22.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

_DSC2057Під знаком "побожних вчинків"

Є люди,  що втоми не 
знають –
Їх серце пульсаром горить.
Біду й перешкоди долають,
Непізнане в далі манить.
Хочете чи ні, але саме такий Сергій Платонович Данилюк із Люблинця. Здається, відпрацював своє, проявив себе на посаді селищного голови і спочивай на "лаврах".
Е, ні! Це не для нього. Він – активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець і пошуковець.
l
Історія рідного краю, села, селища – скільки цікавого заховалося за туманом минувшини… Донедавна дослідження історії, особливо тих подій і фактів, які йшли врозріз офіційною ідеологією, не тільки не заохочувалося, але й заборонялося.
Сьогодні – свобода! Досліджуй, пиши, видавай, аби твої таланти, можливості і гроші.
І з'являються ентузіасти, які відкривають нові обрії української справи і православ'я, маловідомих подій і фактів.
Вслухаймося в поезію слів із офіційного документа Адама Кисіля, яким він дарував острів, ліс, луки, поля і село Свято-Благовіщенському монастиреві:
"…Світ цей швидкоплинний, яко сон і тінь слава його, відквітне він як цвіт і пов'януть всі оздоби, розкіш, достатки і титули, і почесті, і скарби, і надбання. Те є єдиним і вічним, що не підлягає руйнації, що заповідав нам сам Господь Ізбавитель й що міститься у богомислії та побожних вчинках…".
Якби ж можна поставити цей заповіт зранку, після пробудження, перед отими хижими олігархами-можновладцями, щоб нагадувати, що суть життя на цій землі не гроші, а духовні і моральні вчинки й цінності.
Цей історичний запис віднайшов Сергій Данилюк, досліджуючи історію свого села, своєї батьківської землі, яка розкинулась на Турійщині в селі  Туропині. Він за свій  кошт поїхав в обласний державний архів, єпархію, по селах і розшукав цікаві знахідки й факти із життя минулого. В нього з'явилися сподвижники, які допомагають йому.  По крупинці, по зернинці, мов у казці, вони відтворюють картину давньої історії краю.
У минулому році виповнилося 370 літ з дня заснування Могилинського Свято-Благовіщенського жіночого монастиря. В далекому 1646 році Адам Кисіль, будучи глибоко віруючою людиною, збудував неподалік Туропина православну обитель для рідної матері Федори, в чернецтві – Єфросинії.
І місце вибрав казкове – на березі тихоплинної Турії, де луки квітучі і поля родючі, а поряд – діброва віковічна під назвою "Чорний ліс" (пізніше – "Монастирський"). Він часто відвідував святу обитель, цікавився її життям і опікувався своєю матір'ю ігуменею.
У 1670 році монастир переходить під крило уніатської церкви. У 1745 році обитель втрачає свою самостійність і приписується до Низкіничівського монастиря, що неподалік сучасного Нововолинська (до речі, збудованого теж Адамом Кисілем), в якому він знайшов свій вічний спочинок. На початку ХХ століття дерев'яну церкву монастиря переносять до села Турії. На пагорбі біля сільського кладовища святиня простояла до Другої світової війни і згоріла у 1944 році.
Не одну стежку довелося протоптати Сергію Платоновичу, щоб віднайти свідків історії. Йому допомагали туропинці, старожили  навколишніх сіл, місцевий священик о. Віктор та інші. Так, в заростях, неподалік історичного місця, було віднайдено 48 могильних надгробків, ймовірно – черниць.
Краєзнавці дослідили, що у 60-их роках ХХ століття на території, де був монастир, стояли колгоспні кошари для корів. У ті ж роки, позначені атеїзмом, під час чищення русла Турії було розкопано це святе місце. Там знаходили старовинні монети, залишки череп'яного посуду, але ці речі зникли – лишились перекази.
Хто шукає – той знаходить!
Сергій Данилюк таки був винагороджений за свій пошук – він віднайшов меч-косу, свідка боротьби за волю України та старовинну козацьку люльку.
Віднайшли краєзнавці в тих місцях і козацьку могилу із старим дубовим хрестом. Розповідають, що довгий час за цією могилою доглядала якась жінка – це ще один прояв народного патріотизму.
Старожили, такі, як Юхим Дячук, повідали краєзнавцям, де була прокладена з дубових колод дорога із селища Овадного та міст через Турію. А ще стверджують, що від монастиря був прокладений підземний хід, який під час весняної повені був затоплений. 
Словом, що крок, то нові відкриття, які спонукають до подальших досліджень історії: боротьби і праці, віри і любові до рідної землі.
l
Сергій Платонович не тільки досліджує: він втілює в життя практичне краєзнавство. Вже впорядковано місце поховання насельниць монастиря, завезено землю під майбутній пам'ятний знак. Впорядковано  і козацьку могилу –  там буде пагорб 2-метрової висоти в діаметрі 12-13 метрів (за козацьким звичаєм).
І не менш цінним є те, що в Турійській газеті "Народне слово" С. Данилюк оприлюднює свої пошуки і розбуджує цікавість до історії інтелігенції, священиків і тих, хто любить свій край.
Кожен пошук благословенний, коли він позначений любов'ю, творчістю і тим згадуваним вище "богомислієм” та "побожними вчинками".
Ось як описує цей пошук і працю із впорядкування знакових, історичних місць Сергій Платонович: "Ми усвідомлювали, що робимо добру, благородну справу… Інакше й не могло бути серед краси рідного краю, чистого лісового повітря, тихого гомону осінніх дум старого дуба  та поодинокого вільшаника. А над тим, не дуже вже зеленим лісом, з безодні блакитного неба доносилось курликання журавлиного клину, вчувалася в  пташиних голосах жалоба прощання з рідною землею. На цьому тлі особливо зворушливими були спогади про босоноге дитинство…”.
І невеликий, і гіркий штрих: "Ідучи дорогою до святого місця, ми натикалися на сміття та  господарський непотріб…".
Чому вживається з вірою, культурою, славною історією цей непотріб – це окрема розмова. Але оті конкретні кроки практичного краєзнавства є прикладом для наслідування. Хтось скаже, що ці потуги марні – така наша        загальна суспільна біда.
Сергій Платонович вважає, що це не так і наводить слова ігумені Зимненського Свято-Горського монастиря: "Ви робіть. Що можете, а далі Господь Вас управить”.
Справді, Господь допомагає тим, хто працює в ім'я добра  і любові для рідного краю. Впевнений, що історико-краєзнавчий пошук Сергія Платоновича продовжиться, а йому і нам відкриються нові сторінки історії, слави і долі рідного краю. Хай щастить!
Анатолій СЕМЕНЮК,
лауреат обласної премії імені Олександра Цинкаловського, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
НА ЗНІМКУ: активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець, пошуковець Сергій Данилюк.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Є люди,  що втоми не  знають –
Їх серце пульсаром горить.
Біду й перешкоди долають,
Непізнане в далі манить.
Хочете чи ні, але саме такий Сергій Платонович Данилюк із Люблинця. Здається, відпрацював своє, проявив себе на посаді селищного голови і спочивай на "лаврах".
Е, ні! Це не для нього. Він – активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець і пошуковець.
ххх
Історія рідного краю, села, селища – скільки цікавого заховалося за туманом минувшини… Донедавна дослідження історії, особливо тих подій і фактів, які йшли врозріз офіційною ідеологією, не тільки не заохочувалося, але й заборонялося.
Сьогодні – свобода! Досліджуй, пиши, видавай, аби твої таланти, можливості і гроші.
І з'являються ентузіасти, які відкривають нові обрії української справи і православ'я, маловідомих подій і фактів.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1392
Читати далі
15.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

SAM_0279 Грона червоні калини

Ех, хлопці, хлопці! Юні, молоді, талановиті, креативні… Як сталося, що нас від вас мур високий і товстий розділяє? За цим муром розумієш, що воля не  просто символ – це доля. Спіткнулася ваша доля об камінь придорожній, та не треба її винуватити, оплакувати, тим більше не слід розчаровуватися в житті. Все – у ваших руках. І Україну будувати, і філософію волі пізнавати, і цінності життя вибирати.
Такі думки роїлися у моїй сивій голові в стінах Ковельської виховної колонії на ювілейному фестивалі "Червона калина".
l
ХХV фестиваль самодіяльної художньої творчості засуджених "Червона калина" проходив під гаслом 100-літнього ювілею української революції.
Як і годиться, відкрив урочисто-мистецьке дійство начальник виховної колонії підполковник Іван Абрамчук. Він привітав батьків, колег і гостей та наголосив:
– Фестиваль – це душевний світ наших вихованців, тут їхні переживання. Ковель традиційно відкриває фестивалі в Україні.  І не випадково. Адже впродовж багатьох років ми були в числі перших. Цей фестиваль особливий, і готувалися  ми до нього, як-то кажуть, день і ніч. Вдумайтеся: тема була оприлюднена  всього за три тижні до дати проведення.
Звучить Державний Гімн України, який, по суті, дав старт концерту.
Символічно, що у фестивалі беруть участь аматорські колективи Ковеля. Це – своєрідний зворотний зв'язок вихованців із культурною елітою міста, який виконує важливу виховну функцію, розбуджує потяг до творчості.
Слухаю, аналізую і приходжу до висновку, що тут немає разючих творчих контрастів.
У вихованців проявляється в окремих номерах неабиякий талант та артистизм. Зримо бачиш їх потяг до прекрасного. Разом з тим відчуваєш істинний патріотизм і любов до рідної неньки-України. Переконаний: у випадку необхідності вони стануть супроти ворога заради волі і рідної батьківської землі. Треба було бачити та чути, як ці самодіяльні юні артисти відпрацювали літературно-музичну композицію "Упали грона".
Це – Крути! Теплі проводи, благословення, лютий мороз і жорстокий смертельний бій. Гімназисти 6-8 класів свідомо ідуть на смерть, щоб нам, теперішнім, продемонструвати приклад любові до своєї землі. "Упали грона" молоді, та недаремно, бо сьогодні естафету героїзму перейняли воїни на Сході країни. Композиція патріотизму і болю доречна на  найбільш престижних сценах. Вона ще раз підкреслює силу героїчної української історії.
Душевною і проникливою вийшла також літературно-музична композиція "Запалимо  пам'яті свічу".
…Палахкотять свічі в руках вихованців, немов смолоскипи, і проникає те світло у душі юні й старші. І вінок, у який квітчають Україну, і те полум'я, і біль – це і пам'ять, і доля, і Україна.
Патріотично-сумні та героїчні мотиви змінювались усмішками, коли вихованці артистично й досить професійно грали гумористично-сатиричні сценки. Розвеселив "Осінній призов" та інші.
І, як завершальний  акорд, як клятву, сприйняли глядачі номер "Мільйони різних "я": "У кожнім нашім я – частинка України". Це – і як прозріння: "Не питаю, що дала ти мені, Україно, а що я зробив для тебе".
Не тільки надіюся, але й вірю, що з переважної більшості цих хлопців будуть порядні люди, а окремі стануть взірцем служіння Батьківщини.
l
Фінальна частина була позначена воістину щасливою миттю – окремі  вихованці отримали документи про звільнення.  "Хлопці, не повертайтеся назад!..", – подумки просив кожен у Бога щасливої долі для цих хлопців.
Іван Абрамчук вручив вихованцям паспорти нового зразка. За активну участь у фестивалі подяками виховної колонії нагороджують солістів і колективи художньої самодіяльності міста. Андрій Мигуля як голова журі оголошує переможців. Дипломами  нагороджено окремих виконавців у номінаціях: "Музична майстерність", "Хореографічне мистецтво", "Театральне мистецтво", "Літературна творчість", "Образотворче мистецтво".
Вітальне слово мав Сергій Кузьмич, начальник відділу Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацій Міністерства юстиції України.
Тішить те, що виховна колонія має багато друзів серед громадських та християнських організацій. Є ефективна співпраця із бізнесовими структурами, а також із міською та районною владою. Особливо плідними є стосунки із службою в справах дітей міськвиконкому (Жанна Вельма). Як і годиться, були подарунки і вітальні зичення.
Слово мали: Олександр Пасенковський, заступник голови районної ради, Наталія Наконечна (ГО "Найщасливіша"), Антон Назаревич (Християнська місія "Благовіст"). Традиційне напутнє слово прозвучало від Олексія Зинкевича, який колись перебував у виховному закладі, а сьогодні знайшов себе і своє місце під Сонцем.
І як вінець словам і нагородам – пишний букет квітів організатору та натхненнику фестивалю Оксані Мизовець – завідуючій клубом від Івана Дмитровича Абрамчука.
…Цієї холодної весни буйно і пишно цвіла-розквітала калина на Волині. Цей перегук природи із душевно-патріотичним дійством вселяє надію в те, що такими ж гарними будуть грона плідної співпраці з вихованцями колонії.
Що ж, нехай щастить!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час ХХV фестивалю самодіяльної художньої творчості засуджених "Червона калина" у Ковельській виховній колонії.
Фото з архіву установи.
Ех, хлопці, хлопці! Юні, молоді, талановиті, креативні… Як сталося, що нас від вас мур високий і товстий розділяє? За цим муром розумієш, що воля не  просто символ – це доля. Спіткнулася ваша доля об камінь придорожній, та не треба її винуватити, оплакувати, тим більше не слід розчаровуватися в житті. Все – у ваших руках. І Україну будувати, і філософію волі пізнавати, і цінності життя вибирати.
Такі думки роїлися у моїй сивій голові в стінах Ковельської виховної колонії на ювілейному фестивалі "Червона калина"...
Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 672
Читати далі
01.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

книгиІ мудрість Слова, і любов учителів...

Кінець травня позначений своєрідним перегуком двох знакових подій. Це – урочисті заходи з приводу повернення праху Тараса Шевченка в Україну і презентація бібліотеки книг, які повернулися до рідного краю з далекої Америки.
Цією культурологічною акцією має гордитися не тільки ковельська гімназія, але й все місто. Акція відбулась завдяки активній і патріотичній позиції Олени Вальчук, директора гімназії, та невтомної  її сподвижниці Людмили Барановської.
Багато наших земляків, як відомо, через неможливість вижити в комуно-репресивній системі колишнього СРСР вимушено емігрували за кордон. Розсіялися по цілому світу і розцвіли літературними, науковими та благодійно-патріотичними талантами.
І ось вони, поза часом, через книги повертаються до рідного дому. Зворушливо!
Вистукує  серце: «Не вмре наша Україна, не загине».
Серед вітчизняних та закордонних видань: романи і повісті, історико-краєзнавчі і філософські праці, посібники з вивчення української мови та інших дисциплін. Є унікальні книги, яких в Україні до цих пір не було. Цінність їх збільшується, якщо на них є автографи авторів – наприклад, Ліни Костенко та інших. Зацікавлені познайомляться з маловідомими творами Івана Франка, Уласа Самчука та інших майстрів Слова.
Серед подвижників та ініціаторів благочинної акції такі відомі особистості, як Лідія та Марія Тарнавські, сестри Ірена та Анна Петріни, Емануїл та Анна Притули, Уляна Береза, наш земляк Петро Касянчук, священик, уродженець с. Калинівки, дід чоловіка Олени Вальчук. Увагу привертає об’ємна книга Марії Білоус-Гарасевич «Ми не розлучалися з тобою, Україно».
Справді, вони там жили своєю Батьківщиною, тужили, мріяли. Не раз і сльоза скотилася на чужий поріг. «Це – скарб любові до України, який зберегли для нас емігранти. І щоб книги жили і працювали для нашої історії, в гімназії буде створено Музей унікальної книги – єдиний в Україні», – відкрила для присутніх плани гімназії Людмила Барановська.
Щиросердечної подяки заслуговують учні 6-А класу, які вміло і цікаво презентували видання, читали афоризми та рядки поезій з них. Гарно вписувались у літературне дійство пісні.
А на  стінах, мов би доповнюючи українське дійство, розкрились вишивані рушники відомої майстрині Ніни Габрилевич.
Переповнений враженнями і розумінням значимості цієї акції, не можу не висловити свою думку: презентацію повернених книг необхідно проводити на загальноміському рівні і озвучити в ЗМІ.
l
А на другий день ясне тепле Сонечко благословило випускників на святі останнього дзвоника на самостійний шлях в життя!
Лунають позивні, і завмирає серце: тривожиться. Все непросто – на Сході війна, а навколо руїна економічна. Як до щастя пробитися, чим народу прислужити?
Вітання, настанови, щирі слова і вальс  – все душевно, гарно і радісно. І хай вплітаються переживання – головне, щоб не було байдужості: «Будьте щасливі!”, – зичить Олена Вальчук, директор школи.
Виступаю і я, і у вінок вітань вплітаю притчу про щастя:
Шлях широкий прямує до небокраю. На ньому щастя лежить і хоче комусь прислужитися.
Ішов лінивий, не підняв – ліньки. Крокував гордий – оминув. Гординя не дозволила до землі вклонитися. Спішив злий, поглянув і спересердя вдарив ногою, щастя впало в траву та й загубилося.
Четвертий  плентався та не розпізнав, бо знань не вистачило.
І лише той, у кого в серці пульсувала любов Господня, не лінився, а працював і постійно вчився та був добрим, розпізнав своє щастя, підняв і був щасливим довіку.
То ж не легковажмо і не оминаймо своє щастя!
Звучить урочисто Гімн. Рука – на серці!
Надія і мрія злітають до неба разом із синьо-жовтими кульками. А я до юних сердець вписую поетичні  рядки:
Зима злетіла, і весна
Останнім дзвоником дзвенить.
Шкільна лінійка голосна,
І вальс в закоханість манить.
Стоїть в задумі рідна школа,
А в учнів радість на очах.
Ця мить не зітреться ніколи –
Відкритий до свободи шлях.
Доросла воля. Світла мрія 
Летить в незвідані світи.
О, Божа Матінко, Маріє,
Благослови цей шлях пройти!
Пройти із гідністю й не впасти,
Талант розкрити для добра,
Знайти й підняти своє щастя.
На старт! Вперед! Прийшла пора!
Останній дзвоник. Грає травень. 
Ясніють сині небеса.
Крокує юність – України слава,
Надія наша, гідність і краса!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Кінець травня позначений своєрідним перегуком двох знакових подій. Це – урочисті заходи з приводу повернення праху Тараса Шевченка в Україну і презентація бібліотеки книг, які повернулися до рідного краю з далекої Америки.
Цією культурологічною акцією має гордитися не тільки ковельська гімназія, але й все місто. Акція відбулась завдяки активній і патріотичній позиції Олени Вальчук, директора гімназії, та невтомної  її сподвижниці Людмили Барановської.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 525
Читати далі
01.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Ягодинець Н.О Її  мета  –  вчити  і  вчитися…

Освіта – це основа благополучного майбутнього України. А що за пафосним фасадом? Реформи? Інноваційні технології навчального процесу? Знання європейського рівня? Всесвітні досягнення?
Так хочеться почути правду з перших вуст.
l
Моя співрозмовниця – мила і чарівна Наталія Ягодинець, вчитель початкових класів ЗОШ №12, представник когорти кращих педагогів Волині.
Кажуть, що людину можна пізнати з першого погляду. Переконуюсь, що з моєю героїнею це справді так. З її ясних, небесних очей проміниться теплота й доброта. На вустах виграє усмішка, яка спонукає до невимушеної, дружньої розмови.
А в словах, рухах, філософських роздумах бачиться досвідчений педагог і вчитель Української школи. Отож, пропоную вашій увазі нашу розмову.
– Наталіє Олексіївно, Ви – щаслива людина?
– Так, я щаслива. Посудіть самі: у мене улюблена робота і милі діти; я маю чудових батьків, мудрих порадників; люблячого чоловіка і сина – мою гордість та надію.  Батьківська молитва є моїм оберегом, бо вона підноситься із їхніх вуст до небес, а тому я  захищена. Впевнена: я щаслива.
– Буває, людина обирає професію, навчається, а потім виявляється, що не "тим" шляхом пішла. У Вас сім'я педагогів? Звідки мрія стати вчителем?
– Та ні: звичайна сім'я. Чудова порадниця – мама. Батько працював вихователем у трудовій колонії. На вибір професії більше вплинули мої наставники – вчителі. Це – Людмила Гузовська, Микола Гергеша, Євгенія Демиденко.
Згадую, як Микола Миколайович до навчання географії додавав походи, навчав любити свій край, пізнавати красу і гармонію природи. Це було так романтично. А Євгенія Олексіївна, бувало, до математичних теорем і теорій вміло вплітала  поетичні рядки.
– Словом, процес Вашого навчання і виховання здійснювався в умовах толерантності, демократичності із присмаком романтизму. А як Ви вважаєте, виховання паском, різкою чи грубим окриком допустиме?
– Грубість і силові методи  – це шлях до відчуження учня не тільки від знань, але й від батьків і вчителів, а разом із тим – від Божих істин, де мають бути любов, доброта та гармонія стосунків між людьми і з природою.
– Комп'ютеризація – це сучасне благо чи зло?
– Так однозначно до технічного прогресу підходити не можна. Сьогодні в навчальному процесі комп'ютер незмінний помічник. Він допомагає вчителеві зконструювати урок більш цікаво: добрати наочність, знайти додаткову інформацію.  А ще дає можливість подорожувати по незвіданих світах. Скажіть, чи не цікаво побувати на  Ніагарському водоспаді, не виходячи з класу? (усміхається).
З іншого боку, в окремих дітей комп'ютер замінює живе спілкування. Ви зауважили, що на дитячих майданчиках поменшало дітей?  Вони зайняті інтернетом та віртуальними іграми.
– Сьогодні модно говорити про всілякі інновації. Які зміни відбуваються у виховному та навчальному процесах?
– Всі інформаційно-комунікаційні технології спрямовані на навернення учня до самостійного пошуку знань. В трійці "батьки-учень-вчитель" головним об'єктом уваги стає учень.
– Даруйте, що перебиваю, але чи це не применшує авторитет батьків чи вчителя?
– Дитина повинна відчувати себе  особистістю, вміти приймати самостійні і правильні рішення. Тому має бути підвищена відповідальність за учня, батьків, вчителя.
– Наталіє Олексіївно, учні перших класів іспитів не складають. Як оцінити рівень знань, коли у дитини немає мотивації до кращої оцінки?
– Існують різні думки. Справедлива оцінка, справді, стимулює. І все ж таки учень повинен  навчитись самооцінювати себе і намагатися бути кращим.
– Окремі батьки у вихованні та навчанні дітей покладаються винятково на школу. І коли виникає необхідність допомогти школі у покращенні умов навчання, то заявляють: ми податки платимо і спонсорувати навчальний заклад не  будемо.
– Вчитель має бути незалежним від батьків. Держава та місцева влада повинні забезпечувати фінансову незалежність школи. Але іноді фінансування недостатнє. Тому батьківські комітети долучаються до благодійних акцій.
– Особисто я в цих соціальних внесках не вбачаю нічого поганого. Адже не тільки держава має дбати про освіту, але й суспільство та громада. Наприклад, багатші в рази за нас німці допомагають школі матеріально. Зрештою, така волонтерська благодійність є ознакою патріотизму. Скажіть, у Ваших юних дарувань прослідковується патріотизм?
– Як і в інших школах, у нас розвинена мережа волонтерства для воїнів АТО. Проводимо уроки на патріотичні теми, зустрічі з батьками-воїнами АТО. Я бачу, як очі дітей промовляють: "Ми готові стати на захист своєї Батьківщини і рідної землі".
– Тобто матеріальне для сучасних дітей не головне?
– Нещодавно я розчулилася і навіть заплакала. Діти писали твір на тему: "Про що я мрію?". Це була духовна сповідь. Учні не вважають головною мрією мати автівку, багато грошей або канікули на Мальдівах. Вони мріють про мир! Діти не хочуть війни. Ці твори для мене – як молитва, яку має чути Господь.
Я згадую свого дідуся, який казав: "Не дай, Боже, дітки, вам бачити війну". На жаль, ми сьогодні переживаємо важкі часи – і на Сході України, і тут, в Ковелі.
– На Вашу думку, яка найголовніша реформа в освітній галузі втілилася в життя?
– Беззаперечно, це зовнішнє незалежне оцінювання.
– А дванадцять років навчання в школі доречне?
– Для дванадцятирічної освіти потрібні додаткові кошти. А чи вони є? 
– Що Ви хочете бачити та чути в своїх класах?
– Дотепний сміх, цікаве спілкування та гру, допитливість, гармонію у стосунках,  любов до свого краю і батьків і ще багато чого.
l
Переливається цікавим струмком розмова, а рука не втомлюється писати. Хочеться заглянути в глибинну сутність життя цієї красуні-жінки і вчителя Наталії Ягодинець.
Ось деякі афоризми та особисті думки, що проливають світло на цю яскраву особистість:
"Життя – мрія, здійсни її", – мати Тереза.
"Живи так, щоб не було соромно дивитися людям в очі", – мамина настанова.
"Справжньому вчителю потрібен фанатизм", – власне переконання.
"Мої здобутки – це постійний неспокій, самовдосконалення, вивчення досвіду "колег", – самоаналіз.
"Слово "вчитель", "вчити", "вчитись" – це особистість, яка несе відповідальність перед собою, батьками і Богом за непорочні дитячі серця", – крилата фраза, яку варто знати всім вчителям.
Ці,  підкріплені аналітикою  і заряджені реальними мріями слова та вчинки,  розкривають внутрішній світ, філософію  життя Наталії Олексіївни Ягодинець – спеціаліста вищої категорії, вчителя-методиста, Відмінника освіти України, Заслуженого вчителя України.
В скарбниці численних нагород Наталії Ягодинець – Почесні грамоти Міністерства освіти та науки  України, Волинської облдержадміністрації, обласної ради, управління освіти області, Ковельського міського голови та багато інших.
У неї – дипломи і відзнаки переможця обласних та міських конкурсів, виступи на Міжнародних науково-практичних конференціях.
Наталія Ягодинець – автор кількох шкільних посібників та статей у Всеукраїнських журналах і газетах. А ще вона лектор інституту післядипломної педагогічної освіти Волині.
l
Буває, що на крилах слави людина піднімається східцями кар'єрного росту, покращує свій матеріальний стан, а часом її опановує гординя.
Наталія Олексіївна відмовилась від пропозицій працювати в управлінні освіти та на керівних посадах в школі. Вона вся – у своїх дітях. Це її мрія, сенс життя. Вони, ці юні янголята, і є її славою, долею і найвищою нагородою та гордістю.
Признаюся: вражений до глибини душі її внутрішнім світом мрій, звершень, романтики і любові до дітей та рідного краю і простої людяності. Тож хай збуваються мрії, а музика, в яку вона закохана, дарує мажорні і радісні акорди!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: вчитель початкових класів ЗОШ  № 12, Заслужений вчитель України Наталія ЯГОДИНЕЦЬ.
фото 
з домашнього архіву.
Освіта – це основа благополучного майбутнього України. А що за пафосним фасадом? Реформи? Інноваційні технології навчального процесу? Знання європейського рівня? Всесвітні досягнення?
Так хочеться почути правду з перших вуст.
ххх
Моя співрозмовниця – мила і чарівна Наталія Ягодинець, вчитель початкових класів ЗОШ №12, представник когорти кращих педагогів Волині.
Кажуть, що людину можна пізнати з першого погляду. Переконуюсь, що з моєю героїнею це справді так. З її ясних, небесних очей проміниться теплота й доброта. На вустах виграє усмішка, яка спонукає до невимушеної, дружньої розмови.
А в словах, рухах, філософських роздумах бачиться досвідчений педагог і вчитель Української школи. Отож, пропоную вашій увазі нашу розмову.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 897
Читати далі
01.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC08227Не згасає всенародна любов

Так уже склалося, що день народження  в кріпацтві Тараса Шевченка і день його  смерті  в російській неволі  ми відзначаємо в прохолодний березень. А ось в день повернення праху генія і пророка на Україну виспівують голосисті соловейки. Так повелів Господь!
Один із прижиттєвих друзів Тараса Григоровича М. К. Чалий згадував, що після похорон і панахиди зібралися сподвижники генія і пророка на раду – як бути? Для увіковічення пам'яті Шевченка було ухвалено "перевезти тіло його на Україну…", а пунктом восьмим – "відвідувати щорічно комусь із друзів покійного його могилу".
Сьогодні бачимо, наскільки дорогий і  потрібний для нас Тарас. До пам'ятників та символічних могил в Ковелі, Києві,  Канаді, Аргентині та інших ідуть щирі українці всього світу. І не стихає до нього всенародна любов. Тарас Шевченко не просто поет, художник чи навіть пророк – він дух і душа українського народу.
Вкотре Колодниця розцвіла вишиванками вірних прихильників поета. Біля символічної  могили очільники районної влади – голова райдержадміністрації Віктор Козак та голова районної ради Андрій Броїло. З ними, як завжди, начальник відділу культури Тетяна Матяшук. Саме при її безпосередньому керівництві організовано змістовне літературно-мистецьке дійство. 
Лине над садами та хатами душевна пісня у виконанні фольклорного Народного аматорського колективу "Родина". Щиросердечно промовляють слова Віктор Козак та Андрій Броїло.  Постає перед очима далека і близька історія наша.  
Не забули загиблих героїв під Волновахою.  Вистукує космічний метроном хвилину мовчання не тільки як пам'ять, але й надію на мир і наше благополуччя.
А ведуча – організатор культурно-дозвільної діяльності РБК Інна Вознюк впевнено і вміло веде нас у світ поезії і пісні. Душевно читають поезії Тараса Шевченка учні Білинської школи.
"Гарно співають", – вголос оцінює хтось із присутніх виступ тріо "Перевесло".  Але це тільки початок, бо за тим чарує своїм   солов'їним співом і переливом бандури Ольга Середюк (школа мистецтв).  Потому виспівує родинний дует Тетяни Яковчук та Андрія Мигулі. Зарядив своїм дзвінкоголоссям юний аматор сцени Сашко Шевчук з Білина.
Зворушливою новинкою стало колективне читання поезії Шевченка "Мені однаково чи буду…". І, нарешті, як завершальний акорд – спів  "Реве та стогне Дніпр широкий" у виконанні всіх присутніх.
До загального дійства долучився Заслужений працівник культури Іван Сидорук, який зупинився на  маловідомих сторінках історії. При цьому він  висловив окремі критичні зауваження щодо трактування деяких історичних фактів у місцевих виданнях  та упущення чиновників  місцевої влади, що стосується ремонту старої будівлі біля символічної могили.
А духовним вінцем заходу стала відправа панахиди о. Василієм, настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Мав слово і автор цих рядків. На суд читача пропонується один із прочитаних віршів.
Вона прийшла з перебудови
З Шевченком в українську
 хату.
У вишиванках і обновах, 
Радій, душе, – будем
 святкувати!
Святкували, щасливили
 і… заплакали
Смиренна доля покриткою
 стала.
Гуляла воля козаками і 
байраками,
Та раптом чайка сумну
 заспівала.
Присяду у куточку,
 Шевченка листаю,
Огорне розпач – все, як було
 колись.
"Хто волю викупив?", – 
у Господа питаю,
А він мовчить: надійся 
і молись.
Молися, сину, за свою
 Вкраїну, 
Вставай на прю і не жалій
 життя, 
Йдуть добровольці під кулі,
 аж до згину, 
А інші розкрадають все і вся
 без каяття.
Ох, Україно… Україно!
Ненько
 безталанна, 
Де ж твої гетьмани, отамани
 смілі?
Крим продавали не на полі
 браннім –
Грає синє море, стогнуть
 болем хвилі.
Кликнув батько: "Нужмо, на
 Майдан!
Повставайте… Борітеся…
 Кайдани порвіте".
І повстали! Та не зчулись, як
 москаль – тиран 
Смерть розсіяв на
 вкраїнських квітах.
Боже милий! Ти ж бо
 справедливий.
Сліз та горя чаша випита до
 дна.
Лежить воїн, мов живий – 
та у  домовині:
"Пробач, мамо, я спіткнувся.
 Не моя вина".
Лежить воїн. Стоять строєм
 побратими
"Ми за тебе відплатимо.
 Слава Україні!".
Плаче мати, вичитає: "Тож
 моя дитина".
Тихше…Тихше-е…Нехай
 вже спочине…
l
Ходить доля – шлях
 широкий. 
"Куди мандри?", – хтось
 питає.
Йдем за щастям до Європи,
"Ще  не вмерла…", – до неба
 злітає.
Кому  треба обідрана, 
Боса, пограбована?
Не цінуєм свою правду, 
Богом подаровану.
Не цінуєм свою землю 
І гідність, і волю.
В своїй хаті біду п'ємо, 
Скаржимось на долю.
Стривожений знов спиваю
Шевченкові сльози
Помолюся… Оживаю…
І надіюсь в Бозі…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Так уже склалося, що день народження  в кріпацтві Тараса Шевченка і день його  смерті  в російській неволі  ми відзначаємо в прохолодний березень. А ось в день повернення праху генія і пророка на Україну виспівують голосисті соловейки. Так повелів Господь!
Один із прижиттєвих друзів Тараса Григоровича М. К. Чалий згадував, що після похорон і панахиди зібралися сподвижники генія і пророка на раду – як бути? Для увіковічення пам'яті Шевченка було ухвалено "перевезти тіло його на Україну…", а пунктом восьмим – "відвідувати щорічно комусь із друзів покійного його могилу".
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 698
Читати далі
25.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

unnamedКиїв-Париж: маршрут духовного єднання

"Молитися треба ногами, – відкривають для мене дещо суперечливу істину паломники, члени громадської організації "Світами".  – Через рани і мозолі на ногах ти по-іншому осмислюєш Україну, відчуваєш гармонію чарівної природи, глибше  пізнаєш душу українську".
Що ж, шановний читачу, посперечайся з цими відчайдухами, які пішки долають "маршрут" Київ-Париж. Та чи візьмеш гору?
l
Декілька днів тому в молитовному залі Свято-Благовіщенської святині у Ковелі зібралися небайдужі ковельчани і паломники з громадської організації "Світами". Тут –  представники Києва, Одеси, Умані, Рівного та інших міст. Злітає до неба  церковний молебень за цілісність України. Легко й гарно лягає на душу піснеспів у виконанні тріо священиків: о. Василя Мичка – настоятеля храму, о. Ігоря Циба та о. Михаїла Левочка.
Молитовні мелодії слова Акафісту "Радуйся" зворушують серце кожного. Особливо це зворушення бачимо на обличчях гостей Ковеля. Деякий час тому вони вирушили з Києва, так званою "варшавською" трасою дійшли до нашого міста. Відпочивали і ночували в Олевську, Сарнах та інших населених пунктах.
Ці молоді люди навперебій переконують, що потрібно обійти весь світ заради об'єднання громад українців в Європі, Америці та інших країнах.
Вони вже протоптали духовно-патріотичну стежину понад кордоном України. Автівками легко подолати такий шлях, але що побачиш і почуєш? А ось, коли йдеш пішки, то вся гармонія природи перед тобою, вся любов, милосердя і доброчинність не на словах, а в щиросердечних діях. Та що казати – потрібно йти, бачити і відчувати.
З Києва члени "Світами" вирушали від Софійського собору. Їх супроводжує ікона  Святої Софії – "Оранта".
Щоб зрозуміти мотивацію паломників, мусимо торкнутися сторінок давньої історії. Храм Святої Софії побудував Ярослав Мудрий в першій половині ХІ століття на честь перемоги над печенігами. В світі є кілька храмів в ім'я Святої Софії. Старіший за київський – в Константинополі, а ще зовсім "юні" – це в Римі, збудований Йосипом Сліпим, та в Україні Софії Карпатської. Київський не тільки дорогий нам своєю архітектурною красою, але й чудотворенням.
Древні літописці нагадують нам, що коли вирушали посли на переговори в заморські краї – молились в храмі. Перед походом на ворога прикладались до ікони козаки та воїни українські і здобували перемогу. Тоді, в ХІ столітті, дочка Ярослава Мудрого Анна стала королевою Франції.
Варто, напевно, нагадати одну цікаву деталь, яка може служити предметом гордості для всіх нас. Готьє де Совейр, єпископ, який просив руки Анни для Короля Генріха І, писав, що Україна більш об'єднана, могутніша, культурніша, значніша за Францію.  На язик так і проситься запитання: "Чому б нам, теперішнім, не об'єднатися, стати  могутнішими, щоб та ж Франція до нас з миром їхала, а не ми до неї з простягнутою рукою?".  Але це так – до слова.
Зазначимо, що королева Анна залишила яскравий слід в історії Франції своєю толерантністю і мудрістю в управлінні державою, стосунках між країнами.
Французи відповідальні перед історією. Коли комуно-совєти хотіли зруйнувати Софію Київську, уряд Франції виступив на захист історичної пам'ятки світового значення, і атеїстична безбожна влада відступила.
Ось вам і мотивація паломницького ходу, маршрут якого пролягає через Україну, Польщу, Німеччину, Бельгію та Францію.
Скажу, що пройти шлях королеви Анна для українців дуже важливо.
Звертаючись до історичних коренів дружби з Францією, ми нагадуємо всім, що українці – рівні серед рівних, бо вони європейці!
І ще один факт історії: сини Ярослава Мудрого Вячеслав та Святослав були одружені з німецькими княгинями. Це ще один штрих до розуміння того, що Україна споконвіків європейська, а не окраїна "руського міра", як її дехто називає.
Ковельчани  гостей приймали щиро і душевно. Добре слово варто сказати про церковну громаду Свято-Благовіщенського храму. Зігріли духовно, рушник вишиваний для ікони "Оранта" подарували. Справді, яка ікона без українського рушника? Щоб не було нудно в дорозі, книжками місцевих авторів спорядили і пирогами смачними почастували.
Отець Ігор благословенне слово виголосив.
Найактивніше зі мною спілкується чарівна, рухлива і допитлива Оксана Зальоток. На запитання, коли настане мир, вона впевнено відповідає: тоді, як кожен з нас об'єднається навколо України.
Сьогодні небезпека не тільки над Донбасом. Хижий двоголовий орел ширяє над всією Україною. І кожен має докласти максимум зусиль для того, щоб її захистити.
Аналізую, слухаю, спостерігаю і переконуюсь, що члени ГО "Світами" не просто паломники, а свого роду поводирі нашого збайдужілого, розчарованого, а часом інертного суспільства.
Ходить доля – шлях
 широкий.
"Куди мандри?" – хтось
 питає.
Ідуть "Світи" до Європи,
"Ще не вмерли…" до неба
 злітає.
Не вмре воля, не загине,
У єдності на весь світ засяє.
Ідуть "Світи" – світла днина,
Париж з квітами вітає.
Паломництво – це випробування на стійкість духу, на силу віри, на Христову любов. То ж, щасливої і безпечної ходи   в ім'я України, дорогі посланці Української церкви!
Анатолій  СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час служби в Свято-Благовіщенському соборі УПЦ КП за участю паломників з громадської організації "Світами".
Фото Оксани ЗАЛЬОТОК.
"Молитися треба ногами, – відкривають для мене дещо суперечливу істину паломники, члени громадської організації "Світами".  – Через рани і мозолі на ногах ти по-іншому осмислюєш Україну, відчуваєш гармонію чарівної природи, глибше  пізнаєш душу українську".
Що ж, шановний читачу, посперечайся з цими відчайдухами, які пішки долають "маршрут" Київ-Париж. Та чи візьмеш гору?
ххх
Декілька днів тому в молитовному залі Свято-Благовіщенської святині у Ковелі зібралися небайдужі ковельчани і паломники з громадської організації "Світами"...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 695
Читати далі
18.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

емляЗемля благає про захист

Земле наша батьківська! Земле рідна, материнська! Земле моя, українська!
Із твоєї тверді народився я. На себе перебрав вдачу твою терплячу. Господнім духом твоїм освятився.
Ступав босими дитячими ногами по стерні колючій і ранився боляче. Радів прильоту птахів весняних із вирію. Щасливів  жменькою ягід лісових, солодких.
На цій дивовижно багатій, з неповторною красою землі, моє ставлення до життя формувала сталінська держава. За взятий з поля колосок Закон передбачав сім років Сибіру. За невчасний вихід зранку на роботу – відро води в піч від бригадира. За випас худоби в недозволеному місці – штраф. Колективне, державне не чіпай! Зате держава "великодушно" дозволяла моїй мамі нести з лісу на своїх натруджених плечах в'язку сухого хмизу. Це щоб я, майбутній будівник комунізму, не замерз у холодній хаті-напівхліві зимою.
Земля моя багато віддавала, але її багатствами володіли ті, кому вона не належала. Гасло революції: "Земля – селянам" лишилося на папері.
А ми малі були і босі й не розуміли тих процесів і грали у війну між німцями та "нашими". Кидалися камінням і вигукували: "Гітлер капут!".
Війна – унікальна штука. Руйнує, палить, вбиває і… готує прийдешні покоління до нової бойні. Ми, "діти війни", ставали саперами, ліквідаторами мін, снарядів, патронів. Це ж цікаво, коли, викрутивши запал, ти якимось чином підпалюєш тротил і спостерігаєш вогняний феєрверк. Не менш "цікаво" було  підривати снаряди, патрони, міни на кострищах.
… Через півстоліття заходжу на сільський цвинтар, і на мене дивляться дитячі очі із світлин. Дивляться з докором, ніби шкодуючи за передчасно втраченим життям. А скільки тих, хто лишився без рук або ніг, став сліпим!
А в лісах і до сьогодні – вирви від бомб, окопи, ями від бліндажів. А ще то  тут, то там – останки загиблих воїнів.
О, земле! Скільки ран пекучих на твоєму тілі! Скільки болю і знущань ти перенесла! Скільки раз була розіп'ята на хресті.
Я був готовий орати й сіяти. Я знав, як вирощувати хліб і врожаї збирати. Я міг заліковувати рани на твоєму зраненому тілі. Такий закон предків. На жаль, комуно-атеїстична система відчужувала мене від тебе. В безвиході я покинув отой клаптик землі, який мені не належав, і пішов у світ за очі  шукати щастя. Шукав довго, долав нелюдські перепони і не раз опинявся в тупику, де перед останнім кроком, стояло нериторичне: "Бути чи не бути?". 
Наступало прозріння, і я знову піднімався. В "люди" вибивався. На твоїй тверді, лінії  електропередач будував. Втілював у життя настанову: "Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни".
Ти бачила це, земле, і своєю святою енергією підіймала мене. З тих гасел залишилася "електрифікація" – все інше зникло, навіть стало протизаконним.
У 90-х роках ХХ століття війнуло подихом Свободи. Незалежність!!! Нарешті, земля дихне на повні груди і буде мати господаря. Служитиме тим, кому належить: українцям – українське!
Та райдужні мрії вкотре виявилися міражами, навіяними  бурхливими хвилями ейфорії. Твої поля родючі раптом бур'янами позаростали. Колективні господарства перетворилися в руїни.
О, земле, я знаю, як важко жити без дбайливих рук господаря, як прикро не відчувати любові від того, кого годуєш, теплом зігріваєш, красою звеселяєш.
А час летить, і на крилах нові надії та мрії несе. Здавалося б, ХХІ століття під знаком Водолія омріяне щастя принесе. Не судилося. Спочатку хижий російський двоголовий орел своїми пазурами крижану землю відірвав від живого здорового тіла. А за тим  братовбивчу війну проти українців нахабно розпочав. Не дитячу, іграшкову, а жахливу, смертоносну. Рвуться снаряди, свистять кулі, падають наші бійці.
І знову (уже вкотре) в той час, як східна частина землі української переорюється не плугом, а снарядами та мінами, коли майже щодня в якомусь мирному куточку України з'являються  свіжі могили, коли над твоїми просторами, мов сірий туман, віється поминальне "Плине кача", лунає привабливий і багатообіцяючий заклик: "Жити по-новому!".
Як на смачного живця, клюнула більшість дорослих українців на це гасло. Як "по-новому”? Хтозна: новий неокомунізм вбачався в європейському виборі. А чи при цьому думав хтось про тебе, земле? Думали! На паї ділили, роздавали, а потім ті паї за безцінь приватизовували грошовиті пани-олігархи. Селянин, який завжди був бідним, став ще біднішим.
Та хто зважає на селянина, на родючість поля, коли в голові одна бісівська думка: "Земля – це гроші"? Тих нахабних, цинічних ділків не влаштовує клята, але життєдайна праця в ім'я майбутніх врожаїв та доходів. Простіше організовувати хитромудрі схеми: "Купи – продай".
Високопосадовці, депутати, окремі політики вбачають в цьому і особисте суттєве збагачення. Отримають свій  "транш" політики, які агітують за ринок, так само будуть наділені винагородою депутати, які проголосують за цей злочинний Закон.
На жаль, у тих олігархічних головах, затуманених збагаченням, не з'явиться думка про те, що оте "купи-продай" – звичайна окупація  української землі іноземцями. При цьому ніхто не зважає на Основний Закон держави – Конституцію, де сказано, що власником землі є народ, а не міністри, депутати та іже з ними.
Прикро, що реалії життя не вчать нічому й нікого. Сьогодні маємо орендовані озера, приватизовані земельні ділянки біля річок і моря, куди простому українцю вхід заборонено.
Там, "нагорі", переконані: Закон про ринок землі буде схвалений!
Ой, земле, земле, чи залишиться та мізерна територія розміром 2х1 метри, де я, посповідавшись перед Богом, маю спочивати? Скільки ж то ненаситні олігархи-власники зажадають  від моєї родини за той вічний клаптик землі? А, зрештою, як вже там буде, так і буде – що я зміню своїм словом? Та, попри все, не маю права я мовчати.
Земле, моя земле! Вигукни (і я з тобою) на весь світ: "Зупиніть цей  дикий продаж найдорожчого, що у нас є! Господи, покарай тих, що зло творять!".
Сподіваюсь, як і більшість небайдужих українців, що переможуть мудрість, розум та відповідальність перед нащадками.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Земле наша батьківська! Земле рідна, материнська! Земле моя, українська!
Із твоєї тверді народився я. На себе перебрав вдачу твою терплячу. Господнім духом твоїм освятився.
Ступав босими дитячими ногами по стерні колючій і ранився боляче. Радів прильоту птахів весняних із вирію. Щасливів  жменькою ягід лісових, солодких.
На цій дивовижно багатій, з неповторною красою землі, моє ставлення до життя формувала сталінська держава. За взятий з поля колосок Закон передбачав сім років Сибіру. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 718
Читати далі
18.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

багатоЖиттєві цінності Віктора Семенюка

Цінності життя: які вони сьогодні?
У одних – під знаком любові і добра, в інших – надумані. А є просто спотворені – це там, де панує алкоголь, наркотики, бісівський кайф та лінощі.
Якщо колись працювати на землі було престижно, жити в гармонії з природою комфортно, то сьогодні молодь від землі просто втікає і цінності життя шукає в шумливих великих і малих містах та квартирах з обмеженим простором, далеких від природи.
l
На ці думки мене навернув випадок. Якось я завітав на "дачу" до Віктора Семенюка. Віктор Вікентійович – поважна людина у нашому місті. Він майже все свідоме життя віддав "Водоканалу". Мабуть, немає і клаптика міського водоводу, якого б не знав досконало. Він пам'ятає, де проходить траса або яка запірна арматура встановлена в тому чи іншому місці.
Так ось, на "дачній" ділянці я застав  його за роботою. Він руками (!) розгрібав землю і щось там досаджував. Віктор – після операції, і щоб зменшити навантаження на тіло повзав… на колінах.
Безтурботний лінивець скаже: "Воно йому, хворому, треба? Йди на ринок, купи, чого душа бажає і не гни спину до землі".
Е, ні! Такий спосіб життя не для нього.
У Віктора Семенюка любов до землі закладена з дитинства.  Рідна земля "формувала" його характер, сил додавала, хвороби лікувала, а головне – наповнювала радістю, коли бачив плоди своєї праці.
На ділянці площею чотири сотих очі розбігаються від  різноманіття плодових дерев, кущів, городини. Он там – унікальні яблуні, груші, сливи, черешні. Велика частина ділянки заповнена червоною і чорною смородиною, агрусом, малиною, ожиною та ін. Багато дерев нащеплено самим господарем.
Дивлюся на кущі смородини – вони так пишно заквітували, так рясно зацвіли. І ніби вчувається мені їхній голос: "Ти нас підживлював, землю біля кореня розпушував, сухі гіллячки прибирав, тож ми тебе своїм цвітом звеселимо, а влітку плодами смачними почастуємо". А до цього приємного шелесту смородини і квіти різнобарвні долучаються. Словом, рай!
l
Віктор Семенюк народився і зростав у селі Клевецьку, що на Турійщині. Ще неповнолітнім вимушений був город садити, коня запрягати, сіно косити, в колгоспі працювати і в школі навчатися.
Ріс без батька: Вікентія Сидоровича Семенюка розстріляли німці в ковельській в'язниці. Тому, будучи ще дитиною, разом із братом Володею допомагав мамі. Підріс, – хату кам'яну взявся будувати. Це сьогодні в 15-16 літ заборонено щось важке піднімати або швидко бігати. Тоді ж лантух важкий, гній на вилах, плуг в дитячих руках були нормою. Скажу, що хату в селі він-таки збудував – це ще одна риса характеру: будь-яку намічену справу доводити до завершення.
А ще він мав талант музиканта, адже культпросвітнє училище закінчив. Віртуозно грав на баяні. Молодь звеселяв на вечорницях (на знімку вгорі). Але празникове культурне життя не прижилося у його душі. І хоч він став відомою особистістю в навколишніх селах, боявся захмеліти від тієї слави і вирішив русло ріки життя спрямувати в іншій бік. Слід відзначити, що доля не носила його на руках, як дитину. Він загартувався на службі в армії. Мав важкі травми. Але весь час був на вістрі життя, де найблагороднішою цінністю була праця.
Сьогодні від багатьох почуєш, що жити важко, влада "не така" і грошей не вистачає. Віктор Семенюк не чекав милостей ніколи і ні від кого. Не вимагав нагород за працю.
Опинився в Ковелі – немає житла. Не біда! Знову взявся будувати дім, а коли отримав квартиру, без роздумів подарував його брату. Не вистачало знань для комунальної професії – вчився заочно і закінчив успішно навчальний заклад. І так все життя вчився, працював і знову вчився. Сім'ю  збудував міцну. Він – відповідальний сім'янин, і знає, що глава родини піклується про все: і за дітей, і за дружину, і за дім.
Всі ці роки рука в руку з ним дружина Валентина (на знімку ліворуч).
Прожили десятки літ під знаком лебединої вірності. Ділили горе навпіл і радість на двох примножували. У них – поважна красуня донька Наталочка. Онук непомітно виріс, і Київ знаннями завойовує. Син Сергій пішов у "комуналку" – стежкою батька. Ось це всі його родинні цінності, але вони дорожчі від золота.
А ще Віктор Семенюк – вірний патріот України. Починаючи з 90-их років двадцятого століття, перебував на вістрі боротьби за Незалежність. Ішов у передовій когорті "рухівців". Ланцюг злуки організовував. У всіх масових революційних заходах брав участь. Згадує добрим словом своїх побратимів Ігоря Лучка, Адама Поляка, Марію Хотинську, Віктора Стрижеуса, Миколу Олексюка та інших. Багатьох із них вже немає в живих, але всі вони – у його серці та пам'яті. Шкода тільки, що не все сталося так, як думалося. Та наш знайомий вірить: рано чи пізно правда переможе.
Не лише політикою і працею та проблемами живе людина. Віктор Семенюк, як-то кажуть, по вуха захоплений рибалкою. Він знає всі річки та озера Волині й Рівненщини. З його розповідей про дивну природу краю книги можна писати. А він цим щасливий і стверджує (вірніше переконує), що день прожити з природою на рибалці додає рік життя.  Хто заперечить? Ця істина не викликає найменших сумнівів.
Віктор мені розказує, які смачні плоди з дерева, схрещеного від агрусу та смородини, а я думаю про своє. Летить на крилах клевецьких лелек невловимий і неспинний час. Сріблить волосся, змінює форму тіла, іноді обезсилює. Але є вічно молоді душа і дух, які рухають і тіло, і життя, і весь Всесвіт. У тому рухові присутні моральні, духовні і просто людські цінності, які відповідають на запитання, для чого живе людина на Землі. Від того раю присадибного я повертався у нових роздумах. Перед очима виникали картини нашого теперішнього життя. Там хтось спалює за собою моральні мости заради кар'єри і політики. Інший погруз у болоті ненаситного руху до грошей. І все це, як стверджує народна мудрість, суєта суєт.
Бог для нас визначив споконвічні цінності: любити рідну землю, здобувати нові знання, чесно працювати, плекати та леліяти рід свій і сім'ю, не забувати своїх витоків. Все це присутнє у душі Віктора Вікентійовича Семенюка. І хочеться, щоб цей досвід пошуку цінностей життя прижився у душах молодих та юних.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Цінності життя: які вони сьогодні?
У одних – під знаком любові і добра, в інших – надумані. А є просто спотворені – це там, де панує алкоголь, наркотики, бісівський кайф та лінощі.
Якщо колись працювати на землі було престижно, жити в гармонії з природою комфортно, то сьогодні молодь від землі просто втікає і цінності життя шукає в шумливих великих і малих містах та квартирах з обмеженим простором, далеких від природи.
ххх
На ці думки мене навернув випадок. Якось я завітав на "дачу" до Віктора Семенюка. Віктор Вікентійович – поважна людина у нашому місті. Він майже все свідоме життя віддав "Водоканалу". Мабуть, немає і клаптика міського водоводу, якого б не знав досконало. Він пам'ятає, де проходить траса або яка запірна арматура встановлена в тому чи іншому місці.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 750
Читати далі
11.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

Весна, музика, мама...
Звітного концерту Ковельської школи мистецтв щороку всі чекають, як визначного свята. Учні та викладачі готуються до нього, як-то кажуть, не покладаючи рук.
Посудіть самі: в школі навчається понад 600 учнів. Кожен з них хоче продемонструвати своє вміння грати на тому чи іншому інструменті. Батьки чекають від своїх дітей майстерності на рівні віртуозів. Шанувальники музики хочуть насолодитися грою юних талантів.
Так чи інакше, а звітний концерт – це головний  іспит не тільки для школи, але й для багатьох зацікавлених ковельчан.
Ми звикли до "класичного" варіанту у проведенні головного   концерту, коли на сцені Народного дому "Просвіта" виступають найкращі. При цьому багато юних музикантів із високою виконавською майстерністю залишаються ніби "в тіні".  Відомо ж бо, що юні творчі таланти мають вразливі і тонкі душі. Скільки ж то  додаткових переживань та емоцій!
Тому в цьому році звіт відбувався за новою схемою. Відповідно до неї кожен відділ готував свій окремий концерт. Завдяки цій новації у кожному звіті змогли взяти участь до 30 юних виконавців. Як наслідок, коли в минулому році у звітному концерті програмою було передбачено 40 номерів, то у цьому, узагальнюючи всі звіти, – 180(!).
Шість відділів – шість концертів. Перед батьками та шанувальниками музики звітували відділи: фортепіанний, духових та ударних інструментів, струнно-смичковий, струнно-народний. Відбувся день хорової та вокальної музики. Зацікавили глядачів учні та викладачі другого корпусу школи, який знаходиться  в мікрорайоні  "Ковельсільмашу".
Слід відзначити, що кожен відділ до "свого" концерту старався залучити виконавців учнів та викладачів з інших відділів. Скажемо, номери камерного оркестру "Квінта" скрашувалися грою піаністів, "духовиків", хором хлопчиків і т. д., і т. п.
На одному з таких виступів варто зупинитися докладніше.
…Грає знаменитий камерний оркестр "Квінта". Переливається кольорами акордів дивна мелодія. Мила, тендітна красуня Галина Оксіюк молитовно співає "Боже, Україну збережи!". Андрій Мигуля (директор школи) в фіналі номера читає "Отче наш". Зал встає, завмирає і з трепетом у серці вслухається у кожну нотку, у кожне святе слово. По праву номер гідний найпрестижнішої сцени.
Також добрим словом слід згадати хористів. Ковельчанам буде приємно знати, що на обласному конкурсі, який відбувся нещодавно, хор старших учнів школи виборов перше місце, а хор  молодших учнів та хор хлопчиків зайняли почесні другі місця (читай: срібні "медалі"). Словом, молодці!..
Звітні концерти вкотре підтвердили давно відому істину: Ковель має таланти!
Анатолій СЕМЕНЮК.
l
Р.S. До речі, най-найталановитіші виступлять у заключному гала-концерті, який відбудеться 12 травня 2017 року о 16.00 год. в Палаці учнівської молоді. Цей благодійний концерт присвячується Дню матері.
Ось так, холодна весна-2017 р. зігрілась музикою і освятиться ім'ям Матері.
А. С.

IMG_1700Весна, музика, мама...

Звітного концерту Ковельської школи мистецтв щороку всі чекають, як визначного свята. Учні та викладачі готуються до нього, як-то кажуть, не покладаючи рук.
Посудіть самі: в школі навчається понад 600 учнів. Кожен з них хоче продемонструвати своє вміння грати на тому чи іншому інструменті. Батьки чекають від своїх дітей майстерності на рівні віртуозів. Шанувальники музики хочуть насолодитися грою юних талантів.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 638
Читати далі
04.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

патріот1Щастя і біль патріота

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація  розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.

х х х 

А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.

 

 

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація  розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.
l
А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.
Тому про розуміння щастя Володимиром я дізнаюся із невимушеного спілкування.
Найщасливіша мить його теперішнього життя – це коли після довгої розлуки, після смертоносних боїв та після некомфортних, нелюдських умов виживання в окопах та бліндажах, побувати в колі рідної сім'ї. Відчути ніжні обійми і поцілунки коханої дружини Олени. Почути радісний, веселий щебет доньки Мілани та радість майбутнього воїна десятилітнього Іллі.
Вслухайтеся в сімейне потаємне: "Мамо… Мамуню, а коли татко повернеться? Що він робить на тій війні?", – перед сном запитує донька. – "Зовсім скоро доню. Спи вже…". І довірлива маленька квіточка, рідна кровиночка Міланочка, бере рученятами таткову світлину і кладе її під подушку. І мирно, тихо засинає. Їй сниться, що поруч  рідний татко. Несе на руках, бавиться і навіть пісеньку співає.
А в цей час на далекій Луганщині строгий майор-артилерист  Володимир Майданюк після тривожного дня і запеклого бою викреслює на календарі ще один день  війни. Він наближає себе до тієї миті, коли, приїхавши додому, відчує сімейне щастя, почує, що ним цікавилися друзі і влада, громада шанує його, а соціальні служби сім'ї допомагали. І його мрія справедлива і високоморальна, адже він за мирне життя тут ставить на кон життя – там!
l
А дійсність жорстока…
В поїзді бойовий офіцер В. Майданюк просить провідницю, щоб та відчинила у вагоні другий туалет, адже тут солдати зі Сходу з війни повертаються. І раптом чує цинічну, байдужу відповідь: "А я вас туди не посилала". Цей бісівський викрик повторюється у черзі до лікаря.
Знайома така позиція  окремих чиновників і ковельчанам. Слухаю і стає на душі прикро й гірко. Здається, що Україна перебуває у двох паралельних світах. Один – патріотичний, той, де гартуються дух, самопожертва в ім'я людей, той, що перемагає смерть і страх. Інший – що за межами війни: у мирних  Ковелі, Луцьку, Львові, Києві, де немає відчуття війни, де не гуркотить смертельна канонада, де відсутня загроза окупації, а є оте гниле: "В Україні скрізь і всюди погано і не так". І як верх цинізму та байдужості – п'яні гульбища, ресторанні оргії малих і великих олігархів. Тут не почуєш Гімну України і патріотичного слова про наших воїнів.
Скажете, згущую фарби? Аж ніяк!
l
Та повернемося до розмови. Володимир Майданюк живе в жорстоких реальностях війни і свідчить:
– Наша армія зробила суттєвий крок вперед.
Одяг вояків, тобто білизна, куртки, берці, не зрівняти з тим, що були. Вся екіпіровка бійця – вітчизняного виробництва і відповідає  стандартам НАТО. Харчування теж заслуговує позитивної оцінки. Хоч буває, що від тушонки голову відвертаєш. Одноманітність солдатського меню має свій негатив, але, як кажуть, жити можна, не голодні.
Зброя? Що гріха таїти: на тому боці – російська зброя нового покоління. Навіть, якщо моя гармата технологічно по всіх параметрах не поступається російській, то снаряди там якісніші, точніші і вразливіші.
Чи потрібна "натівська" зброя? Звичайно! Були б у нас самонавідні ракети, то й ворог нас більше боявся б. Така ракета летить низько над землею, оминає пагорби, а потому за мить піднімається і вражає  ціль згори. Відомо, що броня танка там більше уразлива.
Вишкіл вояків? Проти нас воюють  добре навчені російські підрозділи. Ми відчуваємо недоліки у підготовці сепаратистів.
Чому є втрати та поранені? Через необережність і психологічну втому. Треба зрозуміти, що ворог має досвідчених коригувальників і досконалу розвідку – тому і є попадання в бліндажі, окопи, приміщення, де перебувають бійці. Це ж війна!
Чи має місце вживання алкоголю? Не заперечую: є випадки, коли для зняття депресії та психологічних зривів окремі контрактники вдаються до оковитої. Але в переважній більшості командири присікають такі порушення режиму в умовах війни. Я до цих  негативних проявів жалю не маю!
Подвиги? Кожен  день перебування на передовій – це подвиг. Тут проявляється рішучість і з'являються нестандартні рішення. Так одного разу сталося, що на передовій у нашого танка була пошкоджена гармата, а у БТР – ходова. Хлопці підчепились до танка, й той на швидкості вийшов  з поля бою, а БТР зі своєї справної гармати відстрілювався. Ціна рішення – життя кількох наших воїнів.
Психологічна реабілітація на передовій? Існує інститут капеланства. Прибувають  священики і волонтери. Але ж у нас  серед вояків є віруючі різних конфесій і вірувань, а є й атеїсти,  і  ефективність такої реабілітації не завжди достатня. Буває, священик ще й дня в дивізіоні не пробув, а вже довідку просить про своє перебування в зоні бойовий дій, і  до нього довіра втрачається.
Рівень патріотизму? Звичайно, падає. По-перше, цьому "сприяє" затяжна війна. З іншого боку, окремі контрактники прибувають, щоб стати учасниками бойових дій та заробити якусь копійку для сім'ї. А ще на передовій паперової бюрократії побільшало.
Має місце й те, що в часі катастрофічно затягується ротація. Це також впливає на психологічний стан – і мій як командира, і рядового бійця.
Настрої місцевого населення? Є проукраїнські села, де вас готові обігріти та допомогти в біді. А є прояви агресивності. В одному селищі, наприклад, в їдальні завідуюча нам навіть чаю не подала, а неподалік продавчиня магазину не тільки чай приготувала, а ще й гостинці на дорогу подарувала. Ось і судіть самі.
В іншому місці на День Незалежності я бачив на  лацканах синьо-жовті стрічки і символічні червоні троянди та українські прапори на будівлях. Серед цього українства – молодик з "колорадською" стрічкою розгулює. Я зробив зауваження – огризнувся. Не втримався, каюсь, зірвав ту стрічку із сорочки. У відповідь почув погрози – мовляв, ми вам ще покажемо.
l
Ми спілкуємося більше двох годин,  а прощатись не хочеться. Знаю, що цей репортаж будуть читати друзі та знайомі, перечитуватиме  вголос його ненаглядна красуня, чарівна Олена, слухатимуть Міланочка та Ілля.
І у всіх в кінцевому підсумку залишається найболючіше запитання: "Коли закінчиться війна?".
Олена, що ніби пташечка, до свого сокола Володі пригортається, розповідає обнадійливе:
– В поїзді якась пророчиця, – чи то вірменка, чи то грузинка, запевняла, що війна стихне до кінця 2017 року. Так хочеться, щоб передбачення збулося! Цього чекає вся Україна.
Вустами ворожки та й мед пити б українцям,  але реалії політики, економічний занепад країни та байдужість суспільства викликають небезпідставні сумніви щодо швидкого закінчення того пекла. Послухаєш аналітиків, політиків, депутатів, урядовців і складається враження, що це – один піар, а коли виникає десь соціальна напруга, там вміло випускають "пар". 
 В політиків не видно того патріотизму, самопожертви, стратегічного державного мислення в розбудові України і творення блага для народу, які присутні у душі та серці командира артилерійського дивізіону Володимира Майданюка.
l
Вище ми торкнулися передбачень та прогнозів типу Ванги чи Джуни, тож до стратегічно мислячого офіцера нашого співрозмовника В. Майданюка важке запитання: "Чи може статися так, що пропутінські сили переможуть, і патріоти України будуть занесені до списків "ворогів народу?".
– Побійтеся Бога! Такий сценарій неможливий. Скажіть, а для чого я і мої побратими стоїмо під кулями на смерть, там, на передовій?
Невже ви забули, що в перші дні війни, коли армії фактично не було, добровольці зупинили ворога? Хіба ви не чуєте, як набатом б'є дзвін і скликає патріотів – вірних українців на захист своєї землі?
Хіба, читаючи історію України, не відчуваєте, що дух український непереможний? На місце загиблих воїнів встануть інші. Я бачив, як світяться очі учнів Дубівської школи. Як вони, затамувавши подих, слухають розповіді про рідний край, про Героїв АТО і Майдану. Вони готові, як студенти під Крутами або на Київському майдані у 2013 році, стати на захист своєї Вітчизни.
Все  у нас буде добре!!!
l
Кажуть, що на передовій дитячі малюнки, вірші та іграшки втратили актуальність. Не вірю!
Маленька  Міланка щодня відправляє на війну свої мрії, бажання:
Коли повернешся, мій
 любий татку?
Я так заскучилась, а мама
 плаче…
Твою під подушку ховаю
 фотокартку:
Ти прийдеш в сон, і я тебе
 побачу.
Проснуся, а тебе нема, і…
 злюся.
Дорослі дяді, зупиніть війну
 прокляту!
Я з мамою за  вас до Бога
 поклонюся.
Спиніть війну! І поверніть
 додому тата!
Ти добра, Божа Матінко, 
я  знаю.
Спини війну – верни
 дитячий сміх.
Верни нам мир! Прошу
 Тебе, благаю.
Заради щастя мам і татусів
 усіх.
Війна – це зло! Війна –  це
 кров!
Я вірю: переможе таткова
 любов.
І ми помолимось: "Хай буде Сонце! Хай будуть діти! Хай буде мир!". Повертайся швидше живим і здоровим, Володю!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 705
Читати далі