Погода в Ковелі 

з 2 по 8 вересня  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 344

Ох, ці перелітні птахи! Не подумай, читачу, що це качва дика з тепла до тепла літає. Це – сизокрилі Соколи з родинного затишного гніздечка в пекло війни на Схід вирушають, щоб діток і соколиць своїх захистити, щоб тут,  в Ковелі, Луцьку, у селах і селищах хижі яструби з триколором на наше мирне українство не зазіхали. 

Летять, але, на жаль, не всі живими повертаються. Війна уже забрала 15 тисяч наших співвітчизників. За Героїв серце болить. І – за Україну…

х  х  х

В недільній спекотний день 15 серпня ц. р. в читальний зал Публічної бібліотеки м. Ковеля завітали безстрашні, героїчні, патріотичні та щирі душею волинські Соколи, щоб сповістити: на Сході Україна жива і перемагає. 

Завітали не з порожніми руками, а з вагомим творчим доробком – книгою «Український фенікс». Це – ковельчанин Михайло Ярмола,  лучани  Валерій Гнатюк та Юрій  Щербик.  Інші співавтори цього історичного літопису – Анатолій Форманюк, Ілля Тітко, Олександр Павшук  та Тарас Літковець з поважних причин до Ковеля не прибули.

Слухати  розповіді та поезію про війну з перших вуст – це значить співпереживати  з воїнами-героями, відкривати широку панораму небезпечних і кривавих подій. 

Читати книгу надзвичайно цікаво. Кожен автор має свій стиль, неповторну образність та свою унікальну творчу «родзинку». Окремі речі не просто захоплюють, а беруть в полон і не відпускають. Вибрати їх для тебе, читачу, не просто. Тим більше, що обмежений формат газети не дозволяє подати матеріал в широкому масштабі. Тож ледве чутним штрихом торкнемося творчого доробку кожного з авторів.

х  х  х

Михайло Ярмола. Ковельчанин. Бойовий шлях: Піски, Водяне, Опитне  Донецької області та села Старий Айдар, Новотошківське Луганської  області. Поезія позначена цікавою образністю, філософськими роздумами та мотивами воєнного життя-буття. Вдумаймося в позицію автора. Вона – для тих, хто ухиляється від  захисту Вітчизни:

«Переседіти, перестояти,

Перебути усе складне…».

Та,  попри всі «ухиляння»; поет нагадує, що:

Не минеться ніде, не

 дінеться

Бій забутих скресає лють.

Там, де кров соколина

  піниться,

Чорні ворони в спину б’ють.

х  х  х

Юрій Щербик. Лучанин.  У 2000-2015 роках служив у 72-ій ОМБ ім. Чорних Запорожців. В 2018 р. —  у 24-ій ОМБ ім. Короля Данила.

У воїна-патріота немає дилеми та сумнівів стосовно моральних пріоритетів. Вслухайтесь:

Україна рідніша чи мати?

Непотрібно мені розділяти

Нероздільне! Сказати по

  правді,

Набирався натхнення та сил

Я у двох…

В сенсі буття  поет нагадує про громадянську,людську позицію для нас із вами:

Для Бога досить імені і та справ!

Звання, посади, рейтинги. Все інше:

Дорослі ігри в значимість – не більше.

Не «Ким ти був?», важливо «Ким ти став?».

Не «Що ти мав?», важливо «Що віддав?».

х  х  х

Анатолій Форманюк. Брав участь у боях за Іловайськ в складі 51-ої ОМБР. Пережив тортури полону.

Байдужих воїн застерігає:

   Не спи, бо лихо сну не знає –

  Чатує зло коло воріт.

А  в  хвилини «тиші» син найріднішу виглядає:

— Чуєш, мам?..

Все в мене  добре. Я живий, 

здоровий.

Мене бентежить більше, як ї

ви там?

— Ми… Ми добре, синку…

Чути сльози…

— Тільки не плачте, мамо, все

 ж гаразд.

Я мушу йти…

— Біжи, синочку… Тільки 

бережись…

Гудки… Гудки… Гудки…

х  х  х

Ілля Тітко, м. Калуш, Івано-Франківська область. Проходив службу в 59-ій ОМБР та 9-ій ММПБ під містом Попасне, що на Луганщині. Автор книги спогадів «Формула крові».

Ця замальовка висвітлює образ патріота-воїна в екстремальних ситуаціях бойових дій:

х х х

“— Всім  до бою!

Я клацнув запобіжником і рушив назустріч колоні, пильно вдивляючись до машин, що вже наближалися до нас метрів так до двадцяти. На них не було ніяких розпізнавальних знаків і сунули вони нагло і впевнено.

«Щось не так?» – подумав і придушив неприємний дрижак в колінах. У середині в мене  все напружилось і опустилось кудись в район пояса. Руки заніміли, стискаючи автомат.

Через  три-чотири кроки я зупинився. Підняв одну руку догори, тримаючи другою АКС, і так  стояв, чекаючи на свою долю, що невпинно наближалася  до мене в гуркоті та хмарі вихлопних газів.

Перший броньовик загальмував…».

Ось так, сам на сам, дивлячись у вічі смертельної небезпеки твориться героїзм. Як виявилося – це були наші. Якби не цей героїчний вчинок, могла б статися непоправна трагічна ситуація, де свої – своїх! І все через неузгодженість начальників штабів війни.

х  х  х

Олександр Павшук, м. Луцьк. Служив біля  с. Кримське на околицях Станиці Луганської, неподалік Попасної. Автор широкоформатного роману  «Дзеркало».

Війна, смерть – синоніми  жорсткості й безжальності. Засліплені кров’ю вони не розділяють людей на військових і цивільних. Вони пишуть трагічні полотна…

«Люда лежала посеред  руїн будинку з широко розкиданими руками. Наче птаха  крила, ось так, перед відлітом розправляє. Дивно, але попри руїни і цілковиту розруху будинку – тіло її без крові та видимих ран. Смерть своїм пензликом повернула Людочці обличчя. 

Те обличчя, як колись в юності, ту красу, якою так милувалися батьки, та в яку були закохані хлопці… тільки єдине, що не вдалося смерті – закрити гарні вії тих чорних-пречорних очей.  Ті очі дивилися крізь пошматовану вибухом стелю, кудись в далеку-далеку даль. 

Кудись, де немає журби, ні біди ні печалі. Тільки колір того прекрасного обличчя був такий блідий-блідий, а усміхнені вуста стали взагалі блідими. Мабуть, в смерті фарби закінчилися».

х  х  х

Валерій Гнатюк. Автор 7 збірок поезій, новел, нарисів. Захищав Україну у складі Фронтового підрозділу розвідки та контррозвідки Добровільного Українського Корпусу Правого сектору.

В новелі «ВОГ» автор свідчить, що і на війні доля буває прихильною до життя. Такі випадки в народі називають чудотворними.

«Володя подивився униз і похолов. Він сам не зчувся, коли заснув в окопі. І заснув він, сидячи,  розставивши ноги та поклавши на коліна автомат.  Він і зараз сидів у такій позі, але між його ногами із землі стирчав ВОГ, тобто граната, випущена з підствольного автоматичного гранатомета (ВОГ-25 «Выстрел осколочный гранатометный).  Ті  ВОГи тому й дуже небезпечні, що можуть залетіти прямісінько в окоп. Але неймовірно! Вона не вибухнула, а просто загрузла у чорну неприязну землю й дивилася на всіх хижим оком.

— А тепер, братику, замри зовсім, ми тебе винесемо звідси.

І хлопці, піднявши Володю за руки, ноги, підтримуючи за плечі та спину, віднесли подалі від ВОГа».

х  х  х

Тарас Літковець. Учасник бойових дій у зоні проведення АТО у Донецькій області (м. Горлівка). Заступник командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону 37-ої ОМБр ЗСУ.

Цей глибоко аналітичний, історико-політичний нарис із значущою назвою «Український Фенікс» несе в собі всеутверджуючу віру в майбутнє України.

«Сьогоднішня війна з РФ – це війна за збереження не лише української державності, а війна за фізичне збереження нас самих, як окремого етносу. Згадаймо кучмівське «Україна – не Росія». Визволення Донбасу мобілізувало найкращу частину суспільства, створило величезну позитивну мотивацію для консолідації усіх регіонів України. Російська інтервенція на Донбасі обумовила зміну міжнародного політичного ландшафту, відкривши двері другій  «холодній війні». Фундаментом війни Путіна проти України стала неможливість Російської еліти змиритися із втратою імперії, невмінням розбудовувати російську національну державу. Після 2014 року відносини України з Росією за будь-якого розвитку подій, більше ніколи не будуть такими, якими були раніше. Україну розбудили війною і вона нарешті прокинулася».

х  х  х

Та повернімося до перебігу творчого вечора. Як завжди, на висоті була ведуча Ольга Бичковська. Вона задавала тон довірливій розмові. Звучали поетичні і прозові рядки. Юрій Щербик на суд присутніх (а їх в залі було багато)  презентував свою авторську співану поезію

Тон зустрічі також задав Валерій Гнатюк, співробітник  Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки. До речі, книга «Український Фенікс» видана  за сприяння цього славного закладу.

В анотації до книги висловлено думку-надію: «Дуже би хотілося, аби згустки цієї енергії, енергії вражень та почуттів не залишили  байдужими нікого, адже помилкою буде вважати, що війна – це щось далеке і невідоме. Ще й як близьке, ще й як відоме, і не лише тим, кого вона безпосередньо торкнулася, а й усім нам – нині тут сущим».

З реакції присутніх в залі відчувалося, що книга їх, як-то кажуть, взяла за живе, наблизила реальність війни до душ людських.

Вечір позначився ще однією приємною подією – на  заході був присутній ветеран УПА Іван Шевко.

Вималювався такий собі патріотичний перегук  поколінь. Чому ми вижили і збереглися як нація?  Відповідь на поверхні  — завдяки тому, що ланцюг історичної правди, культури і традиції не переривався ніколи. Борці – захисники волі боролись, падали, але на  їх місце ставали інші Соколи-герої.

Символічно, що в переддень творчої зустрічі Івану Шевку виповнилось 90! Славний ювілей,  квіти щиро від душі життям заслужені. Привітаймо і ми! Вкотре маємо подякувати  директору бібліотеки Галині Божик за організацію патріотично-виховного дійства.

А завершити цей репортаж хочу цитатою із сказаного Ольгою Бичковською: «Слова на війні, як і серця, гартуються  пекельним вогнем і холодом сталі. Вслухайтеся в них. Тут – біль утрат та радість залишитися живим і… Людиною”.  І  хоч здаються вони суворими, як граніт, теплішають від дзвінка друга, усмішки, звичайної людяності», і від спілкування у лоні чудово організованого, і на часі, творчого вечора. 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Ох, ці перелітні птахи! Не подумай, читачу, що це качва дика з тепла до тепла літає. Це – сизокрилі Соколи з родинного затишного гніздечка в пекло війни на Схід вирушають, щоб діток і соколиць своїх захистити, щоб тут,  в Ковелі, Луцьку, у селах і селищах хижі яструби з триколором на наше мирне українство не зазіхали. 

Летять, але, на жаль, не всі живими повертаються. Війна уже забрала 15 тисяч наших співвітчизників. За Героїв серце болить. І – за Україну…

х  х  х

В недільній спекотний день 15 серпня ц. р. в читальний зал Публічної бібліотеки м. Ковеля завітали безстрашні, героїчні, патріотичні та щирі душею волинські Соколи, щоб сповістити: на Сході Україна жива і перемагає. 

Завітали не з порожніми руками, а з вагомим творчим доробком – книгою «Український фенікс». Це – ковельчанин Михайло Ярмола,  лучани  Валерій Гнатюк та Юрій  Щербик.  Інші співавтори цього історичного літопису – Анатолій Форманюк, Ілля Тітко, Олександр Павшук  та Тарас Літковець з поважних причин до Ковеля не прибули.

Слухати  розповіді та поезію про війну з перших вуст – це значить співпереживати  з воїнами-героями, відкривати широку панораму небезпечних і кривавих подій. 

Читати книгу надзвичайно цікаво. Кожен автор має свій стиль, неповторну образність та свою унікальну творчу «родзинку». Окремі речі не просто захоплюють, а беруть в полон і не відпускають. Вибрати їх для тебе, читачу, не просто. Тим більше, що обмежений формат газети не дозволяє подати матеріал в широкому масштабі. Тож ледве чутним штрихом торкнемося творчого доробку кожного з авторів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 369

Більше тижня минуло з тих пір, як відгуло-відшуміло ювілейне свято – 30-річчя проголошення (або відновлення, як дехто каже) Незалежності України. Однак дискусії і спори щодо його організації не вщухають досі. Спробую і я висловити кілька своїх думок.

Як на мене, загалом свято вдалося. За всіх його «плюсів» і «мінусів», урочистості змогли об’єднати величезну кількість людей довкола підтримки національної ідеї, яку можна висловити двома реченнями: «Слава Україні! – Героям слава!». Ці слова, за які ще 30 літ тому можна було потрапити до буцегарні або під пильне око всемогутнього КГБ, сьогодні з гордістю вимовляють українці, незалежно від віку, статі, професії. Особливо втішає, що це гасло любить і шанує наша молодь, котра, на щастя,  не знає страхіть беріївщини чи сталінщини.

Для значної частини цієї молоді слоган «Слава Україні! – Героям слава!» став ніби дороговказом у житті, бо всю його силу і великий зміст вона відчула, захищаючи суверенітет і цілісність держави на Сході країни, де війна триває й досі, щодень забираючи від нас батьків, синів, братів, чоловіків. Ось чому особисто я вважаю, що найсильнішим і найхвилюючішим був Марш захисників, який багатотисячною колоною пройшов центральними вулицями Києва, засвідчивши: ветерани російсько-української війни – потужна сила, з якою має рахуватися влада і якої бояться наші вороги. Шкода тільки, що ця колона організаторами ювілейних торжеств було фактично проігнорована, через що наші Герої, в тому числі з Волині і Ковеля, вимушені були йти окремо (на знімку вгорі).

В тій колоні крокували матері, сестри, дружини загиблих з їх портретами в руках. Серце стискалося від болю, коли дивився на них. Ось хто гідний найдостойніших слів подяки і доземного поклону, а не різні там Монатіки і Ротару, яких невідомо за які заслуги возвеличував Президент. Зрештою, і його промова, котру він виголошував натхненно і артистично (не був би то фахівець своєї справи), мала чимало хиб. Глава держави сором’язливо і якось невпевнено говорив про війну, намагаючись не назвати головного її винуватця – Путіна, з яким збирається десь колись зустрітися, в чому я дуже й дуже сумніваюся. Обійшов він мовчанкою і героїзм учасників національно-визвольного руху, передовсім УПА, яку   іноземні державні діячі назвали «армією без держави». А генерал Шарль Де Голь навіть висловився так: «Якби в мене була така армія, як УПА, німецький чобіт ніколи не топтав би землю Франції».

Сором’язливість пана Президента при бажанні можна зрозуміти: поряд із ним під час параду стояв Анджей Дуда, очільник польської держави, та деякі інші іноземні гості, котрих при згадці про українських повстанців кидає в холодний піт, але ж дипломатичні хитрощі Володимира Зеленського ніякого результату не дали: буквально через кілька днів президент Республіки Польща в інтерв’ю одному з телеканалів заявив, що в польсько-українських стосунках залишається багато проблем, які необхідно розв’язувати, але чомусь вину за це головним чином поклав на київську владу. Не забув згадати і про «волинську різню», і про багато інших подій історії, де знову ж таки винними у всьому є… українці.

l

Що стосується самого військового параду, то подивитися було на що – сильно, переконливо, вражаюче (на знімку внизу). Якщо додати до цього авіаційне шоу, то підстави для гордості у нас є. Гарне враження залишив і військово-морський парад в Одесі за участю наших союзників. Щоправда, як наголошують деякі політологи і журналісти, техніка на параді – виробництва минулих років, коли главою держави був Петро Порошенко. Після того український оборонпром свої позиції відчутно здав. 

Негарно вийшло із самим п’ятим Президентом України, котрого, як стверджують деякі ЗМІ, запросили на парад буквально в останні години. І якщо Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму, Віктора Ющенка промовець згадав поіменно, то прізвище Петра Порошенка не прозвучало. А дарма! Адже якби не він та його команда не врятували Україну у 2014-2015 роках, не зупинили російського агресора із допомогою Заходу, то не було б ані 30-річного ювілею Незалежності, ані теперішнього параду, ані шостого Президента – все поглинув би морок «руського міра».

І вже геть ганебно виглядає обливання Петра Олексійовича зеленкою, що зробив якийсь покидьок, котрий дав смачну поживу для колаборантів й українофобів та й деяких представників нинішньої влади. Офіс Президента заперечив свою причетність до інциденту, в що хочеться вірити, але відчуття приниження і сорому у багатьох людей залишилося. Негідний вчинок в країні, яка намагається жити за європейськими стандартами!

l

Кілька думок про культурну програму. Вона перед початком параду під назвою «ДНК» виглядала досить цікаво й оригінально, хоч не зовсім довершено. Багато концертних заходів відбулося і в Україні, і на Волині та Ковельщині. Це добре. А от деякі моменти в Києві викликали не дуже приємні відчуття. Наприклад, анонсований заздалегідь виступ італійського співака Андреа Боччелі мав відбутися на сцені в Маріїнському парку на благодійній основі й потрапити туди, як повідомлялося попередньо, можуть всі бажаючі. Насправді виявилося, що вхід – тільки по запрошеннях, за які слід було вкласти кругленьку суму (нібито на створення центру сучасного мистецтва – музею Івана Марчука).             

Насправді ж місце, де відбувався концерт, щільно оточили стражі правопорядку, які пропускали лише VIP-осіб, наближених до Офісу президента. Решта людей виявилися   “зайвими”, і їм не залишалося нічого іншого, як кричати «Ганьба!». Проте, навряд чи вишукана «елітна» публіка почула їх вигуки.

В НСК «Олімпійський» відбувся ввечері гала-концерт, в якому брали участь відомі співаки, музиканти, актори. Були серед них і справжні патріоти України, митці високого класу, але були й Вєрка Сердючка, Софія Ротару та інші, котрим видно, все одно, де, коли і перед ким виступати – платили б «бабки». «Руській мір» для них не чужий і навіть привабливий.

«Відзначилися» в День Незалежності й деякі телеканали.   «Інтер» не знайшов нічого кращого, як цілий день веселити публіку. Ось фільми, які запропонували глядачам: «За двома зайцями», «Весілля в Малинівці», «Королева бензоколонки» та ін. Ввечері майже дві години співали Таїсія Повалій, відома своєю промосковською позицією. Ніякої прямої  трансляції ні з військового параду, ні з інших масових заходів «інтерівці» не вели. 

Великий «ляп» допустили організатори свята, коли не запросили на урочистості народних депутатів України першого скликання, які, власне, є творцями Акта проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року. Запрошені отримали чоловік 7, хоча раніше у такий день нардепів вшановували урочисто й масово, відзначали державними нагородами. Що ж, на згадку спадають слова про те, що народ, який забуває минуле, не вартий  майбутнього. Те ж саме стосується і «забудькуватої» влади…

І ще один «прокол», який не можна обійти мовчанкою. Історик та релігієзнавець Андрій Ковальов заявив, що Володимир Зеленський запросив Вселенського Патріарха Варфоломія, який у той день перебував у Києві і мав зустріч з главою держави, взяти участь у традиційному молебні за Україну в Софії Київській до Дня Незалежності, але в останній момент скасував це рішення через тиск  з боку так званої УПЦ МП, а точніше – РПЦвУ (Російської Православної Церкви в Україні), окремих нардепів, в тому числі Вадима Новінського – відомого захисника російської Церкви. Пан Ковальов цілком справедливо запитує: «Навіщо Зеленський запрошував Всесвятійшого Патріарха Варфоломія, щоб потім не запросити його на молитву до Софії і на урочисте засідання до Верховної Ради України?».

l

Підсумовуючи, можу сказати: відзначення 30-річчя Незалежності України засвідчило високий патріотичний рух більшої частини українського суспільства, її відданість ідеям свободи, миру і добра, прагнення і надалі йти шляхом, котрий наближає нас до цивілізованого світу, готовність стояти на захисті непорушності кордонів країни, протидіяти спробам Москви знову поставити українців на коліна.

На мою думку, наблизився до розуміння цих незаперечних істин і Президент Володимир Зеленський та окремі члени його команди. Вони стали більш рішучими і послідовними у відстоюванні інтересів держави, що засвідчив й  візит її глави до США і зустріч з Президентом Джо Байденом. 

Прорахунки ж, які мали місце, київська влада повинна уважно проаналізувати і зробити відповідні висновки. Час роздумів, вичікувань і заглядання в очі Путіну минув. Попереду і Президента, і Уряд, і Парламент, і весь народ чекають важкі часи. Від того, як ми зуміємо згуртуватися, об’єднатися в потужну силу, залежить майбутнє наших дітей та онуків. 30 років ми вистояли. Не дай, Боже, на тридцять першому схибити з обраного шляху, зрадити тих, хто боровся за самостійну  Україну впродовж всього свого життя.

Україна мусить перемогти. Для цього є всі передумови. Використаємо їх сповна – наступні покоління нам лише подякують. Не використаємо – пробачення не буде. Ні Президенту, ні жодному з нас.

Микола ВЕЛЬМА.

P. S. У ті святкові дні біснувалися московські політикани і їх вірні слуги – телепропагандони. Вони вилили на Україну, її владу, народ стільки багна, скільки ніколи не виливали.

Висновок один: ми робимо все правильно: раз ворог лютує і аж піниться від злості. Як писав поет, «… хай собі як знають, божеволіють, конають – нам своє робить!».

М. В.

Більше тижня минуло з тих пір, як відгуло-відшуміло ювілейне свято – 30-річчя проголошення (або відновлення, як дехто каже) Незалежності України. Однак дискусії і спори щодо його організації не вщухають досі. Спробую і я висловити кілька своїх думок.

Як на мене, загалом свято вдалося. За всіх його «плюсів» і «мінусів», урочистості змогли об’єднати величезну кількість людей довкола підтримки національної ідеї, яку можна висловити двома реченнями: «Слава Україні! – Героям слава!». Ці слова, за які ще 30 літ тому можна було потрапити до буцегарні або під пильне око всемогутнього КГБ, сьогодні з гордістю вимовляють українці, незалежно від віку, статі, професії. Особливо втішає, що це гасло любить і шанує наша молодь, котра, на щастя,  не знає страхіть беріївщини чи сталінщини.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 318

До редакції газети «Вісті Ковельщини» нещодавно надійшли два листи, автори яких порушують майже ідентичне питання – про ставлення працівників АТ «Волиньгаз», точніше його Ковельського відділення, до споживачів  «блакитного» палива.

Автор першого листа – ветеран праці, мешканець Ковеля Григорій Панасюк. Деякий час тому він звернувся із заявою до керівництва Акціонерного товариства «Волиньгаз» з проханням  дати відповіді на ряд запитань, які його хвилюють. Ось що він повідомив:

«На адресу вул. Зарічна, 11, с. Колодниця Ковельського району Волинської області на ім’я Панасюк Федори Аврамівни надійшло повідомлення про  припинення постачання  природного газу від 18.01.2021.

Підставою для припинення газопостачання (розподілу) природного газу стала нібито несвоєчасна, неповна оплата послуг згідно з умовами договору розподілу природного газу. Як результат, станом на 01.01.2021 року заборгованість по рахунку 0200143066 за послуги з розподілу природного газу складає 591,58 грн.

На вищесказане повідомлення заявляю наступне:

Будь-якого відношення до заборгованості та належності мені рахунка 0200143066 за послуги з розподілу природного газу я не маю.

Будинок за адресою: вул. Зарічна, 11 у селі Колодниці належить мені на праві власності на підставі спадщини після смерті моєї мами Панасюк Федори Аврамівни з лютого 2017 року.

Тобто договір про поставку природного газу, який був укладений з Панасюк Ф. А., втратив чинність.

Будь-якого іншого договору про поставку природного газу зі мною, Панасюком Григорієм Федоровичем, не укладалось. Жодного кубічного метра газу я не споживав. Про це свідчить показник лічильника газу і сам зміст повідомлення, де вказується заборгованість лише за доставку газу.

Як власник будинку на праві спадщини, я неодноразово звертався до АТ «Волиньгаз» в Ковельське відділення із заявою (усно), яку працівники «Волиньгазу” зареєстрували в електронному вигляді про  те, що отримувач (користувач) газу за договором Панасюк Федора Аврамівна померла, власником будинку з 2017 року є я, але там не проживаю і прошу припинити доставку, природного газу. Я – пенсіонер,  і не в змозі оплачувати послуги, якими не користуюсь.

Нарахована сума заборгованості 591 грн.  58 коп. за доставку (розподіл) природного газу є незаконною. Тому прошу скасувати дану вимогу і припинити розподіл (доставку) природного газу за адресою: вул. Зарічна, 11, с. Колодниця Ковельського району  Волинської області.

Разом з тим хочу звернути увагу на рахунок №0200143066 від 19.01.2021 року, де в першій графі розрахунку вказана переплата на 01.12.2020 року – 6980, 15. Прошу дати мені роз’яснення з цього пункту.

Додаток: Досудове повідомлення.

Повідомлення про припинення  газопостачання.

Рахунок №0200143066 від 19.01.2021.

Григорій Панасюк.

24.02.2021 р.”

х  х  х

У відповідь на заяву Григорій Панасюк отримав відповідь за підписом начальника Ковельського відділення АТ «Волиньгаз» О. Л. Гнатюка за номером 400-Лв-1190-0321 від 11 березня 2021 року (досить оперативно, мусимо сказати). У листі пан Гнатюк детально роз’яснює суть нормативно-правових актів України, що регулюють взаємовідносини між газопостачальним, газорозподільним підприємством та споживчами газу.

Після цього роз’яснення, яке зайняло майже половину сторінки аркуша формату А4, автор сповіщає, що «помешкання за адресою:  вул. Зарічна, 11, с. Колодниця Ковельського району (особовий рахунок  0200143066) устатковане  газовою плитою та піччю. Визначення обсягу спожитого природного газу проводиться на підставі лічильника газу. З 30.04.2018 р.  по 11.03.2021 р. зафіксовано показники лічильника газу 17440». 

Далі – знову роз’яснення порядку укладання договору розподілу природного газу, з переліком нормативно-правових актів (це ще чверть аркуша). І резюме: «У разі незгоди споживача приєднуватися до умов цього договору споживач не має права використовувати природний газ із ГРМ та має подати до оператора ГРМ письмову (!) заяву про припинення природного газу на його об’єкт». Пан Гнатюк, наголошуючи на цьому, не звертає уваги на факт поданої  усної заяви Григорієм Панасюком і зареєстрованої в електронному  вигляді. Чи це не має жодного значення?  Якщо так, то чому відповідальні працівники відділення, які приймали усну заяву, не пояснили суть справи заявнику?

На завершення О. Л. Гнатюк розтлумачує порядок припинення або обмеження  газопостачання  на  об’єкт споживача, наводячи перелік відповідних постанов і положень. Свою офіційну відповідь він закінчує запрошенням Григорія Панасюка відвідати «найближчий центр обслуговування споживачів природного газу – клієнтського простору», вказавши розклад його роботи і перелічивши, документи, які необхідно мати  при собі. Але ж дозвольте: пан Панасюк повідомляє, що неодноразово звертався туди, але конкретного результату не отримав. Не отримав він його і після листа (інструктивно-роз’яснювального) очільника Ковельського відділення «Волиньгазу»: з приводу переплати той  роз’яснення  так і  не дав.

Але на цьому перипетії довкола «газової» проблеми у будинку в селі Колодниці по вулиці Зарічній, 11 не закінчилися. Григорій Панасюк до листа додав копію Акта про припинення газопостачання у згаданий будинок. Складений він слюсарем підприємства 4 червня 2021 року у присутності, як зазначено в акті, …Панасюк Федори, яка померла ще 2017 року (!). Причина від’єднання – «витік газу на різьбовому з’єднанні вводу газопроводу». Відключення відбулося «методом перекриття крана».

Автор листа до редакції не стримує свого обурення: «Як можна було заходити без дозволу господаря у приватне  обійстя, не ставлячи його до відома, водночас зазначаючи, що «пломбу на збереження прийняв споживач?”.  Постає й інше запитання: який споживач? Адже Федора Панасюк давно пішла у Вічність (Царство їй Небесне), а Григорій Панасюк ні сном – ні духом не відав про «таємну операцію» газовиків.

Дуже хотілося б, аби пан Гнатюк детально розібрався у суті цієї конфліктної ситуації, а його підлеглі попросили вибачення у пана Панасюка за допущені свавілля і аморальність їх вчинку. Гріх тривожити душу покійної, яка, до речі, була дуже порядною людиною і користувалася заслуженим авторитетом у родині, серед мешканців Колодниці, колег по роботі на Ковельському залізничному вузлі.

х  х  х

Другий лист надійшов від мешканця Дубового Павловича Віктора Васильовича, котрий проживає у селі Дубовому на вулиці Шевченка, 2.  Його допис досить розлогий – на 16 сторінках. У ньому автор розповідає про своє життя-буття, образи, яких він, на його думку, зазнавав і зазнає від рідних та знайомих. Щоб опублікувати написане паном Віктором, газетної шпальти, мабуть,  не вистачить…

Але скажемо про головне – те, що його найбільше хвилює. Це знову ж  таки – стосунки із Ковельським відділенням АТ «Волиньгаз». Як стверджує Василь Павлович, із 15 листопада 2017 року він став жити за вказаною адресою. Перед тим будинок від’єднали від газопостачання ще 2009 або 2010 року. Щоправда, газовики стверджують, що  це було зроблено пізніше – у 2020 році.  Віктор Павлович просить допомогти йому переконати Ковельське відділення «Волиньгазу» у його правоті.

Це потрібно для того, щоб із ветерана праці перестати вимагати гроші за газ і, як він пише, за «трубу»,  що  обрізана на дорозі. «Мені погрожують судом за те, що я «не плачу» за газ кожного місяця. Але ж газу у мене в хаті нема –  я палю дровами, а їсти варю на електроплитці», —   скаржиться пан Віктор і запитує: «Скажіть, будь ласка, чи маю я право ту трубу відкопати і привезти газовикам «на пам’ять», щоб мене не турбували і не вимагали грошей за неіснуючу послугу?».

Додамо, що Віктор Павлович – людина поважного віку, травмована в дитинстві під час сільськогосподарських робіт у колишньому колгоспі «Україна». Він теж неодноразово, як заявляє, звертався у Ковельське відділення «Волиньгазу», але нічого не добився.

Звичайно, «трубу відкопати і привезти газовикам  на пам’ять» —  це не метод розв’язання проблеми і свого роду «чорний» гумор чоловіка, доведеного майже до відчаю. Але в такому разі, який реальний вихід із ситуації можуть підказати працівники Ковельського відділення АТ «Волиньгаз»,  куди  пан Павлович неодноразово звертався? Зрештою, турботи одного із мешканців Дубівської громади мали б зацікавити і чиновників сільської ради, штат  якої, наскільки нам відомо, укомплектований достатньою кількістю  одиниць.

Михайло КУЗЬМУК. 

До редакції газети «Вісті Ковельщини» нещодавно надійшли два листи, автори яких порушують майже ідентичне питання – про ставлення працівників АТ «Волиньгаз», точніше його Ковельського відділення, до споживачів  «блакитного» палива.

Автор першого листа – ветеран праці, мешканець Ковеля Григорій Панасюк. Деякий час тому він звернувся із заявою до керівництва Акціонерного товариства «Волиньгаз» з проханням  дати відповіді на ряд запитань, які його хвилюють. Ось що він повідомив:

«На адресу вул. Зарічна, 11, с. Колодниця Ковельського району Волинської області на ім’я Панасюк Федори Аврамівни надійшло повідомлення про  припинення постачання  природного газу від 18.01.2021.

Підставою для припинення газопостачання (розподілу) природного газу стала нібито несвоєчасна, неповна оплата послуг згідно з умовами договору розподілу природного газу. Як результат, станом на 01.01.2021 року заборгованість по рахунку 0200143066 за послуги з розподілу природного газу складає 591,58 грн.

На вищесказане повідомлення заявляю наступне:

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 319

«Лісова пісня» – вершина творчості Лесі Українки, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 «Лісова пісня» – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тієї великої любові, яка керує Сонцем і зірками, і всім сущим.

 Вже сам пролог «Лісової пісні» зачаровує: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галявина з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерет, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Само озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

Місцина вся дика, таємнича, але не понура , – повна ніжної задумливої поліської краси.

 Провесна. По узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розкривається, одкриваючи блідо-блакитну воду...».

l

Перша дія твору – весняна. Природа прокидається від зимового сну, все зацвітає. Прокидається і Мавка, яка спала у дуплі старої матінки-верби:

 «І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні

 самоцвіти,

стелилися незнані трави,

 квіти,

блискучі, білі... Тихі, ніжні

 зорі

спадали з неба – білі,

           непрозорі –

і клалися в намети... Біло,

 чисто

попід наметами. Ясне

  намисто

з кришталю грає і ряхтить

 усюди...

Я спала. Дихали так вільно

 груди.

По білих снах рожевії гадки 

легенькі гаптували мережки,

а мрії ткались золото-

 блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як

  літні...». 

Мавка – лісова красуня. В яснозеленій одежі,   з розпущеними чорними із зеленим полиском косами. На голові є кілька березових гілочок, що нагадують віночок. За повір’ям,  очі красуні змінюють свій колір:

    «Та ні, тепер зелені ...а

 були,

як небо сині... О! тепер вже

 сиві,

як тая хмара...

 ні,здається,чорні

чи, може, карі... ти така

  дивна!».

Перша зустріч Мавки та Лукаша відбувається, коли та хоче вточити собі соку з берези. Мавка кидається до нього та хапає за руку:

    «Не руш! не руш! не ріж! не убивай!».

Серед весняного буяння відбувається їх перша зустріч і розцвітає кохання. Мавка закохується у Лукаша, у його гру на сопілці:

  «Як солодко грає, як глибоко

  крає,

розтинає білі груди,

      серденько виймає».

 «Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний в полотняну одежу; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з липи на мотузку».

Бувало, Лукаш грає на сопілці. Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш не зводить очей  з Мавки. Він грає веснянки.  

Їх кохання чисте, як сльоза. Воно гарне, прекрасне. Сповнене природною красою.

Мавка прихиляється до Лукаша. «Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі; стелиться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їв і всі голоси весняної ночі».

l

Неподалік цього озера і побудував хатину дядько Лев. «Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з липи кошіль (торба) на широкому ремені».

Дядько Лев жив у мирі та злагоді з усіма водяним и та лісовими «силами», і за це вони його дуже любили:

 «То ж дядько Лев сидітиме в

            тій хижі,

а він нам приятель...

Люблю старого. Таж якби не

  він,

давно б уже не стало сього

  дуба,...

Лев заклявся на життя,

що дуба він повік не дасть

  рубати.

Тоді ж і я на бороду заклявся,

що дядько Лев і вся його

  рідня

повік безпечні будуть в сьому

  лісі».

У новозбудованій хатинці дядько Лев поселив свого племінника Лукаша та його матір.

Зовсім іншою жінкою була сестра дядька Лева… Вона сварлива і вважала, що її син Лукаш має одружитися на сільській вдовиці Килині, бо вона має корову, яка дає дуже багато молока.

l

У другій дії – пізнє літо. Никне польова краса, почорнів жар маку. З останніми квітами, що впали під серпом разом із стиглим житом, вмирає кохання Лукаша до Мавки. Він поринає у буденне земне життя. Під впливом матері Лукаш віддаляється від Мавки та одружується із багатою, проте темної душі, Килиною. Лукаш повністю поринув у сімейні турботи, сварки дружини і матері, забув про найпрекрасніше і світле, що було у нього, – кохання до Мавки.

Вона тихо ронить сльози. Плаче і природа. Починає накрапати дрібний дощ. Мавка зраджена, вона не хоче жити і просить «Того, що в скалі сидить»: «Бери мене,я хочу забуття!».

Найглибша боротьба пристрастей відбувається у третій дії – дії глибокої осені: «Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок...».

Не стало дядька Лева... Все в лісі змінилося... Не стало дуба, якого він так беріг. У домі Лукаша тепер живуть злидні – малі заморені істоти в лахмітті з вічним гризьким голодом на обличчі. По смерті Лева його сестра та Килина не стали прислухатись до «лісової сили», а ті в свою чергу стали псувати і нівечити людське добро: Куць коней їхніх загонив, «Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли, Пропасниця їх досі б’є за те, що озеро коноплями згидили...». Лукаш же від туги за Мавкою стає звірем. 

l

Проте закінчується «Лісова пісня» переможним співом коханна та думкою про те, що любов та дружба перемагають усе брудне й нікчемне. Кохання перемагає смерть. Мавка з’являється у зоряному вінку – символі незнищеності краси і любові.

Прощальний монолог Мавки пройнятий життєстверджуючою думкою про вічність буття, невмирущу силу, красу і велич людини і кохання.

     «О, не журися за тіло! 

Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними

  іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець 

ляже, вернувшись, в рідну

  землицю,

 вкупі з водою там зростить

         вербицю, – 

стане початком тоді мій

  кінець.

Будуть приходити люди, 

вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, 

їм промовляти душа моя

  буде.

Я обізвуся до них 

шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з

         вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю 

все, що колись ти для мене

  співав,

 ще як на провесні тут

 вигравав, 

мрії збираючи в гаю... 

Грай же, коханий, благаю!».

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто возила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, ще на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона «бігала самотою в ліс» і там чекала на зустріч з Мавкою.  

l

Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У нього  було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція – дві з нах працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв’язки і привели рідних Лесі до Скулина та в урочище Нечимне. 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: «Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових «бродів», переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька «Білінка». Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов».

Дядько Лев, на прізвище Бас, жив у Скулині, а в урочище Нечимне вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Дядько Лев був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. 

Це була перша  і, як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.

Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і в наступні роки. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі Ізидора: «Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев».

Ось саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще й загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку «силу», вже далеко від України у сонячній Грузії пише Леся Українка свій шедевр світової літератури.

Народжена з туги за рідним краєм, «Лісова пісня» відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

«А я таки сама «неравнодушна» до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша, – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу «Рідний край» про новий твір своєї талановитої доньки «по змісту одмінний од давніших», а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, «що має при тім чисто місцеві волинські чари».

l

«Лісова пісня» була опублікована в журналі «Літературно-науковий вісник» 1912 року. Драматична цензура дозволила п’єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: «Щодо «Лісової пісні», то просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не «співнили», намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій «стиль», а не тільки «служебне значення»).  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів». За життя Лесі Українки «Лісова пісня» так і не була поставлена на сцені.

1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета «Рада» повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки.

 Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а в Західній Україні – у вересні 1923 в народному театрі товариства «Українська бесіда» у Львові.

До «Лісової пісні» звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

 Ольга Бойко, 

завідувачка Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

«Лісова пісня» – вершина творчості Лесі Українки, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 «Лісова пісня» – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тієї великої любові, яка керує Сонцем і зірками, і всім сущим.

 Вже сам пролог «Лісової пісні» зачаровує: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галявина з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерет, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Само озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 677

Все ще знаходжусь під враженням побаченого і почутого, яке дійсно зворушує і зачіпає проблемні питання сьогоднішньої України: з чого і кому потрібно почати і подати приклад у створенні сприятливих умов, прийнятті необхідних рішень та перших кроків на шляху економічного, політичного, культурного та фінансового відродження нашої країни, її розквіту?

Маю сказати, що вперше у житті на фестивалі: «Живи та міцній, Україно, під прапором неба та родючих ланів!» в Задибах Ковельського району, присвяченого 30-річчю Незалежності України, відчула гордість, що я – українка.

Завжди пишаюсь українським громадянством, але під час свята ще й відчула впевненість, що ми зможемо піднятися з колін, повірити в себе, тому що на Ковельщині є порядні, шляхетні керівники, прості люди, які своєю діяльністю та творчістю доводять можливість відродження та розквіту України в майбутньому.

Один з найважливіших кроків зробив Ковельський район, який став чи не єдиним в державі, що об’єднав в одне ціле 23 громади дійством в с. Задибах, на яке зібрались представники всіх громад, що входять до складу Ковельщини. Цим заходом  був продемонстрований приклад того, що найміцніша сила, що допоможе побудувати нову, успішну країну, — то єдність.

Те, що Ковельщина на Волині стане головною ланкою в процесі відродження України (політичного, фінансового, економічного) у  мене особисто сумнівів немає: тут – надзвичайно працьовиті, талановиті, віддані державі люди, патріотизм яких знаходиться, якщо можна так сказати, на межі людських можливостей. 

Те, що наші люди дійсно люблять свою країну і роблять все можливе для її розквіту, переконалась, побачивши, які дива створюють своїми руками жителі Ковельщини, послухавши їх запальні виступи на фестивалі.

Насамперед, хочу передати наші щирі гарячі слова вдячності Хацьор Анастасії Василівні, якій 14 січня 2021 року виповнилося 80 років.

Ця тендітна, жвава жінка настільки любить та поважає Україну. Її звичаї, культуру, працю односельчан, що відмовилась фотографуватись посеред  вишитих нею рушників та картин, сказавши: «Ну, добре, фотографуйте, але я стану збоку». Яка то чарівність та шляхетність у цієї простої жительки Ковельщини!

Тож Вас, Анастасіє Василівно, хоча й із запізненням, вітаю з ювілеєм і бажаю міцного здоров’я, творчого натхнення, оригінальної, вишивальної Музи та люблячої шанобливої родини!

Глиняний посуд Миколи Абрамчука із с. Стебель – це вищий ступінь прояву таланту та майстерності.

А за допомогою «Віртуальної реальності» з м. Ковеля приватної Академії СТЕП є можливість, на мою думку, відпочивати, обирати правильні дії в екстремальних ситуаціях.

Особливу вдячність хочу висловити нашому керівництву на рівні держави, області  та району, організаторам за те, що всі  відчули щиру зацікавленість нашим краєм, жителями Ковельщини, яка виявляється в підтримці всіх справ місцевих громад.

Гарне місце було обране для проведення фестивалю: в мальовничому куточку села, на межі соняшникового та пшеничного полів. В цьому також є особливе значення: пшениця, хліб – це життя, соняшник – символ  Сонця.  Отож,  хай увесь світ побачить, яка прекрасна наша Україна, яке сонячне життя   чекає нас попереду!

Користуючись нагодою, можна було повчитися в трудівників господарства «Перлина Турії», яке очолює депутат обласної ради Володимир Яренчук. Він результатами від свого дбайливого господарювання довів, що наша земля може обдарувати прибутком, зростанням добробуту, комфорту, успіхом за належне ставлення до їх багатств і людей.

Про те, що Україна стала на новий шлях розквіту, співав ансамбль «Дударик» Голобської громади в символічній пісні «Прокидається Україна».

Боже, дай же нам вдосталь сили, мужності, стійкості, любові, щоб не спіткнутись, не впасти, щоб не «опустити руки»,не піддатись розпачу, не зійти з обраного шляху, який веде до відродження і могутності нашої держави.

А щоб стала Україна здобувати славу, треба «злидні поховати в глибоку могилу». Ці слова – від учасників ансамблю «Жайвір» Старовижівської громади – також важливий крок успішної країни.

Необхідна умова, на мою думку, заможного життя українців — надихнути їх, створивши умови для господарської реальності, надавши гідну заробітну плату.

Пісня ансамблю «Джерело» Самарівської громади торкнулася одвічної проблеми дівчат, жінок: як в козакові розпізнати орла, лева, а не ледаря чи пияка.

Коли їхала на фестиваль об’єднаних громад, присвяченого  30-річчю Незалежності України, із певним сумнівом у душі сказала знайомому: «А чи буде про що писати?».

Моєму захопленню не було меж. Народні умільці – фантастично талановиті, декорації – чудові.

Коли населення України буде пишатися своїм Президентом, Верховною Радою за прийняті  рішення, коли простим людям не буде соромно за свою владу, тоді кожен з нас зробить  усе можливе і  неможливе для відродження та розквіту держави.

Бережімо Україну, її культуру, народні таланти, звичаї, природу! Це також допоможе відновитися державі, об’єднатися всім завдяки своїй любові та поваги до країни.

Починаймо з себе вже сьогодні, вчімося творити добро, захищати мир на Землі та у душах, боротися з несправедливістю. Тільки тоді ми виховаємо гідне покоління, яке буде жити в найпрекраснішій, найзаможнішій країні на Землі.

Єднаймося! Тоді ми досягнемо неможливого! Україна гідна слави та розквіту!

Будьмо шляхетними у вчинках, думках, у сім’ях і  на роботі. Тільки  тоді станемо  щасливими та заможними.

Світлана ГУДЕМЧУК.

Все ще знаходжусь під враженням побаченого і почутого, яке дійсно зворушує і зачіпає проблемні питання сьогоднішньої України: з чого і кому потрібно почати і подати приклад у створенні сприятливих умов, прийнятті необхідних рішень та перших кроків на шляху економічного, політичного, культурного та фінансового відродження нашої країни, її розквіту?

Маю сказати, що вперше у житті на фестивалі: «Живи та міцній, Україно, під прапором неба та родючих ланів!» в Задибах Ковельського району, присвяченого 30-річчю Незалежності України, відчула гордість, що я – українка.

Завжди пишаюсь українським громадянством, але під час свята ще й відчула впевненість, що ми зможемо піднятися з колін, повірити в себе, тому що на Ковельщині є порядні, шляхетні керівники, прості люди, які своєю діяльністю та творчістю доводять можливість відродження та розквіту України в майбутньому.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 288

Чотири способи 

отримати безоплатні ліки  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 418

Гуманне ставлення до тварин – це важливий маркер цивілізованого і безпечного суспільства. Численні дослідження доводять взаємозв’язок між знущаннями з тварин і насильством над людьми. Той, хто жорстокий з собакою, у будь-який момент може перенести агресію на дітей, родичів та навіть незнайомих людей. На жаль, новини про мордування тварин в Україні не є рідкістю. Через недосконале законодавство більшість випадків жорстокого поводження залишаються непокараними. Аби виправити це, Верховна Рада ухвалила зоозахисний Закон. Деталі дізнавались експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Вимоги та заборони 

Закон №2351 впроваджує в Україні європейські стандарти поводження з тваринами. Документ узгоджує українське законодавство з низкою директив ЄС, що мають стосунок до Європейської конвенції про захист тварин.

Згідно з документом, забороняється знущання чи жорстоке поводження з домашніми тваринами, зокрема, негуманне дресирування чи дарування тварин як призи, евтаназія бездомних тварин для регулювання їхньої чисельності. Поза Законом — жебракування із тваринами чи використання їх для фотопослуг. Не допускається утримування хижих чи рідкісних тварин вдома або в непристосованих для цього місцях, наприклад, в ресторанах і розважальних закладах.

За новими правилами, не можна залишати тварину в закритому салоні авто за температури повітря понад +20 та менше +5 градусів. Забороняється тримати домашню тварину прив’язаною, якщо довжина прив’язі становить менше 20 метрів. Навіть якщо тварина прив’язана за правилами, у неї має бути можливість сховатися від сонця при температурі більше як +20 або менше 0.

Відповідно до закону, знущання тепер каратиметься суворіше. За жорстоке поводження із твариною запроваджується штраф від 3400 до 5 100 гривень з конфіскацією тварини. Якщо тварин двоє і більше, то штраф становитиме від 5 100 до 8 500 гривень.

За жорстоке поводження з тваринами, яке призвело до каліцтва, загибелі тварини, публічні заклики до жорстокого поводження, нацьковування тварин одна на одну загрожує позбавлення волі від 2 до 3 років з конфіскацією тварини.

Жорстока поведінка щодо тварин у присутності неповнолітніх може призвести до позбавлення волі від 3 до 5 років з конфіскацією тварини. За злочин з особливою жорстокістю або щодо двох і більше тварин – позбавлення волі від 5 до 8 років.

Важливо знати, що притягнути до адміністративної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами можуть з 14 років, а з 16 років – до кримінальної відповідальності. Людину, яка вчинила злочин, також будуть позбавлятимуть прав на утримування тварин на п’ять років.

Контролюватиме дотримання вимог закону Національна поліція. Президент підписав закон, а це означає, що вже через 3 місяці він вступить у дію. Зоозахисники кажуть, що закон №2351 – це лише перша перемога на шляху до гуманної країни. На розгляд Верховної Ради все ще чекає низка важливих законопроєктів, зокрема про заборону притравочних станцій та хутрових ферм, а також контактних зоопарків.

Необхідність контролю 

Зоозахисники кажуть, щоб Закон працював, потрібен громадський контроль. Не можна проходити повз, коли йдеться про життя і здоров’я тварин. Якщо ви стали свідком жорстокого поводження, потрібно  зафіксувати ситуацію на фото чи відео і викликати поліцію. Далі необхідно знайти свідків, взяти їхні контактні дані, дізнатися дані власника тварини. Коли приїде поліція, потрібно написати заяву за фактом жорстокого поводження із твариною, долучити до неї фото, відеозйомку, контактні дані свідків. Залежно від стану тварини поліцейські можуть скласти постанову про притягнення кривдника до адміністративної відповідальності або протокол огляду місця злочину. 

Експерти наголошують, що ситуації бувають дуже різні, тому важливо не тільки карати винних, а й проводити просвітницьку роботу. Часто тварини потерпають від неусвідомленої жорстокості, наприклад, через незнання людей про умови утримання тварин або навіть можливість стерилізації. 

«Люди часом навіть не знають, що можна стерилізувати тварину й не скоювати щороку такий великий гріх – убивство цуценят чи кошенят. Я вважаю, що потрібні інформаційно-просвітницькі кампанії, в тому числі на національних телеканалах, бо в селах і невеликих селищах інтернет не дуже поширений, особливо серед старших людей. Потрібна соціальна реклама з роз’ясненням, що таке стерилізація, як вона проводиться, чим корисна. Також потрібно створити можливості для стерилізації тварин. У територіальних громадах слід заснувати спеціалізовані підприємства чи відділи для створення мобільних пунктів стерилізації», – каже віце-президентка Асоціації зоозахисників України Марина Суркова.

Так само на окрему увагу заслуговують прояви дитячої жорстокості. Іноді діти не розуміють, що їхні дії можуть нашкодити тварині. Якщо батьки помічають жорстокі ігри з тваринами із биттям, відриванням крил або лапок комахам, – потрібно реагувати. Психологи радять із дитинства прищеплювати співчуття і дбайливе ставлення до тварин.

Тож українців закликають бути уважними, знати закони і алгоритми дій у таких ситуаціях, адже  знання допоможе рятувати та захищати тварин.

Оксана КОВАЛЬ.

Гуманне ставлення до тварин – це важливий маркер цивілізованого і безпечного суспільства. Численні дослідження доводять взаємозв’язок між знущаннями з тварин і насильством над людьми. Той, хто жорстокий з собакою, у будь-який момент може перенести агресію на дітей, родичів та навіть незнайомих людей. На жаль, новини про мордування тварин в Україні не є рідкістю. Через недосконале законодавство більшість випадків жорстокого поводження залишаються непокараними. Аби виправити це, Верховна Рада ухвалила зоозахисний Закон. Деталі дізнавались експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Закон №2351 впроваджує в Україні європейські стандарти поводження з тваринами. Документ узгоджує українське законодавство з низкою директив ЄС, що мають стосунок до Європейської конвенції про захист тварин.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 353

Вересень — не привід зітхнути з полегшенням і сумом. Досвідчені садівники знають, що на ділянці ще залишаються десятки невідкладних справ. В саду, на городі і в квітнику кипить життя, а значить, вам доведеться ще чимало попрацювати.

10 найбільш важливих справ 

в саду у вересні

Продовжуйте збір врожаю фруктів та ягід

У вересні збирають пізні сорти яблук і груш, обривають горобину, осінні сливи і тернину. Збирати врожай потрібно, починаючи з нижніх гілок, поступово переходячи до верхніх. Фрукти пізніх (зимових) сортів зазвичай добре зберігаються, а, значить, варто заздалегідь подбати і про місце для них.

Внесіть добрива під кущі та дерева

Великі (особливо плодоносні) рослини і ґрунт під ними виснажилися за сезон, отож  запас поживних речовин потрібно терміново поповнювати. Восени в ґрунт не вносять азотні добрива, щоб не провокувати зростання листя і пагонів, а віддають перевагу калійним та фосфорним. Вам підійдуть мінеральні комплекси з позначкою “осіннє”, попіл, суперфосфат, сірчанокислий і хлористий калій.

Обробіть сад від шкідників

До того, як листя опаде з дерев і кущів, а зимуючі комахи сховаються в ґрунт, сад потрібно обробити інсектицидами. Не варто відкладати обробку на жовтень — шкідники вже підуть глибоко в землю.  

Очистіть 

пристовбурні кола

Не слід залишати пристовбурні круги і міжряддя малини, полуниці та інших ягідників не прополеними на зиму. За час, що залишився до холодів, бур’яни встигнуть розростися, розмножитися і ще щільніше захопити відвойовану територію. Позбавтеся від них, підкопавши коріння або змастивши листя гербіцидом. Після видалення рослинних залишків прорихліть землю і замульчуйте її торфом, перепрівшою тирсою, перегноєм або іншим доступним матеріалом.

Проведіть вологозарядкові поливи

Після спекотного і сухого літа деревам потрібен рясний вологозарядковий полив. Ґрунт під ними повинен промокнути на 1-1,5 м. Для цього молодим деревцям потрібно 40 л води, дорослим деревам — 50-70 л, а крупномірам — понад 100 л.  

Зробіть санітарну обрізку

Уважно огляньте кущі, дерева і ягідники й видаліть всі засохлі, хворі, пошкоджені пагони. Після цього можете відразу здійснити формуючу обрізку саду, а можете відкласти її до кінця зими — початку весни. Не забудьте про кущі суниці — востаннє видаліть вуса й хворе листя.

Посадіть молоді 

дерева і кущі

Поки в пам’яті свіжі всі цікаві сорти й незвичайні види дерев і кущів, прикрасьте свій сад новими зразками. На початку осені молоді саджанці продаються в розплідниках у достатку, а якщо ви посадите їх у вересні, то у них буде час вкоренитися.

Побіліть 

стовбури дерев

Якщо не впевнені, що зможете потрапити в сад в кінці зими, коли перші сонячні промені, відбиваючись від білосніжного покриву, стають небезпечними для дерев, краще проведіть побілку восени. Використовуйте для цього водоемульсійну фарбу, яка перенесе осінні дощі і не злізе. Також можна обмотати стовбури і скелетні гілки дерев білою мішковиною, спанбондом або іншим матеріалом.

Обріжте малину

Після збору останніх ягід ремонтантної малини приступайте до обрізання всіх кущів, зокрема і літніх сортів. У літньої малини видаліть пагони, гілки (вони коричневого кольору), а молоді укоротіть. Ремонтантну малину зріжте до основи або, якщо хочете отримати частину ягід у першій половині літа, залиште на кущі 3-5 сильних гілок і укрийте їх на зиму так само, як звичайну малину.

Зніміть ловчі 

пояси з дерев

Якщо на літо ви розставляли в саду феромонні і ароматичні пастки, кріпили до дерев ловчі пояси або ліхтарики, пора їх зняти. Очистіть їх від шкідників і спаліть або знезаражуйте і приберіть у сухе місце до наступного року.  

10 найважливіших справ у городі у вересні

Приберіть пізні сорти картоплі і почніть прибирання коренеплодів

Не пізніше вересня потрібно викопати картоплю і покласти її на зберігання. Справа навіть не в тому, що після всихання бадилля вона вже не росте, а в тому, що ґрунтові комахи, як і раніше, хочуть їсти. Та й осінні дощі можуть завдати шкоди. Також у вересні потрібно прибирати буряк, моркву, редьку, ріпу та інші коренеплоди.

Накрийте грядки з зеленню і овочами

Якщо в прогнозі погоди для вашого регіону передбачаються заморозки, укрийте грядки з овочами і зеленими культурами спанбондом або плівкою. Закривайте на ніч парники і теплиці, оскільки холодні ночі негативно позначаться на швидкості зростання і визрівання овочів.

Пролийте землю біопрепаратами

Якщо під час літнього сезону ви виявили, що на грядках розвиваються грибки або шкідливі бактерії, після збору врожаю бажано обробити ґрунт, щоб позбутися від цієї проблеми на наступний сезон.

Заготовте ґрунт 

для розсади

Розгрібати сніг і довбати мерзлий ґрунт взимку — задоволення на любителя. Тому ґрунт для розсади варто заготовити заздалегідь, набравши його з грядок, звільнивши від бур’янів. Восени мішки з ґрунтом поміщають в сухе місце і залишають до весняної пори, туди ж можна віднести пісок, торф, попіл та інші компоненти.

Висмикніть кущі ґрунтових помідорів 

і огірків

Якщо ви живете не на півдні країни, то вересень — останній місяць для ґрунтових помідорів і огірків. Якщо ваші посадки ще не загинули від переохолодження і хвороб, не провокуйте їх, а зберіть плоди і видаліть бадилля з ділянки. Хворі екземпляри спаліть, здорові відправте в компост або в основу теплих грядок, але, в будь-якому разі не залишайте на зиму на місці. 

Підготуйте неопалювані теплиці до зими

Не варто затягувати і з тепличними овочами — кінець вересня і початок жовтня — це крайній термін і для них. Після збирання рослин вам потрібно буде перекопати ґрунт у теплиці, знезаразити приміщення, провітрити його, провести дрібний ремонт і вимити всі поверхні і опори.

Посійте сидерати

На самому початку місяця можна посіяти осінні сидерати. До холодів вони не тільки не втратять схожість, але й непогано підростуть, захистивши ґрунт від бур’янів, прорихливши його і ставши альтернативою комплексним добривам. Краще всього сіяти  гірчицю, суріпицю, олійну редьку, горох, віку, конюшину, фацелію та інші морозостійкі рослини.  

Закладіть високі грядки

Якщо ви не знаєте, куди дівати траву з газону, бадилля овочів, гілки дерев після обрізки та інші рослинні залишки.  Їх готують саме у вересні, поки тепла погода дозволяє запустити необхідні процеси, а відходів на ділянці достатньо для наповнення.

Продовжуйте догляд за пізніми сортами капусти

Пізня капуста у вересні ще залишається на грядках, однак забувати про неї не потрібно. По-перше, регулярно збирайте  з листя слимаків і гусениць, припудрюйте качани і міжряддя попелом і тютюновим пилом. По-друге, в суху погоду не пропускайте рясні поливи кожні 5-6 днів. І нарешті, якщо від надміру дощів капуста почала тріскатися, підкопайте її так, щоб бічні (тонкі) корінці порвалися. 

Внесіть осінні добрива і перекопайте ґрунт

На звільнені від бур’янів грядки восени вносять добрива з низьким вмістом азоту. Підійде попіл з розрахунку 1 склянка на 1 кв. м або суперфосфат (40-50 г на 1 кв. м). Ґрунт з розсипаним добривом перекопують, намагаючись не розбивати грудки. 

Підготувала 

Наталія РОМАНОВСЬКА.

Вересень — не привід зітхнути з полегшенням і сумом. Досвідчені садівники знають, що на ділянці ще залишаються десятки невідкладних справ. В саду, на городі і в квітнику кипить життя, а значить, вам доведеться ще чимало попрацювати.

У вересні збирають пізні сорти яблук і груш, обривають горобину, осінні сливи і тернину. Збирати врожай потрібно, починаючи з нижніх гілок, поступово переходячи до верхніх. Фрукти пізніх (зимових) сортів зазвичай добре зберігаються, а, значить, варто заздалегідь подбати і про місце для них.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 285

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 261