02.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

images Освідчення  в  любові

"Піднімемо келихи за рідне місто!" –
традиційний п'ятий тост ковельчан.
Ковель… Це не просто місто, а супутник мого життя. Він із далекого дитинства – постійно поруч зі мною.  Він в думках,  переживаннях, мріях та наяву.
Колись із свого села Клевецька, що  на Турійщині, я кидав погляд на місто не як на можливого друга, а як на  об'єкт для покращення збіднілого сільського існування. Мама іноді брала мене за руку, і ми босими ногами по колючій стежині йшли сімнадцять кілометрів до того гордовитого і, здавалося, неприступного монстра. Мама в поношеній сумці несла сир, сметану, яйця.
Єврейка Рузя із великим задоволенням купувала наші продукти. Коли грошенят накопичувалося кругленька сума, ми на базарі купували якусь одежину, і були з того дуже задоволені.
Місто часом дарувало мені маленькі радощі. Це траплялося тоді, коли я отримував цукерку-подушечку. Моєму дитячому щастю не було меж.
l
 Я і місто  мали свої орбіти і сили тяжіння. Тільки я чомусь уявляв себе планетою, а Ковель – супутником. Парадокс полягав у тому, що я намагався із своєї сільської "орбіти" потрапити на його "орбіту". Звичайно, з мого боку це виглядало як нахабне порушення всесвітнього закону тяжіння.
Мама ж існувала на своїй "орбіті", і навіть не думала з неї сходити. Червоно-ряба рогата подруга слухняно виконувала роль посередника, не здогадуючись про свою історичну місію – стирати грані між селом і містом.
Правду кажучи, мій уявний супутник не був вільним у своєму рухові, а залежав від таких сільських  "планеток" як я. Він наповнювався енергією землі, на якій ми працювали з мамою, як працювали сотні й тисячі моїх земляків. Я і вони були джерелом його життя. 
l
Пройшов час. В пошуках нової "орбіти" я пересів на велосипед, щодня їхав до третьої школи м. Ковеля здобувати знання. Школа віддавала все, що могла. Чи брав я від неї все? Звичайно, що ні. Я жив своїм селом, болотом, полем і працею. Шкільні знання там були необов'язкові.
Мій супутник спостерігав за цими процесами з неприхованою байдужістю. Зближення не наступало. Приїхав - поїхав. "Привіт!" – "Привіт!" – "До побачення!" – "Зустрінемося завтра!".
Котилася колісниця часу. Вектори руху все більше і більше спрямовували на шлях до мого "супутника". Десь далеко  мерехтіло світло надії. В тумані  наївних мрій уявлялися великі гроші, невиснажлива праця, службова кар'єра.
І раптом я відчув,  що місто не хоче впускати мене на свою орбіту. Головний бар'єр – витвір комуно-совєцької системи, своєрідне магічне замкнене коло: немає прописки – немає роботи, і навпаки.
Серед того супротиву все-таки знаходилися добрі люди.
"Того юного напівсироту шкода. Він так хоче до міста. Може, колись і стане корисним", – співчували вони моїм поневірянням. І мрія таки збулася, що дало змогу увійти в міські "ворота". Я старався з усіх сил. Прочищав забиті кострою  повітряпроводи на льонозаводі. Навчився  підніматися на високі опори ліній електропередач. Самотужки вивчав ази електротехніки. Мої зусилля не були марними – я піднявся на високу сходинку інженера.
Цей шлях не був простим. Розхристана юність блукала по задвірках міського життя, шукаючи  щастя.
В круговерті суєти місто для мене ближчим не стало. Омріяного щастя я не відчув. Все залишилось, як і колись: "Привіт!" – "Привіт!" – "Зустрінемось!".
l
Неждано-негадано ми розлучилися на цілих 17 років. Якісь магічні сили викинули з ковельської орбіти. Камінь-Каширський, Любешів, Нововолинськ приймали мене у свої обійми. Я знову продирався через колючі терни і вперто піднімався нагору. Мені довірили керувати потужним районом електромереж у шахтарському місті  Нововолинську.
Бувало, ностальгія, мій любий Ковелю, огортала пеленою суму і смутку. Спогади висвітлювали картини нашого життя, дружби і любові.
І   раптом місто дитячої та юної мрії знову покликало до себе.
"Ти  потрібен мені", – почув я віщий голос.
Це було диво! Мені запропонували  роботу,  квартиру й інші блага. Правда, я вже не "костронос" і не простий електромонтер без освіти. Тепер я був начальником в новому сюртуку і з краваткою на шиї. Розбудовуй, вдосконалюй, піднімай електромережі міста і району. Чим віддячити? Старався, працював, організовував  будівництво нової виробничої бази. Згодом ковельчани обрали депутатом міськради. Часом прохолоду відчував у стосунках з містом. Хотів пізнати, а яке воно, це місто  – добре чи зле?
Дитиною і юнаком я проходив через міську "браму" й не задумувався над хитросплетінням філософських теорій буття. В моєму Клевецьку коні тягли воза. У місті гуркотіли автобуси та автівки.
Якось малим я втік від мами, сів у автобус і… заблукав. Міліція швидко повернула мене до мами. Я плакав і вважав місто не добрим, а стражів порядку – лихими людьми, не розуміючи, чому вони задоволено тоді сміялися.
Тепер у зрілому віці я зрозумів, що усвідомлення добра і зла – категорія відносна. Яким є твоє єство – такий навколишній світ. І я написав: "Ковель… Рідне місто моє, ти – квітка у центрі Волині". Сьогодні без пафосу стверджую: "Моє місто –  найгарніше в Європі, з чудовими і добрими людьми".
l
Ох, Ковелю, Ковелю! Колись я підгодовував з мамою тебе молоком і сиром, і тільки через десятки років ти подобрішав у ставленні до мене.
– Спробуй покерувати мною і громадою. Ми ж давні друзі. У тебе вийде! – раптом, мов з неба, впала на мою голову пропозиція.
"Що це робиться? – подумав я. – Ковель зараз добрий, а завтра буде злий. Як я справлюся з обов'язками керівника міської громади?".
Та Бог врівноважив мої сумніви і вагання. Я сів у крісло міського голови, яке справді виявилося колючим і незатишним. Мене критикували, лаяли, проклинали. Я терпів і не раз звертався до Всевишнього. "Господи, допоможи! Я ж хочу, щоб у місті було краще". 
Ковель мене не відпускав. Два терміни – цілих вісім років, в умовах соціально-економічної кризи і занепаду  я йшов із ним пліч-о-пліч. Втомився! Змучений і виснажений,  пішов осягати міську "комуналку". А потім ще й ще суєтні  кроки на ковельській "орбіті". Історію міста досліджував й вірші складав. Та чи пізнав я душу міста?
Не знаю. Вже й листя осіннє позолотою вкрило шлях. Нечутно сріблястим снігом голову мою засіяло. Здавалося б, що я на орбіті свого супутника життя утвердився і досяг чогось. А погляд струменить туди, до землі Клевецької. Моя "планета" збідніла, осиротіла, постаріла і бур'янами заросла. Щемить серце!
Допоміг, щоб церква Петра і Павла відродилася. "Нащо на сорок осіб, сивих і перетруджених, цей храм?" – казав дехто.
Я мовчав. Мовчу і зараз. Час від часу їду на цвинтар до мами. Посумуємо вдвох. Помолюся.
"Поверни мене, Боже, на рідну споконвічну "орбіту". Земля батьківська, ти ж пробачиш і приймеш мене, блудного сина у своє лоно", – мов на сповіді, каюся і чекаю благословення.
Планета мого дитинства і юності усміхнеться і подарує несподівано неповторний весняний рай із квітучих садів і лугів та щебетання птахів. Магія!
А мій супутник, рідний Ковель, зазирає з докором в комірки моєї душі і чекає на моє прозріння.
… "За рідний Ковель!" – виголошує хтось тост. Я піднімаюсь і випиваю гіркоту й солодощі моїх життєвих споминів…
Я люблю тебе, Ковелю!
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова виконкому Ковельської міської ради у 1991-1998 р.р.

"Піднімемо келихи за рідне місто!" – традиційний п'ятий тост ковельчан.

Ковель… Це не просто місто, а супутник мого життя. Він із далекого дитинства – постійно поруч зі мною.  Він в думках,  переживаннях, мріях та наяву.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 906
Читати далі
18.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

10171685_1620334738234414_6563400576982290840_nВелич  Христової  любові

Згадалося прочитане, яке запало в душу, що Земля наша – це "долина сліз".
Встаєш вранці і дякуєш Богу за день прожитий, а разом  з тим чуєш про загиблих і поранених в зоні АТО, про пожежі, катастрофи та інші негаразди. І справді: не одна сльоза впаде на грішну і святу землю.
І слава Богу, що ідуть українці  кожного недільного дня до храмів, щоб освятити і розрадити свою тугу й терпіння, набратися мужності й духовної сили.
l
У греко-католиків Ковельщини минулої неділі, 14 червня, був свій особливий храмовий празник. Тому й поспішали вірні поодинці і родинами до храму Миколая Чарнецького.
Перед початком служби отець Євген спілкується із Леонідом Оксіюком – знаменитим міжнародним марафонцем. Він з трудом пересувається "на трьох". Але до початку служби зробив тридцять три кола (вік Христа) довкола храму по хресній дорозі в ім'я віри, храмового свята та прихожан.
От. Євген дякує мужньому чоловікові за цю жертовність.
– Пане Леоніде, Ви пів-Європи пішки пройшли. Підказуйте нам щось корисне, запозичене з побаченого.
– А ви на вході у храм поставте табличку з написом: "Хто сюди входить, помолись!". Якби я не молився, не рухався через силу і не перемагав себе, то давно відійшов би в небеса, – рекомендує і відкриває беззаперечну істину виживання Леонід Оксіюк.
О 9-й годині от. Михайло, настоятель храму, розпочинає недільну службу. Йому допомагають священики з інших парафій.
Погода сонячна.  Довкола – чистота. Зелені кущі, квіти, підстрижена травичка. Мимоволі зупинишся біля розп'яття Ісуса  Христа. Вся скульптура оповита пишним і водночас колючим кущем троянди, яка в'ється. Краса неймовірна!
Ця краса  нагадує нам, що розп'яття – це не тільки трагедія або сюжет для переживань та плачів, а жертовна, красива смерть в ім'я життя, любові та відкуплення гріхів людства.
l
Божественна літургія на храмове свято особлива. Її має вести екзарх Луцький і Волинський, владика Йосафат  Говера.
А ось і він.
Хвилююча зустріч. Теплі слова промовляє от. Михайло. Юні прихожани Павло та Наталя у гарних вишиванках зустрічають Владику пишним короваєм. Ласкаво усміхається сонечко – воно радіє цій зворушливій українській традиції. Адже все це – щиро від серця і з любов'ю.
Владика Йосафат у своїй проповіді розкриває головну сутність християнства, яке ґрунтується на любові, розповідаючи повчальну притчу:
– В Україні, згідно із статистикою, 80 тисяч дітей-сиріт. Вони виховуються у спеціальних закладах. Ось у такий дитбудинок якось завітала сім'я, щоб вибрати дитину для усиновлення. Щастя бути і жити в сім'ї  випало малому Іванку.
"Іванку, хочеш жити з нами? У нас дім розкішний, автомобіль престижний, грошей досить. Словом, у розкоші будеш купатися". І раптом хлопець відповів: "Ні… Не хочу…Посеред вашого багатства немає головного, потрібного мені – любові".
Бо й справді, студенти і прості українці ішли на Майдан не заради грошей, а заради  любові до своєї країни. Так само із любові до своєї батьківської землі ідуть наші вояки на смерть в зоні АТО.
Багато Владика говорив про Святу Євхаристію як основу Христової самопожертви в ім'я Любові.
l
Архірейська літургія проходить під знаком Блаженного Миколая  Чарнецького. Коли роздумуєш, чий подвиг вищий – полководця, воїна, трударя чи філософа – то беззаперечно возвеличуєш той, який принесений в ім'я людини, Землі і Віри православної.
Блаженний Миколай заснував на Ковельщині Греко-католицьку  парафію (1927р.). Поруч з ним  йшов інший титан віри – Василь Величковський.
Про силу духу Блаженного священномученика Чарнецького свідчить розповідь сестри-василіанки Віри Слободян.
У Воркутинському концтаборі Владика Миколай працював помічником коваля. Якось до кузні зайшов енкевеесівець в офіцерських погонах. Ув'язнені встали для привітання начальства. Чарнецький продовжував працювати. Такої зневаги не стерпів наглядач і кинувся ногами бити в'язня.
І раптом сталось диво. Владика повернувся до свого кривдника. В його погляді промінилось смирення, лагідність і… любов. Енкевеесівець в ту ніч не спав, а вранці прийшов за прощенням.
Ось така вона, сила віри і християнської любові.
Про Блаженного  свящненномученика Миколая Чарнецького можна розповідати безкінечно. Все життя його – це подвиг.
І сьогодні, в храмове свято звертаються вірні з молитвою до свого Владики за зціленням, просять миру і процвітання Україні. І він чує на небесах і передає наші прохання до престолу Господнього.
…Лунає літургійна молитва. Вона – за тих, хто захищає рідну землю, трудиться біля станка й на полі. Гарно вплітається благословення волонтерам і будівничим храму   цього.
А поміж піснеспівів вчуваються мудрі настанови Владики Чарнецького: "Ми повинні вглибитися в терпіння Христа і зрозуміти, що це найкращий лік від хворої душі".
І справді, ці слова – істино пророчі.
І ще одне диво – після божественної літургії більшість парафіян, виходячи з храму, загадково і щасливо усміхалися. Це означає, що в серцях їхніх поселився Ісус, а в душі пташиною влетіла любов.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час святкової літургії у храмі Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі.
Фото з архіву храму.

Згадалося прочитане, яке запало в душу, що Земля наша – це "долина сліз".

Встаєш вранці і дякуєш Богу за день прожитий, а разом  з тим чуєш про загиблих і поранених в зоні АТО, про пожежі, катастрофи та інші негаразди. І справді: не одна сльоза впаде на грішну і святу землю.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1058
Читати далі
11.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

СемПоети  утверджуються  в  газеті

Перша поетична збірка - немов  новонароджене дитя. Скільки переживань, скільки  надій! Хвилює, як те "маля" піде у світ? Чи приймуть його у свою душу люди?
Переживає Ніна Василівна Федорук  з Городища. Гості завітали на презентацію її книги. Вона те духовне дитя в обкладинку запеленала. Та ще калиною і вишивкою уквітчала. Назвала гарно: "Подарунок долі".
Ніна Василівна, як мама, сльозу по щоці з очей ветеранських випускає на волю. Хай котиться – то з радості.
– Ви щаслива? – запитую.
– Немає на що жалітися. Прожила вік у мирі та злагоді, можна сказати, у любові.
Діти повиростали. Онуки є – скільки ж бо їх? Шестеро! (сміється). А ще правнучок на додачу. Мені здається, що це і є щастя.
Я листаю збірочку – хочу відчути, яке воно, щастя у  поетичних рядках.
І знаходжу. Все так просто. Щастя – в прийдешньому дні, який дав Господь.
Вслухайся, читачу:
Якими мірками життя не міряй,
Свій вік відміряти не вдасться.
Любити день, стрічать грозу
І просто жити – яке це щастя!
І ще:
Не тужи за літом, що пройде,
Не сумуй: життя завжди прекрасне.
Запали промінчик у очах,
І кожен день твій буде щастям.
Ось така філософія. Не хитромудра, як у Гегеля чи Канта, а проста, доступна,    зачерпнута із надр людського буття.
– А коли перший вірш явився на світ? – надокучаю запитаннями я.
– То було давно. Ще в школі. Пам'ятаю, що  його у "Радянській Волині" надрукували. Тоді редактором був Полікарп Шафета.
А сьогодні друкуюсь у наших рідних "Вістях Ковельщини". Люди цікавляться газетою, новинами. І мої вірші читають – "спасибі" редактору Миколі Вельмі.
"Поет утверджується в газеті", – роблю висновок я. Справді, скільки місцевих талантів пробували свої сили на сторінках газети. І юні, і зрілі, і сивочолі.
– Що найдорожче для Вас у житті? – продовжую розмову.
– Звичайно, що рідна мама!
І знову повертаю тебе, мій шановний читачу, до поезії Ніни Федорук:
Матусю люба, зіронька
 ранкова,
Пораднице, захиснице
 наша…
Вона молить:
Нехай Господь під ноги
 стелить долю…
А ще й дитиною хочеться себе відчути:
Заспівай мені, мамо, колискову, розкажи, як
 маленькій, казку…
І звеселити хоче:
Щоб у мами під віконцем
Пісні співали рідні
 солов'ї..,
А промінчик вранішнього
 Сонця
Чоло розглажував тобі…
І, нарешті, ніби перегукуючись з відомим поетом Миколою Луківим,  майже голосить:
Бійтесь спізнитись – 
не привітатись,
Душу вкладайте 
в слова.
Турботи щоденні,
 завжди
 будуть друзі,
Лиш мама в житті
є одна.
А вечір  поезії, піснею прихорошений, спонукає до роздумів. Що ж воно за село – Городище, де, мов з чарівної чаші, вірші, пісні виливаються? 
Поетеса Ніна Бай, уродженка села, відома на всю Україну, Заслужений журналіст України, поет, письменник Степан Скоклюк зігрівають душі ковельчан своїм талантом, теж – через рідні "Вісті". А ще Ігор Вижовець – поет і педагог… Пульсує духовне джерело, наповнює чарівну чашу поетичним, мудрим словом і не міліє.
А мелодії жайворонком дзюркочуть, злітають до неба. Це – аматорський жіночий гурт вокалістів, мов колосочок до колоска, складає в сніп пісні на слова Ніни Федорук у душі присутніх. Гарно виходить: духовно, душевно і по-українськи мелодійно.
Вітають автора поетичної збірки учні, вчителі школи, родичі. Сільський голова  Петро Олексюк виголошує щиросердечні слова і – квіти в дарунок!
Завітала на свято Валентина Січкар, голова районної ветеранської організації. Вона приїхала з Голоб. Саме Валентина  Володимирівна доклала немало зусиль, щоб збірка побачила світ. Вона теж захоплена лірикою Ніни Василівни.
До щирих вітань долучилась і редакція "Вістей Ковельщини". Від редактора Миколи Вельми – "Почесна грамота" за плідну співпрацю і за вагомий внесок у розвиток культури  Ковельщини.
l
Хто ж вона, народна поетеса Ніна Федорук? Народилася в селі Городищі. Навчалась у Ковельській середній школі № 3 ім. Лесі Українки.  Закінчила Горохівський сільськогосподарський технікум. 
Працювала бухгалтером у місцевому колгоспі  і сільській раді. Тут і перше кохання зустріла, а згодом сімейне кубельце звела. На радість – діти, які "при ділі", та онуки. Звідси, з  городищенської землі, черпала поезії та пісні.
Мов журавлі, у вирій відлетіли роки. А що залишили? Юні іскорки в очах. Душу молоду і мудрість сивочолу. А ще – біль за Україну, бо ж  не все гаразд у нашому домі. І вірить, що "розквітне Вкраїна-мати".
Не забуває Ніна Василівна Бога:
За все, що є, я
 вдячна Богу…
Вона звертається до Господа:
Навчи, о Господи,
 як не згрішити.
Я згодна хрест
 важкий нести...
І – об'єктивний
 погляд  на себе:
Поважний вік, на
 скронях сивина,
Та все ж весна цвіте в моєму
 серці.
Отож, і ми з тобою, шановний читачу, побажаємо Ніні Федорук весни у серці, творчої наснаги і любові  у душі!
І ще, мій друже читачу, перегортаючи сторінки "Вістей Ковельщини", прочитай душевні поетичні рядки поетеси, і ти зарядишся духом хмільної волинської природи.
 Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час презентації книги Ніни Федорук у Городищі; титульна сторінка збірки.

Перша поетична збірка - немов  новонароджене дитя. Скільки переживань, скільки  надій! Хвилює, як те "маля" піде у світ? Чи приймуть його у свою душу люди?

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1180
Читати далі
11.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

ГЕРВІСІМОВСвітлій пам'яті  Романа Герасімова

Слово про друга і колегу

Остання зустріч… Ні — прощання. Він лежав у домовині. Обличчя його змінилося. Воно відображало якусь холодну відчуженість  до цього жорсткого і не завжди справедливого світу.
Я вдивлявся в нього і хотів знайти іскорки колишнього живого, невгамовного, молодечого ентузіазму, а знаходив тільки залишки відчайдушної боротьби зі смертю за життя.
Групами і поодинці заходять друзі, родичі і просто знайомі. Вінки і квіти… Квіти і вінки… Віддати останню шану приїхали наші колеги із Луцька, Києва та інших міст. Це знак поваги, заслуженої життям і працею.
Хто він, Роман Едуардович Герасімов, цей колись бурхливий вулкан енергії?
l
Я приїхав до Ковеля у 1985 році, коли Роман Едуардович працював головою міськвиконкому. Мені було поставлене завдання реформувати енергетичну галузь Ковельщини, тобто міський і сільський райони електромереж об'єднати в одне підприємство.
Практику організаційної та керівної роботи я мав — працював в електромережах Камінь-Каширського та Любешівського районів і вісім років очолював потужний Нововолинський РЕМ. До того ж, і в Ковелі трудився електромонтером.
Під час першої співбесіди Роман Едуардович зустрів мене насторожено. З нотками невдоволення у голосі: мовляв, у нас і своїх кадрів на посаду начальника району електромереж вистачає.
Я відповів, що виконую волю вищестоящого начальства і готовий до співпраці.
Я розумів, що дотичних проблем багато. Місто інтенсивно розбудовується, промисловість широкими кроками іде вперед, на підйомі — соціально-економічний розвиток, без енергетики в сучасних умовах цей рух неможливий.
Було усвідомлення й того, що голова міста є найважливішою об'єднуючою ланкою між будівельниками, промисловими підприємствами та організаціями і службами міста. Разом з тим, виконком — своєрідний "локомотив", який рухає потяг соціально-економічного розвитку. Признаюсь, що така відкритість мера мені сподобалась. Вона віщувала тісну співпрацю і розуміння.
l
Стару радянську систему можна критикувати, не сприймати, але питання добору і виховання кадрів стояло на чільному місці. Система була жорсткою до нерадивих, безвідповідальних керівників і без жалю викидала їх за борт "корабля".
Роман Едуардович займав високу сходинку в ієрархії влади. Своєю активністю, професіоналізмом та високими управлінськими здібностями забезпечував доручену ділянку роботи. Вісім років (1981-1988р.р.) наполегливо і невтомно тримав штурвал корабля під назвою "Ковель”.
l
А спогади птахами виринають із підсвідомості…
— Романе Едуардовичу, можна на прийом?
— Заходь. Що в тебе трапилося?
— Потрібна допомога. Хочу, щоб ви від імені виконкому та ради звернулися із листом до Міністерства енергетики про необхідність будівництва нової виробничої бази. Ви ж знаєте, в яких важких умовах працюють енергетики.
– Анатолію Володимировичу, там де ти пропонуєш розбудуватися, знаходиться житловий будинок. Куди людей відселимо?
— Я розумію проблеми з відселенням, але ж заради покращення умов праці енергетичної служби все одно чимось потрібно жертвувати.
— Добре, готуй листа. Будемо думати.
Лист до міськради викликав негативну реакцію з боку обласного підприємства і особливо — об'єднання "Львівенерго". Мовляв, як це могли ковельчани вийти через їх “голови” аж на Міністерство?
Проте буря швидко вщухла, і позитивне рішення було прийняте.
У цій ситуації проявилися визначальні риси характеру Романа Герасімова як голови міста — це розуміння проблеми, відповідальність, дотримання слова і готовність допомогти.
Мешканці житлового будинку були оперативно переселені в нові комфортні квартири, а я відчув повне сприяння у будівництві нової бази.
У своїй книзі "Філософія душі" (Луцьк. Надстир'я. 2013) я писав: "Можна назвати маленьким подвигом переселення мешканців цього будинку та його знесення. Тут енергетики мають дякувати Романові Герасімову, голові міста".
І сьогодні я ще раз від імені тодішніх і теперішніх енергетиків Ковельщини висловлюю щиросердечну, народну (тепер уже посмертну) подяку Роману Едуардовичу за те, що вони мають одну з кращих виробничих баз в області.
l
Рояться спогади. З ріки пам'яті виринають картини співпраці, а згодом — і дружби.
Здача житлових будинків завжди була на контролі в обласного начальства. Щоб не зірвати здачу будинку у встановлений термін, доводилося працювати у вихідні дні та в позаурочний час. 
Якось у суботу бульдозерист, зловивши гаву, "в'їхав" у електропідстанцію. Сталося аварійне вимкнення мікрорайону по вулиці Володимирській. Роман Едуардович старався чимось допомогти і не відходив від ремонтників-електриків доти, доки аварійна ситуація не була ліквідована.
А скільки разів він зупиняв водіїв, коли бачив порушення Правил дорожнього руху чи коли автомобіль не туди віз матеріали.
Нам би, сьогоднішнім, таку принциповість. І все це не заради своєї вигоди чи якогось піару, а заради порядку і блага міста.
Вісім років — на відповідальній посаді. Побудовано тисячі квартир. А він залишився проживати з сім'єю у тісній двокімнатній.
Коли йому дорікали цим, він відповідав: 
— На черзі стоять сотні сімей бідних, обездолених. Як я їх обійду? Спочатку — їм, а потім, може, вдасться мені.
Ця скромність, милосердність і співпереживання за інших є повчальним прикладом для наслідування  деяким чиновникам держслужби всіх рівнів.
l
Поки чекаємо священика, хтось тихо шепоче на вухо:
— Бачите, хата яка скромна і непоказна, не така, як у теперішніх олігархів.
Не відповідаю — немає сенсу. А сам знову, уже вкотре, констатую, що головним в житті Романа Герасімова, голова міста, ставив не особисте збагачення, а благо рідних і дорогих йому ковельчан. Висока посада у його свідомості ототожнювалася з високою моральністю. Ось чим він був багатий!
Роман Едуардович мав тверду позицію і принциповість у поглядах.
— Анатолію Володимировичу, ти зробив велику помилку, коли будинок панахиди передав релігійній громаді, — дорікав він мені не раз.
Я пояснював, виправдовувався, а він слухав і стояв на своєму. Його позиція нас не роз'єднувала, а викликала повагу і навіть зближувала.
l
Добре слово про колегу, друга я чув і від працівників “Ковельсільмашу" та технічної школи ТСО України, де він працював після закінчення терміну головування.
Ковельчани довіряли йому і неодноразово обирали депутатом міської та Волинської обласної рад.
…Ідуть і йдуть люди, щоб востаннє засвідчити свою повагу і пошанування.
Добре слово чую з вуст Євгена Поліщука, Володимира Блаженчука, Миколи Вельми, Бориса Сороки, Олени Грінченко, Віктора Сагаля, Василя і Володимира Микулічів та інших.
Сумує дружина, стримують сльози сини. Вони ще не можуть сприйняти своєю свідомістю, що їхнього батька уже немає.
Ех, Романе, Романе!... Чому пішов від нас так рано?
Палахкотить запалена свіча. Вона висвітлює у своїх проміннях непересічну видатну особистість, яка вписала знакову сторінку в історію Ковеля та Волині.
Сумуємо… Пам'ятаємо… Молимося: "Дай йому, Боже, Царство Небесне".
Анатолій СЕМЕНЮК.
На знімку: Роман Герасімов (другий праворуч) в колі друзів. Липень 2009 року.
Фото з архіву автора.

Остання зустріч… Ні — прощання. Він лежав у домовині. Обличчя його змінилося. Воно відображало якусь холодну відчуженість  до цього жорсткого і не завжди справедливого світу.

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1013
Читати далі
28.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Благов_2015009Знати минуле, щоб будувати майбутнє

— Ми вражені! Поєднання історії, музейних реліквій та духовності — де ще таке знайдеш? — так оцінили побачене науковці — учасники Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції "Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сереховичі та Старовижівщина у світовій та українській історії", які завітали нещодавно в Св.-Благовіщенський собор м. Ковеля.
Така оцінка тішить. Адже її "виставили" науковці, серед яких — професори, 20 кандидатів наук, краєзнавці та історики із Львова, Києва, Острога, Житомира, і, звичайно, Луцька.
Про історію Св.-Благовіщенської святині "Вісті Ковельщини" вже писали. Але кожного разу, буваючи в храмі, переконуєшся в самовідданій жертовності ковельчан в ім'я віри Христової. Це — щирі православні, патріоти України та свого міста.
Будучи в Єрусалимі або в Римі, я не раз проникав в глибину духовності і насолоджувався красою мистецьких та архітектурних шедеврів. Серед храмів є затишні, є естетично витончені, але немало й  помпезних, надмірно громіздких.
Шановний друже, вірний Христу! Не полінуйся, завітай до Св.-Благовіщенської святині, і ти відчуєш, як з тобою говорить 510-літня історія віри і земного життя. Саме тут відчуєш, що ми, українці, споконвіку вмілі і розумні. Наші культура, архітектура та духовність нічим не поступаються світовим надбанням.
Вдумайся, читачу, у такий факт: в 1505 році змайстрована будівля без єдиного гвіздка. Це — перлина українського зодчества, яка збудована вмілими руками волинян.
Гордімося предками!
І сьогодні в храмі вас обійме магічна аура благодаті. Кожен замилується неповторною красою іконостасу та панікадила, відчує подих ХVІ, ХІХ, ХХ та ХХІ століть на реальних історичних експонатах: хрест з бані (ХVІ ст.), Ікони та Голгофа старої церкви, фундамент вівтаря (ХІХ ст.) та ін.
Тому  не дивно, що поважні гості були і здивовані, і приємно вражені побаченим.
Знаю, мій друже-читачу, ти запитаєш: "Чому раптом  представники науки зацікавились релігійною святинею?". Річ у тім, що міськрайонна краєзнавча організація разом із настоятелем собору о. Василем запросили учасників конференції сюди спеціально. 
Не раз почуєш голос скептика, що в Ковелі туристам нема що показати. Св.-Благовіщенський собор якраз і є той культовий об'єкт, який задовольнить  естетичні смаки найвибагливішого європейського туриста. 
Ковельщина має унікальне історично-духовне багатство. Поруч з Св.-Благовіщенським храмом — древній золотоверхий Свято-Воскресенський собор, за ним — архітектурна пам'ятка ХVІІІ ст. костел Св. Анни. За 12 кілометрів від Ковеля — Гішинська церква ХVІ століття, названа на честь Димитрія Солунського. 
А як оминути Вербський монастир, де побував сам Тарас Шевченко? Все це та інше духовно-історичне надбання потрібно презентувати гостям, піднімати із забуття.
В коротку годину гостин гарно вплелася презентація книги "Благовіщенська святиня — історична пам'ятка архітектури і духовності", яка видана у дружній співпраці автора цих рядків та настоятеля храму, депутата районної ради  о. Василя.
Як і годиться, о. Василь та о. Ігор благословили молитвою науковців на плідну роботу в ім'я Волині та України.
l
Благословення священиків не було даремним. Історико-краєзнавча конференція пройшла змістовно і на високому науковому рівні.
При цьому велику подяку слід висловити голові обласної краєзнавчої організації, професору Східноєвропейського національного університету Геннадію Бондаренку, директору Волинського краєзнавчого музею Анатолію Силюку.
Постарались очільники Старовижівської районної влади та Сереховичівський сільський голова Василь Миронюк.
Головним енергетичним "двигуном" наукового форуму був Андрій Бондарчук, народний депутат України першого скликання, письменник, краєзнавець, публіцист, уродженець с. Серехович.
Приємно було відчувати, як старовижівці шанобливо ставляться до своїх природного та історичного надбань. Знайшли кошти на проведення конференції та видання "Наукового збірника" обсягом у 530 сторінок.
За сприяння районної влади видано книги, які є гарним дарунком для гостей. І ще один повчальний штрих, який наштовхує на певні висновки. 
По дорозі до Старої Вижівки, в районі села Седлища є природне джерело. Під'їзд до криниці має тверде покриття. До самого струмочка змайстровані східці. Майданчик поруч теж викладений тротуарною плиткою. 
Є й альтанка, де струмує цілюща вода з джерела. Туди кидають монети “на щастя”. Обабіч під'їзної дороги воїни АТО висадили алею з дерев. Біля самої криниці — калина, посаджена головою облдержадміністрації Володимиром Гунчиком, а навпроти — вояками-танкістами та їхніми матерями. Це ті, що прославились на всю Україну. В жорстокому бою хлопці підбили два російські танки, а один взяли в полон. 
— Джерелу щонайменше 300 років, — повідомляє о. Ігор, місцевий священик, — а, може, і тисячу! Хтозна? 
Як би не було, вода цілюща, і тут черга з тих, хто хоче оздоровитися. Зроблена ця "Європа" за рахунок бізнесових структур з ініціативи влади. 
А мене думка переносить до нашого довгоносівського джерела. До цієї довгоносівської святині їдуть сотні ковельчан щодня, щоб набрати "доброї" води.
Здається, місцева влада в ритмі суєти забула про свою історичну реліквію. Потрібно її облагородити, благоустроїти, озеленити. Про це вже у "Вістях" писали юні краєзнавці. Не почули!
Сереховичівський сільський голова В. Миронюк в ході конференції висловив філософську думку: "Я до вчора старався жити майбутнім і його не побачив, тепер я буду жити минулим, може, і зрозумію майбутнє".
Можливо, і нам потрібно переосмислювати філософію буття?
Анатолій СЕМЕНЮК, 
голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.
НА ЗНІМКУ: Свято-Благовіщенський собор у Ковелі.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

— Ми вражені! Поєднання історії, музейних реліквій та духовності — де ще таке знайдеш? — так оцінили побачене науковці — учасники Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції "Минуле і сучасне Волині та Полісся. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 946
Читати далі
19.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

концерт 010Коли душа співає…

Коли душа співає,
Стає далекою війна.
Тоді і горе, й болі забуваєш,
І погляд бачить, що навкруг —
весна.
І справді, звіт школи мистецтв — це не простий іспит учнів та педагогів перед слухачами. Це — завжди духовне свято пісні і музики.
На сцені Народного дому "Просвіта" у такий день виступають найкращі. Кожного року ти потрапляєш у творчі хвилі юних. Тебе огортають дивні звуки мелодій, і ти щасливієш, бо забуваєш про щоденні проблеми, які нависають над твоїм єством.
Звітний концерт розпочався вступним словом директора школи Людмили Кобченко. Вона привітала учнів, педагогів та батьків із визначною подією в житті школи — із святом музики і пісні.
Приємно було бачити на концерті міського голову Олега Кіндера та його заступника Ігоря Прокопіва. Олег Олексійович у своєму виступі відзначив вагомі досягнення школи мистецтв. І  в планах естетичному, і творчому школа впевнено наближається до європейського рівня.
— Багато сил доклали педагоги, батьки та самі учні, щоб осягнути вершини творчості. Не всі стануть музикантами чи співаками, але я впевнений, що посіяне тут зерно доброти зійде добрими сходами,  — зазначив мер міста.
Він вручив Людмилі Кобченко букет квітів, як знак подяки за плідну творчу діяльність та вагомий внесок в примноження культурної спадщини Ковельщини.
А затим полинула аж до неба духовна невмируща мелодія. "Аve Maria" Ф. Шуберта. Симфонічний оркестр під керівництвом Анатолія Літвінчука присвятив цей твір викладачу школи Тетяні Коцюбі, яка не так давно відійшла у Вічність. Лишилась тільки співуча скрипка і мелодія з-під її вправного смичка, що не раз плакала, співала і душу звеселяла…
Яке скороминуще тілесне життя і яка вічність у музиці, мелодії душі!
Перегортаючи програму, помічаю, що в школі створено багато оркестрів, ансамблів, хорових  колективів. Всі вони завдяки професійним зусиллям педагогів демонструють високий клас.
Засвідчимо персонально: це згадуваний симфонічний оркестр (кер. А. Літвінчук), унікальний хор хлопчиків (Олена Белецька та Еліна Міларт), квітучий, мов українське диво, ансамбль бандуристів (Ольга Середа), ансамбль скрипалів (Оксана Баласанян та Лілія Корнєва), голосистий і задиристий із підтанцівкою ансамбль народної музики "Веретено" (Віталій Зіньчук), квітучий, як сама весна, хор учнів молодших класів (Еліна Міларт). Гордістю школи є неповторний оркестр народних інструментів (Ніна Самусік).
А що вже казати про відомий всій Європі народний аматорський ансамбль народної музики "Награш" (Віталій Зіньчук)? Спрямований на творчий пошук, пан Віталій створив прекрасний ансамбль баяністів.
Порадував дзвінкоголосий хор учнів старших класів (Олена Белецька). А як би збідніла школа без чудового камерного оркестру "Квінта"!
Як вінець концерту — виступ духового оркестру (Анатолій Сролік). Бадьорі мелодії піднімають дух, і ти готовий крокувати на параді або вирушати в похід на захист своєї Батьківщини.
Отак, мов хвилі океану, накочуються на переповнений зал лазурові, срібні звуки, перетворюючись в акорди і чудо-мелодії.
А поміж тими колективними потужними спалахами мелодій, мов весняні  потічки, — сольні виступи юних музикантів. Яких тільки інструментів не опановують молоді аматори! Віртуозно грають акордеоністи, баяністи, бандуристи, саксофоністи, скрипалі, піаністи, трубачі та інші. Словом, майже всі народні та духові інструменти.
У школі — немало талантів вокального жанру. І це ще не все. Окремі об'єднуються в дуети, тріо, квартети, тим самим збагачуючи музичне надбання людства. Серед виконавців — лауреати обласних та всеукраїнських конкурсів.
Не маю змоги оприлюднити прізвища всіх виконавців, керівників, концертмейстерів, викладачів. Їх багато, і всі заслуговують подяки. А як оцінити той чи інший виступ? Кожен номер із захопленням сприймали слухачі, присутні в залі. Лунали бурхливі оплески і вигуки: "Браво!".
Був би нещирий,  якби сказав, що всі виступи були на найвищому рівні. Тим виступаючим, де оплески були менш голосними, необхідно зробити висновки. Хоч зіграти "на біс" той чи інший твір непросто — тут і хвилювання, і переживання.
Та й слухач до сприйняття окремих складних творів не завжди готовий. Це — до слова.
Колись я написав поетичні рядки: "Щасливий той, хто в серці має пісенні струни золоті. Щасливий той, у кого грає оркестр високих почуттів".
Будьте в музиці і в житті щасливі! Нових Вам творчих успіхів!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час звітного концерту школи мистецтв.
Фото з архіву школи.

Коли душа співає,

Стає далекою війна.

Тоді і горе, й болі забуваєш,

І погляд бачить, що навкруг —весна.

І справді, звіт школи мистецтв — це не простий іспит учнів та педагогів перед слухачами. Це — завжди духовне свято пісні і музики.

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1216
Читати далі
14.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович
Історія Вербського монастиря: домисли і правда

DSC_9327Історія Вербського монастиря: домисли і правда

Написати цей нарис мене спонукав виступ однієї ведучої літературного вечора, де вона без тіні сумніву розповідала, що Вербський Свято-Троїцький монастир заснував московіт Андрій Курбський у ХVI столітті.

Анатолій Семенюк.

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 1603
Читати далі
07.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович
Тричі  народжений
Він  не  боявся  ані  німців,  ані  “совєтів”

DSC_1754

Тричі  народжений
Він  не  боявся  ані  німців,  ані  “совєтів”

 Спочатку пам'ять виколихує нас на героїчних подвигах минулого. Потім плин часу стирає все і  відправляє у забуття.  Тому так важливо своєчасно зафіксувати ті чи інші події на папері.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 887
Читати далі
07.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC_0083Її золотий талант

Творча душа крилата. Вона парить над сірим буденним світом, мов з рогу достатку, розсипає звуки мелодій, магічні поетичні слова. Як у казці, людина добрішає, наповнюється любов'ю.
Духовне зерно сіяти непросто. У кожної людини — своя срібна струна, і щоб вона забриніла, заіскрилась золотом, потрібен неабиякий талант.
Золотий талант вчителя-методиста музики Жанни Будкової розцвів давно. І вона щедро передає його дітям і дорослим. Вслухайся у мудру філософію її поетичних рядків, замри біля дзвінкого неповторного голосу,  доторкнись душею до її скрипки, і ти відчуєш, як у віконце твого єства проникає сонячний промінчик, котрий наповнює животворним світлом.
Цими днями відбувся творчий вечір Жанни Будкової та створених нею дитячих хорових колективів в актовому залі спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 3 ім. Лесі Українки.
Бенефіс творчості — це завжди відповідально. Актовий зал переповнений шанувальниками пісні і поезії. Жанна Миколаївна переживає і хвилюється. Здавалося б, сотні разів і вона, і її підопічні виступали не тільки в школі, але й на головних сценах міста, області і навіть України, та сьогодні — найвідповідальніший день.
Хлопчики і дівчатка стараються не підвести свою улюблену наставницю. Співають напрочуд злагоджено, дзвінко, підкоряючи зал. Слухачі відповідають бурхливими оплесками.
У віночок хорових номерів гарно вплітаються сольні виступи самої "іменинниці". Духу піддає баяніст Володимир Ганжа. До хорових номерів доречно вписуються танцюристи із народного аматорського ансамблю "Барвінок" (кер. Любов Ризванюк). Радісні нотки звучать і у виступах вихованців Ольги Олексюк, вчителя музики молодших класів.
І найголовніше: слова і музика пісень, всі без винятку, написані Жанною Будковою та місцевими авторами. Словом — класно!
 l
Так буває, що мелодія, пісня викликають з пам'яті спогади минулого. Та, тепер вже далека, моя перша зустріч була наповнена розмовами, поезією та піснями тріо "Райдуга" у складі Оксани Мулярчук, Світлани Осокіної та нашої героїні нарису Жанни Будкової. Потому були мистецько-творчі вечори. Лунала пісня, поетичне слово. Це були цікаві змістовні зустрічі, які звечора продовжувались до опівночі.
Всіх, хто брав участь у цих вечорах, об'єднували патріотично-демократичні настрої та душевне українство. І тоді, і сьогодні є люди, які у негараздах побутового життя звинувачують Незалежність.
В інтерв'ю газеті "Вісті Ковельщини" Жанна Будкова з цього приводу сказала:
— Це примітивізм поглядів на життя. Бідність та життєві негаразди докучають. Не з добра втікають люди на чужину. Але я люблю Україну, Шевченка і рідну мову.
А ще Жанна Миколаївна любить свій хор дівчаток "Однокласниці", не менше — хор хлопчиків "Гармонія", а з ними  леліє гурт "Мальва".
Про своїх підопічних вона трепетно каже:
— Це неперевершено — творчі діти! Я для них музику пишу, співаю з ними і творчістю живу.
l
— Ви не про мене пишіть, а про діток, — застерігає Жанна Миколаївна.
Скромність — одна з яскравих рис її характеру. А ще вона вірна подруга, господиня вправна і вчителька хороша.
Жанна Будкова — "Відмінник освіти", і це багато про що говорить.
З філософським поглядом на життя, з чарівною усмішкою і відкритою душею вона промовляє:
Дарую для вас пісні.
Вони — мрії мої золоті.
А мелодія, дзвін джерела
На гостину мою прийшла.
І подарувала присутнім свято для душі.
І дякували, і квіти дарували, і слова хороші промовляли.
Від управління освіти вітання виголосив начальник Віктор Бичковський. Він вручив Почесну грамоту від імені міського голови. Є за що, адже внесок в скарбницю української культури справді вагомий. Депутат міськради Олена Євсюк прочитала душевні поетичні рядки, присвячені  винуватиці змістовного дійства. Гарним було вітання від подруги Тетяни Гнатюк — вони і пісню разом проспівали.
Зворушливі, щиросердечні слова лунали з вуст Галини Власюк, директора школи. Слів подяки заслуговує Вікторія Медведюк, заступник з виховної роботи, яка підготувала програму творчого вечора. Змістовно і натхненно вели концерт учні Владислав Мороз та Яна Кисіль. Словом, побільше б таких зустрічей.

Творча душа крилата. Вона парить над сірим буденним світом, мов з рогу достатку, розсипає звуки мелодій, магічні поетичні слова. Як у казці, людина добрішає, наповнюється любов'ю.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1209
Читати далі
24.04.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

поетесаДля Вас і про Вас, жінки й дівчата

Кличе світлом доброта

Я тішуся тим, що у нас в Ковелі  розквітає літературно-мистецьке  товариство "Творчий світ". Радію, що більшає дописувачів до рідної газети "Вісті Ковельщини", зростає зацікавленість історією рідного краю.

Але найбільше зігріває душу творчість юних. Тому й хочу запросити тебе, шановний читачу, до творчої колиски юної поетеси Валерії Мозгової, учениці міської гімназії (на знімку).

Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 648
Читати далі