Доля, помножена на любов
У житті Олени Іванівни це було 85 свято Великодня. По-різному довелося їй відзначати його раніше. Якщо озирнутися назад, то доля жінки увібрала в себе різні кольори, помережені і смутком, і радістю.
Колись її батьківський будинок – добротний, великий – стояв в кінці села, а далі виднілися верболіз, ставок. У будь-яку пору року краса надзвичайна. Пізніше село розбудовувалося. Але батьківська хата, де народилась й зростала, зберігала теплі спогади її життя.
При зустрічі Олена Іванівна розповіла свою родинну історію, точніше історії двох родин, які міцно переплелись поміж собою, і мені дуже захотілося повідати цю розповідь читачам газети.
l
«Моя доля могла би скластися по-іншому, бо все було для того, але сталося так, як сталося, — розпочала свою розповідь-сповідь Олена Іванівна. – Не так вийшло, як мріялось, десь загубилась моя жіноча доля, надламавши життя. Але винуватити нікого не хочу – сама винна, а, може, винна й моя любов.
Дитинство минуло в тривожний час війни, хоча мало що пам’ятаю. А ось повоєнний період не виходить з пам’яті донині. Важко було тоді і дорослим, і дітям. Можливо, з якоїсь причини нам пощастило: батько на війні не був, разом із матір’ю займались своїм господарством, пізніше – в колгоспі, хоча який там заробіток був? Тож вся надія на своє. Я – одиначка, дитина пізня.
Тому вся увага, тепло – до мене. Гляділи, берегли, здували з мене всі пилинки і хотіли, щоб доля склалась моя якнайкраще. Ще коли бігала до школи, мама збирала мені посаг і все приказувала: «Хай знають – ми рід заможний, не якісь злидарі». Говорила так, щоб чули сусіди. А кругом люди жили бідно – повоєнний час. Порозвішує мама цілий двір покривал, скатертин, подушок, аби всі бачили: росте в хаті дівчина багата, і ніхто їй не рівня».
l
Оленка зростала простою, звичайною, доброю дівчиною, могла на вулиці довірливо говорити з ровесниками або з бабусею сидіти на лавочці. В школі їй все давалося легко, тож по закінченню навчання чекали медаль і надзвичайно велике бажання навчатися далі.
«З Василем, а в дитинстві просто Васьком, ми зналися з дитинства. Його рідні їй були ті «злидарі», про яких завжди говорила мати. Жили вони бідно. Батько не повернувся з фронту, а мама сама виховувала 4-х синів. Васько, мій ровесник, був найменшим. Їх мама, тьотя Ганна, завжди в роботі, дітей привчала теж до праці. Але грошей не те, щоб одягтися, а на їжу не хватало. Правда, коли хлопці попідростали, працювали в колгоспі і мали якийсь незвичний потяг до техніки. Завжди замурзані, щось майстрували, ремонтували, але щось і виходило.
Ось так підростали, виживали, закінчували школу, а далі їх кликали по черзі до армії. Всі «по черзі» закінчували вищі навчальні заклади, отримували освіту, влаштовувались на роботи, налагоджували своє особисте життя. Але повернемося трохи назад. Коли був малим Васько, на Пасху любив приносити мені букет латаття. Босим полізе в холодну воду, ноги судоми брали, але квітів нарве.
А я вже хлопцю за те білого хліба пасхального давала. А коли навчались в одному класі, Васько носив мені сумку. Дійдемо до верболозу, станемо і смакуєм мої пироги, котрі мама поклала в сумку. Васько того ж не мав».
«Коли зародилась наша любов, яка, може, була з дитинства, – вдивляючи у роки своєї юності, продовжує свій спогад Олена Іванівна, – ми не могли один без одного. І в школі разом, і дихали разом, і сміялись разом, і плакали разом. Бо то була наша радість і наше горе, хоча ми того не знали.
Про наші стосунки дізналися мої батьки. Ой, що то було! Мама кричала на ціле село, що дочку в злидні не віддасть, а злидаря не хоче бачити в себе на порозі.
Василь був добрим, спокійної вдачі хлопцем. Та й його мати не проти, щоб я була невісткою. А я? До цих пір не збагну, для чого було те багатство? Хіба любов питає дозволу, в якій хаті живеш, скільки у тебе приданого?
l
Згодом поїхала Олена на навчання до міста. Спочатку це були медсестринські річні курси, а потім – виш, і дипломована лікарка приступила до роботи в обласній лікарні. Сільську дівчину під час навчання так захопив вир студентського життя, що не мала часу ні на що. Лекції, практичні заняття, бібліотека, а у вихідні – сумка з продуктами, привезена батьками, аби лишень дочка не їхала в село. Про Василя боялась запитати.
А Василь? Спочатку була армія, служба проходила на Уралі, згодом дали направлення на навчання. Ставши військовим, працював там же. Мабуть, приниження, образа була сильнішою за любов. Додому не приїздив.
«Ось так і почали розходитись наші дороги, але почуття виявилися сильніші за нас. З часом все міцнішало наше кохання, – вела далі мову Олена Іванівна. – Я була сільською дівчиною, в місті важко було приживатися: шум, гамір, метушня. Але довідалася, що амбулаторію відкривають в селі. Не роздумуючи, повернулась додому. Звичайно, не тільки робота тягнула сюди.
Не втрачала надію, що приїде Василь. Але з роками зрозуміла: доля приготувала мені таке випробування, треба миритися і далі жити. Щоденна улюблена робота забирала багато часу, додавала життєвих сил».
При зустрічах з матір’ю Василя опускала очі, а вона розповідала, як гарно живуть її сини. Та що там розповідати? Вони частенько приїжджали до неньки, дружно допомагали по господарству. І огорожа з’явилася нова, і хатина ожила, і скрізь порядок. Машина в той час була рідкістю, а вони на машинах: дві, а то й три стоять на подвір’ї, онуки веселяться. І люди раділи за тітку Ганну – намучилась, то нині хоч має втіху від дітей.
От тільки Василь не їхав з Уралу – гроші матері вишле, листа напише. А якось зустріла Олену тітка Ганна і похвалилася листом й світлиною, які прислав Василь. Світ захитався під ногами дівчини, защеміло серце. На світлині – молоді: Василь з дружиною.
Втратила спокій. Розвела назавжди їх доля. І знову згадувала батьківське багатство, жадібність рідних, які перекроїли їхнє життя. Картала себе і… тихо любила. Життя ніби проходило повз неї. Ночами оплакувала свою долю, яка колись подарувала справжнє кохання. Десь і вона в тому винна, що все залишилось в минулому.
l
А в селі, як у селі: усе на виду. Пішли пересуди. Чому це така гарна, добра «дохторка» заміж не йде, а все сумна ходить? На те віджартовувалась: мовляв, де ж взяти тих женихів? Одні виїхали, інших розібрали, а по вечірках не ходив, бо літа уже не ті.
А мати Василя все несе Олені нові світлини – то її онучата, сини Василя. А в дівчини серце крається.
Що війна в Афганістані розпочалася, Олена Іванівна знала, але ніколи не думала, що вона пройде через її серце. Навіть сама хотіла поїхати як лікар. Ходила до військкомату, але чомусь її не взяли. Ще більше розхвилювалась, коли прийшло повідомлення, що Василь у Афганістані. Якось ця звістка зблизила тітку Ганну з Оленою. Частенько заходила, розраджувала, бо бачила в тому, що син не приїздив до матері, і свою вину. Нерідко плакали обоє: одна за долю сина, інша – за своєю безталанною долею. Слава Богу, закінчилась згодом війна.
В житті Олени було все – робота, повага, гроші, але не було найголовнішого – сім’ї. Вдень ще нічого, а вночі оплакувала свою долю. Ні, залицяльників вистачало, але серцю не накажеш. Жоден не розтопив лід її серця. Вже і коса сріблом переплелась, а вона чекала того, за яким стільки літ плакала і тужила.
«І таки дочекалась, – з болем у серці мовила Олена Іванівна. – Померла Василева дружина». Бідкалась тітка Ганна, плакала, а як же там її син з двома дітьми раду собі дає? Вона ж не може допомогти, дорога далека. Своєю бідою поділилась з Оленою. Ні на хвилину не задумалась жінка: взяла адресу, за якусь годину зібралась і поїхала. Вже в дорозі все передумала, але рішення не змінила.
...Хворий, поранений, виснажений війною, Василь довго дивився на Олену, ніби на свою далеку юність, і сказав: «Як я хотів тебе ще хоч раз побачити там, далеко в горах Афгану. Можливо, то й допомогло мені вижити. Мене врятувала моя любов до тебе». «Ні, – тихо мовила Олена. – Моя».
l
«Їхали на Волинь «сім’єю»: діти, Василь і дві милиці як пам’ять війни. Але я була така щаслива, що словами не передати, – продовжувала спогади Олена Іванівна. – Та й вдома ніби заново народилась.
Встигала скрізь, лікувала Василя. Зрозуміла, що сама не справлюсь, тому шукала кращих спеціалістів».
Але незабаром згасла свіча життя її коханого: так мало часу їм дано було, щоб відчути смак сімейного життя.Вони довго ішли до нього, але не нажилися, не наговорились.
«Чужа війна забрала мого Василя. Не хотілось жити. Але із страхом дивились на мене дві пари дитячих очей. Зібрала увесь біль до купи і всю любов віддала дітям, його дітям, – снує нитку спогадів жінка. – Текли роки, вбираючи в себе мої сімейні проблеми з радощами і смутками. Час – мудрий лікар: якщо не вилікує, то принаймні притупить біль і зарубцює рани. Виростали діти. Я стала мамою двох синів, навіть не відчула, як мене заполонила любов до них. Не спала ночами, коли хворіли, раділа успіхам у навчанні, одержувала разом із ними атестати, хвилювалась, коли вступали до вишів, влаштовувала їх на роботи, благословляла на сімейне життя, і завжди чула: «Спасибі, мамо!».
«Часто, сидячи біля могили Василя, розповідала про успіхи його синів. Ось така я, авторка своєї долі, від якої, кажуть, не втечеш», — на закінчення мовила Олена Іванівна і мовчки подивилась в далечінь – туди, де загубилась її молодість, де проминуло її життя.
Враз спохмурніла і додала: «Все було б добре, якби не нинішня війна». Вона – третя у її житті, яка болем озивається в серці. Боляче жінці за нашу Україну, за людей, дітей, котрі гинуть, оберігаючи наше життя. І ніяк не можна знайти відповіді: за що? чому?
Ось така життєва історія. Я спілкувалась із доброю, не по роках гарною жінкою, щиро їй симпатизувала, бо доброта й любов і є тим єдиним вогником, який зігрівав та допомагав жити і виживати.
Валентина СІЧКАР.
У житті Олени Іванівни це було 85 свято Великодня. По-різному довелося їй відзначати його раніше. Якщо озирнутися назад, то доля жінки увібрала в себе різні кольори, помережені і смутком, і радістю.
Валентина СІЧКАР.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 256
Перейменування вулиць потрібне!
Робимо, що можемо – кожен на своєму “фронті”
Від четверга до четверга
Головне — не скільки прожив, а як...
Прилетіли лебеді…
Для Вас, Герої!
Вітаємо щиро!
Перемогли на Євробаченні, переможемо у війні
“Болить в моєму серці Україна”