Юлія Кубай –

в “Коронації слова” 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1524

Вичитав у програмі ювілейних урочистостей загальноосвітньої школи № 10 цікаві «крилаті» слова, або своєрідний декалог: 

Мудрість – досягаємо її.

Дисципліна – 

дотримуємося її.

Дух – гартуємо його.

Любов – плекаємо її.

Дружба – розділяємо її.

Поради – приймаємо їх.

Критику – сприймаємо її.

Честь – бережемо її.

Побував на святі і пересвідчився, що проголошених правил тут дотримуються неухильно. Але про все – по порядку.

Заспів

Попід Сонечком ясним, вічно юна й прекрасна, задивилась на Ковель десята школа.

Майнув час крилом, пригорнув до себе вчительську працю, творчі досягнення учнів та випускників і переживання та радість батьків.

І знову (тридцятий раз!) перший дзвоник голосними світло-тонними звуками скликає на майдан гостей, педагогів, татусів, дідусів, мам та бабусь і головних винуватців свята – учнів.

Цей дзвоник не простий, традиційний – у нього магічна сила. Як задзвенить, як заграє, як замайорить, – щастя струмком у душі розливається.

Він – заспів до походу в Країну Знань, поклик до нелегкої праці в ім’я учня. Нарешті, це – старт до нових змагань за місце під Сонцем в просторі освіти.

Схилились віти верби плакучої в пошані, виструнчилися перед лінійкою стрункі до неба ялинки, а за ними закохані берізки в ніжно-зеленому вбранні надихають на творчість.

У 1987 році ці дерева були маленькі, як першокласники, що прийшли на подвір’я школи. Виросли, похорошіли, поважними стали. А учні? О, ті перші першокласники розцвіли зрілістю, мудрістю та мужністю! Серед них видатних і гідних школи багато.

Звикли чути фразу: «Вчитель – сівач мудрого, доброго  й вічного». «Е, ні! – кажу я. – Цього замало! Мусимо оцінювати цей засів реальним результатом – скільки зерна добротного зібрали».

Без перебільшення можна сказати, щедрий врожай видався. Якби в скарбницю десятої школи покладав усі досягнення та перемоги, корисні справи та добродійні вчинки, то виросла б гора висока і розлога, на вершині якої ім’я вчителя святиться, а на схилах пишним густим рястом патріоти та Герої України, видатні особистості та вчені, керівники, інженери, лікарі, бізнесмени. Є чим гордитися!

По праву школа входить в число найкращих в місті Ковелі у багатьох номінаціях.

Розгадую таємницю: в чому запорука успіхів? Вона – в любові до учнів, до школи, до своєї професії. Я це читаю в очах і педагогів, і батьків. А доки формується святковий майдан, загляньмо за  куліси історії закладу.

Екскурс в історію

1 вересня 1987 року в освітянському просторі Ковеля з’явилася нова школа за номером 10, з десятилітнім терміном навчання. В естетично оформлені, просторі, світлі класи тоді прийшли 1050 дітей, серед яких – 27 шестирічок. Учні навчалися в одну зміну.

Учительський колектив виглядав вагомо і професійно: 61 педагог–спеціаліст. Із становленням школи впевнені кроки робило учнівське самоврядування. Першим директором був призначений Ігор Водоп’янов.

Ішли роки. Формувалася міцна, дружна шкільна родина, основою якої була «трійця»: учень – педагог – батьки. Колектив поповнювався  самодостатніми та амбітними молодими спеціалістами, які гуртувалися навколо ветеранського ядра школи. Маємо з пошаною і подякою за працю згадати найперших, які і до сьогодні на освітянському містку міцно тримають штурвал корабля під сучасною назвою «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 10».

Це –  Н. П. Абрамчук, К. Г. Макарук (українська мова та література), В. Є. Гаврилюк, Л. Я. Гущук, І. Є. Товкач та О. М. Харчук (початкові класи), Л. К. Гунько (англійська мова), Т. В. Дорожко та С. М. Шульгач (географія), Г. Г. Лисиця (трудове навчання), О. В. Приймачук та Л. М. Слободян (зарубіжна література) та інші.

Станом на 1 вересня ц. р. в ЗОШ І–ІІІ ст. № 10 у 33 класах навчається 892 учні, з них (що найбільше тішить) 84 першокласники. Трудовий колектив школи складає 107 працівників, з них – 76 педагогів, фахівців-професіоналів своєї справи.

Якісний склад педагогічного колективу виглядає вагомо. Тут 41 вчитель –спеціаліст вищої категорії, 23 –  вчителі – спеціалісти першої і другої категорій. 4 педпрацівники нагородженні нагрудним знаком «Відмінник освіти України». Звання «старший вчитель» носять 11 педагогів, а «вчитель-методист» – 10.

З 2005 року школу очолює високопрофесійний спеціаліст педагогічної справи Світлана Шворак.

І вчора, і сьогодні робота освітянської установи позначена визначними досягненнями, інноваційною діяльністю вчителів і високими результатами учнів, їх перемогами у Всеукраїнських, обласних та міських олімпіадах з базових предметів, і разом з тим, у творчих турнірах та інтелектуальних конкурсах, спортивних змаганнях тощо. Але найбільше тішать високі результати у ЗНО.

Знову мусимо зазначити, що важливу роль у навчально-виховному процесі відіграє учнівське самоврядування під значущою назвою «Шкільне братство».

Школа пишається (як уже згадувалося вище) своїми випускниками, серед яких – керівники, менеджери, лікарі, педагоги, інженери, вчені.

Наприклад, Андрій Шульгач став кандидатом наук. Юлія Кубай, випускниця кафедри комп’ютерних мультимедійних видань Національного авіаційного університету, видала захоплюючий роман «Душа», який здобув другу премію конкурсу «Коронація слова»  2016 року.

Про окремих випускників можна писати багато. Особливо слід відзначити, що школа прищеплює такий необхідний Україні патріотизм. Герої АТО Олександр Ярмолюк та Анатолій Шилік віддали своє життя за нас, за школу, за рідну землю, за мир.

Схилімо голови перед їхньою пам’яттю, так само не забуваймо і тих ветеранів, що пішли від нас у засвіти.

Шкільна родина сьогодні, як ніколи, згуртована, високопрофесійна і гідно несе прапор школи й України. 

Слова шкільного гімну звучать, як наказ:

У житті примножуй славу

Поколінь минулих.

Так працюй, твори натхненно,

Щоб далеко чули.

Що ж, ці заповітні слова – не на вітер. Весь Ковель чує, бачить і оцінює.

Мелодії свята

Яка краса! Яка чудова осінь! І в цьому просторі – радісне свято. Здається, півміста зібралось на шкільному майдані і квітучих алеях школи. Багато хто в приміщенні оцінює за літо зроблене. Хто сказав, що урочисту традиційну лінійку потрібно замінити на пікнік та інші ігри? Тут  – урочисто, піднесено і відповідально. Цвіте майдан усмішками, дитячою і жіночою красою, чоловічою суворістю і щебетанням пташенят найменших. Серце хвилюється навіть у мене сивочолого.

Цей майдан – то пісня школи, яка сповіщає про новий навчальний рік.

– Школо, струнко! – командує Світлана Іванівна.

І всі випрямляються і завмирають.

Піднесено звучать звуки гімну і маршу при  внесенні прапора школи. Чинно і по-дитячому несміло виходять на лінійку найменші. Вони проходять під вишитими українськими рушниками. Юних школярів ведуть класні керівники Жанна Яцук, Катерина Шворак, Валентина Гаврилюк. Ці невтомні педагоги, чарівниці дитячого настрою для першокласників – як мами. Їм гучні і бурхливі оплески.

Затихає на мить майдан. До стенда, на якому фотосвітлини Героїв АТО Олександра Ярмолюка та Анатолія Шиліка, кращі учні покладають квіти.

Учнів, батьків, педагогів і гостей вітає Світлана Шворак. До поздоровлень приєднуються Андрій Товстига, заступник міського голови, а за ним – Лариса Жабюк, головний спеціаліст управління міської освіти (до речі, вона випускниця школи 1992 року), Ольга Сандар, заступник директора з виховної роботи, яку  нагороджено Грамотою облуправління освіти, Ігор Водоп’янов, перший директор школи, Ольга Чепак, завідуюча ДНЗ №1,  Наталія Машенцова, голова батьківського комітету. Слово мав і автор цих рядків.

Ветерана педагогічної праці Ольгу Килибу нагороджено Знаком народної пошани за відданість справі (відзнака за знання, душу, серце, віддані дітям). Зворушливо!

І  ще одна новинка – право першого дзвоника надається першокласникам 1987 року Тамарі Килибі та Віктору Шевчуку і першокласникам 2017 року Анастасії Сандар і Володимиру Іллюку. Естафета поколінь  – в дії! 

У фойє школи ще одна цікавинка – на великому форматі паперу гості пишуть свої побажання.

Вписую в історію школи і я свої побажання: «Спішіть творити Любов. Саме з любові виростає добро, успіх і мир».

Тож хай їм і надалі щастить у роботі, навчанні, а я дарую такі поетичні рядки:

Якби всі здобутки  виклав у 

скарбницю,

Виросла б висока, на весь 

світ гора.

На вершині  ім’я Вчителя 

святиться,

Над вкраїнським  шляхом – 

світлая зоря.

Перший дзвоник лине 

піснею надії.

Осінь, мила осінь – неба 

голубінь.

Працею й знаннями 

окриляйте мрії,

Славте рідне місто й 

матінку-Волинь!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Вичитав у програмі ювілейних урочистостей загальноосвітньої школи № 10 цікаві «крилаті» слова, або своєрідний декалог: 

Мудрість – досягаємо її.

Побував на святі і пересвідчився, що проголошених правил тут дотримуються неухильно. Але про все – по порядку.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 763

23 серпня. Селище Голоби. Сюди на святкування Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України з'їхалися небайдужі люди з усієї Ковельщини. Розділити з голобчанами радість свята прибули гості із сусідньої Польщі (представники п'яти громад) та Білорусі (із Кобрина).

Як і годиться, у головних організаторських та розпорядчих ролях – керівники різних гілок влади: Віктор Козак, голова райдержадміністрації; Андрій Броїло, голова районної ради та Сергій Гарбарук, очільник Голобської об'єднаної територіальної громади. Активну участь у святі взяли їхні заступники, начальники відділів та управлінь, а також представники усіх сільських і селищних громад Ковельщини, духовенства.

Свято в селищі проводиться не випадково. У недалекому минулому тут розміщувався центр Голобського району. Сьогодні діє об'єднана територіальна громада, створена на Волині в числі перших.

Тут пробують виживати, як-то кажуть, на самостійних "хлібах",  і не безуспішно. Про здобутки громади газета писала  не раз. І ось до великого державного свята – новий подарунок: сучасний, багатофункціональний, як лялечка, стадіон, котрий незабаром мають урочисто відкрити. Заходь, насолоджуйся футболом, волейболом, баскетболом, тенісом, легкою атлетикою та іншими видами спорту, примножуй міць і силу, гартуй козацький дух.

Саме на стадіоні відбулося урочисте підняття Державного Прапора України. Завмерло серце, коли синьо-жовтий стяг затріпотів, наче птах крилами, на вітрі. Його підіймають кращі учні району. Хто б що не казав про негаразди теперішнього життя, Україна міцно вкоренилася у наших серцях, і я переконаний – навіки.

Та не тільки стадіон –все селище цвіте Україною, різнобарв'ям вишиванок. Вдумайтеся, як гармонійно у світлі кольори нашої аури вплітається споконвічний код нації та душі української – вишивка. Вона в рушниках, на сорочках, платтях, сувенірах, оберегах, ляльках-мотанках тощо.

На стадіоні пізніше відбувся ХХІХ районний фестиваль "Козацькі розваги", а також поєдинки чемпіонату України з жіночого футболу.

У центрі селища організатори запросили в "Гостинний двір". Тут бачимо звичаєве, традиційне, культурне, обрядове багатство. Його представляють найкращі аматори-артисти, умільці прикладного мистецтва, музиканти і щедрі господині місцевої кухні із Дубового, Люблинця, Білашева, Велицька, Білина, Колодяжного, Зеленого, Доротищ, Голоб, Любитова та інших місцевих громад району.

Біля кожного намету – пісні, музика, гумор, обрядові та хореографічні картини, запросини скуштувати медовуху, пиріжки, вареники та іншу смакоту. Все – з відкритим серцем та із селянською щирістю та щедрістю. Від тієї різнобарвної краси, веселого сміху, народної пісні, музичної мелодії радість рікою розливається. Гості з-за кордону зачаровані, приємно здивовані, швидко приймають правила гри і стають на мить українцями.

"Гостинний двір" передає естафету голобському Будинку мистецтв. Він виглядає справді по-святковому. Ведучі запрошують на сцену Андрія Броїла, Віктора Козака та Сергія Гарбарука. В кожному виступі – історія, аналіз проблем сьогодення і щиросердечні вітальні слова.

Сергій Гарбарук наголошує, що новостворені громади – це не роз'єднання, а, навпаки, об'єднання на основі успішного господарювання. Думка  важлива не тільки для Ковельщини, але  й всієї України.

Зарубіжні гості теж виголошують вітання. Бурхливими оплесками присутні зустрічають  слова: "Вільна Польща неможлива без вільної України,  як вільна Україна неможлива без вільної Польщі". Так само і споконвічна  дружба українців та білорусів – запорука незалежності та стабільності нашої держави.

Керівники району та голобської громади нагороджують Почесними грамотами найкращих. Це – воїни АТО, громадські активісти, працівники підприємств, організацій та установ. Їх багато, досягнення вагомі, але формат газети не дозволяє озвучити всі їхні досягнення та здобутки. Просто щире і людське "спасибі" – за працю в ім'я України!

До вітань долучається представник благодійного фонду Степана Івахіва “Патріоти Волині” Павло Самолюк. Він вручає Грамоту Верховної Ради України знаменитій квітникарці з Голоб Лідії Петрусенко-Касьяновій. Заслужено – нічого не скажеш!

Офіційна частина – це теж свято: під час її пошанована і озвучена слава праці, без якої Україна, ота омріяна і щаслива, не відбудеться.

Болем у серці відгукується хвилина мовчання. У символічний  жертовний стрій “стають”  полеглі на Сході України Андрій Мостика, Андрій Омелянюк, Павло Редькович, Олексій Тарасюк, Станіслав Максимчук, Роман Данилевич, Володимир Киян, Олександр Ярмолюк, Анатолій Шилік, Олександр Артемук, Олег Вишневський, Олег Остапенко, Микола Яворський, Андрій Задорожній, Сергій Дем'яник.

Вічна пам'ять… Герої не вмирають! Вони назавжди  в людських серцях, і разом з нами захищають Україну.

Далі свято знову заграло, заспівало, затанцювало. Не шумливими артистами із бізнес-шоу, а талановитими народними аматорами сцени Ковельщини.

Б'юсь об заклад: вони найкращі, готові звеселяти і зачаровувати глядача з головної сцени України. Сашко  Шевчук, Настя Міщанчук, Даринка Середа та Олександра  Осокіна, дует "Патріоти", а з ними гурт "Дударик" та й інші – це надія і майбутня слава нашого краю. Концерт – мов безперервний ланцюг радості. Гурти, солісти, танцюристи  безперервним потоком виходять на сцену, дарують пісні, поезію, танці, а за ними вже інші. І знову  стримує обмежений формат газети, бо потрібно (і заслужено) озвучити всіх поіменно, а місця не вистачить – багата талантами Ковельщина. Виступи майже всі на "Біс", під бурхливі оплески глядача. Особлива подяка ведучим – Андрію Мигулі та Інні Вознюк.

З синьо-жовтими крилами

 дужими

Птах дивний і віщий високо

 летів.

Він ніс Незалежності

     радісне свято,

На весь світ було чутно його

 сильний заспів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час загальнорайонних святкових заходів, присвячених Дню Державного Прапора України і Дню Незалежності України, в Голобах.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

23 серпня. Селище Голоби. Сюди на святкування Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України з'їхалися небайдужі люди з усієї Ковельщини. Розділити з голобчанами радість свята прибули гості із сусідньої Польщі (представники п'яти громад) та Білорусі (із Кобрина).

Як і годиться, у головних організаторських та розпорядчих ролях – керівники різних гілок влади: Віктор Козак, голова райдержадміністрації; Андрій Броїло, голова районної ради та Сергій Гарбарук, очільник Голобської об'єднаної територіальної громади. Активну участь у святі взяли їхні заступники, начальники відділів та управлінь, а також представники усіх сільських і селищних громад Ковельщини, духовенства.

Свято в селищі проводиться не випадково. У недалекому минулому тут розміщувався центр Голобського району. Сьогодні діє об'єднана територіальна громада, створена на Волині в числі перших.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1626

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

l

Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.

Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.

Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.

Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як  стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.

Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як  серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…

Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.

Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.

Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.

На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.

Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.

l

Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?

Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.

Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.

І це сталося!

Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.

Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль,  цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.

На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.

Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.

Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий  – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.

– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.

– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…

– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?

– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.

– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!

– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.

– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.

– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.

Галина була сама не своя. Піти із слідчим  на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.

Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.

– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.

Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина  відсіче і голову, і кохання, і саме життя…

Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.

Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.

Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.

l

Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:

– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?

– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.

"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.

– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.

Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".

Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.

Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.

Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди. 

Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".

Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 898

"Непохитно надіюсь на Господа".

(Псалом 39-1).

Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.

Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.

Вітер все дужчав і дужчав. Він зривав символ комуно-атеїстичної ідеології і змінював їх  на національні українські та духовні християнські. Розкривав дах державної  неефективної бюрократичної системи, оголюючи її  недоліки. Розвіював комуністичні гасла з проросійським відтінком і сміливо вносив в маси нові революційні: "Геть від Москви!", "Слава Україні!" тощо.

Народним многоголосим  залунало колись заборонене: "Ще не вмерла України" та оптимістичне: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу, славну Україну, гей, гей розвеселимо". Ейфорія  мрій потоками свіжого духу летіла над Україною та цілим світом.

Хто ті сміливці – першопрохідці, що кинули виклик грізному хижому імперському звіру? З пам'яті виринають імена і прізвища тих, хто на Ковельщині запалив смолоскип на шляху Свободи і Незалежності.  Багато з них із  засвітів спостерігають за нами. Це – Адам Поляк, Ігор Лучко, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Микола Олексюк, Віктор Семенюк, Олександр Козак, отець Петро Левочко, Георгій Остапюк, Пилип Турчин та багато інших. Вічна їм слава!

Це була жорстока боротьба, пов'язана з ризиком потрапити на сибірський лісоповал, втратити кар'єрні можливості і стати "білою вороною" в суспільстві.

Тимчасово затаїлись  сторожові комунізму. Надіялись на перемогу ГКЧП і відновлення СРСР. Та колесо історії назад не повернеш і не зупиниш.

В Ковелі вирував національно-демократичний рух на всіх напрямках боротьби за Незалежність. Демократична депутатська меншість, підтримана більшістю населення міста, перемогла прокомуністичну більшість. В результаті одними з перших на Волині були прийняті рішення про український національний прапор, Гімн, Герб та інші важливі питання державотворення.

Ейфорія боротьби підносила Рух на крилах. Тріпотіли маленькі синьо-жовті прапорці, наповнені енергією свободи, на автівках. Простягся живий ланцюг від Львова до Києва, де теж були ковельчани.

Та не зникло зло у тих, хто не любив Україну або втратив посади. На одній із сесій депутати голосували за дозвіл на провадження кримінальної справи на депутата, який був затриманий міліцією за дрібну крадіжку. Через кілька років він свою образу висловив  зверхньо і цинічно: мовляв, дивіться, скільки померло тих, хто голосував "за". На всіх чекає кара.

"Не суди, і судим не будеш. Хто проклинає, той сам себе карає", – сказав тоді я.

Таких ображених було немало. Вони готові були до помсти. Ніхто не помічав, що саме від них передавалася "естафета" у наш сучасний світ із таких негативів, як нахабна корупція, казнокрадство, бандитизм та зневага до власного народу. 

Злегковажили Незалежність! Не зчулися, як був  втрачений Крим, як була розпочата операція "Новоросія", як розпочалася війна на Сході України. Країна впала у бідність, хаос і зневіру.

l

Відомий правозахисник Семен Глузман, який за своє вільнодумство 10 років відсидів у психлікарні та  концтаборах, на запитання журналіста, чи повторив би він свій шлях, знаючи яким буде сьогодення, відповів: "Ні... Мабуть, ні".

Такі думки непоодинокі, і вони  народжуються на хиткій основі нерозуміння того, чому так відбувається. Багато хто Незалежну Україну звинувачує у своїй бідності, нестабільності, зрештою, у всіх негараздах власного життя.

– Стоп! – вигукую я тим, хто так думає. – Маємо зрозуміти, що існує підміна понять. З висоти філософського бачення Україна – це символ, святість. Україна – це я, ми, квітуча земля, повітря, вода, багатющі надра. Україна – це земля обітована. І хочеться чи ні, ці речі не паплюжать і не зневажають.

Інша справа – олігархічна влада, система управління державою і низький рівень свідомості й принциповості членів суспільства створюють дисбаланс у розподілі прибутків від наявних багатств країни і породжують неналежні, на рівні приматів, умови виживання.

Крім ейфорії мрій (часто віртуальних) та звинувачень: "А ви бачите…", крім вірусу байдужості, існує Віра та її носії. Впевнений, що Левко Лук'яненко, після знущань кадебістів і судівської сваволі, скаже: "Якби мені запропонували знову пройти цей шлях, я його пройшов би".

У рідному Ковелі є когорта патріотів-активістів, тих, хто творив героїку дев'яностих. Вони не "пускають сльозу" за втраченими ілюзіями, а своїм голосом, духом утверджують здобуту Незалежність, борються проти негативних проявів сьогодення, які, немов бур'яни, проростають на нашому вільному полі.

Це – Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Геннадій Сарапін, Юрій Музичук, Микола Волянюк, Богдан Бачук, Алла Полякова, Валентина та Григорій Олійники, Оксана Мулярчук та інші.

На зміну старшим, мудрим стають у стрій нові покоління з сучасним баченням нової України в Європейській сім'ї єдиній.

l

Опонент дорікне: "Україна в руїні і продовжує занепадати, просвітку цьому не видно".

Вірю, що навернемось  до істин загальнолюдських. Святе письмо наставляє: "Спіши творити добро". І хай там олігархи ще якийсь час потопчуться по Україні. Нехай байдужі не бачать світла. Нехай песимісти пророкують кінець світу, завжди будуть ті воїни Світла, які серцем чують слово "любов" від Пресвятої Богородиці і Господа нашого Ісуса Христа. Саме вони на цій руїні засіють квіти Відродження.

Так, сьогодні Росія хижими пазурами двоголового орла роздирає тіло молодої держави. Європа – наша надія, мов невірний Хома, хоче торкнутися наших ран, щоб пересвідчитися, що ми живі.

Попри все, ми живі, сильні і незалежні. Нашу Незалежність на своїх плечах несуть воїни АТО. Нашу Незалежність формують нові патріоти. Ми не змінюємо свій вибір – Україна, як і матір, одна-єдина. Тут наші смуток, горе, радість і надія. Це наше свято!

Хто вірить, ставайте у єдиний стрій!

Свіжий, життєдайний і животворний вітер летить над просторами землі обітованої під назвою Україна. Це вітер очищення. Вітрильник надій із напнутими парусами борозднить широкий океан – він знайде щастя. Все в нас буде добре!

…Злетів птах Незалежності над рідною країною. Хвилюються в неспокої ліси, степи й моря. Бо ж не усе в нас склалося, не завжди йдемо правильною стежиною. Спаси, направ, Ісусе! Не згасни, мрії вічної зоря!

Бо ж Незалежність наша – 

то соловей співучий,

І пісня, й мова, й доля, 

і синьо-жовтий стяг. 

Вона – в душі і серці, в часи щасливі

 й злючі,

 Вона вінком заплетена з поразок

 і звитяг.

Б'є джерело історії, не мулиться

 криниця.

Одвіку і донині – свята батьківська 

земля.

У кого віра в серці і дух міцний, 

як криця,

До того із піднебесся тисячолітня

 Україна промовля:

"Шикуйся в новий стрій, оголюй

 шаблю праведну.

Гуркочуть громовиці, летить 

крізь бурі птах.

Стихія боротьби змете потворні

 лиця,

І засіяє в славі мого народу шлях".

Ідуть в похід за волю твої вірні сини,

Співають величальну тополі 

й ясени!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Непохитно надіюсь на Господа".

(Псалом 39-1).

Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.

Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 637

Ковель мій – рідне місто

 моє,

Диво-квітка у центрі Волині,

Ти цвіти-розквітай,

Славне місто, в піснях

 солов'їних.

Шановний і дорогий 

мій  ковельчанину!

Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.

В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".

Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.

Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.

Звідси, через естетично витончений, один із найгарніших в Україні вокзалів їдуть ковельчани і їх гості до Києва, Львова, Луцька  та близького зарубіжжя – Польщі, Білорусі.

Площа Героїв Майдану, парк Тараса Шевченка, бульвар Лесі Українки – це не просто відпочинок: тут героїзм, дух і пісня наші.

Пам'ятники історії та видатних особистостей “стукають” у серця. Христовий квітучий луг заповнений майже 40 святинями: православними, католицькими, греко-католицькими, протестантськими. Духовність птахом гніздиться у наших душах.

А ще палаци культури, спортивні заклади, загальноосвітні школи, ліцеї, коледжі світлом освіти, культури і духу наповнюють простір дитячого, юного і дорослого життя.

І це – тільки незначна частинка великого ряду, у якому палахкотить жертовність минулих поколінь в ім'я нашого благополуччя.

l

Вслухаймося в музику визначних доброчинних справ (хоча б за 1000 останніх років). Там звучать мелодії трагічних подій, величних звершень. Ось ці життєдайні для міста акорди:

– легендарний коваль заснував це поселення і своїм ремеслом прославив його;

– король Данило Галицький дав назву місту: "Твоїм ім'ям, ковалю, назветься…";

– князі ковельські Сангушки укріпили "старе місто" замком, розвинули ремісництво, збудували православні храми, запровадили самоуправління і підняли селище до статусу міста;

– королева Бона сприяла соціально-економічному розвитку Ковеля (ремісництва, торгівлі, духовності, освіти);

– Тарас Шевченко залишив слід нескоримого духу та гордості за Україну і спонукав до національного відродження;

– царська Росія створила залізничну інфраструктуру, з розвитком якої Ковель став третім на теренах великої Волині;

– Леся Українка, Олена Пчілка підняли національний культурно-просвітницький рівень до світового значення;

– Святий Анатолій став духовним ангелом-охоронцем для багатьох ковельчан;

– мешканці міста забезпечили його повоєнну відбудову та промислово-економічну  розбудову;

– війни 1812 року, Перша, Друга світові, АТО лишили руїни, згарища і смерть;

– Незалежність  принесла національне та духовне піднесення, але разом з тим і економічно-фінансовий занепад  (до сьогодні); 

– воїни-ковельчани – це героїзм, слава та патріотизм. Вони – зразок служіння нації, народу та своєму роду.

Екскурс в історію доброчинності – це лише легенький, попутній вітерець для мандрівника, який прямує в місто майбутнього, де має панувати благополуччя, гармонія і любов.

Зрештою, це – нагадування про необхідність термінового формування  короткотривалої в часі програми дій до ювілейної дати міста і широкоформатної, довготривалої програми соціально-економічного розвитку міського господарства і його інфраструктури, скажімо, років на 10-20.

l

Ювілей на крилах птаха з вирію летить. Він стукає у двері кожного помешкання ковельчан. І кожен з нас має право пропонувати, творити і пожертвувати щось до ювілею.

Як голова міськрайонної краєзнавчої організації НСКУ,  Почесний громадянин міста не маю права залишатися осторонь, а тому з позиції суб'єктивного бачення пропоную приблизний перелік передювілейних заходів:

– мешканці індивідуальних та багатоквартирних будинків повинні долучитися до організованого змагання за зразкове подвір'я, благоустрій, естетичний стан будівель;

– відремонтувати аварійні вулиці з вибоїнами старими деревами, відсутністю дорожніх знаків тощо;

– обов'язковим є проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції на тему: "Ковель і ковельчани в історії України". При цьому до участі у  цьому форумі залучити учнів старших класів міських шкіл, студентів вишів і небайдужу інтелігенцію міста. "Поводирем" на цьому шляху має стати історичний музей;

– як історична пам'ять, в ювілей гарно впишеться ювілейна монета та ювілейна поштова марка;

– важливим бачиться видання історико-краєзнавчого путівника з описом історичного, сакрально-духовного, літературного та інших маршрутів;

– на базі рідної газети "Вісті Ковельщини" провести конкурс на кращий нарис, вірш, пісню і гімн про місто і ковельчан;

– Ковель, ковельчани давно чекають на символічний пам'ятник на честь засновника міста – коваля. Чи це буде "Підкова щастя", чи образ коваля з мечем Данила Галицького, чи щось інше – визначити має конкурс. Але  крок в цьому напрямі потрібно зробити, як це є у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янець-Подільському та інших.

Гроші? Так, вони потрібні. Але є благодійні фонди, меценати, які можуть долучитися до благородної справи.

Своє важливе слово мають сказати художники, архітектори, письменники і поети, музиканти, різьбярі, ковалі і навіть політики.

Маємо усвідомити, що 500-ліття міста – це не просто свято, а втілені в життя практичні заходи, які піднімуть на вищу сходинку гармонійний розвиток громади в усіх її різнопланових аспектах.

l

…Космічний метроном безжально вистукує хвилини, години і дні, залишаючи їх в історії.

До Дня міста у 2018 році залишається все менше часу. Впевнений, що у період підготовки до нього ми на цьому відрізку побачимо багато корисних і життєдайних справ. І щоб кожен ковельчанин, побувавши за кордоном, у Європі, чи Америці, міг сказати: "Наше місто – найкраще у світі!".

Тож цвіти, розквітай, наше рідне місто, в піснях солов'їних!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний громадянин 

м. Ковеля, Голова міськрайонної Національної спілки краєзнавців України.

Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.

В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".

Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.

Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 375

Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.

Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.

Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.

Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.

l

Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. Здобув перемоги, прийшло багатство і, як це буває,  вже замало стало грошей. Забув, кому він завдячує своїм перемогам. І тепер в його країні:

"Почалися нескінчені

Мита, панщина, податки...

–––––––––––––––––

Люди мучились, мов в пеклі,

Пан втішався, як у раю".

А Бертольд у своїй безмежній владі хоче підкорити співця-поета, а коли той відмовляє, запроторює його  до в'язниці. Вдумайтеся: чи це не світлина сьогодення?

І повстав народ, бо Слово віще в темницю не сховаєш, і вбив Бертольда. Замислімося: Леся не оспівує і не возвеличує переможця, не пропонує в кінці казки кисільні береги і молочні ріки. Вона знає, що прийде на зміну інший володар, такий, як і Бертольд.

І ця казка скінчиться тоді, коли припиниться війна Слова правди із словоблудством і злом.

Не менш пророча картина зафіксована Лесею в поемі "На руїнах".

…На руїнах Єрусалиму (України) – покинуті жінки. Чоловіки на заробітках в Ассирії,  Ніневії, Вавілоні.  В нас – у Польщі, Італії, Португалії.

Коли розчаровані, знедолені і збайдужілі люди, яких, на жаль, немало серед нас і сьогодні,  приречено промовляють: "Нащо руїну захищати…", то пророчиця Тірца (Леся) мудро наставляє:

"Потрібна оборона і руїні,

Бо ж земля ця наша…", (читай: українська, найквітучіша, найродючіша, найбагатша і не згоріла, і прийде ворог та стане її обробляти).

Леся не має розгубленості ні в тій далекій, ні в цій сучасній війні: "Живий наш Бог і ми живі". А старовинну арфу (як символ), на якій не вистачає струн, а співцю пророчих слів, вона кидає у воду священного Йордану. Бо потрібне нове Слово – запальне, правдиве, діяльне.

Леся не просто поет-лірик. Ні! Вона – філософ і глашатай боротьби за волю і кращу долю. Вона впевнена, що: "Месники дужі, візьміть мою зброю!", – відгукнеться у нашому серці.

l

Пишу, а з моїми думками перегукуються думки, висловлені на заході, приуроченому дню смерті Лесі Українки 1 серпня ц. р. в Колодяжному.

Отець Іван Оринчак, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП нагадав притчу про  поводиря. Проводив він караван по шовковому шляху, знали купці, що вони в безпеці й на правильному шляху. Так сталося, що на караван напали розбійники. Забрали данину і поставили умову: відпустять всіх, коли дадуть когось у жертву. Така собі перевірка на стійкість, мужність і мудрість.

І віддали купці у жертву свого поводиря (!). Мовляв, шлях короткий і відомий – дійдемо самі. Невдовзі заблукали і загинули в пустелі". 

Повчальна річ!

Є в нас поводирі нації і народу. Це – Сковорода, Шевченко, Франко, і, звичайно, в цім ряду жертовнім – Леся Українка.

Вона своїм духом, Словом-крицею, невмирущим серцем і сьогодні стоїть на передовій, де землю нашу захищають Герої, як і  нашу волю та Незалежність.

В унісон вищесказаному промовляли свої слова Віктор Козак, голова райдержадміністрації та Андрій Броїло, голова районної ради. Вони наголошували на значимості Лесиного надбання у світовому масштабі. Віктор Козак згадував: "Я бачив, з якою любов'ю у Грузії доглядають за пам'ятником Лесі Українці грузини. Вони впізнали в нас українців. Бо справді, ми ішли до пам'ятника, як до своєї рідної близької землячки". Хвилююче говорив Андрій Броїло.

З подякою владі за підтримку промовляв своє слово Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею. Лунали подяки на адресу музейників.

Довгі роки біля керма одного із кращих музеїв України стояла Заслужений працівник культури Віра Михайлівна Комзюк. Щиросердечна дяка і пошанування їй – за плідну працю. Сьогодні естафету перейняла Ольга Бойко. Взяла кермо без вагань, і впевнено веде флагман музейної справи через шторми та бурі нашого сьогодення. Що ж, побажаймо стійкості, мудрості і духу Лесиного!

А програма заходу тривала. Як і годиться, відбулась поминальна панахида за участю о. Івана Оринчака. Разом з тим у "білім будиночку" звучали вірші молодих поетів.

Все було так мило і по-справжньому, що  думка, немов пташа, гніздилася в душі:  Леся жива і   є присутньою серед  нас.

Це й не дивно, адже генії не вмирають.

l

Здавалося, відійшли в історію заходи, приурочені до дня смерті Лесі Українки, і можна передихнути. Аж ні! Це була тільки своєрідна прелюдія до головного  пошанування творчості Княгині української поезії.  5-6 серпня ц. р. на Ковельщину прибув письменницький десант з усіх куточків України, а також з Білорусі. "Географія" прибулих досить широка – Київ, Львів, Чернігів, Рівне, Мінськ і рідна Волинь.

Прибулі ні хвилини не мали перепочинку. У Ковелі віддали шану співачці досвітніх вогнів біля пам'ятника  Лесі Українці, поклали квіти і згадали поетесу мудрим словом. Захід відбувся за участю представників міської  і районної влади. Квіти були покладені й до пам'ятника Тарасу Шевченку.

Потому відкрив навстіж свої двері музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному. На гостей чекала широкоформатна програма вшанування Косачівського  "сузір'я":  екскурсії, поетичні читання і перепочинок в квітучій садибі-музеї.

А коли Сонце покотилося до надвечір'я, письменницька еліта України перемістилася до центральної районної бібліотеки. Цей заклад по праву вважається центром культурного й духовного життя Ковельщини і Волині. Колектив бібліотеки на чолі з директором Галиною Божик разом з відділом культури (начальник Тетяна Матяшук) докладають максимум зусиль для того, щоб культурологічний процес вирував і не затихав. Газета про це писала, і не раз. 

…Зал переповнений. Ковельська інтелігенція (і не тільки)  хоче почути думки від письменницької еліти України. 

Дві години спресувалися в одну мить. Вільний формат зустрічі підняв планку зацікавленості, адже кожен гість висловлював своє сокровення, читав найкращі поетичні творіння.

Недільний день 6 серпня позначився вшануванням неперевершеної "Лісової пісні" у знаменитому урочищі “Нечимне”. Тут відбулося поетично-мистецьке свято "Лісова пісня".

До когорти літераторів долучилися артисти Волинського музично-драматичного театру, аматорські фольклорні гурти із Скулина, Білина, Доротища та районного будинку культури.

Простір вічного Лесиного  узлісся наповнився піснями, музикою, грою артистів і мудрим словом. Вшанували хвилиною мовчання пам'ять засновника свята Василя Гея, а разом з тим і воїнів АТО, що віддали життя за шану волю і незалежність.

Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.

Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.

Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.

Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.

ххх

Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1265

Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".

"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 

Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. Мій співрозмовник – Іван Павлович, колишній працівник правоохоронних органів. 

l

– Іване Павловичу, що робити?  Гине наша незалежна держава. Потопає в болоті корупції. Чому можновладці свідомо "вирощують квіти" на могилу молодої країни? Пропадемо ж!

– Воно-то так, але  питання не просте. На мою думку, корупція – явище у нас всенародне. Воно проростало на полях бюрократичної радянської системи, а  свого розквіту досягло при нашій демократичній вольності.  Буття формує свідомість.

– Ви такі речі промовляєте, що страх огортає душу.

– Який там страх! Це спосіб виживання. Посудіть самі: лікар з вищою освітою отримує 2-3 тисячі гривень зарплати. За такі гроші сім'ю не утримаєш, автівки до смерті не будеш мати. А він же вважає себе інтелігентом-європейцем. Ото ж, покладені в кишеню халата 100-200 гривень, а деколи й "зелених", з одного боку, – це винагорода за надану послугу (така собі "премія" за хорошу роботу), з іншого – компенсація за недооплату державою його професійної діяльності. Скажіть, як оцю мікрокорупцію можна відносити до злочину?

А подібні речі, мов метастази  раку, проникли у всі сфери життєдіяльності: до чиновництва у владі, вчителів, правоохоронців, митників, прикордонників та інших.

– Побійтесь Бога! Ви вважаєте, що корупція – це запорука виживання? Але ж погляньте: одні жирують, гасають на небачених досі позашляховиках, будують розкішні палаци і ніжаться на найкращих курортах світу, а інші бідують. На хліб та молоко власних статків ледве вистачає.

– Кожному своє – такий світ. Умови виживання спонукають до пошуку. При бурях в океані виживає сильніший. Там не діє моральний Закон, християнські чесноти та справедливість.

– Але ж коли не діє Закон, немає держави. Суспільство, народ по похилій скочуються не просто до моральної і матеріальної бідності, а в безодню, звідки повернення немає. Хіба може існувати система, у якій маленькі гвинтики та шестерні не змащені, а великі – тиснуть на них силою і нищать загальний рух? Бог і природа у всьому створили гармонію, а хтось її руйнує.

А погляньте на вибірковість Закону.  Бідняк взяв мішок зерна і по "справедливості" отримав п'ять років в'язниці. Той, що привласнив мільйон, не тільки не буває покараним, а стає для декого своєрідним прикладом для наслідування в сірих хмарах теперішнього буття.

Що не кажіть, а при "совєтах" такого не було.

– Було, ще й як! Можливо, не такі масштаби, а суть та ж сама. Хіба забули, що генсек компартії Брежнєв мав автопарк “іномарок”? Таксисти своєю виручкою ділилися з начальством, а те підкріпляло "збіднілих" вищестоящих.

Мікрокорупція існувала і у вищих навчальних закладах.

– Не переконаєте – ладу в тій системі було більше. Та й  стражі порядку були чеснішими, відповідальнішими і честь мали.

– І сьогодні,  і вчора, і позавчора в суспільстві уживалися і злочинні елементи, і зразки беззавітного служіння народу та державі. Немає сенсу захищати ту чи іншу систему. Існує закономірність: бідність, рабство, лібералізм у законодавстві народжують великі та малі зловживання.

Як зароджується вірус корупції, знаю із власного житейського досвіду. У 80-их роках ХХ століття я вступив до інституту на заочну форму навчання. Відомо, що ця форма навчання не передбачає глибоких знань, але дає можливість здобути диплом про вищу освіту.

Вже на перших курсах на окремих предметах я спіткнувся і нахватався "хвостиків". Мрія про диплом поступово здавалася нездійсненною. В голові крутилася "думка": я не здатен осилити технічні предмети. "Не журись", – заспокоювали мене досвідчені заочники. – Все буде добре – прорвемося".

В системі навчання  є завжди слабкі місця, пов'язані з людським фактором. Тобто, були викладачі, які за матеріальне заохочення готові в залікову книжку поставити таке необхідне "задовільно". З допомогою новоявлених "наставників" мої спроби виявилися вдалими – я подолав заборгованість.

Не подумайте, що схилити викладача до отих незаконних "преміальних" легко. Потрібно знати його психологію, мати уявлення, що любить: гроші, коньяк чи відпочинок в ресторані. Обов'язково познайомитись із посередниками, яким він довіряє.

Мій друг Михайло, львів'янин, студент-вечірник, в тих справах був віртуозом. У мутній водичці хабарів плавав, як риба. Я поплив за ним і… потрапив на "гачок".

На одному з технічних предметів ми спіткнулися - викладач був чесним і вимагав чесних знань від студентів. Більше того, Михайло необачно пішов напролом – тобто в квартиру викладача із своїми "дарунками" і був видворений  звідти, а разом з тим на довгий час з інституту.

"Ми підемо іншим шляхом", – вирішив я. – Глибока розвідка показала, що викладач Аркадій Петрович (до речі, ковельчанин), ветеран війни, добропорядна людина, відпочиває влітку в Ковелі і там має старих друзів-побратимів.

Прорахувавши все – і психологію, і тактику, і стратегію, я, мов новоявлений Остап Бендер, навантажений наливками та закусками, в супроводі двох сивочолих ветеранів переможно крокував "в гості" до мого викладача.

Нас зустріли привітно і радісно. Розмова точилася мирна і довірлива, але ні про що – так собі: спомини та розповіді про життя-буття.

І раптом, коли всі "розігрілися", Аркадій Петрович по-батьківському звернувся до мене: "Вийдемо, юначе, на свіже повітря". Серце моє затріпотіло, як у пташки, що потрапила до рук птахолова. Я чекав суворого вердикту не на свою користь.

Аркадій Петрович, усміхаючись, сказав: "Я знаю, чому ти тут. Хочеш, щоб я поставив без перевірки знань позитивну оцінку. Не вийде! Невже ти такий дурний, що не можеш вивчити предмет хоч "на трійку"? У вересні чекаю на перездачу".

Оте "невже ти такий дурний" раптом перевернуло мій внутрішній світ. Воно запало у свідомість і поселилося там. Подіяло, як чарівний, гіпнотичний наказ екстрасенса.

З того часу я ні один предмет не "викуповував", а осягав знання, які здобував студіюванням тих чи інших дисциплін. Страх, викликаний невпевненістю і думкою, що "я не вмію, я не можу, я не осягну" – вивітрився назавжди. Залікову книжку перед захистом дипломної в секретаріат факультету я здавав другим! Це була перемога.

Так, завдяки випадку я вилікувався від вірусу корупції. На жаль, багато хто впевнений, що по кривій швидше дійдеш до заповітної мети.

– Ось бачите, Іване Павловичу, щоб краще жити, потрібно змінювати систему взаємостосунків у суспільстві.  І це можливо. Майдан Гідності стукає у наші серця.

– Майдан – це революція. А всі революції на своїй хвилі на берег нових формувань приносили більше сміття, ніж блага.

До влади подекуди прийшли не чесність, гідність і справедливість, а нахабство, брехня, корупція. Сьогодні модно у всьому звинувачувати Президента, Верховну Раду, Кабмін, місцеву владу. Але ж це – наш вибір. Їздимо до Європи, бачимо їхні порядки і разом з тим платимо на митницях хабарі. Тому не Майдан вирішує наші проблеми, а сумлінна праця, сувора дисципліна, які, піднімаючи на своїх плечах соціально-економічний та культурно-моральний рівень, покажуть не тільки убогість корупції, а головне – змінять нашу свідомість.

Ми ж "не дурніші" Європи, а де в чому і кращі. Надія живе, і світло близько…  

Анатолій  Семенюк.

Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".

"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 

Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 535

В пошуках істини

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 392

Душпастир 

Іван Оринчак

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 750