присутні з увагою вислухали щирі слова від ветерана освіти Лесі Гарбарук, яка 20 літ тому пішла на відпочинок, але ще й зараз активна громадська діячка, до того ж, пише вірші.

– Вчитель не професія – це поклик душі, – наголосила пані Леся.

Лунали музичні вітання від Школи мистецтв (директор Андрій Мигуля) та місцевих аматорів сцени – солістів і гуртів пісні й танцю. Зал вирував оплесками і вигуками "браво".

Що ж, де праця та пісня об'єднуються в єдине ціле, там і успіх.

Маю право сказати від імені ковельчан: "Спасибі Вам, наші любі і дорогі, вчителі-педагоги за Ваші старання! Мирного неба Вам над головою і в душі! Хай щастить!".

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: учасники загальноміських урочистостей з нагоди Дня працівників освіти.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

"Вчителько моя, зоре світова…" Вдумайтеся в ці поетичні і надзвичайно душевні слова. В них – сяйво світлих променів людства. В них – символ, який розкриває сутність життя на Землі, котре й існує завдяки тим, хто несе моральні цінності, знання і світло просвітництва.

Запитай себе, вчителю і мій шановний читачу: що має бути наріжним каменем душі педагога, наставника, вихователя? Відповідаю із твердою переконаністю: присутність святості. Це терпіння, шлях крізь терни, випробування, клята праця, самопожертва в ім'я дитини і вміння вести інших за собою.

Спомин стукає у серце… Святість жила у серці моєї першої вчительки Поліни Іванівни. Вона була присутня у мого директора-наставника Олексія Петренка, коли я навчався у третій міській школі. Він для мене був, як батько. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 964

Нещодавно один мій знайомий, людина хвалькувата і зазнайкувата, зневажливо кинув: "Вісті Ковельщини" я не читаю. Що в ній може бути цікавого? От "Експрес" чи "Факти" – це клас!".

Я пробував заперечити: "Якщо ти не читаєш, то звідки знаєш?".

Але співрозмовник був категоричний: "Раз кажу, значить знаю".

Я не став сперечатися, бо бачив: то – марна справа. Подібного типу людям нічого не докажеш, адже вони завжди праві; будь-яких заперечень  не сприймають. Не будеш же  ти цьому  критикану на пальцях доказувати, що і в "Експресу",  і у "Фактів" фінансові й творчі можливості журналістів набагато  кращі, аніж в ковельських. Та й діапазон їх діяльності ширший як у загальноукраїнських видань.

Проте є у "Вістях Ковельщини" те, чого немає в інших виданнях – панорама місцевого життя в усіх його проявах – як позитивних, так і негативних. Беру до рук один з останніх номерів за 21 вересня. З інтересом прочитав документальний нарис про Президента ТзОВ "ВО "Ковельсільмаш", Заслуженого машинобудівника України Миколу Заікіна. Багато фактів з його трудової діяльності, особистого життя не знав до сьогодні.

Привернули увагу нотатки з прес-конференції голови Волинської обласної ради, лідера обласної організації УКРОПу  Ігоря Палиці. Сказане ним в багатьох моментах було для мене своєрідним відкриттям. Видрукувала  газета  і мій творчий доробок, в якому  порушено важливі духовно-філософські проблеми. Є цікаві матеріали про наших шановних ветеранів війни і праці, про відзначення Дня села в Поворську. Для поціновувачів літератури й мистецтва – вірші місцевих поетів, гумор від Віталія Лихобицького та інші цікаві речі (зокрема, розповідь про відомого українського мецената Івана Харитоненка, з якого новітнім олігархам варто було б брати приклад!).

А де наші земляки прочитали б про майбутню пенсійну реформу, зміни в тарифах "Ковельтепла", прийняті рішення міськвиконкому, як не у "Вістях"? Звідки б вони дізналися про роботу в обласній  раді нашого земляка із Ситович, депутата Миколи Буліги? Не кажу вже про рекламу, оголошення, корисні поради, привітання іменинникам, програму телепередач і т. д., і т. п.

Висновок після ознайомлення із цим номером один: "Вісті Ковельщини" – газета для НАС і про НАС!

Оскільки слово "газета" – жіночого роду, то напрошується паралель із справами родинними. Уявімо собі на хвилину, що "міськрайонка" є членом сім'ї – ну, хоча б дружиною. Знаю чоловіків, для яких рідна жінка – "не така". Бачте, він у своєму просторі руху і постійного спілкування  за день надивиться на стількох цікавих, молодих та красиво вимальованих, що вдома йому нудно.

А рідна дружина у домашньому халаті, який коліна голі закриває, емоцій не викликає, бо борщ ненаглядному варить. Де ж тут зіронька світла? І бурчить такий собі незадоволений, що борщ несмачний. 

Так і місцеве видання хоче догодити кожному читачу, а ще й перчику і сметанки  додати,  гуморескою розвеселити, про шкільне або сільське свято розказати. Але комусь  такий "борщ" не до смаку.

Несе газета 95 відсотків (а, може, й більше) позитиву для ковельчан, а разом з тим – корисної та вкрай необхідної інформації, навіть офіційної. Опонент  же  бурчить:  подавай йому красуню-квітку в постіль, а на сніданок – солодкий коровай.  

Не стримуючи емоцій, запитую: "Опоненте, а ти сам ідеальний, толерантний, мудрий? Що написав до газети цікавого? Ти задоволений телеящиком,  де брехня політична та щоденна панорама новин про вбивства, автоаварії, пожежі і брудні чвари  політиків? Ти волів би бачити такою місцеву газету? 

Прозрій!  Місцева преса – це зворотний зв'язок між  владою і, зрештою, тобою. Підтримуй  цей зв'язок. 

І ще. Ти задумувався над тим, що підкуплена центральна преса (а є й деяка обласна), телеканали  та інтернет – це вбивці твоєї свідомості?  Вони не просто насичують негативною інформацією, а цинічно формують з тебе робота, раба, яким легко маніпулювати вищій політичній владі, олігархам та мільярдерам, котрі державу нашу ведуть до руїни".

Слабо?! Дай, Боже, прозріння!..

А думка розхвилювалась і нові аргументи читачу пропонує. В наступному році  Ковель  відзначатиме 500-ліття  надання європейського (Магдебурзького)  права і  статусу міста  селищу Ковлє. Скажіть, центральна преса буде висвітлювати цю подію? Ви праві: мало що прочитаємо  і почуємо про своє рідне, найкраще у Європі місто. А ось наші "Вісті" вже сьогодні – в цій важливій темі. Перша листівка постукала у віконце: Віталій Лихобицький вірші про Ковель надіслав до редакції!  І влада ковельська звернулася через газету до мешканців міста взяти участь у підготовці  до свята.

Отож, шановний опоненте – критикане, прокинься від песимістичних ілюзій і, прийшовши додому, об'єктивно і з любов'ю поглянь на свою дружину та рідну газету.

Ти переконаєшся: вони – найкращі! Вони – об'єктивні, позитивні,  є для твоєї душі своєрідним еліксиром свіжості.

Був  би несправедливим, якби з тобою поглянув на один бік медалі.

На другому боці ти побачиш, що в області "Вісті Ковельщини" – одна  з найкращих газет. Очільник видання, редактор Микола Вельма, Заслужений журналіст України, є майстерним публіцистом, статті якого викликають значний інтерес.

А ще сторінки газети відкриті для кожного з нас. Вмієш тримати перо в руках, маєш цікаву думку – пиши, звеселяй, квітчай свою газету.

Нарешті,  журналістки "Вістей" – немов квіточки весняні: і красиві, і молоді, і мудрі, і професійні.

Слід зауважити, що в домі, де постійно присутня газета, сім'я міцніша і гармонійніша, більш освічена. Це доказаний факт.

Спасибі всім, хто  підтримує рідну газету морально і матеріально!

Пошануймо Івана Смітюха, який для переможців конкурсу "Передплатіть і виграйте!" виділяє то борошно, то крупи, а, бувало, і бичка для господаря сільського. Так само  щире подячне   слово – Івану  Потапчуку, який передплату дарує ветеранам та малозабезпеченим. І таких спонсорів багато. Отож, любіть, читайте газету! Засвідчую, що дружина, газета і я – це одна сім'я. Заздріть: ми передплатили "Вісті" і найбільше знаємо про свій край.

Тож нехай промінь інформації б'є і у  Ваше серце!

Анатолій СЕМЕНЮК,

член Національної спілки журналістів України, громадський дописувач "Вістей Ковельщини".

Нещодавно один мій знайомий, людина хвалькувата і зазнайкувата, зневажливо кинув: "Вісті Ковельщини" я не читаю. Що в ній може бути цікавого? От "Експрес" чи "Факти" – це клас!".

Я пробував заперечити: "Якщо ти не читаєш, то звідки знаєш?".

Але співрозмовник був категоричний: "Раз кажу, значить знаю".

Я не став сперечатися, бо бачив: то – марна справа. Подібного типу людям нічого не докажеш, адже вони завжди праві; будь-яких заперечень  не сприймають. Не будеш же  ти цьому  критикану на пальцях доказувати, що і в "Експресу",  і у "Фактів" фінансові й творчі можливості журналістів набагато  кращі, аніж в ковельських. Та й діапазон їх діяльності ширший як у загальноукраїнських видань.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 687

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

l

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Здавалося, сама природа бере участь в цьому знаковому дійстві. Сірі хмари проясніли і дощик призупинили. Віти плакучої верби, ніби винуваті, опустили свої листочки до землі, нагадуючи, що краса природи безсила перед хилим агресором і що проти нього потрібно виступати єдиним фронтом. Прикро, що цю істину не зрозуміли деякі представники влади. Чом би депутатам, головам комісій, іншим чиновникам, не прийти сюди і не засвідчити, що й вони за мир?

Перед очима постає міжнародна акція в далекій Боснії-Герцоговині, в Меджугор’ї, у якій брали участь і ковельчани. Маршем миру довжиною 17 кілометрів (!) під палючим Сонцем йшли  зовсім юні і зрілі, а з ними разом – сивочолі. Що таке мир для тих, хто переживає жахіття війни, я бачив на власні очі в образі згорбленої бабусі, яка допомагала собі в ході милицями-малицями. Вона пережила біду і втрати від війни. Вона на «чотирьох» своїм ходом ніби закликала: зупиніть війни на планеті!

Наші діти й батьки, які теж прибули, на міську площу,  а з ними вихователі-керівники, через сірий простір несли свій голос:

«Президенте, політики і можновладці, дорослі дяді! Зупиніть війну прокляту заради життя в Україні».

l

Міська акція «Голуб миру-2017» пройшла напрочуд злагоджено, організовано і творчо. Маю право, як рядовий ковельчанин, виявити глибоку подяку, насамперед, методистам управління міської освіти Жанні Колесніковій, Палацу учнівської молоді – Людмилі Посполітак.

Окрасою урочистого дійства були по праву ведучі – Максим Ризванюк, голова ради учнівського самоврядування міста (ЗОШ №7) та Владислава Хвіц (ЗОШ №10). Все відбулося змістовно, чітко і артистично.

Про важливість і значення миру говорили виступаючі: Жанна Колеснікова, Олексій Шумік, працівник військкомату, Леонід Хвещук, голова Ковельської спілки ветеранів і волонтерів АТО. Мав слово і автор цих рядків. 

Переконливо з вуст виступаючих звучало, що саме «Юні – це майбутній мир» і кожен учень має бути гідним своєї Батьківщини – України. І разом з тим військовики запевнили, що, попри все, вони захистять і мирну працю, і навчання, і неньку-Україну.

Гарно прозвучали вірш «Про мир» у виконанні Ірини Сахарчук та Дарини Дубцюк і патріотична пісня у виконанні дуету (Евеліна Михалевська та Ілля Сидорук).

Під легку музику відбувся флешмоб «Мир», в якому діти виступали з голубами.

Кожна школа продекламувала свій девіз про мир.

Як і годиться, завмер майдан дорослих і юних у хвилині мовчання:

«Хай буде мир і зникне слід війни,

А голуб миру нас щораз оберігає.

Ми – українські дочки і сини,

І шлях до волі нас усіх єднає».

Ці слова майже молитовно пролунали з вуст ведучих. Переконаний: небо почуло. Нехай цей захід – маленька краплинка, але вона поповнює широке море мирних вод.

І я поетичними рядками долучаюся до боротьби за мир:

Чому ти плачеш, мамочко?

– Мамусю, рідна, мила моя

 мамочко,

Де татко наш? Нема його й нема…

– Ой, люба доню, моя співуча

 пташечко,

Не прийде він – забрала в нас його

 війна.

– Неправда, мамо! Я тобі не вірю,

Він сильний! Він війну перемагає.

– Моя дитино, пішов наш татко

 ради миру,

А куля хижа жалить в серце, 

не питає.

– Ні-ні, матусю. Чула я – Герої 

не вмирають.

А татко наш герой? Ну, правда ж,

 мамо.

– Герой… Його душа у небесах

 літає,

І в серці нашім він назавжди 

з нами.

– Мамцю, рідна, можна я світлину

Твою і татка під подушку покладу?

– Так, доню, нехай у сні прийде

 хвилина,

Де ми всі разом. Дай, Боже, миру

 наяву!

– Матусю, мила! Чому ти плачеш,

 мамочко?

Не вір нікому, що татка нашого

 нема.

– Закриймо віченьки. Засни вже,

 моє Сонечко,

Хай мир насниться й татко, а не

 війна.

l

Проснеться донечка, але немає

            вдома татка.

Ріка життя тече – сумує, плаче

 сиротина.

Дорослі дяді, зупиніть війну

 трикляту!

За гріх, який? За що нести провину?

О, Богородице свята, Ти добра,

 знаю.

Спини війну. Верни дитячий сміх.

Верни нам мир, прошу Тебе,

 благаю,

Заради щастя мам і татусів усіх.

Війна – це зло.

Війна – це кров.

Хай прийде мир

Й Твоя, о, Господи, любов!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

ххх

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 942

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

l

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Здавалося, сама природа бере участь в цьому знаковому дійстві. Сірі хмари проясніли і дощик призупинили. Віти плакучої верби, ніби винуваті, опустили свої листочки до землі, нагадуючи, що краса природи безсила перед хилим агресором і що проти нього потрібно виступати єдиним фронтом. Прикро, що цю істину не зрозуміли деякі представники влади. Чом би депутатам, головам комісій, іншим чиновникам, не прийти сюди і не засвідчити, що й вони за мир?

Перед очима постає міжнародна акція в далекій Боснії-Герцоговині, в Меджугор’ї, у якій брали участь і ковельчани. Маршем миру довжиною 17 кілометрів (!) під палючим Сонцем йшли  зовсім юні і зрілі, а з ними разом – сивочолі. Що таке мир для тих, хто переживає жахіття війни, я бачив на власні очі в образі згорбленої бабусі, яка допомагала собі в ході милицями-малицями. Вона пережила біду і втрати від війни. Вона на «чотирьох» своїм ходом ніби закликала: зупиніть війни на планеті!

Наші діти й батьки, які теж прибули, на міську площу,  а з ними вихователі-керівники, через сірий простір несли свій голос:

«Президенте, політики і можновладці, дорослі дяді! Зупиніть війну прокляту заради життя в Україні».

l

Міська акція «Голуб миру-2017» пройшла напрочуд злагоджено, організовано і творчо. Маю право, як рядовий ковельчанин, виявити глибоку подяку, насамперед, методистам управління міської освіти Жанні Колесніковій, Палацу учнівської молоді – Людмилі Посполітак.

Окрасою урочистого дійства були по праву ведучі – Максим Ризванюк, голова ради учнівського самоврядування міста (ЗОШ №7) та Владислава Хвіц (ЗОШ №10). Все відбулося змістовно, чітко і артистично.

Про важливість і значення миру говорили виступаючі: Жанна Колеснікова, Олексій Шумік, працівник військкомату, Леонід Хвещук, голова Ковельської спілки ветеранів і волонтерів АТО. Мав слово і автор цих рядків. 

Переконливо з вуст виступаючих звучало, що саме «Юні – це майбутній мир» і кожен учень має бути гідним своєї Батьківщини – України. І разом з тим військовики запевнили, що, попри все, вони захистять і мирну працю, і навчання, і неньку-Україну.

Гарно прозвучали вірш «Про мир» у виконанні Ірини Сахарчук та Дарини Дубцюк і патріотична пісня у виконанні дуету (Евеліна Михалевська та Ілля Сидорук).

Під легку музику відбувся флешмоб «Мир», в якому діти виступали з голубами.

Кожна школа продекламувала свій девіз про мир.

Як і годиться, завмер майдан дорослих і юних у хвилині мовчання:

«Хай буде мир і зникне слід війни,

А голуб миру нас щораз оберігає.

Ми – українські дочки і сини,

І шлях до волі нас усіх єднає».

Ці слова майже молитовно пролунали з вуст ведучих. Переконаний: небо почуло. Нехай цей захід – маленька краплинка, але вона поповнює широке море мирних вод.

І я поетичними рядками долучаюся до боротьби за мир:

Чому ти плачеш, мамочко?

– Мамусю, рідна, мила моя

 мамочко,

Де татко наш? Нема його й нема…

– Ой, люба доню, моя співуча

 пташечко,

Не прийде він – забрала в нас його

 війна.

– Неправда, мамо! Я тобі не вірю,

Він сильний! Він війну перемагає.

– Моя дитино, пішов наш татко

 ради миру,

А куля хижа жалить в серце, 

не питає.

– Ні-ні, матусю. Чула я – Герої 

не вмирають.

А татко наш герой? Ну, правда ж,

 мамо.

– Герой… Його душа у небесах

 літає,

І в серці нашім він назавжди 

з нами.

– Мамцю, рідна, можна я світлину

Твою і татка під подушку покладу?

– Так, доню, нехай у сні прийде

 хвилина,

Де ми всі разом. Дай, Боже, миру

 наяву!

– Матусю, мила! Чому ти плачеш,

 мамочко?

Не вір нікому, що татка нашого

 нема.

– Закриймо віченьки. Засни вже,

 моє Сонечко,

Хай мир насниться й татко, а не

 війна.

l

Проснеться донечка, але немає

            вдома татка.

Ріка життя тече – сумує, плаче

 сиротина.

Дорослі дяді, зупиніть війну

 трикляту!

За гріх, який? За що нести провину?

О, Богородице свята, Ти добра,

 знаю.

Спини війну. Верни дитячий сміх.

Верни нам мир, прошу Тебе,

 благаю,

Заради щастя мам і татусів усіх.

Війна – це зло.

Війна – це кров.

Хай прийде мир

Й Твоя, о, Господи, любов!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

ххх

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 614

Історія людини, церкви, міста, як широка ріка, тече в широке море і не спиняється. Вона нагадує про наші духовні витоки, про славу, борню за місце під Сонцем.

У вересні ц. р. виповнилося 90 років від часу заснування на Ковельщині, а разом з тим і Волині церкви редемптористів. Душею місії у 1927 році був Миколай Чарнецький.

Відомо, що польська влада не сприяла розвитку греко-католицької Церкви. Довелося докласти чимало зусиль для того, щоб навернути до себе людей, відданих Христовій вірі.

Знаємо, що у становленні церковної громади допомагав Микола Косач. Потому був найнятий дім по вул. Колійовій (нині Ветеранів), де обладнали вівтар, келії, розмовну трапезну.

За короткий період часу на Волині постало 29 парафій, які об'єднували понад 20 тисяч вірян.

У 1931 році редемптористи отримали приміщення ковельської церкви Св. Юрія, яка у свій час слугувала військовим.

Стараннями Миколая Чарнецького, який був висвячений у єпископи 1931 року, та його сподвижників у Ковелі постав новозбудований монастир на 10 келій.

Слід згадати активних місіонерів Церкви – владик Василя Величковського, Володимира Стерню, регента хору Дем'яна Куліша та інших.

Війна поруйнувала і храм, і монастир, та не зруйнувала духу Божого. До нищення Христової віри доклала свою руку комуно-атеїстична система, але й вона не змогла перемогти велетня духу якими були митрополити Миколай Чарнецький та ін.

Про велич сили духу владики Миколая свідчить яскравий випадок. Кат, який у в'язниці знущався над М. Чарнецьким, – пізніше, прозрівши, ставав на коліна і просив прощення.

З проголошенням Незалежності України знову дихнула на повні груди Христова віра. Відродилася і греко-католицька Церква у Ковелі.

У 1999 році протоієрей о. Михайло Волошин зробив перший крок до відновлення монастиря. Цю естафету перейняли ієромонахи Леонід Григоренко, а згодом – Євген Задорожний.

Новий світлий храм во славу Миколая Чарнецького прийняв вірних у 2009 році. Довгий час настоятелем храму був ієромонах о. Петро Мірчук. Сьогодні цю місію перейняв о. Михайло Іваняк.

Комуно-атеїстична система, Московський матріархат робили все можливе, щоб дискредитувати греко-католицьку віру Христову, яка має обряд східний, православний, а підпорядкування – Риму. Незважаючи на тортури, заслання, всілякі приниження священиків і вірних, їм це не вдалося. Церква розвивається і примножує духовність українців.

Храм Миколая Чарнецького є патріотичним осередком духовного українства Ковельщини і Волині.

В контексті суперечок про канонічність, законність патріархатів влучно висловився Євген Задорожний:

"Погляньте з висоти Ісуса Христа на Землю. Ви побачите луг, на якому – різні квіти-конфесії. В цьому різнобарв'ї Христова віра розквітає і примножується, а Христос радіє".

І справді: вірні парафіяни церкви Миколая Чарнецького вдихають цілющі запахи цієї славної Божої квітки, яка є коштовною окрасою духовного світу неньки-України.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Історія людини, церкви, міста, як широка ріка, тече в широке море і не спиняється. Вона нагадує про наші духовні витоки, про славу, борню за місце під Сонцем.

У вересні ц. р. виповнилося 90 років від часу заснування на Ковельщині, а разом з тим і Волині церкви редемптористів. Душею місії у 1927 році був Миколай Чарнецький.

Відомо, що польська влада не сприяла розвитку греко-католицької Церкви. Довелося докласти чимало зусиль для того, щоб навернути до себе людей, відданих Христовій вірі.

Знаємо, що у становленні церковної громади допомагав Микола Косач. Потому був найнятий дім по вул. Колійовій (нині Ветеранів), де обладнали вівтар, келії, розмовну трапезну.

За короткий період часу на Волині постало 29 парафій, які об'єднували понад 20 тисяч вірян.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1608

Що бачить 

із хреста Спаситель?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1318

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина

Арсен Борисович 

МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

"Смакувало солодощі" панської Польщі і перших "совєтів", німецьких фашистів і польсько-волинського протистояння, сталінських репресій та сибірського заслання, боротьби за незалежність і омріяної волі.

Артем Матвіюк вистраждав свою філософію сенсу життя: "Ось помру, поставлять пам'ятник на цвинтарі і забудуть. А коли напишу книгу про історію села — то цей пам'ятник буде слугувати майбутньому поколінню. Хтось прочитає і втішиться, бо славні земляки наші були".

І він дослідив, написав і видав дві книги "Клевецьк — моє село". Це було непросто, адже після заслання НКВС заборонило проживати на Волині, а тому вимушений був поселитися із сім'єю в Бориславі.

Та сила тяжіння батьківської землі непереборна. Кожна вільна хвилина — і він тут. Ковель, Турійськ, Ружин, Миляновичі, Старі Кошари, Зілов, Клевецьк, Городелець та інші населені пункти Арсен Матвіюк, як колись Григорій Скворода, обійшов пішки.

Збирав свідчення людей, відновлював історичні події у своїй, чужій пам'яті, звіряв їх в архівах державних та силових установ й викладав на папері. Не маючи достатньо грошей, якимсь чином видавав, а  потому дарував землякам.

Звершилася мрія, та не заспокоївся, бо сенсом життя стало написання правди про сталінські репресії, заслання і наругу над українцями, яку чинила та жорстока система. Він мусив донести людям ту "крупинку" правди, де "за свою тяжку працю, не тільки для себе, але й держави, мусили все покидати і їхати на "білі медведі"…

Він дослідив, що існував Наказ від 22 червня 1944 року за № 0078/42 про виселення у найдальші куточки СРСР усіх українців (!). Вдумаймося: з 1944 по 1952 роки тільки із Західної України насильно було переселено 203662 людини (сім'ями та родинами). Все, що пережив сам і його побратими, А. Матвіюк описав у книзі "Рушив поїзд в далекий Сибір". Спомини очевидців, сотні світлин та архівних документів перетворюють книгу на цінний історичний документ. Це — титанічна праця в ім'я нашого майбутнього без репресій.

Сім'ю Матвіюків репресували у 1950 році і відправили в Іркутську область ешелоном № 97222. Цьому передувало кількамісячне перебування у пересильному таборі, що знаходився на території, окресленій вулицями Івасюка—Чубинського—Вербицького (район ПТУ-5 і комплексу "Наше місто"). Там були жахливі, нелюдські умови. У двох бараках утримувалося під наглядом охоронців і собак за дерев'яним парканам 1110 чоловік. Витерпів. І як пам'ять про ті страхіття, добився встановлення на будинку № 20 по вул. Івасюка меморіальної дошки.

Арсен Борисович знову і знову, мов для просвітлення пам'яті, повертався до тих подій. Він тричі збирав тих, хто піддався репресіям і після реабілітації повернувся на Батьківщину.

Їх залишилося небагато, буквально одиниці. Хтось спочиває під хрестом на чужині, а хтось уже й тут. Є й такі, що працюють на Росію. Арсен Матвіюк був завжди з тими, у кого серце б'ється Україною. Після заслання, разом із дружиною Любов'ю Броніславівною Крисько (на знімку) звели сімейне "кубельце" в місті Бориславі, а душа його жила  біля  клевецьких лелек, батьківського хутора і своїх рідних односельців.

Був стійким і принциповим в питання українства. Якось, будучи в музеї Дмитра Яворницького, що у Дніпрі, Арсен Матвіюк зауважив: експонати  підписані російською мовою. Через деякий час поїхав туди, щоб переконатися, чи виправили музейники помилку.

Всі свої заощадження віддавав на розбудову Клевецької церкви, поїздки до архівів та видання книг. Скільки ж то стежин витоптано у рідному краї! У нього був нескорений козацький дух. Та сили не безмежні. Струна, яка бриніла мажорною нотою життя, раптом надірвалася: перестали слухатися ноги! О, як він переймався і  мучився цим. Як нам стало не вистачати його усмішки, щирого слова.

У просторі нашого існування з'явився вакуум, який заповнився сумом. Та, попри все, свою земну місію Арсен Борисович виконав до кінця. Його душа птахом крилатим літає над Волинню, Бориславом, світлу пам'ять залишаючи за собою в наших серцях.

Рушив поїзд в далеку дорогу,

Сколихнувся вагон і помчав.

Я в останній вже раз подивився

На те все, що так щиро  кохав.

Рідний краю! Не забуть слова святі ці

Ти — назавжди у серці, хоч в терновім

вінці.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина Арсен Борисович  МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 1426