В трудівників села легких пір року не буває. Але особливо відповідальним  для них є літо, коли стартує  збирання сільськогосподарських культур. І розпочинають цю кампанію, яка триватиме до пізньої осені, жнива.

В розпалі  косовиця  й обмолот зернових на Волині, в тому числі  на Ковельщині. Проходять вони в умовах воєнного стану, спричиненого агресією Росії проти України. І хоч у наших краях бомби не падають, ситуація все одно напружена. Адже багато з наших земляків призвані до лав Збройних Сил, загонів територіальної оборони. Негативно впливають на перебіг жнивних робіт підвищення цін на паливно-мастильні матеріали, їх нестача. Чимало сімей зазнали непоправних втрат – смертей своїх рідних, які загинули в боях за територіальну цілісність і незалежність рідної держави.

Однак  люди розуміють: війна війною, але потрібно дати господарський лад вирощеному врожаю. Адже  буде хліб – буде Україна, буде жадана Перемога над зухвалим ворогом. Як  повідомив нещодавно начальник управління агропромислового розвитку Волинської обласної військової адміністрації Юрій Горбенко, волинські аграрії організовано приступили до жнивних робіт. Види на врожай непогані, тому є надія, що буде намолочено хліба не менше, аніж торік.

А площі до збирання в нашій області значні. Зокрема, зернові культури займають 323 тисячі гектарів, з них 177  тисяч — озимі,146 – ярі. Ранніми зерновими зайнято понад 260 тисяч гектарів, в т. ч. пшениця – 165 тисяч, жито – 23,4 тисячі, овес – 35 тисяч гектарів. До збирання – чималі  площі кукурудзи, сої, соняшника, ріпаку. Вирощують волинські селяни й гречку на 2 тисячах гектарів.

Органи влади, в міру можливостей, підтримують село, хоч, безперечно, у них проблем нині вистачає. Однак, як повідомив Юрій Горбенко, у Ковельському районі, наприклад, знайшли можливість зустрітися напередодні жнив з аграріями, щоб обговорити проблеми, які чекають свого розв’язання, намітити шляхи вирішення невідкладних питань. Голова районної військової адміністрації Ольга Черен постійно тримає зв’язок із сільгоспвиробниками, відвідує  особисто господарства.

 Успішно жнивують у СТОВ  «Ратнівський аграрій», який очолює Валентин Бебес. Відповідну інформацію ми віднайшли в мережі фейсбук, де розміщені світлини із жнивного «фронту» господарства. У повідомленні від 4 липня ц.р. зазначено: «На Волині у СТОВ «Ратнівський аграрій розпочали жнива – збирання озимого ячменю. Час жнив – це підсумок усієї багатоденної важкої праці  впродовж сезону, це час надій та сподівань, що Україна буде з хлібом.

Виконувати  найвідповідальніше завдання аграріям із Ратнівщини допомагають високопродуктивні зернозбиральні комбайни New Holland. Дякуємо захисникам України за можливість працювати сьогодні, щоб забезпечити країну хлібом!».

Тож побажаємо й трудівникам «Ратнівського  аграрія»,    всіх сільськогосподарських підприємств,  фермерам та одноосібникам  Ковельщини  щедрого зажинку, гарної погоди і найголовніше – мирних жнив! Про їх хід будемо  інформувати в наступних номерах газети.

Наш кор.

НА СВІТЛИНАХ: жнива у СТОВ «Ратнівський аграрій».   

В трудівників села легких пір року не буває. Але особливо відповідальним  для них є літо, коли стартує  збирання сільськогосподарських культур. І розпочинають цю кампанію, яка триватиме до пізньої осені, жнива.

В розпалі  косовиця  й обмолот зернових на Волині, в тому числі  на Ковельщині. Проходять вони в умовах воєнного стану, спричиненого агресією Росії проти України. І хоч у наших краях бомби не падають, ситуація все одно напружена. Адже багато з наших земляків призвані до лав Збройних Сил, загонів територіальної оборони. Негативно впливають на перебіг жнивних робіт підвищення цін на паливно-мастильні матеріали, їх нестача. Чимало сімей зазнали непоправних втрат – смертей своїх рідних, які загинули в боях за територіальну цілісність і незалежність рідної держави.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 263

Минуло більше чотирьох місяців з початку повномасштабної війни росії проти України. Багато наших земляків різного віку, соціального статусу, професій взяли до рук зброю, решта – ведуть боротьбу на культурному фронті, займаються волонтерством, збором коштів. Як змінилося життя депутатів Ковельської міської ради, ковельчан з початком війни, над якими питаннями працюють народні обранці, як живе місто сьогодні, про це – у розмові з депутатом Ковельської міської ради, директором центру професійного розвитку педагогічних працівників Ковельської міської ради Світланою ВЕРЧУК.   

— Світлано Степанівно, як війна вплинула на Вас як особистість, як позначилася на Вашій професійній, депутатській діяльності?

— Кожен з нас, депутатів міськради, в перші дні війни почав шукати можливість бути чимось корисним. Дуже важливо було знайти свою сферу діяльності, ту «нішу», де ти зміг би бути максимально корисним. Мені в цьому допомогли заступник міського голови Наталія Маленицька та секретар міської ради Оксана Багнова, які запропонували очолити на той час дуже важливу місію: зустрічати переселенців та розселяти людей, котрі втікали з рідних домівок, рятуючись від ворожих бомбувань та обстрілів. 

Досить важко було. Але, водночас, усі будуть згадувати перші дні війни й з певним позитивом, адже такої безкорисливої самовіддачі раніше не доводилося спостерігати – люди жили одним життям, одним поривом – допомогти, підтримати, оточити увагою тих, хто цього потребує.

— Зокрема й освітяни Ковеля доклали до цієї справи чимало зусиль...

— Щодо працівників освіти, то вони не тільки зустрічали і розселяли переселенців, а й плели сітки, готували їсти, робили безліч непомітних, але надзвичайно важливих речей. Вони виходили на нічні чергування, поряд з іншими волонтерами забезпечували життєдіяльність Ковельського вокзалу, дбали про тих, кого спіткало горе.

Пригадуючи ті дні, вражаюся тим, які ковельчани відкриті і добрі! Їхні дії протирічать усім твердженням про те, що український менталітет має певні негативні риси, мовляв, «наша хата скраю…». Але, як показали останні події, українцям притаманна ще одна унікальна риса – згуртовуватися в єдиному пориві, коли трапляється біда. Часом приїжджі наші співвітчизники, дякуючи, говорили, що вони для нас, напевно, цього не робили б. 

Ми ж, у свою чергу, казали: робили б, так само зустрічали і допомагали б, бо в такі моменти відкриваються інші риси, інші здібності та можливості. І їх важливо реалізувати. Як це, наприклад, вдалося нашому земляку, члену виконкому  міської ради Сергію Панасюку. Він володіє колосальними організаторськими здібностями, надзвичайною енергетикою, яка навколо себе об’єднала людей. Він активно працював протягом усього часу — від початку, коли було все досить хаотично, і дотепер, коли процес налагодився.

Я «відкрила» для себе наші релігійні громади християн-п’ятидесятників. У силу обставин, можливо, через брак міжконфесійного спілкування, в декого з нас до них упереджене ставлення. Але ці люди надзвичайно великі патріоти, які роблять справу без абсолютного розголосу. Вони їдуть, ризикуючи життям у «гарячі» точки нашої країни, аби надати необхідну допомогу бійцям, жителям прифронтових територій. Так, вони не беруть у руки зброю, але їхній фронт — тут, і вони дуже міцно його тримають.

Не можу не згадати про людей, моїх телефонних знайомих, яких я ще й досі  ніколи не бачила. Мій телефон був на «гарячій» лінії, уже було відомо, що я займаюся розселенням приїжджих. Тому до мене телефонували ковельчани, котрі пропонували своє житло переселенцям. Це, зокрема, наші земляки Сергій та  Руслан, котрі в будь-який час були готові прихистити у себе людей. Й не тільки давали їм дах над головою, а й цілковито брали під опіку: допомагали з харчуванням, отримати медичні послуги, зареєструватися тощо. Хочу, нарешті, зустрітися з ними і особисто подякувати, сказати цим людям, як ними захоплююся. 

— А все-таки, як місцеві мешканці реагують на приїжджих? З якими настроями зустрічають російськомовних наших громадян?

— З «мовною проблемою» стикатися не доводилося. Мені достатньо було не переходити на російську мову. До мене можуть далі говорити російською, але зазвичай люди переходять на українську мову. Категоричності у цьому плані особисто в мене немає, адже серед ворогів можуть бути і ті, хто розмовляє українською і одягає вишиванки.

— Можливо, торкнуся особистого, та знаю, що Ваші найрідніші люди – чоловік і син — сьогодні на передовій. Чи важко чекати?

— Звісно. Так, як і всім, у кого близькі люди на війні – коли живеш від дзвінка до дзвінка, від «плюсика» до «плюсика» в смс. Мій син воює вже вісім років. З цим   навчилася жити. Не можна плакатися та бідкатись, а треба щось робити, аби допомогти нашим воякам наблизити Перемогу. Наші близькі, які зараз воюють, чекають від нас підтримки, впевненості, твердості духу. Навіть коли у тебе крається серце, не можна цього показувати, а транслювати своїм чоловікам впевненість у силах. Вони у нас ці сили черпають.

— Які першочергові завдання доводиться вирішувати сьогодні депутатам Ковельської міської ради?

— Як на мене, унікальність складу Ковельської міської ради в тому, що ми вміємо домовлятися. Ми прийшли з різних політичних партій, у нас різні політичні лідери. Зокрема, я — член депутатської фракції «Європейська Солідарність», яка є опозиційною силою. Але опозиція в Україні – це не бездумне протистояння тОму, що робить чинна влада. Наша фракція була завжди конструктивною. Якщо питання стосується життєдіяльності міста, добробуту наших громадян, тут немає місця політичним баталіям. Так було і до війни. А після повномасштабного вторгнення  як і на рівні держави, у нас   з’явилася домовленість щодо неприпустимості якихось політичних протистоянь. Натомість повинні стояти стіною, робити одну спільну справу заради однієї мети – Перемоги. Тому всі наші прапорці сьогодні «під столом».

Пригадую, що декілька днів після початку війни зібралася сесія міської ради. І, знаєте, усі, й народні обранці в тому числі, вражалися тим, що на ній був присутній практично весь депутатський склад ради. І вже на той момент усі знайшли свою “нішу” роботи. Серед депутатів Ковельської міської ради немає таких, хто не задіяний у справу наближення Перемоги. І роблять вони її, не афішуючи, а тому, що вони не можуть по-іншому й використовують задля спільної роботи усі свої можливості, вплив і важелі.

— Можливо, зараз про це й рано говорити, та все ж багатьох ковельчан цікавить, наскільки готові навчальні заклади нашого міста до нового навчального року в умовах воєнного стану?

— Цим питанням безпосередньо займається начальник управління освіти міськвиконкому Віктор Бичковський, курує роботу в цьому напрямку заступник міського голови Наталія Маленицька. Міська влада багато робить для того, щоб наші навчальні заклади були максимально готові до початку навчального року. Всі заклади, в яких є укриття або приміщення, які можуть стати укриттями, зараз дуже активно готуються до цього. 

Директори шкіл зараз опрацьовують питання, в якому режимі відбуватиметься навчальний процес. Серед варіантів — позмінне навчання, адже у навчальному закладі може перебувати рівно стільки дітей, скільки вміщує укриття. А кількість дітей значно перевищує кількість таких місць. Тому під час освітнього процесу застосовуватимуться елементи дистанційного навчання, консультації. 

Як ми зможемо розпочати навчальний рік, залежить й від перебігу бойових дій, наскільки це буде безпечно. Звісно, якщо у закладі немає укриття, навчання в режимі офлайн відбуватися не може.

— Ви вперше взяли участь у місцевих виборах, і одразу «пройшли» в раду депутатом. Як Вам, освітянину, займатися політичною діяльністю?

— Депутатом я стала два роки тому, але я не можу сказати, що я була політично неактивна до цього. Просто настає пора, коли усвідомлюєш, що, ставши депутатом, готовий вирішувати питання, які диктує сьогодення. Свого часу я зрозуміла, що я готова діяти, відстоювати свою думку. Звісно, прийняла таке рішення, у першу чергу, аби лобіювати інтереси освіти, медицини, культури, духовні засади, тому що це дуже важливо. 

Я завжди казала своїм колегам-освітянам, щоб вони йшли у депутати. Адже, якщо ти хочеш щось змінити, – змінюй. Не подобається, як в тебе біля будинку, – вийди й прибери. Не подобається політика — іди в політику, змінюй її.  

— В раді Ви очолюєте гуманітарну комісію, яка опікується питаннями освіти, культури, охорони здоров’я, материнства і дитинства, соціального захисту населення, спорту і фізичної культури, в справах сім’ї і молоді та релігії. Які найбільш актуальні проблеми для Ковеля існують на сьогоднішній день у всіх цих сферах? Чи вдалося вже досягти певних результатів роботи?

— Зараз актуальне питання оздоровлення дітей, адже багато було дебатів з приводу того, чи варто сьогодні наших юних мешканців оздоровлювати, так би мовити, «на асфальті». Але ми повинні пам’ятати про те, що є працюючі батьки, яким немає на кого залишати своїх дітей. І принаймні на час роботи табору батьки можуть бути впевнені, що дитина доглянута, з користю  організоване її дозвілля. Тому дирекції шкіл провели анкетування серед батьків стосовно функціонування пришкільних таборів. У результаті їх відкрили там, де була така потреба. Але сьогодні ми — одна з громад, яка має такі оздоровчі табори.

Інше питання – підготовка до нового навчального року, аби ми змогли хоча би частково дітей навчати офлайн, особливо це стосується початкових класів.

Щодо соціального захисту населення, то в нашому місті живуть люди, які постраждали внаслідок ворожої агресії та потребують допомоги й опіки – це переселенці, наші земляки, рідних яких забрала війна. Про них не можна забувати.

Сьогодні стоїть дуже гостро питання можливості возз’єднання УПЦ МП з Православною церквою України. Це позиція  багатьох, зокрема абсолютної більшості депутатів міської ради, яких, власне, й уповноважили виборці висловити думку про те, що московському патріархату – рупору пропаганди кремля – не місце в нашій громаді та в Україні. Хоча, як на мене, це має бути процес еволюційний. Не можна заборонити любити, вірити, молитися. Людина повинна усвідомити окремі моменти сама. І я хотіла б, щоби українці більше думали і не піддавалися на маніпуляції та вплив. Бо й серед моїх знайомих є чимало людей достойних, яких я глибоко поважаю і які є прихожанами церков московського патріархату.  Я не можу їх засуджувати, а лише переконувати й закликати зробити цей рішучий і важливий крок.

І це тривалий процес. Так як в інших, так і у цьому напрямку  міська рада працює в правовому полі і не може приймати незаконних рішень. Але депутати можуть висловлювати своє ставлення до певних питань. Тож на останній сесії міської ради ми прийняли звернення до Верховної Ради України, Президента України В. Зеленського та голови Волинської обласної військової  адміністрації Ю. Погуляйка про прийняття законопроєкту щодо заборони московського патріархату на теренах України. Це — наша позиція, і мені хотілося б, щоб людей, які підтримують цю позицію, ставало більше. Інакше ми просто не вистоїмо в цій війні. Бо мало мати сильну армію, згуртоване суспільство. Ми повинні єднатися й духовно. Якщо ми будимо єдиними у всіх трьох складових, тоді ми швидше досягнемо Перемоги. 

— Поговоримо про Вашу депутатську роботу безпосередньо із виборцями. З якими саме проблемами звертаються люди?

— Спектр питань дуже широкий. Перш за все, щодо надання матеріальної допомоги. Окрім того, що в міській раді очолюю гуманітарну комісію, я є членом комісії з питань соціального захисту населення. Складне матеріальне становище, важкі хвороби, нестатки... До цього з такою концентрацією людської біди ще не доводилося зіштовхуватися, раніше навіть і не уявляла, що стільки її є... 

Залишаються невирішеними окремі питання, які стосуються функціонування у місті громадського транспорту. Зокрема, я проживаю в мікрорайоні вулиці Черняховського, куди лише тричі на день їздить «маршрутка». Люди практично залишилися відрізаними від центру міста. А далеко не у всіх мешканців цього мікрорайону є транспортні засоби, багато з них – люди пенсійного віку, з маленькими дітьми і ті, хто змушений щодня добиратися на роботу у центр міста. 

Шкода, що наразі ми не можемо вплинути на перевізника, але, з іншого боку, розуміємо, що він не може собі у збиток возити людей. Але потрібно знаходити порозуміння. Тому що є інтерес перевізника і інтерес жителів. Якщо перевізника не влаштовують умови його маршруту, він повинен відмовитися від нього.

Або ж у цьому конкретному випадку потрібно було б продовжити  інші існуючі маршрути. Але для того, щоб з мікрорайону «Сільмаш» автобус їхав далі, потрібно відрізок дороги від вул. Боровця до вул. Черняховського, яка грейдерується й сьогодні не є найгіршою, обов’язково заасфальтувати. Це питання наразі вирішується. Вже виготовлено проєктно-кошторисну документацію. Звісно, на це потрібен час, але люди живуть сьогоднішнім днем, тому «на завтра» відкладати деякі речі теж не можна. 

У нашій громаді є чимало активістів, які звертаються до нас, депутатів, дають перелік питань, які, на їхню думку, треба розглядати. За цими зверненнями багато хто з моїх колег і я зокрема готуємо депутатські запити та звернення. А це — ознака розвитку нашого громадянського суспільства, тому що маємо дуже багато небайдужих людей.

 Здорова критика влади теж повинна мати місце. Вона не завжди справедлива, як правило, неприємна, але дозволяє робити висновки і певним чином коригувати роботу депутатів у тому числі.

— Що потрібно, на Вашу думку, зробити, щоб у місті було комфортніше жити, щоб залишалися молоді люди, щоб місто росло і розвивалося?

— Порівнюючи Ковель з іншими містами з таким же, а то й більшим бюджетом, варто сказати, що за інфраструктурою та комфортом ми на досить високому рівні. Наше місто компактне і зручне. Ростити й виховувати дітей, давати їм дошкільне виховання, шкільну освіту, залучати до позашкілля – у цьому на наше місто можна тільки рівнятися. Теперішній Ковель – це сучасне місто із затишною атмосферою. Його люблять, і в нього вкладають не тільки любов, але й кошти. Це місто, яке розвивається.

Звичайно, нам є над чим працювати, є багато проблем, які треба вирішувати. Впевнена, що коли закінчиться війна, і вдасться реалізувати всі ті плани, які поставили перед собою міська влада і депутатський корпус, то Ковель стане ще кращим.

— Могли б відзначити людей, які сьогодні роблять особливий внесок у нашу Перемогу сьогодні?

—Таких людей дуже багато, частково про них уже згадувала. Мабуть, не варто говорити про персоналії, тому що можу про когось забути. Але я хочу сказати, що це всі, абсолютно всі, колективи наших закладів освіти: від директорів шкіл, вчителів до технічних працівників. Це – весь депутатський корпус. Кожен робить свою роботу.

Нещодавно прочитала пост мого товариша Едуарда Сколінчука, який служить на Сході з перших днів війни. Він збирав гроші на запчастини, і за дві години зібрав необхідну суму. Назвав людей, котрі відгукнулися й так оперативно надали необхідні кошти. 

Це ті люди, які прихистили переселенців, опікуються ними, які сортували гуманітарну допомогу, розвантажували її, і ніхто не чекав за це подяки. І не чекає.

Ніхто ніколи не говорить про зусилля нашої влади, зокрема, міського голови Ігоря Чайки, його заступників, керівників відділів і служб міськвиконкому. З одного боку це – їхня робота, вони виконують свої посадові обов’язки. Але можна діяти в рамках посадових інструкцій, а можна робити понад них. Вони роблять понад, бо мають для цього більше можливостей, які використовують на сто відсотків. 

Ці люди в «тіні», але гідні того, щоби про них говорили, згадували і їм щиро дякували.  

Розмовляла 

Вікторія ЗІНЧУК. 

Минуло більше чотирьох місяців з початку повномасштабної війни росії проти України. Багато наших земляків різного віку, соціального статусу, професій взяли до рук зброю, решта – ведуть боротьбу на культурному фронті, займаються волонтерством, збором коштів. Як змінилося життя депутатів Ковельської міської ради, ковельчан з початком війни, над якими питаннями працюють народні обранці, як живе місто сьогодні, про це – у розмові з депутатом Ковельської міської ради, директором центру професійного розвитку педагогічних працівників Ковельської міської ради Світланою ВЕРЧУК.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 515

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

Але я мовчу, тому що переважну більшість свідомого життя був  на «гачку»  компартійної  пропаганди, під вмілим тиском її адептів  з того «гачка» не зірвався досі, хоча прозріння й  настало.

Якось, передивляючись свої  краєзнавчі архіви, я натрапив на поетичний доробок Е. Козакевича часів Другої світової  війни про драматичну картину боїв за Ковель у липні 1944 року.

У власному перекладі з російської пропоную тобі, мій зацікавлений читачу, уривок з того вірша, який, на мою думку, є актуальним для нашої сучасної  дійсності:

Був день, як день, звичайний

            липня день,

Якби не пекло, задимлене

  імлою,

Здавалося б, що

  смертоносних  куль  пісень

Летить до нас важкою

    медоносною бджолою.

Так, це було пекло з усіма його

  котлами,

Звичайне пекло,  війни

           кипіння – місто все

Здавалось пасткою,

  приречене  смертями.

Куди обов’язок й наказ мене

  несе.

Дощенту спалене, розрите

          мінами –

Картини страшного

  бездонного провалля.

Переді мною відкривалося не

         місто, а руїна,

Що на Варшаву шлях прямий

  перекривало,

Уламки вулиць, черепиць,

  покрівель,

Посічена осколками

  сплюндрована земля –

Десь у книжках це місто

  називалось Ковель:

Тепер – страшна безвихідь,

         як сама війна.

Заколисаний комуністичною пропагандою про подвиги «визволителів», я  не задумувався над тим, хто має нести відповідальність за ці  масштабні руйнування, крім нацистів.  Знищено вокзал, костел, церкви, підприємства.  З 4 тисяч житлових будинків дощенту зруйновано 3 тисячі (на світлинах – руїни Ковеля. 1944 р.).   

Німецький гарнізон, маючи коридор безпеки, безперешкодно покинув  місто, і коли «визволителі» кинулися наздоганяти противника, то  потрапили в засідку, зазнавши величезних втрат в районі села Перевали у броньованій техніці та живій силі.

l

Мій, шановний читачу, скажи: тобі  ті жахливі картини війни не нагадують сьогодення?

Маріуполь, Ірпінь, Буча, Сєвєродонецьк у своїй стратегії і тактиці, у руйнуваннях і жорстокості, як дві краплі води, схожі на так звану «ковельську операцію». Вони ідентичні тому, що і  в 1944  році, і сьогодні руйнування житла, промислових об’єктів інфраструктури здійснювала і здійснює російська, точніше  рашистська, армія, в планах якої значилося  тотальне знищення всього і  вся.  Вигоріла земля – це не тактика війни, а усвідомлений геноцидний злочин (і тоді, і  зараз) проти  народу.

Так, так: саме червоноармійські гармати і міномети, літаки і  танки нищили  все живе і  суще, бездумно атакуючи захищені позиції нацистів, про що  вище згадувалось. Радянська  пропаганда всі злочини війни вміло перевела на гітлерівців,   і замість покарання за злочини війни Радянський Союз став одним із головних обвинувачувачів на Нюрнберзькому процесі. Більше того, у Києві в січні 1946 року відбувся  суд над тими, хто скоював нелюдські злочини саме в Україні. Такий  собі своєрідний пропагандистський «Нюрнберг-2».

Цей судовий процес чомусь маловідомий, тому озвучимо короткі епізоди цієї події, висвітлені в газеті «Експрес» (від 27 квітня – 5 травня цього року) у статті.   “У Києві також був свій «Нюрнберг»: «На лаві підсудних опинилися три генерали, один підполковник та нижчі  за званням військовослужбовці  — аж до оберєфрейтора й  вахмістра.  Загалом 15 осіб, котрі в роки війни були комендантами Коростишева, Коростеня, Первомайська та інших українських міст, а також начальниками таборів військовополонених, керівниками жандармерії різного рівня, військовослужбовцями дивізій СС та поліцейських батальйонів. Тобто ті, проти кого були знайдені обвинувальні документи або були покази живих свідків їхніх злочинів».

Логіка самовиправдання злочинів завойовників – чи то нацистів, чи то теперішніх рашистів – у своїй суті однакова. Ось невеличкий штрих до нашої тези:

«Скажімо, 42-річний оберлейтенант Йогшат розповів, що за його вказівкою  розстріляли місцевих жителів, котрі не бажали виїжджати з міста. А розстріл дітей пояснив так: «Їм було б важко існувати без батьків».

Не гублячи головної теми – пропаганди – зазначимо, що суд, який тривав 11 днів, оприлюднювався вибірково – виступи прокурорів транслювалися по радіо, адвокатів – ні!

Та повернемося до фінальної частини суду:

«Вирок був суворий. 12 обвинуваченим присудили смертну кару. Трьох наймолодших за званням відправили у табори на каторжні роботи  терміном від 15 до 20 років. Проте через 9 років їх амністували».

А ось як описує автор статті М. Заверуха процес історичної страти нацистських злочинців:

«Уже наступного дня на теперішньому Майдані Незалежності спорудили шибеницю. Зібралося приблизно 200 людей. Допитливі навіть залізли на дахи. З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках. Їм на шиї закинули зашморги, які одним кінцем кріпилися до шибениці. Щойно зачитали вирок, вантажівки від’їхали і нацисти загойдалися в повітрі. На шиї підполковника Труккенброда обірвалася мотузка. У такому випадку за  неписаними правилами, які існували з давніх часів, йому мали б подарувати життя. Але присутні люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку, й повісили вдруге. «В якусь мить натовп зніс огорожу до шибениці. Люди з інвалідністю, котрі постраждали від нацистів, стали палицями бити трупи. Повішених німців зняли лише надвечір…».

Беззаперечно, зло має бути покаране і вирок  виконаний.

l

Сьогодні Генеральна прокуратура України збирає докази про скоєні злочини армією РФ для міжнародного суду в Гаазі — «Нюрнберга-3».

Крім того, в Україні розпочались судові процеси над рядовими рашистами, які розстрілювали мирних громадян на Київщині та в Чернігові. Ці кроки схвалює весь цивілізований світ. Проте агресори продовжують вбивати наше мирне населення.

Пропагандистська машина московії нахабно і цинічно виправдовує ці злочини і намагається перекласти вину на ЗСУ. Більшість росіян вірить, що це Україна хотіла напасти на росію, а їхні солдати борються з нацистами та мілітаристами, виправдовуючи  мародерство, насилля і вбивство мирних українців.

Пропаганда – найнебезпечніша зброя ворога. «І на сторожі поставлю слово», — віщував Тараса Шевченко. Сьогодні надзвичайно важливо ставити слово Правди на сторожі нашої Незалежності. В нас є сили і вміння, щоб успішно протистояти ворогу, боротися, перемагати, а  разом із тим підносити славу  українську  над  світом.

В контексті порушеної мною теми хочу сказати таке. Незважаючи на всі злочини сталінського режиму, ми не повинні забувати про тих, хто зі зброєю в руках у роки Другої світової війни боровся з нацизмом, впавши смертю хоробрих на полях кровопролитних битв. Так, вони воювали у червоній армії, але вони – такі ж жертви тоталітарної системи, як і ті, кого репресували, розстріляли, замордували в концтаборах. Наш святий обов’язок – свято берегти пам’ять про них.

Як свідчать  архівні дані, у тій страшній війні, не менш жорстокій, аніж сучасна, загинули на фронтах, померли в концтаборах, зникли безвісти  декілька  мільйонів українців! Їх неможливо забути, бо серед полеглих – наші діди і прадіди, батьки, матері і сестри.

Вони – не окупанти  і колаборанти, як дехто сьогодні твердить, а герої, подвиг яких  нині продовжують воїни Збройних Сил України, формувань територіальної оборони, волонтери, медики.

…Пам’ять стукає у серце. Вона наштовхує на роздум: «З чим я маю прийти до могил рідних і близьких – з осудом чи квітами?».

Я вибираю квіти.

Анатолій СЕМЕНЮК.  

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 317

Після війни психологічної підтримки потребуватимуть близько 15 мільйонів українців. Про це раніше заявляв Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко. Психологи підтверджують: українці опинилися в умовах ненормальної реальності. І ледве не кожен зараз відчуває тривогу, страх, пригнічення. Проте відчувати ці емоції в такий час – цілком нормально. Набагато важливіше – не застрягати в них і продовжувати жити фізично і психологічно здоровим життям.  

За визначенням ВООЗ, психічне здоров’я – це стан добробуту, коли людина може справлятися зі стресами, плідно працювати і робити внесок у свою громаду  або у свою спільноту. Зараз всі ці чотири компоненти психічного здоров’я опинилися під важкими ударами через війну. Тому це вимагає від кожного здобувати навики та вміння справлятися зі стресовими ситуаціями.

«Перші 3-4 тижні була реакція реагування. Ми реагували на вторгнення. Шок був у кожного громадянина, в кожного мешканця України, – розповіла Вілена Кіт, психоаналітикиня, координаторка Кризової Психологічної Служби Львова, під час дискусії у Медіацентрі Україна. –  Потім 2-2,5 місяці була рефлексія, коли ми міркували, що ж робити. Зараз відбувається вже процес реконструкції. Ми всі пережили втрату, отримали відчуття втрати безпеки. У кожного були плани на життя, на літо, були ділові плани. Це були плани розвитку. Однак зараз ми мусили провести корекцію, бо нам треба вижити. Перепланувати нові маршрути, зрозуміти, що робити».

Те, що психологічна адаптація повільно, але все ж таки відбувається, підтверджують соціологічні дослідження. За даними Соціологічної групи «Рейтинг», люди поступово вирівнюють психоемоційний стан і беруть під контроль стресове навантаження. Якщо у квітні за п’ятибальною шкалою оцінка стресового стану була на рівні 3,5, тобто радше високий рівень, то на сьогоднішній день уже близько 2,9.

Як морально вистояти  

Попри оптимістичний рух у напрямку вирівняння психологічного стану, певні проблеми залишаються: дуже багато людей скаржаться на втому, почуття виснаженості.

Психологи зазначають, що українцям варто готуватися до «марафону». І важливо в процесі так розрахувати свої сили, щоб «добігти» до фінішу. 

«Наше завдання як суспільства – продовжувати творити життя, розвивати резільєнтність. Резільєнтність — це така стресостійкість. Наслідки війни для України з одного боку — це травма, але з іншого — це і зростання. Люди, які впоралися зі стресом, потім мали посттравматичне зростання. 

Ми з цієї війни маємо шанс вийти кращими, сильнішими, на зламі — відновитися», –  каже Галина Нетлюх, виконавча директорка Інституту психічного здоров’я УКУ та представниця Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії.

Із порад, які надають психологи: перш за все, пам’ятати про те, що війна прийшла в життя, а не життя є війною. Людина має дозволити собі бути не такою, як в мирний час. Адже почуватися розгубленим, відчувати тривогу – це абсолютно нормально в тих стресових умовах, в яких ми опинилися. 

Важливо почуватися вільним міняти плани, бути гнучким. Піклуватися про тих, хто потребує цього. Бути чуйним, поступливим, турбуватися про оточення, не створювати зайвих конфліктів. Налагоджувати стосунки із зовнішнім світом і соціалізуватися. Насолоджуватися буденними речами, які досяжні там, де перебуває людина. 

Психологічна освіта важлива

У формуванні психологічно здорового суспільства також важлива робота громади і держави. Психологи підкреслюють: психологічна освіта надзвичайно важлива. Люди мають ставитися до базових знань про своє психологічне здоров’я так само, як і до знань про здоров’я фізичне.   Адже депресія – це психологічна простуда.

Тому держава має побудувати систему турботи про психологічний стан суспільства. Під час дискусії в Медіацентрі “Україна” Орест Сувало, координатор розвитку послуг в громадах україно-швейцарського проєкту «Психічне здоров’я для України», наголосив, що вже розроблені алгоритми, як надавати психосоціальну підтримку під час війни. 

«В першу чергу, це задоволення базових потреб людей (прихистки, їжа, дах, безпека). Другий рівень – це підтримка родини (сімейні зв’язки, комунікація, підтримка громади). Третій рівень – неспеціалізована допомога в сфері психічного здоров’я, яку може надати соціальний працівник, психолог в школі чи соціальній службі. І аж останній рівень, який буде потрібний меншій кількості – це медична спеціалізована допомога», – сказав він. 

Орест Сувало підкреслив, що ці маршрути треба налагодити на рівні громад. Щоб якомога менше людей доходили до 4 рівня і потребували спеціалізованої, дорогої допомоги.

Оксана КОВАЛЬ. 

Після війни психологічної підтримки потребуватимуть близько 15 мільйонів українців. Про це раніше заявляв Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко. Психологи підтверджують: українці опинилися в умовах ненормальної реальності. І ледве не кожен зараз відчуває тривогу, страх, пригнічення. Проте відчувати ці емоції в такий час – цілком нормально. Набагато важливіше – не застрягати в них і продовжувати жити фізично і психологічно здоровим життям.  

За визначенням ВООЗ, психічне здоров’я – це стан добробуту, коли людина може справлятися зі стресами, плідно працювати і робити внесок у свою громаду  або у свою спільноту. Зараз всі ці чотири компоненти психічного здоров’я опинилися під важкими ударами через війну. Тому це вимагає від кожного здобувати навики та вміння справлятися зі стресовими ситуаціями.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 309

Через війну найближча зима обіцяє бути найскладнішою за всю історію України. І хоча надворі середина літа, однак влада вже готується до зими і за будь-якої нагоди закликає населення робити те саме. Як же можливо самостійно підготуватися до складного сезону?

Ризики, про які попереджають Президент та Прем'єр-міністр — передусім воєнні. За дні великої війни росіяни знищили сотні об’єктів енергетичної інфраструктури, на відновлення яких знадобиться багато часу і коштів. Саме тому взимку в окремих регіонах можуть виникнути проблеми з опаленням та електропостачанням.

Чому до зими варто готуватися вже зараз і що для цього треба зробити?

"Тривожна валіза" 

та їжа на вогнищі

Бойові дії можуть призвести до відключення зв’язку, світла, газу, тепло- і водопостачання, коли на вулиці – мінус 20 градусів. Крім "тривожної валізи", у якій мають бути документи, гроші і предмети першої необхідності для переходу в укриття, необхідно подбати і про речі, які до війни мали далеко не всі.

У першу чергу, слід запастися водою, їжею, ліками, батарейками, ліхтариками, свічками та сірниками на випадок відключення електроенергії.

Також варто подбати про мінімальний запас дров та купити сокиру, оскільки інколи люди змушені готувати їжу на вогні просто біля під’їзду.

Куртки, ковдри та шкарпетки

Ще до приходу холодів треба купити теплий одяг та утеплити житло, оскільки в разі відключення електрики та опалення значення матиме кожен градус.

Радимо запастися вовняним одягом, куртками, штанами, шапками, шарфами, рукавицями, ковдрами, спальними мішками, парафіновими або газовими нагрівачами.

Якщо в приміщенні стане холодно, слід завісити вікна ковдрами, усім зібратися в одній кімнаті, застелити ковдрами або килимами підлогу. Час від часу треба провітрювати приміщення і не забувати гасити на ніч свічки й обігрівачі, щоб уникнути пожежі.

Взимку в усіх квартирах буде холодніше, навіть у тих регіонах, де не йдуть активні бойові дії, тож теплий одяг та ковдри можуть стати в нагоді. Річ у тім, що під час найближчого опалювального сезону температура в квартирах буде нижчою, ніж у попередні. Про +22 градуси, а в окремих будинках про +24 градуси варто забути. Стандартна температура в оселях становитиме +18-20 градусів і не опускатиметься нижче +16 градусів. Причина – економія енергоносіїв.

Зниження температури стосується українців, чиїм будинкам пощастить не потрапити під обстріли. А як бути, якщо є ризик, що бойові дії не оминуть?

Універсальна порада служб захисту цивільного населення в різних країнах – наклеїти на вікна захисні смуги зі скотчу. Це зробить їх більш стійкими до вибухових хвиль. Уламків скла буде менше і вони не розлітатимуться. Також варто мати запас плівки, щоб у разі "прильоту" можна було заклеїти вікна.

Дрова та “буржуйки”

Це відносно не дорогий та простий спосіб, який дозволить не замерзнути. Експлуатується “буржуйка” елементарно.

Щоправда, треба заздалегідь подбати про безпеку. Її ніколи не ставлять впритул до стіни або інших несучих конструкцій. На підлозі варто постелити металевий лист або поставити “буржуйку” на бетонну поверхню, щоб уникнути пожежі.

Паливом можуть бути дрова, вугілля, меблі, дерев’яні вікна та двері. Великий мінус “буржуйки” – вона споживає багато палива і не тримає тепло, але як тимчасовий захід в екстремальних умовах точно стане в пригоді.

Генератори – 

тимчасове рішення

Електроспоживання та опалення – питання номер один під час війни. Тимчасовим рішенням можуть стати дизельні або бензинові генератори. Однак на постійній основі користуватися ними дорого, а іноді неможливо.

Для тимчасового освітлення невеликого будинку можна використати генератор потужністю до 3 кВт, який за годину спалює близько літра палива.

Використовувати генератор у квартирі можливо, проте вкрай проблематично. Доведеться виділити окреме просторе приміщення з вентиляцією, оскільки пристрій виділяє токсичний чадний газ. Експерти радять встановлювати генератор у квартирі в крайньому випадку, коли мова йде про виживання.

Отож, як ми переживемо цю зиму – залежить від кожного з нас. Готуватися до холодів варто саме зараз.

Через війну найближча зима обіцяє бути найскладнішою за всю історію України. І хоча надворі середина літа, однак влада вже готується до зими і за будь-якої нагоди закликає населення робити те саме. Як же можливо самостійно підготуватися до складного сезону?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 299

Роману весною виповнилося сорок. Його привітне відкрите обличчя, хвилясте русяве і пишне волосся манили дівчат. Хоча хлопець проживав самотньо, але про створення сім’ї і гадки не мав. А щоб не завдавати Роману зайвих клопотів, старих батьків кілька років тому забрала сестра у місто.

На прожиття Роман заробляв  сезонними роботами – їздив у південні сільські господарства Волині. Там не цурався ніякої роботи: у жнива  працював на скиртуванні соломи, восени – на цукрових буряках. У своєму селі інколи підміняв тракториста чи водія, коли ті йшли у відпустку. Із живності нічого не тримав, зате садив зо дві сотки картоплі. З друзями любив почаркувати. 

Чоловік захоплювався читанням різної літератури, його дотепні висловлювання хотілося слухати і довго з ним спілкуватись. Здебільшого любили його однолітки і старші жінки. На кожну сказану кимось фразу у Романа з голови «вилітав»  якийсь смішний анекдот чи дотепний вислів.

Одного року вже вкотре Роман поїхав із бригадою у жнива  на скиртування соломи в знайоме йому село. Керівник господарства поселив чоловіків у хаті-пустці, в якій давно вже не проживали люди. Запущена була і криниця, тож хлопці ходили  по воду до сусідів Павла і Катерини. У них були дві дочки – Люба мала навчатись у випускному класі, а Надія була на два роки старшою. 

Катерина раділа, коли по воду навідувався Роман, старалась з ним спілкуватись. Говорили на різні теми, — про життя-буття, роботу, його сімейний стан. Жінка не могла повірити, що такий чоловік із світлим розумом, що завжди випромінює доброзичливість,  досі не одружений. Невдовзі Катерина почала докоряти Павлові:

– Подивися на Романа —  який чоловік! Чому ти не такий? Живу з тобою,  як з глухонімим. Хоча б раз, як людина, порадився зі мною!  

Павло, як завжди, мовчав. Катерина з часом почала все більше захоплюватись Романом. Він відчував  почуття  до нього, але  так хотілось, щоб швидше завершились жнива і міг повернутися додому. А Катеринина увага до нього все більше посилювалася.  Вона дедалі частіше приходила до сусідської хати, щоб поговорити із Романом. Для хлопця  кожна така  зустріч ставала обтяжливою.   А дні йшли, як роки. Добре, що довго затримувався на роботі. А не дай, Боже, дощ…

В кінці серпня Роман повернувся додому. Частину зароблених грошей відклав на могорич друзям-холостякам, які його  приїзд  «святкували»  біля сільського магазину. Викопав картоплю і далі вів холостяцький спосіб життя. Катерина тим часом і далі сварилася  з чоловіком. ЇЇ так хотілось покинути його і переїхати на проживання до Романа. Невдовзі так вона і зробила.

...Був ясний  жовтневий день. Село жило своїм буденним життям. Одні працювали на городах – давали лад моркві та бурякам, інші готували городи на наступний рік, переорюючи їх, а дехто просто йшов до лісу, щоб назбирати грибів. Під вечір люди повертались додому. Якраз в цю пору у село прийшов рейсовий автобус, а з нього вийшла незнайома жінка із кількома великими сумками. Чоловік, що віз із поля додому моркву, запитав,  куди вона йде,  і погодився по дорозі   підвезти речі. Жінка покинула чоловіка, дітей і приїхала на постійне проживання до Романа.

Роман в цю пору сидів біля телевізора, дививсь якусь передачу. Побачивши Катерину із сумками, мало не знепритомнів. Вона сказала, що хоче жити в нього, а з чоловіком порвала стосунки назавжди. В Романа на якусь мить відняло мову. Прийшовши до тями,  сів із Катериною. Вона вже складала плани на їхнє майбутнє спільне життя. Роман все уважно слухав, але її наміри  ніяк не «лізли» в голову. У нього були свої далекосяжні плани на майбутнє, бо  хотів вести самостійно комфортний  спосіб життя, аж раптом йому таке «щастя» у дім. 

Катерина  взялась готувати вечерю Роману:  насмажила картоплі, відкрила банку огірків, дістала шматок сала із холодильника. Роман поставив на стіл пляшку вина. Але мова про    сімейне  життя не «клеїлась». Зненацька  виникла думка, щоб комусь із холостяків у селі віддати «дружину». Вже наступного дня він зайнявся пошуками такого чоловіка. Деякі старші хлопці-холостяки вже згідні були забрати  жінку до себе, але не наважувались, знаючи, що покинула чоловіка. 

Катерина цього не знала, старалась догодити «чоловіку». Проживши два тижні з Романом,  одного ранку почула, що у нього ніколи не було планів   створення сім’ї,  подружнього життя, а тому він знайшов для неї на спільне проживання на два роки старшого товариша Антона. Катерина стала плакати, бо її плани на майбутнє зірвались. Роман ввечері запросив Антона до себе,  і передав…  Катерину  як дружину  товаришеві. 

Ця майже неймовірна історія мала щасливе продовження. Антон з Катериною у парі досі. Проживають у мирі. Мають підсобне господарство, утримують корову, коня, свиней, птицю. Катерина не кається, що так   склалось її сімейне життя. А дочки маму провідують… 

Микола Денисюк. 

Роману весною виповнилося сорок. Його привітне відкрите обличчя, хвилясте русяве і пишне волосся манили дівчат. Хоча хлопець проживав самотньо, але про створення сім’ї і гадки не мав. А щоб не завдавати Роману зайвих клопотів, старих батьків кілька років тому забрала сестра у місто.

На прожиття Роман заробляв  сезонними роботами – їздив у південні сільські господарства Волині. Там не цурався ніякої роботи: у жнива  працював на скиртуванні соломи, восени – на цукрових буряках. У своєму селі інколи підміняв тракториста чи водія, коли ті йшли у відпустку. Із живності нічого не тримав, зате садив зо дві сотки картоплі. З друзями любив почаркувати. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 246

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 268

ГОРОСКОП

18 - 24 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 244

Погода в Ковелі  

7 – 13 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 222

Волонтерство – це  стан  твоєї  душі, Благословенне Богом почуття, коли ти  віддаєш щось своє, власне,  і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року  змінив життя  українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше,  найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя   маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей.  Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб  покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

Мабуть, чи не кожен українець тією чи іншою мірою сьогодні став на захист  своєї держави. Багато людей,  незалежно від віку, професії, світогляду, стали волонтерами. Тож сьогодні наша публікація про інший «фронт» —  про «фронт» , який хоч і знаходиться в тилу, але протягом 24/7  наближає  Перемогу над російським окупантом.

 Для мене велика честь  — розповісти про чуйних, відповідальних, невтомних «бійців невидимого фронту», яких з перших днів повномасштабного вторгнення  об’єднало ковельське Товариство Червоного Хреста України, яке запрацювало з новою, ще потужнішою  силою під керівництвом незмінного лідера і людини з великим серцем Людмили Стахорської.

l

— Буквально з перших днів війни    волонтери  Товариства не тільки  мобілізувалися, а  й згуртували небайдужих ковельчан, жителів району, які з готовністю долучилися і долучаються до волонтерської діяльності, — розповіла   під час зустрічі з журналістами пані Людмила.  —  Ми  відкрили широко  двері для волонтерів тимчасового призначення, які до кінця війни будуть працювати  з нами.  Двадцять п’ять постійних волонтерів займаються діяльністю різних підрозділів, розподіляють роботу між тими, хто до нас приєднався. 

Мить помовчавши, запропонувала:

— Пані Світлано, давайте по черзі  познайомлю вас із нашими волонтерами. Хоча тут присутня лише частина  активістів.

Першою хочу відрекомендувати вам  Анну Шуляр, котра є фахівцем у сфері вантажоперевезень та має  досить великий досвід у керуванні цими процесами. Крім того,  Анна  Шуляр надавала й надає  психологічну підтримку усім, хто цього потребує, адже є кваліфікованим психологом.

Зрештою, у  нас усі волонтери  мають  незламний дух, колосальне бажання змінити світ на краще і бути корисними.  Їх прізвища і імена добре відомі. Це – Валентина Конашкова, котра відповідає за медичне устаткування, займається написанням звітів, видачею гуманітарної допомоги; Марина Козакова, яка несе відповідальність за документацію, виписує волонтерські посвідчення, слідкує,  аби вчасно надходила гуманітарна допомога. Берегині людських доль Руслана Голубчук  та Інна Михайлова, які  з перших днів війни організували курси домедичної допомоги. Так, початковий алгоритм дій при наданні першої невідкладної допомоги освоїли понад 2700 бажаючих. Зокрема, відбулося 97 тренінгів.

(Продовження на 2-й і 3-й стор.).

НА СВІТЛИНІ ви бачите  волонтерів ковельського осередку  Червоного Хреста України на чолі  з керівником Людмилою СТАХОРСЬКОЮ. 

Волонтерство – це  стан  твоєї  душі, Благословенне Богом почуття, коли ти  віддаєш щось своє, власне,  і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року  змінив життя  українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше,  найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя   маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей.  Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб  покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 393