17.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

гербЮвілей стукає у серце

Ковель мій – рідне місто
 моє,
Диво-квітка у центрі Волині,
Ти цвіти-розквітай,
Славне місто, в піснях
 солов'їних.
Шановний і дорогий 
мій  ковельчанину!
Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.
В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".
Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.
Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.
Звідси, через естетично витончений, один із найгарніших в Україні вокзалів їдуть ковельчани і їх гості до Києва, Львова, Луцька  та близького зарубіжжя – Польщі, Білорусі.
Площа Героїв Майдану, парк Тараса Шевченка, бульвар Лесі Українки – це не просто відпочинок: тут героїзм, дух і пісня наші.
Пам'ятники історії та видатних особистостей “стукають” у серця. Христовий квітучий луг заповнений майже 40 святинями: православними, католицькими, греко-католицькими, протестантськими. Духовність птахом гніздиться у наших душах.
А ще палаци культури, спортивні заклади, загальноосвітні школи, ліцеї, коледжі світлом освіти, культури і духу наповнюють простір дитячого, юного і дорослого життя.
І це – тільки незначна частинка великого ряду, у якому палахкотить жертовність минулих поколінь в ім'я нашого благополуччя.
l
Вслухаймося в музику визначних доброчинних справ (хоча б за 1000 останніх років). Там звучать мелодії трагічних подій, величних звершень. Ось ці життєдайні для міста акорди:
– легендарний коваль заснував це поселення і своїм ремеслом прославив його;
– король Данило Галицький дав назву місту: "Твоїм ім'ям, ковалю, назветься…";
– князі ковельські Сангушки укріпили "старе місто" замком, розвинули ремісництво, збудували православні храми, запровадили самоуправління і підняли селище до статусу міста;
– королева Бона сприяла соціально-економічному розвитку Ковеля (ремісництва, торгівлі, духовності, освіти);
– Тарас Шевченко залишив слід нескоримого духу та гордості за Україну і спонукав до національного відродження;
– царська Росія створила залізничну інфраструктуру, з розвитком якої Ковель став третім на теренах великої Волині;
– Леся Українка, Олена Пчілка підняли національний культурно-просвітницький рівень до світового значення;
– Святий Анатолій став духовним ангелом-охоронцем для багатьох ковельчан;
– мешканці міста забезпечили його повоєнну відбудову та промислово-економічну  розбудову;
– війни 1812 року, Перша, Друга світові, АТО лишили руїни, згарища і смерть;
– Незалежність  принесла національне та духовне піднесення, але разом з тим і економічно-фінансовий занепад  (до сьогодні); 
– воїни-ковельчани – це героїзм, слава та патріотизм. Вони – зразок служіння нації, народу та своєму роду.
Екскурс в історію доброчинності – це лише легенький, попутній вітерець для мандрівника, який прямує в місто майбутнього, де має панувати благополуччя, гармонія і любов.
Зрештою, це – нагадування про необхідність термінового формування  короткотривалої в часі програми дій до ювілейної дати міста і широкоформатної, довготривалої програми соціально-економічного розвитку міського господарства і його інфраструктури, скажімо, років на 10-20.
l
Ювілей на крилах птаха з вирію летить. Він стукає у двері кожного помешкання ковельчан. І кожен з нас має право пропонувати, творити і пожертвувати щось до ювілею.
Як голова міськрайонної краєзнавчої організації НСКУ,  Почесний громадянин міста не маю права залишатися осторонь, а тому з позиції суб'єктивного бачення пропоную приблизний перелік передювілейних заходів:
– мешканці індивідуальних та багатоквартирних будинків повинні долучитися до організованого змагання за зразкове подвір'я, благоустрій, естетичний стан будівель;
– відремонтувати аварійні вулиці з вибоїнами старими деревами, відсутністю дорожніх знаків тощо;
– обов'язковим є проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції на тему: "Ковель і ковельчани в історії України". При цьому до участі у  цьому форумі залучити учнів старших класів міських шкіл, студентів вишів і небайдужу інтелігенцію міста. "Поводирем" на цьому шляху має стати історичний музей;
– як історична пам'ять, в ювілей гарно впишеться ювілейна монета та ювілейна поштова марка;
– важливим бачиться видання історико-краєзнавчого путівника з описом історичного, сакрально-духовного, літературного та інших маршрутів;
– на базі рідної газети "Вісті Ковельщини" провести конкурс на кращий нарис, вірш, пісню і гімн про місто і ковельчан;
– Ковель, ковельчани давно чекають на символічний пам'ятник на честь засновника міста – коваля. Чи це буде "Підкова щастя", чи образ коваля з мечем Данила Галицького, чи щось інше – визначити має конкурс. Але  крок в цьому напрямі потрібно зробити, як це є у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янець-Подільському та інших.
Гроші? Так, вони потрібні. Але є благодійні фонди, меценати, які можуть долучитися до благородної справи.
Своє важливе слово мають сказати художники, архітектори, письменники і поети, музиканти, різьбярі, ковалі і навіть політики.
Маємо усвідомити, що 500-ліття міста – це не просто свято, а втілені в життя практичні заходи, які піднімуть на вищу сходинку гармонійний розвиток громади в усіх її різнопланових аспектах.
l
…Космічний метроном безжально вистукує хвилини, години і дні, залишаючи їх в історії.
До Дня міста у 2018 році залишається все менше часу. Впевнений, що у період підготовки до нього ми на цьому відрізку побачимо багато корисних і життєдайних справ. І щоб кожен ковельчанин, побувавши за кордоном, у Європі, чи Америці, міг сказати: "Наше місто – найкраще у світі!".
Тож цвіти, розквітай, наше рідне місто, в піснях солов'їних!
Анатолій СЕМЕНЮК,
Почесний громадянин 
м. Ковеля, Голова міськрайонної Національної спілки краєзнавців України.
Ковель мій – рідне місто  моє,
Диво-квітка у центрі Волині,
Ти цвіти-розквітай,
Славне місто, в піснях солов'їних.
Шановний і дорогий  мій  ковельчанину!
Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.
В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".
Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.
Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 420
Читати далі
10.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC08590Благословенне Слово, що гартує

Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.
Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.
Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.
Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.
l
Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. Здобув перемоги, прийшло багатство і, як це буває,  вже замало стало грошей. Забув, кому він завдячує своїм перемогам. І тепер в його країні:
"Почалися нескінчені
Мита, панщина, податки...
–––––––––––––––––
Люди мучились, мов в пеклі,
Пан втішався, як у раю".
А Бертольд у своїй безмежній владі хоче підкорити співця-поета, а коли той відмовляє, запроторює його  до в'язниці. Вдумайтеся: чи це не світлина сьогодення?
І повстав народ, бо Слово віще в темницю не сховаєш, і вбив Бертольда. Замислімося: Леся не оспівує і не возвеличує переможця, не пропонує в кінці казки кисільні береги і молочні ріки. Вона знає, що прийде на зміну інший володар, такий, як і Бертольд.
І ця казка скінчиться тоді, коли припиниться війна Слова правди із словоблудством і злом.
Не менш пророча картина зафіксована Лесею в поемі "На руїнах".
…На руїнах Єрусалиму (України) – покинуті жінки. Чоловіки на заробітках в Ассирії,  Ніневії, Вавілоні.  В нас – у Польщі, Італії, Португалії.
Коли розчаровані, знедолені і збайдужілі люди, яких, на жаль, немало серед нас і сьогодні,  приречено промовляють: "Нащо руїну захищати…", то пророчиця Тірца (Леся) мудро наставляє:
"Потрібна оборона і руїні,
Бо ж земля ця наша…", (читай: українська, найквітучіша, найродючіша, найбагатша і не згоріла, і прийде ворог та стане її обробляти).
Леся не має розгубленості ні в тій далекій, ні в цій сучасній війні: "Живий наш Бог і ми живі". А старовинну арфу (як символ), на якій не вистачає струн, а співцю пророчих слів, вона кидає у воду священного Йордану. Бо потрібне нове Слово – запальне, правдиве, діяльне.
Леся не просто поет-лірик. Ні! Вона – філософ і глашатай боротьби за волю і кращу долю. Вона впевнена, що: "Месники дужі, візьміть мою зброю!", – відгукнеться у нашому серці.
l
Пишу, а з моїми думками перегукуються думки, висловлені на заході, приуроченому дню смерті Лесі Українки 1 серпня ц. р. в Колодяжному.
Отець Іван Оринчак, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП нагадав притчу про  поводиря. Проводив він караван по шовковому шляху, знали купці, що вони в безпеці й на правильному шляху. Так сталося, що на караван напали розбійники. Забрали данину і поставили умову: відпустять всіх, коли дадуть когось у жертву. Така собі перевірка на стійкість, мужність і мудрість.
І віддали купці у жертву свого поводиря (!). Мовляв, шлях короткий і відомий – дійдемо самі. Невдовзі заблукали і загинули в пустелі". 
Повчальна річ!
Є в нас поводирі нації і народу. Це – Сковорода, Шевченко, Франко, і, звичайно, в цім ряду жертовнім – Леся Українка.
Вона своїм духом, Словом-крицею, невмирущим серцем і сьогодні стоїть на передовій, де землю нашу захищають Герої, як і  нашу волю та Незалежність.
В унісон вищесказаному промовляли свої слова Віктор Козак, голова райдержадміністрації та Андрій Броїло, голова районної ради. Вони наголошували на значимості Лесиного надбання у світовому масштабі. Віктор Козак згадував: "Я бачив, з якою любов'ю у Грузії доглядають за пам'ятником Лесі Українці грузини. Вони впізнали в нас українців. Бо справді, ми ішли до пам'ятника, як до своєї рідної близької землячки". Хвилююче говорив Андрій Броїло.
З подякою владі за підтримку промовляв своє слово Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею. Лунали подяки на адресу музейників.
Довгі роки біля керма одного із кращих музеїв України стояла Заслужений працівник культури Віра Михайлівна Комзюк. Щиросердечна дяка і пошанування їй – за плідну працю. Сьогодні естафету перейняла Ольга Бойко. Взяла кермо без вагань, і впевнено веде флагман музейної справи через шторми та бурі нашого сьогодення. Що ж, побажаймо стійкості, мудрості і духу Лесиного!
А програма заходу тривала. Як і годиться, відбулась поминальна панахида за участю о. Івана Оринчака. Разом з тим у "білім будиночку" звучали вірші молодих поетів.
Все було так мило і по-справжньому, що  думка, немов пташа, гніздилася в душі:  Леся жива і   є присутньою серед  нас.
Це й не дивно, адже генії не вмирають.
l
Здавалося, відійшли в історію заходи, приурочені до дня смерті Лесі Українки, і можна передихнути. Аж ні! Це була тільки своєрідна прелюдія до головного  пошанування творчості Княгині української поезії.  5-6 серпня ц. р. на Ковельщину прибув письменницький десант з усіх куточків України, а також з Білорусі. "Географія" прибулих досить широка – Київ, Львів, Чернігів, Рівне, Мінськ і рідна Волинь.
Прибулі ні хвилини не мали перепочинку. У Ковелі віддали шану співачці досвітніх вогнів біля пам'ятника  Лесі Українці, поклали квіти і згадали поетесу мудрим словом. Захід відбувся за участю представників міської  і районної влади. Квіти були покладені й до пам'ятника Тарасу Шевченку.
Потому відкрив навстіж свої двері музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному. На гостей чекала широкоформатна програма вшанування Косачівського  "сузір'я":  екскурсії, поетичні читання і перепочинок в квітучій садибі-музеї.
А коли Сонце покотилося до надвечір'я, письменницька еліта України перемістилася до центральної районної бібліотеки. Цей заклад по праву вважається центром культурного й духовного життя Ковельщини і Волині. Колектив бібліотеки на чолі з директором Галиною Божик разом з відділом культури (начальник Тетяна Матяшук) докладають максимум зусиль для того, щоб культурологічний процес вирував і не затихав. Газета про це писала, і не раз. 
…Зал переповнений. Ковельська інтелігенція (і не тільки)  хоче почути думки від письменницької еліти України. 
Дві години спресувалися в одну мить. Вільний формат зустрічі підняв планку зацікавленості, адже кожен гість висловлював своє сокровення, читав найкращі поетичні творіння.
Недільний день 6 серпня позначився вшануванням неперевершеної "Лісової пісні" у знаменитому урочищі “Нечимне”. Тут відбулося поетично-мистецьке свято "Лісова пісня".
До когорти літераторів долучилися артисти Волинського музично-драматичного театру, аматорські фольклорні гурти із Скулина, Білина, Доротища та районного будинку культури.
Простір вічного Лесиного  узлісся наповнився піснями, музикою, грою артистів і мудрим словом. Вшанували хвилиною мовчання пам'ять засновника свята Василя Гея, а разом з тим і воїнів АТО, що віддали життя за шану волю і незалежність.
Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.
Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.
Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.
Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.
ххх
Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. 
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1366
Читати далі
03.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

грошиЗалежність від корупції

Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".
"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 
Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. Мій співрозмовник – Іван Павлович, колишній працівник правоохоронних органів. 
l
– Іване Павловичу, що робити?  Гине наша незалежна держава. Потопає в болоті корупції. Чому можновладці свідомо "вирощують квіти" на могилу молодої країни? Пропадемо ж!
– Воно-то так, але  питання не просте. На мою думку, корупція – явище у нас всенародне. Воно проростало на полях бюрократичної радянської системи, а  свого розквіту досягло при нашій демократичній вольності.  Буття формує свідомість.
– Ви такі речі промовляєте, що страх огортає душу.
– Який там страх! Це спосіб виживання. Посудіть самі: лікар з вищою освітою отримує 2-3 тисячі гривень зарплати. За такі гроші сім'ю не утримаєш, автівки до смерті не будеш мати. А він же вважає себе інтелігентом-європейцем. Ото ж, покладені в кишеню халата 100-200 гривень, а деколи й "зелених", з одного боку, – це винагорода за надану послугу (така собі "премія" за хорошу роботу), з іншого – компенсація за недооплату державою його професійної діяльності. Скажіть, як оцю мікрокорупцію можна відносити до злочину?
А подібні речі, мов метастази  раку, проникли у всі сфери життєдіяльності: до чиновництва у владі, вчителів, правоохоронців, митників, прикордонників та інших.
– Побійтесь Бога! Ви вважаєте, що корупція – це запорука виживання? Але ж погляньте: одні жирують, гасають на небачених досі позашляховиках, будують розкішні палаци і ніжаться на найкращих курортах світу, а інші бідують. На хліб та молоко власних статків ледве вистачає.
– Кожному своє – такий світ. Умови виживання спонукають до пошуку. При бурях в океані виживає сильніший. Там не діє моральний Закон, християнські чесноти та справедливість.
– Але ж коли не діє Закон, немає держави. Суспільство, народ по похилій скочуються не просто до моральної і матеріальної бідності, а в безодню, звідки повернення немає. Хіба може існувати система, у якій маленькі гвинтики та шестерні не змащені, а великі – тиснуть на них силою і нищать загальний рух? Бог і природа у всьому створили гармонію, а хтось її руйнує.
А погляньте на вибірковість Закону.  Бідняк взяв мішок зерна і по "справедливості" отримав п'ять років в'язниці. Той, що привласнив мільйон, не тільки не буває покараним, а стає для декого своєрідним прикладом для наслідування в сірих хмарах теперішнього буття.
Що не кажіть, а при "совєтах" такого не було.
– Було, ще й як! Можливо, не такі масштаби, а суть та ж сама. Хіба забули, що генсек компартії Брежнєв мав автопарк “іномарок”? Таксисти своєю виручкою ділилися з начальством, а те підкріпляло "збіднілих" вищестоящих.
Мікрокорупція існувала і у вищих навчальних закладах.
– Не переконаєте – ладу в тій системі було більше. Та й  стражі порядку були чеснішими, відповідальнішими і честь мали.
– І сьогодні,  і вчора, і позавчора в суспільстві уживалися і злочинні елементи, і зразки беззавітного служіння народу та державі. Немає сенсу захищати ту чи іншу систему. Існує закономірність: бідність, рабство, лібералізм у законодавстві народжують великі та малі зловживання.
Як зароджується вірус корупції, знаю із власного житейського досвіду. У 80-их роках ХХ століття я вступив до інституту на заочну форму навчання. Відомо, що ця форма навчання не передбачає глибоких знань, але дає можливість здобути диплом про вищу освіту.
Вже на перших курсах на окремих предметах я спіткнувся і нахватався "хвостиків". Мрія про диплом поступово здавалася нездійсненною. В голові крутилася "думка": я не здатен осилити технічні предмети. "Не журись", – заспокоювали мене досвідчені заочники. – Все буде добре – прорвемося".
В системі навчання  є завжди слабкі місця, пов'язані з людським фактором. Тобто, були викладачі, які за матеріальне заохочення готові в залікову книжку поставити таке необхідне "задовільно". З допомогою новоявлених "наставників" мої спроби виявилися вдалими – я подолав заборгованість.
Не подумайте, що схилити викладача до отих незаконних "преміальних" легко. Потрібно знати його психологію, мати уявлення, що любить: гроші, коньяк чи відпочинок в ресторані. Обов'язково познайомитись із посередниками, яким він довіряє.
Мій друг Михайло, львів'янин, студент-вечірник, в тих справах був віртуозом. У мутній водичці хабарів плавав, як риба. Я поплив за ним і… потрапив на "гачок".
На одному з технічних предметів ми спіткнулися - викладач був чесним і вимагав чесних знань від студентів. Більше того, Михайло необачно пішов напролом – тобто в квартиру викладача із своїми "дарунками" і був видворений  звідти, а разом з тим на довгий час з інституту.
"Ми підемо іншим шляхом", – вирішив я. – Глибока розвідка показала, що викладач Аркадій Петрович (до речі, ковельчанин), ветеран війни, добропорядна людина, відпочиває влітку в Ковелі і там має старих друзів-побратимів.
Прорахувавши все – і психологію, і тактику, і стратегію, я, мов новоявлений Остап Бендер, навантажений наливками та закусками, в супроводі двох сивочолих ветеранів переможно крокував "в гості" до мого викладача.
Нас зустріли привітно і радісно. Розмова точилася мирна і довірлива, але ні про що – так собі: спомини та розповіді про життя-буття.
І раптом, коли всі "розігрілися", Аркадій Петрович по-батьківському звернувся до мене: "Вийдемо, юначе, на свіже повітря". Серце моє затріпотіло, як у пташки, що потрапила до рук птахолова. Я чекав суворого вердикту не на свою користь.
Аркадій Петрович, усміхаючись, сказав: "Я знаю, чому ти тут. Хочеш, щоб я поставив без перевірки знань позитивну оцінку. Не вийде! Невже ти такий дурний, що не можеш вивчити предмет хоч "на трійку"? У вересні чекаю на перездачу".
Оте "невже ти такий дурний" раптом перевернуло мій внутрішній світ. Воно запало у свідомість і поселилося там. Подіяло, як чарівний, гіпнотичний наказ екстрасенса.
З того часу я ні один предмет не "викуповував", а осягав знання, які здобував студіюванням тих чи інших дисциплін. Страх, викликаний невпевненістю і думкою, що "я не вмію, я не можу, я не осягну" – вивітрився назавжди. Залікову книжку перед захистом дипломної в секретаріат факультету я здавав другим! Це була перемога.
Так, завдяки випадку я вилікувався від вірусу корупції. На жаль, багато хто впевнений, що по кривій швидше дійдеш до заповітної мети.
– Ось бачите, Іване Павловичу, щоб краще жити, потрібно змінювати систему взаємостосунків у суспільстві.  І це можливо. Майдан Гідності стукає у наші серця.
– Майдан – це революція. А всі революції на своїй хвилі на берег нових формувань приносили більше сміття, ніж блага.
До влади подекуди прийшли не чесність, гідність і справедливість, а нахабство, брехня, корупція. Сьогодні модно у всьому звинувачувати Президента, Верховну Раду, Кабмін, місцеву владу. Але ж це – наш вибір. Їздимо до Європи, бачимо їхні порядки і разом з тим платимо на митницях хабарі. Тому не Майдан вирішує наші проблеми, а сумлінна праця, сувора дисципліна, які, піднімаючи на своїх плечах соціально-економічний та культурно-моральний рівень, покажуть не тільки убогість корупції, а головне – змінять нашу свідомість.
Ми ж "не дурніші" Європи, а де в чому і кращі. Надія живе, і світло близько…  
Анатолій  Семенюк.
Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".
"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 
Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. 
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 588
Читати далі
27.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
В пошуках істини

сімаВ пошуках істини

У "Вістях Ковельщини" 20 липня ц. р. було опубліковано інформацію під заголовком "Ніхто не забутий, ніщо не забуто" про перебування в м. Ковелі Сіми Шихман, яка з 1996 року мешкає в Ізраїлі, а до того жила у нашому місті. Вона під час зустрічі з міським головою Олегом Кіндером висловила своє бачення вирішення питання вшанування пам'яті розстріляних євреїв у роки Другої світової війни, побувала на території колишнього комбінату будівельних матеріалів, де зараз знаходяться  рештки надмогильних плит із старого єврейського кладовища.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 460
Читати далі
13.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
Душпастир 
Іван Оринчак

книгаДушпастир  Іван Оринчак

Презентація нової книги для кожного автора – завжди свято. А ще коли свою творчість виносить на суд людський священик, то цікавість і відповідальність примножуються.
"Душпастир" – третя збірка поезій Івана Оринчака, настоятеля  Свято-Миколаївського Колодяжненського храму УПЦ КП. Вона складається з двох частин: власне "Душпастир" і філософське "Привіллями долі". Перечитуєш, вдумуєшся в поетичні рядки, і мимоволі доходиш висновку, що більшість із них – це своєрідне тлумачення Святого письма, подане для нашого більш доступного сприйняття.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 820
Читати далі
13.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

библияІскринка  Божого  спасіння

Мені здається, що війна перевіряє нас на присутність милосердя в серці і душі.
Цей нарис – про милосердних і стійких християн. Випадок спонукав мене до написання статті. Я бачив, як  дружина, заради празникового існування покинула чоловіка-інваліда, який отримав травму, намагаючись покращити сімейне життя.
"Щоб бути Людиною і Християнином, треба іти проти течії", – наголошував Папа Іван-Павло ІІ.
Не склала та жінка іспит – ні на вірність і мораль, ні перед Богом. Пішла за течією сатанинських спокус. Не дивно, що в хвилях кайфу і розваг примарного щастя так і не знайшла.
Сьогодні за течією, визначеною дияволом, пливуть ті, хто на крадені гроші жирує, будує казкові маєтки та намагається управляти людством.
Вірю, що існує вищий закон справедливості і совісті. Є приклади реального, чесного життя, яке, мов Божа іскринка, запалює серця для побудови іншого, доброчинного, благодатного, життєдайного світу.
l
Кожного ранку, заходячи до храму, бачу чорняву, миловиду, гарно одягнену жінку. Вона обов'язково усміхнеться у відповідь на привітання. В тій усмішці – промінчик тепла і доброти. Вони легко проникають у душу, немов хочуть заспокоїти чужі переживання й тривоги, які, до речі, ятрили й мою душу.
Вже декілька днів задаю собі запитання: "Як оминути негаразди? Чому стільки проблем "поселилося" на стежині мого буття?".  З цим та іншим я й прийшов у храм, щоб поділитися думками з Богом,  молитвою та піснеспівною літургією заспокоїти себе, отримати своєрідну духовну "розрядку".
І раптом – оцей сонячний промінчик, своєрідна прелюдія до всієї служби. Звідки він, такий життєдайний, позначений Христовою настановою: "Возлюби ближнього"?..
З першого погляду, у цієї жінки – сімейна благодать і безтурботна, щаслива ідилія життя.
Це – пані Віра. Шановний мій співрозмовнику, відкриймо комірки жіночої душі. Переконаний, що там знайдемо милосердя, терпіння, подружню вірність і… тернисту жіночу долю.
Та заради істини залишимо на хвилину нашу героїню і звернемося до історії життя біблійного Іова. Іов був багатим і доброчинним Божим чоловіком. Щоб показати свою зверхність, Сатана забирає у нього матеріальні багатства, знищує синів, а на нього самого навертає страшну хворість – покриває тіло болячками.
Лихий переконаний: Іов відречеться від Бога.
Дружина нещасного не витримує і просить: "Ти все ще твердий у непорочності своїй! Похули Бога  і помри…" (Іов. 2-9).
Пані Віра ось уже кілька років вдень і ввечері, вночі і на світанку у своїй скромній квартирі бачить свого Василя, закутого в кайдани хворості.
Пам'ятаєте пушкінське: "С больным сидеть и день, и ночь, не отходя ни шагу прочь?..". Непросто, і не тільки "подушку поправлять", а постійно допомагати у великих і малих потребах та ще звеселяти душу хворого.
Щоб зрозуміти цей подвиг – треба бачити і відчути. Вона після фізичної реабілітації чоловіка проводить ще й моральну і духовну, до того ж, знаходячи сили усміхатись.
Вона має право вигукнути: "Якби не твоя міліцейська чесність, то ми мали б машину, дім і жили б розкішно!". Ні, пані Віра і в думці такого не має. І в горі, і в розпачі вона морально вища дружини Іова. Хочете чи ні – це взірець для багатьох "осучаснених" дружин та жінок. Багато теперішніх стають під прапор Сатани, зваблюють грошовитих олігархів і будують псевдорайське життя.
Віра іде тернистою стежиною Божих заповідей. Вона не оплакує себе і не шукає  винних: "То моя доля. Я вибирала Василя не за ознаками багатства, а з любові, закріпила її вінцем Господнім. Тому не маю права на розчарування через життєві негаразди. Я не знаю, чому мій, у минулому здоровий чоловік, сьогодні прикутий до ліжка. Що не говоріть, він старався бути чесним міліціонером.
Можливо, він спокутує невідомі мені гріхи або гріхи членів родини. Я думаю, що Господь перевіряє його і мене на стійкість та міцність віри. Адже за сучасними мірками ми могли б мати не напівбідне,  а заможне життя. Та й у званні Василь  міг піднятися до полковника.
l
– Е, ні, – заперечує пан Василь. – Я свій хрест, яким би тяжким він не був, мушу донести на свою Голгофу. Батько навчав: "Роби, синку так, щоб не соромно було дивитися людям у вічі". Що гріха таїти – були можливості отримувати сумнівні винагороди і стати заможним, але це була б змова проти совісті і гідності.
Сьогодні вірус корупції проник у всі сфери нашого життя. Не оминув він і багатьох працівників правоохоронних органів. Як це відбувається, яскраво видно на прикладі випадку, що мав місце у моїй слідчій практиці.
Якось сталася автоаварія. Бабця, віком під 90 років, поспішила  перейти дорогу перед автобусом, і була збита автівкою. Результат – травми рук і ніг, а через тиждень – сліпота. Справа непроста.
Тут серйозний конфлікт інтересів. Родичі потерпілої вимагають кари і відшкодування матеріальних збитків, а водій намагається довести свою безневинність.
Істину знайти непросто. В ході слідства до мене завітав армійський полковник, брат водія. Гість безцеремонно пішов в "атаку":
"Лейтенант, подойди к окну. Видишь, новый "Жигуленок" стоит. Он твой! Но ты должен закрыть это дело. Денег я тебе не дам!".
Я був ошелешений таким нахабством і виставив полковника за двері кабінету. Та полковник не заспокоївся і заходив ще декілька разів.
Тим часом я розплутував клубок свідчень і фактів по справі. Довелося провести повторну медичну та автотехнічну експертизи. Було встановлено, що сліпота бабці не пов'язана з автоаварією, а водій не мав змоги уникнути зіткнення з людиною в даній ситуації. Зваживши всі "за" і "проти", я без сумнівів у душі закрив справу.
Проте не заспокоївся мій прохач-полковник: він залишив ключі від "Жигульонка" на моєму столі. Що робити? Справа закрита: бери дарунок і насолоджуйся попутним вітерцем. А як же бути з честю офіцера, клятвою, мораллю? Пішов я з тими ключами до начальника міліції, а потому – до прокурора.
"Ти ж ключі взяв у руки – значить, влип у кримінал", – скептично познущався той. Так чи інакше, але проблема  хабара-автівки благополучно "розрулилася".
Невдовзі полковник знову завітав до кабінету, поставив наповнену чимось сумку і сказав: "Знаешь, лейтенант, я впервые вижу честного мента. В сумке коньяк и закусь для вашого отдела. Назад не возьму. Спасибо, дорогой!", – і пішов геть. Ось така житейська історія.
З погляду на сьогодення формула "Не бери і не давай" залишається ще більше актуальною".
l
А я занурююся у філософські роздуми. Щоб отримати народне звання "чесний мент", потрібні неабиякі зусилля перед спокусою. На жаль, українське суспільство "загрузло" в казнокрадстві, поборах, корупції,  насиллі, брехні і злі.
Ця заразна чума, мов метастази  раку, вбиває молоде тіло України. Вона проникає у всі сфери нашого життя – від кабінетів найвищої влади до правоохоронців, інтелігенції, звичайних людей. Над Україною нависла загроза знищення, як це було у випадку Содому і Гоморри. 
І це не перебільшення, бо якщо не схаменемось і не повернемося серцем до Бога та його істин, – таке станеться!
Надія є. Василь і Віра – це маленькі іскринки серед темної хмари нашого занепаду.
Бог перевіряє нас щодня. З'явилася  спокуса хабара у вигляді полковника, але дух святий керував серцем Василя. Сталося горе із чоловіком – пані Віра і в думці не має залишити його. Її душа освячена Пресвятою Богородицею. А всі болі й нерухомість, які переносить пан Василь, – можливо, теж перевірка на стійкість і віру в плані моральних та духовних чеснот, які рятують світ. Та попри все – перемога на їх боці.
За зраду Бога сатана нагороджує невірних злочинними грішми, маєтками, примарним щастям, а потім знищує все – і життя, і ті багатства.
l
Бог милосердний. Він – наше спасіння.
"І поглянув Господь на Іова. І Господь повернув втрату Іова, коли він помолився за друзів своїх, і дав Господь Іову вдвічі більше того, що він мав раніше" (Іов. 42-9.10).
Вірю, що Василь і Віра будуть винагороджені Божою ласкою, що примножиться їхнє щастя.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мені здається, що війна перевіряє нас на присутність милосердя в серці і душі.
Цей нарис – про милосердних і стійких християн. Випадок спонукав мене до написання статті. Я бачив, як  дружина, заради празникового існування покинула чоловіка-інваліда, який отримав травму, намагаючись покращити сімейне життя.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 768
Читати далі
06.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
Щаслива
нумерологія

колір1Щаслива нумерологія

Будучи, відповідно до Закону причетним до категорії «дітей війни», я якось по-особливому ставлюся до їхньої долі. Справді: ця доля «замішана» на осколках жорстокої війни, на напівголодному існуванні, на пошуку можливостей виживання, у відчутті щастя в скибці чорного хліба.
Усвідомлена свобода в дитячій голові знаходила свої цінності, свої радісні миті і щасливий вихід в інше життя.
Чи можна вважати вихід Мойсея із Єгипту (довжиною 40 літ) свободою і щастям?
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 850
Читати далі
06.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

_DSC2195Хай здійсняться всі мрії і плани!

Чи задумувався ти, шановний читачу, яке свято в місті є найзворушливішим? День міста? День молоді? “Зелені” свята? Аж ніяк!
Можемо посперечатися, але скажу чесно: це – загальноміський випускний вечір. У такий день все місто немов у квіти вбралося. Погляньте на ковельських красунь-випускниць, які вони чарівні, гарні! Хто в них не закоханий? Навіть мої сиві скроні оживають біля тієї краси. А хлопці! Підтягнуті, стрункі, спортивні, мужні.
Цей квітучий сад наповнений глибоким змістом,  емоціями, переживаннями. Бо ж у кожній квітці, у її пелюстках радість і смуток тепляться і… надія. Куди доля за руку поведе? Все не так просто. За місце під Сонцем потрібно боротися. Іти до світла, долаючи перешкоди. Підніматись до вершини, ранячи пальці рук і ніг. Без перепочинку по вінця наповнювати себе знаннями.
«Найкращі підуть у Європу», – шепоче песиміст.
«Ви найкращі! – виголошую я. –Ідіть до Європи, Америки, набирайтесь досвіду, навчайтесь європейського порядку і демократії.
Ідіть, та не забувайте, звідки ви. Повертайтеся, наші журавлики, із вирію і піднімайте Українську державу. Розбудовуйте найкращий в світі свій рідний Ковель!
Будьте мудрими і розсудливими. Вам проводити реформи і будувати нове життя. Не вдавайтеся до піар-акцій. Наприклад, сьогодні нам і вам пропонують замість загальношкільної лінійки проводити пікніки, квести тощо.
Але ж це не пережитки старої системи, а всеукраїнська традиція: всім містом, школами, з батьками і вчителями, владою віншувати чемпіонів знань. Як би виглядало, коли б олімпійського чемпіона славили на пікніку, не піднімали його на п’єдестал переможця?».
Цьогоріч я брав участь у загальноміській випускній лінійці. Як гарно, що на неї прийшли представники міської влади, духовенства УПЦ КП, громадськості. Все було просто чудово.
Разом з тим, особливе слово подяки слід сказати Віктору Бичковському, очільнику міської освіти. Зранку він був весь у переживаннях, адже сіявся густий дощ, і хмари клубочилися над містом.
«Все буде добре!» – намагався заспокоїти його. Та й на святі він поглядав на небо, готовий роздмухувати хмари, аби небо стало спокійним.
Попри переживання, урочистості прийшли виважено, чітко і, як кажуть, на одному диханні. Команда методистів теж була на висоті, їм – «спасибі».
Словом, Вам, шановний Вікторе Васильовичу, – 12 балів і золота медаль організатора.
…Злітають до неба синьо-жовті кульки. Хвилюється легенький вітерець – він несе ті кульки, немов душі юних, понад будинками, на Схід і Захід.
Куди він їх донесе? Де приземлить?
Я пропоную у дорогу взяти із собою чарівну формулу: «Я і Бог – ми удвох!».
Тільки так, мої юні друзі, переборете невдачі і зло й зможете почути: ви – добра, гідна своїх батьків і країни людина.
То ж з Богом!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Чи задумувався ти, шановний читачу, яке свято в місті є найзворушливішим? День міста? День молоді? “Зелені” свята? Аж ніяк!
Можемо посперечатися, але скажу чесно: це – загальноміський випускний вечір. У такий день все місто немов у квіти вбралося. Погляньте на ковельських красунь-випускниць, які вони чарівні, гарні! Хто в них не закоханий? Навіть мої сиві скроні оживають біля тієї краси. А хлопці! Підтягнуті, стрункі, спортивні, мужні.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 575
Читати далі
29.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

библияКапеланство – це Богом дароване покликання

Ми хочемо бачити священика високодуховною, високоморальною та поважною людиною. У нього мають бути присутніми мудрість порадника, доброта душі та енергія цілителя.
Саме таким в очах парафіян є ієромонах Петро Мірчук. У недалекому минулому о. Петро був настоятелем храму Миколая Чарнецького. Сьогодні він несе хрест нелегкої місії капеланства на передовій воєнних дій на Сході України.
Випала нещодавно вільна хвилина, і о. Петро поспішив до "свого" храму і "своїх" парафіян. У церкві людно, хоч і робочий день. Це вірні прийшли на зустріч із духівником і огорнули його душевною аурою любові.
Спілкуються, як з рідним, просять благословення, дарують щось символічне і діляться, як на сповіді, своїм сокровенним. У вірян – радість, що побачили свого духовного наставника, мають змогу з ним спілкуватися. Отець Петро не менш розчулений такою увагою. У цьому зворушливому дійстві беруть участь о. Михайло і о. Євген. В гармонії і природа – вона Сонечком ясним і теплим усміхається.
Спостерігаю, аналізую і переконуюсь: заради таких хвилин треба жити, творити, працювати і молитись. Наповнювати душу і серце людини християнськими істинами любові й добра – це і є найвищий сенс життя та його мотивація.
Знаходжу "щілинку" серед цих зустрічей і я, щоб порозмовляти із о. Петром Мірчуком про сокровенне і донести його до ковельчан.
– Отче Петре, як Схід сприймає слово Боже? Чи багато важить місія капеланства на передовій для бійців, які там з різних куточків України і які належать до різних конфесій?
– Що тут нового повідаєш? Сприйняття віри скрізь різне, і буває непростим. Трапляється, сталася біда, горе і людина в розпачі звинувачує не себе, а Бога. Непросто розрадити її біль Божим словом, але це і є місія капеланства: заспокоїти, провести реабілітацію занепалого духу воїна. Молебні, служби    доводиться проводити в бліндажах. Побуваєш на одній бойовій позиції і переходиш до іншої.
Є й позитив. Після часів правління Януковича, коли Донбас русифікували, сталося багато змін на краще. Люди більш толерантно і лояльно ставляться до священиків.
– Ви проводите службу. Хлопці сприймають Вашу молитву, а через якісь хвилини після обстрілу хтось гине або отримує поранення. Як з цим бути і чим пояснити?
– Ці трагічні випадки трапляються з різних причин: через необережність, недосконалість захисних укріплень, а іноді просто через халатність. Посудіть самі: боєць взяв розривну кулю і став її шліфувати і напилком щось надрізати. В результаті  набій розірвався і смертельно поранив і грудну клітку, і руки. До госпіталю його не довезли.
Це – війна, і легковажити з нею не можна. Потрібно враховувати, що супротивник чатує на свою жертву. Тут, навпаки, молитва стимулює вояка бути напоготові і захищає його.
– Донбас споконвіку вважався проросійським. Чи є там греко-католицькі громади?
– Ми тільки-но починаємо відроджуватися. Слід враховувати протидію, яка мала місце в минулому і від влади, і від окремих священослужителів московського патріархату.  Ще й сьогодні вірян переконують у тому, що це Рим відокремився від Константинополя і Москви. Мало хто задумується, що Рим –  це батько, а все інше народилося від нього. Саме Рим – засновник Християнської Церкви, і від нього виокремлювалися гілки христової віри, хоч слід зазначити, що і серед священиків УПЦ (МП) є ті, що з Україною у серці.
– Ви капелан на передовій. А постійне місце дислокації, як кажуть військові, де розташоване?
– В Бердянську функціонує греко-католицький монастир. Громада парафіян відносно  небагаточисельна, але відчувається прихильність місцевого населення. Слід відзначити, що й місцева влада з розумінням ставиться до нас.
Ось і сьогодні в Бердянську з майданчика, де має стояти храм, вивозять сміття. Ми викупили добротну хату, і з цих матеріалів будемо будувати храм.
– На Сході і на Заході найактуальнішим є запитання: коли настане мир? Це буде скоро?
– Не знаю. Біда в тому, що війна комусь вигідна. Одні гинуть за Україну, інші наживаються на ній. Вийти із неї не так просто.
Але я знаю, що дух наш, який ґрунтується на міцній вірі, обов'язково переможе. Я бачу, що бійці, які стоять на смерть, готові захищати нашу землю до переможного кінця. Там справжні патріоти!
– Армія у порівнянні з минулим виглядає краще?
– Набагато краще. Є відповідний вишкіл. Вояки забезпечені одягом, продуктами харчування. Тривожить хіба що стан  озброєння. Наші автомати, гранотомети та інше – часів Афганістану. Тут ми серйозно відстаємо від супротивника.
– Можливо, питання недоречне,  але все-таки. Відбулися переговори нашого Президента Петра Порошенка із Дональдом Трампом. Вони внесуть якийсь позитив і дадуть надію на припинення війни?
– Я не політик. Але щоб настав мир, потрібно вести дипломатичні переговори, а нам молитися і набиратися мудрості та не втрачати віри й стійкості. Мир, в першу чергу, залежить від нас самих.
– Капеланство на передовій фронту прижилося?
– Так! Воїни і багато місцевого населення хочуть чути Боже слово. Місія капелана – це ще й духовно-психологічна реабілітація воїна, який щодня під кулями, від депресій. Це –  причастя від розпачу і розчарування, це – щит від панічних настроїв в час небезпеки. Сьогодні в армії капелани служать за контрактом. І це ще більше зміцнює основу віри.
l
Розмова ллється животворним і світлим струмком. Отець Петро розглядає все навколо: що змінилось, що добудовано на території монастиря.
– А ось дерева підросли, стали вищими, – каже ніби сам до себе.
Можливо. Я тут часто,  і різниця у висоті дерев мені не бачиться. Але я твердо переконаний, що віра Христова у парафіян, ще більше зміцніла. А любов до ієромонаха Петра Мірчука не згасає. І сьогодні вона від них виплеснулася теплими сонячними протуберанцями.  Ще й ще раз я переконуюсь: якщо навколишній світ з Богом, –  він прекрасний!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Ми хочемо бачити священика високодуховною, високоморальною та поважною людиною. У нього мають бути присутніми мудрість порадника, доброта душі та енергія цілителя.
Саме таким в очах парафіян є ієромонах Петро Мірчук. У недалекому минулому о. Петро був настоятелем храму Миколая Чарнецького. Сьогодні він несе хрест нелегкої місії капеланства на передовій воєнних дій на Сході України.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 775
Читати далі
29.06.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
Лети, де неба синь!
Мій юний друже! Ти вирушаєш у світи.
Широкий шлях. Далеке щастя душу гріє.
На тій дорозі – квіти і тернові колючки,
Дійде лиш той, хто це життя любити вміє.
Бушує грізний океан. Зриваються гривасті хвилі.
Вітрильник сміло, без страху двобій приймає.
Та бурю переборе той, хто за кермом умілий.
В кого знання, талант і праця – той перемагає.
Безмежні, загадкові – над нами небеса.
О, як манить ясна зоря за небокраєм!
Летить космічний корабель. Внизу – земна краса.
Лише романтики незвідані планети відкривають.
Затишний дім. Зелений луг. Квітучий сад.
І милі дітки соловейками співають.
Земна ідилія. Сімейний мир і благодать –
Блаженні ті, хто рід шанує й матір поважає.
 Мій юний Соколе! Злітай, лети, де неба синь!
Змужніли крила у шкільній сім'ї єдиній.
Гучні пісні виспівують і Ковель, і Волинь –
Тож гідним будь своїх батьків, учителів та України!
Анатолій СЕМЕНЮК.

_DSC2202Лети, де неба синь!

Мій юний друже! Ти вирушаєш у світи.
Широкий шлях. Далеке щастя душу гріє.
На тій дорозі – квіти і тернові колючки,
Дійде лиш той, хто це життя любити вміє.
Бушує грізний океан. Зриваються гривасті хвилі.
Вітрильник сміло, без страху двобій приймає.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 546
Читати далі