23.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

4І засяють бані та хрести церкви Володимирової

Ця церква, на моє глибоке переконання, має стати «візитівкою» Ковеля. Будуть їхати гості із Західної Європи або зі Сходу України,  і кожен  зупинить свій погляд на красуні-святині, шедеврі сучасних волинських архітекторів і будівничих. Вже сьогодні недобудований храм, увібравшись в корону позолочених бань, виглядає напрочуд гарно, естетично і велично.
І все тут до ладу, адже храм носить ім’я Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, названого в народі з любов’ю «червоне сонечко», відомого як хреститель Руси-України.
Храм будується, можливо, не так швидко, як хотілося б,  зате на твердій основі Віри та Надії.
–Хоч би за життя побувати на Божественній літургії у новому храмі, –бідкаються старші віком парафіяни-будівничі.
–Помолитесь, і збудуться ваші мрії, бо святиня наша, як і Ісус Христос, живуть у вашому серці, – відповідає своїм прихожанам отець Віталій, настоятель храму.

Ця церква, на моє глибоке переконання, має стати «візитівкою» Ковеля. Будуть їхати гості із Західної Європи або зі Сходу України,  і кожен  зупинить свій погляд на красуні-святині, шедеврі сучасних волинських архітекторів і будівничих. Вже сьогодні недобудований храм, увібравшись в корону позолочених бань, виглядає напрочуд гарно, естетично і велично.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1065
Читати далі
23.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

4І засяють бані та хрести церкви Володимирової

Знайомтесь: 
отець Віталій Лехкобит
Він – наш, волинський. Народився в селі Мишеві Іваничівського району. Змалечку привчений до землі і плуга, коси й цілющої роси.
Була у їхньому селі церква. Дитиною вивчив дві колядки старослов’янською мовою. Пішов на Різдво колядувати по селу. Дід дав десять рублів – зрадів. Думав, що похвалить.
А дідусь онуку в докір: «Вітю, а ти знаєш, що співаєш?». Звичайно, що не знав. Отака була перша дідова наука: будь біля Бога і з Україною. І хоч прислужував Віталій кілька років у тій церкві, але дідова настанова стала дороговказом на все життя.
Це була не єдина наука. З двадцяти літ став працювати біля батька на комбайні. Світогляд формувався із настанов батька та діда. Він знав, що православну церкву у селі побудував поляк. Польський маєток виглядав багато. Палац, сад великий, річка, дбайливо доглянуте поле.
Прийшли «совєти»-комуняки: потрощили, поруйнували і будівлі, і сад. Хотіли й церкву – але селяни не дали. Якийсь комсомолець-атеїст престол осквернив. Ікони, Біблію, панікадило, чашу — все позабирали. Він знав, що весь рід осквернителя згинув – Бог покарав. Так навертався до Віри.
Ще до армії пробував вступити до духовної семінарії. Не прийняли. Довелося вчити не Святе письмо, а армійський статут.
Після армійської служби, добре підготувавшись, вступив до Київської духовної семінарії. Після закінчення став служити у Свято-Благовіщенському соборі м. Ковеля.
У кожної людини є внутрішня суть єства, яка  піднімає її до рівня особистості і патріота.
Виник Майдан… Отець Віталій три рази був у розбурханому революцією Києві.
Потрібна допомога воїнам АТО – він з громадою збирають речі, гроші і відправляють захисникам країни. Більше 20 тисяч гривень при будівництві храму і нашій бідності – це немала сума. Коли відбуваються міськрайонні віча, мітинги, хресні ходи, отець Віталій – «на передовій». Сьогодні він є організатором придбання автівок-позашляховиків і відправки їх на фронт.
Отець Віталій Лехкобит переконаний, що скрізь, у тому числі і в Ковелі, захищати Україну так само важливо, як і на Сході. І він це робить словом, молитвою та особистим прикладом. І громада любить свого духовного наставника.
Анатолій СЕМЕНЮК,
краєзнавець, член НСКУ, НСЖУ.
На знімках:  1 — пам’ятний камінь на місці майбутнього спорудження Свято-Володимирського храму освячує Владика Яків; 2 — так починалося будівництво; 3 — макет Свято-Володимирського храму; 4 — зовнішній вигляд храму сьогодні;
5 — міський голова Олег Кіндер на одному з Богослужінь; 
6 — Митрополит Михаїл разом із священнослужителями УПЦ КП  Ковельщини; 7-8 — настоятель Свято-Володимирського храму о. Віталій Лехкобит під час звершення церковних обрядів; 9 — приміщення, в якому відбуваються Богослужіння сьогодні.
Фото з архіву Свято-Володимирського 
храму УПЦ КП і автора. 

(Продовження)

Знайомтесь: отець Віталій Лехкобит

Він – наш, волинський. Народився в селі Мишеві Іваничівського району. Змалечку привчений до землі і плуга, коси й цілющої роси.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1130
Читати далі
21.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

images (2)Чи діждемося примирення?

Зібрання в кабінеті голови Ковельської райдержадміністрації цими днями було схоже на птаху, у якої одне крило простромлене війною, а здорове, втомлене політикою, не давало змогу набрати потрібну висоту.
Суть проблеми у тому, що пошуковий загін "Відродження" ДП "Волинські старожитності", який займається перепохованням останків солдатів минулої війни, звинуватили у неправомірних діях. Звинувачення лунають зі сторони окремих періодичних видань, інтернет-сайтів тощо.
Шукаючи можливі шляхи компромісу, голова РДА Віктор Козак запросив сторони конфлікту на мирне зібрання, щоб "розібратися в проблемі самим, знайти шляхи вирішення і, як кінцевий результат, узаконити кладовище в урочищі "Мар'їне" (біля Черкас), сформоване з перезахоронених останків солдатів Другої світової війни".
На зібрання прибув командир пошукового загону Вадим Дорофєєнко і його експерти-криміналісти, відповідальні працівники апарату райдержадміністрації, представники преси. На жаль, опоненти відмовились від зустрічі — мовляв, "нам немає там що робити". 
Прикро! Адже пам'ять — категорія всенародна, суспільна, а не політична. У цивілізованих країнах та суспільствах давно в цих питаннях досягнуто порозуміння. Німці, наприклад, перезахоронюють наших вояків і слідкують, щоб кладовища були благоустроєними. Знаємо про примирення політичних опонентів в Іспанії.
У нас  дехто сьогодні стверджує, що вояки червоної армії — "окупанти",  а справжні визволителі України — це вояки УПА. Подвигу УПА ніхто не заперечує, але як бути з українцями, котрі билися і гинули хоча б під Ковелем у ту страшну, не "їхню" війну?
Вадим Дорофєєнко  категорично емоційний:
— Мене звинувачують у неправомірності перепоховань в урочищі "Мар'їне". Ось військова карта шістдесятих років, на якій чорним по білому вказано, що на висоті з відміткою "260" є братське поховання солдатів, які полягли на полі бою у 1944 році при визволенні Ковеля.
Наш загін веде пошук останків всіх загиблих. Ми готові перезахоронювати і вояків УПА. Кості не повинні бути розкидані по полях та лісах. Перед Богом всі рівні.
Кожен акт перезахоронення фіксується протокольно, фотографується, описується. Перемішані кості розділяються, впорядковуються і вкладаються в саркофаги – по 2-3 в кожен.
Коли знаходимо документи, дані вояка в капсулах, ордени, погони, все це передаємо в Луцьк у відповідні служби. Віднайдені останки німецьких солдат передаємо німецькій пошуковій групі.
Окремі гарячі голови звинувачують мене у приналежності до "руського міра". Нісенітниця! Ось мої аргументи: вчора я отримав від Президента України Петра Порошенка бойовий орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Раніше був нагороджений орденом "За Україну, за її волю!". А від "руського міра" я отримав кілька поранень і в "дарунок" — ось ці смертельні осколки (показує їх, загорнуті в хустину, яку постійно носить біля серця) — А. С. Душі моїх кількох друзів давно відійшли на Небеса, а мені поки що щастить.
Мені закидають провину за встановлені  червоні тумбочки та зірки на могилах. А в який колір я мав їх фарбувати, коли кожен  сантиметр цієї землі зрошений червоною кров'ю?!
Ось така рішуча позиція, у якій є місце і для компромісу, і для конструктивної дискусії, і навіть для полеміки.
З розповіді бойового командира постає страшна картина битви за Ковель:
— "Проутюжена" і знищена ціла радянська дивізія фашистами в районі захоронення. На відстані 2-3-ох кілометрів поблизу села Клевецька в розкопаному окопі на полі віднайдено 16 решток солдатів і офіцерів.
В Гішині — шість солдатів, серед яких — офіцер, з простріленою потилицею в одній ямі. Вірогідно, це зникла група розвідників, про що писав відомий письменник Емануїл  Козакевич. Від Черкас до Дольська проходив суцільний окоп. А скільки таких окопів і захоронень! Чому солдати пішли вперед, а  їх побратимів не поховано? Це нагадує про бездушність тієї злочинної системи.
Начальник відділу культури РДА Тетяна Матяшук поінформувала, що відповідні документи, необхідні для узаконення кладовища в урочищі "Мар'їне", направили в Комітет культурної спадщини. Потрібен час, тому що дозвіл надає Кабінет Міністрів. Необхідно врахувати пропозиції всіх зацікавлених сторін і прийти до одного рішення, в основі якого мають бути порозуміння і злагода.
Звучала пропозиція про те, що до вирішення конфліктного питання має бути підключена громадськість. Дехто рекомендує розглянути дане питання на засіданні громадської ради при райдержадміністрації.
— Пам'ять — це головне. Ми не повинні забувати страшних днів війни. Віднайдені рештки солдатів повинні бути перезахоронені згідно із встановленими державою  законами, — підсумував Віктор Козак.
Як нещодавно повідомив у "Вістях Ковельщини" в добірці "Щоденник подій" виконавчий апарат районної ради, "за результатами більш як двогодинної роботи члени комісії (з питань духовності, освіти, науки, культури та туризму, релігій, ЗМІ, зв'язків з політичними партіями і громадськими організаціями райради — А.С.) рекомендували голові районної ради Ігорю Верчуку направити відповідні звернення в СБУ стосовно перевірки  незаконної діяльності на території району окремих громадських організацій".
Прочитавши інформацію, подумав: "А при чому тут СБУ? І чому члени комісії, навіть не діждавшись такої перевірки, вже зробили висновок про "незаконність діяльності на території району окремих громадських організацій"?
Чи не краще було б членам комісії, депутатам, активістам та очільникам районної ради посприяти в узаконенні пошукових загонів останків бійців УПА та Червоної армії і "примирити" їхні душі на одному кладовищі?
Як людина, котра багато пережила і бачила, як один із ініціаторів спорудження пам'ятника примирення у Ковелі в 1990-их р.р., як колишній очільник міської ради нарешті, вважаю, що завдання влади (і виконавчої, і представницької) — не нагнітати політичні пристрасті, використовуючи для цього події Другої світової війни у час, коли палахкотить вогнище нової, хоч і неоголошеної війни на Сході країни, а шукати шляхи до порозуміння й компромісу. Цього від нас  вимагають совість і пам'ять про полеглих на полях битв із фашизмом.
Анатолій СЕМЕНЮК.

Зібрання в кабінеті голови Ковельської райдержадміністрації цими днями було схоже на птаху, у якої одне крило простромлене війною, а здорове, втомлене політикою, не давало змогу набрати потрібну висоту.

Анатолій СЕМЕНЮК.


Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 718
Читати далі
21.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

5151204Ми – між минулим і майбутнім…

Стверджують: якщо ти посадив дерево, народив сина і побудував дім, – значить не марно прожив на цьому світі. Але ж і пташка гніздо майструє та пташенят висиджує…
Людина розумна як особистість має більш важливий обов’язок – зберегти ланку пам’яті і надбання минулого (в т. ч. свого) та передати дітям і онукам. Тобто підтримати отой вічний зв’язок між минулим і майбутнім. Без цього гинуть мова, нація, народ і рід наш.
l
Цивілізоване місто повинно мати свої символи, власну «біблію» – книгу історії і, звичайно, пам’ятники, які несуть у душі патріотизм, героїку, українську унікальність тощо. Влада і громада мають дбати про це.
І якось стає не по собі, коли на постсовєцьких пам’ятниках – російськомовні гасла, а борці за наші волю, незалежність належно не пошановані. 
Довгий час тривав конкурс на кращий проект пам’ятника цим борцям. Добре, що хоч і без «прив’язки» до місця його встановлення, але проект вже є.
Де він має постати? Пропозицій кілька. Це: 
– в парку культури і відпочинку Лесі Українки – поруч з готелем «Лісова пісня»;
– в парку імені Тараса Шевченка та біля пам’ятника йому на березі річки Турії;
– на центральному Майдані перед Будинком рад.
Єдине, в чому погоджуються і влада, і громада, – це те, що встановлення пам’ятника поблизу входу до кафе «Казка» недоречне. В цьому я ще раз переконався, проходячи тут у День міста.
Нещодавно творча конкурсна комісія, яка підбивала підсумки конкурсу на кращий логотип міста, висловила ще одну пропозицію. Місцем встановлення пам’ятника може бути територія на бульварі Лесі Українки (в парку), віддалена від кафе до центру. Причому слід не просто встановити пам’ятник, а створити меморіальний комплекс. 
Сюди гарно «впишеться» історичний флагшток з українським державним прапором, герб Тризуб і сама скульптура, яку варто розмістити в центрі композиції. А від «Казки» та інших розважальних місць територія легко відокремиться декоративними кущами, деревами, висадженими по периметру.
Тут, на мою думку, можна буде проводити загальноміські віча пам’яті. А коли масові зібрання проходять біля Будинку рад, то учасникам недалеко пройти шлях, щоб вклонитися пам’яті Героїв та поставити свічки.
Міськрайонна краєзнавча організація пропонує провести розширене засідання громадської ради при міському голові, яка зважить всі «за» і «проти» й  прийме відповідні рекомендації.
Час летить швидко. І місцева влада, і громадськість добре зробили б, якби до дня наступних виборів до рад підготували дарунок ковельчанам у вигляді пам’ятника або хоча б підготовленого благоустроєного майданчика для його встановлення.
Потрібно небагато – політична воля і єдність дій влади та громадськості.
Пам’ятаймо, що кожен з нас однією рукою тримається за основу минулого, а іншою – за ручку дитячого візка з новонародженим!
l
У День міста міські голови минулих скликань відвідали могилу Романа Герасімова, голови виконкому міської ради 1981–1988 років й поклали квіти до її підніжжя. Цим було віддано данину пам’яті непересічній особистості й колезі. Щоправда, прикро було, що могила «загубилася» серед тисяч хрестів, її було важко віднайти.
Хтось зауважив: «А чому Романа Едуардовича не поховали в алеї почесних захоронень?».
Відповіді немає. Дехто каже, що «вільного» місця не було.
Євген Поліщук як Почесний громадянин Ковеля висловив думку про те, що слід визначити місце на кладовищі для поховань людей, котрі зробили  великий вклад у розвиток рідного міста, уславили себе добрими справами на благо громади. Переконаний, що таке місце при бажанні комунальним службам можна знайти.
Не виключаю, що пролунає заперечення: мовляв, усі перед Богом і Вічністю рівні.
Може, й так. Але як би виглядало, коли б, скажімо, Лесю Українку або Івана Франка поховали десь у глухому кутку? Адже захоронення видатної особистості – це ще й виховний процес в ім’я любові до міста, свого краю. Зрештою, тут і патріотизм, і приклад для наслідування, і пошук відповіді на запитання, для чого живемо на цій Землі?
Знаю, що не всі читачі газети однозначно сприймуть мої думки. Але я маю право їх висловити як громадянин, патріот рідного міста. Зрештою, буду радий, коли хтось виявить бажання продовжити розмову.
З повагою –
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

Стверджують: якщо ти посадив дерево, народив сина і побудував дім, – значить не марно прожив на цьому світі. Але ж і пташка гніздо майструє та пташенят висиджує… Людина розумна як особистість має більш важливий обов’язок – зберегти ланку пам’яті і надбання минулого (в т. ч. свого) та передати дітям і онукам. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1072
Читати далі
14.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

image6Всеукраїнський вимір

Пізнання України, а, зрештою, і самого себе у всіх вимірах існування віддзеркалюється через видатні особистості. І хай із свідомості ще не вивітрилась ота клята меншовартість в образі "хохляндії", чим дехто виправдовує минулі та сучасні негаразди, існує вищий вимір українця. Це – індивідум, рівний серед рівних у світовій спільноті. Тобто мудрий, розумний, працьовитий і геніальний у своїх досягненнях в усіх сферах життя.
Цю місію значимості виконують музеї. Вони не тільки є хранителями світла геніїв пророків, героїв, отих дорогоцінних сапфірів нації, але й передають його до наших сердець.
l
Так сталося в Україні, що літературні музеї, маючи державний статус, існували самі по собі – як би відокремлено.
І ось Міністерство культури України, нарешті, "прозріло" і через два десятиліття організувало всеукраїнський семінар музейників-науковців на тему: "Форми та методи діяльності літературних музеїв".
З приємністю слід відзначити, що престижний навчальний форум відбувся на базі Волинського краєзнавчого музею (Анатолій Силюк), в якому світлою "зіркою" є Колодяжненський музей Лесі Українки (Віра Комзюк). Сюди в Колодяжне й прибули нещодавно науковці-музейники із Києва, Черкас, Полтави, Чернігова, Бережан, Луцька та інших міст. Вибір Міністерства не випадковий, адже музей Лесі Українки – один з кращих в Україні, а сама Леся Українка є генієм світового рівня.
Перший погляд визначальний. Гості придивляються, оцінюють, порівнюють.
– А в нашому музеї Івана Котляревського три стовбури кизилу, і їм сто літ, – чую голос полтавчанки.
– А нашому кизилу більше, як сто років. І наш музей кращий! – відповідаю я миловидній, світловолосій пані, усміхаючись.
Воно ж не дивно – кожен хвалить своє.
l
Як великий позитив, сприймається присутність Віктора Козака, голови Ковельської РДА та Ігоря Верчука, голови районної ради.
Зацікавленість влади проблемами культури тішить і дає надію на краще майбутнє галузі культури.
Прибули на семінар гості з Києва. Це – Світлана Шман, головний спеціаліст музейної справи Мінкультури України, та Ірина Маключенко, методист Інституту післядипломної освіти Міністерства культури. З Луцька приїхав Віталій Стрільчук, заступник начальника управління культури Волинської ОДА. Присутньою була Тетяна Матяшук, начальник відділу культури Ковельської РДА.
Пролунали щиросердечні напутні слова, і – до роботи.
Анатолій Силюк, директор Волинського обласного краєзнавчого музею як головний куратор навчального процесу познайомив присутніх з програмою і порядком роботи. Програма розрахована на 5 днів і насичена культурно-пізнавальними заходами.
Головне – передати передовий досвід і новітні підходи до розвитку музейної справи.
Буває, коли музей, як кажуть, "мертвий". Він схожий на  старе кухро (скриню) лінивої господині, яка наскладає туди дорогих речей, одежин і нікому не показує, а сама в старому ходить. Так: ні собі, ні людям, хіба що моль поживиться.
Колодяжненські музейники на чолі з Вірою Комзюк відкривають свою скарбницю для дітей і дорослих. Все найцінніше і найцікавіше – людям. Для зацікавленості екскурсіями проводять драматичні вистави, виставки прикладного мистецтва, концерти, презентують нові експонати.
Ось і сьогодні гостям представлено віднайдені при розкопках біля "білого" будиночка дитячий меч, срібну ложечку, підковку і навісний замочок. В музеї є світлина, де брат Лесі Українки Микола – з мечем. Зрештою, кому належать ці цінні реліквії, не так важливо – цінним є те, що вони розкривають дитячий світ юних Косачів.
Немає сенсу описувати наукову частину семінару. Скажу, що науковці відвідали Волинський краєзнавчий музей та його філії в Луцьку. Побували в Луцькому замку і музеї Лесі Українки Східноєвропейського національного університету та інших культурологічних закладах обласного центру Волині. Потому провели виїзне навчання у Маневицькому краєзнавчому музеї. Не оминули "семінаристи"  і нашого таємничого  Нечимного з його музеєм "Лісова пісня" (Ольга Бойко).
l
Невтомний Анатолій Силюк організував факсимільне видання "Лісової пісні" Лесі Українки (1914 р.) та книгу "Леся Українка в рецепціях”, де вміщено цікаві дослідження та довідкові матеріали, що стосуються безсмертного твору. Ковельська міська друкарня (Ірина Борейко) постаралася і відтворила все, як колись було: і якість паперу, і шрифт, і верстку. Береш у руки – серце завмирає, адже ти торкаєшся не просто минувшини, а нашого воістину рідного і святого.
А ще відбулася презентація дослідницької праці Ірини Щукіної, завідуючої музеєм Лесі Українки (м. Київ) "Серенада Шуберта" на слова Олени Пчілки українською мовою. І при цьому знову – подяка Анатолію Силюку, який в минулому році пообіцяв видати буклет, із словами та нотами. І ось – видання, яке ще пахне друкарською фарбою. Воно знову ж таки важливе для всієї української культури і її поширення в європейському просторі.
Зігріла душу присутніх народна артистка України Наталія Свириденко (м. Київ) грою на Лесиному фортепіано, яке сама не так давно (2007 р.) його відремонтувала і налаштувала.
Традиційно гостей звеселили "Білинські фольклорні барви", дитячий фольклорний гурт "Калинонька" та артисти-аматори районного будинку культури.
Чи вдався семінар? Які спогади повезуть науковці додому?
З підсумкових виступів чую, що семінар пройшов на високому науковому рівні і перетворився на свято, а додому гості їдуть з переконаннями, що на Волині і Ковельщині живуть "добрі люди".
Це і є найвища оцінка.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: факсимільне видання "Лісової пісні" (1914 р.). 

Пізнання України, а, зрештою, і самого себе у всіх вимірах існування віддзеркалюється через видатні особистості. І хай із свідомості ще не вивітрилась ота клята меншовартість в образі "хохляндії", чим дехто виправдовує минулі та сучасні негаразди, існує вищий вимір українця. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 889
Читати далі
02.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

images Освідчення  в  любові

"Піднімемо келихи за рідне місто!" –
традиційний п'ятий тост ковельчан.
Ковель… Це не просто місто, а супутник мого життя. Він із далекого дитинства – постійно поруч зі мною.  Він в думках,  переживаннях, мріях та наяву.
Колись із свого села Клевецька, що  на Турійщині, я кидав погляд на місто не як на можливого друга, а як на  об'єкт для покращення збіднілого сільського існування. Мама іноді брала мене за руку, і ми босими ногами по колючій стежині йшли сімнадцять кілометрів до того гордовитого і, здавалося, неприступного монстра. Мама в поношеній сумці несла сир, сметану, яйця.
Єврейка Рузя із великим задоволенням купувала наші продукти. Коли грошенят накопичувалося кругленька сума, ми на базарі купували якусь одежину, і були з того дуже задоволені.
Місто часом дарувало мені маленькі радощі. Це траплялося тоді, коли я отримував цукерку-подушечку. Моєму дитячому щастю не було меж.
l
 Я і місто  мали свої орбіти і сили тяжіння. Тільки я чомусь уявляв себе планетою, а Ковель – супутником. Парадокс полягав у тому, що я намагався із своєї сільської "орбіти" потрапити на його "орбіту". Звичайно, з мого боку це виглядало як нахабне порушення всесвітнього закону тяжіння.
Мама ж існувала на своїй "орбіті", і навіть не думала з неї сходити. Червоно-ряба рогата подруга слухняно виконувала роль посередника, не здогадуючись про свою історичну місію – стирати грані між селом і містом.
Правду кажучи, мій уявний супутник не був вільним у своєму рухові, а залежав від таких сільських  "планеток" як я. Він наповнювався енергією землі, на якій ми працювали з мамою, як працювали сотні й тисячі моїх земляків. Я і вони були джерелом його життя. 
l
Пройшов час. В пошуках нової "орбіти" я пересів на велосипед, щодня їхав до третьої школи м. Ковеля здобувати знання. Школа віддавала все, що могла. Чи брав я від неї все? Звичайно, що ні. Я жив своїм селом, болотом, полем і працею. Шкільні знання там були необов'язкові.
Мій супутник спостерігав за цими процесами з неприхованою байдужістю. Зближення не наступало. Приїхав - поїхав. "Привіт!" – "Привіт!" – "До побачення!" – "Зустрінемося завтра!".
Котилася колісниця часу. Вектори руху все більше і більше спрямовували на шлях до мого "супутника". Десь далеко  мерехтіло світло надії. В тумані  наївних мрій уявлялися великі гроші, невиснажлива праця, службова кар'єра.
І раптом я відчув,  що місто не хоче впускати мене на свою орбіту. Головний бар'єр – витвір комуно-совєцької системи, своєрідне магічне замкнене коло: немає прописки – немає роботи, і навпаки.
Серед того супротиву все-таки знаходилися добрі люди.
"Того юного напівсироту шкода. Він так хоче до міста. Може, колись і стане корисним", – співчували вони моїм поневірянням. І мрія таки збулася, що дало змогу увійти в міські "ворота". Я старався з усіх сил. Прочищав забиті кострою  повітряпроводи на льонозаводі. Навчився  підніматися на високі опори ліній електропередач. Самотужки вивчав ази електротехніки. Мої зусилля не були марними – я піднявся на високу сходинку інженера.
Цей шлях не був простим. Розхристана юність блукала по задвірках міського життя, шукаючи  щастя.
В круговерті суєти місто для мене ближчим не стало. Омріяного щастя я не відчув. Все залишилось, як і колись: "Привіт!" – "Привіт!" – "Зустрінемось!".
l
Неждано-негадано ми розлучилися на цілих 17 років. Якісь магічні сили викинули з ковельської орбіти. Камінь-Каширський, Любешів, Нововолинськ приймали мене у свої обійми. Я знову продирався через колючі терни і вперто піднімався нагору. Мені довірили керувати потужним районом електромереж у шахтарському місті  Нововолинську.
Бувало, ностальгія, мій любий Ковелю, огортала пеленою суму і смутку. Спогади висвітлювали картини нашого життя, дружби і любові.
І   раптом місто дитячої та юної мрії знову покликало до себе.
"Ти  потрібен мені", – почув я віщий голос.
Це було диво! Мені запропонували  роботу,  квартиру й інші блага. Правда, я вже не "костронос" і не простий електромонтер без освіти. Тепер я був начальником в новому сюртуку і з краваткою на шиї. Розбудовуй, вдосконалюй, піднімай електромережі міста і району. Чим віддячити? Старався, працював, організовував  будівництво нової виробничої бази. Згодом ковельчани обрали депутатом міськради. Часом прохолоду відчував у стосунках з містом. Хотів пізнати, а яке воно, це місто  – добре чи зле?
Дитиною і юнаком я проходив через міську "браму" й не задумувався над хитросплетінням філософських теорій буття. В моєму Клевецьку коні тягли воза. У місті гуркотіли автобуси та автівки.
Якось малим я втік від мами, сів у автобус і… заблукав. Міліція швидко повернула мене до мами. Я плакав і вважав місто не добрим, а стражів порядку – лихими людьми, не розуміючи, чому вони задоволено тоді сміялися.
Тепер у зрілому віці я зрозумів, що усвідомлення добра і зла – категорія відносна. Яким є твоє єство – такий навколишній світ. І я написав: "Ковель… Рідне місто моє, ти – квітка у центрі Волині". Сьогодні без пафосу стверджую: "Моє місто –  найгарніше в Європі, з чудовими і добрими людьми".
l
Ох, Ковелю, Ковелю! Колись я підгодовував з мамою тебе молоком і сиром, і тільки через десятки років ти подобрішав у ставленні до мене.
– Спробуй покерувати мною і громадою. Ми ж давні друзі. У тебе вийде! – раптом, мов з неба, впала на мою голову пропозиція.
"Що це робиться? – подумав я. – Ковель зараз добрий, а завтра буде злий. Як я справлюся з обов'язками керівника міської громади?".
Та Бог врівноважив мої сумніви і вагання. Я сів у крісло міського голови, яке справді виявилося колючим і незатишним. Мене критикували, лаяли, проклинали. Я терпів і не раз звертався до Всевишнього. "Господи, допоможи! Я ж хочу, щоб у місті було краще". 
Ковель мене не відпускав. Два терміни – цілих вісім років, в умовах соціально-економічної кризи і занепаду  я йшов із ним пліч-о-пліч. Втомився! Змучений і виснажений,  пішов осягати міську "комуналку". А потім ще й ще суєтні  кроки на ковельській "орбіті". Історію міста досліджував й вірші складав. Та чи пізнав я душу міста?
Не знаю. Вже й листя осіннє позолотою вкрило шлях. Нечутно сріблястим снігом голову мою засіяло. Здавалося б, що я на орбіті свого супутника життя утвердився і досяг чогось. А погляд струменить туди, до землі Клевецької. Моя "планета" збідніла, осиротіла, постаріла і бур'янами заросла. Щемить серце!
Допоміг, щоб церква Петра і Павла відродилася. "Нащо на сорок осіб, сивих і перетруджених, цей храм?" – казав дехто.
Я мовчав. Мовчу і зараз. Час від часу їду на цвинтар до мами. Посумуємо вдвох. Помолюся.
"Поверни мене, Боже, на рідну споконвічну "орбіту". Земля батьківська, ти ж пробачиш і приймеш мене, блудного сина у своє лоно", – мов на сповіді, каюся і чекаю благословення.
Планета мого дитинства і юності усміхнеться і подарує несподівано неповторний весняний рай із квітучих садів і лугів та щебетання птахів. Магія!
А мій супутник, рідний Ковель, зазирає з докором в комірки моєї душі і чекає на моє прозріння.
… "За рідний Ковель!" – виголошує хтось тост. Я піднімаюсь і випиваю гіркоту й солодощі моїх життєвих споминів…
Я люблю тебе, Ковелю!
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова виконкому Ковельської міської ради у 1991-1998 р.р.

"Піднімемо келихи за рідне місто!" – традиційний п'ятий тост ковельчан.

Ковель… Це не просто місто, а супутник мого життя. Він із далекого дитинства – постійно поруч зі мною.  Він в думках,  переживаннях, мріях та наяву.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 973
Читати далі
18.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

10171685_1620334738234414_6563400576982290840_nВелич  Христової  любові

Згадалося прочитане, яке запало в душу, що Земля наша – це "долина сліз".
Встаєш вранці і дякуєш Богу за день прожитий, а разом  з тим чуєш про загиблих і поранених в зоні АТО, про пожежі, катастрофи та інші негаразди. І справді: не одна сльоза впаде на грішну і святу землю.
І слава Богу, що ідуть українці  кожного недільного дня до храмів, щоб освятити і розрадити свою тугу й терпіння, набратися мужності й духовної сили.
l
У греко-католиків Ковельщини минулої неділі, 14 червня, був свій особливий храмовий празник. Тому й поспішали вірні поодинці і родинами до храму Миколая Чарнецького.
Перед початком служби отець Євген спілкується із Леонідом Оксіюком – знаменитим міжнародним марафонцем. Він з трудом пересувається "на трьох". Але до початку служби зробив тридцять три кола (вік Христа) довкола храму по хресній дорозі в ім'я віри, храмового свята та прихожан.
От. Євген дякує мужньому чоловікові за цю жертовність.
– Пане Леоніде, Ви пів-Європи пішки пройшли. Підказуйте нам щось корисне, запозичене з побаченого.
– А ви на вході у храм поставте табличку з написом: "Хто сюди входить, помолись!". Якби я не молився, не рухався через силу і не перемагав себе, то давно відійшов би в небеса, – рекомендує і відкриває беззаперечну істину виживання Леонід Оксіюк.
О 9-й годині от. Михайло, настоятель храму, розпочинає недільну службу. Йому допомагають священики з інших парафій.
Погода сонячна.  Довкола – чистота. Зелені кущі, квіти, підстрижена травичка. Мимоволі зупинишся біля розп'яття Ісуса  Христа. Вся скульптура оповита пишним і водночас колючим кущем троянди, яка в'ється. Краса неймовірна!
Ця краса  нагадує нам, що розп'яття – це не тільки трагедія або сюжет для переживань та плачів, а жертовна, красива смерть в ім'я життя, любові та відкуплення гріхів людства.
l
Божественна літургія на храмове свято особлива. Її має вести екзарх Луцький і Волинський, владика Йосафат  Говера.
А ось і він.
Хвилююча зустріч. Теплі слова промовляє от. Михайло. Юні прихожани Павло та Наталя у гарних вишиванках зустрічають Владику пишним короваєм. Ласкаво усміхається сонечко – воно радіє цій зворушливій українській традиції. Адже все це – щиро від серця і з любов'ю.
Владика Йосафат у своїй проповіді розкриває головну сутність християнства, яке ґрунтується на любові, розповідаючи повчальну притчу:
– В Україні, згідно із статистикою, 80 тисяч дітей-сиріт. Вони виховуються у спеціальних закладах. Ось у такий дитбудинок якось завітала сім'я, щоб вибрати дитину для усиновлення. Щастя бути і жити в сім'ї  випало малому Іванку.
"Іванку, хочеш жити з нами? У нас дім розкішний, автомобіль престижний, грошей досить. Словом, у розкоші будеш купатися". І раптом хлопець відповів: "Ні… Не хочу…Посеред вашого багатства немає головного, потрібного мені – любові".
Бо й справді, студенти і прості українці ішли на Майдан не заради грошей, а заради  любові до своєї країни. Так само із любові до своєї батьківської землі ідуть наші вояки на смерть в зоні АТО.
Багато Владика говорив про Святу Євхаристію як основу Христової самопожертви в ім'я Любові.
l
Архірейська літургія проходить під знаком Блаженного Миколая  Чарнецького. Коли роздумуєш, чий подвиг вищий – полководця, воїна, трударя чи філософа – то беззаперечно возвеличуєш той, який принесений в ім'я людини, Землі і Віри православної.
Блаженний Миколай заснував на Ковельщині Греко-католицьку  парафію (1927р.). Поруч з ним  йшов інший титан віри – Василь Величковський.
Про силу духу Блаженного священномученика Чарнецького свідчить розповідь сестри-василіанки Віри Слободян.
У Воркутинському концтаборі Владика Миколай працював помічником коваля. Якось до кузні зайшов енкевеесівець в офіцерських погонах. Ув'язнені встали для привітання начальства. Чарнецький продовжував працювати. Такої зневаги не стерпів наглядач і кинувся ногами бити в'язня.
І раптом сталось диво. Владика повернувся до свого кривдника. В його погляді промінилось смирення, лагідність і… любов. Енкевеесівець в ту ніч не спав, а вранці прийшов за прощенням.
Ось така вона, сила віри і християнської любові.
Про Блаженного  свящненномученика Миколая Чарнецького можна розповідати безкінечно. Все життя його – це подвиг.
І сьогодні, в храмове свято звертаються вірні з молитвою до свого Владики за зціленням, просять миру і процвітання Україні. І він чує на небесах і передає наші прохання до престолу Господнього.
…Лунає літургійна молитва. Вона – за тих, хто захищає рідну землю, трудиться біля станка й на полі. Гарно вплітається благословення волонтерам і будівничим храму   цього.
А поміж піснеспівів вчуваються мудрі настанови Владики Чарнецького: "Ми повинні вглибитися в терпіння Христа і зрозуміти, що це найкращий лік від хворої душі".
І справді, ці слова – істино пророчі.
І ще одне диво – після божественної літургії більшість парафіян, виходячи з храму, загадково і щасливо усміхалися. Це означає, що в серцях їхніх поселився Ісус, а в душі пташиною влетіла любов.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час святкової літургії у храмі Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі.
Фото з архіву храму.

Згадалося прочитане, яке запало в душу, що Земля наша – це "долина сліз".

Встаєш вранці і дякуєш Богу за день прожитий, а разом  з тим чуєш про загиблих і поранених в зоні АТО, про пожежі, катастрофи та інші негаразди. І справді: не одна сльоза впаде на грішну і святу землю.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1137
Читати далі
11.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

СемПоети  утверджуються  в  газеті

Перша поетична збірка - немов  новонароджене дитя. Скільки переживань, скільки  надій! Хвилює, як те "маля" піде у світ? Чи приймуть його у свою душу люди?
Переживає Ніна Василівна Федорук  з Городища. Гості завітали на презентацію її книги. Вона те духовне дитя в обкладинку запеленала. Та ще калиною і вишивкою уквітчала. Назвала гарно: "Подарунок долі".
Ніна Василівна, як мама, сльозу по щоці з очей ветеранських випускає на волю. Хай котиться – то з радості.
– Ви щаслива? – запитую.
– Немає на що жалітися. Прожила вік у мирі та злагоді, можна сказати, у любові.
Діти повиростали. Онуки є – скільки ж бо їх? Шестеро! (сміється). А ще правнучок на додачу. Мені здається, що це і є щастя.
Я листаю збірочку – хочу відчути, яке воно, щастя у  поетичних рядках.
І знаходжу. Все так просто. Щастя – в прийдешньому дні, який дав Господь.
Вслухайся, читачу:
Якими мірками життя не міряй,
Свій вік відміряти не вдасться.
Любити день, стрічать грозу
І просто жити – яке це щастя!
І ще:
Не тужи за літом, що пройде,
Не сумуй: життя завжди прекрасне.
Запали промінчик у очах,
І кожен день твій буде щастям.
Ось така філософія. Не хитромудра, як у Гегеля чи Канта, а проста, доступна,    зачерпнута із надр людського буття.
– А коли перший вірш явився на світ? – надокучаю запитаннями я.
– То було давно. Ще в школі. Пам'ятаю, що  його у "Радянській Волині" надрукували. Тоді редактором був Полікарп Шафета.
А сьогодні друкуюсь у наших рідних "Вістях Ковельщини". Люди цікавляться газетою, новинами. І мої вірші читають – "спасибі" редактору Миколі Вельмі.
"Поет утверджується в газеті", – роблю висновок я. Справді, скільки місцевих талантів пробували свої сили на сторінках газети. І юні, і зрілі, і сивочолі.
– Що найдорожче для Вас у житті? – продовжую розмову.
– Звичайно, що рідна мама!
І знову повертаю тебе, мій шановний читачу, до поезії Ніни Федорук:
Матусю люба, зіронька
 ранкова,
Пораднице, захиснице
 наша…
Вона молить:
Нехай Господь під ноги
 стелить долю…
А ще й дитиною хочеться себе відчути:
Заспівай мені, мамо, колискову, розкажи, як
 маленькій, казку…
І звеселити хоче:
Щоб у мами під віконцем
Пісні співали рідні
 солов'ї..,
А промінчик вранішнього
 Сонця
Чоло розглажував тобі…
І, нарешті, ніби перегукуючись з відомим поетом Миколою Луківим,  майже голосить:
Бійтесь спізнитись – 
не привітатись,
Душу вкладайте 
в слова.
Турботи щоденні,
 завжди
 будуть друзі,
Лиш мама в житті
є одна.
А вечір  поезії, піснею прихорошений, спонукає до роздумів. Що ж воно за село – Городище, де, мов з чарівної чаші, вірші, пісні виливаються? 
Поетеса Ніна Бай, уродженка села, відома на всю Україну, Заслужений журналіст України, поет, письменник Степан Скоклюк зігрівають душі ковельчан своїм талантом, теж – через рідні "Вісті". А ще Ігор Вижовець – поет і педагог… Пульсує духовне джерело, наповнює чарівну чашу поетичним, мудрим словом і не міліє.
А мелодії жайворонком дзюркочуть, злітають до неба. Це – аматорський жіночий гурт вокалістів, мов колосочок до колоска, складає в сніп пісні на слова Ніни Федорук у душі присутніх. Гарно виходить: духовно, душевно і по-українськи мелодійно.
Вітають автора поетичної збірки учні, вчителі школи, родичі. Сільський голова  Петро Олексюк виголошує щиросердечні слова і – квіти в дарунок!
Завітала на свято Валентина Січкар, голова районної ветеранської організації. Вона приїхала з Голоб. Саме Валентина  Володимирівна доклала немало зусиль, щоб збірка побачила світ. Вона теж захоплена лірикою Ніни Василівни.
До щирих вітань долучилась і редакція "Вістей Ковельщини". Від редактора Миколи Вельми – "Почесна грамота" за плідну співпрацю і за вагомий внесок у розвиток культури  Ковельщини.
l
Хто ж вона, народна поетеса Ніна Федорук? Народилася в селі Городищі. Навчалась у Ковельській середній школі № 3 ім. Лесі Українки.  Закінчила Горохівський сільськогосподарський технікум. 
Працювала бухгалтером у місцевому колгоспі  і сільській раді. Тут і перше кохання зустріла, а згодом сімейне кубельце звела. На радість – діти, які "при ділі", та онуки. Звідси, з  городищенської землі, черпала поезії та пісні.
Мов журавлі, у вирій відлетіли роки. А що залишили? Юні іскорки в очах. Душу молоду і мудрість сивочолу. А ще – біль за Україну, бо ж  не все гаразд у нашому домі. І вірить, що "розквітне Вкраїна-мати".
Не забуває Ніна Василівна Бога:
За все, що є, я
 вдячна Богу…
Вона звертається до Господа:
Навчи, о Господи,
 як не згрішити.
Я згодна хрест
 важкий нести...
І – об'єктивний
 погляд  на себе:
Поважний вік, на
 скронях сивина,
Та все ж весна цвіте в моєму
 серці.
Отож, і ми з тобою, шановний читачу, побажаємо Ніні Федорук весни у серці, творчої наснаги і любові  у душі!
І ще, мій друже читачу, перегортаючи сторінки "Вістей Ковельщини", прочитай душевні поетичні рядки поетеси, і ти зарядишся духом хмільної волинської природи.
 Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час презентації книги Ніни Федорук у Городищі; титульна сторінка збірки.

Перша поетична збірка - немов  новонароджене дитя. Скільки переживань, скільки  надій! Хвилює, як те "маля" піде у світ? Чи приймуть його у свою душу люди?

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1251
Читати далі
11.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

ГЕРВІСІМОВСвітлій пам'яті  Романа Герасімова

Слово про друга і колегу

Остання зустріч… Ні — прощання. Він лежав у домовині. Обличчя його змінилося. Воно відображало якусь холодну відчуженість  до цього жорсткого і не завжди справедливого світу.
Я вдивлявся в нього і хотів знайти іскорки колишнього живого, невгамовного, молодечого ентузіазму, а знаходив тільки залишки відчайдушної боротьби зі смертю за життя.
Групами і поодинці заходять друзі, родичі і просто знайомі. Вінки і квіти… Квіти і вінки… Віддати останню шану приїхали наші колеги із Луцька, Києва та інших міст. Це знак поваги, заслуженої життям і працею.
Хто він, Роман Едуардович Герасімов, цей колись бурхливий вулкан енергії?
l
Я приїхав до Ковеля у 1985 році, коли Роман Едуардович працював головою міськвиконкому. Мені було поставлене завдання реформувати енергетичну галузь Ковельщини, тобто міський і сільський райони електромереж об'єднати в одне підприємство.
Практику організаційної та керівної роботи я мав — працював в електромережах Камінь-Каширського та Любешівського районів і вісім років очолював потужний Нововолинський РЕМ. До того ж, і в Ковелі трудився електромонтером.
Під час першої співбесіди Роман Едуардович зустрів мене насторожено. З нотками невдоволення у голосі: мовляв, у нас і своїх кадрів на посаду начальника району електромереж вистачає.
Я відповів, що виконую волю вищестоящого начальства і готовий до співпраці.
Я розумів, що дотичних проблем багато. Місто інтенсивно розбудовується, промисловість широкими кроками іде вперед, на підйомі — соціально-економічний розвиток, без енергетики в сучасних умовах цей рух неможливий.
Було усвідомлення й того, що голова міста є найважливішою об'єднуючою ланкою між будівельниками, промисловими підприємствами та організаціями і службами міста. Разом з тим, виконком — своєрідний "локомотив", який рухає потяг соціально-економічного розвитку. Признаюсь, що така відкритість мера мені сподобалась. Вона віщувала тісну співпрацю і розуміння.
l
Стару радянську систему можна критикувати, не сприймати, але питання добору і виховання кадрів стояло на чільному місці. Система була жорсткою до нерадивих, безвідповідальних керівників і без жалю викидала їх за борт "корабля".
Роман Едуардович займав високу сходинку в ієрархії влади. Своєю активністю, професіоналізмом та високими управлінськими здібностями забезпечував доручену ділянку роботи. Вісім років (1981-1988р.р.) наполегливо і невтомно тримав штурвал корабля під назвою "Ковель”.
l
А спогади птахами виринають із підсвідомості…
— Романе Едуардовичу, можна на прийом?
— Заходь. Що в тебе трапилося?
— Потрібна допомога. Хочу, щоб ви від імені виконкому та ради звернулися із листом до Міністерства енергетики про необхідність будівництва нової виробничої бази. Ви ж знаєте, в яких важких умовах працюють енергетики.
– Анатолію Володимировичу, там де ти пропонуєш розбудуватися, знаходиться житловий будинок. Куди людей відселимо?
— Я розумію проблеми з відселенням, але ж заради покращення умов праці енергетичної служби все одно чимось потрібно жертвувати.
— Добре, готуй листа. Будемо думати.
Лист до міськради викликав негативну реакцію з боку обласного підприємства і особливо — об'єднання "Львівенерго". Мовляв, як це могли ковельчани вийти через їх “голови” аж на Міністерство?
Проте буря швидко вщухла, і позитивне рішення було прийняте.
У цій ситуації проявилися визначальні риси характеру Романа Герасімова як голови міста — це розуміння проблеми, відповідальність, дотримання слова і готовність допомогти.
Мешканці житлового будинку були оперативно переселені в нові комфортні квартири, а я відчув повне сприяння у будівництві нової бази.
У своїй книзі "Філософія душі" (Луцьк. Надстир'я. 2013) я писав: "Можна назвати маленьким подвигом переселення мешканців цього будинку та його знесення. Тут енергетики мають дякувати Романові Герасімову, голові міста".
І сьогодні я ще раз від імені тодішніх і теперішніх енергетиків Ковельщини висловлюю щиросердечну, народну (тепер уже посмертну) подяку Роману Едуардовичу за те, що вони мають одну з кращих виробничих баз в області.
l
Рояться спогади. З ріки пам'яті виринають картини співпраці, а згодом — і дружби.
Здача житлових будинків завжди була на контролі в обласного начальства. Щоб не зірвати здачу будинку у встановлений термін, доводилося працювати у вихідні дні та в позаурочний час. 
Якось у суботу бульдозерист, зловивши гаву, "в'їхав" у електропідстанцію. Сталося аварійне вимкнення мікрорайону по вулиці Володимирській. Роман Едуардович старався чимось допомогти і не відходив від ремонтників-електриків доти, доки аварійна ситуація не була ліквідована.
А скільки разів він зупиняв водіїв, коли бачив порушення Правил дорожнього руху чи коли автомобіль не туди віз матеріали.
Нам би, сьогоднішнім, таку принциповість. І все це не заради своєї вигоди чи якогось піару, а заради порядку і блага міста.
Вісім років — на відповідальній посаді. Побудовано тисячі квартир. А він залишився проживати з сім'єю у тісній двокімнатній.
Коли йому дорікали цим, він відповідав: 
— На черзі стоять сотні сімей бідних, обездолених. Як я їх обійду? Спочатку — їм, а потім, може, вдасться мені.
Ця скромність, милосердність і співпереживання за інших є повчальним прикладом для наслідування  деяким чиновникам держслужби всіх рівнів.
l
Поки чекаємо священика, хтось тихо шепоче на вухо:
— Бачите, хата яка скромна і непоказна, не така, як у теперішніх олігархів.
Не відповідаю — немає сенсу. А сам знову, уже вкотре, констатую, що головним в житті Романа Герасімова, голова міста, ставив не особисте збагачення, а благо рідних і дорогих йому ковельчан. Висока посада у його свідомості ототожнювалася з високою моральністю. Ось чим він був багатий!
Роман Едуардович мав тверду позицію і принциповість у поглядах.
— Анатолію Володимировичу, ти зробив велику помилку, коли будинок панахиди передав релігійній громаді, — дорікав він мені не раз.
Я пояснював, виправдовувався, а він слухав і стояв на своєму. Його позиція нас не роз'єднувала, а викликала повагу і навіть зближувала.
l
Добре слово про колегу, друга я чув і від працівників “Ковельсільмашу" та технічної школи ТСО України, де він працював після закінчення терміну головування.
Ковельчани довіряли йому і неодноразово обирали депутатом міської та Волинської обласної рад.
…Ідуть і йдуть люди, щоб востаннє засвідчити свою повагу і пошанування.
Добре слово чую з вуст Євгена Поліщука, Володимира Блаженчука, Миколи Вельми, Бориса Сороки, Олени Грінченко, Віктора Сагаля, Василя і Володимира Микулічів та інших.
Сумує дружина, стримують сльози сини. Вони ще не можуть сприйняти своєю свідомістю, що їхнього батька уже немає.
Ех, Романе, Романе!... Чому пішов від нас так рано?
Палахкотить запалена свіча. Вона висвітлює у своїх проміннях непересічну видатну особистість, яка вписала знакову сторінку в історію Ковеля та Волині.
Сумуємо… Пам'ятаємо… Молимося: "Дай йому, Боже, Царство Небесне".
Анатолій СЕМЕНЮК.
На знімку: Роман Герасімов (другий праворуч) в колі друзів. Липень 2009 року.
Фото з архіву автора.

Остання зустріч… Ні — прощання. Він лежав у домовині. Обличчя його змінилося. Воно відображало якусь холодну відчуженість  до цього жорсткого і не завжди справедливого світу.

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1079
Читати далі
28.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Благов_2015009Знати минуле, щоб будувати майбутнє

— Ми вражені! Поєднання історії, музейних реліквій та духовності — де ще таке знайдеш? — так оцінили побачене науковці — учасники Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції "Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сереховичі та Старовижівщина у світовій та українській історії", які завітали нещодавно в Св.-Благовіщенський собор м. Ковеля.
Така оцінка тішить. Адже її "виставили" науковці, серед яких — професори, 20 кандидатів наук, краєзнавці та історики із Львова, Києва, Острога, Житомира, і, звичайно, Луцька.
Про історію Св.-Благовіщенської святині "Вісті Ковельщини" вже писали. Але кожного разу, буваючи в храмі, переконуєшся в самовідданій жертовності ковельчан в ім'я віри Христової. Це — щирі православні, патріоти України та свого міста.
Будучи в Єрусалимі або в Римі, я не раз проникав в глибину духовності і насолоджувався красою мистецьких та архітектурних шедеврів. Серед храмів є затишні, є естетично витончені, але немало й  помпезних, надмірно громіздких.
Шановний друже, вірний Христу! Не полінуйся, завітай до Св.-Благовіщенської святині, і ти відчуєш, як з тобою говорить 510-літня історія віри і земного життя. Саме тут відчуєш, що ми, українці, споконвіку вмілі і розумні. Наші культура, архітектура та духовність нічим не поступаються світовим надбанням.
Вдумайся, читачу, у такий факт: в 1505 році змайстрована будівля без єдиного гвіздка. Це — перлина українського зодчества, яка збудована вмілими руками волинян.
Гордімося предками!
І сьогодні в храмі вас обійме магічна аура благодаті. Кожен замилується неповторною красою іконостасу та панікадила, відчує подих ХVІ, ХІХ, ХХ та ХХІ століть на реальних історичних експонатах: хрест з бані (ХVІ ст.), Ікони та Голгофа старої церкви, фундамент вівтаря (ХІХ ст.) та ін.
Тому  не дивно, що поважні гості були і здивовані, і приємно вражені побаченим.
Знаю, мій друже-читачу, ти запитаєш: "Чому раптом  представники науки зацікавились релігійною святинею?". Річ у тім, що міськрайонна краєзнавча організація разом із настоятелем собору о. Василем запросили учасників конференції сюди спеціально. 
Не раз почуєш голос скептика, що в Ковелі туристам нема що показати. Св.-Благовіщенський собор якраз і є той культовий об'єкт, який задовольнить  естетичні смаки найвибагливішого європейського туриста. 
Ковельщина має унікальне історично-духовне багатство. Поруч з Св.-Благовіщенським храмом — древній золотоверхий Свято-Воскресенський собор, за ним — архітектурна пам'ятка ХVІІІ ст. костел Св. Анни. За 12 кілометрів від Ковеля — Гішинська церква ХVІ століття, названа на честь Димитрія Солунського. 
А як оминути Вербський монастир, де побував сам Тарас Шевченко? Все це та інше духовно-історичне надбання потрібно презентувати гостям, піднімати із забуття.
В коротку годину гостин гарно вплелася презентація книги "Благовіщенська святиня — історична пам'ятка архітектури і духовності", яка видана у дружній співпраці автора цих рядків та настоятеля храму, депутата районної ради  о. Василя.
Як і годиться, о. Василь та о. Ігор благословили молитвою науковців на плідну роботу в ім'я Волині та України.
l
Благословення священиків не було даремним. Історико-краєзнавча конференція пройшла змістовно і на високому науковому рівні.
При цьому велику подяку слід висловити голові обласної краєзнавчої організації, професору Східноєвропейського національного університету Геннадію Бондаренку, директору Волинського краєзнавчого музею Анатолію Силюку.
Постарались очільники Старовижівської районної влади та Сереховичівський сільський голова Василь Миронюк.
Головним енергетичним "двигуном" наукового форуму був Андрій Бондарчук, народний депутат України першого скликання, письменник, краєзнавець, публіцист, уродженець с. Серехович.
Приємно було відчувати, як старовижівці шанобливо ставляться до своїх природного та історичного надбань. Знайшли кошти на проведення конференції та видання "Наукового збірника" обсягом у 530 сторінок.
За сприяння районної влади видано книги, які є гарним дарунком для гостей. І ще один повчальний штрих, який наштовхує на певні висновки. 
По дорозі до Старої Вижівки, в районі села Седлища є природне джерело. Під'їзд до криниці має тверде покриття. До самого струмочка змайстровані східці. Майданчик поруч теж викладений тротуарною плиткою. 
Є й альтанка, де струмує цілюща вода з джерела. Туди кидають монети “на щастя”. Обабіч під'їзної дороги воїни АТО висадили алею з дерев. Біля самої криниці — калина, посаджена головою облдержадміністрації Володимиром Гунчиком, а навпроти — вояками-танкістами та їхніми матерями. Це ті, що прославились на всю Україну. В жорстокому бою хлопці підбили два російські танки, а один взяли в полон. 
— Джерелу щонайменше 300 років, — повідомляє о. Ігор, місцевий священик, — а, може, і тисячу! Хтозна? 
Як би не було, вода цілюща, і тут черга з тих, хто хоче оздоровитися. Зроблена ця "Європа" за рахунок бізнесових структур з ініціативи влади. 
А мене думка переносить до нашого довгоносівського джерела. До цієї довгоносівської святині їдуть сотні ковельчан щодня, щоб набрати "доброї" води.
Здається, місцева влада в ритмі суєти забула про свою історичну реліквію. Потрібно її облагородити, благоустроїти, озеленити. Про це вже у "Вістях" писали юні краєзнавці. Не почули!
Сереховичівський сільський голова В. Миронюк в ході конференції висловив філософську думку: "Я до вчора старався жити майбутнім і його не побачив, тепер я буду жити минулим, може, і зрозумію майбутнє".
Можливо, і нам потрібно переосмислювати філософію буття?
Анатолій СЕМЕНЮК, 
голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.
НА ЗНІМКУ: Свято-Благовіщенський собор у Ковелі.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

— Ми вражені! Поєднання історії, музейних реліквій та духовності — де ще таке знайдеш? — так оцінили побачене науковці — учасники Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції "Минуле і сучасне Волині та Полісся. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 994
Читати далі