Повідомлення в номер / Тернистий шлях до української Весни

13.05.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

Тернистий шлях до української Весни

В одній із розмов почув таке: "Світом править сатана. У нього все розписано: одних людей робить залежними від алкоголю, інших – від наркотиків, третіх спонукає до насильства та злодійства" тощо.

Мимоволі постає запитання: до якого виду сатанинських гріхів і спокус схильний красномовний шановний опонент і критик Бога?

Звичайно, відповіді ви не отримаєте. І гірко, і прикро. Бо постає й таке запитання: "А що зробив ти, щоб гріха на Землі стало менше? Чому так легко Господня мораль віддається на поталу сатані?". Відповідь проста: тому, що в такий спосіб можна легко виправдати свою блюзнірську бездуховність і свої хибні кроки.

Чи не від цієї рабської безликої психології ми переживаємо сьогодні братовбивчу війну росії в Україні?

Відомо, що будь-яка цивілізація без духовного наповнення, без Божественної любові, без суспільної моралі та сумління знаходиться під владою диявола.

Зважаючи на вищесказане, на мою суб'єктивну думку, сьогоднішня війна точиться не тільки між росією та Україною, а й поміж сатаною і Богом, добром і злом, темрявою і світлом. Фашистський режим, під прапором "руського міра" із стратегічними планами світового панування насильно намагається заповнити слабкі ніші, – ті, де немає віри в Бога.

Таким слабким місцем путін вважав Україну. Він не збагнув, що українці за останні роки стали сильними і квітів для сатанинської орди не вирощували й дарувати їх не збираються.

Незважаючи на це, путінська бездуховна, мародерська орда, спрагла за людською кров'ю, насичена злом, посунула надпотужною армадою на нашу землю, де наштовхнулася на опір. Там, де були сили не рівні і де населення опинилось під окупацією, рашисти розпочали чинити злочини та підкорювати неслухняних українців методами жорстокого насилля. Тих, хто не корився, – публічно розстрілювали.

Для російських прихвоснів ця практика звична з часів оприччини Івана Грозного, підкорення вільнолюбних народів Кавказу у ХІХ-ХХ століттях. Не оминуло геноцидне насилля і наших сусідів-поляків. Відчуваючи безкарність, цей повномасштабний сучасний геноцид за наказом антихриста путіна був запроваджений на Півночі, Сході, Півдні і в центрі України.

В цьому сенсі слід відзначити як позитив визнання народними депутатами України агресії московії як геноциду нашого народу.

Ми зобов'язані донести інформацію про ці звірства, про зґвалтування жінок, насилля над дітьми, мародерства, вчинені московитами, до всіх народів світу.

Світ поступово прозріває, розуміючи, що на поріг кожної держави ступила загроза Третьої світової війни, і повільно, але впевнено повертається обличчям до стражденної України.

Ця повільність та нерозуміння, що Україна відкуплює гріхи всього світу, розбурхує злу кров агресора і дозволяє рашистам далі й далі нищити наше мирне, ні в чому не винне населення і навіть дітей. Немало країн дотримується примиренської позиції. Ця позиція – результат брехливої рашистської пропаганди адже, як казав Геббельс, чим більша брехня, тим більше їй вірять.

При цьому більшість московитів вірять у те, що українці самі розв'язали війну проти них, а раз так, то закликають свого диктатора до подальшого розгортання війни. Навіть Святійший Отець папа Франциск, закликаючи до миру і висловлюючи співчуття українцям, вирішив у Великодню Хресну ходу внести елемент примирення. На ХІІІ станції Дороги страждань Ісуса Христа (зняття з хреста тіла Ісуса), хрест несли росіянка та українка, що викликало неабияке занепокоєння в душах українців.

І справедливо, адже до цієї війни заклики Христа "Любити ворогів своїх" і "Мир вам", аж ніяк не в'яжеться. Ми забуваємо, що Господь не закликав народи любити сатану. Навпаки, Ісус Христос, коли сатана спокусами випробовував Його, різко поставив на місце: "Відійди, сатано" (Мт.4-10). І тоді диявол відійшов. Тож маємо розуміти: народи світу мають одностайно стати на бік правди, світла та демократії і силою духу та зброї сказати рашистській орді: "Відійди, сатано!" від України.

Я не маю права засуджувати цей крок примирення Ватикану. Це – послання до здорової та поміркованої частини російського суспільства. На жаль, вона невелика, і войовничу орду не зупинить, і не перетворить путіна на доброго пастиря. Але в історії народів Бог звершував ще й не такі милосердні й доброчинні дива. Є надія – є життя!

Україна вкотре проходить очищення. Очищення від кирило-московського православ'я, від колабораціонізму, від сприйняття вікової меншовартості. Приходить прозріння, своєрідне Чистилище, що свобода та Незалежність здобуваються кров'ю.

О, скільки ще підводного каміння і підступних рифів чекає нас на шляху до квітучої української Весни! А щоб вона прийшла, мусимо вигризати волю, силою духу відтискати завісу темряви від світла. Мусимо боротися, клято працювати і перемагати.

І тоді, пройшовши через терни страждань і боротьби, зможемо сказати: "Все у нас добре".

А допоки Весна України заквітчана тривогою. Про це – мій вірш.

Бентежиться в передчуттях Весна,

І я увесь – в тумані хмурості.

Із гаю лине пісня дзвінка, голосна,

А доля, немов мати, журиться.

Бо ж воїн знову йде у бій

За рід, за землю, за свободу.

Іде, щоб двоголовий змій

Не витоптав душі з народу.

І Богородиця благословить бійця,

І рідна мати, і дружина, й наречена.

Гей. Весно, сплітай

всепереможного вінця,

Для України ж це – війна священна.

Встають у стрій нескорені вкраїнці,

Палає Схід, немов би пекло долі.

Та є ще порох, і духу у серцях

по вінця:

Звеселим Україну, не опустим

прапор волі!

Гряде! Гряде українська Весна,

Я з нею оживаю, немов би в юності.

Я вірю й знаю: скоро скінчиться

війна,

Настане мирний день, наші

мрії збудуться.

Анатолій Семенюк.

Р.S. Цей матеріал був написаний перед Великоднем. А на світле свято Воскресіння Христового безбожна російська армія ракетами розстрілювала наші міста. Це підтвердження вищесказаного. Але Христос Воскрес – Воскресне Україна!

Анатолій Семенюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 586

Повідомлення в номер / Твір, що актуальний і сьогодні

13.05.2022

Твір, що актуальний і сьогодні

Шановна редакціє!

З огляду на події, що відбуваються в Україні, було б актуально, на мою думку, надрукувати бодай у скороченому варіанті оповідання Володимира Винниченка “Салдатики!!!”, яке автор назвав “Малюком із селянських розрухів”.

Любов Євтушик.

Сірий холодний березневий ранок. Хмари темним густим димом нависли над селом і повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий тонкий дощик.

В кінці села, при самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає.

Стоїть мовчки, тільки іноді тихо плаче якась баба. її зупиняють, суворо заспокоюючи: "Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі..."

Жінка не заспокоюється й питає, а що, коли стрілятимуть, як у Кавунівці?

– Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть...

Однак з голоду здохла б. – Дітки ж у мене.

– І дітки повитягувались би..."

Люди розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій свиті.

"Плаче? Боїться?" – повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

– Стрілятимуть, каже... – одповідає хтось похмуро...

– У Кавунівці трьох убили, – знову схлипує баба", і чисті сльози котяться по глибоких зморшках її худого негарного обличчя і падають на подрану свиту.

– Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, – тихо і не всміхаючись уже, говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме, ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

Ні плач, ні понурий мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового обличчя того спокою й твердої віри, що світиться в його маленьких, сіреньких очах. "І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними".

А сталося ще якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і раніше: голодали, боліли, умирали. Хіба що з'явилися чутки, ніби скрізь стають мужики проти панів і відбирають собі їхню землю.

Говорити – говорили, а щоб самим щось зробити, то ні: як ходили до пана Партнера в економію за 10 копійок в день, так і тепер ходять.

Аж ось з'явилися біля кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинуті. Селяни читали їх, і хоч не все добре розібрали, але зрозуміли, що там написано про них. Про голод, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п'є за мужицькі гроші. Село немов прокинулось.

Прочитав таку бумажку і Явтух. Раз, удруге, і дуже замислився. Тихо ходив по селу і дивився кудись далеко. Так думав щось днів зо три. Потім пішов до старости, поговорив з ним, а на другий день соцькі вже скликали усіх до волості на сходку.

І ось мало не все село зійшлося перед волостю. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, щось бовкнув і поступився місцем Явтухові. Явтух вийшов наперед. Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде... Він голосно і дзвінко почав говорити. Спочатку плутався у словах, запинався, але не соромився цього.

Явтух казав, що у цих бумажках правду говорять. Селян обкрадають, грабують. А вони роблять далі і мовчать. Хто за них заступається? Цар? Але де ж він, чому мовчав, коли селяни просили, щоб земство видало з казни хліба? І де ті гроші, що вони дають щороку? їх, як собак, скрізь женуть... А хто ж робить, як не мужик?

Годі мовчати! Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І неправду робимо. Не по правді й ми живемо!

Промовець замовк, а селяни заговорили всі разом, сварячись комусь, лаючись і подекуди навіть плачучи.

Довго гомоніли. А ввечері з'їхались біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.

На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком. Було темно і в селі, і на горі в економії. Біля воріт селян уже чекала панська челядь, яку поставив Партнер, якось дізнавшись про сход.

Із-за воріт раптом вискочив сам пан і закричав скажено: "Ваш хліб? Ваш хліб?.." Почав лаяти й проганяти селян. Але Явтух попросив його відступитися по-доброму. Партнер кинувся до коней, а чиїсь руки вхопили його ззаду, зім'яли й віднесли, як дитину, до покоїв.

Пана мов пришибло. Довго сидів у покої, не слухаючи питань переляканої жінки. Потім одягнувся як у дорогу і вийшов надвір. Біля амбарів вешталися люди, носили щось на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер пробрався до стайні, взяв коня і потихоньку виїхав.

Хліб ділили до півночі. Потім тихо роз'їжджалися, домовляючись завтра йти у Білі Берези, до іншого пана.

А вранці до Явтуха прийшов Іван і сказав, що йдуть солдати. Пан повернувся, його жінка й паничі самі ріжуть курей на обід офіцерові, який йде з солдатами з міста. Явтух наказав скликати людей на вигон.

І от вони сходяться і чекають "салдатів", а Явтух ходить від однієї групки людей до іншої і заспокоює, що, мовляв, ніхто не стрілятиме за правду.

Микола раптом питає, що їм робити, коли раптом почнуть стріляти: тікати чи битися? Явтух запевняє, що нізащо не стрілятимуть, адже ж селяни не злодії якісь чи розбишаки. І Микола сам для себе постановляє, що буде битися.

"Ідуть!" – раптом виривається відразу у багатьох і холодним щемом відзивається у серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по полю і нагадує велику гадюку.

Почулася якась різка команда офіцера. Селяни ще більше зблідли. Хтось молився, хтось хлипав, але їх уже не спиняли. Сіра гадюка перетворилася на рівний живий тин людей.

Ось уже видно червоні, заляпані грязюкою лиця солдат, жовте, безвусе, прищувате обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі.

Офіцер командує роті зупинитись. Потім повертається до селян і звисока питає, чого вони тут зібралися. Пограбували, а тепер просити вийшли?

Але з валки хтось відзивається, що вони нікого не грабували.

Офіцер кричить: "Что?.. Кто там говорит, вийди вперед!". З валки поважно виступив Явтух і став спокійно говорити, що він нікого не грабували, не злодії ж бо і не грабителі. А вийшли, щоб спитати, чого солдати ідуть у їхнє село.

– Что-о?.. Ах, ты морда хохлацкая! Посмотри на него. Да ты зна-ешь, морда ты этакая, что я тебя за этот вопрос до смерти засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, пока не позову!..

– Ми не підемо в деревню! – глухо промовив Явтух, не ворушачися. – Нема вам чого нам показувати... Салдатики! – вмить підняв голос і ступив трохи вперед. – Невже ж ви піднімете на нас руки? Невже ж...

Офіцер люто перебив його і знову наказав Явтухові мовчати, а солдатам – розійтися.

Явтух, не слухаючи його, голосно говорив до солдатів: "Ви ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили..."

Солдати почали ворушитися і передивлятися між собою, пильно слухаючи селянина.

Офіцер бісився з люті і кричав, щоб розходилися. А Явтух продовжував: "Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!.. Послухайте!.. Хіба ж ви забули? У вас же є батьки, матері!.. Ми ж ваші батьки, ви ж такі, як ми..."

Солдати почали ще більше ворушитися, передивлятися і шептатися між собою. Офіцер з червоного зробився білий і став дрижачими руками витягати шаблю.

Офіцер нарешті вихопив шаблю і закричав, що останній раз говорить розійтися, а то буде стріляти.

– Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!

– Рота! Слушай!

– Не слухайте, не слухайте!..

Солдати, зачувши команду, зразу стихли і насторожилися.

– Салдатики!.. – викрикнув Явтух з таким болем і з таким одчаєм, що в валці мов прокинулися всі, а салдати аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Офіцер ще більше зблід і навіть на хвилину зупинився, боячись командувати, але зараз же схопився і диким якимсь голосом закричав:

– Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!.."

Солдати, як машини, підкинули рушниці і виставили їх проти людей.

Тоді Явтух знову звернувся до солдатів, благаючи їх, щоб вислухали. А їхній начальник не хоче, щоб він казав, бо боїться.

Офіцера мов опарило. Він хриплим переляканим голосом закричав, щоб мовчали, бо застрелить.

Але солдатики вже почали ворушитися, і командир, не пам'ятаючи себе, скомандував: "Пли!"

А з заднього ряду хтось разом з ним крикнув: "Не стріляй, братця!"

Червоні обличчя солдатів пожовтіли, рушниці задрижали, але ніхто не вистрілив, тільки почулося: "Хай уперше мужик скаже!"

Офіцер мов збожеволів. Він із хрипом підскочив до якогось солдатика, шарпнув його, потім повернувся до Явтуха і, як застуканий звір, зо всього розмаху рубонув його шаблею. У валці ухнули і розкотилися страшні слова: "Явтуха зарубав!" Але не встиг офіцер озирнутися, як з валки вискочив Микола з ломакою і опустив її на голову кривдника. Той захитався і впав мертвий.

Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником – Явтухом.

Володимир Винниченко.

1903 рік.

Шановна редакціє!

Любов Євтушик.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 350

Повідомлення в номер / На підтримку України

13.05.2022

На підтримку України

Нині наші сусіди поляки реалізовують проєкт “Україна – красива, смачна, здорова”. Ця благодійна ініціатива подорожує країною. Вона покликана не лише фінансово підтримати українців, але й психологічно, допомогти їм адаптуватись у новій країні.

Різноманітні заходи відбуваються у різних містах Польщі. Цими вихідними проєкт приймав Тарнув, що неподалік Кракова. Там організували українську гастромаївку. На центральній площі проходив ярмарок різноманітних смаколиків. Кошти за них і спрямовували на підтримку України.

А українського духу додавали кольори нашого національного прапора. Вони були присутні всюди: в декорі столів учасників, фотозоні, костюмах.

Але найбільше гуртувала наша пісня, яка звучала зі сцени упродовж двох днів. Представники Ковеля, Івано-Франківська, Тернополя, Жашкова виступали у ці дні в Тарнуві.

Особливо виділялись ковельчани. І не лише своєю програмою, яку вони підготували, але й красивими стародавніми строями.

А пісні у виконанні “Намиста” проймали до глибини душі. Коли співали Гімн України, “Червону калину” чи “Сторононьку рідну”, то глядачі та артисти не стримували сліз.

Один з організаторів Бартек, який і запросив “Намисто” у Тарнув, сказав, що ковельський колектив — найкращий. Цей молодий хлопець лише два місяці вивчає українську мову, але досить гарно нею володіє, та й себе він уже вважає українцем.

На його думку, виступи “Намиста”, Андрія Мигулі, начальника управління культури, молоді, спорту та туризму та ще одного ковельчанина Костянтина Короля стали окрасою концерту.

Серед організаторів – Почесний Консул України в місті Тарнув Бартоломей Бабушка. Він теж підтримав колектив та українців, які у цей день прийшли на гастромайовку.

У свою чергу Андрій Мигуля подякував ініціаторам проєкту за можливість взяти у ньому участь.

“У цей непростий час нам вдалось приїхати до вас. Це хороша нагода ще раз розповісти полякам про те, що відбувається в Україні, і сказати спасибі за вашу неймовірну підтримку, увагу і допомогу. Ми всі хочемо, аби війна якнайшвидше завершилась. Але наша дружба, спільні справи, проєкти без сумніву матимуть продовження”, – говорив він у своєму виступі перед українсько-польськими глядачами.

Увага місцевої преси і телебачення теж була прикута до наших артистів. Керівник “Намиста” Наталія Гончар одному із каналів підкреслила, що українська пісня – це той найцінніший духовний скарб, без якого неможливо уявити нашу країну. І гурт береже це надбання, переспівує, пропагує народну музику, фольклор. А сьогодні українська пісня зазвучала з новою силою, стала ще більш популярною. Вона єднає людей, додає їм впевненості, сили духу, підбадьорює.

А спілкувалась з ковельчанами українка Олена. Вона приїхала з Ірпеня і зараз працює на польському телебаченні. Розповідає, що дуже гарно приймають їх у Польщі, зокрема й Тарнуві. Там нині мешкає 4 тисячі українців, які через війну залишили свої домівки.

Втім, дівчина дуже чекає на Перемогу, бо страшенно скучила за Батьківщиною.

Тож як співає “Намисто”, звертаючись до українців:

“Збираймося, родинонько, із усього світу

Просім в Бога Україні щасливії літа!!!”.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 347

Повідомлення в номер / “Райський” куточок в Уховецьку

13.05.2022

“Райський” куточок в Уховецьку

Справжній "райський" куточок нагадує нині обійстя подружжя САВЛУКІВ із Уховецька.

Око милує буйноцвіття фруктових і декоративних дерев, які тут вирощують. Це – груші, черешні, вишні, персики, ірга. А ще – справжнє море весняних квітів.

– Саджанці дерев та троянд можна придбати у нас після свята Покрови (з 15 жовтня), – розповідає господиня дому Лідія Савлук. – Контактні телефони: 096-6584198; 097-4104408.

До речі, пані Лідія має свій профіль у мережі Фейсбук.

Наш кор.

Справжній "райський" куточок нагадує нині обійстя подружжя САВЛУКІВ із Уховецька.

До речі, пані Лідія має свій профіль у мережі Фейсбук.

Наш кор.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 654

Повідомлення в номер / Народжені у війну

13.05.2022 Мороз Оксана Леонідівна

Народжені у війну

Близько 30 тисяч малюків з'явилося на світ за останніх два місяці. І хоч переважна більшість маленьких українців та україночок народжувалися далеко не в таких умовах, як було раніше, ця статистика свідчить про те, що світло перемагає пітьму...

Ольга, мешканка обласного центру, чекала на появу другої доні в перші дні після того, як розпочалось криваве російське вторгнення.

Деякий час після злощасного 24 лютого вагітна жінка із старшою дитиною та чоловіком залишались в Луцьку, де мешкають вже довгий час.

Вдень родина була на квартирі, а ночі, які здавались вічністю, проводили в підвалі у знайомих, бо ті мешкають в приватному будинку.

Так тривало майже два тижні. Згодом подружжя, за рекомендацією друзів, змушене було покинути рідне місто, вирушивши до Польщі.

Саме там, у безпечному місці, хоч і далеко від дому, на світ з'явилася маленька чорнява україночка, яку невдовзі нарекли Юліаною.

"Головне – дитина здорова, а ще я впевнена, що ми в безпеці", – вже з полегшенням на душі розповідає новоспечена матуся.

Пологи пройшли без ускладнень. Хоч наші лікарі наполягали на кесаревому розтині, але, слава Богу, все минулося.

Як зауважила жінка, вона приємно вражена особливою турботою, увагою та підтримкою з боку тамтешнього медперсоналу. Щире "спасибі" волинянка адресує і волонтерам, які відразу забезпечили малятко й матусю усім необхідним.

"Коли про тебе так дбають чужі люди, як про рідну, – це безцінно", – наголошує зараз Ольга.

Неабияк втішив молоду маму й той факт, що майже одразу після пологів їй дали повноцінно виспатись, аби набратись сил.

Як розповіла вона, породіллі, з якими була в палаті, цілу ніч підгодовували немовля й втішали, щоб його ненька хоч трохи подрімала.

"Ця підтримка, ця згуртованість і просто щире слово – вони особливі", – додає згодом наша співрозмовниця.

В день виписки із пологового Юліані (на згадку) подарували золотий кулончик у вигляді сердечка, який залишиться незабутньою пам'яткою на все життя, ставши своєрідним оберегом.

Ольга наголошує, що в поляків, які стали нам хорошими друзями, є чому повчитися українцям. По-перше – єдності й згуртованості. По-друге – особливої гордості за те, що "...я є поляк...". Відповідно – розмовляю лише польською і т. д.

Шкода, як зауважує жінка, що так, на жаль, можна сказати далеко не про кожного із наших співвітчизників.

Хочеться, щиро хочеться, аби доля нам посилала менше подібних страшних та важких у фізичному і моральному планах "сюрпризів", а наше майбутнє, майбутнє наших дітей й онуків, було неодмінно Щасливим, Світлим та Мирним.

Оксана МОРОЗ.

Оксана МОРОЗ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 510

Повідомлення в номер / У світі все починається з Мами

06.05.2022

У світі все починається з Мами

Цьогоріч в Україні 8 травня будуть відзначати День пам'яті і примирення, а також День матері. В цьому є певна символіка, адже, як часто кажуть, все у світі починається з Матері. Своїх дітей вони народжують не для війни, а для миру. Але, коли ворог починає зазіхати на рідну землю, як це робить нині путінська росія, матері з болем у серці благословляють своїх дітей на священну боротьбу з агресором. Будемо сподіватися, що завдяки їх молитвам Україна переможе московію.

Дякуючи мужнім українським воїнам, наш край у ці дні живе і працює під мирним блакитним небом. На світлині ви бачите вчительку Старокошарівської школи Тамару Білінську з дітьми Уляною, Оленою і Григорієм.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 382

Повідомлення в номер / Дорогі ветерани, мужні захисники і захисниці України

06.05.2022

Дорогі ветерани, мужні захисники і захисниці України!

Шановні жителі Ковельщини!

У ці травневі дні український народ в умовах визвольної боротьби від російського агресора, який у ХХІ столітті розв'язав повномасштабну загарбницьку війну проти України, відзначає День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Під час Другої світової наш народ зазнав чи не найбільших людських і матеріальних втрат. Героїзм, мужність та самопожертва синів і доньок України на фронті й у тилу, об'єднання зусиль антигітлерівської коаліції стали запорукою вигнання фашистських поневолювачів з нашої землі, звільнення Європи і світу від коричневої чуми нацизму. Здавалось, навіки у нас пануватиме мир.

Українці – миролюбна нація, яка пройшла довгий і тернистий шлях до власної незалежності, сповідуючи ідеї миру, добросусідства, ніколи не нападала на інші держави. Ми – волелюбний народ, який з діда-прадіда вміє захищати рідну землю.

Російській орді, що вбиває, руйнує, грабує, чинить страшні злочини проти людяності, з нашого боку протистоїть моноліт єдності Збройних Сил та народу України. З нами сьогодні – весь цивілізований світ, і це додає впевненості, що перемога буде за нами, а злочинці, які почали цю війну, понесуть справедливу кару.

Вічна слава Героям, які в різні часи віддали свої життя за волю України! Вічна пам'ять усім, хто загинув у пеклі боїв та відголосків війни!

Низький уклін кожному, хто нині виборює територіальну цілісність та незалежність нашої держави!

Щиро бажаємо усім Вам омріяної перемоги і миру на нашій землі, єдності та непохитної віри в щасливе майбутнє України.

Пам'ятаємо! Перемагаємо!

Слава Україні! Героям слава!

Шановні мешканці

нашої громади!

Травень 1945 приніс нам перемогу. Тоді, під час Другої світової, як і нині, Україна опинилася в епіцентрі воєнних дій, просто кажучи, – в самому пеклі!

Ніхто не міг навіть уявити, що майже після вісімдесяти років знову будуть падати бомби на наші мирні міста і села, гинутимуть люди, українців вивозитимуть зі своїх домівок.

Понад 60 днів ми зі зброєю в руках боронимо свою державу, її суверенітет та територіальну цілісність. Не маю сумніву, що ми переможемо, адже захищаємо свою рідну землю. Переможемо, як перемогли 77 років тому наші діди і прадіди.

Вітаю з Днем пам’яті та примирення!

Слава тим, хто захищав Україну у часи Другої світової війни! Слава нашим Збройним Силам, Національній гвардії, добровольцям, волонтерам, всім, хто боронить Вітчизну сьогодні.

Бажаю нам єдності, віри та миру!

Слава Україні!

З повагою –

Ігор Чайка,

міський голова.

Дорогі ветерани, мужні захисники і захисниці України!

Шановні жителі Ковельщини!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 370

Повідомлення в номер / Хай оберігає Вас Господь!

06.05.2022

Хай оберігає Вас Господь!

2 травня 85 років відзначив ветеран праці, "дитина війни" Яким Никифорович Залога з Ковеля.

Наш рідний – шанована у місті залізничників людина. Все своє життя він працював у локомотивному депо Ковель. До роботи ставився дуже відповідально, відзначався старанням і сумлінням. Неодноразово його відзначали грамотами, подяками, заносили на Дошку пошани підприємства.

Вдвох з дружиною народили і виховали двох синів, дочекалися онуків, яких мають четверо. Рідні шанують батька і дідуся за мудрість, завжди прислухаються до його порад.

Вийшовши на заслужений відпочинок, ветеран сповна віддався своєму улюбленому захопленню – кулінарії. Стравами Якима Никифоровича полюбляють ласувати діти, онуки, рідні і знайомі. А ще дуже любить вирощувати квіти, доглядати за ними. Балкон квартири щороку потопає в барвистих квітах.

Наш рідний володіє такими цінними рисами характеру як чесність, справедливість, порядність, принциповість. Цьому ж навчає усіх нас, за що ми щиро йому вдячні.

З нагоди ювілею адресуємо нашому улюбленому батькові й дідусеві такі поетичні рядки:

Літа цвіли не просто цвітом,

А проростали у труді.

Дорослими вже стали діти,

А Ви душею молоді.

Пливуть літа, мов бистрі води,

На календарі дві цифри – 8 й 5.

Хоч як прожитих років шкода,

Та не вернути їх назад.

Хай щастя повниться у домі

І радість у ньому живе.

Здоров'я міцного і щирої долі

Хай Бог посилає і Вас береже!

З любов'ю та повагою –

діти й онуки.

Трудовий колектив ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини" приєднується до вітань Якиму Никифоровичу Залозі, який впродовж десятків років є передплатником і читачем нашого видання. Бажаємо йому миру, добра, активного довголіття, Божого благословення на кожен прийдешній день!

2 травня 85 років відзначив ветеран праці, "дитина війни" Яким Никифорович Залога з Ковеля. Наш рідний – шанована у місті залізничників людина. Все своє життя він працював у локомотивному депо Ковель. До роботи ставився дуже відповідально, відзначався старанням і сумлінням. Неодноразово його відзначали грамотами, подяками, заносили на Дошку пошани підприємства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 380

Повідомлення в номер / 8 травня – День Матері

06.05.2022

8 травня – День Матері

Дорогі наші мами!

Від усієї душі вітаю Вас з Днем Матері. Це свято – хороша нагода, щоб зупинитись, згадати про найближчих людей і провести по-можливості час зі своїми найріднішими.

Сьогодні серце українських матерів крається і болить нестерпно від усього того горя, яке принесла війна на нашу землю. Вони щодня моляться і просять у Всевишнього миру нашій Україні та захисту для її дітей.

Спасибі Вам за життя і безмежну любов, за Ваші терпіння, витримку, дивовижну мудрість, з якою Ви зберігаєте віру в завтрашній день.

Любі матері! Ви виховали чудових дітей, якими гордиться Україна і весь світ. Так хочеться, щоб Ви посміхались і були щасливими, щоб якнайменше було сліз у Ваших очах.

Нехай у Ваших оселях завжди панують злагода і затишок, а нагородою за Ваші щоденні турботи будуть повага та любов дітей і онуків.

З глибокою повагою і вдячністю –

Ігор Чайка,

міський голова.

Дорогі наші мами!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 459

Повідомлення в номер / Їх оберігають янголи – на небі й на землі

06.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Їх оберігають янголи – на небі й на землі

Пишаюся, що – українка. Пишаюся українцями та українками, пишаюся ковельчанами і ковельчанками… Воістину, такого народу, як наш, не бачили віки. А бути не може інакше, бо, нападаючи на нас, московити, напевно, забули, а, може, й не знали, що наші предки – непереможні скіфи й мужні козаки…

А які у нас жінки! Вони – неймовірні: ніжні, люблячі, невтомні й наполегливі. Сьогодні – історія про жінок, ковельчанок, які нині всім серцем, всіма своїми помислами зі своїми коханими чоловіками, які боронять рідну Україну на передовій. Сьогодні вони не тільки Берегині домашнього вогнища, але й Берегині тих, з ким обіцяли бути в хороші і погані часи, в радості і горі. Як би їм зараз не було гірко і боляче, вони, такі ніжні й тендітні, й, водночас, міцні духом, тут, далеко від коханих, надихають їх, всіма своїми силами підтримують. Здавалося б, з-під землі дістають те, що там на фронті їм потрібне. Натомість, відчуваючи цю, наповнену любов'ю, енергетику, вони там, наші воїни, готові згорнути гори, дати достойну відсіч підступному ворогу.

– Потрібно просто кохати один одного. У цьому й є найвища сила, – говорить ковельчанка Даша. Сьогодні вона чекає з війни нареченого. – Тільки зараз зрозуміла наскільки це важливо. Раніше якось не задумувалися про одруження, якось й без того були щасливі. Бо раніше, до тієї війни здавалося: потім, колись, щось відкладемо, десь зачекаємо, колись буде краще майбутнє, ось тоді вже й заживемо, тоді щось зробимо. А зараз… А зараз хочу всього і відразу – білу сукню, весілля, щирих привітань. Щоб війна закінчилась, й коханий повернувся. Буду чекати, скільки треба. Хвилююся за нього несказанно, але самотньою не почуваюся. У нас дуже міцний духовний зв'язок. Ми ж уже не один рік разом.

– Як воно – проводжати коханого на війну?

– Звичайно, дуже боляче і страшно. Але, насправді, з першого дня вторгнення в Україну я була готова до цього. Мій коханий – справжній патріот. У нього жодних сумнівів не було. "Якби не повістка, пішов би добровольцем", – казав мені. Зараз спілкуємося щодня: нехай по хвилинці, по кілька секунд. Нам цього достатньо. Головне почути його голос, а йому – мій. Каже: "У мене є величезний стимул повернутися додому – це ти".

– Чи комунікуєте з іншими, такими ж жінками, які чекають на своїх чоловіків?

– Так, підтримую зв'язки. У Ковелі з такими ж жінками познайомилась – їх чоловіки теж на передовій. Я маю їх телефони, ми передзвонюємось, зустрічаємось…

– Чи це допомагає?

– Мені – дуже. Коли ми спілкуємося, стає легше на душі, бо знаю, що ці жінки розділяють мої почуття, бо так само чекають своїх чоловіків, як я. Спілкування з ними (як, власне, з волонтерами, іншими небайдужими людьми) покращує мій стан, це точно.

– А що порадите нашим жінкам сьогодні?

– Раджу усім нічого не відкладати на потім, жити на повну саме сьогодні. Оце повсякденне життя нас затягує: кожен день в клопотах, в рутині… А тут раптово відірвали від тебе кохану людину… Він дзвонить, заспокоює. Можливо, всього не розказує, щоб зайвий раз не хвилювалася. А ти радієш від того, що в нього голос бадьорий. Ось це важливо і серйозно, а ці щоденні проблеми – то це дрібниці життя, як на мене.

– Вірите в Перемогу?

– Аякже. Наші хлопці переможуть. Інакше й бути не може. Перемога і лише Перемога!

Свого коханого чоловіка і любого тата чекають з фронту дружина Ірина і дві маленьких донечки, яким лише один і п'ять рочків.

– Розлука не легко дається, тим більше, що не знаєш, чого очікувати, – ділиться почуттями Ірина. – Але залишатися дома чи ховатися – це точно не про мого чоловіка. Він впевнений в собі, рішучий. Йому вдається підтримувати мене звідти більше, ніж, може, мені його тут. Він дуже рідко, але якщо виходить на зв'язок, каже: "Ти ж мене знаєш. Все буде добре. Я тут вас захищаю". Й відразу – від серця відлягло. Єдине – дуже сумує за донечками, каже, що все пропускає.

– Як сприйняли те, що чоловік йде на війну?

– Це вперше, що ми так надовго розстаємося. Він перед цим був на роботі в Польщі. Але щойно почалася війна, мій чоловік повернувся і добровольцем пішов на фронт. Це було його свідоме рішення.

Ці емоції важко передати. Але я знаю характер свого чоловіка і знаю, що він не стояв би осторонь. З самого початку розуміла, що він не ховатиметься за кордоном і приїде. Хоча, як кожна жінка, надіялася, що він залишиться вдома. Проте була готова до такого його рішення і підтримала його.

– Що сьогодні робите, так би мовити, в тилу?

– Звичайно, мені хочеться, як і будь-якій жінці на моєму місці, щоб у мого чоловіка на передовій було все необхідне. Найперше, щоб не був голодний, щоб було, що вдягнути, на чому спати. Як тільки він поїхав, відразу почала шукати в Інтернеті все, що потрібно. Тоді були проблеми стосовно індивідуального захисту: бронежилетів, касок тощо. Їздила, зверталася, стукала в усі двері. Й потроху виходило.

Зараз є дефіцит тепловізорів. А, скажімо так, побутовими речами хлопці там забезпечені. Звичайно, хочеться їм дати якомога більше, але з іншого боку весь час переносити все за собою теж немає можливості. Все їхнє "майно" повинно поміщатися в рюкзак.

– Як вдається підтримувати себе в цей важкий час? Чого не варто робити, що треба знати напевне?

– Ні в якому разі не слід показувати чоловікам свої переживання. Їм важливо чути бадьорий, впевнений голос. Не можна завмирати, тому що ти також воюєш на своєму тиловому фронті. Неможна нехтувати собою – у тебе мають бути сили продовжувати жити. А що головне: зараз "на тобі" турбота про дітей та родину.

Щоб впоратися з усією відповідальністю, треба їсти, спати, хоча б інколи посміхатися, працювати. Бо війна точно закінчиться, просто поки ми не знаємо коли.

– Що для Вас означає любов?

– Підтримка, взаєморозуміння, повага… Це коли кохана людина далеко, а, здається, що поряд. В нас навіть настрій однаковий: коли в нього щось там не так, я тут це відчуваю. І він це відчуває теж. Це справжня магія.

Чоловік ковельчанки Лариси сьогодні також захищає нас на передовій. Як і чоловік Ірини, працював у Польщі. Але щойно в Україні почалася війна, повернувся із заробітків і пішов добровольцем до війська.

– Я маю надію на Бога, вірю в те, що все буде добре в нашій Україні, – ділиться своїми почуттями жінка. – Наші хлопці – молодці, тож я оптимізму не втрачаю. Звичайно, бувають моменти, коли долає моральна втома, але це лише хвилини слабкості. А так віриш, підтримуєш інших, тебе підтримують.

– А хто підтримує?

– Найбільше – чоловік. Рідні, друзі. А ще такі ж дружини бійців, які сьогодні на передовій. Ми зустрічаємося, спілкуємося, разом відволікаємося від повсякденності. Ми долучаємось до збору допомоги на фронт: наші чоловіки розповідають про потреби армії, а ми намагаємося все знайти та придбати. Допомагають волонтери, дуже допомагають. Вони, як справжні янголи, оберігають, стараються знайти усе, що треба.

А ще моя підтримка – мій шестирічний синочок. Він так пишається татом! І чекає…

– Що зараз для вас найголовніше?

– Сім'я. Щоб Україна вистояла, українці не гинули. Наші чоловіки цілими і неушкодженими повернулися додому. А ще – сьогодні почути голос свого чоловіка…

– А часто вдається почути?

– Зараз зідзвонюємося щодня, бо опинився у лікарні. Уже одужує.

– Розлука важко дається?

– Надзвичайно! Коли йшов на війну в мене були двоякі почуття. Зізнаюся, що й зараз теж. Інколи буває картаєш себе і думаєш: "Навіщо відпустила?". Але потім інші думки беруть гору. Я знаю, інакше не було б – мій чоловік дуже патріотично налаштований. Гасло: "Україна – понад усе!" – це про нього. Він фактично міг би залишитися у Польщі. Але приїхав і сказав: "Я не можу бути там у такий час. Треба захищати Україну, вас". Хіба я мала право йому перечити у цьому, вмовляти залишитися вдома? Я думаю, що така позиція в усіх українських жінок, чоловіки яких сьогодні воюють. Ми тут чекаємо, віримо, молимося… Молимося за наших воїнів та Україну.

Ось такі вони – українські жінки. Вони сьогодні є символом сили і мужності України. Тому вагалася, чи згадувати у цій статті про "настрої і почуття" дружин московських окупантів. Не хотілося "бруднити" цих світлих рядків. Але нехай пробачать мене мої співрозмовниці.

Випадок, про який хочу згадати, шокує і вкотре свідчить, що наша культура та ментальність не мають нічого спільного з московськими. Різниця очевидна. Адже на противагу українським, дружини російських окупантів закликають своїх чоловіків ґвалтувати українок та підтримують їхні воєнні злочини.Про це свідчить перехоплена розмова росіянина з дружиною.

Окупантська дружина сама каже своєму чоловіку йти і ґвалтувати українських "баб". Він з реготом перепитав чи можна, на що та відповіла: "Дозволяю". Уявляєте, дружина хоче, щоб чоловік зраджував їй, вчиняв воєнні злочини?

У Росії кажуть: "Муж и жена одна сатана", що ідеально характеризує взаємостосунки росіян. На противагу вищенаведеній приказці, в Україні говорять: "Чоловік та дружина – міцна родина". І цим все сказано.

Вікторія ЗІНЧУК.

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 677