Мені здається, що війна перевіряє нас на присутність милосердя в серці і душі.

Цей нарис – про милосердних і стійких християн. Випадок спонукав мене до написання статті. Я бачив, як  дружина, заради празникового існування покинула чоловіка-інваліда, який отримав травму, намагаючись покращити сімейне життя.

"Щоб бути Людиною і Християнином, треба іти проти течії", – наголошував Папа Іван-Павло ІІ.

Не склала та жінка іспит – ні на вірність і мораль, ні перед Богом. Пішла за течією сатанинських спокус. Не дивно, що в хвилях кайфу і розваг примарного щастя так і не знайшла.

Сьогодні за течією, визначеною дияволом, пливуть ті, хто на крадені гроші жирує, будує казкові маєтки та намагається управляти людством.

Вірю, що існує вищий закон справедливості і совісті. Є приклади реального, чесного життя, яке, мов Божа іскринка, запалює серця для побудови іншого, доброчинного, благодатного, життєдайного світу.

l

Кожного ранку, заходячи до храму, бачу чорняву, миловиду, гарно одягнену жінку. Вона обов'язково усміхнеться у відповідь на привітання. В тій усмішці – промінчик тепла і доброти. Вони легко проникають у душу, немов хочуть заспокоїти чужі переживання й тривоги, які, до речі, ятрили й мою душу.

Вже декілька днів задаю собі запитання: "Як оминути негаразди? Чому стільки проблем "поселилося" на стежині мого буття?".  З цим та іншим я й прийшов у храм, щоб поділитися думками з Богом,  молитвою та піснеспівною літургією заспокоїти себе, отримати своєрідну духовну "розрядку".

І раптом – оцей сонячний промінчик, своєрідна прелюдія до всієї служби. Звідки він, такий життєдайний, позначений Христовою настановою: "Возлюби ближнього"?..

З першого погляду, у цієї жінки – сімейна благодать і безтурботна, щаслива ідилія життя.

Це – пані Віра. Шановний мій співрозмовнику, відкриймо комірки жіночої душі. Переконаний, що там знайдемо милосердя, терпіння, подружню вірність і… тернисту жіночу долю.

Та заради істини залишимо на хвилину нашу героїню і звернемося до історії життя біблійного Іова. Іов був багатим і доброчинним Божим чоловіком. Щоб показати свою зверхність, Сатана забирає у нього матеріальні багатства, знищує синів, а на нього самого навертає страшну хворість – покриває тіло болячками.

Лихий переконаний: Іов відречеться від Бога.

Дружина нещасного не витримує і просить: "Ти все ще твердий у непорочності своїй! Похули Бога  і помри…" (Іов. 2-9).

Пані Віра ось уже кілька років вдень і ввечері, вночі і на світанку у своїй скромній квартирі бачить свого Василя, закутого в кайдани хворості.

Пам'ятаєте пушкінське: "С больным сидеть и день, и ночь, не отходя ни шагу прочь?..". Непросто, і не тільки "подушку поправлять", а постійно допомагати у великих і малих потребах та ще звеселяти душу хворого.

Щоб зрозуміти цей подвиг – треба бачити і відчути. Вона після фізичної реабілітації чоловіка проводить ще й моральну і духовну, до того ж, знаходячи сили усміхатись.

Вона має право вигукнути: "Якби не твоя міліцейська чесність, то ми мали б машину, дім і жили б розкішно!". Ні, пані Віра і в думці такого не має. І в горі, і в розпачі вона морально вища дружини Іова. Хочете чи ні – це взірець для багатьох "осучаснених" дружин та жінок. Багато теперішніх стають під прапор Сатани, зваблюють грошовитих олігархів і будують псевдорайське життя.

Віра іде тернистою стежиною Божих заповідей. Вона не оплакує себе і не шукає  винних: "То моя доля. Я вибирала Василя не за ознаками багатства, а з любові, закріпила її вінцем Господнім. Тому не маю права на розчарування через життєві негаразди. Я не знаю, чому мій, у минулому здоровий чоловік, сьогодні прикутий до ліжка. Що не говоріть, він старався бути чесним міліціонером.

Можливо, він спокутує невідомі мені гріхи або гріхи членів родини. Я думаю, що Господь перевіряє його і мене на стійкість та міцність віри. Адже за сучасними мірками ми могли б мати не напівбідне,  а заможне життя. Та й у званні Василь  міг піднятися до полковника.

l

– Е, ні, – заперечує пан Василь. – Я свій хрест, яким би тяжким він не був, мушу донести на свою Голгофу. Батько навчав: "Роби, синку так, щоб не соромно було дивитися людям у вічі". Що гріха таїти – були можливості отримувати сумнівні винагороди і стати заможним, але це була б змова проти совісті і гідності.

Сьогодні вірус корупції проник у всі сфери нашого життя. Не оминув він і багатьох працівників правоохоронних органів. Як це відбувається, яскраво видно на прикладі випадку, що мав місце у моїй слідчій практиці.

Якось сталася автоаварія. Бабця, віком під 90 років, поспішила  перейти дорогу перед автобусом, і була збита автівкою. Результат – травми рук і ніг, а через тиждень – сліпота. Справа непроста.

Тут серйозний конфлікт інтересів. Родичі потерпілої вимагають кари і відшкодування матеріальних збитків, а водій намагається довести свою безневинність.

Істину знайти непросто. В ході слідства до мене завітав армійський полковник, брат водія. Гість безцеремонно пішов в "атаку":

"Лейтенант, подойди к окну. Видишь, новый "Жигуленок" стоит. Он твой! Но ты должен закрыть это дело. Денег я тебе не дам!".

Я був ошелешений таким нахабством і виставив полковника за двері кабінету. Та полковник не заспокоївся і заходив ще декілька разів.

Тим часом я розплутував клубок свідчень і фактів по справі. Довелося провести повторну медичну та автотехнічну експертизи. Було встановлено, що сліпота бабці не пов'язана з автоаварією, а водій не мав змоги уникнути зіткнення з людиною в даній ситуації. Зваживши всі "за" і "проти", я без сумнівів у душі закрив справу.

Проте не заспокоївся мій прохач-полковник: він залишив ключі від "Жигульонка" на моєму столі. Що робити? Справа закрита: бери дарунок і насолоджуйся попутним вітерцем. А як же бути з честю офіцера, клятвою, мораллю? Пішов я з тими ключами до начальника міліції, а потому – до прокурора.

"Ти ж ключі взяв у руки – значить, влип у кримінал", – скептично познущався той. Так чи інакше, але проблема  хабара-автівки благополучно "розрулилася".

Невдовзі полковник знову завітав до кабінету, поставив наповнену чимось сумку і сказав: "Знаешь, лейтенант, я впервые вижу честного мента. В сумке коньяк и закусь для вашого отдела. Назад не возьму. Спасибо, дорогой!", – і пішов геть. Ось така житейська історія.

З погляду на сьогодення формула "Не бери і не давай" залишається ще більше актуальною".

l

А я занурююся у філософські роздуми. Щоб отримати народне звання "чесний мент", потрібні неабиякі зусилля перед спокусою. На жаль, українське суспільство "загрузло" в казнокрадстві, поборах, корупції,  насиллі, брехні і злі.

Ця заразна чума, мов метастази  раку, вбиває молоде тіло України. Вона проникає у всі сфери нашого життя – від кабінетів найвищої влади до правоохоронців, інтелігенції, звичайних людей. Над Україною нависла загроза знищення, як це було у випадку Содому і Гоморри. 

І це не перебільшення, бо якщо не схаменемось і не повернемося серцем до Бога та його істин, – таке станеться!

Надія є. Василь і Віра – це маленькі іскринки серед темної хмари нашого занепаду.

Бог перевіряє нас щодня. З'явилася  спокуса хабара у вигляді полковника, але дух святий керував серцем Василя. Сталося горе із чоловіком – пані Віра і в думці не має залишити його. Її душа освячена Пресвятою Богородицею. А всі болі й нерухомість, які переносить пан Василь, – можливо, теж перевірка на стійкість і віру в плані моральних та духовних чеснот, які рятують світ. Та попри все – перемога на їх боці.

За зраду Бога сатана нагороджує невірних злочинними грішми, маєтками, примарним щастям, а потім знищує все – і життя, і ті багатства.

l

Бог милосердний. Він – наше спасіння.

"І поглянув Господь на Іова. І Господь повернув втрату Іова, коли він помолився за друзів своїх, і дав Господь Іову вдвічі більше того, що він мав раніше" (Іов. 42-9.10).

Вірю, що Василь і Віра будуть винагороджені Божою ласкою, що примножиться їхнє щастя.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Мені здається, що війна перевіряє нас на присутність милосердя в серці і душі.

Цей нарис – про милосердних і стійких християн. Випадок спонукав мене до написання статті. Я бачив, як  дружина, заради празникового існування покинула чоловіка-інваліда, який отримав травму, намагаючись покращити сімейне життя.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 918

Щаслива

нумерологія

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 958

Чи задумувався ти, шановний читачу, яке свято в місті є найзворушливішим? День міста? День молоді? “Зелені” свята? Аж ніяк!

Можемо посперечатися, але скажу чесно: це – загальноміський випускний вечір. У такий день все місто немов у квіти вбралося. Погляньте на ковельських красунь-випускниць, які вони чарівні, гарні! Хто в них не закоханий? Навіть мої сиві скроні оживають біля тієї краси. А хлопці! Підтягнуті, стрункі, спортивні, мужні.

Цей квітучий сад наповнений глибоким змістом,  емоціями, переживаннями. Бо ж у кожній квітці, у її пелюстках радість і смуток тепляться і… надія. Куди доля за руку поведе? Все не так просто. За місце під Сонцем потрібно боротися. Іти до світла, долаючи перешкоди. Підніматись до вершини, ранячи пальці рук і ніг. Без перепочинку по вінця наповнювати себе знаннями.

«Найкращі підуть у Європу», – шепоче песиміст.

«Ви найкращі! – виголошую я. –Ідіть до Європи, Америки, набирайтесь досвіду, навчайтесь європейського порядку і демократії.

Ідіть, та не забувайте, звідки ви. Повертайтеся, наші журавлики, із вирію і піднімайте Українську державу. Розбудовуйте найкращий в світі свій рідний Ковель!

Будьте мудрими і розсудливими. Вам проводити реформи і будувати нове життя. Не вдавайтеся до піар-акцій. Наприклад, сьогодні нам і вам пропонують замість загальношкільної лінійки проводити пікніки, квести тощо.

Але ж це не пережитки старої системи, а всеукраїнська традиція: всім містом, школами, з батьками і вчителями, владою віншувати чемпіонів знань. Як би виглядало, коли б олімпійського чемпіона славили на пікніку, не піднімали його на п’єдестал переможця?».

Цьогоріч я брав участь у загальноміській випускній лінійці. Як гарно, що на неї прийшли представники міської влади, духовенства УПЦ КП, громадськості. Все було просто чудово.

Разом з тим, особливе слово подяки слід сказати Віктору Бичковському, очільнику міської освіти. Зранку він був весь у переживаннях, адже сіявся густий дощ, і хмари клубочилися над містом.

«Все буде добре!» – намагався заспокоїти його. Та й на святі він поглядав на небо, готовий роздмухувати хмари, аби небо стало спокійним.

Попри переживання, урочистості прийшли виважено, чітко і, як кажуть, на одному диханні. Команда методистів теж була на висоті, їм – «спасибі».

Словом, Вам, шановний Вікторе Васильовичу, – 12 балів і золота медаль організатора.

…Злітають до неба синьо-жовті кульки. Хвилюється легенький вітерець – він несе ті кульки, немов душі юних, понад будинками, на Схід і Захід.

Куди він їх донесе? Де приземлить?

Я пропоную у дорогу взяти із собою чарівну формулу: «Я і Бог – ми удвох!».

Тільки так, мої юні друзі, переборете невдачі і зло й зможете почути: ви – добра, гідна своїх батьків і країни людина.

То ж з Богом!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Чи задумувався ти, шановний читачу, яке свято в місті є найзворушливішим? День міста? День молоді? “Зелені” свята? Аж ніяк!

Можемо посперечатися, але скажу чесно: це – загальноміський випускний вечір. У такий день все місто немов у квіти вбралося. Погляньте на ковельських красунь-випускниць, які вони чарівні, гарні! Хто в них не закоханий? Навіть мої сиві скроні оживають біля тієї краси. А хлопці! Підтягнуті, стрункі, спортивні, мужні.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 694

Ми хочемо бачити священика високодуховною, високоморальною та поважною людиною. У нього мають бути присутніми мудрість порадника, доброта душі та енергія цілителя.

Саме таким в очах парафіян є ієромонах Петро Мірчук. У недалекому минулому о. Петро був настоятелем храму Миколая Чарнецького. Сьогодні він несе хрест нелегкої місії капеланства на передовій воєнних дій на Сході України.

Випала нещодавно вільна хвилина, і о. Петро поспішив до "свого" храму і "своїх" парафіян. У церкві людно, хоч і робочий день. Це вірні прийшли на зустріч із духівником і огорнули його душевною аурою любові.

Спілкуються, як з рідним, просять благословення, дарують щось символічне і діляться, як на сповіді, своїм сокровенним. У вірян – радість, що побачили свого духовного наставника, мають змогу з ним спілкуватися. Отець Петро не менш розчулений такою увагою. У цьому зворушливому дійстві беруть участь о. Михайло і о. Євген. В гармонії і природа – вона Сонечком ясним і теплим усміхається.

Спостерігаю, аналізую і переконуюсь: заради таких хвилин треба жити, творити, працювати і молитись. Наповнювати душу і серце людини християнськими істинами любові й добра – це і є найвищий сенс життя та його мотивація.

Знаходжу "щілинку" серед цих зустрічей і я, щоб порозмовляти із о. Петром Мірчуком про сокровенне і донести його до ковельчан.

– Отче Петре, як Схід сприймає слово Боже? Чи багато важить місія капеланства на передовій для бійців, які там з різних куточків України і які належать до різних конфесій?

– Що тут нового повідаєш? Сприйняття віри скрізь різне, і буває непростим. Трапляється, сталася біда, горе і людина в розпачі звинувачує не себе, а Бога. Непросто розрадити її біль Божим словом, але це і є місія капеланства: заспокоїти, провести реабілітацію занепалого духу воїна. Молебні, служби    доводиться проводити в бліндажах. Побуваєш на одній бойовій позиції і переходиш до іншої.

Є й позитив. Після часів правління Януковича, коли Донбас русифікували, сталося багато змін на краще. Люди більш толерантно і лояльно ставляться до священиків.

– Ви проводите службу. Хлопці сприймають Вашу молитву, а через якісь хвилини після обстрілу хтось гине або отримує поранення. Як з цим бути і чим пояснити?

– Ці трагічні випадки трапляються з різних причин: через необережність, недосконалість захисних укріплень, а іноді просто через халатність. Посудіть самі: боєць взяв розривну кулю і став її шліфувати і напилком щось надрізати. В результаті  набій розірвався і смертельно поранив і грудну клітку, і руки. До госпіталю його не довезли.

Це – війна, і легковажити з нею не можна. Потрібно враховувати, що супротивник чатує на свою жертву. Тут, навпаки, молитва стимулює вояка бути напоготові і захищає його.

– Донбас споконвіку вважався проросійським. Чи є там греко-католицькі громади?

– Ми тільки-но починаємо відроджуватися. Слід враховувати протидію, яка мала місце в минулому і від влади, і від окремих священослужителів московського патріархату.  Ще й сьогодні вірян переконують у тому, що це Рим відокремився від Константинополя і Москви. Мало хто задумується, що Рим –  це батько, а все інше народилося від нього. Саме Рим – засновник Християнської Церкви, і від нього виокремлювалися гілки христової віри, хоч слід зазначити, що і серед священиків УПЦ (МП) є ті, що з Україною у серці.

– Ви капелан на передовій. А постійне місце дислокації, як кажуть військові, де розташоване?

– В Бердянську функціонує греко-католицький монастир. Громада парафіян відносно  небагаточисельна, але відчувається прихильність місцевого населення. Слід відзначити, що й місцева влада з розумінням ставиться до нас.

Ось і сьогодні в Бердянську з майданчика, де має стояти храм, вивозять сміття. Ми викупили добротну хату, і з цих матеріалів будемо будувати храм.

– На Сході і на Заході найактуальнішим є запитання: коли настане мир? Це буде скоро?

– Не знаю. Біда в тому, що війна комусь вигідна. Одні гинуть за Україну, інші наживаються на ній. Вийти із неї не так просто.

Але я знаю, що дух наш, який ґрунтується на міцній вірі, обов'язково переможе. Я бачу, що бійці, які стоять на смерть, готові захищати нашу землю до переможного кінця. Там справжні патріоти!

– Армія у порівнянні з минулим виглядає краще?

– Набагато краще. Є відповідний вишкіл. Вояки забезпечені одягом, продуктами харчування. Тривожить хіба що стан  озброєння. Наші автомати, гранотомети та інше – часів Афганістану. Тут ми серйозно відстаємо від супротивника.

– Можливо, питання недоречне,  але все-таки. Відбулися переговори нашого Президента Петра Порошенка із Дональдом Трампом. Вони внесуть якийсь позитив і дадуть надію на припинення війни?

– Я не політик. Але щоб настав мир, потрібно вести дипломатичні переговори, а нам молитися і набиратися мудрості та не втрачати віри й стійкості. Мир, в першу чергу, залежить від нас самих.

– Капеланство на передовій фронту прижилося?

– Так! Воїни і багато місцевого населення хочуть чути Боже слово. Місія капелана – це ще й духовно-психологічна реабілітація воїна, який щодня під кулями, від депресій. Це –  причастя від розпачу і розчарування, це – щит від панічних настроїв в час небезпеки. Сьогодні в армії капелани служать за контрактом. І це ще більше зміцнює основу віри.

l

Розмова ллється животворним і світлим струмком. Отець Петро розглядає все навколо: що змінилось, що добудовано на території монастиря.

– А ось дерева підросли, стали вищими, – каже ніби сам до себе.

Можливо. Я тут часто,  і різниця у висоті дерев мені не бачиться. Але я твердо переконаний, що віра Христова у парафіян, ще більше зміцніла. А любов до ієромонаха Петра Мірчука не згасає. І сьогодні вона від них виплеснулася теплими сонячними протуберанцями.  Ще й ще раз я переконуюсь: якщо навколишній світ з Богом, –  він прекрасний!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Ми хочемо бачити священика високодуховною, високоморальною та поважною людиною. У нього мають бути присутніми мудрість порадника, доброта душі та енергія цілителя.

Саме таким в очах парафіян є ієромонах Петро Мірчук. У недалекому минулому о. Петро був настоятелем храму Миколая Чарнецького. Сьогодні він несе хрест нелегкої місії капеланства на передовій воєнних дій на Сході України.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 936

Лети, де неба синь!

Мій юний друже! Ти вирушаєш у світи.

Широкий шлях. Далеке щастя душу гріє.

На тій дорозі – квіти і тернові колючки,

Дійде лиш той, хто це життя любити вміє.

Бушує грізний океан. Зриваються гривасті хвилі.

Вітрильник сміло, без страху двобій приймає.

Та бурю переборе той, хто за кермом умілий.

В кого знання, талант і праця – той перемагає.

Безмежні, загадкові – над нами небеса.

О, як манить ясна зоря за небокраєм!

Летить космічний корабель. Внизу – земна краса.

Лише романтики незвідані планети відкривають.

Затишний дім. Зелений луг. Квітучий сад.

І милі дітки соловейками співають.

Земна ідилія. Сімейний мир і благодать –

Блаженні ті, хто рід шанує й матір поважає.

 Мій юний Соколе! Злітай, лети, де неба синь!

Змужніли крила у шкільній сім'ї єдиній.

Гучні пісні виспівують і Ковель, і Волинь –

Тож гідним будь своїх батьків, учителів та України!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Мій юний друже! Ти вирушаєш у світи.

Широкий шлях. Далеке щастя душу гріє.

На тій дорозі – квіти і тернові колючки,

Дійде лиш той, хто це життя любити вміє.

Бушує грізний океан. Зриваються гривасті хвилі.

Вітрильник сміло, без страху двобій приймає.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 659

Є люди,  що втоми не 

знають –

Їх серце пульсаром горить.

Біду й перешкоди долають,

Непізнане в далі манить.

Хочете чи ні, але саме такий Сергій Платонович Данилюк із Люблинця. Здається, відпрацював своє, проявив себе на посаді селищного голови і спочивай на "лаврах".

Е, ні! Це не для нього. Він – активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець і пошуковець.

l

Історія рідного краю, села, селища – скільки цікавого заховалося за туманом минувшини… Донедавна дослідження історії, особливо тих подій і фактів, які йшли врозріз офіційною ідеологією, не тільки не заохочувалося, але й заборонялося.

Сьогодні – свобода! Досліджуй, пиши, видавай, аби твої таланти, можливості і гроші.

І з'являються ентузіасти, які відкривають нові обрії української справи і православ'я, маловідомих подій і фактів.

Вслухаймося в поезію слів із офіційного документа Адама Кисіля, яким він дарував острів, ліс, луки, поля і село Свято-Благовіщенському монастиреві:

"…Світ цей швидкоплинний, яко сон і тінь слава його, відквітне він як цвіт і пов'януть всі оздоби, розкіш, достатки і титули, і почесті, і скарби, і надбання. Те є єдиним і вічним, що не підлягає руйнації, що заповідав нам сам Господь Ізбавитель й що міститься у богомислії та побожних вчинках…".

Якби ж можна поставити цей заповіт зранку, після пробудження, перед отими хижими олігархами-можновладцями, щоб нагадувати, що суть життя на цій землі не гроші, а духовні і моральні вчинки й цінності.

Цей історичний запис віднайшов Сергій Данилюк, досліджуючи історію свого села, своєї батьківської землі, яка розкинулась на Турійщині в селі  Туропині. Він за свій  кошт поїхав в обласний державний архів, єпархію, по селах і розшукав цікаві знахідки й факти із життя минулого. В нього з'явилися сподвижники, які допомагають йому.  По крупинці, по зернинці, мов у казці, вони відтворюють картину давньої історії краю.

У минулому році виповнилося 370 літ з дня заснування Могилинського Свято-Благовіщенського жіночого монастиря. В далекому 1646 році Адам Кисіль, будучи глибоко віруючою людиною, збудував неподалік Туропина православну обитель для рідної матері Федори, в чернецтві – Єфросинії.

І місце вибрав казкове – на березі тихоплинної Турії, де луки квітучі і поля родючі, а поряд – діброва віковічна під назвою "Чорний ліс" (пізніше – "Монастирський"). Він часто відвідував святу обитель, цікавився її життям і опікувався своєю матір'ю ігуменею.

У 1670 році монастир переходить під крило уніатської церкви. У 1745 році обитель втрачає свою самостійність і приписується до Низкіничівського монастиря, що неподалік сучасного Нововолинська (до речі, збудованого теж Адамом Кисілем), в якому він знайшов свій вічний спочинок. На початку ХХ століття дерев'яну церкву монастиря переносять до села Турії. На пагорбі біля сільського кладовища святиня простояла до Другої світової війни і згоріла у 1944 році.

Не одну стежку довелося протоптати Сергію Платоновичу, щоб віднайти свідків історії. Йому допомагали туропинці, старожили  навколишніх сіл, місцевий священик о. Віктор та інші. Так, в заростях, неподалік історичного місця, було віднайдено 48 могильних надгробків, ймовірно – черниць.

Краєзнавці дослідили, що у 60-их роках ХХ століття на території, де був монастир, стояли колгоспні кошари для корів. У ті ж роки, позначені атеїзмом, під час чищення русла Турії було розкопано це святе місце. Там знаходили старовинні монети, залишки череп'яного посуду, але ці речі зникли – лишились перекази.

Хто шукає – той знаходить!

Сергій Данилюк таки був винагороджений за свій пошук – він віднайшов меч-косу, свідка боротьби за волю України та старовинну козацьку люльку.

Віднайшли краєзнавці в тих місцях і козацьку могилу із старим дубовим хрестом. Розповідають, що довгий час за цією могилою доглядала якась жінка – це ще один прояв народного патріотизму.

Старожили, такі, як Юхим Дячук, повідали краєзнавцям, де була прокладена з дубових колод дорога із селища Овадного та міст через Турію. А ще стверджують, що від монастиря був прокладений підземний хід, який під час весняної повені був затоплений. 

Словом, що крок, то нові відкриття, які спонукають до подальших досліджень історії: боротьби і праці, віри і любові до рідної землі.

l

Сергій Платонович не тільки досліджує: він втілює в життя практичне краєзнавство. Вже впорядковано місце поховання насельниць монастиря, завезено землю під майбутній пам'ятний знак. Впорядковано  і козацьку могилу –  там буде пагорб 2-метрової висоти в діаметрі 12-13 метрів (за козацьким звичаєм).

І не менш цінним є те, що в Турійській газеті "Народне слово" С. Данилюк оприлюднює свої пошуки і розбуджує цікавість до історії інтелігенції, священиків і тих, хто любить свій край.

Кожен пошук благословенний, коли він позначений любов'ю, творчістю і тим згадуваним вище "богомислієм” та "побожними вчинками".

Ось як описує цей пошук і працю із впорядкування знакових, історичних місць Сергій Платонович: "Ми усвідомлювали, що робимо добру, благородну справу… Інакше й не могло бути серед краси рідного краю, чистого лісового повітря, тихого гомону осінніх дум старого дуба  та поодинокого вільшаника. А над тим, не дуже вже зеленим лісом, з безодні блакитного неба доносилось курликання журавлиного клину, вчувалася в  пташиних голосах жалоба прощання з рідною землею. На цьому тлі особливо зворушливими були спогади про босоноге дитинство…”.

І невеликий, і гіркий штрих: "Ідучи дорогою до святого місця, ми натикалися на сміття та  господарський непотріб…".

Чому вживається з вірою, культурою, славною історією цей непотріб – це окрема розмова. Але оті конкретні кроки практичного краєзнавства є прикладом для наслідування. Хтось скаже, що ці потуги марні – така наша        загальна суспільна біда.

Сергій Платонович вважає, що це не так і наводить слова ігумені Зимненського Свято-Горського монастиря: "Ви робіть. Що можете, а далі Господь Вас управить”.

Справді, Господь допомагає тим, хто працює в ім'я добра  і любові для рідного краю. Впевнений, що історико-краєзнавчий пошук Сергія Платоновича продовжиться, а йому і нам відкриються нові сторінки історії, слави і долі рідного краю. Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК,

лауреат обласної премії імені Олександра Цинкаловського, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

НА ЗНІМКУ: активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець, пошуковець Сергій Данилюк.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Хочете чи ні, але саме такий Сергій Платонович Данилюк із Люблинця. Здається, відпрацював своє, проявив себе на посаді селищного голови і спочивай на "лаврах".

Е, ні! Це не для нього. Він – активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець і пошуковець.

ххх

Історія рідного краю, села, селища – скільки цікавого заховалося за туманом минувшини… Донедавна дослідження історії, особливо тих подій і фактів, які йшли врозріз офіційною ідеологією, не тільки не заохочувалося, але й заборонялося.

Сьогодні – свобода! Досліджуй, пиши, видавай, аби твої таланти, можливості і гроші.

І з'являються ентузіасти, які відкривають нові обрії української справи і православ'я, маловідомих подій і фактів.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1525

Ех, хлопці, хлопці! Юні, молоді, талановиті, креативні… Як сталося, що нас від вас мур високий і товстий розділяє? За цим муром розумієш, що воля не  просто символ – це доля. Спіткнулася ваша доля об камінь придорожній, та не треба її винуватити, оплакувати, тим більше не слід розчаровуватися в житті. Все – у ваших руках. І Україну будувати, і філософію волі пізнавати, і цінності життя вибирати.

Такі думки роїлися у моїй сивій голові в стінах Ковельської виховної колонії на ювілейному фестивалі "Червона калина".

l

ХХV фестиваль самодіяльної художньої творчості засуджених "Червона калина" проходив під гаслом 100-літнього ювілею української революції.

Як і годиться, відкрив урочисто-мистецьке дійство начальник виховної колонії підполковник Іван Абрамчук. Він привітав батьків, колег і гостей та наголосив:

– Фестиваль – це душевний світ наших вихованців, тут їхні переживання. Ковель традиційно відкриває фестивалі в Україні.  І не випадково. Адже впродовж багатьох років ми були в числі перших. Цей фестиваль особливий, і готувалися  ми до нього, як-то кажуть, день і ніч. Вдумайтеся: тема була оприлюднена  всього за три тижні до дати проведення.

Звучить Державний Гімн України, який, по суті, дав старт концерту.

Символічно, що у фестивалі беруть участь аматорські колективи Ковеля. Це – своєрідний зворотний зв'язок вихованців із культурною елітою міста, який виконує важливу виховну функцію, розбуджує потяг до творчості.

Слухаю, аналізую і приходжу до висновку, що тут немає разючих творчих контрастів.

У вихованців проявляється в окремих номерах неабиякий талант та артистизм. Зримо бачиш їх потяг до прекрасного. Разом з тим відчуваєш істинний патріотизм і любов до рідної неньки-України. Переконаний: у випадку необхідності вони стануть супроти ворога заради волі і рідної батьківської землі. Треба було бачити та чути, як ці самодіяльні юні артисти відпрацювали літературно-музичну композицію "Упали грона".

Це – Крути! Теплі проводи, благословення, лютий мороз і жорстокий смертельний бій. Гімназисти 6-8 класів свідомо ідуть на смерть, щоб нам, теперішнім, продемонструвати приклад любові до своєї землі. "Упали грона" молоді, та недаремно, бо сьогодні естафету героїзму перейняли воїни на Сході країни. Композиція патріотизму і болю доречна на  найбільш престижних сценах. Вона ще раз підкреслює силу героїчної української історії.

Душевною і проникливою вийшла також літературно-музична композиція "Запалимо  пам'яті свічу".

…Палахкотять свічі в руках вихованців, немов смолоскипи, і проникає те світло у душі юні й старші. І вінок, у який квітчають Україну, і те полум'я, і біль – це і пам'ять, і доля, і Україна.

Патріотично-сумні та героїчні мотиви змінювались усмішками, коли вихованці артистично й досить професійно грали гумористично-сатиричні сценки. Розвеселив "Осінній призов" та інші.

І, як завершальний  акорд, як клятву, сприйняли глядачі номер "Мільйони різних "я": "У кожнім нашім я – частинка України". Це – і як прозріння: "Не питаю, що дала ти мені, Україно, а що я зробив для тебе".

Не тільки надіюся, але й вірю, що з переважної більшості цих хлопців будуть порядні люди, а окремі стануть взірцем служіння Батьківщини.

l

Фінальна частина була позначена воістину щасливою миттю – окремі  вихованці отримали документи про звільнення.  "Хлопці, не повертайтеся назад!..", – подумки просив кожен у Бога щасливої долі для цих хлопців.

Іван Абрамчук вручив вихованцям паспорти нового зразка. За активну участь у фестивалі подяками виховної колонії нагороджують солістів і колективи художньої самодіяльності міста. Андрій Мигуля як голова журі оголошує переможців. Дипломами  нагороджено окремих виконавців у номінаціях: "Музична майстерність", "Хореографічне мистецтво", "Театральне мистецтво", "Літературна творчість", "Образотворче мистецтво".

Вітальне слово мав Сергій Кузьмич, начальник відділу Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацій Міністерства юстиції України.

Тішить те, що виховна колонія має багато друзів серед громадських та християнських організацій. Є ефективна співпраця із бізнесовими структурами, а також із міською та районною владою. Особливо плідними є стосунки із службою в справах дітей міськвиконкому (Жанна Вельма). Як і годиться, були подарунки і вітальні зичення.

Слово мали: Олександр Пасенковський, заступник голови районної ради, Наталія Наконечна (ГО "Найщасливіша"), Антон Назаревич (Християнська місія "Благовіст"). Традиційне напутнє слово прозвучало від Олексія Зинкевича, який колись перебував у виховному закладі, а сьогодні знайшов себе і своє місце під Сонцем.

І як вінець словам і нагородам – пишний букет квітів організатору та натхненнику фестивалю Оксані Мизовець – завідуючій клубом від Івана Дмитровича Абрамчука.

…Цієї холодної весни буйно і пишно цвіла-розквітала калина на Волині. Цей перегук природи із душевно-патріотичним дійством вселяє надію в те, що такими ж гарними будуть грона плідної співпраці з вихованцями колонії.

Що ж, нехай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час ХХV фестивалю самодіяльної художньої творчості засуджених "Червона калина" у Ковельській виховній колонії.

Фото з архіву установи.

Ех, хлопці, хлопці! Юні, молоді, талановиті, креативні… Як сталося, що нас від вас мур високий і товстий розділяє? За цим муром розумієш, що воля не  просто символ – це доля. Спіткнулася ваша доля об камінь придорожній, та не треба її винуватити, оплакувати, тим більше не слід розчаровуватися в житті. Все – у ваших руках. І Україну будувати, і філософію волі пізнавати, і цінності життя вибирати.

Такі думки роїлися у моїй сивій голові в стінах Ковельської виховної колонії на ювілейному фестивалі "Червона калина"...

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 828

Кінець травня позначений своєрідним перегуком двох знакових подій. Це – урочисті заходи з приводу повернення праху Тараса Шевченка в Україну і презентація бібліотеки книг, які повернулися до рідного краю з далекої Америки.

Цією культурологічною акцією має гордитися не тільки ковельська гімназія, але й все місто. Акція відбулась завдяки активній і патріотичній позиції Олени Вальчук, директора гімназії, та невтомної  її сподвижниці Людмили Барановської.

Багато наших земляків, як відомо, через неможливість вижити в комуно-репресивній системі колишнього СРСР вимушено емігрували за кордон. Розсіялися по цілому світу і розцвіли літературними, науковими та благодійно-патріотичними талантами.

І ось вони, поза часом, через книги повертаються до рідного дому. Зворушливо!

Вистукує  серце: «Не вмре наша Україна, не загине».

Серед вітчизняних та закордонних видань: романи і повісті, історико-краєзнавчі і філософські праці, посібники з вивчення української мови та інших дисциплін. Є унікальні книги, яких в Україні до цих пір не було. Цінність їх збільшується, якщо на них є автографи авторів – наприклад, Ліни Костенко та інших. Зацікавлені познайомляться з маловідомими творами Івана Франка, Уласа Самчука та інших майстрів Слова.

Серед подвижників та ініціаторів благочинної акції такі відомі особистості, як Лідія та Марія Тарнавські, сестри Ірена та Анна Петріни, Емануїл та Анна Притули, Уляна Береза, наш земляк Петро Касянчук, священик, уродженець с. Калинівки, дід чоловіка Олени Вальчук. Увагу привертає об’ємна книга Марії Білоус-Гарасевич «Ми не розлучалися з тобою, Україно».

Справді, вони там жили своєю Батьківщиною, тужили, мріяли. Не раз і сльоза скотилася на чужий поріг. «Це – скарб любові до України, який зберегли для нас емігранти. І щоб книги жили і працювали для нашої історії, в гімназії буде створено Музей унікальної книги – єдиний в Україні», – відкрила для присутніх плани гімназії Людмила Барановська.

Щиросердечної подяки заслуговують учні 6-А класу, які вміло і цікаво презентували видання, читали афоризми та рядки поезій з них. Гарно вписувались у літературне дійство пісні.

А на  стінах, мов би доповнюючи українське дійство, розкрились вишивані рушники відомої майстрині Ніни Габрилевич.

Переповнений враженнями і розумінням значимості цієї акції, не можу не висловити свою думку: презентацію повернених книг необхідно проводити на загальноміському рівні і озвучити в ЗМІ.

l

А на другий день ясне тепле Сонечко благословило випускників на святі останнього дзвоника на самостійний шлях в життя!

Лунають позивні, і завмирає серце: тривожиться. Все непросто – на Сході війна, а навколо руїна економічна. Як до щастя пробитися, чим народу прислужити?

Вітання, настанови, щирі слова і вальс  – все душевно, гарно і радісно. І хай вплітаються переживання – головне, щоб не було байдужості: «Будьте щасливі!”, – зичить Олена Вальчук, директор школи.

Виступаю і я, і у вінок вітань вплітаю притчу про щастя:

Шлях широкий прямує до небокраю. На ньому щастя лежить і хоче комусь прислужитися.

Ішов лінивий, не підняв – ліньки. Крокував гордий – оминув. Гординя не дозволила до землі вклонитися. Спішив злий, поглянув і спересердя вдарив ногою, щастя впало в траву та й загубилося.

Четвертий  плентався та не розпізнав, бо знань не вистачило.

І лише той, у кого в серці пульсувала любов Господня, не лінився, а працював і постійно вчився та був добрим, розпізнав своє щастя, підняв і був щасливим довіку.

То ж не легковажмо і не оминаймо своє щастя!

Звучить урочисто Гімн. Рука – на серці!

Надія і мрія злітають до неба разом із синьо-жовтими кульками. А я до юних сердець вписую поетичні  рядки:

Зима злетіла, і весна

Останнім дзвоником дзвенить.

Шкільна лінійка голосна,

І вальс в закоханість манить.

Стоїть в задумі рідна школа,

А в учнів радість на очах.

Ця мить не зітреться ніколи –

Відкритий до свободи шлях.

Доросла воля. Світла мрія 

Летить в незвідані світи.

О, Божа Матінко, Маріє,

Благослови цей шлях пройти!

Пройти із гідністю й не впасти,

Талант розкрити для добра,

Знайти й підняти своє щастя.

На старт! Вперед! Прийшла пора!

Останній дзвоник. Грає травень. 

Ясніють сині небеса.

Крокує юність – України слава,

Надія наша, гідність і краса!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кінець травня позначений своєрідним перегуком двох знакових подій. Це – урочисті заходи з приводу повернення праху Тараса Шевченка в Україну і презентація бібліотеки книг, які повернулися до рідного краю з далекої Америки.

Цією культурологічною акцією має гордитися не тільки ковельська гімназія, але й все місто. Акція відбулась завдяки активній і патріотичній позиції Олени Вальчук, директора гімназії, та невтомної  її сподвижниці Людмили Барановської.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 584

Освіта – це основа благополучного майбутнього України. А що за пафосним фасадом? Реформи? Інноваційні технології навчального процесу? Знання європейського рівня? Всесвітні досягнення?

Так хочеться почути правду з перших вуст.

l

Моя співрозмовниця – мила і чарівна Наталія Ягодинець, вчитель початкових класів ЗОШ №12, представник когорти кращих педагогів Волині.

Кажуть, що людину можна пізнати з першого погляду. Переконуюсь, що з моєю героїнею це справді так. З її ясних, небесних очей проміниться теплота й доброта. На вустах виграє усмішка, яка спонукає до невимушеної, дружньої розмови.

А в словах, рухах, філософських роздумах бачиться досвідчений педагог і вчитель Української школи. Отож, пропоную вашій увазі нашу розмову.

– Наталіє Олексіївно, Ви – щаслива людина?

– Так, я щаслива. Посудіть самі: у мене улюблена робота і милі діти; я маю чудових батьків, мудрих порадників; люблячого чоловіка і сина – мою гордість та надію.  Батьківська молитва є моїм оберегом, бо вона підноситься із їхніх вуст до небес, а тому я  захищена. Впевнена: я щаслива.

– Буває, людина обирає професію, навчається, а потім виявляється, що не "тим" шляхом пішла. У Вас сім'я педагогів? Звідки мрія стати вчителем?

– Та ні: звичайна сім'я. Чудова порадниця – мама. Батько працював вихователем у трудовій колонії. На вибір професії більше вплинули мої наставники – вчителі. Це – Людмила Гузовська, Микола Гергеша, Євгенія Демиденко.

Згадую, як Микола Миколайович до навчання географії додавав походи, навчав любити свій край, пізнавати красу і гармонію природи. Це було так романтично. А Євгенія Олексіївна, бувало, до математичних теорем і теорій вміло вплітала  поетичні рядки.

– Словом, процес Вашого навчання і виховання здійснювався в умовах толерантності, демократичності із присмаком романтизму. А як Ви вважаєте, виховання паском, різкою чи грубим окриком допустиме?

– Грубість і силові методи  – це шлях до відчуження учня не тільки від знань, але й від батьків і вчителів, а разом із тим – від Божих істин, де мають бути любов, доброта та гармонія стосунків між людьми і з природою.

– Комп'ютеризація – це сучасне благо чи зло?

– Так однозначно до технічного прогресу підходити не можна. Сьогодні в навчальному процесі комп'ютер незмінний помічник. Він допомагає вчителеві зконструювати урок більш цікаво: добрати наочність, знайти додаткову інформацію.  А ще дає можливість подорожувати по незвіданих світах. Скажіть, чи не цікаво побувати на  Ніагарському водоспаді, не виходячи з класу? (усміхається).

З іншого боку, в окремих дітей комп'ютер замінює живе спілкування. Ви зауважили, що на дитячих майданчиках поменшало дітей?  Вони зайняті інтернетом та віртуальними іграми.

– Сьогодні модно говорити про всілякі інновації. Які зміни відбуваються у виховному та навчальному процесах?

– Всі інформаційно-комунікаційні технології спрямовані на навернення учня до самостійного пошуку знань. В трійці "батьки-учень-вчитель" головним об'єктом уваги стає учень.

– Даруйте, що перебиваю, але чи це не применшує авторитет батьків чи вчителя?

– Дитина повинна відчувати себе  особистістю, вміти приймати самостійні і правильні рішення. Тому має бути підвищена відповідальність за учня, батьків, вчителя.

– Наталіє Олексіївно, учні перших класів іспитів не складають. Як оцінити рівень знань, коли у дитини немає мотивації до кращої оцінки?

– Існують різні думки. Справедлива оцінка, справді, стимулює. І все ж таки учень повинен  навчитись самооцінювати себе і намагатися бути кращим.

– Окремі батьки у вихованні та навчанні дітей покладаються винятково на школу. І коли виникає необхідність допомогти школі у покращенні умов навчання, то заявляють: ми податки платимо і спонсорувати навчальний заклад не  будемо.

– Вчитель має бути незалежним від батьків. Держава та місцева влада повинні забезпечувати фінансову незалежність школи. Але іноді фінансування недостатнє. Тому батьківські комітети долучаються до благодійних акцій.

– Особисто я в цих соціальних внесках не вбачаю нічого поганого. Адже не тільки держава має дбати про освіту, але й суспільство та громада. Наприклад, багатші в рази за нас німці допомагають школі матеріально. Зрештою, така волонтерська благодійність є ознакою патріотизму. Скажіть, у Ваших юних дарувань прослідковується патріотизм?

– Як і в інших школах, у нас розвинена мережа волонтерства для воїнів АТО. Проводимо уроки на патріотичні теми, зустрічі з батьками-воїнами АТО. Я бачу, як очі дітей промовляють: "Ми готові стати на захист своєї Батьківщини і рідної землі".

– Тобто матеріальне для сучасних дітей не головне?

– Нещодавно я розчулилася і навіть заплакала. Діти писали твір на тему: "Про що я мрію?". Це була духовна сповідь. Учні не вважають головною мрією мати автівку, багато грошей або канікули на Мальдівах. Вони мріють про мир! Діти не хочуть війни. Ці твори для мене – як молитва, яку має чути Господь.

Я згадую свого дідуся, який казав: "Не дай, Боже, дітки, вам бачити війну". На жаль, ми сьогодні переживаємо важкі часи – і на Сході України, і тут, в Ковелі.

– На Вашу думку, яка найголовніша реформа в освітній галузі втілилася в життя?

– Беззаперечно, це зовнішнє незалежне оцінювання.

– А дванадцять років навчання в школі доречне?

– Для дванадцятирічної освіти потрібні додаткові кошти. А чи вони є? 

– Що Ви хочете бачити та чути в своїх класах?

– Дотепний сміх, цікаве спілкування та гру, допитливість, гармонію у стосунках,  любов до свого краю і батьків і ще багато чого.

l

Переливається цікавим струмком розмова, а рука не втомлюється писати. Хочеться заглянути в глибинну сутність життя цієї красуні-жінки і вчителя Наталії Ягодинець.

Ось деякі афоризми та особисті думки, що проливають світло на цю яскраву особистість:

"Життя – мрія, здійсни її", – мати Тереза.

"Живи так, щоб не було соромно дивитися людям в очі", – мамина настанова.

"Справжньому вчителю потрібен фанатизм", – власне переконання.

"Мої здобутки – це постійний неспокій, самовдосконалення, вивчення досвіду "колег", – самоаналіз.

"Слово "вчитель", "вчити", "вчитись" – це особистість, яка несе відповідальність перед собою, батьками і Богом за непорочні дитячі серця", – крилата фраза, яку варто знати всім вчителям.

Ці,  підкріплені аналітикою  і заряджені реальними мріями слова та вчинки,  розкривають внутрішній світ, філософію  життя Наталії Олексіївни Ягодинець – спеціаліста вищої категорії, вчителя-методиста, Відмінника освіти України, Заслуженого вчителя України.

В скарбниці численних нагород Наталії Ягодинець – Почесні грамоти Міністерства освіти та науки  України, Волинської облдержадміністрації, обласної ради, управління освіти області, Ковельського міського голови та багато інших.

У неї – дипломи і відзнаки переможця обласних та міських конкурсів, виступи на Міжнародних науково-практичних конференціях.

Наталія Ягодинець – автор кількох шкільних посібників та статей у Всеукраїнських журналах і газетах. А ще вона лектор інституту післядипломної педагогічної освіти Волині.

l

Буває, що на крилах слави людина піднімається східцями кар'єрного росту, покращує свій матеріальний стан, а часом її опановує гординя.

Наталія Олексіївна відмовилась від пропозицій працювати в управлінні освіти та на керівних посадах в школі. Вона вся – у своїх дітях. Це її мрія, сенс життя. Вони, ці юні янголята, і є її славою, долею і найвищою нагородою та гордістю.

Признаюся: вражений до глибини душі її внутрішнім світом мрій, звершень, романтики і любові до дітей та рідного краю і простої людяності. Тож хай збуваються мрії, а музика, в яку вона закохана, дарує мажорні і радісні акорди!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКУ: вчитель початкових класів ЗОШ  № 12, Заслужений вчитель України Наталія ЯГОДИНЕЦЬ.

фото 

з домашнього архіву.

Освіта – це основа благополучного майбутнього України. А що за пафосним фасадом? Реформи? Інноваційні технології навчального процесу? Знання європейського рівня? Всесвітні досягнення?

Так хочеться почути правду з перших вуст.

ххх

Моя співрозмовниця – мила і чарівна Наталія Ягодинець, вчитель початкових класів ЗОШ №12, представник когорти кращих педагогів Волині.

Кажуть, що людину можна пізнати з першого погляду. Переконуюсь, що з моєю героїнею це справді так. З її ясних, небесних очей проміниться теплота й доброта. На вустах виграє усмішка, яка спонукає до невимушеної, дружньої розмови.

А в словах, рухах, філософських роздумах бачиться досвідчений педагог і вчитель Української школи. Отож, пропоную вашій увазі нашу розмову.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1029

Так уже склалося, що день народження  в кріпацтві Тараса Шевченка і день його  смерті  в російській неволі  ми відзначаємо в прохолодний березень. А ось в день повернення праху генія і пророка на Україну виспівують голосисті соловейки. Так повелів Господь!

Один із прижиттєвих друзів Тараса Григоровича М. К. Чалий згадував, що після похорон і панахиди зібралися сподвижники генія і пророка на раду – як бути? Для увіковічення пам'яті Шевченка було ухвалено "перевезти тіло його на Україну…", а пунктом восьмим – "відвідувати щорічно комусь із друзів покійного його могилу".

Сьогодні бачимо, наскільки дорогий і  потрібний для нас Тарас. До пам'ятників та символічних могил в Ковелі, Києві,  Канаді, Аргентині та інших ідуть щирі українці всього світу. І не стихає до нього всенародна любов. Тарас Шевченко не просто поет, художник чи навіть пророк – він дух і душа українського народу.

Вкотре Колодниця розцвіла вишиванками вірних прихильників поета. Біля символічної  могили очільники районної влади – голова райдержадміністрації Віктор Козак та голова районної ради Андрій Броїло. З ними, як завжди, начальник відділу культури Тетяна Матяшук. Саме при її безпосередньому керівництві організовано змістовне літературно-мистецьке дійство. 

Лине над садами та хатами душевна пісня у виконанні фольклорного Народного аматорського колективу "Родина". Щиросердечно промовляють слова Віктор Козак та Андрій Броїло.  Постає перед очима далека і близька історія наша.  

Не забули загиблих героїв під Волновахою.  Вистукує космічний метроном хвилину мовчання не тільки як пам'ять, але й надію на мир і наше благополуччя.

А ведуча – організатор культурно-дозвільної діяльності РБК Інна Вознюк впевнено і вміло веде нас у світ поезії і пісні. Душевно читають поезії Тараса Шевченка учні Білинської школи.

"Гарно співають", – вголос оцінює хтось із присутніх виступ тріо "Перевесло".  Але це тільки початок, бо за тим чарує своїм   солов'їним співом і переливом бандури Ольга Середюк (школа мистецтв).  Потому виспівує родинний дует Тетяни Яковчук та Андрія Мигулі. Зарядив своїм дзвінкоголоссям юний аматор сцени Сашко Шевчук з Білина.

Зворушливою новинкою стало колективне читання поезії Шевченка "Мені однаково чи буду…". І, нарешті, як завершальний акорд – спів  "Реве та стогне Дніпр широкий" у виконанні всіх присутніх.

До загального дійства долучився Заслужений працівник культури Іван Сидорук, який зупинився на  маловідомих сторінках історії. При цьому він  висловив окремі критичні зауваження щодо трактування деяких історичних фактів у місцевих виданнях  та упущення чиновників  місцевої влади, що стосується ремонту старої будівлі біля символічної могили.

А духовним вінцем заходу стала відправа панахиди о. Василієм, настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Мав слово і автор цих рядків. На суд читача пропонується один із прочитаних віршів.

Вона прийшла з перебудови

З Шевченком в українську

 хату.

У вишиванках і обновах, 

Радій, душе, – будем

 святкувати!

Святкували, щасливили

 і… заплакали

Смиренна доля покриткою

 стала.

Гуляла воля козаками і 

байраками,

Та раптом чайка сумну

 заспівала.

Присяду у куточку,

 Шевченка листаю,

Огорне розпач – все, як було

 колись.

"Хто волю викупив?", – 

у Господа питаю,

А він мовчить: надійся 

і молись.

Молися, сину, за свою

 Вкраїну, 

Вставай на прю і не жалій

 життя, 

Йдуть добровольці під кулі,

 аж до згину, 

А інші розкрадають все і вся

 без каяття.

Ох, Україно… Україно!

Ненько

 безталанна, 

Де ж твої гетьмани, отамани

 смілі?

Крим продавали не на полі

 браннім –

Грає синє море, стогнуть

 болем хвилі.

Кликнув батько: "Нужмо, на

 Майдан!

Повставайте… Борітеся…

 Кайдани порвіте".

І повстали! Та не зчулись, як

 москаль – тиран 

Смерть розсіяв на

 вкраїнських квітах.

Боже милий! Ти ж бо

 справедливий.

Сліз та горя чаша випита до

 дна.

Лежить воїн, мов живий – 

та у  домовині:

"Пробач, мамо, я спіткнувся.

 Не моя вина".

Лежить воїн. Стоять строєм

 побратими

"Ми за тебе відплатимо.

 Слава Україні!".

Плаче мати, вичитає: "Тож

 моя дитина".

Тихше…Тихше-е…Нехай

 вже спочине…

l

Ходить доля – шлях

 широкий. 

"Куди мандри?", – хтось

 питає.

Йдем за щастям до Європи,

"Ще  не вмерла…", – до неба

 злітає.

Кому  треба обідрана, 

Боса, пограбована?

Не цінуєм свою правду, 

Богом подаровану.

Не цінуєм свою землю 

І гідність, і волю.

В своїй хаті біду п'ємо, 

Скаржимось на долю.

Стривожений знов спиваю

Шевченкові сльози

Помолюся… Оживаю…

І надіюсь в Бозі…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Так уже склалося, що день народження  в кріпацтві Тараса Шевченка і день його  смерті  в російській неволі  ми відзначаємо в прохолодний березень. А ось в день повернення праху генія і пророка на Україну виспівують голосисті соловейки. Так повелів Господь!

Один із прижиттєвих друзів Тараса Григоровича М. К. Чалий згадував, що після похорон і панахиди зібралися сподвижники генія і пророка на раду – як бути? Для увіковічення пам'яті Шевченка було ухвалено "перевезти тіло його на Україну…", а пунктом восьмим – "відвідувати щорічно комусь із друзів покійного його могилу".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 807