Гороскоп

з 30 серпня по 5 вересня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 372

18 серпня рятувальники Ковельського районного управління ГУ ДСНС України у Волинській області провели інструктаж щодо дотримання правил пожежної безпеки для дітей в молодіжному, православно-виховному таборі Турійського благочинства УПЦ.

Співробітники служби порятунку нагадали дітям основні правила під час відпочинку у лісі, на воді, при знаходженні невідомих предметів, звернули увагу молоді на дії у випадку виникнення пожежі та інше. Також рятувальники роз’яснили, яку небезпеку становлять пожежі та як можна їх ліквідувати засобами пожежогасіння. 

Теоретичні знання щодо правил безпеки, вихованці табору закріпили на практиці, дітям продемонстрували як користуватись вогнегасниками, а також розповіли про типи вогнегасників та їхні особливості, роздали листівки на відповідну тематику.

 

Ковельське РУ ГУ ДСНС України у Волинській області

18 серпня рятувальники Ковельського районного управління ГУ ДСНС України у Волинській області провели інструктаж щодо дотримання правил пожежної безпеки для дітей в молодіжному, православно-виховному таборі Турійського благочинства УПЦ.

Співробітники служби порятунку нагадали дітям основні правила під час відпочинку у лісі, на воді, при знаходженні невідомих предметів, звернули увагу молоді на дії у випадку виникнення пожежі та інше. Також рятувальники роз’яснили, яку небезпеку становлять пожежі та як можна їх ліквідувати засобами пожежогасіння. 

Теоретичні знання щодо правил безпеки, вихованці табору закріпили на практиці, дітям продемонстрували як користуватись вогнегасниками, а також розповіли про типи вогнегасників та їхні особливості, роздали листівки на відповідну тематику.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 346

Бійці «невидимого» фронту, 

або Як ковельські активісти стали невід’ємною частиною  волонтерського руху України

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 473

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами. Впевнений, що мій співрозмовник був противником Берлінської стіни, але, засліплений німецькою гординею, не бачив животворного духу одвічної стихії боротьби за волю інших народів і етносів.

В той час українці, окрилені свіжим вітром перемін, захмелілі від п’янкого запаху свободи, співали патріотично піднесено: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми  нашу славну Україну, гей, гей,  розвеселимо». І рішуче йшли,  долаючи страх і зради, вперед, заради незалежної, самостійної держави. Перед ними магічним, палаючим смолоскипом палахкотів дух великого пророка Тараса Шевченка.

Над Будинком рад у Ковелі замайорів синьо-жовтий стяг одним з перших на Волині. Референдум на підтримку Акта проголошення Незалежності викликав всепереможну бурю радості. Символічний ланцюг злуки від Львова  до Києва  засвідчив єдність Заходу і Сходу. Щоденно без перепочинку відбувалися мітинги, маніфестації, віча. Все підпорядковувалось руху під гаслами: «Старе — геть!», «Ганьба партократам», «Слава Україні!».

Згадаймо поіменно ковельську когорту подвижників-патріотів тієї безкомпромісної боротьби. Це – Адам Поляк,  Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Ігор Лучко,  Марія Хотинська, Алла Полякова, Ніна Горик, Віктор Стрижеус, Ганна Гнатюк, Юрій Музичук, Микола Олексюк, Григорій Олійник, Валентина Олійник, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Андрій Мостиський, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук, перший демократично обраний голова міськради Микола Вельма та багато інших. Я горджуся тим, що і моя маленька дещиця тієї боротьби збігається  в пам’яті скарбниці Незалежності.

Разом із тим, як у нас ведеться, більшість українців «захворіли» на вірус романтизму. Оте, Шевченкове «І буде син, і буде мати» заколисалося  на хвилях ейфорії, мрії про те, що заживемо в царстві благоденства та достатку, рівності і щастя. «Отче наш» гордо зазвучало українською.

Хто тоді думав, що ілюзії, які сіються на «піску» благополуччям,  не возродяться, тим більше, що вони виростали на зомбованій комуністично-атеїстичним режимом, свідомості. Народ-борець, який масово проголосував за Незалежність, не був готовий долати виклики часу та рішуче змінювати усталений ритм життя, як це зробили поляки, чехи, прибалти.

Поміркуй, мій читачу: на виборчих дільницях під час референдуму бадьоро лунав російський шансон, а інтер’єр приміщень дільниць був прихорошений червоним кольором комуністичної символіки. Точилися гострі дискусії і спори з приводу того, якими мають бути гімн, прапор, герб, назви вулиць. Побутувала  думка, що маємо повертатися до Москви.

«Постсовєцьке», проросійське десятиліттями кліщем впивалося в підсвідомість  (в багатьох випадках воно панує і сьогодні) українців. Новообрані народом керманичі теж не були готові до демократичного державотворення.

І доки маятник політики рухався то вліво, то вправо, на арену твердим поступом вийшла хижа олігархія. Цей витвір нового часу призвів  до корупції, занепаду та  бідності. Він зародився (за твердженням політтехнологів) – за “царювання”  Президента Леоніда Кучми і  розвинувся при його наступниках. Злочинний світ впевнено став поглинати державні установи. До 30 відсотків від радянського рівня впав економічний потенціал. Масово зупинялись, руйнувалися заводи і  фабрики. Різко зросло безробіття. Немов  шагренева шкіра, звузився бюджет, залишивши без зарплат лікарів, освітян та інших бюджетників. Та, попри всі негаразди, Україна вистояла, і утвердила себе світлом Конституції.

Час ішов, а  розчарування, незадоволення  людей, безвихідь і ілюзії вели до протесту.  Помаранчевий Майдан зірвав кришку суспільного киплячого казана. Тим скористалися проросійські сили і привели до влади раніше судимого Віктора Януковича. Зламана ручка в руках Януковича засвідчила, що на шляху до Європи засвітилось червоне світло. Воно збурило новий протестний Майдан, який омився  кров’ю  патріотів.

Це був момент  істини. Він позначився самопожертвою та героїзмом свідомих українців в ім’я  вищих ідеалів. Разом із тим, залишив ганебну пляму на душі України – зраду В. Януковича.

Ох, народе, народе!.. Коли обираєш, чому  не прозріваєш розумом, розсудливістю? На жаль, через те й страждаєш, і «Пливе кача» до діток твоїх нерозумних…  Де ти, світло омріяної свободи та  щастя?!

А тим часом московський агресор під трагічну та героїчну мелодію Майдану нахабно анексовував Крим, розпочав  широкомасштабну війну на Донбасі. Київська тимчасова влада розгублена. Європа мовчить. На захист країни стають лицарі Незалежності і  в кривавім двобої зупиняють агресора-окупанта.  Новообраний Президент Петро Порошенко зміцнює армію, на порядок денний виставляє гасло: «Геть від Москви!». Згодом Україна підписує Асоціацію  з Європою, добивається  безвізу і отримує «Томос», тобто канонічну митрополію ПЦУ.

Цієї політики Московія пробачити не могла. Гібридна війна набирає максимальних обертів. На українців та Президента падає брудна злива пропаганди та  брехні. Рейтинг і довіра до Петра Порошенка падають. Тим користується олігархія і на щит чергових виборчих перегонів виставляє команду «Зе» і перемагає.

Шановний мій українцю! Я не маю однозначної відповіді на запитання: чи це перемога технології виборчого процесу, чи унікальність нашого народу, але 13 мільйонів виборців (73%) віддали голоси за Володимира Зеленського та його команду.

На запитання: «Чому ви голосували за кандидата, який за душею ні політичного, ні  державотворчого досвіду не має, а країна в занепаді?», чули відповідь: «Навчиться. Гірше не буде».

Хміль ейфорії та романтизму не минув. Знову в свідомості українців вималювалася картина, де «нові обличчя» на тарілці із синьо-жовтою каймою  принесуть достаток, низькі тарифи і мир.

Пройшло два  роки. Зовнішньо-політичний рейтинг України і внутрішньо-економічний стан ти бачиш сам, мій читачу. Є за що критикувати владу. Але є й інший бік проблеми: а що ти сам зробив для України,  щоб вона процвітала? Зваж: активізувалася п’ята колона «руського міра».

30 років Незалежності, а те Шекспірівське «Бути чи не бути?» з порядку денного не знімається і не сходить.

Погодишся, мій співрозмовнику, чи ні, але світло в лабіринтах державотворення під знаком Незалежності  я таки бачу. Воїни-герої захищають країну. Стратегічний план розвитку держави спрямований до Європи і НАТО. Поступово розширюється територія української мови. Реформи у всіх сферах життєдіяльності вселяють надію на успіх.  І я утверджую нове гасло: «Україні бути!». 

Ми є народом первозванним

День Незалежності святкуємо

 тридцятий.

І радісно, і болісно збентеженій

 душі.

Себе спитай: чому не тисяча

  тридцятий

Величної держави України-Руси?

Сичать з Московії зміїні голоси:

«Ви малороси… Приречені на

  рабство…

Ви не народ… «Прости їх, Господи…

  Єси…

Благослови в любові українське

 братство!

Біситься у злі кремлівська зграя

           вража — 

«Забули» путінські шакали-гавкали:

Коли на Києві Великий Володимир

  княжив,

Там, де Московія, зелені жаби

  квакАли.

Колесо історії не котиться назад –

Ми є і будемо народом

   первозванним.

Це ми на горах київських заклали

             віри сад,

А право на державу Господом нам

  дане.

Ми є народ Європи, а не територія

Христом і кров’ю освячений наш

  шлях.

Ставай у стрій – це наша

  траєкторія,

Єдиним маршем крокуєм до нових

  звитяг!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Ковельський міський голова 1991—1998 р.р., Почесний громадянин міста.

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 389

«Життя прожити – не поле перейти, — стверджує народне прислів’я. – А в  житті, як на широкій ниві, — і ноги зіб’єш,  і руки мозолями вкриєш». 

Іван Феофанович Турик, житель села Ситович,  котре загубилось серед чарівної природи нашого краю, є яскравим промінчиком позитивних емоцій. Саме тут можна помилуватися чарівною поліською природою, яку не порушують нинішні нові технології. Довкола – левади, ліс, річка.

Серед верболозу знаходимо на краю села гарну, чепурну хатину Івана Феофановича. Вражає порядок, чистота – видно, що тут живе господар, який по-молодечому тисне нам руку, тепло, по-батьківськи  обіймає і запрошує до господи. 

Ми добре знайомі з ветераном, адже не раз зустрічались. І кожного разу виникають нові емоції, думки. Найбільше – гордість за наших краян, котрі,  як говорить  Іван Феофанович, з честю виконували свій військовий обов’язок – захищати рідну землю від ворога, будувати мир в нашій Україні.

Але гасне погляд ветерана, коли раз у раз в пам’яті зринає гіркий спогад про минулі бої. Тоді ниє душа,  і пекучим болем озивається серце.

Доля вмістила в його життя стільки подій, переживань, тривог, що  вистачило б на багатьох. А він ніс той тягар сам, пройшовши через всі випробування, але вижив. І нині має світлу пам’ять, яка зберегла епізоди про прожите і пережите, і про війну, що глибоким плугом пройшлася біографією його  родини. Ні, не втомила його життєва стежина. Весь вік важко працював, жив по совісті, бо «хотів, щоб було краще».

Родина Туриків з діда-прадіда проживала в Ситовичах, займалася господарством: розводили худобу, засівали хлібну ниву.

«Одним днем промайнули роки, — згадує нині співрозмовник. – Здається, вчора було, а озирнешся, то й  не віриш, що стільки років пролетіло. Дитячі літа на селі минають дуже швидко, трудові будні приходять до дітвори рано.  З малих років треба пасти корів, гусей, а  потім уже заставляють  всяку господарку вести — косити сіно, орати, сіяти. Дитинство, як такого, ніби й не було».

Ось так і жили, обробляли землю, доглядали худобу. Траплялись і маленькі радощі, та не часто, бо було більше важкого, непідвладного дитячій уяві. Невідомо, як би було далі, але чорна фашистська машина зламала, понівечила людське життя, знищила вирощене дбайливими, роботящими руками хлібне колосся, яке впало на землю, зронивши сльози-роси.

Іван Феофанович і нині чітко пам’ятає, як прийшли німці, яку владу встановили, якими жорстокими були їх порядки. Згодом  почали молодь «вербувати» до Німеччини. Хлопці і дівчата ховались по лісах, хуторах,  почали  об’єднуватись у «криївках».

«У мого батька була швейна машинка «Зінгер», добра, все шила – і кожухи, і чоботи. Я ще до війни навчився трохи шити, — пригадує Іван Феофанович. – то й запросили мене хлопці «з лісу» (так тоді говорили) допомагати їм. Бувало, принесуть і прострелене, і рване – цілу ніч сиджу, шию, латаю, бо на ранок треба вдягнути».

Так я став вояком УПА, отримав псевдо «Крушина».

Пізніше хлопці брали на «завдання». Пам’ятає Іван Феофанович, як німці зібрали із сіл худобу і хотіли відправили до Німеччини.

«Ми зробили засідку і довго чекали, коли будуть гнати худобу, - пригадав далекі і важкі часи ветеран. – Як було, то було, але нам вдалося відібрати худобу і повернути людям, хоча були поранені і серед моїх товаришів. Траплялося в наших лісах і «червоні» партизанські загони – вони також проти німців воювали.

Визволення прийшло навесні 1944 року. Воно принесло радість мирного життя. Коли визволили село, старших трьох братів забрали  на фронт. І пішли хлібороби дорогами війни, доки їх не зупинила фашистська куля. Василя – в Австрії, Федора – в Польщі.

Коли був останній військовий призов, Івану виповнилося 17 років. Він поїхав до Луцька у військкомат і добровільно написав заяву. Ні, вони не потрапили на фронт. В холодних товарних вагонах їх повезли на Схід. Що таке війна, фронтове життя, наш герой пізнав там, на Далекому Сході: брав участь у боях з Японією, крокував дорогами Монголії. А перед тим була військова підготовка в Саратові, були незабутні татіщевські табори з нелюдськими умовами життя.

«Ішла холодна осінь 1944 року. Голод, холод і важка робота,  - з болем згадує Іван Феофанович. – І це називали «військовою підготовкою».

Спали на нарах в неопалюваних приміщеннях. Якось перезимували. А тут радість — чуємо, що Перемога. Думали, поїдемо додому. Але ні: одягнули нас в нову форму (правда, англійську) і відправили на Схід. Зустріла чужа земля вибухами бомб, пожежами. Війна є війна, а зблизька вона для нас, 17-літніх, була дуже страшна. Кожен день перед очима – поранені, вбиті, муки, біль. Дивуюсь, як вижив  і донині живу».

Війна для Івана Феофановича закінчилась 2 вересня 1945 року. Але довелось дослужувати там же, на Далекому Сході,   6 літ. Тільки в 1951 році повернувся додому.

І знову ми дивуємось ясній пам’яті героя. Кожен день, кожну подію, кожне прізвище воєначальників, побратимів своїх пам’ятає, згадує чітко все до дрібниць. Це справжній літопис пережитого. Але в його розповіді стільки оптимізму, що мимоволі дивуєшся його стійкості, відвазі і найбільше —  правдивості.

«Іноді хотілось все забути, та не можна – ніби вчора все те відбулося, а ще скількох хороших друзів загубив на тих дорогах, скільки нашого люду згинуло за час війни, — з болем у серці мовить Іван Феофанович. – Війна – це біль, горе, сльози».

Дорога з Далекого Сходу була хоч довгою, але легкою. Кожен день наближав до рідної землі. Коли їх привезли в Україну, радості не було меж. Цілих 6 років не був вдома. Бажав одного: швидше дістатися до свого села, хати, прийти, зігрітись, відчути тепло отчого дому. Але село зустріло ще не загоєними ранами. Дві похоронки одержали  батьки. Правда, одна радість, — брат Никифор повернувся додому, хоч і змученим війною, але живим.

«Життя прожити – не поле перейти, — стверджує народне прислів’я. – А в  житті, як на широкій ниві, — і ноги зіб’єш,  і руки мозолями вкриєш». 

Іван Феофанович Турик, житель села Ситович,  котре загубилось серед чарівної природи нашого краю, є яскравим промінчиком позитивних емоцій. Саме тут можна помилуватися чарівною поліською природою, яку не порушують нинішні нові технології. Довкола – левади, ліс, річка.

Серед верболозу знаходимо на краю села гарну, чепурну хатину Івана Феофановича. Вражає порядок, чистота – видно, що тут живе господар, який по-молодечому тисне нам руку, тепло, по-батьківськи  обіймає і запрошує до господи. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 298

Вони були першими

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 259

Українська Гельсінська Спілка започаткувалась у Ковелі в серпні 1989 року, десь напередодні Спаса –  напевно, то було 18 серпня. Після мене заяви до УГС написали Олександр Мезенцев (нині  покійний) та Роман Давидович, обидва — працівники “Ковельсільмашу”. 

Десь у вересні 1989 року ми мали повносправний осередок на цьому підприємстві, і  методичною політичною роботою розвалювали заводську організацію комуністів. А згодом дійшло до того, що перший секретар міськкому КПУ звертався до мене особисто, щоб, на той час уже  УРП, допомогла провести потрібну йому кандидатуру, проти якої й ми не заперечуватимемо, на посаду секретаря парткому заводу.

Пізніше контрольована нами рада трудового колективу “витурила” партком КПУ за межі заводу назавжди.

У жовтні 1989 року до Спілки приєдналися Сергій Сільчук, Алім Цвелькін. Ось тут треба зупинитись детальніше. Бо коли всі попередні кандидати в члени УГС подавали заяви особисто мені, то Сергій Сільчук добрався аж до Горохова і заяву написав там Мелетію Семенюку. Це мене насторожило, адже у Ковелі ми вже були відомі і їхати за тридев’ять земель шукати Семенюка і розказувати, що в Ковелі нікого не знайшов, було абсолютною нісенітницею. З цього приводу була розмова з паном Мелетієм, що без відома ковельського осередку до його лав ніхто не буде залучатись.

Зупинив увагу на цій події лише тому, що вона трохи пізніше мала логічне завершення.

30 грудня 1989 року до Ковеля прибула делегація з Луцька з національними прапорами, щоб провести мітинг на підтримку демократії. Про це мене повідомили напередодні, тоді ж ми зібрали координаційну раду Руху, але думки розділилися, і вийшло так, що Рух не підтримав цієї акції.

Ми мали зустріти гостей на залізничному вокзалі по прибуттю дизеля. Але не так сталося: владі було відомо про планований захід і вона підготувалась, як уміла. Дизель було зупинено далеко до залізничної станції. Перед цим в Ковель було звезено  партійних секретарів, деяких військових та місцевих і не місцевих чиновників, замаскованих під “народ”. 

Ось цей озвірілий від ненависті і люті, вірний ленінському вченню про демократію “плебс” було спрямовано проти приїжджих. Почалась справжня битва. Тріщали зламані прапори, летіли під ноги зірвані з голів шапки, відірвані від курток і кожухів рукави і коміри. Диво, що ці “миролюбні” дії тодішньої ковельської влади не закінчилися більш трагічно –  могли бути й жертви.  

Крім того, було порвано прапори і розбито диктофон. З наших ковельських “під роздачу подарунків” попали Сільчук Сергій, Осіюк Костянтин, Хотинська Марія та і я вернувся додому із Колодяжного з відірваними рукавами. Чому із Колодяжного? Тому, що всіх гостей, і мене в тому числі, було виштовхано до автовокзалу, де чекали замовлені владою автобуси. Людей силоміць запихали в автобуси з криками: “Забирайтесь до свого Львова!”.

Та ні один з них  не подумав, що подібними діями буде розбурхано людське море. На цю подію збіглося подивитись усе місто. І наслідки були не на користь влади. Коли через місяць у Ковелі було організовано мітинг, то на стадіон, що вміщує 5000 глядачів, прийшло більше 10000   мешканців міста.

Ковельський осередок почав у квітні 1990 року випускати газету “Криця”. Зголосився їздити до Прибалтики друкувати газету Сільчук. Але від його роботи було більше шкоди, ніж користі. Бо газета доставлялась з півтора-двотижневим запізненням. Тобто матеріал ставав абсолютно неактуальним. Після 11 номера газети вдалось домовитися із місцевою друкарнею, і затримок більше не було.

Після грудневих подій до лав УГС долучились Ігор Лучко та Микола Олексюк, які пізніше відіграли значну роль в УГС та УРП.

У неділю, 21 січня 1990 року, вся Україна відзначала велике свято Соборності українських земель. Річниця цієї події припадала на понеділок 22 січня. З огляду на те, святкування перенесли на неділю.

Головою Ковельського осередку УГС за півціни (ми мали прихильників і в керівництві “Ковельсільмашу”) було найнято автобус “ЛАЗ”. По Ковелю розвісили оголошення про запис на поїздку, в якому було вказано мій  домашній номер 2-67-38. Ось цей телефон і “дав жару”: дві ночі підряд сюди телефонували: “встань, помий ноги”, “піди попісяй”, “перевернись на другий бік” тощо. Довелось витерпіти, бо на той час телефон був чи не єдиним засобом зв’язку.

В автобусі всім бажаючим місця забракло, тому дехто поїхав своїм транспортом. Зокрема, Ігор Лучко з родиною поїхав з Ковеля власним автомобілем.

Попри всі перешкоди на шляху, організовані з наказу влади міліцією, доїхали до місця розташування. Разом із сотнями тисяч українців утворили гігантський живий ланцюг, що єднав Київ, Львів, Рівне і Тернопіль. Були серед нас представники Галичини, Буковини, Волині, Полтавщини і Харківщини. Ковельська делегація стояла відразу на виїзді з міста Рівного у бік Житомира і, коли на початку між нами була відстань у 30-50 метрів, то о 12.30 год. ми відчули тепло долонь таких самих синів і дочок нашої Соборної України.

Напередодні в Ковельському будинку вчителя відбувся перший “круглий  стіл”, на якому були як представники КПРС і влади, так і “неформальні” організації, серед яких – і Ковельський осередок Української Гельсінської Спілки, представлений його головою.

Інформацію місцевого представника УГС, бригадира заводу “Ковельсільмаш” В. К. Осіюка про завдання цієї організації зал вислухав у напруженій тиші. Якщо перефразувати слова, якими почав зустріч ведучий –  редактор газети “Прапор Леніна” Микола Вельма, то прозвучать вони так: “У місті відбулася подія, неминучість і природність якої зумовлена вимогами часу, політизацією мас, поглибленням демократичних процесів і розширенням гласності в нашому суспільстві” (з газети “Прапор Леніна”, 20.01.1990 р.)  

На мою думку, подія знаменита і значима тим, що вперше така організація, як УГС, була допущена до офіційних засобів інформації.

У тому ж 1990 році проводились вибори до міської ради. По одному з округів було висунуто і мене кандидатом у депутати. Думаю, шанси у мене були реальні, бо відстав від переможця, колеги з машзаводу Артемука Олександра Олександровича, буквально на декілька голосів. Швидше всього, виборці не були готові на той час голосувати за представника Української Гельсінської Спілки, яка “ставила собі за мету добиватися союзу незалежних держав,   виходу України зі складу СРСР” (газета “Робітниче слово” від 1 березня 1990 року).

30 квітня – 1 травня у Києві відбувся Установчий з’їзд Української Республіканської партії, першої в Україні юридично зареєстрованої антикомуністичної партії –  Українська Гельсінська Спілка стала партією.

Українська Гельсінська Спілка започаткувалась у Ковелі в серпні 1989 року, десь напередодні Спаса –  напевно, то було 18 серпня. Після мене заяви до УГС написали Олександр Мезенцев (нині  покійний) та Роман Давидович, обидва — працівники “Ковельсільмашу”. 

Десь у вересні 1989 року ми мали повносправний осередок на цьому підприємстві, і  методичною політичною роботою розвалювали заводську організацію комуністів. А згодом дійшло до того, що перший секретар міськкому КПУ звертався до мене особисто, щоб, на той час уже  УРП, допомогла провести потрібну йому кандидатуру, проти якої й ми не заперечуватимемо, на посаду секретаря парткому заводу.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 324

Кажуть, що чуйність і доброта  беруть свій початок ще з раннього дитинства, а кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте. Ці слова, без перебільшення, якнайкраще характеризують громадську  активістку, людину неспокійної вдачі, із  добрим, милосердним  серцем й благородними вчинками Світлану Карпук, яка очолює в нашому місті громадське об’єднання «Волонтерська сотня».

А зустрілися ми з цією прекрасною і доброзичливою жінкою у сквері неподалік Меморіалу Слави, аби поспілкуватися на різні теми, подякувати за активну громадянську позицію  й почути з перших вуст про те, як ковельські волонтери підтримували та підтримують наших військових  на Донбасі.

— Мабуть, кожному сьогодні болить душа  за тих, хто перебуває у самому пеклі військових дій на Сході України, обороняючи наші з вами мир та спокій, — ділиться з нами думками Світлана Миколаївна.

—  Молоді хлопці і дорослі чоловіки восьмий рік відстоюють кордони України, переживаючи біль непоправних втрат, підлість і зраду. Але вони не зупиняються, бо знають, що, окрім них, нас  ніхто не захистить.

— Пані Світлано, з Вами я знайома ще з дитинства. Ніби це було учора. Пам’ятаю, як зовсім маленьким дівчам  прибігала до своєї матусі на швейну фабрику, а Ви на той час працювали разом. Ви завжди знаходили хвилинку, аби пригостити мене цукеркою аби сказати по-материнськи лагідне слово, пожартувати. Як так склалося, що Ви радикально змінили не тільки робоче місце, а й життєві орієнтири?

— «Моє життєве кредо – допомагати людям». Ще з юних років, так би мовити, з шкільної парти, мала організаторські здібності. Мабуть, натхнення і бажання допомагати іншим передалися  у спадок від мого дідуся. У шкільні роки брала участь у різноманітних олімпіадах, була секретарем  комсомольської організації школи. Хоч вже й сама давно бабуся, але той бойовий дух, ентузіазм досі не згасають. За це – щиро вдячна Богу, долі, тим людям, які зустрілися і зустрічаються на життєвому шляху. 

Ще й досі до мене телефонує класний керівник і каже: «Світлано, ти, мабуть, якою була, то такою ж залишилася, бо я спостерігаю за твоїми досягненнями у нашій місцевій газеті. Ти й досі не можеш заспокоїтися. Живи для онуків». Але це, повірте, не про мене (посміхається – авт.).

— Світлано Миколаївно, як Ви стали невід’ємною частиною волонтерського Центру? Як же усе розпочалося?

— У 2015 році, коли  вперше  потрапила у волонтерський Центр, то побачила як мої подруги Галина Лічман та Галина Шевчук вручну різали овочі для виготовлення борщових наборів  на фронт. Мені стало їх шкода. Проживаю  неподалік, тому швиденько принесла електричну овочерізку, перемолола їм відро буряків, моркви. Наступного дня дівчата зателефонували мені і попросили про допомогу. Отак я підключилася у роботу волонтерського Центр.

Директор ПТМ «Ковельтепло» Володимир Бойко дозволив сушити нам овочі в котельні (капусту, буряк, моркву), а часник і цибулю ми вже сушили по своїх домівках.

Наш  волонтерський Центр, створений на базі комітету громадського спротиву, мабуть, найпотужніший на Волині. Деякі громадські центри працювали за підтримки меценатів. А ми самі по собі: різали, сушили, формували продукцію, перекручували сало з часником. Дуже підтримували небайдужі ковельчани, які приносили в наш Центр овочі, фрукти. Щира вдячність — Миколі Печенюку. Він ніколи нам не відмовляв у забезпеченні транспортом. Їздили і по навколишніх селах, збирали продукти. Люди передавали на фронт консервацію, тушонку, мед. З нами активно співпрацювали волонтери з Камінь-Каширського, Турійського, Старовижівського районів. Бувало, що доводилося відкривати Центр і серед ночі. Але, повірте, до кого б не зверталася за допомогою,  нам ніхто не відмовляв. 

Щиросердне «спасибі» — ковельському благодійнику і меценату Івану Смітюху. Нині ми разом із волонтерським об’єднанням «Храм надії», який працює на базі Товариства Червоного Хреста, спрямували свої зусилля на плетіння маскувальних сіток, які передаємо на фронт. Нам дуже потрібні робочі руки. До нас ще  й досі приходять жіночки старшого віку, пересуваючись на паличках, і вкладають своє серце і душу у цю потрібну роботу. Дякуємо студентам Ковельського медичного коледжу, вмілі рученята яких допомагали нам плести ці сітки.

Матеріали ми замовляємо у Харкові. Відчуваємо значну підтримку заступника голови Ковельської районної ради Андрія Броїла, який щиро вболіває за діяльність нашого Центру, адже, як справжній патріот, розуміє, наскільки й сьогодні потрібна підтримка українським військовим на фронті. Завжди в пригоді вживаний одяг, який приносять у  «Червоний Хрест”. Все краще ми віддаємо багатодітним сім’ям, людям з інвалідністю, малозахищеним верствам населення.  Ми об’єдналися з волонтерами Червоного Хреста і  «Храму надії». 

Хочу подякувати за чуйне серце, допомогу і підтримку Сергію Приходьку, Сергію Цюп’ящуку, Миколі Печенюку, які всіляко допомагають нам. Не можу не згадати про те, як прибирали прибережну територію Турії і до нас приєдналася молода мама Євгенія Качанова. Більше дитя гойдало  у колясочці менше, доки  їх мама займалася прибиранням. Здивувала ковельчанка Ірина Шевчик, яка поспішила нам на допомогу у свій день народження. 

Напевно, так склалося історично, що в нашій дружній команді, в основному, жінки. Можна тільки рівнятися на Людмилу Стахорську, Світлану Рудь. Вони – рушійна сила і гордість нашого міста.

Коли розпочалася пандемія коронавірусу, ми купували спирт і виготовляли антисептики за рецептами МОЗ України. А спільними зусиллями пошили понад 10 тисяч захисних масок,  які передали на фронт. За це – щира вдячність  Раїсі Хвещук, Світлані Кульці, Галині Шевчук та пані Інні (майстриня з пошиття одягу).

24 серпня ц.р. ми відзначатимемо 30-ту річницю Незалежності України. За останні роки ми, українці, зазнали чимало втрат і перемог, але не скорилися, не впали духом і продовжуємо разом творити нашу вільну, незалежну, єдину і процвітаючу країну.

Запрошую усіх, хто має бажання, разом з нами творити гарні справи, до нас у Центр.  Усім — здоров’я, добра, благополуччя, Божого благословення! Нехай наші сини якнайшвидше повернуться з війни цілими й неушкодженими та, нарешті, закінчиться війна!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: героїня розповіді  Світлана КАРПУК; ковельські активісти-волонтери готують борщові набори для українських військових.

Фото з 

домашнього архіву. 

Кажуть, що чуйність і доброта  беруть свій початок ще з раннього дитинства, а кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте. Ці слова, без перебільшення, якнайкраще характеризують громадську  активістку, людину неспокійної вдачі, із  добрим, милосердним  серцем й благородними вчинками Світлану Карпук, яка очолює в нашому місті громадське об’єднання «Волонтерська сотня».

А зустрілися ми з цією прекрасною і доброзичливою жінкою у сквері неподалік Меморіалу Слави, аби поспілкуватися на різні теми, подякувати за активну громадянську позицію  й почути з перших вуст про те, як ковельські волонтери підтримували та підтримують наших військових  на Донбасі.

— Мабуть, кожному сьогодні болить душа  за тих, хто перебуває у самому пеклі військових дій на Сході України, обороняючи наші з вами мир та спокій, — ділиться з нами думками Світлана Миколаївна.

—  Молоді хлопці і дорослі чоловіки восьмий рік відстоюють кордони України, переживаючи біль непоправних втрат, підлість і зраду. Але вони не зупиняються, бо знають, що, окрім них, нас  ніхто не захистить.

— Пані Світлано, з Вами я знайома ще з дитинства. Ніби це було учора. Пам’ятаю, як зовсім маленьким дівчам  прибігала до своєї матусі на швейну фабрику, а Ви на той час працювали разом. Ви завжди знаходили хвилинку, аби пригостити мене цукеркою аби сказати по-материнськи лагідне слово, пожартувати. Як так склалося, що Ви радикально змінили не тільки робоче місце, а й життєві орієнтири?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 311

Леся Українка – найкоштовніша перлина літературного скарбу не тільки України, а й усього світу. Її поетична муза захоплює, вабить та зачаровує, змушує міркувати над культурними законами існування людей та робити переоцінку життєвих цінностей.

Торкнутися Лесиної пам’яті, ще раз насолодитися її  зворушливою, емоційно-досконалою поезією я знову мала можливість на ІІІ етнофестивалі, який мав назву «На гостини до Лесі» і проходив в урочищі «Нечимне» 1 серпня ц. р.

Це дійство було присвячене 110-й річниці з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня» та 150-річчю від дня народження геніальної поетеси.

Мені запам’яталися влучні висловлювання голови Колодяжненської  громади Віталія Кашика про те, що людський дух, поєднаний з природою,  був відтворений Лесею Українкою в цьому літературному шедеврові. Віталій Леонтійович звернув увагу, що краса лісу, довколишнього середовища, взагалі природи, надихає, зачаровує та заряджає енергією.

Дійсно, поетична енергетика урочища Нечимного настільки вражає, що, здається, Лесина душа знаходиться поряд та допомагає не тільки учасникам етнофестивалю, а й усім присутнім.

Дуже професійно та талановито були зіграні сцени з «Лісової пісні» на початку виступів творчих колективів юними акторами театральної студії. А коли виступав аматорський народний  гурт «Намисто» з  Ковеля, то в мене склалося враження, що у гурті співає і моя покійна бабуся, яка дуже полюбляла виконувати пісні саме в такому стилі та тембрі співу.

Приспів від Олександри Павлівни Кондратович, який передала Марія Лукашевич, був настільки зворушливий, що зачепив найтонші струни душі.  А коли я почула слова Ніни Горик про те, що кожен куточок Нечимного дихає творчістю Лесі Українки, то звернула увагу на дійсно особливий, ніжно-вишуканий аромат повітря, який оточував мене з усіх боків. 

Найдорожча та найсвятіша любов – це любов до своєї землі, свого народу, до кожної травинки, навіть, до метелика. І саме ця любов в найвищій, найдосконалішій формі прояву жила в серці та душі нашої Волинської поетичної царівни. Це почуття допомагало їй боротися, виживати, терплячи біль, фізичний та душевно-емоційний. Надзвичайний патріотизм, якщо можна так сказати,  «на межі» людських можливостей, викликає в мене захоплення та дає приклад любові та поваги до своєї країни майбутнім поколінням.

Нашу спілку поетів «Творчий світ» з м. Ковеля, в склад  якої входжу і я також, було запрошено на етнофестиваль. Виступи всіх наших членів спілки: Юлії Сільчук, Миколи Курилюка, Віри Семеній та автора цих рядків, на мою думку, були дуже щирими, емоційно-забарвленими нашими серцями та душами. 

Неперевершеним  був гумористичний виступ гурту «Горлиця» із Смідина, залишивши в  мене заряд бадьорості та гарного настрою.

Неможливо написати про всіх учасників етнофестивалю. Хочу тільки сказати, що всі були особливі, професійні, неперевершені в своїй майстерності та любові до усього, що вони творили на сцені.

Я була дуже рада, зустрівши в Нечимному і своїх земляків – Заболоттівський аматорський народний гурт «Журавлина». Їх пісня про цінність людського роду, важливе значення сім’ї у долі кожного з нас змушує міркувати над сенсом буття людини на землі.

Ще хочу додати, що в цьому році, який оголошений роком Лесі Українки в нашій державі, відбувся Міжнародний онлайн-марафон народного читання Piosenka Lesna «Лісова пісня». Woldlicol. Forest Song@, в якому я брала також участь, грають   під враженням   роль “Мавки» з драми-феєрії «Лісова пісня».

Мені легко далась ця роль, тому що також люблю, як Мавка, свою волинську землю, природу, ліс  з повагою і добротою ставлюсь до усіх мешканців лісового краю, вболіваю за його майбутнє.

У кожного з нас є своє ставлення до Лесі Українки  як людини, особливе сприйняття та відношення до її  поетичного таланту і розуміння творчості.

Моє захоплення волинською поетичною «Мавкою-царівною»  я намагалася відтворити у вірші, який написала під враженням загадково-чарівного світу поезії Лесі Українки та дивовижної енергетики, аури самого Нечимного.

Коли я читала цей твір на сцені етнофестивалю «На гостини  до Лесі»,  відчувала особливу позитивну енергетику, натхнення. Вірю, що душа знаменитої на весь світ волинської поетеси була десь поруч, допомагаючи мені.

Вірш так і називається «Поетична царівна світу». 

Лесю, сестричко,

У мене є звичка:

Звертатись до тебе,

Коли є потреба,

Бо біль і образа

Катує щоразу.

Як розпач здолати,

Навчитись прощати?

Тебе почитаю

І відповідь маю:

Є радість у слові,

А щастя в любові,

І ти наче мати

Навчаєш літати

У мріях  і снах,

У мудрих думках.

Боротись, кохати

Та болі долати.

Бо дух твій – нескорен,

І ти – завжди воїн,

А мудрість і силу

У себе зростила.

Себе порятую,

Коли я відчую

Що стану щаслива,

Як ти мене вчила:

Всміхніться  до себе,

Полиньте до неба

І світ весь засяє,

А розпач минає.

Я Лесі вклонюся,

Бо щиро молюся,

Щоб наша Вкраїна

Ще стала щаслива!

 В кінці своєї статті хочу сказати важливі речі, які, на мою думку,  стосуються безпосередньо культурного життя нашої країни та навіть усього світу. Є люди, які творять історію. Про них, можливо, з часом забудуть. А в історії нашої країни була і буде волинська поетична царівна  «Мавка – Роксолана»,  яка також боролась за Україну своєю вишуканою, талановитою творчістю, дивовижно-чуттєвою поезією, що поєднувала в собі і ніжність, і стійкість, і мужність, і надзвичайну силу.

Лесю Українку будуть пам’ятати віками, а твори,  особливий патріотизм цієї диво-жінки до України, свого народу, природи, взагалі до краси навколо, надихатиме людство на шляхетний розквіт культурного життя, даватиме  силу і мудрість українцям в створенні нової країни, яка стане культурним центром, на мою думку, всього світу, бо поезія її – нетлінна. Волинська поетична царівна має в серці те, що не вмирає.

Давайте всі разом і особисто кожен берегти пам’ять про талановитих людей,  геніїв людства, їхні досягнення і творчість, відроджувати історичні пам’ятки, культуру та звичаї і минулих поколінь, цінувати родину, сім’ю.

Тільки за цієї умови  Україна стане могутньою, багатою і щасливою країною, займе гідне місце в історії, розпочнеться розквіт   держави вже зараз.

Всі умови для цього ми маємо: дивовижно працьовиті, щирі, талановиті люди, багата родюча земля, великі можливості і перспективи розвитку в різних галузях господарювання.

Не будьмо байдужими до всього поганого, підлого, до болю інших, допомагаймо один одному, як це робила Леся Українка, волинська поетична Мавка – чарівна  Роксолана, яка   з потойбіччя уважно спостерігає і вболіває за долю України, і ми станемо щасливою, заможною нацією та державою.

Починаймо з себе і вже сьогодні, щоб нашим дітям та онукам швидше пройти цей надзвичайно тяжкий шлях.

Я вірю, ми зможемо подолати всі труднощі, бо «маємо в серці те, що не вмирає»! 

Світлана ГУДЕМЧУК.

смт Заболоття. 

Леся Українка – найкоштовніша перлина літературного скарбу не тільки України, а й усього світу. Її поетична муза захоплює, вабить та зачаровує, змушує міркувати над культурними законами існування людей та робити переоцінку життєвих цінностей.

Торкнутися Лесиної пам’яті, ще раз насолодитися її  зворушливою, емоційно-досконалою поезією я знову мала можливість на ІІІ етнофестивалі, який мав назву «На гостини до Лесі» і проходив в урочищі «Нечимне» 1 серпня ц. р.

Це дійство було присвячене 110-й річниці з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня» та 150-річчю від дня народження геніальної поетеси.

Мені запам’яталися влучні висловлювання голови Колодяжненської  громади Віталія Кашика про те, що людський дух, поєднаний з природою,  був відтворений Лесею Українкою в цьому літературному шедеврові. Віталій Леонтійович звернув увагу, що краса лісу, довколишнього середовища, взагалі природи, надихає, зачаровує та заряджає енергією.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 404

Чи отримає пенсіонер наступну пенсію в Укрпошті? І чи потрібно тим пенсіонерам, які отримують пенсію через Укрпошту, писати заяви до Пенсійного Фонду? І що необхідно зробити тим з них, хто вже встиг оформити документи на обслуговування у банках, а хоче знову повернутися до Укрпошти? Такі питання зараз виникають у людей після рішення Кабінету Міністрів, яким скасоване обов’язкове переведення з 1 вересня поточного року виплати пенсії та соціальної допомоги на картки у банках. Цю ініціативу відклали на два роки (до 1 січня 2023 р.) через неготовність банківської інфраструктури.

В країні закривається по три відділення банків щодня, а банкомати є лише у 4% міст України. Відповідно більшість із 3,5 млн. пенсіонерів не мають доступу ні до банківських відділень, ні до банкоматів у селах, де переважна більшість із них мешкає. А відтак не можуть отримувати пенсію на картку. Тоді як Укрпошта присутня у 100% населених пунктів і може надати і, зокрема, фінансові послуги всім українцям.

Щоб пенсіонери змогли зручно повернутися до обслуговування в Укрпошту і отримувати там пенсію, Національний поштовий оператор всі витрати на пересилання рекомендованого листа до ПФУ із заявою бере на себе. Укрпошті важливий комфорт і здоров’я літніх людей, аби вони зайвий раз не наражалися на небезпеку захворіти в період карантину і не витрачали додаткові кошти на транспорт, їдучи із заявою до установи  ПФУ в найближчому райцентрі.

Які дії необхідно зробити, аби листоноша знову приносив пенсію додому або пенсіонер її отримував у поштовому відділенні? Розповідаємо покроково, кому потрібно писати заяви до Пенсійного Фонду, щоб відновити отримання пенсії в Укрпошті, які документи необхідні та як їх направити до установ Пенсійного Фонду.

– Якщо пенсіонер раніше перевівся на обслуговування у банк, а зараз хоче повернутися до Укрпошти. Що потрібно зробити?

– Для тих пенсіонерів, хто перевівся на виплату пенсії на банківську картку, а зараз має бажання повернутися до Укрпошти, бо їх не влаштовує, що найближчий банк у райцентрі і це дуже марудно, витратно та незручно, треба зв’язатися із листоношою чи поштовим відділенням. Вони допоможуть оформити заяву про переведення на виплату пенсії в Укрпошту, яка доставить безкоштовно заяву та потрібні документи в установи Пенсійного Фонду. І там вже автоматично відбудеться переведення пенсіонера із однієї установи в іншу. Відтак пенсіонеру пенсію знову буде доставляти листоноша додому або він її отримає у поштовому відділенні.

– Які документи потрібно відправити до Пенсійного Фонду?

- заповнену заяву на переведення пенсії/соціальної допомоги,

- копії сторінок паспорту (на кожній сторінці: особистий підпис, позначка «Згідно з оригіналом», ПІБ заявника та дата (має співпадати з датою, зазначеною в заяві на переведення пенсії).

Пенсіонер передає вже заклеєний лист та попереджає поштаря, що в полі «особливі відмітки» листоноша має зазначити «Заява на переведення пенсії/допомоги».

– Скільки часу Укрпошта буде безкоштовно пересилати до Пенсійного фонду заяви про виплати пенсії?

– Укрпошта з 1 липня по 31 грудня 2021 року безкоштовно надсилає до ПФУ листи пенсіонерів із заявами на переведення виплат пенсії чи соціальної допомоги до національного поштового оператора. Пакет документів надсилатиметься за акційним тарифом 0 грн рекомендованими відправленнями на адреси Пенсійного Фонду України та управлінь соціального захисту населення. Відправник сплачує лише вартість конверту. Скористатися цією акцією можуть пенсіонери та отримувачі інших грошових соціальних виплат, які мають пенсійне посвідчення.

– Чи потрібно писати якісь заяви тим пенсіонерам, які зараз отримують пенсії в Укрпошті?

– Ні. Все залишається без змін. Якщо пенсіонер отримує пенсію в Укрпошті, то він її отримує вдома і її принесе листоноша, або зможе сам прийти за виплатою у відділення. Тобто для цих пенсіонерів нічого не змінюється – вони як отримували, так і продовжують отримувати пенсію в Укрпошті.

– Хто платить за доставку пенсії? Пенсійний фонд чи пенсіонер?

– Для пенсіонера доставка пенсії Укрпоштою є безкоштовною. Він нічого додатково не сплачує. Вартість послуги доставки пенсії Укрпошті оплачує держава, а саме Пенсійний Фонд України, з яким Національний поштовий оператор має відповідну угоду.

Підсумовуючи, зауважимо, що пенсіонер сам визначає, де буде отримувати пенсію — у відділенні Укрпошти (доставить листоноша) чи у банку на платіжну картку, написавши заяву про вибір місця отримання пенсії до Пенсійного Фонду України.

АТ “Укрпошта”.

Чи отримає пенсіонер наступну пенсію в Укрпошті? І чи потрібно тим пенсіонерам, які отримують пенсію через Укрпошту, писати заяви до Пенсійного Фонду? І що необхідно зробити тим з них, хто вже встиг оформити документи на обслуговування у банках, а хоче знову повернутися до Укрпошти? Такі питання зараз виникають у людей після рішення Кабінету Міністрів, яким скасоване обов’язкове переведення з 1 вересня поточного року виплати пенсії та соціальної допомоги на картки у банках. Цю ініціативу відклали на два роки (до 1 січня 2023 р.) через неготовність банківської інфраструктури.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 281