Боже Слово веде до Перемоги
Наша розмова, а, швидше, щира бесіда, з настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинць, священником Матвієм ОЛІЙНИКОМ відбулася на території святої обителі – в затишному приміщенні, наповненому творчою атмосферою та позитивними враженнями юних вихованців недільної школи, де вони проводять час у дружньому спілкуванні за улюбленими справами.
– Незабаром, після Перемоги, плануємо розмалювати стіни, оздобити у національному стилі нашу «світлицю», – ділиться найближчими планами отець Матвій, запрошуючи мене до господи. І майже дві години пролетіли непомітно. Те, що почула, допомогло дещо переосмислити, задуматися над новим, раніше невловимим, не втрачати віру…І стало спокійніше на серці за тих, за кого воно зараз найбільше болить, – за наших воїнів, наших захисників.
Отець Матвій – капелан-доброволець, який у період війни неодноразово збирав і збирає гуманітарні вантажі, аби відвезти їх для наших бійців на передову. Вони, наші Герої – у його помислах, в його молитвах.
– Ми всі повинні бути сильними, єдиними. Якщо наші воїни змогли пройти весь жах і продовжують боротися, ми також мусимо боротися за них, як вони за нас, – говорить о. Матвій і відразу додає: – І ми це робимо спільно з нашими церковними громадами, волонтерськими центрами, благодійними фондами, підприємцями, школою, небайдужими людьми, які надавали і повсякчас готові надавати допомогу нашим захисникам. Щиро їм вдячний за це. Господь знає Ваші імена!
– Отче, на Вашому шляху за всі роки війни зустрічалося, напевно, вже немало людей, достойних наших вдячності і шани. Адже з 2014 року Ви допомагаєте Українській армії, збираючи для воїнів кошти на закупівлю всього необхідного для них. Згодом їдете на фронт військовим капеланом. Як розпочалося Ваше військове капеланство? Які завдання мали на передовій?
– Революція Гідності, загибель наших співвітчизників, тоді розривали серця багатьох українців. Останньою краплею стала неоголошена війна на Сході України, що розпочалася навесні 2014 року.
Як такого, капеланства на той час не було (власне, і до цього часу цей законопроєкт знаходиться в розробці), тому протягом 2014 року ми збирали, формували, відправляли волонтерські передачі. Того ж року Люблинецькій громаді вдалося довершити задум – увіковічнити пам’ять Героїв Небесної Сотні та всіх, хто боровся і загинув у боротьбі за незалежність України. Мотивацією та ідеєю цього пам’ятного знака була молитва, яка б лунала до самої Перемоги. Ми тоді навіть не усвідомлювали, що це буде тривати стільки років, але від того часу і донині щосуботи громада збирається тут на молебень за Перемогу.
Ось так у волонтерській праці минав час, й водночас в мене кріпла думка, що потрібно збиратися і їхати, тому що є багато односельців, яким на передовій, в окопах потрібна ще й духовна підтримка. Тож прийняв рішення і в лютому 2016 року вирішив стати на шлях військового капелана, й вперше у день свого 25-річчя моя дружина проводжала мене на ротацію в Київ, де тиждень проходив разом з іншими такими ж «новобранцями» відповідну підготовку.
І от через тиждень ми всі сідаємо у вагони і вирушаємо у напрямку Донецька. Під Волновахою потяг зупинився. Ніхто нічого нам не повідомляв. Ми простояли майже три години, опинившись вперше в зоні війни. Лише згодом дізналися, що була загроза замінування моста.
Ми заїхали у Маріуполь (кожен капелан мав прибути у свій сектор на лінії фронту). Правду кажучи, було моторошно, бо вже ніч, а за нами ніхто не приїжджав. Звичайно, з собою були кошти, можна було викликати таксі, але тоді не було виключено, що в такому разі заїхали б в один кінець… Але підтримувала віра в Бога, що Він з тобою.
Добралися ми у військову частину в містечко Сартана поблизу Маріуполя, де стояли прикордонні війська. Тут зупинився і увійшов у стрій. Дуже важливо, щоб капелан, котрий потрапляє у зону війни, був у строю з військовими. Капелану не дають зброї, чимось чи кимось керувати, але він має бути поряд. Поспілкуватися, помолитися, відчути те, кому потрібна духовна порада, а де краще промовчати – ось завдання військового капелана.
Війна зібрала різних людей: віруючих і невіруючих, різного віку, різного світогляду, з різних регіонів. Та їх об’єднує одна ідея: здобути Перемогу.
Наша розмова, а, швидше, щира бесіда, з настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинць, священником Матвієм ОЛІЙНИКОМ відбулася на території святої обителі – в затишному приміщенні, наповненому творчою атмосферою та позитивними враженнями юних вихованців недільної школи, де вони проводять час у дружньому спілкуванні за улюбленими справами.
– Незабаром, після Перемоги, плануємо розмалювати стіни, оздобити у національному стилі нашу «світлицю», – ділиться найближчими планами отець Матвій, запрошуючи мене до господи. І майже дві години пролетіли непомітно. Те, що почула, допомогло дещо переосмислити, задуматися над новим, раніше невловимим, не втрачати віру…
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 426
Боже Слово веде до Перемоги
Жовтень в саду і на городі
Кабачки: і їжа, й оздоровлення
Все буде Україна!
Яким буде опалювальний сезон?
"Дорога до власних перемог"
Від четверга до четверга
ГОРОСКОП з 10 по 16 жовтня
Погода в Ковелі 29 вересня – 5 жовтня
З Днем газети!