У черговий раз лікарі Ковельського МТМО засвідчили свій високий професіоналізм!  Завдяки трансплантації врятовано три людських життя!

6 грудня у центральній районній лікарні проведено друге мультиорганне вилучення донорських органів. Пересаджено серце та дві нирки. Бригади медиків були готові й до пересадки печінки, проте клінічні та гістологічні дослідження виявили її непридатність для трансплантації. 

Здорове серце відтепер б'ється у грудях 62-річного чоловіка, який довгий час хворів на ішемічну карідіоміопатію, переніс два інфаркти, що спричинили ряд інших патологій серця. Ще двоє пацієнтів зможуть розпочати нове життя без замісної ниркової терапії. 32-річний чоловік вісім років чекав на донора, перебуваючи на гемодіалізі, який змушений був проходити тричі на тиждень. Така ж доля могла чекати й іншу пацієнтку – 52-річну жінку, нирки якої перестали працювати півтора місяці тому. Єдиним порятунком для цих людей могла стати тільки трансплантація. 

Усі операції пройшли успішно!

Велика вдячність рідним донора за розуміння та можливість врятувати одразу кількох людей. Світла пам'ять 51-річній жінці, життя якої обірвалося передчасно.

Пересадку донорського серця виконували місцеві лікарі: трансплантолог Володимир Танський, кардіохірург Василь Шимон, анестезіологи Борис Гулак та Богдана Ярошенко у співпраці з лікарями Національного Інституту хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова Василем Белейовичем та Софією Чайковською.

Обидві операції з трансплантації донорських нирок виконували лікарі Ковельського МТМО: трансплантолог Олександр Голуб, хірург Андрій Павлусик та анестезіолог Тетяна Приходько.

Генеральний директор Валентин Вітер висловлює подяку медикам Ковельського МТМО та київським колегам,координаційному центру трансплантації анатомічних матеріалів – Ользі Танській та Андрію Мельнику, усім, хто був задіяний у підготовці та проведенні трансплантацій. 

Адміністрація Ковельського МТМО.

У черговий раз лікарі Ковельського МТМО засвідчили свій високий професіоналізм!  Завдяки трансплантації врятовано три людських життя!

6 грудня у центральній районній лікарні проведено друге мультиорганне вилучення донорських органів. Пересаджено серце та дві нирки. Бригади медиків були готові й до пересадки печінки, проте клінічні та гістологічні дослідження виявили її непридатність для трансплантації. 

Здорове серце відтепер б'ється у грудях 62-річного чоловіка, який довгий час хворів на ішемічну карідіоміопатію, переніс два інфаркти, що спричинили ряд інших патологій серця. Ще двоє пацієнтів зможуть розпочати нове життя без замісної ниркової терапії. 32-річний чоловік вісім років чекав на донора, перебуваючи на гемодіалізі, який змушений був проходити тричі на тиждень.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 232

Коронавірус: це варто знати

Як “відновитися” після хвороби

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 263

Є кілька способів дізнатись, які приватні медичні центри співпрацюють з НСЗУ та які послуги вони надають безоплатно:

безпосередньо в медичних закладах, які мають відповідні наліпки на дверях;

за телефоном контакт-центру НСЗУ 16-77;

на сайті НСЗУ  на дашборді “Укладені договори про медичне обслуговування населення за Програмою медичних гарантій”.

Для цього треба обрати у фільтрах населений пункт, тип власності (приватна та/або ФОП), вид допомоги (первинна, спеціалізована, COVID-19). А також напрям – конкретний пакет медичних послуг.

Перелік закладів, який відповідатиме запиту пошуку, з'явиться на карті та в таблиці під картою разом з їхніми контактами. На Волині, наприклад, таких приватних закладів – 6 і ще 17 – ФОПів.

Але щоб уточнити, чи працює потрібний спеціаліст у певному медичному центрі, необхідно зателефонувати до закладу.

Що потрібно для того, щоб отримати спеціалізовану допомогу у приватній клініці безоплатно?

Щоб потрапити безоплатно на прийом до вузького спеціаліста, наприклад, щоб пройти обстеження чи ранню діагностику онкологічних захворювань в приватному закладі, потрібно мати електронне направлення. Його виписує той лікар, який бачить необхідність в обстеженні чи консультації для встановлення діагнозу або призначення лікування. Це може бути як сімейний лікар, терапевт або педіатр, так і вузький спеціаліст.

Чи потрібно направлення на консультацію до гінеколога або психіатра у приватному закладі?

Щоб потрапити на прийом до гінеколога, в тому числі дитячого та підліткового віку, психіатра, електронне направлення не потрібне. Головна умова, – щоб заклад мав договір з НСЗУ на відповідні послуги та необхідного фахівця. Якщо ці умови виконані, потрібно записатись на прийом, дотримуючись правил роботи центру.

Чи є ліміт на кількість безоплатних послуг для пацієнтів у приватних закладах чи у лікаря-ФОП?

Ні, лімітів на надання безоплатних послуг в приватних медичних закладах немає: ні для візитів, ні для кількості обстежень або аналізів. Проте пацієнти не можуть вимагати від лікаря направлення до фахівця за власним бажанням. Відвідати вузького спеціаліста безоплатно можна, лише якщо лікар бачить у цьому необхідність і видасть направлення.

Чи можна звернутись у комунальну лікарню, якщо електронне направлення пацієнту виписав сімейний лікар-ФОП?

Звичайно, з електронним направленням можна звернутись до лікарні будь-якої форми власності, незалежно від того, де працює лікар, що виписав таке направлення. Наприклад, якщо пацієнт або пацієнтка уклали декларацію з сімейним лікарем, що працює як ФОП, але багато років обслуговувалися в ендокринолога, що працює в комунальній лікарні, то з направленням можна записатись на прийом до ендокринолога в комунальну лікарню.

Є кілька способів дізнатись, які приватні медичні центри співпрацюють з НСЗУ та які послуги вони надають безоплатно:

безпосередньо в медичних закладах, які мають відповідні наліпки на дверях;

за телефоном контакт-центру НСЗУ 16-77;

на сайті НСЗУ  на дашборді “Укладені договори про медичне обслуговування населення за Програмою медичних гарантій”.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 240

Наш гість – відомий провидець і віщун дід Потап.

l

– Пане Потапе, останнім часом тема №1 в Україні – можливий напад Росії. Про це майже щодня говорять політики, урядовці, журналісти. Враження таке, що російські танки ось-ось з'являться на Хрещатику. Загроза справді  серйозна?

– Загроза війни завжди є. І, до речі, не тільки з північно-східним сусідом. Ворогів у нас вистачає по всьому  периметру державного кордону. Зрештою, російсько-українська війна триває з 2014 року, коли Москва захопила Крим, підтримала бойовиків на Донбасі, де й зараз не вщухають бойові дії. Так що це ніяка не новина і не сенсація.

Сенсація в іншому – недооцінці нашої  влади небезпеки  з боку Росії. Згадаймо, як її  представники зовсім нещодавно категорично заперечували агресивні наміри Кремля, називали вигадками повідомлення про збільшення чисельності ворожих військ. 

Пройшло трохи часу, і влада дедалі голосніше почала говорити про можливу війну, змінивши свою позицію на 180 градусів. Тепер дехто вже називає конкретні дати нападу на Україну, лякаючи людей   і викликаючи  паніку  серед частини населення.

– Але ж така небезпека справді існує!

– Вище я сказав, що загроза війни завжди є. Але давайте поговоримо на цю тему спокійніше і без надмірних емоцій. Чи потрібна Володимиру Путіну війна? Не впевнений в цьому. Він розуміє, що зайти в Україну зможе, а от як вийти без втрат – це питання.

По-перше, Збройні Сили України не ті, що були у 2014-2015 р. р. За всіх  існуючих проблем вони боєздатні і мобільні. Досвід  бойових дій на Сході багато чому навчив і командний склад армії,  і воїнів-контрактників. По-друге, величезний потенціал є у добровольчих батальйонів, які нікуди не поділися, і зберігають порох  сухим. Недаремно легендарний командуючий УДА (Українською Добровольчою  Армією) Дмитро Ярош нещодавно свій блог  в інтернеті назвав: "Ласкаво просимо  в пекло!", адресуючи свої перестороги  московським правителям. А те, що Ярош слів на вітер не кидає, добре знають в Кремлі.

По-третє, за роки війни у нас сформувався потужний волонтерський рух, роль якого у зміцненні обороноздатності держави неможливо переоцінити. Переконаний, що у випадку чогось і волонтери, і добробати діятимуть,  як одне ціле. А ще ж є  загони територіальної оборони.

По-четверте, на  боці України – більшість країн Євросоюзу, а також США. Їх заяви на адресу Москви стали різкішими  і войовничішими, ніж були  раніше. Має своє значення і зброя, яку отримує наша країна, підтримка з боку НАТО, військово-морських і повітряних сил блоку. Про це вголос не говорять, але, думаю, що наші союзники  свою справу роблять.

– То чому ж у ЗМІ, на різних телевізійних   ток-шоу такі панічні настрої?

– Скажемо відверто: далеко не на всіх. Але деякі політики і журналісти підігрівають пристрасті, щоб підняти рейтинг своїх видань і телеканалів, відволікти увагу читачів і телеглядачів від проблем, що нагромадилися в державі – інфляція, корупція, некомпетентність чиновництва, провали в економіці   і т. д.

Ось свіжий приклад. Як відомо, німецьке видання "Більд"  нещодавно опублікувало велику статтю і навіть карту головних  ударів Москви по Україні, включаючи Київ. Цікаво, хто їм дав таку карту із самого кабінету, як вони стверджують,  Володимира Путіна? Мені це нагадує провокацію російського ФСБ, яка використовує всі можливі засоби випливу на світову громадськість, щоб її налякати воєнною  потугою РФ, продемонструвати, хто господар на міжнародній арені.

Зрештою, що це за видання "Більд"? Типово  бульварна, або "жовта" газета – таблоїд Німеччини, засновником якої був відомий медіамагнат Аксель Шпрінгер. "Більд" почав виходити у 1952 році, коли розпочалася "холодна війна", і виходить й досі. Має   електронну версію. Читають таблоїд щоденно понад  12 мільйонів людей. Матеріали, світлини, які тут публікуються, не завжди відзначаються правдивістю й об'єктивністю. Для того, щоб вчасно друкувати спростування недостовірної інформації, господарі газети видають навіть спеціальний  додаток, де пишуть про допущені  помилки і неточності.

– А яка ситуація насправді, як Ви гадаєте?

– Путіну не потрібен зруйновані ані Київ, ані інші міста. Що він з ними робитиме, коли дві третини Росії практично нагадують руїну? Газове опалення  відсутнє майже у половині населених пунктів, гарних доріг дуже мало, села і міста у віддалених регіонах нагадують фільми жахів. Досить подивитися в Ютубі документальні фільми чесних журналістів (наприклад, Варламова), послухати інтерв'ю популярного Дудя чи гостропубліцистичні виступи громадського діяча, письменника і журналіста Олександра Невзорова, щоб переконатися у цьому.

– То що потрібно Володимиру Путіну?

– Слухняна і покірна Україна, яка разом із упокореною Білоруссю стане  перед ним на коліна. Для цього не обов'язково розв'язувати кровопролитну війну, де переможця не буде. Достатньо засобами "гібридної" війни підірвати довіру українців до президента, парламенту, уряду, змусити їх змінити зовнішньополітичну орієнтацію і привести до влади  "своїх". На жаль, "своїх" в оточенні В. Зеленського більше, аніж достатньо. Чому – питання не до мене.

Не думаю, що путінці хочуть знищити українську економіку і фінансову систему, куди "влиті" величезні кошти російського бізнесу – як промислового, так і банківського. Та й наші  олігархи залюбки співпрацюють з росіянами.

– То чого нам слід найбільше боятися?

– Можливих провокацій як з боку ФСБ, так і українських "кротів". Пам'ятаєте, як почалася війна нацистської Німеччини з Польщею? З операції "Гляйвіц", вину за яку німці  поклали  на поляків і почали наступ на сусідню країну. Звичайно, скоїти таку провокацію в сучасних умовах не так просто, але можливо – дурнів вистачає з одного і другого боку.

Є небезпека припинення  газопостачання в Україну у розпал зимових холодів – чи то в результаті провокації, про яку я сказав вище, чи то з якоїсь іншої причини. Коли не дай, Боже, таке станеться, не будуть потрібні ані танки, ані авіація, ані ракети - влада  підпише будь-який "акт  капітуляції", який у свій час підписав В. Янукович. На жаль, київська влада до зими підготувалася дуже погано, а тому електроенергію змушені купувати в Білорусі.

– В чому Ви бачите порятунок?

– В опорі на власні сили. Маємо зміцнювати свою армію, підтримувати і розвивати оборонний комплекс, забезпечувати економічну, і фінансову стабільність в країні, давати рішучу відсіч спробам підірвати суспільство "зсередини" агентами Москви і так званою п'ятою колоною.

– А хіба Захід не  допоможе?

– Найкраще на це запитання відповів президент США Джозеф Байден, який у телефонній розмові з Володимиром Зеленським заявив, що Вашингтон підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, допомагатиме їй коштами і  зброєю, але воювати американські вояки на нашій  землі не збираються.  Подібним чином міркують керівники країн  НАТО, зокрема, Франції та Німеччини. Останні навіть відмовилися постачати зброю в Україну, боячись ускладнити стосунки з Москвою.

Лідерів західних держав можна зрозуміти, адже світом правлять не ідеї, а інтереси. В кожного із них – свої інтереси, а інтереси українського народу  мають передусім відстоювати і захищати українські президент, парламент, уряд та всі інституції, які покликані це робити відповідно до діючої Конституції. І нашим  урядовцям не потрібно скаржитися на західних партнерів, як це дехто робить, а виявляти ініціативу, діловитість, розуміння реалій життя у своїй діяльності. На жаль, таке розуміння на київському Олімпі мають  далеко не всі, про що свідчать деякі події останніх днів, своєрідні "зашквари", яким кінця немає.

– Як поводитися нашим громадянам, яких постійно залякують політики майбутніми трагічними подіями?

– Перш за все, зберігати спокій. Паніка – це найгірше, що може бути у цей складний час. Ми повинні зрозуміти: ворог тільки й чекає тієї миті, коли людьми оволодіє страх і  вони будуть готові до будь-яких  радикальних дій. Не можна цього допустити!

Водночас ми не повинні втрачати пильність, розслаблятися і сподіватися, образно кажучи,  манни небесної. Маємо подбати про власну безпеку самі, вміти аналізувати військово-політичну ситуацію, робити правильні висновки. Як мені здається, тут багато залежить від місцевої влади, її компетентності, вмілого управління органами територіальної оборони, що нині й робиться. Велике значення має тісна співпраця з осередками учасників бойових дій на Сході країни, ветеранами АТО/ООС, використання їх знань, досвіду, уміння у вихованні населення, особливо молоді. Всіляко слід розвивати і підтримувати волонтерський рух, активніше використовувати засоби масової інформації.

– Що ж, пане Потапе, дякую Вам за відверту розмову. Будемо сподіватися, що Ваші слова будуть почуті читачами газети і дещо заспокоять їх розтривожені душі.

– Цього хочу  і я, а тому кажу:  "Все буде Україна! З прийдешніми Новорічно-Різдвяними  святами!".

Розмову вів 

Михайло КУЗЬМУК.

ххх

– Пане Потапе, останнім часом тема №1 в Україні – можливий напад Росії. Про це майже щодня говорять політики, урядовці, журналісти. Враження таке, що російські танки ось-ось з'являться на Хрещатику. Загроза справді  серйозна?

– Загроза війни завжди є. І, до речі, не тільки з північно-східним сусідом. Ворогів у нас вистачає по всьому  периметру державного кордону. Зрештою, російсько-українська війна триває з 2014 року, коли Москва захопила Крим, підтримала бойовиків на Донбасі, де й зараз не вщухають бойові дії. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 264

Я часто кажу: "Людина повноцінно живе доти, доки зустрічається з друзями".

У цих словах немає  абсолютно ніякого перебільшення. По собі знаю: кожна така зустріч збагачує духовно, додає оптимізму і бадьорості, налаштовує на позитивний лад. Щоправда, за однієї умови: коли друзі щирі і безкорисливі.

На щастя, доля здебільшого зводить мене із земляками, з котрими хочеться і бачитися, і по-дружньому спілкуватися. До таких, зокрема, належить корінний ковельчанин, колишній сусід за попереднім місцем мого проживання Юрій Рахлінський. Щоправда, він трохи молодший за мене і більше дружив з братом Юрієм у шкільні роки, але сьогодні не тільки гарний приятель, а й діловий партнер редакційного колективу, члени якого дуже поважають цього доброго, душевного, співчутливого чоловіка.

Тривалий час Юрій Миколайович підтримує майже родинні зв'язки з Геннадієм Безекою та Юрієм Рибачком. Ці стосунки у них сягають у далеких літ,  не слабшаючи до цих пір. Декілька років тому вони зазнали важкої втрати –  пішов із життя  Володимир Мамітов, з яким вони були, як рідні брати. На жаль, страшна хвороба виявилася сильнішою за Володимира Васильовича, і він пішов у засвіти.

Важко уявити Юрія Миколайовича  і Геннадія Архиповича без дружби із братами Микуличами – Василем і Володимиром, імена яких добре знайомі ковельчанам. Перший очолював Ковельський держлісгосп, другий – працював заступником начальника міського управління торгівлі Ганни Калитюк, мудрої і працьовитої жінки. Пізніше обоє пішли  у бізнес.

Звичайно, у мене є ще чимало добрих друзів, про котрих можна розповідати досить довго. Єднає нас не тільки діловий інтерес чи взаємна приязнь, але й відчуття "ліктя" – ми всі з тих років, які називають повоєнними. На власні очі бачили, як з попелу відроджувався рідний Ковель, як важко і самовіддано працювали наші ровесники, як багато зробили вони для того, щоб місто стало таким, яким воно є сьогодні: затишним, благоустроєним, по-справжньому європейським.

l

Про все це я, можливо, ще напишу, коли матиму здоров'я і час,  а наразі розповім про останню зустріч із людьми, згаданими вище. Відбулась вона нещодавно в гостинному обійсті Юрія Рахлінського, розташованому на вулиці Володимира Кияна. Воно дбайливо облаштоване руками господаря і його чарівної дружини Тетяни Володимирівни, яка є вірною супутницею чоловіка по життю, розділяє з ним і радощі, й турботи, піклується про сім'ю та всю дружну родину Рахлінських.

А зустрілися ми тому, що нам захотілося зустрітися, поговорити по душах,   поділитися потаємним. Ну й, звичайно, підбадьорити один одного в цей важкий і непередбачуваний час

 Про що говорили? Передовсім – про політику, де сьогодні більше запитань, аніж відповідей. Не могли оминути тему пандемії коронавірусу, яка болить кожному. Адже тільки останніми місяцями передчасно обірвалося життя багатьох наших знайомих. Виявилося, що майже всі присутні на зустрічі вакциновані, а хто ще не встиг, це зробить у найближчому майбутньому. Добрим словом згадали покійних – в першу чергу, Володимира Мамітова.

Не обійшлося без розмов про роботу. Юрій Рибачок, який щойно повернувся із засідання міськвиконкому, поінформував про вимушене підвищення тарифів на послуги "Ковельводоканалу", який очолює. А ще бідкався, що  почастішали прориви в мережах каналізації.

– А в чому причина? – поцікавився я.

–Мережі дуже "зношені", – сказав Юрій Іванович. – Згадайте, коли їх прокладали в Ковелі – в 60-70-их роках минулого століття. До того ж, закопували на велику глибину – 5-6 метрів. Коли десь прориває, мусимо добряче помучитися.

Василя Микулича цікавило, як взагалі справи на підприємстві? Юрій Рибачок охоче розповідає про зміни на краще, які сталися останнім часом. А зроблено й справді чимало, бо і  керівник, і  його команда постійно в пошуку. Як результат, оновлюється обладнання, в життя запроваджуються сучасні технології. І дуже важливо, що вода на Ковельщині – чи не найкращої якості не тільки на Волині, а  й в Україні.

Торкнулися й проблем виживання місцевої  преси. Всі зійшлися на тому, що і владі, і громадськості, і меценатам потрібно підтримати  громадсько-політичну газету "Вісті Ковельщини". Юрій Рахлінський тут же зауважив, що ковельських журналістів без уваги не залишить і,  як завжди, виділить кошти на передплату видання ветеранам війни і праці, малозабезпеченим громадянам. Його підтримав Геннадій Безека, який з власного досвіду знає ціну друкованого слова. Працюючи на різних посадах  – і в службі пожежної охорони, і в системі побутового обслуговування населення, і заступником міського голови тощо, завжди відчував підтримку й допомогу журналістів, а особливо, коли відділ редакції очолював Гнат Петрович Ольхович. Добрі згадки про нього залишилися в усіх присутніх на зустрічі. Царство Небесне його світлій душі!

Позаяк Василь Микулич давненько відвідував господарство Юрія Рахлінського, то разом з усіма оглянув його з великим інтересом. А тут є на що подивитися. Скрізь – чистота, порядок. Вабить око озерне плесо, де привільно почуває себе водоплавне птаство. Є  тут і риба. Довкола – насадження декоративних і плодових дерев та кущів. Тенісний корт вражає своїм європейським виглядом. Недарма ж він вабить любителів великого тенісу, які щороку проводять "у Рахлінського" змагання з великого тенісу.

А ще Юрій Миколайович  надає спонсорську допомогу спортсменам, працівникам культури, письменникам, поетам, журналістам. Він дуже любить своє місто, в якому народився і в якому живе його сім'я та родина, хоче, щоб воно гарнішало і розбудовувалося. Подорожуючи світом (важко сказати, де   не бував з дружиною і рідними), він на власні очі бачив, як живуть у цивілізованому світі люди та як повинні жити ми, українці. Щиро радіє, що ковельська влада разом із депутатським  корпусом, нарешті, взялася за очищення Турії й водоймища, до чого він закликав на шпальтах "Вістей Ковельщини" роком раніше. 

l

Ми прощалися, коли надворі вже сутеніло, адже дні тепер коротші, а вечори довгі. Думаю, всі залишилися задоволеними тим, що побачили і почули. З позитивними враженнями поїхав до Луцька Василь Микулич. Отримав заряд бадьорості і оптимізму Геннадій Безека. З палким бажанням працювати ще краще і більше на благо ковельчан прощався з нами Юрій Рибачок. Втішила зустріч і Юрія Рахлінського, який любить людей, а вони шанують його. Ну, а я вкотре  переконався: живемо доти, доки зустрічаємося. Раджу і вам про це пам'ятати.

Микола ВЕЛЬМА.

Я часто кажу: "Людина повноцінно живе доти, доки зустрічається з друзями".

У цих словах немає  абсолютно ніякого перебільшення. По собі знаю: кожна така зустріч збагачує духовно, додає оптимізму і бадьорості, налаштовує на позитивний лад. Щоправда, за однієї умови: коли друзі щирі і безкорисливі.

На щастя, доля здебільшого зводить мене із земляками, з котрими хочеться і бачитися, і по-дружньому спілкуватися. До таких, зокрема, належить корінний ковельчанин, колишній сусід за попереднім місцем мого проживання Юрій Рахлінський. Щоправда, він трохи молодший за мене і більше дружив з братом Юрієм у шкільні роки, але сьогодні не тільки гарний приятель, а й діловий партнер редакційного колективу, члени якого дуже поважають цього доброго, душевного, співчутливого чоловіка.

Тривалий час Юрій Миколайович підтримує майже родинні зв'язки з Геннадієм Безекою та Юрієм Рибачком. Ці стосунки у них сягають у далеких літ,  не слабшаючи до цих пір. Декілька років тому вони зазнали важкої втрати –  пішов із життя  Володимир Мамітов, з яким вони були, як рідні брати. На жаль, страшна хвороба виявилася сильнішою за Володимира Васильовича, і він пішов у засвіти.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 283

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 245

Гороскоп

з  20 по 26 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 352

Погода в Ковелі  

9 – 15 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 324

Ті, хто віддає свої час, сили та енергію задля інших, 5 грудня відзначили День волонтера.

Саме вони – світлі, добрі і небайдужі люди стали головними героями святкового дійства  у культурно-просвітницькому центрі. На їх адресу  прозвучало чимало теплих і щирих  слів. Атмосфера у залі була наповнена енергетикою чуйності і добра. Навіть музика в цей день звучала по-особливому велично і душевно.

Засвідчити повагу,  вдячність волонтерам прийшли міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради  Оксана Багнова, заступник міського голови Наталія Маленицька, керівники структурних підрозділів виконавчого комітету.

“Я надзвичайно горджусь тим, що багатьох знаю особисто і  про багатьох розповідав у своїх матеріалах,  коли був  журналістом. Пам’ятаю, коли Росія анексувала Крим,  розпочалась війна на Сході, скільки ковельчан долучилось до волонтерства. Пишаюсь, що у нашому місті відкрився центр допомоги воїнам 51-ї ОМБр, – наголосив  у своєму вітальному слові міський голова Ігор Чайка. – Хотів би подякувати кожному за Вашу працю, побажати здоров’я, сил, натхнення.  Переконаний, що попереду у Вас багато добрих справ. Ви ще зігрієте не одну дитину, літню людину і врятуєте життя воїна.  І хочу запевнити, що ми будемо Вас підтримувати”.

Ті, хто віддає свої час, сили та енергію задля інших, 5 грудня відзначили День волонтера.

Саме вони – світлі, добрі і небайдужі люди стали головними героями святкового дійства  у культурно-просвітницькому центрі. На їх адресу  прозвучало чимало теплих і щирих  слів. Атмосфера у залі була наповнена енергетикою чуйності і добра. Навіть музика в цей день звучала по-особливому велично і душевно.

Засвідчити повагу,  вдячність волонтерам прийшли міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради  Оксана Багнова, заступник міського голови Наталія Маленицька, керівники структурних підрозділів виконавчого комітету.

“Я надзвичайно горджусь тим, що багатьох знаю особисто і  про багатьох розповідав у своїх матеріалах,  коли був  журналістом. Пам’ятаю, коли Росія анексувала Крим,  розпочалась війна на Сході, скільки ковельчан долучилось до волонтерства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 337

Тримаю у руках книгу "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС". Мимоволі з очей котяться сльози. Чорнобиль… "Чорна" та непоправна сторінка в історії людства, найбільша техногенна катастрофа у світі. Це – біль, втрати і невиліковна рана тисяч сімей. Чорнобильський атом спопелив життя і душі, скалічив здоров'я не одному поколінню людей.

У вічному боргу ми назавжди перед тими, хто у 1986 році потрапив на передову в боротьбі з ядерним монстром. До кінця не розуміючи масштабів катастрофи, ліквідатори майже голіруч мужньо приборкували радіаційну стихію. Ціною власного життя та здоров'я, проявивши героїзм, стресостійкість, витривалість, "чорнобильці" вибороли нам безпечне майбутнє.

За даними Чорнобильського центру, понад 600 тисяч осіб ліквідовували наслідки аварії. Ковельчани теж залишили слід в історії ліквідації лиха на ЧАЕС. Серед них – Петро Лаврентійович Якимчук, заступник голови Ковельського міського осередку "Союз. Чорнобиль. Україна". Життєрадісний, турботливий він завжди спішить на допомогу близьким, відстоює права "чорнобильців" та їх сімей.

l

…Переді мною – усміхнений чоловік, та, відверто кажучи, розмову з ним починати було непросто. Адже важко згадувати ті події, особливо, коли розумієш всю повноту трагедії. 

"Мені тоді було 38 років. Ми з дружиною, молоді й щасливі, мали трьох дітей: сини Руслан та Юрій і донька Алла. Я тоді працював у ВАТ "Ковельське АТП-10761" водієм ЗІЛу. Це була нова машина, яку я нещодавно отримав. Згодом із обласного автоуправління прийшов наказ про те, що потрібно відкомандирувати людей для перевезення вантажів (правда, ніхто не казав, що це для Чорнобиля). Тож 6 серпня я з товаришем Миколою Ліповським вирушили в теперішню зону відчуження", –  розповідає Петро Якимчук.

Там їх завданням було доставляти щебінь, який звозили у великий бетонний вузол з усієї України. Реактор – поруч, адже саме для нього готували бетонну перегородку.

І хоч скільки років минуло, чоловік й донині зберігає путівки і талони на "заправку", адже це нагадування про те, що біда може статися в будь-який момент.

Петро Лаврентійович пригадує, як одного разу вивантажували щебінь і біля них приземлився вертоліт.  Вийшло троє генералів: "Спека на дворі, вони в сорочках на короткий рукав але в респіраторах. Підійшли, поздоровались і питають: "Скільки тобі років, синку? Хто тебе сюди прислав? Ти знаєш, що таке атомна радіація? Це – війна! Через 20 років згадаєш генерала, а тепер бери маски і бережи себе!". Товаришеві Миколі теж ще 5 масок  дали".

Ніхто тоді не думав про власне здоров'я та дози опромінення: люди виконували поставлені завдання, не усвідомлюючи  героїзму своїх вчинків. "Неодноразово на КП по 2 дні стояли. Тільки під'їжджаємо, а світлофор вмить червоний. Забрали права, путівку, відправили на мийку. Вертаємось – знов червоним миготить, повторно на мийку. В результаті, одного разу я пробув там 2 дні доки радіація не спала", – ділиться спогадами чоловік. 

l

Розповідає, що людей при виконанні було багато, кожен ніс свою службу. Часто почувалися погано: запаморочення, головний біль, нудота, подразнення в горлі, але не зважали, списували на втому та виснаженість. 

"Ночував у машині – дружина мені з дому матрац та подушку дала. Милися (сміється) в річці Уж. Працювали для нас їдальні, де і з Волині були молоді дівчата. Нині це вже зрілі жінки. Та й мені – 74! 

А, здається, лишень нещодавно в армію пішов. 2 роки і 3 місяці відслужив в ракетних військах у Стрию. Ех, молодість!.. Памятаю, як в Локачинському районі возив буряки. Там і познайомився зі своє дружиною Зіною" – з теплом в голосі пригадує Петро Лаврентійович.

Вона – з Ратнівського району (с.Жиричі), а він з Камінь-Каширського (с. Стобихівка). Після польових робіт Петро завіз дівчину додому і познайомився з її батьками, а вже згодом з родиною приїхав свататись.

"Красива, як лялька! І де він таку знайшов?" – часто говорили у селі. Та не вродою, а душею прикипіли один до одного молодята. Тому розлучатись завжди було важко. 

Далі Петро Лаврентійович, з тривогою та сумом, ділиться про наболіле: "Шкода, але все життя перебуваємо в таких умовах, що потрібно виживати…Ці малі пенсії (в 50 років я отримував 64 руб. 66 коп.!), нині безробіття серед молоді, яке змушує заставляють людей їхати за кордон, щоб сім'ю прогодувати. Я особисто де лиш не був, а дружина з дітьми сама. Боляче, що не бачиш їх, але з радістю везеш і продукти, і смаколики чи іграшки дітям".

Повертаючись до теми Чорнобиля, чоловік згадує непорозуміння, коли не міг довести своєї участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Для цього потрібно було особливе підтвердження, тож він особисто брав путівки (добре, що зберіг) і їздив у зону відчуження за довідкою. Там дивувалися, що такі люди ще живі.

l

На жаль, історія забувається. Так, неодноразово, виникали конфліктні ситуації в "маршрутках", коли водії відмовлялись перевозити чоловіка пільговою категорією. Мовляв, вже 35 років минуло, й вистачить на жалість "тиснути".

Неодноразово писали звернення та збирались на мітинг в Києві (де, до речі, ніхто з високопосадовців так і не вийшов до "чорнобильців"), відстоюючи свої права та вимагаючи не "зрізати" пільги.

Та все ж Петро Лаврентійович ніколи не втрачає оптимізму, не падає духом, а радіє тому, що є. Зокрема, каже приємно, що надалі триває програма оздоровлення і щороку відправляють в санаторій на вибір (чоловік був в Київській, Черкаській та Одеській областях, але останні роки обирає "Лісову пісню" на Волині), є грошові компенсації за медикаменти.

Цього року завдяки ініціаторам преміюють шестеро людей по 300 гривень кожного, що так важливо для ліквідаторів. Не забувати хоча б 2 рази на рік - тих, хто вже відійшов у Вічність, і тих, хто досі несе біль пережитого. А таких в Ковельському осередку – 97 осіб (50 ліквідаторів, інші –вдови та потерпілі).

Петро Якимчук вже 30 років – заступник голови Ковельського міського осередку "Союз Чорнобиль Україна". Він вміє працювати та спілкуватися з людьми, допомагати у вирішенні тих проблем, з якими до нього звертаються.

"Це зараз ми маємо кабінет, а раніше збори проходили на лавочці в парку. Одного разу проходив повз Олег Кіндер (тоді був мером міста), здивувався, що ми просто неба зібрались і допоміг облаштувати кабінет. За що йому щиро вдячні", – розповідає чоловік.

Петро Лаврентійович – також член комісії з розподілу житла при міській раді. Опікуючись іншими, звісно цікавився долею "обіцяної" і йому квартири. Та, на жаль, рішення скасоване, бо його категорія тепер не потрапляє під наділення житла.

l

Активний Петро Якимчук і в просвітницькій сфері, адже часто виступає у школах, розповідаючи учням про Чорнобильську катастрофу та жахливі наслідки для суспільства. 

Долучився пан Петро і до видання книги "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС", зібрав інформацію про ковельських учасників тих подій, відшукав фото кожного, які, на жаль, не опублікували у виданні. Шкода, та й в описі про нього теж переплутали дані. Та він образи не тримає, і хоч книга – "чорна" згадка про минуле, радіє, що спільними зусиллями закарбували подвиг героїв на сторінках видання.

До речі, Петро Лаврентійович був ініціатором встановлення пам'ятника жертвам аварії на ЧАЕС у Ковелі (2008 р.). Саме він наполіг, щоб його розмістили в центрі міста.

Як відомо, сьогодні зона відчуження стала туристичною, тут намагаються відновити життя, а попит на екскурсії набирає обертів. Ставлення до цього у Петра Якимчука різко негативне: "Це як скло чи целофан закопати, який 300 років розкладається. Так і тут – це обман людей, щоб зробити видовище та ще й заробити на цьому грошей. 

Запрошували якось мене повернутись, побачити. А навіщо? Ми тоді нахапались тієї радіації, що на все життя вистачить проблем зі здоров'ям. Машина,  шматок заліза, була така заражена, що 3 дні не могли відмити по приїзді додому, дозиметри зашкалювали", – обурюється наш співбесідник. 

l

І недарма, адже наслідки для організму в кожного ліквідатора лише негативні. Зокрема, він переніс 5 операцій. Були випадки коли температура сягала 41 градусів. Пам'ятає, як був на межі життя і смерті: нічого вже не їв, ходити не міг, та, дякуючи Богу й лікарям, одужав. Правда, після операційних втручань різко втратив зір. Нині має яскраво виражену пухлину, та після пережитого оперувати її не наважується. Окрім того, в Петра Якимчука – астма, гіпертонічна хвороба, ураження печінки і нирок. Регіональна комісія у Львові визнала це наслідком опромінення.

Наразі чоловік вагається, чи вакцинуватись, адже вже перехворів на коронавірус. І хоч сімейний лікар каже, що протипоказань нема, є певні сумніви, чи це не дасть ускладнення.

Незважаючи на пережите, очі Петра Лаврентійовича сяють. Особливо, коли говорить про своїх онуків, бо вірить, що, незважаючи на життєві страшні реалії, у них попереду –  світле майбутнє.

Аліна Романюк.

НА знімку: Петро ЯКИМЧУК, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Фото автора.

Тримаю у руках книгу "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС". Мимоволі з очей котяться сльози. Чорнобиль… "Чорна" та непоправна сторінка в історії людства, найбільша техногенна катастрофа у світі. Це – біль, втрати і невиліковна рана тисяч сімей. Чорнобильський атом спопелив життя і душі, скалічив здоров'я не одному поколінню людей.

У вічному боргу ми назавжди перед тими, хто у 1986 році потрапив на передову в боротьбі з ядерним монстром. До кінця не розуміючи масштабів катастрофи, ліквідатори майже голіруч мужньо приборкували радіаційну стихію. Ціною власного життя та здоров'я, проявивши героїзм, стресостійкість, витривалість, "чорнобильці" вибороли нам безпечне майбутнє.

За даними Чорнобильського центру, понад 600 тисяч осіб ліквідовували наслідки аварії. Ковельчани теж залишили слід в історії ліквідації лиха на ЧАЕС. Серед них – Петро Лаврентійович Якимчук, заступник голови Ковельського міського осередку "Союз. Чорнобиль. Україна". Життєрадісний, турботливий він завжди спішить на допомогу близьким, відстоює права "чорнобильців" та їх сімей.

ххх

…Переді мною – усміхнений чоловік, та, відверто кажучи, розмову з ним починати було непросто. Адже важко згадувати ті події, особливо, коли розумієш всю повноту трагедії. 

"Мені тоді було 38 років. Ми з дружиною, молоді й щасливі, мали трьох дітей: сини Руслан та Юрій і донька Алла.   

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 406