Тільки дуже наївний і не надто допитливий чоловік може дивуватися тому, що в московії при владі люди, котрі,  будучи нікчемами і майже божевільними, уявляють себе вершителями людських доль на планеті Земля й творять діла, яким би міг позаздрити сам диявол.

Очолює їх, як усім відомо, маленький, плюгавенький бункерний карлик путін, котрого часто порівнюють із казковим персонажем  – крихіткою Цахес, такою ж нікчемною і заздрісною особиною, якою є нинішній володар кремля. Нещодавно йому, згідно з офіційними даними, виповнилося 70 років, хоча дехто із обізнаних  людей (журналістів, політиків-опозиціонерів, ексслужбовців всемогутнього КГБ, частина яких загинула за досить загадкових обставин, та інших дослідників – "краєзнавців"), стверджують, що путіну виповнилося 72 роки.

Щоб не втомлювати читача переказом  багато в чому суперечливої і "підфарбованої" біографії "ювіляра", рекомендую для ознайомлення недавній (від 7 жовтня ц. р.) пост, опублікований у телеграм-каналі "Генерал СВР". Розшукати цей канал на безмежних просторах інтернету досить легко, а читати розміщену там інформацію корисно і надзвичайно пізнавально тим, хто хоче знати правду про закулісся життя кремлівських небожителів. 

Але повернемося до путіна. Як стверджує "Генерал СВР", весь його офіційний життєпис – це суцільна вигадка і брехня. Насправді хлопця виховував не батько-фронтовик, а жорстокий вітчим,   справжньою матір'ю була  не та жінка, про яку згадує владімір владімірович та його придворні біографи, а зовсім інша людина. Тому зростав майбутній володар московії не в комфортних умовах, а в затхлій атмосфері петербурзьких підворіть і комунальних квартир. З малих років вітчим знущався над ним, глузували із хлопчака його однолітки, що назавжди залишилося у підлітка в душі і серці. Через те зростав замкнутим, злим, заздрісним, ненависним і агресивним у ставленні до слабших за себе.

Для того, щоб подолати цей комплекс неповноцінності, почав займатися дзю-до, потрапивши на вишкіл до тренерів, які були тісно пов'язані з кримінальним світом. Подальше життя путіна — це шлях пристосування, брехні і лицемірства, що особливо проявилося під час служби в КГБ, де його не особливо шанували колеги, презирливо називаючи "блідою міллю", "окурком" і тому подібними прізвиськами.

Доля склалася так, що герою підворіть допомогли вихідці із кримінального світу й політики, наближені до них. В кінцевому підсумку його на "царювання" благословив завжди нетверезий Єльцин, а могутні  олігархи ввели у "еліту" тогочасної москви. Але який би пост не займав путін, він ніколи не забував про петербурзьку "школу". Почуття заздрості, ненависті, агресивності постійно переповнювали його звірине єство. Згодом прийшло захоплення містикою, жага до безмежної влади, прагнення до одноосібної диктатури, що особливо проявилося в останні роки.

Поступово освоюючись на "царському" троні, де спочатку він почувався не надто впевнено, став підбирати під себе й команду за принципами і законами мафії. Путін – хрещений "батько", а всі інші – його раби і прислужники. До рук прибрав олігархів, котрі його привели  до влади (одних, найбільш слухняних, допустив  до панського "столу",  других – посадив у в'язницю, третіх просто фізично знищив). Рішуче взявся за опозицію, де діяв теж за "понятіями" – кого вбив, кого ув'язнив, кого виштовхав за кордон. Коротше кажучи, нині в московії  у бункерного карлика конкурентів практично не залишилося.

За принципом особистої відданості формував уряд, парламент, силові структури, службу безпеки, в тому числі власної. Досить згадати лише окремі прізвища з цієї зондеркоманди, щоб переконатися: ані інтелекту, ані розуму, ані принциповості там і близько нема. Всі, як на підбір, – хитрі, підступні, брехливі, мстиві під стать шефу. Де вже там взятися вільнодумству, демократії, свободі слова! Бригада "зомбі" – інакше не скажеш. 

Використовуючи методи, запозичені в КГБ, поставив на службу собі церкву, її очільника Кіріла, колишнього агента спецслужб і спритного комерсанта, засоби масової інформації, добре оплачуючи послуги найодіозніших телепропагандонів (соловйова, кісільова, скабєєву та іже з ними). В результаті за більш як двадцять років свого правління сформував банду однодумців, перетворив населення московії у зазомбовану масу, яка схвально сприймає будь-які вказівки свого лідера.

Незважаючи на окремі прорахунки у зовнішній політиці, путін зумів створити  своєрідну "п'яту колону" з числа правлячої верхівки ряду європейських країн, та й не тільки європейських. Як вірний послідовник вчення Гітлера-Муссоліні-Сталіна та інших бандюганів міжнародного рівня, він вправно використовує у своїй роботі кредо: світом правлять не ідеї, а інтереси. Щоб переконатись у цьому, достатньо згадати відкритих  і замаскованих прихильників путіна у Франції, Італії, Угорщині, Німеччині та й навіть в США, де особисто екс президент Трамп, судячи з усього, міцно сидить на "гачку" у володаря кремля.

Здавалось би,  "ювіляру" на схилі віку можна   почуватися спокійно й комфортно, якби не одне "але". Це "але" –  Україна, яка не кориться диктатору, а хоче жити незалежно, самостійно, демократично. І не лише хоче, а й бореться за свободу впродовж багатьох років. Помаранчева революція, Майдан Гідності та інші буремні події в країні, яка межує із безправною, пригніченою і напівдикою  росією, не дають спокою путіну, перешкоджають здійсненню його заповітної мрії – стати повнопраним володарем світу. Саме тому й розпочав горезвісну "спецоперацію" проти України 24 лютого 2022 року, наплювавши на міжнародне право, мораль і закон. Як і завжди, діяв за правилом мафії – бити першим.

Після масованого ракетного удару путінців по Україні 10 жовтня та й пізніше дехто із політичних оглядачів почав стверджувати, що у верхніх ешелонах московії стався військовий переворот, і до реальної влади прийшли представники «партії війни» в особі генералів-«яструбів», котрі змусили путіна активізувати воєнні дії в Україні. Частка правди в цьому є, але не думаю, що кремлівський карлик так просто віддав реальну владу. 

Як завжди, цей майстер диявольських інтриг розігрує свою «карту», в основі  якої – зло, ненависть до України і її вільнолюбивої нації. Але на нашому боці не лише правда, сила і воля, а й підтримка прогресивного людства світу. Так, Генеральна Асамблея ООН в середу, 12 жовтня ц. р., ухвалила резолюцію із засудженням незаконних «референдумів», які росія влаштувала на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Резолюцію підтримали 143 із 193 членів Генансамблей ООН. П’ятеро держав (Росія, Білорусь, Сирія, Північна Корея та Нікарагуа) проголосували проти, решта 35 утрималися.

Маркіян ІВАЩИК. 

Тільки дуже наївний і не надто допитливий чоловік може дивуватися тому, що в московії при владі люди, котрі,  будучи нікчемами і майже божевільними, уявляють себе вершителями людських доль на планеті Земля й творять діла, яким би міг позаздрити сам диявол.

Очолює їх, як усім відомо, маленький, плюгавенький бункерний карлик путін, котрого часто порівнюють із казковим персонажем  – крихіткою Цахес, такою ж нікчемною і заздрісною особиною, якою є нинішній володар кремля.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 288

Наш співрозмовник – депутат Ковельської міської ради (фракція “Батьківщина”), член постійної комісії міськради з питань освіти, культури, охорони здоров'я, лікар-ендоскопіст відділення діагностики Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання Юрій РУДЬ.

l

– Юрію Євгеновичу, чимало експертів прогнозували, що путін не наважиться на повномасштабне вторгнення. А чи була ця війна несподіванкою для Вас?

– У певній мірі, так. Багато хто з нас не очікував такого розвитку історії. Тепер маємо такі страшні наслідки. Особисто мене і моєї родини війна не торкнулася безпосередньо, але вона зачепила наше близьке оточення. Сьогодні у Ковелі ховають ще одного нашого воїна – хлопця, який жив по сусідству, зростав на моїх очах, товаришував з моїм сином (12 жовтня, у день, коли відбувалася наша розмова, ковельчани прощалися з Героєм Юрієм Махнюком – авт.). Це був хороший хлопчина, тиха й спокійна дитина, батьки якого завжди були готові у разі чого прийти на допомогу, вони добрі та щирі люди. І ось у їхній дім прийшла така біда.  

Страшно усвідомлювати, що через якогось одного нелюда загинуло і гине стільки людей. Моторошно слухати розповіді наших воїнів, котрі повернулися із поля бою й сьогодні проходять у нашому медичному закладі реабілітацію. Але вони налаштовані йти до кінця, до Перемоги, бо розуміють, що вирішується доля української нації, яку ворог прагне знищити. Власне Україна вже перемогла, бо сила не в ракетах та чисельності армії, а в бойовому дусі, в єдності, у самопожертві.

– На роботу депутатського корпусу ці події також вплинули. На Вашу думку, як працює Ковельська міська рада в умовах війни?

– Сесії міської ради відбуваються в плановому режимі. Депутатський корпус працює злагоджено, приймає важливі рішення для нашої громади. Належно працюють профільні комісії. 

Звичайно, у зв'язку з воєнним станом обмежено видатки бюджету на виконання певних робіт. Однак, попри це, нам частково вдалося вирішити одне з нагальних питань для мешканців нашого міста, а саме питання ремонту доріг у мікрорайоні Ковеля-2. Донедавна найбільшою проблемою тут були погані дороги та суцільні ями. Тепер на частині вулиць – нове покриття. Ця робота була започаткована ще у минулому році. Її результати довели, що облаштоване там  білощебеневе покриття, яке є значно дешевшим, ніж асфальтове, за якістю нічим не гірше. Тож сподіваюся, що до кінця цієї каденції у цьому напрямку вдасться ще чимало зробити, й дорогами на другому Ковелі буде зручно їздити і ходити. 

– Ви вже другу каденцію депутат міської ради. Чим нинішній склад Ковельської міської ради відрізняється від попереднього?

– Минулої каденції, на відміну від нинішньої, було багато партійних протиріч. Сьогодні такого протистояння не відчувається. Водночас тоді вдалося багато зробити, зокрема,  велика увага приділялася  медицині. Значні кошти вкладалися в обладнання, ремонти медичних закладів. Тому коли постала проблема з covid-19, то наша лікарня до цього була частково готова, адже мала свою кисневу станцію, були зроблені ремонти в інфекційному та реанімаційному відділеннях, до яких підведено кисень. 

– Зрозуміло, що в умовах війни втілити поточні плани непросто. Але чи є завдання, котрі можливо й необхідно реалізовувати на місцевому рівні вже сьогодні?

– Перш за все, це вирішення поточних питань. 

Якщо говорити про медицину, то є дуже актуальні напрями, які потребують посиленої уваги, в тому числі й, такі, що стосується первинної ланки, адже саме лікарі первинної ланки відіграють важливу роль у боротьбі, зокрема,  з covid-19. Вони є, так би мовити, точкою входу в медичну систему для пацієнта. Тому сьогодні важливо напрацьовувати програми підтримки сімейних лікарів, особливо молодих спеціалістів, які повинні мати стимул тут залишатися і працювати далі. Ці питання буду порушувати у своїй подальшій депутатській роботі. 

– Яка Ваша мета у міській раді? Чи є таке завдання, яке Ви ставите собі як депутат понад усе? От, наприклад, перший і найважливіший пункт...

– Найважливіше для мене – виконати ті обіцянки, які давав людям, йдучи в міську раду. В полі мого зору – питання соціального напрямку, здійснення медичного обслуговування, стану доріг та ін. Якщо конкретно, то першочерговим моїм завданням було сприяти проведенню ремонту доріг в районі “Перевалки”, що на другому Ковелі. Ця робота, як казав вище, триває.

Але є моменти, на які потрібно зважати. От приміром, інколи бувають випадки, коли люди звертаються необгрунтовано, адже з тими чи іншими питаннями, які вони порушують, звертаючись до мене як депутата, в першу чергу, слід звертатися у відповідні відділи та служби міськвиконкому. Тоді проблема вирішиться швидше, без зайвих паперових зволікань. А от якщо реакції не буде, тоді вже варто інформувати про це депутата. Я не працюю задля піару, мені важливий результат, якість і оперативність виконання поставлених завдань. 

– Ви є членом гуманітарної комісії, яка зокрема опікується й питаннями медицини. Які найбільш актуальні проблеми для Ковельської громади існують на сьогоднішній день у цій сфері? Які важливі проєкти втілено, а які заплановано реалізувати?

– Якщо говорити про медицину, то у зв'язку з війною нині призупинено роботу над окремими проєктами. Зокрема, ремонт приміщення колишньої дитячої поліклініки, де мали б змогу працювати вузькопрофільні спеціалісти, – “заморожений” до кінця війни. 

Також, на жаль, зависло питання відкриття амбулаторії сімейної медицини в мікрорайоні Ковеля-2. Однак над цим потрібно працювати, адже сімейна медицина сьогодні потребує підтримки міської влади та громади.

– Будучи діючим лікарем, чи важко поєднувати депутатську роботу з лікарською?

– Поєднувати навантаження на роботі з низкою депутатських клопотів – це уже мій спосіб життя. Якщо я зранку допоміг людині, то маю позитивний заряд енергії  на весь день. Це стосується і депутатської роботи також. До того ж, мені не один рік доводиться жити у такому поєднанні громадської діяльності і професії, які певною мірою тепер вже неможливо відділити одна від одної. 

– Як медик, скажіть: яким навикам ми повинні оволодівати під час війни?

– У такій екстремальній ситуації, як війна, природно, що виникають емоції та думки, про які ми й не здогадуємося в мирний час. І хоч нашого міста війна не торкнулася безпосередньо, але стан внутрішньої тривоги  завжди присутній. Тому важливо навчитися володіти собою, бути спокійними в цій ситуації, вміти впоратися зі своїми емоціями самостійно.

Звичайно, якщо є можливість, йдіть на курси надання першої медичної допомоги. Це не буде зайвим. У критичні моменти рахунок іде на хвилини, і якщо десь загаятися, то можна втратити час і життя людини. Тому дуже важливо, щоб хоча б базові навички були напрацьовані на практиці, щоб людина знала, як і що робити. 

Але про своє здоров'я слід дбати завжди. Не варто ігнорувати скринінг-обстеження. Для нас це незвично і не вважається чимось важливим. Проте дарма. Ідея обстеження зовні здорової людини для попередження хвороби на ранніх стадіях – вже звична практика за кордоном. Доказом ефективності такого підходу є, в порівнянні з нами, достатньо довга тривалість життя у західному світі. Ніхто не буде сперечатися, що попередити хворобу або розпочати лікування вчасно, набагато легше, дешевше і ефективніше, ніж на пізніх стадіях. 

Однак далеко не всі, на жаль, приділяють своєму здоров'ю достатньо уваги. Тому саме сімейний лікар має правильно спрямовувати своїх пацієнтів, пояснювати, розповідати їм про існуючі медичні програми, працювати над медичною грамотністю населення.    

– Як часто до Вас із проблемами звертаються жителі міста та з якими  найчастіше?

– Щодо звернень громадян, очевидно, що найбільше до мене звертаються саме з питань медицини та лікування. Порушують питання побутового й соціального характеру. Чимало було звернень у пік захворюваності на коронавірус. Тому й у цьому плані ми сьогодні повинні бути готовими до будь-якого розвитку подій.

– Які слова Ви хотіли б сказати землякам у цей непростий час?

– Триматися і вірити у Перемогу. Берегти своє здоров'я, бо це – безцінний скарб. Сьогодні найцінніше, що в нас забирають – це життя людей, наших хлопців, цвіту нашої нації. Але потрібно боротися, бо іншого шляху у нас немає.   

Зрештою, перемога буде за нами, частково ми вже перемогли. Ворог не очікував такого спротиву, він не думав, що ми так всі згуртуємося і будемо допомагати один одному. І треба стояти до кінця, щоб відсвяткувати Перемогу над окупантом. Бо після закінчення війни в нас буде дуже багато роботи. Будемо жити і працювати!

Розмову вела 

Вікторія Зінчук.

Наш співрозмовник – депутат Ковельської міської ради (фракція “Батьківщина”), член постійної комісії міськради з питань освіти, культури, охорони здоров'я, лікар-ендоскопіст відділення діагностики Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання Юрій РУДЬ.

ххх

– У певній мірі, так. Багато хто з нас не очікував такого розвитку історії. Тепер маємо такі страшні наслідки. Особисто мене і моєї родини війна не торкнулася безпосередньо, але вона зачепила наше близьке оточення.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 340

Сотні бійців полку "Азов", серед яких є й ковельчани,  залишаються в полоні.  Аби вкотре привернути увагу суспільства, українського та світового, міжнародних організацій ковельчани організовують акції на підтримку військовополонених та їх родин.

Чергова така акція відбулася в рамках благодійного фестивалю БЛАГОFEST задля підтримки Збройних Сил України, який відбувся в Ковелі 9 жовтня. Ковельчани тримали в руках плакати різного змісту, вимагаючи звільнення бійців з полону. Надзвичайно потужно й водночас до болю щемливо прозвучав вірш "Клітка" (автор Петро Мага) у виконанні Альони Малюги-Мельникової.

Крім акції на підтримку "Азову", у рамках фестивалю був проведений аукціон воєнних трофеїв з-під Ізюму, дитяча лотерея. Також можна було насолодитися виступами музикантів, заспівати у караоке, взяти участь у різних акціях, купити сувеніри та солодощі на ярмарку, сфотографуватись біля цікавих локацій, і найголовніше – задонатити на ЗСУ. 

Всього під час заходу зібрано 77537 гривень, які будуть використані на потреби військовослужбовців.

Захід відбувся завдяки спільній праці багатьох людей. Організатори заходу – ГО "Велика ідея" та ГО "Українська Асоціація Захисту Здоров'я "Марлог-Кадуцей". 

Юлія ЛИТВИНЮК.

Сотні бійців полку "Азов", серед яких є й ковельчани,  залишаються в полоні.  Аби вкотре привернути увагу суспільства, українського та світового, міжнародних організацій ковельчани організовують акції на підтримку військовополонених та їх родин.

Чергова така акція відбулася в рамках благодійного фестивалю БЛАГОFEST задля підтримки Збройних Сил України, який відбувся в Ковелі 9 жовтня.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 278

В експозиції Ковельського історичного музею є розділ, присвячений українському визвольному руху у роки німецько-радянської війни та у повоєнний період. 

Тут простежується значна  практична діяльність жінок, зокрема, у медицині, пропаганді, розвідці, бойових діях тощо. І це свідчить про вагомий внесок жіноцтва у розвиток та діяльність оунівського підпілля і загалом в український національно-визвольний рух.

Однією з причин залучення жіноцтва до ОУН була мобільність. Адже в умовах спочатку німецької окупації, а згодом – радянської, жінкам легше було виконувати завдання оунівського підпілля. Українське жіноцтво спочатку виконувало допоміжні ролі, а через певний час на рівні з чоловіками жінки повинні були служити підпіллю зі зброєю в руках. Отже, представниці жіночої статі у лавах ОУН та УПА виконували різні функції – як мирні (лікарі, медсестри та санітарки), напівмирні (друкарки, пропагандистки та зв’язкові), так і військові (розвідниці, учасниці відділів УПА, а часом навіть командири роїв). Вони також дбали про повсякденні потреби повстанців.

Жінки виконували просвітницьку та пропагандистську роботу серед населення, спілкуючись зі школярами, вчителями і звичайними людьми, йшли на ризик та здійснювали своєрідну комунікативну функцію. Дівчата передавали та збирали інформацію, листи, документи, а також доставляли продукти, одяг, ліки, зброю тощо. У разі затримання повідомлення необхідно було знищити. 

Діяльність зв’язкових вимагала фізичної витривалості та міцної психіки, адже доводилося долати великі відстані у будь-яку пору року. Жінки були чудовими розвідницями, яких окупанти недооцінювали, і ставилися до них з меншою підозрою. Розвідниці, переодягнені у селянок, здобували інформацію про пересування загонів ворогів, розповідали про арешти, зради і провокації та повідомляли про загрози. Також вони були гарними провідниками, допомагали повстанцям проходити незнайомими стежками і територіями, йдучи попереду і сигналізуючи про небезпеку.

Нарівні з чоловіками брала участь у багатомісячних рейдах Уляна Погінець. 

В експозиції нашого музею представлена вишита сорочка розвідниці УПА Уляни Погінець (псевдо «Пріся»), передана у музей  Погінцем Степаном Архіповичем. Дівчина – родом із села Дубове Ковельського району, навчалася у гімназії в Ковелі. У Дубовому діяла молодіжна ОУН «Юнаки», якою опікувалися члени ОУН, з-поміж яких була і Уляна Погінець. 

На світлині також бачимо Віру Королюк на псевдо «Христя», керівницю технічної ланки Ковельського окружного проводу ОУН. Дівчина разом із іншими підпільниками найбільше дошкуляли Волинському обкому партії України в так званому «радянському будівництві». І тому перший секретар Волинського обкому КП(б)У Грушецький вимагав від обласного управління МВС ліквідації Ковельського окружного проводу ОУН. 

17 січня 1954 року четверо підпільників групи Василя Сементуха внаслідок пів годинної перестрілки з оперативниками 4-го відділу УМВС, полягли смертю хоробрих. Селянський будинок, у якому переховувались повстанці, спалахнув. Віра Королюк, щоб уникнути полону і не згоріти живцем, застрелилася.

Серед плеяди дівчат, які боролись за самостійну соборну Українську державу були українські підпільниці Ганна Стельмащук, псевдо «Калина» (сестра одного з відомих командирів УПА Юрія Стельмащука «Рудого») та Люба Бахова. 22 травня 1941 року місце перебування підпільників ( сільська клуня неподалік Луцька) оточили енкаведисти. На пропозицію здатися, оунівці у бік ворога кинули гранати. Тоді карателі підпалили солом’яний дах будівлі. Бій продовжувався. На нову вимогу енкаведиста Удахіна здатися двері клуні відчинила дівчина. Вигукнувши: «Гинемо за Україну!», повернулась назад в палаючу клуню.

Всупереч твердженню, що війна – це не жіноча справа, як бачимо, і сьогодні в ЗСУ , і 80 років тому в УПА перебувало чимало представниць прекрасної статі. Жінки, попри постійну небезпеку, пліч-о-пліч із чоловіками боролися за Соборну, вільну і незалежну Українську державу.

Мирослава МОРОЗ.

В експозиції Ковельського історичного музею є розділ, присвячений українському визвольному руху у роки німецько-радянської війни та у повоєнний період. 

Тут простежується значна  практична діяльність жінок, зокрема, у медицині, пропаганді, розвідці, бойових діях тощо. І це свідчить про вагомий внесок жіноцтва у розвиток та діяльність оунівського підпілля і загалом в український національно-визвольний рух.

Однією з причин залучення жіноцтва до ОУН була мобільність. Адже в умовах спочатку німецької окупації, а згодом – радянської, жінкам легше було виконувати завдання оунівського підпілля.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 403

Вперше в Україні Ковельським МТМО придбано високотехнологічну систему екстракорпорального життєзабезпечення (ECLS) "Rotaflow II" шведської компанії "Getinge", яка є лідером серед виробників сучасного медичного обладнання.

Екстракорпоральна мембранна оксигенація (ЕКМО) – це методика підтримки діяльності серця та легень у пацієнтів з серцевою та/чи дихальною недостатністю, в яких функція цих органів порушена досить тривалий час.

EКMO є незамінною, коли звичайні методи лікування уже не працюють. Апарат штучно насичує кров киснем і видаляє вуглекислий газ.

ЕКМО використовується для лікування зупинки серця, одночасно забезпечуючи кровообіг та оксигенацію. ЕКМО застосовують і для підтримки пацієнтів з гострою вірусною пневмонією, пов'язаною з COVID-19, у випадках, коли штучна вентиляція легень недостатня для підтримки рівня насичення крові киснем.

EКMO не виліковує хвороби серця та легень. Пацієнт живе завдяки цій системі, поки очікує на відновлення функцій органів чи на трансплантацію серця або легень. 

Система "Rotaflow II" вперше з'явилася на ринку медичного обладнання у 2021 році. Застосування ЕКМО ставить надання медичної допомоги пацієнтам у Ковельському МТМО на якісно новий надсучасний рівень! Не зупиняємося на досягнутому! Працюємо заради порятунку людських життів, заради Перемоги!

Валентин Вітер, 

генеральний директор Ковельського МТМО.

На світлині: команда спеціалістів ЕКМО Ковельського МТМО.

Вперше в Україні Ковельським МТМО придбано високотехнологічну систему екстракорпорального життєзабезпечення (ECLS) "Rotaflow II" шведської компанії "Getinge", яка є лідером серед виробників сучасного медичного обладнання.

Екстракорпоральна мембранна оксигенація (ЕКМО) – це методика підтримки діяльності серця та легень у пацієнтів з серцевою та/чи дихальною недостатністю, в яких функція цих органів порушена досить тривалий час.

EКMO є незамінною, коли звичайні методи лікування уже не працюють. Апарат штучно насичує кров киснем і видаляє вуглекислий газ.

ЕКМО використовується для лікування зупинки серця, одночасно забезпечуючи кровообіг та оксигенацію. ЕКМО застосовують і для підтримки пацієнтів з гострою вірусною пневмонією, пов'язаною з COVID-19, у випадках, коли штучна вентиляція легень недостатня для підтримки рівня насичення крові киснем.

EКMO не виліковує хвороби серця та легень. Пацієнт живе завдяки цій системі, поки очікує на відновлення функцій органів чи на трансплантацію серця або легень. 

Система "Rotaflow II" вперше з'явилася на ринку медичного обладнання у 2021 році. Застосування ЕКМО ставить надання медичної допомоги пацієнтам у Ковельському МТМО на якісно новий надсучасний рівень! Не зупиняємося на досягнутому! Працюємо заради порятунку людських життів, заради Перемоги!

Валентин Вітер,  генеральний директор Ковельського МТМО.

На світлині: команда спеціалістів ЕКМО Ковельського МТМО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 262

Рак молочної залози – найпоширеніше онкологічне захворювання серед жінок. 

Аби убезпечити себе від цієї хвороби, жінкам необхідно проходити відповідне обстеження – мамографію. Це «золотий стандарт» ранньої діагностики раку грудей.

Мамографія необхідна жінкам у випадках, якщо:

– вік жінки 40 років та більше (з профілактичною метою);

– діагностовано онкологію грудей у матері або бабусі;

– ви помітили будь-які зміни у залозі (вузли, щільні чи болючі ділянки, втягнення соска);

– наявні супутні гінекологічні захворювання.

Жінки, яким 40 і більше років, можуть пройти обстеження безкоштовно зі скеруванням від свого сімейного лікаря або гінеколога.

Чекаємо Вас за адресою: м. Ковель, вул. Незалежності, 22 (каб. № 9 поліклініки).

Обстеження здійснюється за попереднім записом як безпосередньо у кабінеті, так і за номером телефону: 050 468 15 86. 

Пам’ятайте, рак молочних залоз – часто безсимптомне, «тихе» захворювання, яке багато років може себе не проявляти. Саме тому своєчасне виявлення процесу на ранніх стадіях є запорукою успішного лікування!

З турботою про жінок – 

адміністрація 

Ковельського МТМО.

Рак молочної залози – найпоширеніше онкологічне захворювання серед жінок. 

Аби убезпечити себе від цієї хвороби, жінкам необхідно проходити відповідне обстеження – мамографію. Це «золотий стандарт» ранньої діагностики раку грудей.

Мамографія необхідна жінкам у випадках, якщо:

– вік жінки 40 років та більше (з профілактичною метою);

– діагностовано онкологію грудей у матері або бабусі;

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 282

Де общеє добро 

в упадку –

Забудь отця, забуть 

і матку.

Лети повинность

 ісправлять.

Іван Котляревський

З нетерпінням чекаю четверга, особливо, коли іде дощ, день темний, кімнати мовчазні.  Але листоноша принесе улюблену газету, не дивлячись на негоду. Полистаю, чи немає  нотаток  Миколи Григоровича Вельми, завжди цікавих, розсудливих і актуальних, як уже покровителя і дбайливого батька газети. Приємно, що наша земля така багата на обдарованих людей, особливо творців поетичного слова, які відгукуються на всі події, життєві ситуації. І дійсно:

"Уміло керує в редакції Вельма,

Тому й колектив цей згуртований вельми", – написав Віталій Лихобицький нещодавно. А таки так. Колектив не тільки згуртований, а й дуже здібний. Із задоволенням читаю матеріали Світлани Троцюк, Анатолія Семенюка, Вікторії Зінчук та інших дописувачів. 

Візьмемо до прикладу один з останніх номерів газети "Вісті Ковельщини". Високої оцінки заслуговує матеріал Вікторії Зінчук "Боже слово веде до Перемоги". Читаю-перечитую з олівцем в руках, підкреслюю окремі місця, які мені особливо імпонують, примушують задуматися. Все чітко, дохідливо, щиро. Постала перед очима постать Священника з великої літери, воїна, капелана-добровольця, якого ніхто не зобов'язував, а покликала його всеперемагаюча любов до людей, до тих, хто покладає на олтар свободи своє життя, хто мерзне в окопах, хто сильніший від смерті. 

Бути у зоні війни – значить бути у строю з військовими, ділити їхні успіхи і поразки, підтримувати морально, помолитися, подякувати їм за витримку і мужність, робити все можливе, аби їм було хоч трішки легше. 

Прямо і відверто говорить отець Матвій про УПЦ МП: якщо вони кажуть, що "ми – українська церква, то говорять неправду, тому що й досі підпорядковуються російській церкві, а митрополит Онуфрій кожної неділі молиться  за патріарха московського, який благословляє  росгвардію на знищення України". Тому дивуюся, як можуть матері, сестри підтримувати московську церкву, сини, брати яких воюють з рашистами!

День народження… Ще й який: 25 років дружині. А отець Матвій не за святковим столом, а вирушає  на ротацію, бо хто, як не він? І почалася нова сторінка в житті: самовіддана праця за покликанням і багатогранна діяльність людини-патріота. 

"Війна навчила нас молитись", – каже мій сусід-солдат Микола Артинюк. На щастя, підтримують отця Матвія мислячі люди Люблинця. А це окрилює, додає наснаги і впевненості, що ти на правильній дорозі. 

Наш голобський священник отець Андрій Сех теж уже кілька разів з гуманітарною місією був на Сході.

Газеті – 83! Такій цікавій і визнаній, як кращій. Прикро читати, що вона лише тримається "на плаву". Відколи це почали знецінювати Слово? Невже і тут треба шукати волонтерів і спонсорів для існування? Та якби не газета, то де ми ознайомилися б із зверненням Президента України до воїнів? Невідомо,  з якою метою закрито кілька цікавих телеканалів. 

Треба твердо пам’ятати, що Слово своєї ваги не повинно втрачати, незважаючи ні на які обставини. Ми не дике плем'я, а цивілізований народ і потребуємо друкованого слова, місцевої газети, яка охоплює все, що нас цікавить. Тому повинна бути під надійним захистом державних органів!

Лідія ГАРЛІНСЬКА. 

З нетерпінням чекаю четверга, особливо, коли іде дощ, день темний, кімнати мовчазні.  Але листоноша принесе улюблену газету, не дивлячись на негоду. Полистаю, чи немає  нотаток  Миколи Григоровича Вельми, завжди цікавих, розсудливих і актуальних, як уже покровителя і дбайливого батька газети. Приємно, що наша земля така багата на обдарованих людей, особливо творців поетичного слова, які відгукуються на всі події, життєві ситуації. І дійсно:

 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 219

На отчій землі

Десь на крайнебі клубочаться хмари, 

Просвіток дальній в туманній імлі.

Доки нам світять високі Стожари, 

Ми не здригнемось на отчій землі.

Предки недарма вороних сідлали,

З піхов виймаючи гострі шаблі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не ослабнем на отчій землі.

Ранок століття зніма окуляри, 

Сповідь твою понесуть журавлі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не зігнемось на отчій землі.

Мила, прокинься, весняні заграви

Вже заблукали на яснім чолі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не зблукаєм на отчій землі.

Хтось із блаженством іде до відправи,

Хтось боронити Вітчизну звелів.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не відступим на отчій землі.

Рід хліборобський піде за оралом,

В кузнях задзвонять нові ковалі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми обнадієм на отчій землі.

Час не шукати зманливої слави,

Завжди прямуєм на міцнім крилі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми ще змужнієм на отчій землі.

Дай ожити струні

По життєвих стежках пролітаєш на крилах

І вино молодо ще в очах твоїх бродить.

Може, комусь щасливу надію збудила,

Чи приносила радість журливу

За велінням жіночої вроди.

Зупинися на мить, незнайомко зваблива,

Дай ожити струні призабутих мелодій.

Промайне і замрія твоя полохлива,

І усмішка, як виклик, цнотлива, 

Потривожені спалахом вроди.

В’язь остуджених стежин

Позабута хутірська доріжка

Не згубила свого путівця.

Вишивка зеленого моріжка

Повелась у густих пшеницях.

Орачі карнали череслами,

Землеміри зносили межу,

А вона, затравлена літами,

Вже свою вистелює стежу.

Битим шляхом стогнуть ваговози,

Хтось до рідних курить на авто,

Лиш сюди, де всохли верболози,

Не заверне із гостей ніхто.

Та вона, напевно, пам'ятає

Дзвін копит на сиві вужари.

Юнки сміх в зеленому розмаї,

Хресний хід посушної пори.

Не забула співи вечорові

Горлиць молодих на виданні,

Як за милі личка чорноброві

Парубки чубились хутірні.

Прилітав із вирію лелека,

А звідсіль везли на чужину.

І листи приходили здалека

У її обжиту глушину.

Вишнею згасала біля хати,

Спомином лишилася для всіх.

Не одного виряджала мати

На розвилку хутірських доріг.

А тепер візниць уже не чути

І замовк вечірній передзвін.

Та чомусь все манить завернути

Бліда в'язь остуджених стежин.

Непогасна свіча

Як довкола потіха, то ти замовкаєш

І здивований блиск промайне на очах.

Я не знаю чому, але ніжно зітхаєш, 

Коли присмак зігріє тремтяча свіча.

Повсякчас потаємна, стрімка, невпізнана,

Хоч сльозою зринає неждана печаль. 

Повернися обличчям, шаноблива панна,

Розбуди, заворож, мерехтлива свіча!

Ти хмурнієш тоді, як подруги ридають,

І щебечеш на слух, як дзюркоче ручай.

За вечірнім вікном блискавиці палають,

Розбуди, полони, неповторна свіча!

Спом’янемо минувшини роки воскреслі,

Берег річки надій і далекий причал,

Що з собою взяли і чого не пронесли.

Розбуди, потривож, непогасна свіча.

Нам довіку в житті заповітно судилось,

Що чекаєм підмоги близького плеча.

Забували невдачі, крізь сльози молились,

Розбуди, возсіяй, незрадлива свіча!

Не зав’янув 

ще цвіт...

Не зав’янув ще цвіт, заворожений зорями,

Не замовкли дрозди у поліських гаях.

Напливають жита,

Напливають жита молодими прибоями

Та кигичуть чайки на старих болотах.

Десь голубиться річка,

Десь голубиться річка у давньому спомині,

На вербових човнах пропливли береги.

Затепліли лататтям,

Затепліли лататтям остуджені повені, 

В оксамит-шаровари вдяглися луги.

На селі розпогодиться,

На селі розпогодиться красною дниною,

Вийде ранок збивати росу на траві.

У розквітлих садках,

У розквітлих садках пахне медом, калиною

Та родинним димком на вишневій зорі.

Обнімається вітер,

Обнімається вітер із синіми хмарами,

А веселка рушник розіслала рясний.

Небеса нам засвітять,

Небеса нам засвітять нічними загравами

На щасливо безсрібнім весіллі весни.

Заграє знов 

у хаті скрипка

Там, де дуби стоять крислаті,

Між ними сосна, що зігнулась,

Прийшла дівчина гриби збирати,

Але додому не повернулась.

Одні казали: мов, заблукала

(Таке буває ненароком).

А інші – начебто спіткала

Якогось зайду-приволоку.

В тяжкій журбі кохана мама,

Бабуся сльози проливає.

Вони засліпли від нестями,

Яка їм біллю серце крає.

…Можливо, стукне в рідну шибку

Та усміхнеться на порозі.

І знов заграє у хаті скрипка,

Що так подобалась небозі.

Шепне на вушко, що закохалась

Без тями в хлопця молодого,

І як любила, як признавалась,

Бо це ж усе іде від Бога.

Її знайшли поспіль замрійну

У безнадійнім чаруванні.

Тремти, тремти, зоря вечірня,

Нагадуй радісне світання.

Її знайшли в глухому лісі

Хоч зголоднілу та живою.

Дрозди співали на узліссі,

Дуби шептались між собою.

Рідні краєвиди

Стохід розлився, поплив осокою,

Тихі оселі ще тануть в імлі.

Дід моложаво сідає з косою,

Внука примостить на хисткім човні.

Берег пологий і верби похилі,

Б’ють на ковбанях прачами лини.

Врозтіч збігають розвеслені хвилі, 

Річка свої додивляється сни.

Сіно в заплавах на часі косити,

Онде пасеться яка череда!

Йдуть спозарання по стежці

 промитій,

В заростях хлюпає тепла вода.

Ляжуть оберемком мокрі покоси,

В добрім захваті не зігнеш спини.

Дід крізь очей нестаріючу просинь

Молить, щоб день не захмаривсь

 ясний.

На суходолі в розщепі береза

Сіно досушить ув копицях.

Парно шурхочуть наклепані леза.

Сочиться піт з молодого лиця.

…Стохід улігся, зашерх осокою,

Дідова хата в старому садку.

Внук до села приїздить головою,

Школу виводять майстри гомінку.

Світи вогонь прожитих стріч

Спіткались з нею віч-на-віч

Через років десятиліття.

Гори вогонь минулих стріч,

Тремти в росі зелене віття.

В житті зазнали протиріч,

Були невдачі і падіння.

Світи вогонь забутих стріч,

Не засихай, старе коріння.

Думки летіли усебіч,

Та зцілились в буденній прозі.

Іскрись вогонь далеких стріч

 На кожним обраній дорозі.

Знайомих друзів не каліч 

Чи гірким словом чи діянням.

Жеврій вогонь тривожних стріч,

Буди найкращі поривання.

Згадаймо й тих, хто потойбіч

Про себе пам'ять воскрешає.

Явись вогонь нетлінних стріч,

Який ніколи не згасає.

Чи хмарний день, чи в  зорях ніч,

Свої видніються стожари.

Палай вогонь жаданих стріч,

Як весняні горять заграви.

…Зустрілись з нею віч-на-віч

Зі слізьми споминів і згадок.

Сіяй вогонь прожитих стріч,

Що для душі – незримий спадок.

Ігор ПАВЛЮК.

НА СВІТЛИНАХ: Ігор Павлюк в молоді роки; редактор газети “Вісті Ковельщини” Микола Вельма вручає своєму заступнику вітальний адрес з нагоди ювілею.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 276

Зачепила мене одна життєва історія, тож вирішила поділитися нею з читачами газети.

Жити – це вже щастя. Лишень треба навчитися – просто жити.  Щастя не купиш і не позичиш. Це те, що ти, мабуть, заслужив. Тому й буває, що в одного кругом благодать, а в іншого – навпаки.

Арсен змалку купався в розкоші. Батьки не відмовляли ні в чому, бо мали можливість, а він – одинак. От і звик хлопець брати все і мати від того велике задоволення. Але ж рано чи пізно треба за все розплачуватись. Та це не дуже його хвилювало. Не вдалось одне, за друге брався, не роблячи з попереднього  висновок. Так і жив, як перекотиполе. Батьки не дуже цим переймались, аби здоровий був. Колись порозумнішає. 

А діти – це екзамен, який батьки складають  перед Богом. Батьки Арсенові не склали його.

Звабивши дівчину, Арсен залишив її наодинці з дитям. Може, це не його, кинув їй на прощання і зник.

А Олеся? Знала, що він пестунчик і все має: дім у батьків, машина, дача… На що надіялась? Попасти в рай? 

Вона жила з бабусею, бо батька й не знала. Він ще до народження доньки залишив цей світ через хворобу. А мати, як і багато таких, шукала щастя–долю в Італії. Дочці присилала через земляків гроші, аби вчилась. А вона ото так навчилась…

Щастя, що бабуся поруч і допомагала глядіти правнучка.

Коли ж мати дізналася про її вчинок, відмовилась посилати гроші. На бабусину пенсію не дуже надіялась, бо старенькій самій треба було на все. Допомога від держави як матері-одиночці її не тішила, бо це виходить, що син лише народився і вже матір годує, а не вона його. Прикро! Ті гроші на книжку клала синові на майбутнє. 

Вирішила шукати роботу. А куди ж без освіти? Або санітаркою, або прибиральницею чи посудомийкою. От і мила посуд в ресторані. На чоловіків і не дивилась. Обпеклась раз – і на все життя  наука. Зате на неї задивлялись: молода, красива, прудка в роботі. Якось навіть директор ресторану звернув на неї увагу. Чому така, мовляв, в розквіті краси і молодості, працює, а не вчиться чи не шукає більш престижнішої роботи? А коли взнав, перейнявся співчуттям до дівчини. 

– Життя зламалось, пішло під укіс. Моє щастя десь загубилось. Більше його не шукатиму, буду жити для сина, виховуватиму так, щоб не був  підлим, як його батько.

Нічого не сказав Петро Іванович. Але з того часу придивлявся до Олесі. 

Якось, прослідкувавши за нею, побачив з дитям, коли у вихідний відпочивала в парку. Задивився не на  неї, а на хлопчика. Таке миле дитя. У нього аж серце защеміло. І оце ж дитя вже безбатченко? Як же складеться його доля? Сидів у машині недалеко і думу думав…

…І згадалось своє. Дитячий будинок, бо батьків не знав і не відав. Школа, армія. А там пройшов крізь пекло Афганістану. Був у складі миротворців в Косово. Знав лише тяжкі випробування. А коли вернувся живий-здоровий, розпочав з нуля. Про одруження і мови не було, бо куди ж приведе дружину, як сам не має кутка? Вчився заочно в торгово-економічному виші і працював на будівництві. Спочатку жив у гуртожитку. Потім заробив на квартиру. Тепер можна й сім’ю заводити. Оглянувся, аж уже за 30 перевалило. Хто ж за старого заміж піде? А як же хотілось, ніколи не маючи сім’ї, мати власну. Прихильниць було багато. Де ж: ресторатор, квартира, машина. Та жодна не хвилювала, не зачепила серце. А тут не стільки Олеся, як ще її синочок приглянувся…

…Підійшов, привітався, взяв малого на руки. 

– Ой, Петре Івановичу, несподівана зустріч! А сама подумала: як було б гарно, щоб це був татко для синочка.

– Не Петро Іванович, а Петро. Я не на службі, а на відпочинку. А зустріч сподівана і запланована.

–?...

–Так, так, Олесю. Я давно слідкую за тобою і хочу тобі запропонувати стати моєю дружиною. Досить мені холостякувати, а малому твоєму рости без батька. Ну як, Руслане Петровичу, поцілуй  татка, я давно скучив за тобою, – і перший чмокнув малого в обидві щічки.

– Вже нагулялись? Ідемо додому.

– Куди? – це Олеся здивовано.

– Як куди? До мене. Чи, може, мама, Русланчику, не хоче такого татка старого для тебе? Хоче молодого?

Олеся заплакала, підійшла, поцілувала  Петра.

– Це знак згоди значить?

– Таке щастя мені й не снилось. Я вже не кажу про себе, бо давно Ви як людина мені сподобались, а зворушило ще й те, що рідний батько відмовився від сина, а чужий став ріднішим. Треба ж бабусю повідомити, щоб не хвилювалась.

– А бабуся все знає і рада за нас з тобою. 

–?..

– Я вже був у неї, ми все обговорили. І вона збирає речі, бо ми і її заберемо. Обіцяла глядіти Русланчика, а ти будеш вчитися.

Олеся знову заплакала від хвилювання.

– Сьогодні я, мабуть, найщасливіша за всіх людей.

– Не тільки ти, а ми втрьох щасливі, – мовив Петро і обняв ще й Олесю. – А сльози сьогодні і завжди, щоб були останні. 

–Це від радості і щастя. 

Валентина ОСТАПЧУК.

Зачепила мене одна життєва історія, тож вирішила поділитися нею з читачами газети.

Жити – це вже щастя. Лишень треба навчитися – просто жити.  Щастя не купиш і не позичиш. Це те, що ти, мабуть, заслужив. Тому й буває, що в одного кругом благодать, а в іншого – навпаки.

Арсен змалку купався в розкоші. Батьки не відмовляли ні в чому, бо мали можливість, а він – одинак.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 337

Від четверга  

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 336