Століття Якова Чуля
Життя прожити не поле
перейти,
Життя прожити чесно
треба вміти,
Щоби колись у внуках
розцвісти
І щоб могли пишатися
тобою діти.
Так, пишаються і діти, і онуки, і правнуки, і вся рідня Чулів своїм батьком, дідусем, братом, просто родичем Яковом Потаповичом. Вся рідня з’їхалася на славний 100-річний його ювілей, щоб вклонитися натрудженим рукам, сказати щирі слова подяки, шани, любові і турботи, за настанови, за батьківську любов і постійне піклування.
Це – Якова Потаповича ювілей, це він пройшов крізь «вогонь і воду», вижив і дожив до такої визначної дати. Кажуть, що молодість дається всім, а Бог старість дає вибраним.
Але ювілей ветерана не став святом тільки родини, бо життя ветерана, його героїчні і трудові будні – це історія села, краю, України. Тож домівка Чулів наповнилася гостями, була зіткана зі щирих вітань, подяк, побажань, задушевних спогадів, поваги, любові, шани.
Як і належить, першою вітала староста Білашівського старостинського округу Лідія Домбровська, цілу низку вітань приготували працівники культури села Тетяна Масловська та Раїса Рибчук. Весело защебетали діти Білашівської гімназії, які прийшли з Оксаною Тарасюк – директором гімназії, принесли з собою найкращі квіти осені.
Було за що дякувати Якову Потаповичу, адже його життєвий шлях увібрав стільки незабутніх подій, переживань, що вистачило б на багатьох. А ветеран вистояв, вижив, хоч пройшов крізь справжнє пекло війни, не зрадив собі, своїй землі, яку захищав, відбудовував, ростив дітей. Він ніколи не нарікав на свою долю, що йому випала, – навпаки радий, що живе, може тішитися успіхами дітей, онуків, живе у незалежній Україні, і десь у тому є і його частка праці.
Гортає Яків Потапович спогади свого життя. І пам’ять вихоплює все нові й нові спогади, які навіюють і сум, і радість. Життєва стежина ювіляра могла би стати дуже цікавим, хвилюючим телевізійним серіалом.
Правда, роки війни в спогадах колишнього солдата не мають строку давності. Хоч пройшло уже багато літ, а пам’ять завжди повертає в незабутнє. Юність його покоління обірвала війна. Молоді вмить стали дорослими, навчились жити і головне – виживати. Не кожному дано було витримати жорстоку муштру, голод, холод в Татіщевських таборах. Ветеран згадує: «Коли відправляли на фронт були дуже раді, що їдемо воювати». Солдат війни пройшов грізними дорогами війни Литви, Латвії, Білорусі, Східної Прусії. Скільки смертей бачив, скількох побратимів залишило на тих кривавих шляхах! Зупинила і його ворожа куля, дивом лишився живим. Військовий госпіталь — і знову фронт. Боліли рани, але більше боліло серце за потоптану фашистами землю, за зруйноване життя.
Та вижив солдат, повернувся до рідного села, яке ніколи не зникало з його уяви. Бо тут жили його батьки, тут їхній родовід, який сягає сивої давнини.
Після війни щабель за щаблем долав свої життєві віхи. Але завжди, де б не працював, віддавався роботі сповна. Мав дуже неспокійний характер і бажання зробити життя кращим.
«Горою стану за свій задум, але справу задуману доведу до кінця», — каже. Не нажив великих статків, бо завжди знав – людина багата тим, що зробила за життя для людей.
Завдяки старанням Якова Потаповича в село проклали дорогу, щоб ходив автобус. А скільки довелось оббивати пороги різних начальників, інстанцій, аби в селі відкрили клуб. Нині будівля радує зір і є окрасою села. Пам’ятаю, на 95-річчя Якова Потаповича вперше зібрались в сільському закладі культури, щиро дякували за допомогу, але чомусь забули про 100- літній ювілей. Довго «воював» ветеран з безвідповідальними чиновниками, щоб в селі відновили магазин, бо колишнє приміщення заросло чагарниками. Знаючи неспокійну вдачу ветерана, талант робити людям добро, до нього приїхали бригада журналістів каналу «Інтер». Журналісти були приємно вражені енергією, неспокоєм Якова Потаповича, дуже задоволені зустріччю з «живим героєм». Спілкування з «Інтером» продовжується, і хочу вірити, що швидко буде про нашого героя фільм.
Звичайно, можна було б жити спокійно, затишно у хатині, яку колись побудували з дружиною (пішла у Вічність), де виросли діти, але не такий характер ветерана. Не мирився з несправедливістю, і нині в його спогадах — цікаві епізоди, які траплялись на життєвому шляху. Згадує події, людей з подробицями, гумором, весело, дотепно:
«Ось подумайте: 1947 рік. Мене обирають секретарем сільської ради. А в мене освіта – чотири класи польської школи, а ще взутись нема в що. Не послухали – обрали, то я на наради в Ковель ходив, коли тепло, босим. Часто відстоював інтереси людей, то довідку не таку дадуть, то зовсім не напишуть. Начальство не раз сварило, з міліцією мав проблеми». Такі спогади викликають доброзичливі співчуття і сміх.
Звичайно сім’ю Чулів і самого ветерана Якова Потаповича знаю давно, часто спілкуємось по телефону. А ось на сторіччя ювіляра запитала: «Як при стількох випробуваннях дожили до поважного ювілею при світлому розумі, пам’яті, не розгубивши почуття гумору?».
«Жив, як усі. Можливо, більше працював і вдома, і на роботі. Завжди був у русі, багато ходив пішки. Іноді поїду в один день до районного начальства, а на другий — в область. А ще ніколи не думав про себе».
Його син Микола Якович додає: «Ніколи батька не бачили з цигаркою в руках або нетверезого». Хоча на столітній ювілей Яків Потапович заявив: “Вип’ю 50 грамів!”. Всі йому зааплодували.
Яків Потапович завжди любив їздити на зустрічі ветеранів, на наші обласні ветеранські конференції, наради, а ще в 1984 році – поїхав аж у Даугавпілс на перепоховання командира його дивізії Івана Чинова. На 70-річчя Перемоги поїхав сам в Полоцьк, хоч мав більше 80 літ. Пізніше ще побував на зустрічі трьох поколінь 360-ої дивізії. До речі, його дивізія – одна із чотирьох, які воювали в Афганістані.
В родині Якова Потаповича знають ціну миру, необхідність захищати нашу землю від ворогів. Батько Якова Чуля Потап хоробро воював в роки Першої світової війни, а онук Василь Чуль боронив Україну на Донбасі уже в наш час. Ось така естафета захисників України в дуже хорошій сім’ї Чулів.
Присутні на ювілеї уважно слухали ветерана, дивувались його пам’яті. Ми ніби ще раз пережили миті непростого життя. Його чисельні нагороди самі говорять про себе і ніби підтверджують сказане.
Звичайно, знаючи і шануючи ветерана, його привітати із славним 100-річчям приїхали А. П. Броїло – заступник голови райради, С. С. Топольський – керуючий справами районної адміністрації, голова Волинської обласної організації ветеранів України Г. Я. Гулько. Поважні гості висловили найщиріші слова подяки за солдатську мужність, хліборобську мудрість та високу громадянську позицію, побажали щасливого довголіття. Шкода тільки, що ніхто не завітав з Колодяжненської сільської ради.
Від обласної районної влади ювіляру вручили подяки та подарунки. У зв’язку з тим, що цьогоріч минає 35 літ від створення організації ветеранів України Г. Я. Гулько вручив Подяку та ювілейну медаль.
Нині Яків Потапович щасливий, бо зберіг найвищі якості людини – чесність, справедливість, доброту і віру. Віру в те, що наше життя буде кращим, а головне – мирним, бо «після найтемнішої ночі наступає світлий день, а після темної грозової хмари – чисте голубе небо», — стверджує ювіляр.
Низький уклін Вам, Якове Потаповичу, за героїчні та трудові будні.
Хай Бог боронить Вас і Вашу родину від усього поганого, оберігає, додає здоров’я, продовжує роки життя в родинному теплі, у мирній країні!
Валентина СІЧКАР.
Життя прожити не поле перейти,
Життя прожити чесно треба вміти,
Щоби колись у внуках розцвісти
І щоб могли пишатися тобою діти.
Так, пишаються і діти, і онуки, і правнуки, і вся рідня Чулів своїм батьком, дідусем, братом, просто родичем Яковом Потаповичом. Вся рідня з’їхалася на славний 100-річний його ювілей, щоб вклонитися натрудженим рукам, сказати щирі слова подяки, шани, любові і турботи, за настанови, за батьківську любов і постійне піклування.
Це – Якова Потаповича ювілей, це він пройшов крізь «вогонь і воду», вижив і дожив до такої визначної дати. Кажуть, що молодість дається всім, а Бог старість дає вибраним.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 340
Бог і Правда – на нашому боці!
Волонтери на посту…
"Ми з вами!" – Польща з Україною
Вбивцям не буде пощади і прощення!
Погода в Ковелі 10 – 16 листопада
Отримали оновлену вакцину
Вшанували ветеранів Другої світової
Микола Ваць: «Залізничники працюють на Перемогу»
Життя в ритмі марафону
Століття Якова Чуля