Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

l

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Здавалося, сама природа бере участь в цьому знаковому дійстві. Сірі хмари проясніли і дощик призупинили. Віти плакучої верби, ніби винуваті, опустили свої листочки до землі, нагадуючи, що краса природи безсила перед хилим агресором і що проти нього потрібно виступати єдиним фронтом. Прикро, що цю істину не зрозуміли деякі представники влади. Чом би депутатам, головам комісій, іншим чиновникам, не прийти сюди і не засвідчити, що й вони за мир?

Перед очима постає міжнародна акція в далекій Боснії-Герцоговині, в Меджугор’ї, у якій брали участь і ковельчани. Маршем миру довжиною 17 кілометрів (!) під палючим Сонцем йшли  зовсім юні і зрілі, а з ними разом – сивочолі. Що таке мир для тих, хто переживає жахіття війни, я бачив на власні очі в образі згорбленої бабусі, яка допомагала собі в ході милицями-малицями. Вона пережила біду і втрати від війни. Вона на «чотирьох» своїм ходом ніби закликала: зупиніть війни на планеті!

Наші діти й батьки, які теж прибули, на міську площу,  а з ними вихователі-керівники, через сірий простір несли свій голос:

«Президенте, політики і можновладці, дорослі дяді! Зупиніть війну прокляту заради життя в Україні».

l

Міська акція «Голуб миру-2017» пройшла напрочуд злагоджено, організовано і творчо. Маю право, як рядовий ковельчанин, виявити глибоку подяку, насамперед, методистам управління міської освіти Жанні Колесніковій, Палацу учнівської молоді – Людмилі Посполітак.

Окрасою урочистого дійства були по праву ведучі – Максим Ризванюк, голова ради учнівського самоврядування міста (ЗОШ №7) та Владислава Хвіц (ЗОШ №10). Все відбулося змістовно, чітко і артистично.

Про важливість і значення миру говорили виступаючі: Жанна Колеснікова, Олексій Шумік, працівник військкомату, Леонід Хвещук, голова Ковельської спілки ветеранів і волонтерів АТО. Мав слово і автор цих рядків. 

Переконливо з вуст виступаючих звучало, що саме «Юні – це майбутній мир» і кожен учень має бути гідним своєї Батьківщини – України. І разом з тим військовики запевнили, що, попри все, вони захистять і мирну працю, і навчання, і неньку-Україну.

Гарно прозвучали вірш «Про мир» у виконанні Ірини Сахарчук та Дарини Дубцюк і патріотична пісня у виконанні дуету (Евеліна Михалевська та Ілля Сидорук).

Під легку музику відбувся флешмоб «Мир», в якому діти виступали з голубами.

Кожна школа продекламувала свій девіз про мир.

Як і годиться, завмер майдан дорослих і юних у хвилині мовчання:

«Хай буде мир і зникне слід війни,

А голуб миру нас щораз оберігає.

Ми – українські дочки і сини,

І шлях до волі нас усіх єднає».

Ці слова майже молитовно пролунали з вуст ведучих. Переконаний: небо почуло. Нехай цей захід – маленька краплинка, але вона поповнює широке море мирних вод.

І я поетичними рядками долучаюся до боротьби за мир:

Чому ти плачеш, мамочко?

– Мамусю, рідна, мила моя

 мамочко,

Де татко наш? Нема його й нема…

– Ой, люба доню, моя співуча

 пташечко,

Не прийде він – забрала в нас його

 війна.

– Неправда, мамо! Я тобі не вірю,

Він сильний! Він війну перемагає.

– Моя дитино, пішов наш татко

 ради миру,

А куля хижа жалить в серце, 

не питає.

– Ні-ні, матусю. Чула я – Герої 

не вмирають.

А татко наш герой? Ну, правда ж,

 мамо.

– Герой… Його душа у небесах

 літає,

І в серці нашім він назавжди 

з нами.

– Мамцю, рідна, можна я світлину

Твою і татка під подушку покладу?

– Так, доню, нехай у сні прийде

 хвилина,

Де ми всі разом. Дай, Боже, миру

 наяву!

– Матусю, мила! Чому ти плачеш,

 мамочко?

Не вір нікому, що татка нашого

 нема.

– Закриймо віченьки. Засни вже,

 моє Сонечко,

Хай мир насниться й татко, а не

 війна.

l

Проснеться донечка, але немає

            вдома татка.

Ріка життя тече – сумує, плаче

 сиротина.

Дорослі дяді, зупиніть війну

 трикляту!

За гріх, який? За що нести провину?

О, Богородице свята, Ти добра,

 знаю.

Спини війну. Верни дитячий сміх.

Верни нам мир, прошу Тебе,

 благаю,

Заради щастя мам і татусів усіх.

Війна – це зло.

Війна – це кров.

Хай прийде мир

Й Твоя, о, Господи, любов!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

ххх

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 823

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

l

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Здавалося, сама природа бере участь в цьому знаковому дійстві. Сірі хмари проясніли і дощик призупинили. Віти плакучої верби, ніби винуваті, опустили свої листочки до землі, нагадуючи, що краса природи безсила перед хилим агресором і що проти нього потрібно виступати єдиним фронтом. Прикро, що цю істину не зрозуміли деякі представники влади. Чом би депутатам, головам комісій, іншим чиновникам, не прийти сюди і не засвідчити, що й вони за мир?

Перед очима постає міжнародна акція в далекій Боснії-Герцоговині, в Меджугор’ї, у якій брали участь і ковельчани. Маршем миру довжиною 17 кілометрів (!) під палючим Сонцем йшли  зовсім юні і зрілі, а з ними разом – сивочолі. Що таке мир для тих, хто переживає жахіття війни, я бачив на власні очі в образі згорбленої бабусі, яка допомагала собі в ході милицями-малицями. Вона пережила біду і втрати від війни. Вона на «чотирьох» своїм ходом ніби закликала: зупиніть війни на планеті!

Наші діти й батьки, які теж прибули, на міську площу,  а з ними вихователі-керівники, через сірий простір несли свій голос:

«Президенте, політики і можновладці, дорослі дяді! Зупиніть війну прокляту заради життя в Україні».

l

Міська акція «Голуб миру-2017» пройшла напрочуд злагоджено, організовано і творчо. Маю право, як рядовий ковельчанин, виявити глибоку подяку, насамперед, методистам управління міської освіти Жанні Колесніковій, Палацу учнівської молоді – Людмилі Посполітак.

Окрасою урочистого дійства були по праву ведучі – Максим Ризванюк, голова ради учнівського самоврядування міста (ЗОШ №7) та Владислава Хвіц (ЗОШ №10). Все відбулося змістовно, чітко і артистично.

Про важливість і значення миру говорили виступаючі: Жанна Колеснікова, Олексій Шумік, працівник військкомату, Леонід Хвещук, голова Ковельської спілки ветеранів і волонтерів АТО. Мав слово і автор цих рядків. 

Переконливо з вуст виступаючих звучало, що саме «Юні – це майбутній мир» і кожен учень має бути гідним своєї Батьківщини – України. І разом з тим військовики запевнили, що, попри все, вони захистять і мирну працю, і навчання, і неньку-Україну.

Гарно прозвучали вірш «Про мир» у виконанні Ірини Сахарчук та Дарини Дубцюк і патріотична пісня у виконанні дуету (Евеліна Михалевська та Ілля Сидорук).

Під легку музику відбувся флешмоб «Мир», в якому діти виступали з голубами.

Кожна школа продекламувала свій девіз про мир.

Як і годиться, завмер майдан дорослих і юних у хвилині мовчання:

«Хай буде мир і зникне слід війни,

А голуб миру нас щораз оберігає.

Ми – українські дочки і сини,

І шлях до волі нас усіх єднає».

Ці слова майже молитовно пролунали з вуст ведучих. Переконаний: небо почуло. Нехай цей захід – маленька краплинка, але вона поповнює широке море мирних вод.

І я поетичними рядками долучаюся до боротьби за мир:

Чому ти плачеш, мамочко?

– Мамусю, рідна, мила моя

 мамочко,

Де татко наш? Нема його й нема…

– Ой, люба доню, моя співуча

 пташечко,

Не прийде він – забрала в нас його

 війна.

– Неправда, мамо! Я тобі не вірю,

Він сильний! Він війну перемагає.

– Моя дитино, пішов наш татко

 ради миру,

А куля хижа жалить в серце, 

не питає.

– Ні-ні, матусю. Чула я – Герої 

не вмирають.

А татко наш герой? Ну, правда ж,

 мамо.

– Герой… Його душа у небесах

 літає,

І в серці нашім він назавжди 

з нами.

– Мамцю, рідна, можна я світлину

Твою і татка під подушку покладу?

– Так, доню, нехай у сні прийде

 хвилина,

Де ми всі разом. Дай, Боже, миру

 наяву!

– Матусю, мила! Чому ти плачеш,

 мамочко?

Не вір нікому, що татка нашого

 нема.

– Закриймо віченьки. Засни вже,

 моє Сонечко,

Хай мир насниться й татко, а не

 війна.

l

Проснеться донечка, але немає

            вдома татка.

Ріка життя тече – сумує, плаче

 сиротина.

Дорослі дяді, зупиніть війну

 трикляту!

За гріх, який? За що нести провину?

О, Богородице свята, Ти добра,

 знаю.

Спини війну. Верни дитячий сміх.

Верни нам мир, прошу Тебе,

 благаю,

Заради щастя мам і татусів усіх.

Війна – це зло.

Війна – це кров.

Хай прийде мир

Й Твоя, о, Господи, любов!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

ххх

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 507

Історія людини, церкви, міста, як широка ріка, тече в широке море і не спиняється. Вона нагадує про наші духовні витоки, про славу, борню за місце під Сонцем.

У вересні ц. р. виповнилося 90 років від часу заснування на Ковельщині, а разом з тим і Волині церкви редемптористів. Душею місії у 1927 році був Миколай Чарнецький.

Відомо, що польська влада не сприяла розвитку греко-католицької Церкви. Довелося докласти чимало зусиль для того, щоб навернути до себе людей, відданих Христовій вірі.

Знаємо, що у становленні церковної громади допомагав Микола Косач. Потому був найнятий дім по вул. Колійовій (нині Ветеранів), де обладнали вівтар, келії, розмовну трапезну.

За короткий період часу на Волині постало 29 парафій, які об'єднували понад 20 тисяч вірян.

У 1931 році редемптористи отримали приміщення ковельської церкви Св. Юрія, яка у свій час слугувала військовим.

Стараннями Миколая Чарнецького, який був висвячений у єпископи 1931 року, та його сподвижників у Ковелі постав новозбудований монастир на 10 келій.

Слід згадати активних місіонерів Церкви – владик Василя Величковського, Володимира Стерню, регента хору Дем'яна Куліша та інших.

Війна поруйнувала і храм, і монастир, та не зруйнувала духу Божого. До нищення Христової віри доклала свою руку комуно-атеїстична система, але й вона не змогла перемогти велетня духу якими були митрополити Миколай Чарнецький та ін.

Про велич сили духу владики Миколая свідчить яскравий випадок. Кат, який у в'язниці знущався над М. Чарнецьким, – пізніше, прозрівши, ставав на коліна і просив прощення.

З проголошенням Незалежності України знову дихнула на повні груди Христова віра. Відродилася і греко-католицька Церква у Ковелі.

У 1999 році протоієрей о. Михайло Волошин зробив перший крок до відновлення монастиря. Цю естафету перейняли ієромонахи Леонід Григоренко, а згодом – Євген Задорожний.

Новий світлий храм во славу Миколая Чарнецького прийняв вірних у 2009 році. Довгий час настоятелем храму був ієромонах о. Петро Мірчук. Сьогодні цю місію перейняв о. Михайло Іваняк.

Комуно-атеїстична система, Московський матріархат робили все можливе, щоб дискредитувати греко-католицьку віру Христову, яка має обряд східний, православний, а підпорядкування – Риму. Незважаючи на тортури, заслання, всілякі приниження священиків і вірних, їм це не вдалося. Церква розвивається і примножує духовність українців.

Храм Миколая Чарнецького є патріотичним осередком духовного українства Ковельщини і Волині.

В контексті суперечок про канонічність, законність патріархатів влучно висловився Євген Задорожний:

"Погляньте з висоти Ісуса Христа на Землю. Ви побачите луг, на якому – різні квіти-конфесії. В цьому різнобарв'ї Христова віра розквітає і примножується, а Христос радіє".

І справді: вірні парафіяни церкви Миколая Чарнецького вдихають цілющі запахи цієї славної Божої квітки, яка є коштовною окрасою духовного світу неньки-України.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Історія людини, церкви, міста, як широка ріка, тече в широке море і не спиняється. Вона нагадує про наші духовні витоки, про славу, борню за місце під Сонцем.

У вересні ц. р. виповнилося 90 років від часу заснування на Ковельщині, а разом з тим і Волині церкви редемптористів. Душею місії у 1927 році був Миколай Чарнецький.

Відомо, що польська влада не сприяла розвитку греко-католицької Церкви. Довелося докласти чимало зусиль для того, щоб навернути до себе людей, відданих Христовій вірі.

Знаємо, що у становленні церковної громади допомагав Микола Косач. Потому був найнятий дім по вул. Колійовій (нині Ветеранів), де обладнали вівтар, келії, розмовну трапезну.

За короткий період часу на Волині постало 29 парафій, які об'єднували понад 20 тисяч вірян.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1462

Що бачить 

із хреста Спаситель?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1148

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина

Арсен Борисович 

МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

"Смакувало солодощі" панської Польщі і перших "совєтів", німецьких фашистів і польсько-волинського протистояння, сталінських репресій та сибірського заслання, боротьби за незалежність і омріяної волі.

Артем Матвіюк вистраждав свою філософію сенсу життя: "Ось помру, поставлять пам'ятник на цвинтарі і забудуть. А коли напишу книгу про історію села — то цей пам'ятник буде слугувати майбутньому поколінню. Хтось прочитає і втішиться, бо славні земляки наші були".

І він дослідив, написав і видав дві книги "Клевецьк — моє село". Це було непросто, адже після заслання НКВС заборонило проживати на Волині, а тому вимушений був поселитися із сім'єю в Бориславі.

Та сила тяжіння батьківської землі непереборна. Кожна вільна хвилина — і він тут. Ковель, Турійськ, Ружин, Миляновичі, Старі Кошари, Зілов, Клевецьк, Городелець та інші населені пункти Арсен Матвіюк, як колись Григорій Скворода, обійшов пішки.

Збирав свідчення людей, відновлював історичні події у своїй, чужій пам'яті, звіряв їх в архівах державних та силових установ й викладав на папері. Не маючи достатньо грошей, якимсь чином видавав, а  потому дарував землякам.

Звершилася мрія, та не заспокоївся, бо сенсом життя стало написання правди про сталінські репресії, заслання і наругу над українцями, яку чинила та жорстока система. Він мусив донести людям ту "крупинку" правди, де "за свою тяжку працю, не тільки для себе, але й держави, мусили все покидати і їхати на "білі медведі"…

Він дослідив, що існував Наказ від 22 червня 1944 року за № 0078/42 про виселення у найдальші куточки СРСР усіх українців (!). Вдумаймося: з 1944 по 1952 роки тільки із Західної України насильно було переселено 203662 людини (сім'ями та родинами). Все, що пережив сам і його побратими, А. Матвіюк описав у книзі "Рушив поїзд в далекий Сибір". Спомини очевидців, сотні світлин та архівних документів перетворюють книгу на цінний історичний документ. Це — титанічна праця в ім'я нашого майбутнього без репресій.

Сім'ю Матвіюків репресували у 1950 році і відправили в Іркутську область ешелоном № 97222. Цьому передувало кількамісячне перебування у пересильному таборі, що знаходився на території, окресленій вулицями Івасюка—Чубинського—Вербицького (район ПТУ-5 і комплексу "Наше місто"). Там були жахливі, нелюдські умови. У двох бараках утримувалося під наглядом охоронців і собак за дерев'яним парканам 1110 чоловік. Витерпів. І як пам'ять про ті страхіття, добився встановлення на будинку № 20 по вул. Івасюка меморіальної дошки.

Арсен Борисович знову і знову, мов для просвітлення пам'яті, повертався до тих подій. Він тричі збирав тих, хто піддався репресіям і після реабілітації повернувся на Батьківщину.

Їх залишилося небагато, буквально одиниці. Хтось спочиває під хрестом на чужині, а хтось уже й тут. Є й такі, що працюють на Росію. Арсен Матвіюк був завжди з тими, у кого серце б'ється Україною. Після заслання, разом із дружиною Любов'ю Броніславівною Крисько (на знімку) звели сімейне "кубельце" в місті Бориславі, а душа його жила  біля  клевецьких лелек, батьківського хутора і своїх рідних односельців.

Був стійким і принциповим в питання українства. Якось, будучи в музеї Дмитра Яворницького, що у Дніпрі, Арсен Матвіюк зауважив: експонати  підписані російською мовою. Через деякий час поїхав туди, щоб переконатися, чи виправили музейники помилку.

Всі свої заощадження віддавав на розбудову Клевецької церкви, поїздки до архівів та видання книг. Скільки ж то стежин витоптано у рідному краї! У нього був нескорений козацький дух. Та сили не безмежні. Струна, яка бриніла мажорною нотою життя, раптом надірвалася: перестали слухатися ноги! О, як він переймався і  мучився цим. Як нам стало не вистачати його усмішки, щирого слова.

У просторі нашого існування з'явився вакуум, який заповнився сумом. Та, попри все, свою земну місію Арсен Борисович виконав до кінця. Його душа птахом крилатим літає над Волинню, Бориславом, світлу пам'ять залишаючи за собою в наших серцях.

Рушив поїзд в далеку дорогу,

Сколихнувся вагон і помчав.

Я в останній вже раз подивився

На те все, що так щиро  кохав.

Рідний краю! Не забуть слова святі ці

Ти — назавжди у серці, хоч в терновім

вінці.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина Арсен Борисович  МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 1262

Юлія Кубай –

в “Коронації слова” 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1609

Вичитав у програмі ювілейних урочистостей загальноосвітньої школи № 10 цікаві «крилаті» слова, або своєрідний декалог: 

Мудрість – досягаємо її.

Дисципліна – 

дотримуємося її.

Дух – гартуємо його.

Любов – плекаємо її.

Дружба – розділяємо її.

Поради – приймаємо їх.

Критику – сприймаємо її.

Честь – бережемо її.

Побував на святі і пересвідчився, що проголошених правил тут дотримуються неухильно. Але про все – по порядку.

Заспів

Попід Сонечком ясним, вічно юна й прекрасна, задивилась на Ковель десята школа.

Майнув час крилом, пригорнув до себе вчительську працю, творчі досягнення учнів та випускників і переживання та радість батьків.

І знову (тридцятий раз!) перший дзвоник голосними світло-тонними звуками скликає на майдан гостей, педагогів, татусів, дідусів, мам та бабусь і головних винуватців свята – учнів.

Цей дзвоник не простий, традиційний – у нього магічна сила. Як задзвенить, як заграє, як замайорить, – щастя струмком у душі розливається.

Він – заспів до походу в Країну Знань, поклик до нелегкої праці в ім’я учня. Нарешті, це – старт до нових змагань за місце під Сонцем в просторі освіти.

Схилились віти верби плакучої в пошані, виструнчилися перед лінійкою стрункі до неба ялинки, а за ними закохані берізки в ніжно-зеленому вбранні надихають на творчість.

У 1987 році ці дерева були маленькі, як першокласники, що прийшли на подвір’я школи. Виросли, похорошіли, поважними стали. А учні? О, ті перші першокласники розцвіли зрілістю, мудрістю та мужністю! Серед них видатних і гідних школи багато.

Звикли чути фразу: «Вчитель – сівач мудрого, доброго  й вічного». «Е, ні! – кажу я. – Цього замало! Мусимо оцінювати цей засів реальним результатом – скільки зерна добротного зібрали».

Без перебільшення можна сказати, щедрий врожай видався. Якби в скарбницю десятої школи покладав усі досягнення та перемоги, корисні справи та добродійні вчинки, то виросла б гора висока і розлога, на вершині якої ім’я вчителя святиться, а на схилах пишним густим рястом патріоти та Герої України, видатні особистості та вчені, керівники, інженери, лікарі, бізнесмени. Є чим гордитися!

По праву школа входить в число найкращих в місті Ковелі у багатьох номінаціях.

Розгадую таємницю: в чому запорука успіхів? Вона – в любові до учнів, до школи, до своєї професії. Я це читаю в очах і педагогів, і батьків. А доки формується святковий майдан, загляньмо за  куліси історії закладу.

Екскурс в історію

1 вересня 1987 року в освітянському просторі Ковеля з’явилася нова школа за номером 10, з десятилітнім терміном навчання. В естетично оформлені, просторі, світлі класи тоді прийшли 1050 дітей, серед яких – 27 шестирічок. Учні навчалися в одну зміну.

Учительський колектив виглядав вагомо і професійно: 61 педагог–спеціаліст. Із становленням школи впевнені кроки робило учнівське самоврядування. Першим директором був призначений Ігор Водоп’янов.

Ішли роки. Формувалася міцна, дружна шкільна родина, основою якої була «трійця»: учень – педагог – батьки. Колектив поповнювався  самодостатніми та амбітними молодими спеціалістами, які гуртувалися навколо ветеранського ядра школи. Маємо з пошаною і подякою за працю згадати найперших, які і до сьогодні на освітянському містку міцно тримають штурвал корабля під сучасною назвою «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 10».

Це –  Н. П. Абрамчук, К. Г. Макарук (українська мова та література), В. Є. Гаврилюк, Л. Я. Гущук, І. Є. Товкач та О. М. Харчук (початкові класи), Л. К. Гунько (англійська мова), Т. В. Дорожко та С. М. Шульгач (географія), Г. Г. Лисиця (трудове навчання), О. В. Приймачук та Л. М. Слободян (зарубіжна література) та інші.

Станом на 1 вересня ц. р. в ЗОШ І–ІІІ ст. № 10 у 33 класах навчається 892 учні, з них (що найбільше тішить) 84 першокласники. Трудовий колектив школи складає 107 працівників, з них – 76 педагогів, фахівців-професіоналів своєї справи.

Якісний склад педагогічного колективу виглядає вагомо. Тут 41 вчитель –спеціаліст вищої категорії, 23 –  вчителі – спеціалісти першої і другої категорій. 4 педпрацівники нагородженні нагрудним знаком «Відмінник освіти України». Звання «старший вчитель» носять 11 педагогів, а «вчитель-методист» – 10.

З 2005 року школу очолює високопрофесійний спеціаліст педагогічної справи Світлана Шворак.

І вчора, і сьогодні робота освітянської установи позначена визначними досягненнями, інноваційною діяльністю вчителів і високими результатами учнів, їх перемогами у Всеукраїнських, обласних та міських олімпіадах з базових предметів, і разом з тим, у творчих турнірах та інтелектуальних конкурсах, спортивних змаганнях тощо. Але найбільше тішать високі результати у ЗНО.

Знову мусимо зазначити, що важливу роль у навчально-виховному процесі відіграє учнівське самоврядування під значущою назвою «Шкільне братство».

Школа пишається (як уже згадувалося вище) своїми випускниками, серед яких – керівники, менеджери, лікарі, педагоги, інженери, вчені.

Наприклад, Андрій Шульгач став кандидатом наук. Юлія Кубай, випускниця кафедри комп’ютерних мультимедійних видань Національного авіаційного університету, видала захоплюючий роман «Душа», який здобув другу премію конкурсу «Коронація слова»  2016 року.

Про окремих випускників можна писати багато. Особливо слід відзначити, що школа прищеплює такий необхідний Україні патріотизм. Герої АТО Олександр Ярмолюк та Анатолій Шилік віддали своє життя за нас, за школу, за рідну землю, за мир.

Схилімо голови перед їхньою пам’яттю, так само не забуваймо і тих ветеранів, що пішли від нас у засвіти.

Шкільна родина сьогодні, як ніколи, згуртована, високопрофесійна і гідно несе прапор школи й України. 

Слова шкільного гімну звучать, як наказ:

У житті примножуй славу

Поколінь минулих.

Так працюй, твори натхненно,

Щоб далеко чули.

Що ж, ці заповітні слова – не на вітер. Весь Ковель чує, бачить і оцінює.

Мелодії свята

Яка краса! Яка чудова осінь! І в цьому просторі – радісне свято. Здається, півміста зібралось на шкільному майдані і квітучих алеях школи. Багато хто в приміщенні оцінює за літо зроблене. Хто сказав, що урочисту традиційну лінійку потрібно замінити на пікнік та інші ігри? Тут  – урочисто, піднесено і відповідально. Цвіте майдан усмішками, дитячою і жіночою красою, чоловічою суворістю і щебетанням пташенят найменших. Серце хвилюється навіть у мене сивочолого.

Цей майдан – то пісня школи, яка сповіщає про новий навчальний рік.

– Школо, струнко! – командує Світлана Іванівна.

І всі випрямляються і завмирають.

Піднесено звучать звуки гімну і маршу при  внесенні прапора школи. Чинно і по-дитячому несміло виходять на лінійку найменші. Вони проходять під вишитими українськими рушниками. Юних школярів ведуть класні керівники Жанна Яцук, Катерина Шворак, Валентина Гаврилюк. Ці невтомні педагоги, чарівниці дитячого настрою для першокласників – як мами. Їм гучні і бурхливі оплески.

Затихає на мить майдан. До стенда, на якому фотосвітлини Героїв АТО Олександра Ярмолюка та Анатолія Шиліка, кращі учні покладають квіти.

Учнів, батьків, педагогів і гостей вітає Світлана Шворак. До поздоровлень приєднуються Андрій Товстига, заступник міського голови, а за ним – Лариса Жабюк, головний спеціаліст управління міської освіти (до речі, вона випускниця школи 1992 року), Ольга Сандар, заступник директора з виховної роботи, яку  нагороджено Грамотою облуправління освіти, Ігор Водоп’янов, перший директор школи, Ольга Чепак, завідуюча ДНЗ №1,  Наталія Машенцова, голова батьківського комітету. Слово мав і автор цих рядків.

Ветерана педагогічної праці Ольгу Килибу нагороджено Знаком народної пошани за відданість справі (відзнака за знання, душу, серце, віддані дітям). Зворушливо!

І  ще одна новинка – право першого дзвоника надається першокласникам 1987 року Тамарі Килибі та Віктору Шевчуку і першокласникам 2017 року Анастасії Сандар і Володимиру Іллюку. Естафета поколінь  – в дії! 

У фойє школи ще одна цікавинка – на великому форматі паперу гості пишуть свої побажання.

Вписую в історію школи і я свої побажання: «Спішіть творити Любов. Саме з любові виростає добро, успіх і мир».

Тож хай їм і надалі щастить у роботі, навчанні, а я дарую такі поетичні рядки:

Якби всі здобутки  виклав у 

скарбницю,

Виросла б висока, на весь 

світ гора.

На вершині  ім’я Вчителя 

святиться,

Над вкраїнським  шляхом – 

світлая зоря.

Перший дзвоник лине 

піснею надії.

Осінь, мила осінь – неба 

голубінь.

Працею й знаннями 

окриляйте мрії,

Славте рідне місто й 

матінку-Волинь!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Вичитав у програмі ювілейних урочистостей загальноосвітньої школи № 10 цікаві «крилаті» слова, або своєрідний декалог: 

Мудрість – досягаємо її.

Побував на святі і пересвідчився, що проголошених правил тут дотримуються неухильно. Але про все – по порядку.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 813

23 серпня. Селище Голоби. Сюди на святкування Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України з'їхалися небайдужі люди з усієї Ковельщини. Розділити з голобчанами радість свята прибули гості із сусідньої Польщі (представники п'яти громад) та Білорусі (із Кобрина).

Як і годиться, у головних організаторських та розпорядчих ролях – керівники різних гілок влади: Віктор Козак, голова райдержадміністрації; Андрій Броїло, голова районної ради та Сергій Гарбарук, очільник Голобської об'єднаної територіальної громади. Активну участь у святі взяли їхні заступники, начальники відділів та управлінь, а також представники усіх сільських і селищних громад Ковельщини, духовенства.

Свято в селищі проводиться не випадково. У недалекому минулому тут розміщувався центр Голобського району. Сьогодні діє об'єднана територіальна громада, створена на Волині в числі перших.

Тут пробують виживати, як-то кажуть, на самостійних "хлібах",  і не безуспішно. Про здобутки громади газета писала  не раз. І ось до великого державного свята – новий подарунок: сучасний, багатофункціональний, як лялечка, стадіон, котрий незабаром мають урочисто відкрити. Заходь, насолоджуйся футболом, волейболом, баскетболом, тенісом, легкою атлетикою та іншими видами спорту, примножуй міць і силу, гартуй козацький дух.

Саме на стадіоні відбулося урочисте підняття Державного Прапора України. Завмерло серце, коли синьо-жовтий стяг затріпотів, наче птах крилами, на вітрі. Його підіймають кращі учні району. Хто б що не казав про негаразди теперішнього життя, Україна міцно вкоренилася у наших серцях, і я переконаний – навіки.

Та не тільки стадіон –все селище цвіте Україною, різнобарв'ям вишиванок. Вдумайтеся, як гармонійно у світлі кольори нашої аури вплітається споконвічний код нації та душі української – вишивка. Вона в рушниках, на сорочках, платтях, сувенірах, оберегах, ляльках-мотанках тощо.

На стадіоні пізніше відбувся ХХІХ районний фестиваль "Козацькі розваги", а також поєдинки чемпіонату України з жіночого футболу.

У центрі селища організатори запросили в "Гостинний двір". Тут бачимо звичаєве, традиційне, культурне, обрядове багатство. Його представляють найкращі аматори-артисти, умільці прикладного мистецтва, музиканти і щедрі господині місцевої кухні із Дубового, Люблинця, Білашева, Велицька, Білина, Колодяжного, Зеленого, Доротищ, Голоб, Любитова та інших місцевих громад району.

Біля кожного намету – пісні, музика, гумор, обрядові та хореографічні картини, запросини скуштувати медовуху, пиріжки, вареники та іншу смакоту. Все – з відкритим серцем та із селянською щирістю та щедрістю. Від тієї різнобарвної краси, веселого сміху, народної пісні, музичної мелодії радість рікою розливається. Гості з-за кордону зачаровані, приємно здивовані, швидко приймають правила гри і стають на мить українцями.

"Гостинний двір" передає естафету голобському Будинку мистецтв. Він виглядає справді по-святковому. Ведучі запрошують на сцену Андрія Броїла, Віктора Козака та Сергія Гарбарука. В кожному виступі – історія, аналіз проблем сьогодення і щиросердечні вітальні слова.

Сергій Гарбарук наголошує, що новостворені громади – це не роз'єднання, а, навпаки, об'єднання на основі успішного господарювання. Думка  важлива не тільки для Ковельщини, але  й всієї України.

Зарубіжні гості теж виголошують вітання. Бурхливими оплесками присутні зустрічають  слова: "Вільна Польща неможлива без вільної України,  як вільна Україна неможлива без вільної Польщі". Так само і споконвічна  дружба українців та білорусів – запорука незалежності та стабільності нашої держави.

Керівники району та голобської громади нагороджують Почесними грамотами найкращих. Це – воїни АТО, громадські активісти, працівники підприємств, організацій та установ. Їх багато, досягнення вагомі, але формат газети не дозволяє озвучити всі їхні досягнення та здобутки. Просто щире і людське "спасибі" – за працю в ім'я України!

До вітань долучається представник благодійного фонду Степана Івахіва “Патріоти Волині” Павло Самолюк. Він вручає Грамоту Верховної Ради України знаменитій квітникарці з Голоб Лідії Петрусенко-Касьяновій. Заслужено – нічого не скажеш!

Офіційна частина – це теж свято: під час її пошанована і озвучена слава праці, без якої Україна, ота омріяна і щаслива, не відбудеться.

Болем у серці відгукується хвилина мовчання. У символічний  жертовний стрій “стають”  полеглі на Сході України Андрій Мостика, Андрій Омелянюк, Павло Редькович, Олексій Тарасюк, Станіслав Максимчук, Роман Данилевич, Володимир Киян, Олександр Ярмолюк, Анатолій Шилік, Олександр Артемук, Олег Вишневський, Олег Остапенко, Микола Яворський, Андрій Задорожній, Сергій Дем'яник.

Вічна пам'ять… Герої не вмирають! Вони назавжди  в людських серцях, і разом з нами захищають Україну.

Далі свято знову заграло, заспівало, затанцювало. Не шумливими артистами із бізнес-шоу, а талановитими народними аматорами сцени Ковельщини.

Б'юсь об заклад: вони найкращі, готові звеселяти і зачаровувати глядача з головної сцени України. Сашко  Шевчук, Настя Міщанчук, Даринка Середа та Олександра  Осокіна, дует "Патріоти", а з ними гурт "Дударик" та й інші – це надія і майбутня слава нашого краю. Концерт – мов безперервний ланцюг радості. Гурти, солісти, танцюристи  безперервним потоком виходять на сцену, дарують пісні, поезію, танці, а за ними вже інші. І знову  стримує обмежений формат газети, бо потрібно (і заслужено) озвучити всіх поіменно, а місця не вистачить – багата талантами Ковельщина. Виступи майже всі на "Біс", під бурхливі оплески глядача. Особлива подяка ведучим – Андрію Мигулі та Інні Вознюк.

З синьо-жовтими крилами

 дужими

Птах дивний і віщий високо

 летів.

Він ніс Незалежності

     радісне свято,

На весь світ було чутно його

 сильний заспів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час загальнорайонних святкових заходів, присвячених Дню Державного Прапора України і Дню Незалежності України, в Голобах.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

23 серпня. Селище Голоби. Сюди на святкування Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України з'їхалися небайдужі люди з усієї Ковельщини. Розділити з голобчанами радість свята прибули гості із сусідньої Польщі (представники п'яти громад) та Білорусі (із Кобрина).

Як і годиться, у головних організаторських та розпорядчих ролях – керівники різних гілок влади: Віктор Козак, голова райдержадміністрації; Андрій Броїло, голова районної ради та Сергій Гарбарук, очільник Голобської об'єднаної територіальної громади. Активну участь у святі взяли їхні заступники, начальники відділів та управлінь, а також представники усіх сільських і селищних громад Ковельщини, духовенства.

Свято в селищі проводиться не випадково. У недалекому минулому тут розміщувався центр Голобського району. Сьогодні діє об'єднана територіальна громада, створена на Волині в числі перших.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1747

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

l

Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.

Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.

Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.

Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як  стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.

Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як  серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…

Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.

Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.

Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.

На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.

Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.

l

Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?

Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.

Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.

І це сталося!

Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.

Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль,  цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.

На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.

Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.

Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий  – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.

– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.

– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…

– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?

– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.

– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!

– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.

– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.

– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.

Галина була сама не своя. Піти із слідчим  на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.

Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.

– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.

Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина  відсіче і голову, і кохання, і саме життя…

Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.

Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.

Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.

l

Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:

– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?

– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.

"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.

– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.

Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".

Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.

Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.

Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди. 

Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".

Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 959

"Непохитно надіюсь на Господа".

(Псалом 39-1).

Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.

Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.

Вітер все дужчав і дужчав. Він зривав символ комуно-атеїстичної ідеології і змінював їх  на національні українські та духовні християнські. Розкривав дах державної  неефективної бюрократичної системи, оголюючи її  недоліки. Розвіював комуністичні гасла з проросійським відтінком і сміливо вносив в маси нові революційні: "Геть від Москви!", "Слава Україні!" тощо.

Народним многоголосим  залунало колись заборонене: "Ще не вмерла України" та оптимістичне: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу, славну Україну, гей, гей розвеселимо". Ейфорія  мрій потоками свіжого духу летіла над Україною та цілим світом.

Хто ті сміливці – першопрохідці, що кинули виклик грізному хижому імперському звіру? З пам'яті виринають імена і прізвища тих, хто на Ковельщині запалив смолоскип на шляху Свободи і Незалежності.  Багато з них із  засвітів спостерігають за нами. Це – Адам Поляк, Ігор Лучко, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Микола Олексюк, Віктор Семенюк, Олександр Козак, отець Петро Левочко, Георгій Остапюк, Пилип Турчин та багато інших. Вічна їм слава!

Це була жорстока боротьба, пов'язана з ризиком потрапити на сибірський лісоповал, втратити кар'єрні можливості і стати "білою вороною" в суспільстві.

Тимчасово затаїлись  сторожові комунізму. Надіялись на перемогу ГКЧП і відновлення СРСР. Та колесо історії назад не повернеш і не зупиниш.

В Ковелі вирував національно-демократичний рух на всіх напрямках боротьби за Незалежність. Демократична депутатська меншість, підтримана більшістю населення міста, перемогла прокомуністичну більшість. В результаті одними з перших на Волині були прийняті рішення про український національний прапор, Гімн, Герб та інші важливі питання державотворення.

Ейфорія боротьби підносила Рух на крилах. Тріпотіли маленькі синьо-жовті прапорці, наповнені енергією свободи, на автівках. Простягся живий ланцюг від Львова до Києва, де теж були ковельчани.

Та не зникло зло у тих, хто не любив Україну або втратив посади. На одній із сесій депутати голосували за дозвіл на провадження кримінальної справи на депутата, який був затриманий міліцією за дрібну крадіжку. Через кілька років він свою образу висловив  зверхньо і цинічно: мовляв, дивіться, скільки померло тих, хто голосував "за". На всіх чекає кара.

"Не суди, і судим не будеш. Хто проклинає, той сам себе карає", – сказав тоді я.

Таких ображених було немало. Вони готові були до помсти. Ніхто не помічав, що саме від них передавалася "естафета" у наш сучасний світ із таких негативів, як нахабна корупція, казнокрадство, бандитизм та зневага до власного народу. 

Злегковажили Незалежність! Не зчулися, як був  втрачений Крим, як була розпочата операція "Новоросія", як розпочалася війна на Сході України. Країна впала у бідність, хаос і зневіру.

l

Відомий правозахисник Семен Глузман, який за своє вільнодумство 10 років відсидів у психлікарні та  концтаборах, на запитання журналіста, чи повторив би він свій шлях, знаючи яким буде сьогодення, відповів: "Ні... Мабуть, ні".

Такі думки непоодинокі, і вони  народжуються на хиткій основі нерозуміння того, чому так відбувається. Багато хто Незалежну Україну звинувачує у своїй бідності, нестабільності, зрештою, у всіх негараздах власного життя.

– Стоп! – вигукую я тим, хто так думає. – Маємо зрозуміти, що існує підміна понять. З висоти філософського бачення Україна – це символ, святість. Україна – це я, ми, квітуча земля, повітря, вода, багатющі надра. Україна – це земля обітована. І хочеться чи ні, ці речі не паплюжать і не зневажають.

Інша справа – олігархічна влада, система управління державою і низький рівень свідомості й принциповості членів суспільства створюють дисбаланс у розподілі прибутків від наявних багатств країни і породжують неналежні, на рівні приматів, умови виживання.

Крім ейфорії мрій (часто віртуальних) та звинувачень: "А ви бачите…", крім вірусу байдужості, існує Віра та її носії. Впевнений, що Левко Лук'яненко, після знущань кадебістів і судівської сваволі, скаже: "Якби мені запропонували знову пройти цей шлях, я його пройшов би".

У рідному Ковелі є когорта патріотів-активістів, тих, хто творив героїку дев'яностих. Вони не "пускають сльозу" за втраченими ілюзіями, а своїм голосом, духом утверджують здобуту Незалежність, борються проти негативних проявів сьогодення, які, немов бур'яни, проростають на нашому вільному полі.

Це – Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Геннадій Сарапін, Юрій Музичук, Микола Волянюк, Богдан Бачук, Алла Полякова, Валентина та Григорій Олійники, Оксана Мулярчук та інші.

На зміну старшим, мудрим стають у стрій нові покоління з сучасним баченням нової України в Європейській сім'ї єдиній.

l

Опонент дорікне: "Україна в руїні і продовжує занепадати, просвітку цьому не видно".

Вірю, що навернемось  до істин загальнолюдських. Святе письмо наставляє: "Спіши творити добро". І хай там олігархи ще якийсь час потопчуться по Україні. Нехай байдужі не бачать світла. Нехай песимісти пророкують кінець світу, завжди будуть ті воїни Світла, які серцем чують слово "любов" від Пресвятої Богородиці і Господа нашого Ісуса Христа. Саме вони на цій руїні засіють квіти Відродження.

Так, сьогодні Росія хижими пазурами двоголового орла роздирає тіло молодої держави. Європа – наша надія, мов невірний Хома, хоче торкнутися наших ран, щоб пересвідчитися, що ми живі.

Попри все, ми живі, сильні і незалежні. Нашу Незалежність на своїх плечах несуть воїни АТО. Нашу Незалежність формують нові патріоти. Ми не змінюємо свій вибір – Україна, як і матір, одна-єдина. Тут наші смуток, горе, радість і надія. Це наше свято!

Хто вірить, ставайте у єдиний стрій!

Свіжий, життєдайний і животворний вітер летить над просторами землі обітованої під назвою Україна. Це вітер очищення. Вітрильник надій із напнутими парусами борозднить широкий океан – він знайде щастя. Все в нас буде добре!

…Злетів птах Незалежності над рідною країною. Хвилюються в неспокої ліси, степи й моря. Бо ж не усе в нас склалося, не завжди йдемо правильною стежиною. Спаси, направ, Ісусе! Не згасни, мрії вічної зоря!

Бо ж Незалежність наша – 

то соловей співучий,

І пісня, й мова, й доля, 

і синьо-жовтий стяг. 

Вона – в душі і серці, в часи щасливі

 й злючі,

 Вона вінком заплетена з поразок

 і звитяг.

Б'є джерело історії, не мулиться

 криниця.

Одвіку і донині – свята батьківська 

земля.

У кого віра в серці і дух міцний, 

як криця,

До того із піднебесся тисячолітня

 Україна промовля:

"Шикуйся в новий стрій, оголюй

 шаблю праведну.

Гуркочуть громовиці, летить 

крізь бурі птах.

Стихія боротьби змете потворні

 лиця,

І засіяє в славі мого народу шлях".

Ідуть в похід за волю твої вірні сини,

Співають величальну тополі 

й ясени!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Непохитно надіюсь на Господа".

(Псалом 39-1).

Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.

Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 705