31.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

серцеСкалки розбитого щастя

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.
Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.
Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.
Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.
Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.
l
Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.
Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.
Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.
Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як  стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.
Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як  серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…
Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.
Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.
Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.
На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.
Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.
l
Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?
Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.
Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.
І це сталося!
Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.
Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль,  цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.
На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.
Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.
Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий  – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.
– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.
– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…
– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?
– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.
– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!
– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.
– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.
– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.
Галина була сама не своя. Піти із слідчим  на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.
Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.
– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.
Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина  відсіче і голову, і кохання, і саме життя…
Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.
Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.
Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.
l
Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:
– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?
– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.
"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.
– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.
Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".
Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.
Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.
Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди. 
Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".
Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.
Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.
Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.
Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.
Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1004
Читати далі
23.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

незалежністьКонтрасти  Незалежності

"Непохитно надіюсь на Господа".
(Псалом 39-1).
Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.
Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.
Вітер все дужчав і дужчав. Він зривав символ комуно-атеїстичної ідеології і змінював їх  на національні українські та духовні християнські. Розкривав дах державної  неефективної бюрократичної системи, оголюючи її  недоліки. Розвіював комуністичні гасла з проросійським відтінком і сміливо вносив в маси нові революційні: "Геть від Москви!", "Слава Україні!" тощо.
Народним многоголосим  залунало колись заборонене: "Ще не вмерла України" та оптимістичне: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу, славну Україну, гей, гей розвеселимо". Ейфорія  мрій потоками свіжого духу летіла над Україною та цілим світом.
Хто ті сміливці – першопрохідці, що кинули виклик грізному хижому імперському звіру? З пам'яті виринають імена і прізвища тих, хто на Ковельщині запалив смолоскип на шляху Свободи і Незалежності.  Багато з них із  засвітів спостерігають за нами. Це – Адам Поляк, Ігор Лучко, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Микола Олексюк, Віктор Семенюк, Олександр Козак, отець Петро Левочко, Георгій Остапюк, Пилип Турчин та багато інших. Вічна їм слава!
Це була жорстока боротьба, пов'язана з ризиком потрапити на сибірський лісоповал, втратити кар'єрні можливості і стати "білою вороною" в суспільстві.
Тимчасово затаїлись  сторожові комунізму. Надіялись на перемогу ГКЧП і відновлення СРСР. Та колесо історії назад не повернеш і не зупиниш.
В Ковелі вирував національно-демократичний рух на всіх напрямках боротьби за Незалежність. Демократична депутатська меншість, підтримана більшістю населення міста, перемогла прокомуністичну більшість. В результаті одними з перших на Волині були прийняті рішення про український національний прапор, Гімн, Герб та інші важливі питання державотворення.
Ейфорія боротьби підносила Рух на крилах. Тріпотіли маленькі синьо-жовті прапорці, наповнені енергією свободи, на автівках. Простягся живий ланцюг від Львова до Києва, де теж були ковельчани.
Та не зникло зло у тих, хто не любив Україну або втратив посади. На одній із сесій депутати голосували за дозвіл на провадження кримінальної справи на депутата, який був затриманий міліцією за дрібну крадіжку. Через кілька років він свою образу висловив  зверхньо і цинічно: мовляв, дивіться, скільки померло тих, хто голосував "за". На всіх чекає кара.
"Не суди, і судим не будеш. Хто проклинає, той сам себе карає", – сказав тоді я.
Таких ображених було немало. Вони готові були до помсти. Ніхто не помічав, що саме від них передавалася "естафета" у наш сучасний світ із таких негативів, як нахабна корупція, казнокрадство, бандитизм та зневага до власного народу. 
Злегковажили Незалежність! Не зчулися, як був  втрачений Крим, як була розпочата операція "Новоросія", як розпочалася війна на Сході України. Країна впала у бідність, хаос і зневіру.
l
Відомий правозахисник Семен Глузман, який за своє вільнодумство 10 років відсидів у психлікарні та  концтаборах, на запитання журналіста, чи повторив би він свій шлях, знаючи яким буде сьогодення, відповів: "Ні... Мабуть, ні".
Такі думки непоодинокі, і вони  народжуються на хиткій основі нерозуміння того, чому так відбувається. Багато хто Незалежну Україну звинувачує у своїй бідності, нестабільності, зрештою, у всіх негараздах власного життя.
– Стоп! – вигукую я тим, хто так думає. – Маємо зрозуміти, що існує підміна понять. З висоти філософського бачення Україна – це символ, святість. Україна – це я, ми, квітуча земля, повітря, вода, багатющі надра. Україна – це земля обітована. І хочеться чи ні, ці речі не паплюжать і не зневажають.
Інша справа – олігархічна влада, система управління державою і низький рівень свідомості й принциповості членів суспільства створюють дисбаланс у розподілі прибутків від наявних багатств країни і породжують неналежні, на рівні приматів, умови виживання.
Крім ейфорії мрій (часто віртуальних) та звинувачень: "А ви бачите…", крім вірусу байдужості, існує Віра та її носії. Впевнений, що Левко Лук'яненко, після знущань кадебістів і судівської сваволі, скаже: "Якби мені запропонували знову пройти цей шлях, я його пройшов би".
У рідному Ковелі є когорта патріотів-активістів, тих, хто творив героїку дев'яностих. Вони не "пускають сльозу" за втраченими ілюзіями, а своїм голосом, духом утверджують здобуту Незалежність, борються проти негативних проявів сьогодення, які, немов бур'яни, проростають на нашому вільному полі.
Це – Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Геннадій Сарапін, Юрій Музичук, Микола Волянюк, Богдан Бачук, Алла Полякова, Валентина та Григорій Олійники, Оксана Мулярчук та інші.
На зміну старшим, мудрим стають у стрій нові покоління з сучасним баченням нової України в Європейській сім'ї єдиній.
l
Опонент дорікне: "Україна в руїні і продовжує занепадати, просвітку цьому не видно".
Вірю, що навернемось  до істин загальнолюдських. Святе письмо наставляє: "Спіши творити добро". І хай там олігархи ще якийсь час потопчуться по Україні. Нехай байдужі не бачать світла. Нехай песимісти пророкують кінець світу, завжди будуть ті воїни Світла, які серцем чують слово "любов" від Пресвятої Богородиці і Господа нашого Ісуса Христа. Саме вони на цій руїні засіють квіти Відродження.
Так, сьогодні Росія хижими пазурами двоголового орла роздирає тіло молодої держави. Європа – наша надія, мов невірний Хома, хоче торкнутися наших ран, щоб пересвідчитися, що ми живі.
Попри все, ми живі, сильні і незалежні. Нашу Незалежність на своїх плечах несуть воїни АТО. Нашу Незалежність формують нові патріоти. Ми не змінюємо свій вибір – Україна, як і матір, одна-єдина. Тут наші смуток, горе, радість і надія. Це наше свято!
Хто вірить, ставайте у єдиний стрій!
Свіжий, життєдайний і животворний вітер летить над просторами землі обітованої під назвою Україна. Це вітер очищення. Вітрильник надій із напнутими парусами борозднить широкий океан – він знайде щастя. Все в нас буде добре!
…Злетів птах Незалежності над рідною країною. Хвилюються в неспокої ліси, степи й моря. Бо ж не усе в нас склалося, не завжди йдемо правильною стежиною. Спаси, направ, Ісусе! Не згасни, мрії вічної зоря!
Бо ж Незалежність наша – 
то соловей співучий,
І пісня, й мова, й доля, 
і синьо-жовтий стяг. 
Вона – в душі і серці, в часи щасливі
 й злючі,
 Вона вінком заплетена з поразок
 і звитяг.
Б'є джерело історії, не мулиться
 криниця.
Одвіку і донині – свята батьківська 
земля.
У кого віра в серці і дух міцний, 
як криця,
До того із піднебесся тисячолітня
 Україна промовля:
"Шикуйся в новий стрій, оголюй
 шаблю праведну.
Гуркочуть громовиці, летить 
крізь бурі птах.
Стихія боротьби змете потворні
 лиця,
І засіяє в славі мого народу шлях".
Ідуть в похід за волю твої вірні сини,
Співають величальну тополі 
й ясени!
Анатолій СЕМЕНЮК.
"Непохитно надіюсь на Господа".
(Псалом 39-1).
Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.
Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 742
Читати далі
17.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

гербЮвілей стукає у серце

Ковель мій – рідне місто
 моє,
Диво-квітка у центрі Волині,
Ти цвіти-розквітай,
Славне місто, в піснях
 солов'їних.
Шановний і дорогий 
мій  ковельчанину!
Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.
В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".
Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.
Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.
Звідси, через естетично витончений, один із найгарніших в Україні вокзалів їдуть ковельчани і їх гості до Києва, Львова, Луцька  та близького зарубіжжя – Польщі, Білорусі.
Площа Героїв Майдану, парк Тараса Шевченка, бульвар Лесі Українки – це не просто відпочинок: тут героїзм, дух і пісня наші.
Пам'ятники історії та видатних особистостей “стукають” у серця. Христовий квітучий луг заповнений майже 40 святинями: православними, католицькими, греко-католицькими, протестантськими. Духовність птахом гніздиться у наших душах.
А ще палаци культури, спортивні заклади, загальноосвітні школи, ліцеї, коледжі світлом освіти, культури і духу наповнюють простір дитячого, юного і дорослого життя.
І це – тільки незначна частинка великого ряду, у якому палахкотить жертовність минулих поколінь в ім'я нашого благополуччя.
l
Вслухаймося в музику визначних доброчинних справ (хоча б за 1000 останніх років). Там звучать мелодії трагічних подій, величних звершень. Ось ці життєдайні для міста акорди:
– легендарний коваль заснував це поселення і своїм ремеслом прославив його;
– король Данило Галицький дав назву місту: "Твоїм ім'ям, ковалю, назветься…";
– князі ковельські Сангушки укріпили "старе місто" замком, розвинули ремісництво, збудували православні храми, запровадили самоуправління і підняли селище до статусу міста;
– королева Бона сприяла соціально-економічному розвитку Ковеля (ремісництва, торгівлі, духовності, освіти);
– Тарас Шевченко залишив слід нескоримого духу та гордості за Україну і спонукав до національного відродження;
– царська Росія створила залізничну інфраструктуру, з розвитком якої Ковель став третім на теренах великої Волині;
– Леся Українка, Олена Пчілка підняли національний культурно-просвітницький рівень до світового значення;
– Святий Анатолій став духовним ангелом-охоронцем для багатьох ковельчан;
– мешканці міста забезпечили його повоєнну відбудову та промислово-економічну  розбудову;
– війни 1812 року, Перша, Друга світові, АТО лишили руїни, згарища і смерть;
– Незалежність  принесла національне та духовне піднесення, але разом з тим і економічно-фінансовий занепад  (до сьогодні); 
– воїни-ковельчани – це героїзм, слава та патріотизм. Вони – зразок служіння нації, народу та своєму роду.
Екскурс в історію доброчинності – це лише легенький, попутній вітерець для мандрівника, який прямує в місто майбутнього, де має панувати благополуччя, гармонія і любов.
Зрештою, це – нагадування про необхідність термінового формування  короткотривалої в часі програми дій до ювілейної дати міста і широкоформатної, довготривалої програми соціально-економічного розвитку міського господарства і його інфраструктури, скажімо, років на 10-20.
l
Ювілей на крилах птаха з вирію летить. Він стукає у двері кожного помешкання ковельчан. І кожен з нас має право пропонувати, творити і пожертвувати щось до ювілею.
Як голова міськрайонної краєзнавчої організації НСКУ,  Почесний громадянин міста не маю права залишатися осторонь, а тому з позиції суб'єктивного бачення пропоную приблизний перелік передювілейних заходів:
– мешканці індивідуальних та багатоквартирних будинків повинні долучитися до організованого змагання за зразкове подвір'я, благоустрій, естетичний стан будівель;
– відремонтувати аварійні вулиці з вибоїнами старими деревами, відсутністю дорожніх знаків тощо;
– обов'язковим є проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції на тему: "Ковель і ковельчани в історії України". При цьому до участі у  цьому форумі залучити учнів старших класів міських шкіл, студентів вишів і небайдужу інтелігенцію міста. "Поводирем" на цьому шляху має стати історичний музей;
– як історична пам'ять, в ювілей гарно впишеться ювілейна монета та ювілейна поштова марка;
– важливим бачиться видання історико-краєзнавчого путівника з описом історичного, сакрально-духовного, літературного та інших маршрутів;
– на базі рідної газети "Вісті Ковельщини" провести конкурс на кращий нарис, вірш, пісню і гімн про місто і ковельчан;
– Ковель, ковельчани давно чекають на символічний пам'ятник на честь засновника міста – коваля. Чи це буде "Підкова щастя", чи образ коваля з мечем Данила Галицького, чи щось інше – визначити має конкурс. Але  крок в цьому напрямі потрібно зробити, як це є у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янець-Подільському та інших.
Гроші? Так, вони потрібні. Але є благодійні фонди, меценати, які можуть долучитися до благородної справи.
Своє важливе слово мають сказати художники, архітектори, письменники і поети, музиканти, різьбярі, ковалі і навіть політики.
Маємо усвідомити, що 500-ліття міста – це не просто свято, а втілені в життя практичні заходи, які піднімуть на вищу сходинку гармонійний розвиток громади в усіх її різнопланових аспектах.
l
…Космічний метроном безжально вистукує хвилини, години і дні, залишаючи їх в історії.
До Дня міста у 2018 році залишається все менше часу. Впевнений, що у період підготовки до нього ми на цьому відрізку побачимо багато корисних і життєдайних справ. І щоб кожен ковельчанин, побувавши за кордоном, у Європі, чи Америці, міг сказати: "Наше місто – найкраще у світі!".
Тож цвіти, розквітай, наше рідне місто, в піснях солов'їних!
Анатолій СЕМЕНЮК,
Почесний громадянин 
м. Ковеля, Голова міськрайонної Національної спілки краєзнавців України.
Ковель мій – рідне місто  моє,
Диво-квітка у центрі Волині,
Ти цвіти-розквітай,
Славне місто, в піснях солов'їних.
Шановний і дорогий  мій  ковельчанину!
Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.
В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".
Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.
Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 458
Читати далі
10.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC08590Благословенне Слово, що гартує

Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.
Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.
Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.
Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.
l
Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. Здобув перемоги, прийшло багатство і, як це буває,  вже замало стало грошей. Забув, кому він завдячує своїм перемогам. І тепер в його країні:
"Почалися нескінчені
Мита, панщина, податки...
–––––––––––––––––
Люди мучились, мов в пеклі,
Пан втішався, як у раю".
А Бертольд у своїй безмежній владі хоче підкорити співця-поета, а коли той відмовляє, запроторює його  до в'язниці. Вдумайтеся: чи це не світлина сьогодення?
І повстав народ, бо Слово віще в темницю не сховаєш, і вбив Бертольда. Замислімося: Леся не оспівує і не возвеличує переможця, не пропонує в кінці казки кисільні береги і молочні ріки. Вона знає, що прийде на зміну інший володар, такий, як і Бертольд.
І ця казка скінчиться тоді, коли припиниться війна Слова правди із словоблудством і злом.
Не менш пророча картина зафіксована Лесею в поемі "На руїнах".
…На руїнах Єрусалиму (України) – покинуті жінки. Чоловіки на заробітках в Ассирії,  Ніневії, Вавілоні.  В нас – у Польщі, Італії, Португалії.
Коли розчаровані, знедолені і збайдужілі люди, яких, на жаль, немало серед нас і сьогодні,  приречено промовляють: "Нащо руїну захищати…", то пророчиця Тірца (Леся) мудро наставляє:
"Потрібна оборона і руїні,
Бо ж земля ця наша…", (читай: українська, найквітучіша, найродючіша, найбагатша і не згоріла, і прийде ворог та стане її обробляти).
Леся не має розгубленості ні в тій далекій, ні в цій сучасній війні: "Живий наш Бог і ми живі". А старовинну арфу (як символ), на якій не вистачає струн, а співцю пророчих слів, вона кидає у воду священного Йордану. Бо потрібне нове Слово – запальне, правдиве, діяльне.
Леся не просто поет-лірик. Ні! Вона – філософ і глашатай боротьби за волю і кращу долю. Вона впевнена, що: "Месники дужі, візьміть мою зброю!", – відгукнеться у нашому серці.
l
Пишу, а з моїми думками перегукуються думки, висловлені на заході, приуроченому дню смерті Лесі Українки 1 серпня ц. р. в Колодяжному.
Отець Іван Оринчак, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП нагадав притчу про  поводиря. Проводив він караван по шовковому шляху, знали купці, що вони в безпеці й на правильному шляху. Так сталося, що на караван напали розбійники. Забрали данину і поставили умову: відпустять всіх, коли дадуть когось у жертву. Така собі перевірка на стійкість, мужність і мудрість.
І віддали купці у жертву свого поводиря (!). Мовляв, шлях короткий і відомий – дійдемо самі. Невдовзі заблукали і загинули в пустелі". 
Повчальна річ!
Є в нас поводирі нації і народу. Це – Сковорода, Шевченко, Франко, і, звичайно, в цім ряду жертовнім – Леся Українка.
Вона своїм духом, Словом-крицею, невмирущим серцем і сьогодні стоїть на передовій, де землю нашу захищають Герої, як і  нашу волю та Незалежність.
В унісон вищесказаному промовляли свої слова Віктор Козак, голова райдержадміністрації та Андрій Броїло, голова районної ради. Вони наголошували на значимості Лесиного надбання у світовому масштабі. Віктор Козак згадував: "Я бачив, з якою любов'ю у Грузії доглядають за пам'ятником Лесі Українці грузини. Вони впізнали в нас українців. Бо справді, ми ішли до пам'ятника, як до своєї рідної близької землячки". Хвилююче говорив Андрій Броїло.
З подякою владі за підтримку промовляв своє слово Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею. Лунали подяки на адресу музейників.
Довгі роки біля керма одного із кращих музеїв України стояла Заслужений працівник культури Віра Михайлівна Комзюк. Щиросердечна дяка і пошанування їй – за плідну працю. Сьогодні естафету перейняла Ольга Бойко. Взяла кермо без вагань, і впевнено веде флагман музейної справи через шторми та бурі нашого сьогодення. Що ж, побажаймо стійкості, мудрості і духу Лесиного!
А програма заходу тривала. Як і годиться, відбулась поминальна панахида за участю о. Івана Оринчака. Разом з тим у "білім будиночку" звучали вірші молодих поетів.
Все було так мило і по-справжньому, що  думка, немов пташа, гніздилася в душі:  Леся жива і   є присутньою серед  нас.
Це й не дивно, адже генії не вмирають.
l
Здавалося, відійшли в історію заходи, приурочені до дня смерті Лесі Українки, і можна передихнути. Аж ні! Це була тільки своєрідна прелюдія до головного  пошанування творчості Княгині української поезії.  5-6 серпня ц. р. на Ковельщину прибув письменницький десант з усіх куточків України, а також з Білорусі. "Географія" прибулих досить широка – Київ, Львів, Чернігів, Рівне, Мінськ і рідна Волинь.
Прибулі ні хвилини не мали перепочинку. У Ковелі віддали шану співачці досвітніх вогнів біля пам'ятника  Лесі Українці, поклали квіти і згадали поетесу мудрим словом. Захід відбувся за участю представників міської  і районної влади. Квіти були покладені й до пам'ятника Тарасу Шевченку.
Потому відкрив навстіж свої двері музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному. На гостей чекала широкоформатна програма вшанування Косачівського  "сузір'я":  екскурсії, поетичні читання і перепочинок в квітучій садибі-музеї.
А коли Сонце покотилося до надвечір'я, письменницька еліта України перемістилася до центральної районної бібліотеки. Цей заклад по праву вважається центром культурного й духовного життя Ковельщини і Волині. Колектив бібліотеки на чолі з директором Галиною Божик разом з відділом культури (начальник Тетяна Матяшук) докладають максимум зусиль для того, щоб культурологічний процес вирував і не затихав. Газета про це писала, і не раз. 
…Зал переповнений. Ковельська інтелігенція (і не тільки)  хоче почути думки від письменницької еліти України. 
Дві години спресувалися в одну мить. Вільний формат зустрічі підняв планку зацікавленості, адже кожен гість висловлював своє сокровення, читав найкращі поетичні творіння.
Недільний день 6 серпня позначився вшануванням неперевершеної "Лісової пісні" у знаменитому урочищі “Нечимне”. Тут відбулося поетично-мистецьке свято "Лісова пісня".
До когорти літераторів долучилися артисти Волинського музично-драматичного театру, аматорські фольклорні гурти із Скулина, Білина, Доротища та районного будинку культури.
Простір вічного Лесиного  узлісся наповнився піснями, музикою, грою артистів і мудрим словом. Вшанували хвилиною мовчання пам'ять засновника свята Василя Гея, а разом з тим і воїнів АТО, що віддали життя за шану волю і незалежність.
Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.
Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.
Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.
Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.
ххх
Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. 
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1417
Читати далі
03.08.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

грошиЗалежність від корупції

Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".
"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 
Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. Мій співрозмовник – Іван Павлович, колишній працівник правоохоронних органів. 
l
– Іване Павловичу, що робити?  Гине наша незалежна держава. Потопає в болоті корупції. Чому можновладці свідомо "вирощують квіти" на могилу молодої країни? Пропадемо ж!
– Воно-то так, але  питання не просте. На мою думку, корупція – явище у нас всенародне. Воно проростало на полях бюрократичної радянської системи, а  свого розквіту досягло при нашій демократичній вольності.  Буття формує свідомість.
– Ви такі речі промовляєте, що страх огортає душу.
– Який там страх! Це спосіб виживання. Посудіть самі: лікар з вищою освітою отримує 2-3 тисячі гривень зарплати. За такі гроші сім'ю не утримаєш, автівки до смерті не будеш мати. А він же вважає себе інтелігентом-європейцем. Ото ж, покладені в кишеню халата 100-200 гривень, а деколи й "зелених", з одного боку, – це винагорода за надану послугу (така собі "премія" за хорошу роботу), з іншого – компенсація за недооплату державою його професійної діяльності. Скажіть, як оцю мікрокорупцію можна відносити до злочину?
А подібні речі, мов метастази  раку, проникли у всі сфери життєдіяльності: до чиновництва у владі, вчителів, правоохоронців, митників, прикордонників та інших.
– Побійтесь Бога! Ви вважаєте, що корупція – це запорука виживання? Але ж погляньте: одні жирують, гасають на небачених досі позашляховиках, будують розкішні палаци і ніжаться на найкращих курортах світу, а інші бідують. На хліб та молоко власних статків ледве вистачає.
– Кожному своє – такий світ. Умови виживання спонукають до пошуку. При бурях в океані виживає сильніший. Там не діє моральний Закон, християнські чесноти та справедливість.
– Але ж коли не діє Закон, немає держави. Суспільство, народ по похилій скочуються не просто до моральної і матеріальної бідності, а в безодню, звідки повернення немає. Хіба може існувати система, у якій маленькі гвинтики та шестерні не змащені, а великі – тиснуть на них силою і нищать загальний рух? Бог і природа у всьому створили гармонію, а хтось її руйнує.
А погляньте на вибірковість Закону.  Бідняк взяв мішок зерна і по "справедливості" отримав п'ять років в'язниці. Той, що привласнив мільйон, не тільки не буває покараним, а стає для декого своєрідним прикладом для наслідування в сірих хмарах теперішнього буття.
Що не кажіть, а при "совєтах" такого не було.
– Було, ще й як! Можливо, не такі масштаби, а суть та ж сама. Хіба забули, що генсек компартії Брежнєв мав автопарк “іномарок”? Таксисти своєю виручкою ділилися з начальством, а те підкріпляло "збіднілих" вищестоящих.
Мікрокорупція існувала і у вищих навчальних закладах.
– Не переконаєте – ладу в тій системі було більше. Та й  стражі порядку були чеснішими, відповідальнішими і честь мали.
– І сьогодні,  і вчора, і позавчора в суспільстві уживалися і злочинні елементи, і зразки беззавітного служіння народу та державі. Немає сенсу захищати ту чи іншу систему. Існує закономірність: бідність, рабство, лібералізм у законодавстві народжують великі та малі зловживання.
Як зароджується вірус корупції, знаю із власного житейського досвіду. У 80-их роках ХХ століття я вступив до інституту на заочну форму навчання. Відомо, що ця форма навчання не передбачає глибоких знань, але дає можливість здобути диплом про вищу освіту.
Вже на перших курсах на окремих предметах я спіткнувся і нахватався "хвостиків". Мрія про диплом поступово здавалася нездійсненною. В голові крутилася "думка": я не здатен осилити технічні предмети. "Не журись", – заспокоювали мене досвідчені заочники. – Все буде добре – прорвемося".
В системі навчання  є завжди слабкі місця, пов'язані з людським фактором. Тобто, були викладачі, які за матеріальне заохочення готові в залікову книжку поставити таке необхідне "задовільно". З допомогою новоявлених "наставників" мої спроби виявилися вдалими – я подолав заборгованість.
Не подумайте, що схилити викладача до отих незаконних "преміальних" легко. Потрібно знати його психологію, мати уявлення, що любить: гроші, коньяк чи відпочинок в ресторані. Обов'язково познайомитись із посередниками, яким він довіряє.
Мій друг Михайло, львів'янин, студент-вечірник, в тих справах був віртуозом. У мутній водичці хабарів плавав, як риба. Я поплив за ним і… потрапив на "гачок".
На одному з технічних предметів ми спіткнулися - викладач був чесним і вимагав чесних знань від студентів. Більше того, Михайло необачно пішов напролом – тобто в квартиру викладача із своїми "дарунками" і був видворений  звідти, а разом з тим на довгий час з інституту.
"Ми підемо іншим шляхом", – вирішив я. – Глибока розвідка показала, що викладач Аркадій Петрович (до речі, ковельчанин), ветеран війни, добропорядна людина, відпочиває влітку в Ковелі і там має старих друзів-побратимів.
Прорахувавши все – і психологію, і тактику, і стратегію, я, мов новоявлений Остап Бендер, навантажений наливками та закусками, в супроводі двох сивочолих ветеранів переможно крокував "в гості" до мого викладача.
Нас зустріли привітно і радісно. Розмова точилася мирна і довірлива, але ні про що – так собі: спомини та розповіді про життя-буття.
І раптом, коли всі "розігрілися", Аркадій Петрович по-батьківському звернувся до мене: "Вийдемо, юначе, на свіже повітря". Серце моє затріпотіло, як у пташки, що потрапила до рук птахолова. Я чекав суворого вердикту не на свою користь.
Аркадій Петрович, усміхаючись, сказав: "Я знаю, чому ти тут. Хочеш, щоб я поставив без перевірки знань позитивну оцінку. Не вийде! Невже ти такий дурний, що не можеш вивчити предмет хоч "на трійку"? У вересні чекаю на перездачу".
Оте "невже ти такий дурний" раптом перевернуло мій внутрішній світ. Воно запало у свідомість і поселилося там. Подіяло, як чарівний, гіпнотичний наказ екстрасенса.
З того часу я ні один предмет не "викуповував", а осягав знання, які здобував студіюванням тих чи інших дисциплін. Страх, викликаний невпевненістю і думкою, що "я не вмію, я не можу, я не осягну" – вивітрився назавжди. Залікову книжку перед захистом дипломної в секретаріат факультету я здавав другим! Це була перемога.
Так, завдяки випадку я вилікувався від вірусу корупції. На жаль, багато хто впевнений, що по кривій швидше дійдеш до заповітної мети.
– Ось бачите, Іване Павловичу, щоб краще жити, потрібно змінювати систему взаємостосунків у суспільстві.  І це можливо. Майдан Гідності стукає у наші серця.
– Майдан – це революція. А всі революції на своїй хвилі на берег нових формувань приносили більше сміття, ніж блага.
До влади подекуди прийшли не чесність, гідність і справедливість, а нахабство, брехня, корупція. Сьогодні модно у всьому звинувачувати Президента, Верховну Раду, Кабмін, місцеву владу. Але ж це – наш вибір. Їздимо до Європи, бачимо їхні порядки і разом з тим платимо на митницях хабарі. Тому не Майдан вирішує наші проблеми, а сумлінна праця, сувора дисципліна, які, піднімаючи на своїх плечах соціально-економічний та культурно-моральний рівень, покажуть не тільки убогість корупції, а головне – змінять нашу свідомість.
Ми ж "не дурніші" Європи, а де в чому і кращі. Надія живе, і світло близько…  
Анатолій  Семенюк.
Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".
"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 
Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. 
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 632
Читати далі
27.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
В пошуках істини

сімаВ пошуках істини

У "Вістях Ковельщини" 20 липня ц. р. було опубліковано інформацію під заголовком "Ніхто не забутий, ніщо не забуто" про перебування в м. Ковелі Сіми Шихман, яка з 1996 року мешкає в Ізраїлі, а до того жила у нашому місті. Вона під час зустрічі з міським головою Олегом Кіндером висловила своє бачення вирішення питання вшанування пам'яті розстріляних євреїв у роки Другої світової війни, побувала на території колишнього комбінату будівельних матеріалів, де зараз знаходяться  рештки надмогильних плит із старого єврейського кладовища.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 493
Читати далі
13.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
Душпастир 
Іван Оринчак

книгаДушпастир  Іван Оринчак

Презентація нової книги для кожного автора – завжди свято. А ще коли свою творчість виносить на суд людський священик, то цікавість і відповідальність примножуються.
"Душпастир" – третя збірка поезій Івана Оринчака, настоятеля  Свято-Миколаївського Колодяжненського храму УПЦ КП. Вона складається з двох частин: власне "Душпастир" і філософське "Привіллями долі". Перечитуєш, вдумуєшся в поетичні рядки, і мимоволі доходиш висновку, що більшість із них – це своєрідне тлумачення Святого письма, подане для нашого більш доступного сприйняття.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 863
Читати далі
13.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

библияІскринка  Божого  спасіння

Мені здається, що війна перевіряє нас на присутність милосердя в серці і душі.
Цей нарис – про милосердних і стійких християн. Випадок спонукав мене до написання статті. Я бачив, як  дружина, заради празникового існування покинула чоловіка-інваліда, який отримав травму, намагаючись покращити сімейне життя.
"Щоб бути Людиною і Християнином, треба іти проти течії", – наголошував Папа Іван-Павло ІІ.
Не склала та жінка іспит – ні на вірність і мораль, ні перед Богом. Пішла за течією сатанинських спокус. Не дивно, що в хвилях кайфу і розваг примарного щастя так і не знайшла.
Сьогодні за течією, визначеною дияволом, пливуть ті, хто на крадені гроші жирує, будує казкові маєтки та намагається управляти людством.
Вірю, що існує вищий закон справедливості і совісті. Є приклади реального, чесного життя, яке, мов Божа іскринка, запалює серця для побудови іншого, доброчинного, благодатного, життєдайного світу.
l
Кожного ранку, заходячи до храму, бачу чорняву, миловиду, гарно одягнену жінку. Вона обов'язково усміхнеться у відповідь на привітання. В тій усмішці – промінчик тепла і доброти. Вони легко проникають у душу, немов хочуть заспокоїти чужі переживання й тривоги, які, до речі, ятрили й мою душу.
Вже декілька днів задаю собі запитання: "Як оминути негаразди? Чому стільки проблем "поселилося" на стежині мого буття?".  З цим та іншим я й прийшов у храм, щоб поділитися думками з Богом,  молитвою та піснеспівною літургією заспокоїти себе, отримати своєрідну духовну "розрядку".
І раптом – оцей сонячний промінчик, своєрідна прелюдія до всієї служби. Звідки він, такий життєдайний, позначений Христовою настановою: "Возлюби ближнього"?..
З першого погляду, у цієї жінки – сімейна благодать і безтурботна, щаслива ідилія життя.
Це – пані Віра. Шановний мій співрозмовнику, відкриймо комірки жіночої душі. Переконаний, що там знайдемо милосердя, терпіння, подружню вірність і… тернисту жіночу долю.
Та заради істини залишимо на хвилину нашу героїню і звернемося до історії життя біблійного Іова. Іов був багатим і доброчинним Божим чоловіком. Щоб показати свою зверхність, Сатана забирає у нього матеріальні багатства, знищує синів, а на нього самого навертає страшну хворість – покриває тіло болячками.
Лихий переконаний: Іов відречеться від Бога.
Дружина нещасного не витримує і просить: "Ти все ще твердий у непорочності своїй! Похули Бога  і помри…" (Іов. 2-9).
Пані Віра ось уже кілька років вдень і ввечері, вночі і на світанку у своїй скромній квартирі бачить свого Василя, закутого в кайдани хворості.
Пам'ятаєте пушкінське: "С больным сидеть и день, и ночь, не отходя ни шагу прочь?..". Непросто, і не тільки "подушку поправлять", а постійно допомагати у великих і малих потребах та ще звеселяти душу хворого.
Щоб зрозуміти цей подвиг – треба бачити і відчути. Вона після фізичної реабілітації чоловіка проводить ще й моральну і духовну, до того ж, знаходячи сили усміхатись.
Вона має право вигукнути: "Якби не твоя міліцейська чесність, то ми мали б машину, дім і жили б розкішно!". Ні, пані Віра і в думці такого не має. І в горі, і в розпачі вона морально вища дружини Іова. Хочете чи ні – це взірець для багатьох "осучаснених" дружин та жінок. Багато теперішніх стають під прапор Сатани, зваблюють грошовитих олігархів і будують псевдорайське життя.
Віра іде тернистою стежиною Божих заповідей. Вона не оплакує себе і не шукає  винних: "То моя доля. Я вибирала Василя не за ознаками багатства, а з любові, закріпила її вінцем Господнім. Тому не маю права на розчарування через життєві негаразди. Я не знаю, чому мій, у минулому здоровий чоловік, сьогодні прикутий до ліжка. Що не говоріть, він старався бути чесним міліціонером.
Можливо, він спокутує невідомі мені гріхи або гріхи членів родини. Я думаю, що Господь перевіряє його і мене на стійкість та міцність віри. Адже за сучасними мірками ми могли б мати не напівбідне,  а заможне життя. Та й у званні Василь  міг піднятися до полковника.
l
– Е, ні, – заперечує пан Василь. – Я свій хрест, яким би тяжким він не був, мушу донести на свою Голгофу. Батько навчав: "Роби, синку так, щоб не соромно було дивитися людям у вічі". Що гріха таїти – були можливості отримувати сумнівні винагороди і стати заможним, але це була б змова проти совісті і гідності.
Сьогодні вірус корупції проник у всі сфери нашого життя. Не оминув він і багатьох працівників правоохоронних органів. Як це відбувається, яскраво видно на прикладі випадку, що мав місце у моїй слідчій практиці.
Якось сталася автоаварія. Бабця, віком під 90 років, поспішила  перейти дорогу перед автобусом, і була збита автівкою. Результат – травми рук і ніг, а через тиждень – сліпота. Справа непроста.
Тут серйозний конфлікт інтересів. Родичі потерпілої вимагають кари і відшкодування матеріальних збитків, а водій намагається довести свою безневинність.
Істину знайти непросто. В ході слідства до мене завітав армійський полковник, брат водія. Гість безцеремонно пішов в "атаку":
"Лейтенант, подойди к окну. Видишь, новый "Жигуленок" стоит. Он твой! Но ты должен закрыть это дело. Денег я тебе не дам!".
Я був ошелешений таким нахабством і виставив полковника за двері кабінету. Та полковник не заспокоївся і заходив ще декілька разів.
Тим часом я розплутував клубок свідчень і фактів по справі. Довелося провести повторну медичну та автотехнічну експертизи. Було встановлено, що сліпота бабці не пов'язана з автоаварією, а водій не мав змоги уникнути зіткнення з людиною в даній ситуації. Зваживши всі "за" і "проти", я без сумнівів у душі закрив справу.
Проте не заспокоївся мій прохач-полковник: він залишив ключі від "Жигульонка" на моєму столі. Що робити? Справа закрита: бери дарунок і насолоджуйся попутним вітерцем. А як же бути з честю офіцера, клятвою, мораллю? Пішов я з тими ключами до начальника міліції, а потому – до прокурора.
"Ти ж ключі взяв у руки – значить, влип у кримінал", – скептично познущався той. Так чи інакше, але проблема  хабара-автівки благополучно "розрулилася".
Невдовзі полковник знову завітав до кабінету, поставив наповнену чимось сумку і сказав: "Знаешь, лейтенант, я впервые вижу честного мента. В сумке коньяк и закусь для вашого отдела. Назад не возьму. Спасибо, дорогой!", – і пішов геть. Ось така житейська історія.
З погляду на сьогодення формула "Не бери і не давай" залишається ще більше актуальною".
l
А я занурююся у філософські роздуми. Щоб отримати народне звання "чесний мент", потрібні неабиякі зусилля перед спокусою. На жаль, українське суспільство "загрузло" в казнокрадстві, поборах, корупції,  насиллі, брехні і злі.
Ця заразна чума, мов метастази  раку, вбиває молоде тіло України. Вона проникає у всі сфери нашого життя – від кабінетів найвищої влади до правоохоронців, інтелігенції, звичайних людей. Над Україною нависла загроза знищення, як це було у випадку Содому і Гоморри. 
І це не перебільшення, бо якщо не схаменемось і не повернемося серцем до Бога та його істин, – таке станеться!
Надія є. Василь і Віра – це маленькі іскринки серед темної хмари нашого занепаду.
Бог перевіряє нас щодня. З'явилася  спокуса хабара у вигляді полковника, але дух святий керував серцем Василя. Сталося горе із чоловіком – пані Віра і в думці не має залишити його. Її душа освячена Пресвятою Богородицею. А всі болі й нерухомість, які переносить пан Василь, – можливо, теж перевірка на стійкість і віру в плані моральних та духовних чеснот, які рятують світ. Та попри все – перемога на їх боці.
За зраду Бога сатана нагороджує невірних злочинними грішми, маєтками, примарним щастям, а потім знищує все – і життя, і ті багатства.
l
Бог милосердний. Він – наше спасіння.
"І поглянув Господь на Іова. І Господь повернув втрату Іова, коли він помолився за друзів своїх, і дав Господь Іову вдвічі більше того, що він мав раніше" (Іов. 42-9.10).
Вірю, що Василь і Віра будуть винагороджені Божою ласкою, що примножиться їхнє щастя.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мені здається, що війна перевіряє нас на присутність милосердя в серці і душі.
Цей нарис – про милосердних і стійких християн. Випадок спонукав мене до написання статті. Я бачив, як  дружина, заради празникового існування покинула чоловіка-інваліда, який отримав травму, намагаючись покращити сімейне життя.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 814
Читати далі
06.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
Щаслива
нумерологія

колір1Щаслива нумерологія

Будучи, відповідно до Закону причетним до категорії «дітей війни», я якось по-особливому ставлюся до їхньої долі. Справді: ця доля «замішана» на осколках жорстокої війни, на напівголодному існуванні, на пошуку можливостей виживання, у відчутті щастя в скибці чорного хліба.
Усвідомлена свобода в дитячій голові знаходила свої цінності, свої радісні миті і щасливий вихід в інше життя.
Чи можна вважати вихід Мойсея із Єгипту (довжиною 40 літ) свободою і щастям?
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 888
Читати далі
06.07.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

_DSC2195Хай здійсняться всі мрії і плани!

Чи задумувався ти, шановний читачу, яке свято в місті є найзворушливішим? День міста? День молоді? “Зелені” свята? Аж ніяк!
Можемо посперечатися, але скажу чесно: це – загальноміський випускний вечір. У такий день все місто немов у квіти вбралося. Погляньте на ковельських красунь-випускниць, які вони чарівні, гарні! Хто в них не закоханий? Навіть мої сиві скроні оживають біля тієї краси. А хлопці! Підтягнуті, стрункі, спортивні, мужні.
Цей квітучий сад наповнений глибоким змістом,  емоціями, переживаннями. Бо ж у кожній квітці, у її пелюстках радість і смуток тепляться і… надія. Куди доля за руку поведе? Все не так просто. За місце під Сонцем потрібно боротися. Іти до світла, долаючи перешкоди. Підніматись до вершини, ранячи пальці рук і ніг. Без перепочинку по вінця наповнювати себе знаннями.
«Найкращі підуть у Європу», – шепоче песиміст.
«Ви найкращі! – виголошую я. –Ідіть до Європи, Америки, набирайтесь досвіду, навчайтесь європейського порядку і демократії.
Ідіть, та не забувайте, звідки ви. Повертайтеся, наші журавлики, із вирію і піднімайте Українську державу. Розбудовуйте найкращий в світі свій рідний Ковель!
Будьте мудрими і розсудливими. Вам проводити реформи і будувати нове життя. Не вдавайтеся до піар-акцій. Наприклад, сьогодні нам і вам пропонують замість загальношкільної лінійки проводити пікніки, квести тощо.
Але ж це не пережитки старої системи, а всеукраїнська традиція: всім містом, школами, з батьками і вчителями, владою віншувати чемпіонів знань. Як би виглядало, коли б олімпійського чемпіона славили на пікніку, не піднімали його на п’єдестал переможця?».
Цьогоріч я брав участь у загальноміській випускній лінійці. Як гарно, що на неї прийшли представники міської влади, духовенства УПЦ КП, громадськості. Все було просто чудово.
Разом з тим, особливе слово подяки слід сказати Віктору Бичковському, очільнику міської освіти. Зранку він був весь у переживаннях, адже сіявся густий дощ, і хмари клубочилися над містом.
«Все буде добре!» – намагався заспокоїти його. Та й на святі він поглядав на небо, готовий роздмухувати хмари, аби небо стало спокійним.
Попри переживання, урочистості прийшли виважено, чітко і, як кажуть, на одному диханні. Команда методистів теж була на висоті, їм – «спасибі».
Словом, Вам, шановний Вікторе Васильовичу, – 12 балів і золота медаль організатора.
…Злітають до неба синьо-жовті кульки. Хвилюється легенький вітерець – він несе ті кульки, немов душі юних, понад будинками, на Схід і Захід.
Куди він їх донесе? Де приземлить?
Я пропоную у дорогу взяти із собою чарівну формулу: «Я і Бог – ми удвох!».
Тільки так, мої юні друзі, переборете невдачі і зло й зможете почути: ви – добра, гідна своїх батьків і країни людина.
То ж з Богом!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Чи задумувався ти, шановний читачу, яке свято в місті є найзворушливішим? День міста? День молоді? “Зелені” свята? Аж ніяк!
Можемо посперечатися, але скажу чесно: це – загальноміський випускний вечір. У такий день все місто немов у квіти вбралося. Погляньте на ковельських красунь-випускниць, які вони чарівні, гарні! Хто в них не закоханий? Навіть мої сиві скроні оживають біля тієї краси. А хлопці! Підтягнуті, стрункі, спортивні, мужні.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 620
Читати далі