Міський голова Ігор Чайка побував у  Ковельському МТМО. Там семеро пацієнтів з донорськими серцями вперше пройшли комплексне обстеження.

Генеральний директор Валентин Вітер каже, що нині в Україні немає державної програми медичної підтримки (супроводу) хворих з пересадженими органами. Вони вимушені самі шукати фахівців, які займатимуться їхнім подальшим лікуванням

 Валентин Вітер разом з лікарями-кардіохірургами запросили їх у Ковель, аби здійснити повний огляд. Зроблено це було за рахунок об’єднання.

 Це стало можливим ще й тому, що у ЦРЛ Ковельського МТМО є найсучасніше медичне обладнання. Пацієнтам провели увесь спектр необхідних обстежень, зокрема ендоміокардіальну біопсію (дослідження клітин міокарда), коронарографію (дослідження судин серця за допомогою ангіографа), визначення рівня кардіомаркерів (діагностика наявності та прогнозу серцевої недостатності), рівня концентрації такролімуса в крові та ін.  

 Міський голова Ігор Чайка поспілкувався з людьми, які приїхали в Ковель. Подякував їм, що вони обрали саме наш медичний заклад. Він почув чимало хороших відгуків про лікарню. Також всі вони схвалюють ініціативу щодо створення спеціального центру, де б хворі з пересадженими органами  могли отримувати медичну підтримку.

Пацієнти – з різних куточків України. У кожного – власна історія хвороби та щасливого порятунку завдяки трансплантації. Шанс на життя їм подарували у 2016-2017 роках в РНПЦ «Кардіологія» (м. Мінськ, Республіка Білорусь).

Останні п’ять років ці люди живуть звично, працюють, займаються спортом, одружуються, стають батьками, виховують онуків. І щодня дякують Богу, лікарям і родинам донорів, які прийняли складні для себе рішення – віддати серця близьких, врятувавши інших. 

 Найстаршій з пацієнток Любові Бронніковій – 69 років. Наймолодшому – Петру Зіничу – 27. За фахом він медик. І обрав цю професію  не випадково. Його старший брат Ігор Зінич, молодший сержант медичної служби ЗСУ (80-ої окремої аеромобільної бригади), Герой України загинув у січні 2015 року під завалами Донецького аеропорту. Звичайна застуда, якою Петро захворів, займаючись пошуками брата, дала ускладнення на серце. Невтішний діагноз – дилятаційна кардіоміопатія, змусив погодитись на трансплантацію серця, яку зробили у Мінську, коли йому було лише 22 роки.

Серед пацієнтів – 60-річний Володимир Рибак з Чернівців, 40-річний Олександр Силивон з Київщини, 31-річний Валерій Затула з Миколаєва, 51-річна Наталія Тхакохова з Житомирщини, а також киянин – 37-річний Максим Греков, який піднімався на Говерлу за рік після трансплантації серця. 

До операції та після повернення додому вони перебувають під постійним наглядом   лікаря-кардіохірурга Володимира Танського та лікаря-кардіолога Ольги Танської, які нині працюють у Ковелі. До речі, Володимир Танський безпосередньо брав участь у 26 трансплантаціях серця в РНПЦ «Кардіологія».

Міський голова Ігор Чайка побував у  Ковельському МТМО. Там семеро пацієнтів з донорськими серцями вперше пройшли комплексне обстеження.

Генеральний директор Валентин Вітер каже, що нині в Україні немає державної програми медичної підтримки (супроводу) хворих з пересадженими органами. Вони вимушені самі шукати фахівців, які займатимуться їхнім подальшим лікуванням

 Валентин Вітер разом з лікарями-кардіохірургами запросили їх у Ковель, аби здійснити повний огляд. Зроблено це було за рахунок об’єднання.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 210

8 липня 2021 року, з  метою ознайомлення  з ходом  жнивної кампанії, в одному з господарств Ковельщини  – ТОВ «ВОЛИНЬ - АГРО»  з робочою поїздкою  перебували голова Ковельської районної державної адміністрації Ольга Черен, голова Ковельської районної ради В’ячеслав Шворак, заступник голови районної ради Андрій Броїло,  радник голови районної ради Іван Тусь.

В ході зустрічі представники влади району  поспілкувалися з керівником Сергієм Хом’яком  та працівниками  товариства, оглянули посіви та ознайомилися з умовами збирання ранніх зернових культур, а також  з  діяльністю і перспективами ТОВ «ВОЛИНЬ-АГРО».

Під час спілкування  директор  господарства  зауважив, що з ранніх зернових та зернобобових, в першу чергу,  приступили до збирання озимого ячменю. Сьогодні потрібна потужна техніка на полях, елітне насіння, засоби захисту рослин, а головне –  люди, спеціалісти, які готові до самовіддачі. В землю потрібно вкладати велику працю і любов, а віддача не завжди радує.

Також сезон жнив розпочався і у фермерському господарстві «Перлина Турії» та сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Ратнівський аграрій».

Вітаємо аграріїв з гарним початком! Бажаємо наснаги, високих врожаїв та гарної погоди, щоб зібрати вирощене!

8 липня 2021 року, з  метою ознайомлення  з ходом  жнивної кампанії, в одному з господарств Ковельщини  – ТОВ «ВОЛИНЬ - АГРО»  з робочою поїздкою  перебували голова Ковельської районної державної адміністрації Ольга Черен, голова Ковельської районної ради В’ячеслав Шворак, заступник голови районної ради Андрій Броїло,  радник голови районної ради Іван Тусь.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 226

То щастя, що у нас в Україні є унікальні особистості, з душі яких випромінюється цілюща українська думка. Випромінюється не безжурним тихим струмком, а студеним водограєм, спадаючи на тих, хто досі живе під маскою "гомосовєтікус", на тих, у свідомості котрих укоренилась матриця "какая разніца", на тих, хто байдужий і заспаний, на тих, хто сповідує "щастя повного живота". 

Приводить цей водограй до тями і очільників найвищої влади, які, на жаль, далеко відійшли від розуміння потреб свого народу. А ще в думках цих особистостей — дороговказ в далеке і близьке майбутнє.

На моєму письмовому столі — "широкоформатна" за змістом книга (600 сторінок!) публіцистичних творів Олега К. Романчука під промовистою назвою: "Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи" (на знімках), яка побачила світ у видавництві "Універсум". Назва спонукає до роздумів і дає зрозуміти, що спокійно не буде. Водограй думок має властивість омивати, очищати, будити від байдужості та інертності.

Скажу чесно: аналізувати і осмислювати таку глибу політичних, соціальних та філософських роздумів ой, як не просто.

Більше того, автор як досвідчений майстер публіцистичного слова не претендує на роль оракула-всезнайки, а вміло вибудовує міцну основу, заручившись мудрими думками видатних політичних діячів, соціологів, філософів сучасності і минувшини.

Спробуймо бодай побіжно проаналізувати написане паном Олегом.

l

Не зникає з порядку денного питання: "Бути Україні незалежній чи ні? Скільки в часі витримає держава внутрішній хаос (в багатьох випадках — штучно змодельований) та неприхований, лютий зовнішній воєнний, економічний та політичний тиск з боку Росії?".

Питання не риторичне і, як кажуть, на часі.

Шукаємо відповідь. Олег Романчук має своє бачення виходу із кризи. Він продукує ідею перезаснування України, проводячи певну аналогію із стиснутою пружиною (розділ "Перезаснування України. І на те нема ради…"), застерігаючи: "Якщо ви достатньо вперті і поставили за мету якомога довше втримати пружину в такому стані, то ви переконаєтеся, що всі ваші думки спрямовані лише на виконання поставленого завдання". І тоді потужніша насильницька система з допомогою додаткових зусиль легко призведе вас до поразки".

Упродовж  трьох тисячоліть, наголошує автор, українське суспільство продовжує перебувати в стані своєрідної пружини, на яку, до всього іншого, чиниться зовнішньоекономічний та зовнішньополітичний тиск. Як довго може тривати такий експеримент?

Публіцист Романчук проводить думку, що "момент істини" може наступити після "тиску громадськості  і усвідомлення парламентарів" про неможливість утримувати пружину в стисненому стані. Як вихід, треба змінити виборчу систему і через посередництво установчих зборів перезаснувати Українську державу. Та чи це не "глас вопіющого в пустелі"?

В історичному 1991-му році, коли стиснута насильницько пружина тріснула і розлетілася на шматки, енергійні компартійці швидко зметикували і кинулись влаштовувати особисте життя, залишивши напризволяще весь державний устрій. А ті, хто міг стати біля керма, не зуміли чи то не захотіли реалізувати ідею установчих зборів. Тепер маємо те, що маємо.

На думку автора, установчі збори мають визначити соціально-економічний устрій, який забезпечив би добробут народу, його свободу та захист від негативних внутрішніх та зовнішніх впливів.

Та чи був тоді рішучий, цілеспрямований лідер (або група людей) із стратегічним перспективним мисленням, який зреалізував би цю ідею? У хвилях океану романтичних емоцій та ілюзій потонуло життєтворче зерно. Чи не те саме бачимо сьогодні. "Нові обличчя? Є такі: кандидат непрофесіонал і не політик. Не біда — навчиться!".

Олег Романчук пропонує своє бачення лідера, який відповідав би вимогам на посаду Президента, чітко сформульоване ще мудрим Євгеном Сверстюком. Це — цілеспрямована особистість, українець із бездоганною репутацією, людина високої культури із розумінням національних пріоритетів тощо.

До цього ідеалізованого образу я б ще додав обов'язкове "з Україною в душі", де присутні рідна мова, народні традиції, українська культура.

Погоджуюсь на 200 відсотків з думкою про те, що українцям вкрай потрібна визначена українська ідея та чітко сформована ідеологія держави. Не даремно ж радянська система мала простий і зрозумілий "Кодекс будівника комунізму", який був співзвучний із заповідями  Святого письма. Натомість: "Маємо слабку демократію при слабкому суспільстві та слабкій державі".

Українці перебувають в постійному страху тотальної невизначеності, яка міцно осідає у підсвідомості, викликає зневіру, призводить до соціальної апатії з усіма можливими наслідками. "Президентські вибори-2019 лише загострили стан невизначеності. На тлі розчарувань в умовах гібридної війни гору взяли ілюзії", — б'є у дзвони свідомості публіцист Олег К. Романчук.

Визнаймо,  що ідея перезаснування держави є актуальною і сьогодні, напередодні тридцятої річниці Незалежності. Разом із тим, пам'ятаючи про Закон стисненої пружини, не маємо права втрачати оптимізм і життєдайний дух, адже тиск в часі - величина непостійна і може послабшати або взагалі зникнути. Скажімо,  запанує демократія в "сусіда", зникне з агресивно-політичної арени В. Путін, посилиться вплив на агресора міжнародного європейського товариства та США і тим полегшиться наше зростання в розбудові держави.

В перезаснуванні України чільне місце має заняти історична правда, а тому святкування Дня держави повинне брати початок від дня заснування її, тобто щонайближче — від часів княгині Ольги.

Зважаючи на обмежений формат часопису, не маю можливості проаналізувати всі полемічні статті книги. Тому, мій читачу, щоб ти міг осягнути світоглядний простір публіциста Олега К. Романчука, презентую тобі назви окремих творів: "Як перемогти в інформаційній війні"; "Хто врятує наші душі, або загрожена українська ідентичність"; "Українська мова і приціл Путіна"; "Українське державотворення: без культури і без моралі, або країна втрачених шансів"; "Народ скаже, як зав'яже", "Коли ООН позбудеться Росії". Таких публіцистичних праць в книзі більше 80! І всі вони цікаві, захоплюючі і змістовні — з першого речення не відпускають до останнього. Письменник, літературознавець, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький про Олега Романчука влучно сказав: "Глибокий політичний аналітик, добрий знавець української історії, автор, що називається постійно тримає руку на пульсі дня — такий Олег К. Романчук не може не цікавити допитливого читача".

Краще не скажеш. Залишається ще раз нагадати, що публіцистика О. Романчука — це своєрідна зброя в гібридній війні з агресором, це промінь, який просвітлює сірі мізки зазомбованих путінською пропагандою "овець" українського суспільства.

l

Доречно додати кілька штрихів до творчого портрета письменника-публіциста. Він — доктор філософії. Засновник і шеф-редактор журналу політології, футурології, економіки, науки та культури "Універсум", лауреат премії імені Івана Багряного "За визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства".

Пан Олег — лауреат багатьох інших престижних премій і нагород, зокрема, премії імені Івана Франка Держкомтелерадіо України у галузі інформаційної діяльності 2019 року в номінації "За кращу публікацію у друкованих засобах масової інформації". Автор навчального посібника "Соціальна інформатика" (2016 р.). Він — кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Народився Олег К. Романчук 16 липня 1951 року в Кам'янці-Бузькій Львівської області. Таким чином, завтра йому виповнюється 70 років. З цієї нагоди надсилаємо ювіляру найсердечніше вітання і побажання довгих літ життя й активної творчої діяльності! Нехай сповнюються всі плани і задуми, а переконливе слово вченого, журналіста, письменника все голосніше звучить на захист України, її державності, мови і культури!

Многих і благих Вам літ, пане Олеже!

Анатолій СЕМЕНЮК.

То щастя, що у нас в Україні є унікальні особистості, з душі яких випромінюється цілюща українська думка. Випромінюється не безжурним тихим струмком, а студеним водограєм, спадаючи на тих, хто досі живе під маскою "гомосовєтікус", на тих, у свідомості котрих укоренилась матриця "какая разніца", на тих, хто байдужий і заспаний, на тих, хто сповідує "щастя повного живота". 

Приводить цей водограй до тями і очільників найвищої влади, які, на жаль, далеко відійшли від розуміння потреб свого народу. А ще в думках цих особистостей — дороговказ в далеке і близьке майбутнє.

На моєму письмовому столі — "широкоформатна" за змістом книга (600 сторінок!) публіцистичних творів Олега К. Романчука під промовистою назвою: "Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи" (на знімках), яка побачила світ у видавництві "Універсум". Назва спонукає до роздумів і дає зрозуміти, що спокійно не буде. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 183

30 червня 1973 року відійшов до Господа блаженний священномученик Василій (Величковський), місіонер Волинської землі, який майже десятиліття (1928-1935) служив і проповідував у м. Ковелі. Перша у світі парафія, що носить його ім'я, знаходиться саме у нашому місті по вул. Величковського, 2. Цьогоріч парафіяни урочисто вшанували пам'ять свого небесного покровителя.

Святкові заходи з нагоди вшанування блаженного Василія тривали на парафії весь червень, бо ж священномученик народився 1 червня 1903 року. Щоп'ятниці вірні збирались до храму на акафіст перед мощами блаженного і отримували помазання святим єлеєм на зцілення душі і тіла. 

Напередодні дня переставлення священномученика Василія (Величковського) у храмі відбулась вечірня з литією та молитовні чування з благаннями за всякі потреби, які завершились молебнем до блаженного Василія. 

У сам день свята було відслужено святкові утреню та Божественну Літургію.

Найбільші урочистості відбулися в неділю 4 липня. Цього дня парафіяни вітали у своєму храмі Преосвященного Владику Йосафата (Говеру), екзарха Луцького, котрий у співслужінні собору священства звершив Архиєрейську Службу Божу. Під час відправи Владика проповідував про покликання кожного християнина до апостольського служіння, а прикладом особливої ревності у поширенні Євангелія назвав життя і служіння священномученика Василія (Величковського). 

Побожні вірні, які цього дня молились на Літургії, численно приступили до Святого Причастя. 

Після богослужіння і молитви за Україну духовенство та Божий люд вийшли з храму для освячення новозбудованої дзвіниці. 

Опісля відбулось традиційне святкове частування всіх богомольців на подвір'ї біля храму. Особливою родзинкою свята став виступ церковного хору із с. Семигинів, що на Львівщині, котрий майстерно виконав цілу низку духовних пісень.

Радість у серцях, обілля благодаті Божої, ревна молитва і архипастирське благословення — все це засвідчили парафіяни храму блаженного священномученика Василія (Величковського), дякуючи Богові за ці врочисті святкові дні.

о. Іван Дутка.

Фото з архіву храму.

30 червня 1973 року відійшов до Господа блаженний священномученик Василій (Величковський), місіонер Волинської землі, який майже десятиліття (1928-1935) служив і проповідував у м. Ковелі. Перша у світі парафія, що носить його ім'я, знаходиться саме у нашому місті по вул. Величковського, 2. Цьогоріч парафіяни урочисто вшанували пам'ять свого небесного покровителя.

Святкові заходи з нагоди вшанування блаженного Василія тривали на парафії весь червень, бо ж священномученик народився 1 червня 1903 року. Щоп'ятниці вірні збирались до храму на акафіст перед мощами блаженного і отримували помазання святим єлеєм на зцілення душі і тіла. 

Напередодні дня переставлення священномученика Василія (Величковського) у храмі відбулась вечірня з литією та молитовні чування з благаннями за всякі потреби, які завершились молебнем до блаженного Василія. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 218

У День міста театр-студія "10 ряд 10 місце" (керівник – Альона Малюга-Мельникова) повертав ковельчан у славне минуле, перегортаючи сторінки історії та даючи можливість усім бажаючим мандрувати разом з відомими та невідомими історичними персонажами.

Розпочалось святкування з урочистостей у Народному домі "Просвіта", де прологом святкової сесії стала фрагментарна версія вистави театру "Легенда про Ковель" за участю балету у виконанні зразкового ансамблю народного танцю "Дзвіночок" (керівник – Інна Темрук).

А згодом відбулась театралізована хода "Ковельські легенди" – на різних локаціях по усьому місту на глядачів чекали історичні перформанси та неповторне дійство, запрошуючи у подорож зі століття у століття – від стародавніх часів виникнення поселення та заснування міста і до сьогодення. Незмінним провідником, мандруючим із епохи в епоху та майстерно ведучим людей за собою, став Андрій Мигуля.

Театральний екскурс розпочався з парку імені Т. Шевченка, де була перша локація – “Острів Коваля”. Як відомо, одним з перших поселенців у цій місцевості був коваль – та не просто коваль, а вправний майстер. За легендами, до нього приїздив сам князь Данило, щоб той викував йому меча. Село, де жив коваль, називали Ковлє, а потім це слово і трансформувалось у сучасну назву Ковель. На острові глядачі потрапили у стародавні часи – з майстрами, ремісниками і поселенцями, а також, звичайно, самим Майстром-Ковалем та князем Данилом – у виконанні акторів театру-студії "10 ряд 10 місце". Колоритну атмосферу допомагали створювати і народні пісні фольклорних гуртів ("Намисто", "Родина" – з Білина та "Шавлаєчка" – з Доротища), і запальні танці прекрасних мавок (ансамбль народного танцю "Дзвіночок").

Наступна локація, на якій актори зустріли ковельчан, – була “В'їзна Арка” біля культурно-просвітницького центру. Тут глядачі мали можливість зануритись у XIV-XVI сторіччя, – славний період, коли Ковель отримав грамоту Магдебурзького права. На цій сторінці історії були і справжні лицарські бої, і Менестрелія, що вела оповідь, і витончені фрейліни, і пишний почет, і сама королева Бона Сфорца, яка разом з чоловіком – королем Сигізмундом завітала на кінній кареті до князя Сангушка, аби дозволити йому утворити із Ковлє місто Ковель та вручити з власних рук заповітну грамоту. Фрагмент з вистави, що відтворює дані історичні події, був написаний на основі ще однієї ковельської легенди, у якій йдеться про порятунок королеви жителями ковельського повіту і лицарями замку і знову ж про вправного майстра Коваля, який зумів швидко підкувати коней та полагодити королівську карету. На знак вдячності за це королева Бона і попросила у чоловіка нагородити місто та його жителів. Тож, був красивий урочистий бал, на якому фрейліни з почтом танцювали старовинні танці, а королева з королем та князем, сівши у карету, повели театральну подорож далі, у XVII-XIX сторіччя.

Третя локація – костел “Святої Анни”, який і будувався при королеві Боні та завдяки її допомозі. На жаль, оригінальна споруда не збереглась, проте відбудований храм і сьогодні вражає величчю та наповнює серце світлом. Біля костелу глядачі мали змогу насолодитись звучанням старовинної музики у виконанні камерного оркестру "Квінта". Актори театру відтворювали життя благородних дам та кавалерів, які кілька сотень років тому могли так само прогулюватись доріжками, танцювати та слухати музичні твори... Адже любов, як і інші високі почуття, не підвладні часу.

Завершилась театральна хода на залізничному вокзалі, привівши глядачів у XXI сторіччя, у сучасність.

Ось така цікава та насичена вийшла подорож, – вона завершилась, але точно не закінчилась, адже на сторінках історії Ковеля є ще чимало легенд. Настане день, коли він обов'язково поділиться ними з тими, хто захоче доторкнутись до таємниць цього прекрасного й славного міста.

Театр-студія "10 ряд 10 місце" висловлює щиру подяку за підтримку й допомогу в організації та здійсненні вистави і перформансів у місті: заступнику Ковельського міського голови з питань діяльності виконавчих органів – Наталії Маленицькій; начальнику управління культури, молоді та спорту – Андрію Мигулі; директору КЗ “НД "Просвіта" – Михайлу Пірожику; костюмеру – Лілії Літвін; Ковельському історичному музею в особах директора Маргарити Матвійчук та зберігача фондів – Мирослави Мороз; Старовижівському районному народному краєзнавчому музею в особі директора  Наталії Ковальчук.

Альона МАЛЮГА-МЕЛЬНИКОВА, 

керівник театру-студії 

“10 ряд 10 місце”.

У День міста театр-студія "10 ряд 10 місце" (керівник – Альона Малюга-Мельникова) повертав ковельчан у славне минуле, перегортаючи сторінки історії та даючи можливість усім бажаючим мандрувати разом з відомими та невідомими історичними персонажами.

Розпочалось святкування з урочистостей у Народному домі "Просвіта", де прологом святкової сесії стала фрагментарна версія вистави театру "Легенда про Ковель" за участю балету у виконанні зразкового ансамблю народного танцю "Дзвіночок" (керівник – Інна Темрук).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

25 років минуло, а ніби вчора було, про що нагадав усім шкільний дзвінок, який гостинно запросив до школи випускників 1995-1996 н.р. та їх вчителів.

Чотириразове свято покликало всіх: Трійця, День батька, День медика і особисте – довгождана зустріч. Тож вітань було багато.

Адміністрація Голобської школи завжди рада таким гостям і відчиняє усі двері, щоб колишні вихованці відчули себе хоч на мить учнями й повернулись з хвилюванням у дитинство.

У залі на нас чекали молодші вихованці із вчителькою Лесею Яковлевою. Вони подарували гостям музичний вернісаж. Це було зворушливо, бо згадалось, мабуть, кожному, як колись були такими малими.

Ведуча зустрічі – класний керівник 11-А класу Ніна Римарчук нагадала всім миті навчання в рідній альма матер. І полинули спогади… Звичайно, за чверть віку призабулось багато. Прийшлось згадати і сусіда по парті, і порахувати східці, якими щодня по кілька разів бігали з поверха на поверх, з кабінету в кабінет; і окремі уроки, зокрема, української літератури. Тож і прозвучали ліричні рядочки Лесі Українки, Тараса Шевченка, Ліни Костенко…

Згадали, як колись мені, класному керівнику 11-В класу, довелося лікуватись у Луцьку. Просила діток (6 клас), щоб не підвели мене, аби ті вчителі, що замінятимуть, не скаржились на них потім. Староста класу від імені всіх написала лист. Я його зберегла як реліквію, щоб колись при нагоді зачитати. І ось більш ніж через чверть віку зачитала. Тут все крок за кроком описала учениця життя класу.

Ось окремі уривки: "Класний керівник у нас Петро Федотович, за поведінку ще не виставляв оцінки, а якщо він не буде, ми самі виставимо. Їздили на роботу на ті самі буряки, що весною пололи, а тепер вириваємо. За льон одержали по 2 крб. 50 коп. Ми трохи сердиті, що їздимо на буряки, а ті класи (А і Б)  – на льон. День учителя відзначили добре. Ходили поздоровляти Ольгу Євгенівну. Прийміть від нас щирі поздоровлення, хоч із запізненням. За Вашу відсутність ніхто нічого не вкоїв. У нас все добре. Замок у дверях ще цілий. Ваше прохання ми виконали: відвідали хворих однокласників. Хотіли до Вас поїхати, але далеко. У магазині нічого немає, тому ще не купили подарунок для однокласниці на день народження. Але обов'язково купимо. Ніхто не б'ється, ніхто не запізнюється на уроки. До побачення. Люблячі учні 6-В класу. 14.10.90. р".

Всі притихли у залі, бо з висоти 30-річної давності цікаво дізнатись, якими були вони щирими, з відкритою душею.

Згадали й спільні подорожі до Луцька, Львова, Києва, Бреста, Колодяжного.

Було що згадати і класоводу Ользі Євгенівні Марценюк, хоч її спогади сягнули аж через 32 роки, але таке не забувається, бо воно миле серцю.

Наприклад, тепер Валя Баланкевич – шанована районний депутат і фельдшер Голобської лікарні, знає, звичайно, де серце в людини розташоване, бо працює на "швидкій" і не одного рятувала. А тоді, в 2 класі, каже: "Ольго Євгенівно, завтра я не прийду до школи, бо в мене серце болітиме". І показала на правий бік.

Згадалось також, як перед випускним заповнювали анкету, яка мала підказати, яку в майбутньому обрати професію, до чого в кожного душа тягнеться. Збулось у Світлани Павлович - сьогодні вона в когорті медичних працівників у Голобській лікарні. Підказала анкета і Руслані Андрощук: вона – вчителька математики та інформатики в ліцеї м. Рожища. А от у Сергія Ткачука було спрямування до лісу. "А що в тому лісі робити?", –знітився хлопець. Але, видно, прислухався, і тепер такого питання не задасть. Бо після Шацького технікуму ще закінчив Львівську лісотехнічну академію і тепер Голобський ліс йому – як рідний дім. 

Збулась мрія і Тані Кантерук. Вона спочатку готувала фундамент для майбутньої професії в технікумі. При першій зустрічі сказала, що цього для неї мало, що обов'язково матиме вищу освіту. І ось сьогодні вона – шанована підприємець, фінансовий консультант страхової компанії в Ковелі.

Хвилюючими були виступи й випускників Олега Ющика і Тані Кантерук із сльозами на очах. Бо згадали тих, кого вже ніколи не зустрінемо, хвилиною мовчання.

Вчителів обдарували червоними і білими трояндами, а на букетах – зворушливі написи: "Дякуємо за знання!".

А потім була екскурсія по школі. Гості звернули увагу на великі зміни, що сталися за чверть віку. Заглядали в кожен кабінет, кожний куточок. 

Ольга Євгенівна завела в ексклюзивний кабінет і провела коротенький урок.

З великим інтересом оглядали сотні експонатів в шкільному історичному музеї. На світлинах в родинній галереї спочатку шукали бабусь і дідусів, потім батьків і себе. Це – реліквія для поколінь, яку береже завкабінетом Ольга Оришкевич.

Довго не хотіли залишати гості стіни школи, де за плечима, ніби сон, пройшли миті дитинства і ранньої юності, де стартувала їхня доля, де солодко мріялось. На згадку про цю мить сфотографувалися. З сумом глянули на портрет Станіслава  Максимчука, розміщеного на фасаді школи. Він загинув у перші дні війни на Сході України. Герої не вмирають. Вони у пам'яті завжди. 

Потім усі гості поїхали у Вівчицьк і Голоби на кладовище уклонитись могилам своїх однокласників і поставити живі квіти.

Класного керівника Євгенію Савлук і всіх вчителів, що за станом здоров'я чи з інших причин не змогли прибути на зустріч, відвідали вдома.

Зустріч продовжилась за святковими столами. Чого тут тільки не було! Тости, бесіди, спогади, музика, танці не замовкали ні на мить.

Кілька наших випускників підкорили столицю, живуть і працюють у Києві. Юрій Романюк – власник факторингової компанії. Віктор Яровий – фінансовий бізнесмен, Олег Ющик працює в страховій компанії, Віталій Хом'як – військовий комісар Шевченківського РТЦК та СП. Мають все необхідне для життя. 

Завоювали авторитет голобські кравчині Таня Чабанчук і Олена Здрок. Любить техніку і розбирається в машинах автомеханік Юрій Грицюк з Погиньок, працює в Ковелі. Сортувальник деревообробної сировини Лариса Чайковська теж працює в Ковелі. Оксана Гебутовська працює в торгівлі. Оксана Оксенюк з Поворська, Оксана Мігдаль з Дарівки, Наталія Косовська з Волі Любитівської і ще багато інших працюють у Польщі. У сфері "Волиньобленерго" задіяний диспетчер Валерій Крочук, а в акціонерному товаристві "Тур" – Сергій Матиюк. В Голобському будинку-інтернаті трудиться Олена Чумак. А на Любомльщині живе і працює Оксана Невірко. Юрій Володькін працює в міжрайонному управлінні водного господарства. Учитель за фахом Таня Шклярук поповнила колектив заводу "Кромберг енд Шуберт" у Луцьку.  Виховує любов до музики у найменших голобчан в дитячому садочку Наташа Стасюк. Всі одружені, хвалилися дітками-школярами і студентами.

На закінчення хочу сказати, що розлука єднає серця. В першу зустріч тримались кожен свого класу, сиділи окремо. А цього разу - всі разом, і був, ніби один клас. Із трьох класів зібралось 24 колишні учні.

Спасибі вам, шановні випускники 1995-96 н.р. за те, що не забули школу, вчителів і один одного. Хай  вам  щастить скрізь і у всьому! Допомагайте один одному, підтримуйте, бо життя непередбачуване. Спасибі організаторам за зустріч!

Валентина ОСТАПЧУК,

класний керівник 

11-В класу.

25 років минуло, а ніби вчора було, про що нагадав усім шкільний дзвінок, який гостинно запросив до школи випускників 1995-1996 н.р. та їх вчителів.

Чотириразове свято покликало всіх: Трійця, День батька, День медика і особисте – довгождана зустріч. Тож вітань було багато.

Адміністрація Голобської школи завжди рада таким гостям і відчиняє усі двері, щоб колишні вихованці відчули себе хоч на мить учнями й повернулись з хвилюванням у дитинство.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 252

Ніколи не  заросте  

душа травою  забуття

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 274

Як ми вже повідомляли, 6 липня ц.р. у Ковелі на Меморіалі Слави відбувся  мітинг з нагоди 77-ої річниці визволення міста від нацистських загарбників. У ньому взяли участь представники міської і районної влади, громадськості, духовенства.

На жаль, учасників бойових дій у роки Другої світової війни тут видно не було – в живих їх практично  не залишилося нікого. Ветеранську спільноту представляли "діти війни", ветерани праці і Збройних Сил, учасники АТО/ ООС. Але всіх їх об’єднало прагнення віддати данину шани і поваги пам’яті  визволителям    рідного  міста, людям, котрі ціною свого життя виборювали перемогу над нацизмом.

Сьогодні по-різному  оцінюють  підсумки Другої світової. Дехто стверджує,  що по  її закінченню  одна  окупація – нацистська  змінилась іншою – радянською. У  цих  словах частка правди є, але далеко не вся: воїни  йшли у смертельний бій із ворогом не заради Сталіна чи його більшовицької партії. Вони  боронили рідну землю, прагнули швидше здобути перемогу над нацизмом, повернутися у рідні домівки, обійняти своїх матерів, дружин, дітей.  Але багато із них залишилися лежати у сирій землі, в тому числі під Ковелем. На їх честь і було відкрито в 1977 році  Меморіальний комплекс Слави.

На світлинах ви бачите окремі миті вшанування пам’яті загиблих в боях за Ковель.

Наш кор.

Фото 

Сергія Данилюка.

Як ми вже повідомляли, 6 липня ц.р. у Ковелі на Меморіалі Слави відбувся  мітинг з нагоди 77-ої річниці визволення міста від нацистських загарбників. У ньому взяли участь представники міської і районної влади, громадськості, духовенства.

На жаль, учасників бойових дій у роки Другої світової війни тут видно не було – в живих їх практично  не залишилося нікого. Ветеранську спільноту представляли "діти війни", ветерани праці і Збройних Сил, учасники АТО/ ООС. Але всіх їх об’єднало прагнення віддати данину шани і поваги пам’яті  визволителям    рідного  міста, людям, котрі ціною свого життя виборювали перемогу над нацизмом.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 213

– Пані  Інно,  Ви – знана майстриня не лише у Ковелі, а й далеко за його межами, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. А коли захопились соломоплетінням? Як розпочалася Ваша творча історія?

– Народилася я 3 серпня 1990 р. в селі Купичів Турійського району. Навчаючись в Купичівській школі, почала відвідувати студію "Житечко", якою керує Марія Кравчук. Саме Марія Василівна прищепила любов до цього виду мистецтва, від неї я отримала глибокі знання, переймала технічну вправність. До речі, Марія Кравчук заснувала в купичівській школі перший і єдиний в Україні музей соломоплетіння "Солом'яне диво". 

Вищу освіту здобула в Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки за спеціальністю "Соціальна педагогіка". Навчаючись на 4-му курсі, почала працювати керівником гуртка "Соломинка" в Палаці учнівської молоді міста Луцька. Після закінчення університету переїхала в Ковель, працювала керівником гуртка "Соломинка" в ліцеї № 11, а також в Люблинецькій школі-інтернаті. Дітки охоче і з великим задоволенням навчаються такому цікавому ремеслу.

– Соломоплетіння – це непросте заняття. Важливою складовою є підготовка робочого матеріалу. Коли найкраща пора для заготівлі сировини для плетіння? З яких злаків вона найкраща, міцніша? Розкажіть про деякі тонкощі виготовлення виробів з соломки.

– Для плетіння я використовую жито. А для дідухів, віночків з колосків краще обирати пшеницю, овес, льон, сухоцвіти. Заготівлю матеріалу я розпочинаю в червні, коли жито починає цвісти. Це – найкращий період для підготовки матеріалу для роботи. Жито сію спеціально, яке пізніше сама жну серпом, сушу на горищі. Потім його треба нарізати, і вже тоді можна приступати до плетіння. Перш, ніж братися до роботи, потрібну кількість соломи змочую окропом, щоб вона була м'якою.

Навчитись цьому виду мистецтва можуть усі бажаючі. Звісно, починати слід із простих виробів, поступово удосконалюючи свою майстерність. І, як в кожній справі, потрібні бажання, терпіння та наполегливість.

– Які вироби у Вашому доробку переважають? Що найбільше до вподоби плести особисто Вам?

– Роботи в мене різнопланові – віночки, Різдвяні атрибути, дідухи, іграшки на ялинку, ляльки, квіти, жіночі прикраси, дитячі іграшки і багато чого іншого. Вже більш як два роки створюю віночки різного плану. 

Я люблю всі свої вироби, адже вкладаю в них свою працю, любов, часточку душі.

– Скільки затрачаєте часу, щоб зробити певний виріб?

– Зважаючи на те, що я мама двох малих діток, то буває по-різному. Зазвичай, працюю приблизно дві години  в  день. За такого режиму, враховуючи різні непередбачувані ситуації, на виготовлення віночка, до прикладу, іде приблизно місяць часу.  

– Чи берете Ви участь у тематичних виставках, ярмарках, фестивалях? Які маєте творчі відзнаки? 

– З 2015 року я – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Двічі отримувала стипендію Президента України для молодих майстрів. У 2007 році брала участь в конкурсі масок, що проходив у США, на тему "Міфи та легенди". Тоді я представила маску "Водяної Русалки" і отримала перше місце. Я активно беру участь в різних обласних, всеукраїнських, міжнародних конкурсах, виставках. Маю близько 100 нагород, серед яких – Гран-прі, перші, другі місця. Також мала п'ять персональних виставок по музеях України. Кожного року беру участь у виставці "Кращий твір року" в Києві.  Також завжди долучаюсь до виставок, які проходять по декоративно-прикладному мистецтву.

– Ви підтримуєте контакти з іншими майстрами, обмінюєтесь досвідом? 

– Так, звичайно, я знайома з майстрами соломоплетіння як з України, так із-за кордону. Була на майстер-класах за рубежем.  Звичайно, деякі навички використовую у своїй роботі, але намагаюсь працювати так, аби мати власний почерк у роботах, щоб люди, подивившись на мої твори, відразу впізнавали автора. Це дуже важливо. Наставником і людиною, яка мене надихає до творчості, з якою я зробила перші кроки в соломоплетінні, є мій педагог, наставник Марія Василівна Кравчук.

– Як ще любите проводити вільний час? Як відпочиваєте? Чи цікавляться Ваші дітки маминим захопленням?

– Чесно кажучи, я весь свій вільний час присвячувала б творчості. На жаль, так не виходить. Відпочивати любимо разом з сім'єю, нам подобається активний відпочинок.  Семирічній донечці дуже цікаво те, чим я займаюсь, вона охоче демонструє віночки, тішиться ними. Синочок ще маленький, тому головне, що не заважає, коли я працюю (сміється, – авт.).

– Пані Інно, традиційне запитання до митця: звідки черпаєте натхнення?

– Я дуже люблю свою роботу, мені подобається процес соломоплетіння. А коли бачу, що мої вироби до вподоби людям, то отримую потужний стимул продовжувати улюблену справу, розвиватися у ній, досягати нових творчих вершин. 

– Дякую за цікаву розмову.

Інтерв'ю вела 

Світлана ЛЯШУК.

НА СВІТЛИНАХ: Інна ЧОНКА та її  вироби з соломки. 

Фото з домашнього архіву.

– Народилася я 3 серпня 1990 р. в селі Купичів Турійського району. Навчаючись в Купичівській школі, почала відвідувати студію "Житечко", якою керує Марія Кравчук. Саме Марія Василівна прищепила любов до цього виду мистецтва, від неї я отримала глибокі знання, переймала технічну вправність. До речі, Марія Кравчук заснувала в купичівській школі перший і єдиний в Україні музей соломоплетіння "Солом'яне диво". 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 372

В минулому номері "Вістей Ковельщини" був опублікований фоторепортаж про відзначення Дня міста Ковеля. На жаль, за браком місця в газеті ми не змогли подати багато світлин з цієї непересічної події в житті мешканців громади. Сьогодні виправляємо цей "недолік" і друкуємо фото, на котрих зафіксовані учасники і організатори інших цікавих заходів.

Хочемо зауважити, що в деяких виданнях – електронних і друкованих – помилково стверджувалося, що Ковелю – 503 роки. Це груба історична помилка: наше місто має значно поважніший вік! 503 роки минуло з часу, коли йому було надано Магдебурзьке право. Насправді поселення Ковлє, як воно тоді називалося, пройшло досить тривалий період соціально-економічного розвитку, допоки не одержало право на організацію місцевого самоврядування європейського зразка.

На цю тему ковельський краєзнавець Петро Вільчинський готує статтю, яку він пообіцяв подати до редакції газети. Ну, а зараз до уваги читачів – фоторепортаж про своєрідний день народження міста, яке за традицією, відзначаємо у першу неділю липня.

Наш кор.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА 

і з офіційного сайту міської ради.

В минулому номері "Вістей Ковельщини" був опублікований фоторепортаж про відзначення Дня міста Ковеля. На жаль, за браком місця в газеті ми не змогли подати багато світлин з цієї непересічної події в житті мешканців громади. Сьогодні виправляємо цей "недолік" і друкуємо фото, на котрих зафіксовані учасники і організатори інших цікавих заходів.

Хочемо зауважити, що в деяких виданнях – електронних і друкованих – помилково стверджувалося, що Ковелю – 503 роки. Це груба історична помилка: наше місто має значно поважніший вік! 503 роки минуло з часу, коли йому було надано Магдебурзьке право.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 205